Релігія як соціокультурний феномен
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43944 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Релігія як соціокультурний феномен / В. Бодак // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 50. — С. 85-90. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-43944 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-439442013-05-22T03:11:44Z Релігія як соціокультурний феномен Бодак, В. Релігія в культурно-історичних процесах 2009 Article Релігія як соціокультурний феномен / В. Бодак // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 50. — С. 85-90. — укр. XXXX-0032 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43944 uk Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Релігія в культурно-історичних процесах Релігія в культурно-історичних процесах |
| spellingShingle |
Релігія в культурно-історичних процесах Релігія в культурно-історичних процесах Бодак, В. Релігія як соціокультурний феномен |
| format |
Article |
| author |
Бодак, В. |
| author_facet |
Бодак, В. |
| author_sort |
Бодак, В. |
| title |
Релігія як соціокультурний феномен |
| title_short |
Релігія як соціокультурний феномен |
| title_full |
Релігія як соціокультурний феномен |
| title_fullStr |
Релігія як соціокультурний феномен |
| title_full_unstemmed |
Релігія як соціокультурний феномен |
| title_sort |
релігія як соціокультурний феномен |
| publisher |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Релігія в культурно-історичних процесах |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43944 |
| citation_txt |
Релігія як соціокультурний феномен / В. Бодак // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 50. — С. 85-90. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT bodakv relígíââksocíokulʹturnijfenomen |
| first_indexed |
2025-07-04T02:20:57Z |
| last_indexed |
2025-07-04T02:20:57Z |
| _version_ |
1836681168491118592 |
| fulltext |
85
РОЗДІЛ 2
РЕЛІГІЯ В КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСАХ
1. Релігія як соціокультурний феномен
У наші дні розмова про культуру й релігію, сформувавши чітко
виражений культурологічний зміст, вийшовши за межі будь-якої теорії, стала
невід’ємною складовою частиною процесів становлення цивільного
суспільства. Культурологічний підхід до феномену релігії потребує з
необхідністю синтезу всіх існуючих гуманітарних підходів, а також
системного аналізу релігії як складової універсуму культури у всьому
різноманітті внутрішніх зв’язків, що існують в культурі. Культурологічний
підхід вирізняє інтегративність, міждисциплінарність, спроби дослідження
релігії та її зв’язків з культурою як єдиної системи й особливого класу явищ.
До появи культурології поведінка людей, їхня вдача, звичаї і традиції
пояснювалися біологічними, психологічними або соціологічними причинами,
тобто або фізичним типом, або особливостями психіки, або специфікою
процесів соціальної взаємодії. У цих підходах культура поставала ніби
похідною від людини, а релігія розумілася як один з елементів культури.
Культурологічний підхід до релігії відкриває нові можливості розуміння ролі
цього феномену в культурі. Він ґрунтується на принципах об’єктивності,
раціональності, науковості. Культурологія релігії базується насамперед на
нормах наукового доказу, обґрунтування, переконливості, міжгалузевої
наукової методології і методики. Особливо важливим для нас є історичний
підхід до культури і релігії, котрий забезпечує як наукову об’єктивність, так і
переконливість результатів дослідження.
Структура релігії й культури не збігаються в абсолюті, але, безумовно,
корелюють між собою. Сучасні дослідники фіксують тенденції зростання
впливу релігії на всі сфери соціального життя. Саме в духовності шукають і
знаходять найбільш ефективні інструменти для пояснення соціальних
процесів. А релігія, безсумнівно, належить до цієї сфери культури.
Об’єднання описового, історичного, нормативного, психологічного,
структурного і генетичного підходів до феномену релігії, на наш погляд, дає
можливість говорити про предмет і метод культурології релігії. Також до
цього ми додаємо функціональний аналіз, антропологічний, онтологічний і
етнографічний підходи. Відновлення культурологічної, але при цьому
науково орієнтованої позиції, особливо при розгляді релігійної свідомості,
також є актуальним завданням.
У культурологію релігії повертається раціоналістичність, далека від
будь-якої містики за визначенням, хоча й покликана її пояснити. При
дослідженні релігії й культурі треба звернути увагу на те, що світ – це
86
єдність. Нема винятково матеріальної і винятково духовної культури.
Розсікаючи заради теоретичної зручності культуру на матеріальну і духовну,
варто пам’ятати, що ми при цьому одержуємо надто сильні абстракції, які не
дозволяють, наприклад, зрозуміти цілісність будь-якого ідеалу як тотожності
суб’єкта й об’єкта, матеріального і духовного, почуттєвого і надчуттєвого.
Існують три основні моделі ролі релігії в культурі. Відповідно до
першого, релігія є генотипом культури, саме вона визначає культурний
фенотип, усю духовну і матеріальну розмаїтість національного та
транснаціонального буття. Тому кожна окрема культура іменується за
релігію, що породила і живить її (християнська, буддійська, мусульманська
та інші культури).
Діаметрально протилежною є “світська модель”, відповідно до якої
культура виростає зі зразків господарського життя народу. У такому випадку
культури іменуються або виходячи з особливостей виробництва, торгівлі і
споживання (збирання, землеробство, кочова або осіла культура), або за їхнім
місцезнаходженням, географією. Різновидом даної моделі є марксистський
економічний детермінізм, що виводить культуру з економічного базису. При
цьому релігії надається допоміжна, надбудовна роль.
Донедавна марксизм-ленінізм узагалі трактував релігію як шкідливий
забобон, пережиток експлуататорського суспільства, який зникає у міру
зміцнення соціалізму. Тим часом, як насправді виявилося, “соціалістична
культура” була найтісніше пов’язана з релігією більшовизму і розпалася як
тільки ця релігія втратила свою консолідуючу силу. Крах радянської
культури як наслідок історичної поразки більшовизму з особливою
наочністю показав, що релігія – не окремий, а системоутворюючий фактор
кожної культури.
Третя модель культури є спробою синтезу першої і другої моделей:
генотип культури – це єдність релігійної духовності та економічних
архетипів. Методологія цієї моделі ґрунтується на метафізиці Аристотеля
(дійсність – єдність матерії і божественної форми), біблійної онтології
(космос формується Богом з первісного хаосу) і діалектиці Геґеля (якість має
ідеальну і речовинну сторони). Чим активніше впливає прийнята народом
релігія на господарське життя, і навпаки, тим необхіднішим стає їх
співіснування. Отже, через активну взаємозміну і зворотні зв’язки, релігія й
економіка стають двома сторонами єдиної субстанції культури.
Висновувати це можна лише розуміючи, що це не статичні, а динамічні
за своєю природою структури. Релігія як частина культури є складною
системою функцій і матриць (спосіб мислення, логіка, аксіоматика, аксіологія
і т. д. ), що змінюються у процесі історичного розвитку. В різні періоди
історії релігія виконувала стосовно культури різні функції, становила різні її
частини, різною мірою її репрезентувала. Як відзначає М. Пісманік,
“релігійний початок – найбільш стійке ядро національної культури в трагічні
періоди історії етносу... Але разом з тим, неправомірно зводити національне в
культурі лише до релігійного і, наприклад, ототожнювати духовне
87
відродження нації із загальним воцерковленням” [Писманик М.Г. и др.
Религия в истории и культуре. – Пермь, 1995. – С. 171].
Глибоке засвоєння національної і світової культури неможливе без
занурення в їх релігійні підстави. Щоб зрозуміти і відчути духовну
субстанцію того чи іншого народу або міжнаціонального об’єднання, зовсім
недостатньо ретельно вивчити їхнє матеріальне буття, важливо також
проникнути в сутність їхньої релігії. Ми мало що зрозуміємо, наприклад, у
культурах Індії чи Японії, якщо не звернемося до індуїзму чи синтоїзму.
Таємниця культури народу багато в чому криється в його релігії.
На наш погляд, культурологічний підхід виділяє наступні основні
характеристики релігії: 1. Релігія – змістовне наповнення як індивідуального
духовного життя людини, так і спільного життя людей у групі, родині,
соціумі. 2. Релігія – ненаслідувана біологічно інформація, виражена в
культурі (світі створених людьми явищ). 3. Релігія містить зразки людських
відносин: способи сприйняття, відчування, мислення, поведінки, виражені в
символічній формі. 4. У рамках різних релігій формуються різні технології:
соціальної взаємодії, матеріальних об’єктів, породження і трансляції
цінностей, символів, традицій і т. д.
Культурологічне дослідження релігії, як правило, припускає
відслідкування “культурної біографії” релігійних ідей, обрядів, образів. На
“макрокультурологічному рівні” це виражається у простежуванні
трансформацій міфу, міфологічного сюжету, культурного героя і т. д. Крім
того, окреслюючи контури культурологічного дослідження релігійного
життя, варто було б розглянути культурну роль Церкви, відношення релігії до
філософії, місце теології в культурі, співвідношення атеїстичних і релігійних
ідей у культурному просторі, нарешті, співвідношення релігії з іншими
культурними формами – мораллю, мистецтвом, наукою, містичним у
культурі.
Суперечка про співвідношення релігії й культури велася у трьох
напрямках, що базуються на різних аксіоматичних положеннях: перше –
релігія є основою і вихідною точкою культури (наприклад, у російських
релігійних філософів), культура має надприродне джерело і є породженням
релігії, без релігії культури бути не може, вона втрачає зміст; друге –
культура і релігія – принципово різні речі, більше того – вони антагоністичні,
і культура витісняє релігію як форму суспільного буття (така точка зору
присутня у ранніх роботах Енгельса); третє – релігія є одним зі структурних
компонентів культури, роль якого історично змінюється (наприклад, у
Т. Парсонса).
Коли мова йде про структуру релігії, то мається на увазі, що стійкі
елементи релігійної системи (норми, зразки, інститути, групи, культи і т. п.)
перебувають у певному співвідношенні і взаємодії між собою, забезпечуючи
стабільність релігійної системи, її відтворення, можливість трансляції не
тільки релігійної традиції, але й культурного досвіду в цілому.
88
Спираючись на методологію структурно-функціонального аналізу
(Т. Парсонс), у релігії як системі можна виділити чотири основні
функціональні блоки: адаптивний, цілепостановний, інтеграційний та функції
відтворення культури і зняття прихованих напруг. Ці функції має будь-яка
релігія, тому їх можна вважати універсальними, але у певну ієрархію вони
вибудовуються порізному, залежно від унікальних особливостей тієї чи іншої
культури [Parsons T. Sociological theory and modern society. - N.Y-L., 1967. – S.
115].
Виходячи з ідеї Т. Парсонса, релігію необхідно розглядати як одну зі
сторін системи людських дій, що піддається трансформації разом із
розвитком культури й особистості, або як систему функцій, спрямованих на
культуру. Останнє ж є наслідком того, що релігія, поряд з мовою,
семіотичними знаковими системами і т. д., є репрезентантом культури. При
цьому не викликає сумніву, що зв’язок релігії і культури (як і зв’язок з
останньою інших її репрезентантів) у процесі історичного розвитку
з’являється як складна система взаємозумовленостей [Американская
социология. Перспективы, проблемы, методы / Под ред.. Т.Парсонса. - М.,
1971. – С. 234]. Постійний пошук нових змістів як форма самовираження
утворить своєрідну систему “залежностей” – релігія адаптується до змін
культури, викликаючи в ній нові зміни. Переривання цього процесу веде до
радикальної перебудови системи культури чи до її загибелі. Розвиваючи
даний підхід і розглядаючи релігію як один з репрезентантів культури, можна
через семіотичний зріз релігії визначити ступінь розвитку культури.
Якщо поняття “культура” і “релігія” логічно пов’язані відносинами
частини і цілого, релігія є частиною культури, то аксіологічно – у сфері
відносин цінності й оцінки вони рівноправні: не тільки релігія може бути
оцінена з позицій культури, але й культура – з позицій релігії. П. Сорокін,
наприклад, визначав культуру, як ”єдність, або індивідуальність, всі складові
частини якої пронизані одним основним принципом і виражають одну, і
головну, цінність. Саме цінність є основою і фундаментом будь-якої
культури. З цієї причини найважливіші складові частини такої інтегрованої
культури також найчастіше взаємозалежні: у випадку зміни однієї з них інші
неминуче піддаються подібній трансформації” [Сорокин П. Человек,
цивилизация, общество. – М.,1992. – С. 429].
Можна погодитися з релігієзнавцем І. Яблоковим, який відзначає:
“Релігія, будучи складовою частиною культури, виконує
культуротрансляційну функцію. Вона сприяє розвитку певних її складових –
писемності, друкарства, мистецтва, забезпечує охорону і розвиток цінностей
релігійної культури, здійснює передачу накопиченої спадщини від покоління
до покоління” [Основы религиоведения. Под ред. Яблокова И.Н. – М.,1994. –
С. 69]. Роль “міцного ядра” релігійної культури виконує основний священний
текст (джерело певної релігії) з інтерпретаціями і традиціями. “Захисний
пояс” культури творять світські ідеї, адаптовані до тлумачень прийнятих
89
релігійних принципів і матеріалізуються у побутовій, виробничій, соціально-
перетворюючій і науково-технічній практиці.
Останнім часом, намагаючись перебороти духовну кризу,
культурологічна думка все частіше звертається до проблеми взаємозв’язку
релігії і культури. Те ж робить і церква. Соціальні зміни сучасного світу,
зміна напряму думок під впливом постмодерністських змін у культурі
“ставлять під сумнів традиційні цінності”, в тому числі й релігійні, як це
зазначав II Ватиканський собор. У результаті все більше людей фактично
відриваються від релігії, “утверджується гуманізм нового типу” [ПК, § 7].
Критикуючи “новий гуманізм”, церква бореться насамперед проти
марксистської концепції гуманізму і культури, і робить спробу збереження не
просто релігійної культурної традиції, але й духовності як такої.
До проблеми смислів релігії як невід’ємної складової культури
навертає саме поняття культурології. Релігія передбачає певну систему
цінностей і моральних приписів, що складають модальні структури культури.
Саме в ціннісному аспекті виражається зв’язок культури і релігії: остання, як
репрезентант культури, насамперед виконує функцію несення смислів. У
такий спосіб релігія щодо культури може виконувати, й історично
найчастіше виконувала, функцію формування нормативних меж, які
забезпечують можливість існування, репродукування і розвитку культури, а
відтак і суспільства.
Релігія не завжди адаптується до змін у культурі і не завжди повинна
це робити. Проте сьогодні ми спостерігаємо значний інтерес суспільства,
культури до релігії, незважаючи на фактично узаконене вільнодумство,
демократичність поглядів, плюралізм думок і авторитет науки. Сама
історична реальність ставить завдання – прояснити, у чому полягають
можливості релігії для людини, для культури в нашу епоху, яка змінює не
тільки свідомість людей і умови їхнього існування у світі, але й сам світ.
Тому необхідний серйозний аналіз антропологічних та онтологічних причин
існування релігії, її культурологічних можливостей. Силами тільки
соціології, психології, філософії релігії це зробити дуже важко. Тому
актуальним є культурологічний підхід до проблеми співвідношення й
взаємодії релігії і культури.
Культурологічний аналіз дає можливість не тільки оцінити роль релігії
у житті людства, але й глибше проникнути в антропологічну суть людини як
суб’єкта культури. Він припускає інтегративність, необхідність дослідження
релігії у її зв’язку з культурою як єдності, погляд на культуру як на цілісний
організм. Тому, на нашу думку, розгляд релігії як складової універсуму
культури необхідно проводити в контексті її історичного виникнення і
взаємозв’язку з іншими феноменами культури, суспільними процесами,
історичною реальністю, етнічними особливостями народів.
Релігія у сучасній культурі, як і в культурах попередніх епох, задає
аксіологічні координати, ієрархію цінностей, сповіщає культурній діяльності
вищу єдність і зміст. Можливості релігії у духовному відродженні України
90
величезні насамперед тому, що у сучасному суспільстві релігія здатна
зрівноважити граничну інваріантість як існування, так і смислів, цінностей
культури. Саме цим пояснюється наш інтерес до проблеми взаємодії релігії і
культури.
2. Діалог релігій і культур як форма екуменічного діяння
Кожна релігія у своїх витоках і ґенезі ідентифікується з тією чи іншою
культурою. Адекватно зрозуміти сутність і природу будь-якої релігії можна
тільки через призму культурного ареалу, в якому вона сформувалася і під
впливом особливостей якого вона розвивалася. Це можна простежити через
історію виникнення, становлення і розвитку всіх релігій – етнонаціональних і
світових, політеїстичних і монотеїстичних.
Буддизм – найдавніша універсальна світова релігія є спільним
культурним компонентом різних цивілізацій Сходу від Індії до Китаю.
Буддизм вважається „ключем до східної душі”. Без буддизму неможливо
збагнути і зрозуміти особливості культур і способу мислення сповідників
багатьох східних релігій.
Конфуціанство упродовж десь біля 2,5 тисяч років формувало почуття і
світогляд китайців, впливало на їхню психологію, мислення, поведінку,
побут і спосіб життя. Відтак, конфуціанство помітно „зафарбувало у свої
тони” всю національну культуру і релігію народів далекосхідного ареалу.
Насамперед це стосується Японії та Кореї, де й сьогодні спостерігається
релігійний синкретизм – переплетіння національних релігій (того ж
синтоїзму) з конфуціанством і буддизмом.
Християнство, виникнувши в лоні іудаїзму, упродовж першого і навіть
початку другого століття розвивалося як іудеохристиянство. Ісус Христос не
заперечував того, що його місія відбувається в рамках Мойсеєвого Закону
(Мт. 5:17-19) і виключно для одного „обраного Богом” єврейського народу
(Мт. 10:5,6; 15:21-26). Проблема іудеохристиянства була настільки складною,
що апостол Павло, який сформулював універсальну формулу християнства
(„немає різниці між іудеєм і елліном, обрізаним і необрізаним...”), змушений
був захищати свою позицію на спеціально скликаному апостольському
соборі в Єрусалимі (Дії. 15), щоб довести право язичників бути (поруч з
іудеями) християнами.
Якщо простежити розвиток християнства у Римській імперії, особливо
після її поділу на початку V ст. на Західну і Східну частини, то роль
культурного чинника у становленні окремішності західного і східного
християнства незаперечна. Саме на розходженні східного і західного
християнства, яке сформувалося на спільній грецькій філософії, позначилися
культурні відмінності. Якщо західне (римське) християнство розвивалося на
латинській культурі (канонічним перекладом Біблії слугувала латинська
|