Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)

Автор уперше у сфері досліджень творчості М. Коцюбинського порушує питання розгляду історії переведення творів цього видатного митця на сценічну мову, а також прагне показати його зацікавленість театром та спілкування з театральними діячами і драматургами....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Барабан, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2010
Назва видання:	Студії мистецтвознавчі
Теми:	Постаті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43511
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали) / Л. Барабан // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2010. — № 3(31). — С. 90-102. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-43511
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-435112013-04-30T03:05:26Z Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали) Барабан, Л. Постаті Автор уперше у сфері досліджень творчості М. Коцюбинського порушує питання розгляду історії переведення творів цього видатного митця на сценічну мову, а також прагне показати його зацікавленість театром та спілкування з театральними діячами і драматургами. Автор впервые в области исследований творчества М. Коцюбинского затрагивает вопрос исследования истории инсценизаций произведений этого выдающегося писателя, а также стремится продемонстрировать его интерес к театрому и общение с театральными деятелями и драматургами. This is an initiation of an issue of the M. Kotsubynskyi plays’ staging history for the first time in the discourse of this personage researches. Also the author aspires to demonstrate this prominent artists’s interest to theatre and association with the theatre figures and dramatists. 2010 Article Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали) / Л. Барабан // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2010. — № 3(31). — С. 90-102. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 1728–6875 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43511 929 Коцюбинський+792.03(477)(092) uk Студії мистецтвознавчі Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Постаті Постаті
spellingShingle	Постаті Постаті Барабан, Л. Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали) Студії мистецтвознавчі
description	Автор уперше у сфері досліджень творчості М. Коцюбинського порушує питання розгляду історії переведення творів цього видатного митця на сценічну мову, а також прагне показати його зацікавленість театром та спілкування з театральними діячами і драматургами.
format	Article
author	Барабан, Л.
author_facet	Барабан, Л.
author_sort	Барабан, Л.
title	Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)
title_short	Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)
title_full	Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)
title_fullStr	Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)
title_full_unstemmed	Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)
title_sort	михайло коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)
publisher	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Постаті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43511
citation_txt	Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали) / Л. Барабан // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2010. — № 3(31). — С. 90-102. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Студії мистецтвознавчі
work_keys_str_mv	AT barabanl mihajlokocûbinsʹkijíteatrmalovídomímateríali
first_indexed	2025-07-04T01:56:46Z
last_indexed	2025-07-04T01:56:46Z
_version_	1836679647214960640
fulltext	90 Постаті Prominent Figures МИХАЙЛО КОцЮБИНСЬКИЙ І ТЕАТР (маловідомі матеріали) Леонід Барабан Художня творчість Михайла Коцюбинського стала найвищим досягненням української культури кінця ХІХ і початку ХХ ст. Він як ве‑ ликий майстер слова відобразив у своїх нове‑ лах і повістях битву селянських трудових мас, художньо-правдиво відтворив піднесення й рух українського народу проти соціального і націо‑ нального поневолення. Образ червоної квітки – агави (новела «На острові»), яка пробивається своїми паростями крізь гостре каміння, освітле‑ ний ним глибоко переконливою вірою в «схід сонця», у прекрасне майбутнє своєї Вітчизни. М. Коцюбинський був залюблений і в мис‑ тецтво сцени, ретельно перечитував драми й комедії М. Кропивницького і М. Старицького, їхні книги постійно тримав у своїй бібліоте‑ ці, коли ще вчителем трудився на Поділлі. Відомо, що в 1887 році, працюючи домашнім учителем у с. Михайлівка Ямпільського повіту на Вінниччині у місцевого священика Антона Мончинського, влаштовував для селян масові читки двох п’єс М. Кропивницького: «Дай сер‑ цю волю – заведе в неволю» та «Глитай, або ж Павук» 1. Засвідчила цей факт і перша до‑ слідниця ранньої творчості майстра С. Козуб у своєму есе «Ранній Коцюбинський», яке видру‑ кували в 1927 році. Не випадково і його перші новели «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) і «Дядько та тітка» (1885) рясніють діалогічною формою. Тому й подаль‑ УДК 929 Коцюбинський+792.03(477)(092) Автор уперше у сфері досліджень творчості М. Коцюбинського порушує пи- тання розгляду історії переведення творів цього видатного митця на сценічну мову, а також прагне показати його зацікавленість театром та спілкування з театральними діячами і драматургами. Ключові слова: репертуар, сценічна реалізація, народний театр, листування, реалістична та модерністична естетика, фронтова театральна бригада, сценічні зображально-виражальні засоби. This is an initiation of an issue of the M. Kotsubynskyi plays’ staging history for the first time in the discourse of this personage researches. Also the author aspires to demonstrate this prominent artists’s interest to theatre and association with the theatre figures and dramatists. Keywords: repertoir, staging, people’s theate, correspondence, realistic and moder- nistic aesthetics, front theatre brigade, scenic means of acting and dramatic convey- ance. 91 леонІд БараБан. михайло коцЮБинсЬкий І театр ша його творчість здавна вабила театральних діячів багатьма поставленими проблемами, художньо-довершеними образами. Тому тут вперше постає питання – розгляну‑ ти історію переведення безсмертних творів ху‑ дожника слова на сценічну мову, мову театру, показати й зацікавленість видатного майстра театром, його спілкування з театральними дія‑ чами, драматургами, особливо з Володимиром Винниченком, якого він завжди цінував і лю‑ бив, щиро захоплювався його першими драма‑ ми «Дизгармонія», «Щаблі життя», «Великий Молох», «Memento», «Чужі люди», «Базар», «Брехня» і потім уважно слідкував за його творчістю. Шанував він і інших авторів п’єс. Так, у журналі «Зоря», що виходив тоді у Львові, він умістив статтю «Яків Кухаренко» (1892, № 8), у якій детально розглянув драму «Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками», де органічно єдналися реалістичні та романтичні риси. М. Коцюбинський першим то‑ ді зазначив, що автор виявив неабияку вправ‑ ність у використанні народнопісенного матеріа‑ лу, лірично-побутових та історичних моментів, показав добре знання мови, народного гумору, вивів на кін неординарні особистості Марусі та Івана, окреслив їхні індивідуальні характе‑ ри. Узагалі, зазначав М. Коцюбинський, життя українських козаків періоду освоєння Кубані передано етнографічно правдиво. Як відомо, 1878 року М. Старицький дещо переробив цю п’єсу Я. Кухаренка, назвавши її «Чорноморці», і пристосував до сцени, а музику до неї написав Микола Лисенко, і багато театральних труп в Україні кінця XIX – початку XX ст. охоче виставля‑ ли її на підмостках. Навіть у 50-х роках XX ст. цю п’єсу було найкраще поставлено у Вінницькому музично-драматичному (тепер – академічному) театрі під художнім наглядом режисера Федора Верещагіна. Цю виставу театр 1967 року показав із тріумфом у Москві і на Центральному телеба‑ ченні. Режисер Ф. Трегуб дуже вдало розподілив ролі між акторами, і критика високо оцінила гру Н. Шановської (Явдоха Драбиниха), К. Норець (Маруся), М. Попруги (Ілько), В. Оніпко (Ївга), Г. Кривенка (Очкурня), М. Зрайченка (Тупиця). Прекрасні декорації зробив сценограф М. Білик, де вдало було поєднано побутові деталі та ро‑ мантичність виконавців. Отже, театр у житті митця хоч і не був спра‑ вою професіональною, та він постійно звертав‑ ся до драматургії, і хоч не виступав на профе‑ сіональній сцені як актор чи режисер, що тра‑ плялося в діяльності українських письменників XIX ст., але завжди цікавився театром, надаю‑ чи йому великого значення у вихованні народ‑ них мас. М. Коцюбинський завжди дивився на театральну справу як на частину громадсько- політичної роботи української інтелігенції, саме з цього погляду його театральні інтереси є ціка‑ вою й неординарною сторінкою в літописі укра‑ їнського театру кінця XIX – початку XX ст. Наприкінці ХІХ ст. в Європі визнали, що театр корифеїв української сцени відіграв не‑ абияку роль у розвитку освіченості свого наро‑ ду і заслужено користувався в нього повагою. Численні факти також свідчать, що український театр відіграв значну роль у справі духовного єднання трударів. Про це в 1897 році заявив на Першому всеросійському з’їзді сценічних діячів Михайло Старицький. Він вказував, що навіть у містах Росії українські спектаклі «зустрічали з боку великоруської публіки найтепліший при‑ йом» 2, і так було в Польщі, Румунії, Болгарії та Фінляндії. Саме з таким критерієм підходив до теа- трального мистецтва і М. Коцюбинський. Зібрані відомості показують, що його інтерес до театру виявився вже на початку 90-х років XIX ст., ще коли він перебував на Поділлі. У статті «Життя українців по малих містах», що була надрукована в журналі «Правда» (1890, Галичина), говорячи про стан народної культу‑ ри на Україні, зокрема про розвиток театраль‑ ної справи, М. Коцюбинський підкреслював, що «українськими спектаклями інтересуються українці й неукраїнці», та висловив думку, що репертуар «обмежений двома-трьома п’єсами» і це, зрозуміло, заважає театрові розгорнути широку пропаганду передових ідей і глибше показати соціальні верстви 3. На згаданому з’їзді сценічних діячів М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовсь- кий та І. Тобілевич також говорили про бідність українського репертуару і наполягали на скасу‑ ванні жорстоких цензурних обмежень, які пере‑ шкоджали розширенню тематики української драматургії. Вимоги корифеїв української сцени підтримували й усі передові діячі тодішньої цар‑ ської Росії. М. Коцюбинський теж домагався, аби демократичний театр в Україні розвивався без усіляких перешкод з боку царських чиновників і 92 ПостатІ дбав про розширення репертуа ру. Цікавим щодо цього стало листування письменника з приводу п’єси «Шляхта» Г. Єремієва. П’єса ця мала для того часу певне значення – у ній молодий дра‑ матург висміяв звички й побут консервативних людей. Митець надавав допомогу драматургові, а п’єсу М. Коцюбинському у Вінницю надіслав Борис Грінченко в січні 1895 року і зазначив, що «автор має безперечний хист і з його безпере‑ чно вийде талановитий письменник», а в берез‑ ні цього ж року сам майстер слова подякував за «Шляхту» і просив у Б. Грінченка поради, хто б узявся її трохи доопрацювати та видати. У черв‑ ні 1896 року М. Коцюбинський уже з Алушти, де працював інспектором у філоксерній комісії із врятування виноградників, надіслав головному редакторові журналу «Зоря» В. Лукичу у Львів рукопис військового полковника Г. Єремієва, бо її художньо доопрацювали Б. Грінченко і В. Самійленко, і просив надрукувати. Водночас зазначав, щоб редакція «порозумілася і з те‑ атральною трупою “Руська бесіда”: може б ця трагікомедія пішла у них на сцені» 4. Узагалі він довго піклувався про Г. Єремієва. Сам взятися за цю справу він не мав часу і то‑ му звертався за допомогою до корифеїв укра‑ їнської сцени. «Чи не можна було б попросить Кропивницького, – писав М. Коцюбинський у 1896 році в Одесу М. Комарову, – перегляну‑ ти “Шляхту”, чи не годиться вона для сцени… Кропивницький це зробить для вас і таким ро‑ бом ви вчините початкуючому автору велику послугу». Щоправда, справа до сценічної реа‑ лізації п’єси в трупі М. Кропивницького чомусь не дійшла. Як саме тривало це співробітництво між автором і театральною трупою, ще не вста‑ новлено, але п’єса Г. Єремієва вийшла друком 1906 року у виданні Чернігівського земства, безумовно, за сприяння М. Коцюбинського 5, а архів театральної трупи М. Кропивницького за‑ гинув у роки Другої світової війни. П’єса була дозволена цензурою до виста‑ ви 1907 року, а на її вихід із друку відгукнувся доб рою рецензією режисер, актор, перекладач, драматург Леонід Пахаревський на сторінках тижневика «Нова громада» (К., 1906, № 12). У 90-х роках ХІХ ст. М. Коцюбинський попу‑ ляризував також і думки корифеїв української сцени, висловлені здебільшого ще на Першому всеросійському з’їзді сценічних діячів. У газе‑ ті «Волынь» (Житомир) він умістив дві статті, де наголошував на значенні народного театру для розвитку вітчизняної культури. Йшли во‑ ни під рубрикою «Свет и тени русской жизни» (1897–1899). «Народний театр, – писав тоді М. Коцюбинський, – що був ще недавно яви‑ щем спорадичним, в останні часи помітно роз‑ ростається, приваблює до себе з одного боку кращі сили інтелігенції, з другого – симпатії про‑ стого народу. Але для того, щоб народний театр приніс ту користь, яку він може і повинен прине‑ сти, потрібно, щоб п’єси, які входять в реперту‑ ар народного театру, були написані зрозумілою, рідною для народу мовою». Отож, ідею створення народного українсько‑ го театру на національній основі підтримував ще Т. Шевченко в 50-х роках XIX ст. Вимоги корифеїв сцени щодо поповнення репертуару високоідейними і художніми п’єсами, писани‑ ми українською мовою, весь час підтримували провідні майстри слова, громадські та культур‑ ні діячі в Одесі, Миколаєві, Вінниці, Полтаві, Сумах, Єлизаветграді, Катеринославі, Кам’янці- Подільському, Проскурові, Києві, Чернігові, зокрема – Д. Яворницький, В. Винниченко, М. Ар кас, В. Самійленко, Л. Старицька-Чер- няхівська, Т. Сулима, М. Чернявський, Г. Хот- кевич, А. Кримський, П. Ніщинський, Х. Ал- чевсь ка, А. Свидницький, В. Пачовський та ба‑ гато ін. Тому разом із М. Старицьким, М. Зань- ковецькою, братами Тобілевичами, особливо П. Саксаганським та М. Садовським, ще й М. Коцюбинський висловлював думку, що укра‑ їнська сценічна культура може плодотворно розвиватися за братнього співробітництва всіх європейських народів, духовне єднання яких він вважав «могутньою умовою культурного росту кожної з народностей». Тепер стає зрозумілим, чому М. Коцюбинсь- кий постійно підтримував Б. Грінченка у його прагненні перекладати українською трагедії Ф. Шиллера, особливо «Вільгельма Теля» та «Марію Стюарт», а також у написанні власної історичної драми «Ясні зорі». У липні 1896 ро‑ ку В. Самійленко надіслав М. Коцюбинському до Вінниці листа, у якому дякував за уважне прочитання і літературну правку його комедії «Дядькова хвороба» і наприкінці додав, що врахував усі зауваження М. Коцюбинського, переробив деякі одміни, розширив окремі міс‑ ця та епізоди. Завдяки такому спілкуванню ця п’єса з успіхом пішла в театральних трупах 93 леонІд БараБан. михайло коцЮБинсЬкий І театр Л. Сабініна, О. Суходольського, Б. Оршанова, П. Прохоровича, які показували її й поза межа- ми України. У публікації, яка була надрукована в га‑ зеті «Волынь» під рубрикою «Организация общественных развлечений», М. Коцюбинський писав, що організація народного театру у фаб- ричних селищах та сільських місцевостях «по‑ казала велику прихильність народу», що театр може бути протиставлений шинкам і язичниць‑ ким обрядам, бо він «вносить у нижчі верстви суспільства морально чисті почуття», а зна‑ чить, сприятиме залученню народних мас до духовності. Власне, це була препарована і дуже доповнена стаття М. Сумцова з журналу «Образование» за 1898 рік про значення теа‑ тральної справи для широких мас. До завдань театру, за М. Коцюбинським, до‑ давалось і «прилучення народу до живих сус‑ пільних інтересів», а це означало моральне виховування глядача, підготовку його до сприй‑ мання передових світових думок. Водночас він раз у раз домагався й високої художньої якості театрального репертуару, кри‑ тикував хворобливі явища в театрі і справедли‑ во писав, що «до народного театру близько під‑ ходить малоросійський театр за складом п’єс і частково за дешевшою платою за місце». Але тут же додавав, що треба звільнити цей театр від нехудожніх п’єс – п’єс із «чисто зовнішніми і грубими драматичними ефектами», не дозволя‑ ти чиновництву втручатись у творчий процес. Напередодні 1905–1910 років театр, зазна‑ чав М. Коцюбинський, із точки зору завдань де‑ мократії мав пропагувати передові ідеї і показу‑ вати сміливих людей, що боролися із царським ладом. Ще в лютому 1898 року в листі до дружини Віри М. Коцюбинський повідомляв із Житомира, що був у театрі і вистава йому сподобалася. Театр у Житомирі відкрився 1858 року і, судя‑ чи з публікацій газети «Волынь» за 1896–1898 роки, тут гастролювали кілька українських труп, і серед них трупа М. Кропивницького. Про неї писали так: «Мистецтво Кропивницького йде рука в руку з високою сценічною техні‑ кою. Артисти й автор вірні один одному до кінця – те, що створило перо, втілюється грою, яка заслуговує найвищого визнання» 6. У цей час М. Коцюбинський працював у газеті «Волынь», і, ймовірно, за його впливу з’явилася ця публікація, а бачив він на сцені п’єси М. Кропивницького «Зайдиголова» і «Чмир», а також – «Невольника» за Т. Шевченком, «По ревізії» та «Вуси» за О. Стороженком. На самому початку ХХ ст. М. Коцюбинський тісно листовно спілкувався з театральним ді‑ ячем М. Вороним та драматургом Г. Хоткеви- чем і майже щотижня надсилав листи В. Самій- ленку, який у цей час перекладав комедії Ж.-Б. Мольєра, писав власні п’єси і ділився задумом про свої нові драматургічні твори. О. Русов у квітні 1903 року повідомив із Санкт- Петербурга М. Коцюбинському про талант М. Заньковецької: «Позавчора був останній спектакль тут, у Петербурзі… Що за талан широкий і високий у цієї артистки! Плаче на сцені, а за нею весь театр сльози ковтає…» 7. М. Коцюбинський бачив тоді М. Заньковецьку у виставах «Глитай, або ж Павук» та «Дві сім’ї» (обидві драми – М. Кропивницького). Від 1903 року тривало листування М. Коцю- бинського з Л. Яновською, першорядним на той час драматургом. В одному з листів за липень він писав, що прочитав «її “Лісову квітку” з на‑ солодою. Як тема, так і виконання такі хороші, що можна тільки радіти, що в нашій літературі появляються такі високої якості твори. Вже таки ніде правди діти – Ви великий майстер у виборі сюжетів» 8. Цю комедію, присвячену критиці лі‑ беральної буржуазної інтелігенції, було постав‑ лено Першим стаціонарним театром у Києві під орудою М. Садовського. Особливо чарувала глядачів проста селянська дівчина Зінька у ви‑ конанні Марії Заньковецької. Згодом цю роль виконувала Л. Ліницька, а вистава трималася в стаціонарному театрі понад десять років. У 1893 році, коли М. Коцюбинський організу‑ вав альманах «З потоку життя», Л. Яновська на‑ діслала йому і п’єсу «Блискавка». Переглянувши твір, він порадив авторці переробити її в такий спосіб, щоб яскравіше виступала символізація. Тут же він радив і назву комедії «Блискавка» змі‑ нити на «Блискавиця» і ввести грім і блискавку не у фіналі, а трохи раніше, щоби більше звер‑ нути на неї увагу і тим підкреслити аналогію із соціальним розвитком. Додамо, що «Лісову квіт‑ ку» і «Блискавицю» він дивився у виконанні те‑ атральних труп В. Грицая (1902), Ф. Левицького (1907) та О. Суходольського (1909). Л. Яновська дослухалася до порад письмен‑ ника і зробила новий варіант п’єси за його вка‑ 94 ПостатІ зівками, і хоч її довго не видавали, проте стави‑ ли окремими трупами. У 1908 році, у зв’язку з 25-річним ювіле‑ єм сценічної діяльності М. Заньковецької, М. Коцюбинський тепло привітав ювілярку, від‑ значаючи важливе значення її мистецтва пере‑ втілення для розвитку всієї сценічної культури: «Кожен, хто тільки знає українську сцену, хто знає її діячів, той ніколи не забуде Вашого імені, не забуде його і історія України» 9. Письменник з особливим почуттям підкрес‑ лив демократичність діяльності М. Занько вець- кої: «Незабутній Кобзар українського горя поста‑ вив Слово на сторожі, а ви понесли те Слово, щоб палити серце, щоб будити ним чуйність до світла і рідної мови. Тільки палка душа, цопке вухо і добрий зір поведуть народ на шлях сон‑ ця, на шлях переможниці-весни» 10. Найбільше М. Коцюбинський бачив М. Заньковецьку, ко‑ ли вона приїздила з театром М. Садовського до Вінниці; серед її ролей – Галя з «Назара Стодолі» Т. Шевченка, Харитина з «Наймички» І. То білевича, Цвіркунка із «Чорноморців» М. Старицького за Я. Кухаренком. Окрім М. Заньковецької, М. Коцюбинський високо ціну вав талант актрис Єфросинії Зарницької, Ганни Борисоглібської, Євгенії Боярської, Софії Тобілевич, Марії Дикової та Ганни Затиркевич- Карпинської. У березні 1906 року Рада Чернігівського теат- рального гуртка запросила М. Коцюбинського на виставу «Житейське море» І. Тобілевича, а потім учасники вечора сфотографували‑ ся, у травні цього ж року в Києві він дивився виставу «Діти сонця» М. Горького за учас‑ тю В. Комісаржевської, і про неї розповідав М. Горькому на о. Капрі (Італія). Як свідчить періодика, 2 лютого 1908 ро‑ ку в Чернігові за допомоги видатного кри‑ тика, історика театру, а згодом і міністра освіти УНР Івана Стешенка (а листування з ним М. Коцюбинського заслуговує особли‑ вої уваги) відбулася вертепна вистава в залі «Просвіти» за величезної кількості глядачів 11. У листопаді 1909 року Софія Русова написала М. Коцюбинському, що його «вибрано в журі на премію імені І. Карпенка-Карого (Тобілевича) і задля кращого драматичного твору». І він пе‑ речитував тогочасні драми й комедії, зокрема «Апія Клавдія» Л. Старицької-Черняхівської, «На менинах» Т. Сулими, «Вони» Г. Хоткевича, «Тривогу» А. Крушельницького, «День правди» В. Товстоноса, «На Кубані» Г. Доброскока. У жовтні 1911 року М. Коцюбинський на‑ писав одній з видатних українських актрис Любові Ліницькій великого листа, в якому просив вибачення, що не зміг залишити їй у Києві список рекомендованої української лі‑ тератури. Від 1911 року до кінця свого життя він листувався з Любов’ю Павлівною, а вона була тоді провідною актрисою в Першому ста‑ ціонарному театрі Києва під художнім керівни‑ цтвом М. Садовського. Серед ролей, які бачив М. Коцюбинський у трактуванні Л. Ліницької, були Галя з «Назара Стодолі» Т. Шевченка, Наталя з «Лимерівни» Панаса Мирного, Вишневська з «Тепленького місця» О. Ост- ровського, ролі за п’єсами В. Винниченка, Т. Сулими та С. Черкасенка. Л. Ліницька лю‑ била перечитувати українську літературу і не‑ одноразово радилася з М. Коцюбинським, що ́ краще прочитати з тодішніх видань. У листопаді 1911 року проїздом до Італії, на о. Капрі, М. Коцюбинський зупинився на два дні в Києві і відвідав стаціонарний те‑ атр М. Садовського, де тоді йшла «Суєта» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого). 10-ті роки ХХ ст. зблизили М. Коцюбинського з В. Винниченком: він перечитував усе, що виходило з-під пера видатного драматурга, особ ливо малу прозу й драматургію, але не завжди поділяв його твердження «чесності з собою», більше того, під впливом М. Горького (Олексія Пєшкова) у 1904–1912 роках навіть дещо критично ставився до того, що писав В. Винниченко. Але саме в ньому він бачив прогрес нової української драматургії і театру, радів кожній публікації його п’єс в «Літературно- науковому вістнику», який виходив спочатку у Львові, а потім у Києві. Залишилися його ці‑ каві нотатки на драмах «Співочі товариства» та «Чорна Пантера і Білий Медвідь», що бу‑ ли надруковані в ЛНВ за 1911 рік, частину п’єс В. Винниченка він бачив на сцені стаціо‑ нарного театру М. Садовського в Києві та ін‑ ших театральних труп, що тоді приїздили до Вінниці, Києва, Житомира та Чернігова, а це були здебільшого цікаві театральні колекти‑ ви, якими керували провідні театральні дія- чі М. Ярошенко, О. Ратмирова, В. Грицай, С. Дяков, Ф. Левицький, О. Суходольський, І. Замичковський, Б. Оршанов та В. Данченко. 95 леонІд БараБан. михайло коцЮБинсЬкий І театр М. Коцюбинський добре відчув велику роль театрального мистецтва в розвитку нової сце‑ нічної модерністичної культури. Велике вра‑ ження на нього справила драматургія тих років Л. Андреєва, О. Блока, А. Чехова, Є. Чирикова, І. Сургучова і навіть М. Горького, у якій він по‑ бачив вищий етап всього драматургічного мис‑ тецтва. Так, відомо, що поява вже першого варіан‑ та драми «Васса Желєзнова» викликала обу‑ рення серед багатьох російських громадсько- просвітницьких діячів, які, побачивши в ній зо‑ браження безперспективності суспільного роз‑ витку, посипали на М. Горького різні наклепи. М. Коцюбинський зрозумів філософський смисл його драми, захоплювався в ній ідеями та есте‑ тичними настановами в мистецтві. «Я зараз під враженням від “Васси Желєзнової”, – писав він М. Горькому, – глибокої, сильної і оригінальної речі. І як це дивно зроблено! Взятий шматок бруду – а з нього бризкають яскраві іскри, які освітлюють такі тайники, що навіть острах бе‑ ре. Ось воно, це бездонне, темне материнське почуття – начало всього того, що живе» 12. М. Коцюбинський повністю сприйняв есте- тику як реалізму, так і психологічно-модер- ністичного напряму в театральному мистецтві. У цьому виявилось і творче піднесення митця – поборника гуманізму, попередника нового сце‑ нічного мистецтва в Україні. Десь від 1910 року М. Коцюбинського заці‑ кавила вся європейська тогочасна драматургія, він навіть радився з Іваном Стешенком, що кра‑ ще з неї перекласти українською мовою. У заду‑ мі була трилогія Кнута Гамсуна «Біля воріт цар‑ ства», «Гра життя» та «Вечірня зоря», написана цим норвезьким драматургом упродовж 1895– 1898 років, психологічні драми шведського дра‑ матурга Юхана-Аугуста Стріндберга «Батько» (1887), «Танець смерті» (1901), «Соната при‑ видів» (1907), драми російського драматурга Леоніда Андреєва «До зірок» (1906), «Життя лю‑ дини» (1907), «Цар Голод» (1908), «Gaudeamus» (1909), драми німецького драматурга Гергарта Гауптмана «Перед сходом сонця» (1889), «Одинокі» (1891), «Візник Геншель» (1898) та «Пацюки» (1911). З українських драматургів М. Коцюбинський особливо виділяв перші п’єси Олександра Олеся, Антона Крушельницького, Спиридона Черкасенка, Лесі Українки, Тетяни Сулими, Олени Пчілки, Олексія Суходольського, Воло- ди мира Самійленка та Валерії О’Коннор- Вілінської. 28 листопада 1907 року Київське товари‑ ство «Просвіта» провело великий масовий вечір, власне, показало першу літературно- музично-драматичну композицію, присвячену М. Коцюбинському. Це, по суті, було громад‑ ське зібрання за участю самого митця. На ве‑ чорі з аналітичним рефератом про творчість майстра слова виступила драматург Людмила Старицька-Черняхівська, а твердження мист‑ кині супроводжувалися інсценізованими урив‑ ками з новел «Хо», «Помстився», «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Fata morgana», у яких брали участь провід‑ ні актори Києва, здебільшого зі стаціонарного театру М. Садовського. На вечорі була присут‑ ня видатна діячка культури Марія Старицька. У грудні цього ж року М. Коцюбинський отри‑ мав і спеціальне запрошення від ювілейного комітету із відзначення 25-літньої діяльності М. Заньковецької. Цей урочистий вечір відбув‑ ся 15 січня 1908 року в приміщенні Київського театру товариства грамотності. Думки про художній розвиток української дра‑ ми й театру не покидали М. Коцюбинського до кінця життя. Він радів, що у складі «Літературно- наукового вістника», який переїхав зі Львова до Києва, були такі майстри діалогу, як Л. Старицька-Черняхівська, Олександр Олесь, В. Леонтович, що відав літературно-мистецькою критикою. Цим усім він ділився в листах до Євгена Чикаленка та Віри Коцюбинської, а в лю‑ тому 1912 року слухав на о. Капрі велику розпо‑ відь Федора Шаляпіна про оперу «Хованщина» М. Мусоргського. Цього ж року задумав написа‑ ти повість (окрім «Тіней забутих предків») і п’єсу з гуцульського життя, але задум через хворобу не дістав бажаного результату. Узагалі з багатьох творчих задумок 1912– 1913 років через постійне нездужання нічого не було викінчено – і тому довгий час про захоп- лення М. Коцюбинського театром не говорили й не писали. Лише деякі невеликі інформативні повідомлення з’являлися у 20-х роках ХХ ст., хоча митці сцени постійно цікавилися його творчістю. Тільки в 1959 році з’явилася перша публікація стосовно цього питання 13. Як згадував Юрій Шумський, у роки Другої світової війни слово М. Коцюбинського було 96 ПостатІ на озброєнні багатьох фронтових театральних бригад, на радіо, яке працювало для України в Саратові та Москві, звучало в концертних ви‑ ступах театральних колективів, які перебували в евакуації, з’являлося й у партизанських за‑ гонах на окупованій фашистами території. Ось один з таких моментів: «…Суворий, грізний, мужній 1942 рік. Здалеку видно запорошений снігом ліс, якому немає ні кінця, ні краю. Ліс зникав десь за горизонтом. Жодна стежка до нього не пробита, бо насипало снігу за добу майже по коліна. Але що це? Чому в морозя‑ ному повітрі десь залунали оплески? Ось вже й знялася справжня буря оплесків. Тільки-що в партизанському з’єднанні на Чернігівщині під орудою О. Федорова закінчився театра‑ лізований виступ. Йшли біля припорошених ялин, просто неба, уривки з Fata morgana, де ролі виконували підривники – актори-чернігівці В. Хмурий, Д. Ісаєнко, В. Коновалов. І коли ви‑ става закінчилася, вони через кілька хвилин уже разом з іншими мінерами крокували на ви‑ конання бойового завдання. Запалені ненави‑ стю Андрія Волика до гнобителів, бійці йшли на смертельну битву з фашизмом, щоб відстояти рідну землю. Ішли й перемагали!» Йосип Куриленко в матеріалі «Під час по‑ ходів і боїв» писав, що «ставили в партизан‑ ських загонах уривки з прославленої у перед‑ воєнні роки вистави Чернігівського муздрамте‑ атру “Fata morgana” за однойменним твором М. Коцюбинського, особливо сцену зборів селян у лісі, на якому виступав робітник з міста Марко Гуща, який закликав до битви з експропріато‑ рами. Інші уривки з вистави її учасники кілька разів ставили і для населення партизанського краю» 14. Робили це під керівництвом акторів- партизанів Катерини Безручко і Олександра Сивинського, які прийшли в партизанський за‑ гін із Чернігова й Ніжина. Про митців партизанського театру, які ви‑ ступали на Поліссі в роки війни з фашиз‑ мом, зокрема у виставі за матеріалами творів М. Коцюбинського, знаходимо розповідь і в книзі П. Посудовського «Під гуркіт гармат» (1964 р.). Уже згадувалося, що М. Коцюбинський за своє життя не написав жодної п’єси, хоч у лис‑ тах до друзів він неодноразово свідчив про на‑ мір серйозно взятися і за драматургію, особли‑ во за драму з життя села. Він мріяв виверши‑ ти також драму з життя селян у дні революції 1905 року. Тема хліборобських буднів в Україні М. Коцюбинського взагалі постійно цікавила, і у своїх нотатниках він фіксував цікаві оповідки селян про сім’ю, побут, звичаї, матеріальні стат‑ ки й негаразди, усілякі численні несподіванки. Але найбільше його творчість прислужилася в грізні роки війни. Ще в період громадянської війни (1920 р.), як свідчать архівні джерела, твори М. Ко цюбинсько- го використовувала для читання фронтова естрада. Ідеться про новелу «Що записано в кни‑ гу життя», у якій письменник засудив ренегатство й зрадництво. Тоді це було актуально. Першим, хто в 1920-х роках узявся за інсце‑ нізацію творів М. Коцюбинського, був академік П. Тичина. У 1923 році він підготував і випустив у світ одноактівку «Сміх» (видавництво «Гарт»), яка в 1928–1939 роках виходила масовими ти‑ ражами, а згодом написав п’єсу «Хо». У 1925 році відомий український режисер і актор Кость Кошевський створив свою оригінальну інсцені‑ зацію за повістю «Fata morgana». Її під першою назвою «Блудні вогні» (сільські картини на п’ять розділів) поставив у 1925 році в Харкові театр ім. І. Франка (режисери Г. Юра, К. Кошевський, художник М. Драк). Музику до вистави спеціально написав композитор Н. Пруслін, і вона відповідала загальному тону вистави. Прем’єра відбулася 20 грудня 1925 року при переповненому глядацькому залі. У 1926 ро‑ ці К. Кошевський створив нову редакцію п’єси, підсилив у ній окремі характери, зокрема об‑ раз Гафійки. Ця драма й вийшла у видавництві «Рух» масовим тиражем. До двадцятиріччя руху 1905 року у світ з’явилася інсценізація «Fata morgana» під назвою «1905 рік» (п’єса на 3 дії) у видавництві «Книгоспілка». Автором був письменник П. Дерід. У 1928 році провідна артистка прогресивно‑ го тоді західноукраїнського Робітничого театру А. Матулівна зробила досить удалу інсценіза‑ цію «Fata morgana» (драма на 5 дій). Наприкінці 20-х років ХХ ст. ця інсценізація побачила світ‑ ло рампи на підмостках зазначеного театру, де протрималася в репертуарі кілька років, зби‑ раючи численну кількість глядачів. У 1930 році драму надрукували у Львові окремим відбит‑ ком. Згодом А. Матулівна поставила у власній інтерпретації «Коні не винні» (1931). 1928 року драми «Сміх» і «Хо», скомпонова‑ ні П. Тичиною, ішли в театрах Харкова, Одеси, 97 леонІд БараБан. михайло коцЮБинсЬкий І театр Херсона, Проскурова (нині – Хмельницький), Житомира та інших міст України. Услід за Антоніною (Ніною) Матулівною в 1920–1930-х роках, новела М. Коцюбинського «Коні не винні» привернула також увагу і інших театрів. У ній висвітлено події, які відбувалися в українському селі під час подій 1905–1907 років, зокрема, викрито ліберального поміщи‑ ка Малину, що загравав із селянами, удавав із себе правдолюбця. У 1928 році П. Куріпко на основі цієї новели написав драматичний етюд на дві дії. Етюд було видано в збірнику на до‑ помогу професіональним театральним колек‑ тивам. Набула тоді популярності й радіоп’єса А. Дубового «Мрія про кращу долю» (Москва, 1936), зроблена за окремими розділами повісті «Fata morgana». Її дуже багато разів транслю‑ вали (вона навіть вийшла друком) у тодішньому СРСР. У Харкові у той час була дуже поширена інсценізація «Ялинки» (прізвище автора інсце‑ нізації не встановлено). У 1938 році на прохання колективу акто‑ рів Чернігівського музичного драматично‑ го театру ім. Т. Г. Шевченка відомий україн‑ ський драматург і теоретик сценічного мисте‑ цтва Я. Мамонтов зробив інсценізацію «Fata morgana» («Мужики»). Це – одна з найкращих свого часу інсценізацій взагалі всієї прози М. Коцюбинського. Драматург Я. Мамонтов та режисер Г. Воловик під час роботи над п’єсою та виставою в театрі використали архівні мате‑ ріали та інші джерела, зібрані та записані ще са‑ мим М. Коцюбинським про події на Чернігівщині в 1901–1905 роках, розповіді очевидців тих по‑ дій тощо 15. Згодом Я. Мамонтов в українському журна‑ лі «Театр» (1938 р.) писав, що йому довелося створити кілька варіантів інсценізації, а потім уже вибрати з них таку п’єсу, яка найбільше відповідала б змістові, стильовим та художнім особливостям повісті М. Коцюбинського і не по‑ рушувала б авторської концепції твору. Творці вистави (драматург, актори й режисер) праг‑ нули поглибити позитивний образ Марка Гущі, підкреслити сценічними засобами могутню си‑ лу хліборобського колективу. Своєрідними сценічними зображально- виражальними засобами було створено фінал, у якому вдало використано прийоми художньої антитези. Нависало над хатами сіре небо, по якому пливли темні важкі хмари. Враження було таке, що от-от почне накрапати великий дощ. Біля церковної огорожі тягнулася вдали‑ ну роз’їжджена дорога. Сумно хилилося гілля почорнілого дерева. Виднівся ґанок волосного правління. Шумів-вирував біля нього натовп лю‑ дей. Розлютований Хома бив кілком по голові Підпару, той падав. Десь зринав верескливий вигук «Ой!» – і разом з ним зчинявся над се‑ лом лемент, лунали постріли. Здалека звучала і все наближалася солдатська пісня «Чубарики- чубчики», потім ритм могутньою хвилею вривався на площу. Тривожно гомонів майдан. З’являлися шеренги солдат, та не злякався їх люд, грізною стіною стали маси з прапором. Серед них виді‑ лився ватажок Марко Гуща без кашкета. Виставу схвально зустріли глядачі й крити‑ ка. Першими з рецензіями виступили «Вісті» та «Культура і побут». У квітні 1938 року черні‑ гівці показали цю виставу в столиці України на сцені академічного театру ім. І. Франка. У ви‑ ставі брали участь провідні майстри сцени: О. Дудківська (Маланка), М. Поет (Гафійка), К. Мариниченко (Марко Гуща), П. Бориков (Панас), В. Кречет (Хома Ґудзь), П. Колесник (Підпара). Артист П. Царько неперевершено створив образ Андрія Волика – цього волелюб‑ ця й страдника. Вистава чернігівців «Fata morgana» зійшла зі сцени лише на початку Другої світової війни, коли частину акторів евакуювали, а решта опинилася в Діючій армії та в партизанських загонах. Тоді-то й ожили серед воїнів землі улюблений Андрій Волик та безстрашний Марко Гуща, Гафійка та Маланка. Дружина Я. Мамонтова Маргарита Гармсен у своїх спогадах (жур. «Советская Украина», № 6, 1957, С. 133, 134) відзначала, що на передвоєнну виставу приїздили дуже часто навіть глядачі із сусідніх републік – Білорусі та Російської Федерації – і завжди захоплювалися чудовою режисурою Г. Воловика, особливо – детальною розробкою масових сцен. У реалістичному плані було виконано й оформлення епізодів сценографом В. Меллером. У ньому художник відтворив типові риси, характерні для інтер’єру житла та побуту Чернігівщини початку ХХ ст., та чудові картини природи. М. Гармсен ствер‑ джувала, що автор п’єси, і режисер, і актори, і родина Коцюбинських – усі були захопле‑ ні цією працею, виявляючи дивовижне спів‑ робітництво. Вистава «Fata morgana» стала 98 ПостатІ визначною подією в театральному житті України в передвоєнні роки. У 1939 році цю п’єсу Я. Мамонтова переклав російською мо‑ вою В. Радич; цей переклад вийшов масовим тиражем у видавництві «Искусство». У післявоєнні роки до творчості М. Коцю- бинського, особливо у 60-х роках ХХ ст., звер‑ талася велика українська театральна громад‑ ськість. Так, учителька Н. Перепелиця сила‑ ми шкільної молоді поставила 1946 року в с. Курашівці на Вінниччині «Андрія Соловейка», у 1957 році Тиврівський палац піонерів показав на сцені «Харитю» (інсценізація передчасно померлого поета Кесаря Андрійчука) 16. У 1960 році режисер В. Маньківський написав драму «Тіні забутих предків», яку поставив колишній Коломийський драматичний театр. Ця вистава пройшла понад сто разів. Цього ж року компози‑ тор В. Кирейко (Львів) написав музику до балету «Тіні забутих предків» (лібрето Н. Скорульської та Ф. Коцюбинського). Перша вистава балету з’явилася в тодішньому Львівському театрі опе‑ ри та балету ім. І. Франка. Новою й свіжою була і постановка цього балету на сцені Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка в 1963 році. У ролі Івана виступив провідний артист Ф. Баклан, Марічки – Є. Єршова, Палагни – В. Калиновська, Мольфара – М. Апухтін. Дири гентом був Б. Чистяков, художником- сценографом – А. Волненко. Іскрометний та‑ нець у фіналі балету став художнім символом, театральною метафорою оптимізму й непере‑ можності народного духу. Балет «Pe-copttior» з успіхом було показано й під час першого свята українського мистецтва «Дніпрові зорі», який відбувся в Києві. Інсценізації за новелами М. Коцюбинського з молдавського життя йшли у 1950–1964 роках у містах Молдови (Флорешти, Бельци, Калараш та Фалешти). Найбільшу популярність тут здо‑ була повість «Для загального добра». У певні періоди були спроби перенести на сцену і літературні кіносценарії «Навздогін за долею», зроблені режисерами М. Терещенком та М. Донським (Кривий Ріг, Харків, 1934–1935), покладено на мову сцени оповідання «Він іде» (Одеса, 1934), новели «Ре-copttior» (Молдова, 1938, 1954) та «Хо» (Львів, 1940), автори яких залишилися невідомими. Деякі з авторів ін- сценізацій більш-менш точно йшли за текстом автора, інші використовували лише сюжетну канву або схему. У 1964 році «Pe-copttior» було здійснено в Тирасполі (Молдова) 17. У вересневі дні 1964 року трударі земної кулі за одностайним рішенням Всесвітньої Ради Миру і ЮНЕСКО відзначали сторіччя від дня народження М. Коцюбинського. До юві‑ лейних днів Ніжинський драматичний театр ім. М. Коцюбинського підготував прем’єру дра‑ ми «На віру», створену Я. Сербином за одно‑ йменною повістю. Сюжет вибудовано у ви‑ сокохудожній лаконічній формі, змальовано тяжке становище малоземельного селянства, його повсякчасні прагнення до волі не тільки у сфері матеріального, але й духовного буття. Драматург слідом за М. Коцюбинським створив типові характери простих людей-хліборобів, показав їхнє високе благородство, моральну стійкість, чесність перед громадою та власною совістю. Водночас він викривав жорстокість, ли‑ цемірство царських законів, які не тільки прини‑ жували гідність людини, а й нерідко призводи‑ ли до тяжких та непоправних злочинів. Режисер вистави В. Авраменко у постановці досяг єди‑ ної гармонії та ідейно-художнього звучання всіх компонентів вистави. У спектакль широко введено народнопісенну творчість, підкреслено характерні деталі народного побуту, звичаїв, ві‑ рувань тощо. Прем’єра вистави ніжинців «На віру» відбула‑ ся у Воронежі та була надзвичайно тепло й щиро прийнята глядачем. За цю виставу по закінченні гастролей театру окремих виконавців та колектив загалом нагородили грамотами Воронезького управління культури. Таким чином, російський народ, якого любив М. Коцюбинський, віддав йому шану. У триактній виставі зайняли майже весь склад театру. У головних ролях виступали актори: В. Архангельський (Гнат), М. Медведенко (Настя), Н. Старикова (Олександра), М. Яценко (Петро), К. Репенько (Явдоха), О. Сидельникова (корчмарка), І. Репенько (Максим) та ін. Створені ними образи були позначені психологічними нюансами 18. Особливого напруження досяга‑ ла у виставі прекрасно розроблена централь‑ на сцена, коли закутий у кайдани Гнат під час проведення над ним «царського» суду викривав облудність існуючого суспільного ладу з його су‑ дочинством. Рельєфно чітким ставав і епізод у фіналі дру‑ гої дії. На передньому плані режисер розмістив великий гурт селян. Серед них – і мати Насті. 99 леонІд БараБан. михайло коцЮБинсЬкий І театр Десь далеко, на горизонті видно два дерева, що поспліталися між собою гіллям. Повсюди чувся гамір, але серед багатьох слів можна ро‑ зібрати: рідна мати категорично протестувала, аби її дочка брала незаконний шлюб. Жодні до‑ кази не допомагали. Тоді Гнат, наперекір усім наріканням та лайці, взяв за руку свою кохану Настю і, сміливо кинувши: «Ми будемо жити на віру», із гордо піднесеною головою пішов через насторожену юрбу односельців. Гнат і Настя підіймалися до обігрітого весняним сонцем де‑ рева і ставали поруч із ним. Так у виставі під‑ креслювалася волелюбність обох героїв, їхній виклик патріархальним звичаям. Виставу ніжинців показали в багатьох міс‑ тах і селах Чернігівщини та Житомирщини, із нею колектив театру виступав і на телебачен‑ ні та показував під час гастролей у Білорусії та Молдові. У театрі працювали над створенням і сценічного варіанта п’єси за новелами «Сміх» та «Подарунок на іменини». Під час відзначення сторічного ювілею від дня народження великого письменника театр Ніжина показав ще й драматичну імпровіза‑ цію за новелами М. Коцюбинського «Вечір», «Дядько та тітка», «Intermezzo», «Лист», «На острові», «Цвіт яблуні» та ін. Узагалі 60-ті роки ХХ ст. ознаменувалися особливою увагою театрів до творчості М. Коцюбинського. Національний музично- драматичний театр ім. М. Емінеску в Молдові навіть планував зробити спеціальну ювілейну виставу з двох новел «Для загального добра» та «Pe-copttiór» («На піч»), але через від’їзд режисера за межі краю виставу залишили не‑ завершеною. Десять українських театрів здій‑ снили спектакль «Неосвячене кохання», на‑ приклад, драматург Яків Сербин – для сцени в Києві, однак деякі театри брали цю п’єсу лиш ескізно і наповнювали епізоди і яви із самого тексту М. Коцюбинського, бо там у повісті йшла трьохпланова розповідь про тих селян, які че‑ рез соціальні та побутові обставини одружува‑ лися без шлюбу. Найкращими вийшли виста‑ ви у Хмельницькому муздрамтеатрі (режисер М. Курінний, сценограф Г. Маслій, прем’єра – 7 грудня 1973 р.) та у Вінницькому (тепер – академічному) муздрамтеатрі ім. М. К. Са- довського (прем’єра відбулася 5 лютого 1966 р. і пройшла вистава тут понад сто разів). У ній один із кращих в Україні режисерів Федір Верещагін і сценограф Костянтин Вітавський досягли високої художньої результативності. В основу спектак лю було покладено повний текст Я. Сербина, і на сцені барвисто зазвуча‑ ло людське бажання кращого життя, протест проти домостроївських застарілих звичок та пересудів, проти прогнилої моралі та узурпа‑ торських законів суспільства зиску. Адже те, що є життя чоловіка й жінки «на віру», тобто по совісті, за велінням серця, – це своєрідне заперечення забобонів. М. Коцюбинський був іще зовсім молодий, коли написав цю новелу, власне невелику по‑ вість, але характери двох основних героїв – Гната й Насті – були дуже глибоко індивідуа‑ лізовані, вчинки їхні повсюди логічно вмоти‑ вовані, експресивні діалоги між ними вправно й виразно окреслені. Актори не побоялися по‑ чергово наголошувати на взаєминах цих двох красивих людей із простого подільського села як на таких, що загалом притаманні стосункам чоловіка й жінки. Їхня особиста, власне Насті й Гната, битва за щастя відповідала громадським інтересам – таке було надзавдання цієї ціка‑ вої вистави. Водночас режисер Ф. Верещагін зробив акцент і на тому, як важко доводилося працювати малоземельному селянинові після скасування кріпаччини, здобувати хліб на про‑ житок. Події у виставі образно подавалися крізь призму сприйняття дійсності Гнатом і Настею – бідних, знедолених, але водночас і добрих сер‑ цем, сповнених завзяття в сутичках за своє іс‑ нування 19. Фінал вистави був надзвичайно трагічний – Гната засудили на сибірську каторгу, а Настя залишилася у своїх Мовчанах із малим хлопчи‑ ком Івасиком. Виставу «Неосвячене кохання» за М. Коцю- бинським з успіхом показували в Тульчині, Могильові-Подільському, Немирові та Козятині. У 1960 році Львівський національний те‑ атр опери та балету ім. С. Крушельницької (тоді ще – академічний театр опери та бале‑ ту ім. І. Франка) показав балет на дві дії, ві‑ сім картин «Тіні забутих предків» композитора Віталія Кирейка. Лібрето за М. Коцюбинським здійснили відомі митці Н. Скорульська та Ф. Коцюбинський, постановку – режисер Т. Ра- монов, а сценографію (чудову!) зробив сцено‑ граф О. Сальман. Головні ролі провели відомі актори: Н. Слободян – Марічка, О. Мельник – 100 ПостатІ Іван, О. Костюкова – Палагна, М. Печенюк – Мольфар, М. Панасюк – Чугайстер. У балеті ожив чарівний гірський край із його горами, полонинами, запахом трав, річками й лісами, а особливо – із гуцулами та їхнім духов- ним світом. Театр показав життя цих людей, убогість їхнього побуту, тяжку битву за хліб, а актори засобами сучасної хореографії проти‑ ставили дружбу Івана й Марічки задушливому існуванню Мольфара та Палагни, передали чисті взаємини людей, вільних від узурпатор‑ ського розкладу сімейних стосунків. Особливо вражав епізод, коли печальна Марічка розламу‑ вала цукерок, що випадково залишився в неї, і подавала половину Іванові. Гордість хлопця не дозволяла прийняти дарунок, але він скорявся умовлянням дівчини і брав уламок. Ніжні по‑ чуття, які між ними спалахнули, відразу приму‑ сили молоду пару засудити родову ворожнечу сімей Палійчуків і Гутенюків, що стала кривдою для них обох. Дуже точною у своєму художньо- сценічному вирішенні стала і прикінцева сцена першої дії, коли господар великої отари овець Юра спостеріг зустріч Івана й Марічки та вирі‑ шив помститися непокірним коханцям. Він по‑ тайки витягнув з мосту кілька деревин, і коли хлопець із дівчиною зійшли на цей місток – ста‑ лося нещастя: Марічка зробила необережний крок і впала в дуже бурхливий гірський потік, а Іван не зміг її врятувати. Фінальний акорд другої дії теж відбувався на тлі синіх карпатських гір і того містка, де колись, власне шість років тому, загинула Марічка. Народові, який зібрався біля річки, розповіда‑ ли про загибель дівчини через підступні дії господаря-багатія Юри, власника величезних табунів худоби. Іван намагався помститися Юрóві, але, поспішаючи на битву з підступни‑ ком та винуватцем, теж падав у глибоке про‑ валля і гинув. Артистка М. Бєлова, яка виконувала в «Тінях забутих предків» за М. Коцюбинським партію Палагни, жінки Івана, з якою того змусили одру‑ житися після загибелі Марічки, була удостоєна існуючої тоді медалі «За трудову доблесть». Балет цей показали в Польщі та Словаччині. Драматург Олекса Корнієнко в 2000 році напи‑ сав драму «Дорогою ціною» за М. Коцюбинським, яку прийняв до постановки Тернопільський ака‑ демічний театр ім. Т. Г. Шевченка 20. Волелюбні Іван, Соломія та Остап, як це завжди було в М. Коцюбинського, і в п’єсі виступали переваж‑ но за особисте щастя, і воднораз десь у глибині душі нуртувало прагнення змінити долю всього народу. І ця боротьба збігалася з особистими інтересами. О. Корнієнко залишив найцінні‑ ше з повісті – індивідуальні риси хлопця й дів- чини теж виступили в єдності з об’єктивними ознаками дійсності 21. Художні ради театрів у Чернівцях, Чернігові та Рівному прийняли п’єсу до постановки, але вистави з невідомих причин не відбулися. У 2008 році драматург Богдан Мельничук (Тернопіль) зробив для лялькових театрів п’єсу «Маленький грішник», в основу якої було по‑ кладено однойменну новелу М. Коцюбинського, високо оцінену Панасом Мирним ще в 1893 ро‑ ці. Драматург залишився вірним основному задумові: маленький Дмитрик турбується про хвору матір Ярину, і його навіть безжурні ди‑ тячі ігри та каяття огорнуто гірким жалем за матір’ю. Психологічно чистими вийшли харак‑ тери Гаврилка, Марійки, Жінки, у якої наймали півхати Дмитрик із матір’ю. У ХХІ ст. Коломийський театр ім. І. Ваги- левича успішно здійснив «Тіні забутих предків» як драматичну виставу. Це було колективне виконання заповіту першого режисера театру Василя Симчича, щоб у репертуарі постійно тримався цей твір М. Коцюбинського. У 1906 році М. Коцюбинський завершив мо‑ дерністичну новелу «Сміх», про яку академік П. Тичина сказав, що від першого до остан‑ нього рядка вона «напоєна соками багатющої землі своєї» 22. У 1966 році режисер і актор П. Загребельний прагнув у Тернопільському муздрамтеатрі ім. Т. Г. Шевченка зробити за твором сценічну виставу, показати пережи‑ вання й тонке нюансування душі адвоката Валеріана Чубинського, його дружини Наталії і мудрість його наймички Варвари, бо саме во‑ на допомогла сім’ї адвоката побачити, що вони користуються найманою працею і не можуть сподіватися на приязнь наймитів та бідних лю‑ дей. Своєрідним імпульсом до такого прозріння Валеріана, хоч його прізвище було ненависним поліції, став сміх Варвари, сповнений символіч‑ ного значення. Адвокат був здивований і наля‑ каний мудрістю жінки. Та справу з постановкою через різноманітні соціальні обставини не до‑ вели до завершення. Режисер змушений був ставити «РВР» за А. Гайдаром. 101 леонІд БараБан. михайло коцЮБинсЬкий І театр Не було байдужих у 1960-х роках і в Театрі читця, коли на сцені виступала дипломант все‑ союзного конкурсу виконавців актриса Леся Журба (Київська філармонія). Ось перед нами проходить Маланка Волик (драматична ком‑ позиція «Життя Михайла Коцюбинського») – зігнута, маленька, із порепаними руками селянка. Так, саме так, хоча сама викона‑ виця – ставна, висока гарна жінка. Артистка Леся Журба знайшла надзвичайно багату гаму звукових інтонацій, виліплюючи сценічний об‑ раз нужденної трудівниці. Кілька скупих, але до найменшого продуманих рухів: зломилися брови, підперла засмучену голову спрацьова‑ на рука – це Маланка нарікала на безпросвіт‑ ну долю. Та ось змінилася ритміка й тональ‑ ність – спалахнули очі, випросталася, розцвіла вся постать. І от уже на сцені Марічка з «Тіней забутих предків». Вона – ніжна і палка, весела і сором’язлива юна гуцулка. Лилася, ніби про‑ зорий гірський струмочок, її дзвінка мова, пе‑ ревита співанками та народними примовками. Високу оцінку обом образам дала тоді критик Н. Ішина у статті «Слово – криця», де зазна‑ чила, що вони обидва «приносять радість лю‑ дям, розкривають перед нами світ правди, світ прекрасного» 23. Цікавою, за свідченням могилів-подільської газети «Наддністрянська правда» (1964 р., 2 жовтня, № 157), була п’єса за новелою «Харитя», здійснена в ці ж ювілейні дні вчи‑ телькою О. Д. Блажевською. Виставу показа‑ ли спочатку в Першій міській школі, а потім у Будинку культури с. Суботівка над Дністром. Кілька разів гуртківці виїжджали з нею і в інші села Вінниччини і Молдови. Великий театралізований вечір відбувся і в с. Джурджулешти (Молдова), де колись жив і працював письменник та написав повість із життя цього села, якій згодом дав назву «Для загального добра». На вечорі було показано й уривки з багатьох оповідань М. Коцюбинського на молдавську тематику, а також кінофільм «Кривавий світанок». Сміливо можна сказати, що й наприкін‑ ці ХХ ст. у світлі рампи театру неодноразово з’являлися дорогі кожному з нас образи з творів М. Коцюбинського. Вони завжди вражали нас силою художньої правди. Навіть кримськота‑ тарський театр у Сімферополі показував влас‑ ну композицію за творами М. Коцюбинського. На сцені й донині періодично з’являються драматичні композиції за новелами «Харитя», «Ялинка», «Сміх», «21-го грудня на Введеніє», «По-людському», «Що записано в книгу життя», «Лялечка», «Поєдинок» та «На камені». Новела «Що записано в книгу життя» при‑ вернула увагу й одного з кращих колективів – театру «Руська бесіда» в Галичині, яким керу‑ вав від 1910 по 1924 роки Микола Бенцаль. Та й новелу вперше надрукували в «Літературно- науковому вістнику» за 1911 рік (Т. 54, с. 4–13), і хоч цей часопис виходив уже в Києві, але його також широко розповсюджували на Прикарпатті. Тема нужденного життя селян завжди приваб- лювала режисера, тому він звернувся до нове‑ ли, у якій ішлося про те, що злидні й голод при‑ мушують сина зважитися на страшний вчинок. Сам М. Коцюбинський про свій задум писав Є. Чикаленку: «Сфера – селянська убога ро‑ дина. Син вивозить в ліс стару, забуту смертю матір (почасти пережитки давнього звичаю вби‑ вати батьків), але забирає її назад. Ця схема може видатись грубою, але ж це тільки схема, важніше, як вона буде розроблена» 24. Хотів цю новелу перекласти для сцени і ві‑ домий режисер та актор Василь Симчич для щойно організованого драматичного театру в Коломиї (це були 60-ті роки ХХ ст.), але задум не здійснився. У 80-х роках ХХ ст. цей театр успішно поставив соціально-психологічну дра‑ му «Тіні забутих предків» за твором М. Коцю- бинського, самотужки створивши п’єсу. 1964 року головний режисер Вінницького муздрамтеатру ім. М. К. Садовського звернув‑ ся до двох письменників – Миколи Зарудного та Бориса Колодного, аби вони перечита‑ ли відоме на той час листування Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної і створили п’єсу на основі їхніх листів. Він на‑ віть хотів на ролі залучити двох найкращих ак‑ торів – Анатолія Овчаренка і Клавдію Норець. Це мав бути сценічний роман у листах на кшталт «Насмішкуватого мого щастя» Леоніда Малюгіна, присвяченого взаєминам Антона Чехова й Лідії (Ліки) Мізинової, – п’єсу, яку й досі ставлять деякі зарубіжні театри, особливо в Росії. Однак довести справу до завершення не вдалося – обидва автори не змогли впора‑ тися із цим художньо-мистецьким завданням. Натомість інші автори пропонували режисеро‑ ві сценічні варіанти «Pe-copttior», «Подарунка 102 ПостатІ на іменини», але рукописи було відхилено художньою радою театру. Загалом справу зі сценічними переробками творів М. Коцюбинського в 60–80-х роках ХХ ст. чомусь гальмували чи то театральна критика, чи чиновники від Міністерства культури України, а то й відхиляли через якісь забаганки ідеоло‑ гічних працівників. Та й театри не дуже наполя‑ гали, аби відстояти ту чи іншу п’єсу, створену за мотивами творів М. Коцюбинського. Такі ситуа‑ ції траплялися не тільки в театральному, але й у кіномистецтві України – невдалими стали спро‑ би зафільмувати «Fata morgana» («Кривавий світанок»), «Що записано в книгу життя», «Коні не винні» та «Подарунок на іменини». Нині з архівів стало відомо, що в канад‑ ському Вінніпезі ще 21 січня 1931 року було поставлено «Блудні вогні» («Fata morgana») за М. Коцюбинським (сценічна версія К. Кошевського), а у вересні цього ж року ви‑ ставу під назвою «Fata morgana» здійснено у Ванкувері (адаптація англійською і французь‑ кою мовами), потім її поставили в Іст-Килдокані (31 жовтня 1931 р.). Пропагандистом творчості М. Коцюбинського став у Вінніпезі Робітничий театр, у якому працювали акторами вихідці із західноукраїнських земель. Національну премію ім. Тараса Шевченка у 2006 році присудили режисерові Михайлу Мельнику з Дніпропетровського театру одно‑ го актора за виставу «Гріх», в основу якої ля‑ гла модернова новела М. Коцюбинського «Що записано в книгу життя», де основною темою стало нужденне, майже в усі часи страдницьке життя селян, оскільки саме їхні мозолисті руки годують хлібом увесь світ 25. Узагалі творчість М. Коцюбинського ще за його життя мала серед майстрів сцени великий світовий резонанс – досить пригадати, що він дружив із найкращими театральними митцями, зокрема з М. Садовським, П. Саксаганським, М. Кропивницьким, Л. Ліницькою, М. Занько- вець кою, Є. Зарницькою, Ф. Левицьким, та ба‑ чив кращі вистави – драматичні й оперні – у Відні, Берліні, Римі, Варшаві, Мюнхені. Його творчість приваблює театр і в ХХІ ст. своїм гли‑ боким демократизмом, психологічною викінче‑ ністю, гуманізмом, високохудожньою формою та високою естетикою. 1 Коцюбинський М. М. Твори в шести томах. – К., 1961. – Т. 5. – С. 10, 11. 2 Правда. – Л., 1890, листопад. – Т. ІІІ. – Вип. ІХ. – С. 207, 208. 3 Там само. 4 Коцюбинський М. М. Твори в шести томах. – С. 92. 5 До «Української драматургії»: Збірка бібліогра‑ фічного знадібку. Зібрав і впорядкував М. Комаров. – О., 1912. – С. 7. 6 Волынь. – Житомир, 1896. – 19 квітня. – № 95. 7 Куп’янський Й. Я. Літопис життя і творчості Михай- ла Коцюбинського. – К., 1965. – С. 181. 8 Коцюбинський М. М. Твори в шести томах. – С. 352, 353. 9 Куп’янський Й. Я. Літопис життя і творчості… – С. 292. 10 Там само. – С. 292, 293. 11 Рідний Край. – К., 1908. – № 7. – С. 13. 12 Куп’янський Й. Я. Літопис життя і творчості… – С. 420. 13 Куриленко Й. М. Коцюбинський і театр // Культура і життя. – 1959. – 17.ІХ. 14 Музи тоді не мовчали. – К., 1976. – С. 153; Див. та‑ кож: Культура і життя. – 1959. – 17.ІХ. – С. 2. 15 Петренко П. І. До питання про твори М. Коцюбинського на сцені // Театральна культура. – К., 1966. – Вип. 1. – С. 207. 16 Там само. – С. 208. 17 Там само. – С. 208–210. 18 Архів Ніжинського драматичного театру ім. М. Коцюбинського. – 1964. – Ф. 7. 19 Архів Вінницького музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського. – 1967. – Ф. 43. 20 Театральна Тернопільщина. – Т., 2001. – С. 189. 21 Коцюбинський М. Твори в двох томах. – К., 1988. – Т. 1. – С. 26. 22 Тичина П. Твори. – К., 1962. – Т. 6. – С. 77, 78. 23 Вечірній Київ. – 1964. – 10 листопада. 24 Куп’янський Й. Я. Літопис життя і творчості… – К., 1965. – С. 502. 25 Коцюбинський М. Твори в двох томах. – С. 26, 27. Автор впервые в области исследований творчества М. Коцюбинского за- трагивает вопрос исследования истории инсценизаций произведений этого выдающегося писателя, а также стремится продемонстрировать его инте- рес к театрому и общение с театральными деятелями и драматургами. Ключевые слова: репертуар, инсценизация, народный театр, переписка, реа- листическая и модернистическая эстетика, фронтовая театральная брига- да, сценические выразительные и изобразительные средства.

Михайло Коцюбинський і театр (маловідомі матеріали)

Репозитарії

Схожі ресурси