Християнство на порозі Третього тисячоліття
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Опубліковано: |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/44098 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Християнство на порозі Третього тисячоліття / А.І. Колодний // Українське релігієзнавство. — 2010. — № 56. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-44098 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-440982013-07-03T14:52:22Z Християнство на порозі Третього тисячоліття Колодний, А. Релігія в контексті культурно-цивілізаційних змін 2010 Article Християнство на порозі Третього тисячоліття / А.І. Колодний // Українське релігієзнавство. — 2010. — № 56. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. XXXX-0032 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/44098 Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| topic |
Релігія в контексті культурно-цивілізаційних змін Релігія в контексті культурно-цивілізаційних змін |
| spellingShingle |
Релігія в контексті культурно-цивілізаційних змін Релігія в контексті культурно-цивілізаційних змін Колодний, А. Християнство на порозі Третього тисячоліття |
| format |
Article |
| author |
Колодний, А. |
| author_facet |
Колодний, А. |
| author_sort |
Колодний, А. |
| title |
Християнство на порозі Третього тисячоліття |
| title_short |
Християнство на порозі Третього тисячоліття |
| title_full |
Християнство на порозі Третього тисячоліття |
| title_fullStr |
Християнство на порозі Третього тисячоліття |
| title_full_unstemmed |
Християнство на порозі Третього тисячоліття |
| title_sort |
християнство на порозі третього тисячоліття |
| publisher |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Релігія в контексті культурно-цивілізаційних змін |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/44098 |
| citation_txt |
Християнство на порозі Третього тисячоліття / А.І. Колодний // Українське релігієзнавство. — 2010. — № 56. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kolodnija hristiânstvonaporozítretʹogotisâčolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-04T02:32:39Z |
| last_indexed |
2025-07-04T02:32:39Z |
| _version_ |
1836681904345055232 |
| fulltext |
4. Християнство на порозі Третього тисячоліття
Кожне тисячоліття нашої ери формує свою парадигму світового
християнства. Перше з них - це період формування його як єдиної світової релігії.
Цьому значною мірою сприяла діяльність Отців Церкви III-V століть і ухвали
семи Вселенських соборів. Друге тисячоліття – це період конфесіоналізації
християнства. Цей процес розпочався після відомого його розколу 1054 року на
православ’я і католицизм і значною мірою інтенсифікувався після появи в ХVІ
столітті протестантизму. Нині маємо десь понад тисячу (якщо не більше)
конфесійних різновидів християнства.
Та глобалізація всіх сфер суспільного життя, яка розпочалася в кінці ХХ
століття, зумовила появу екуменічних тенденцій в різних християнських
конфесіях при власному розумінні кожною з них самої суті екуменізму. При
цьому мова йде радше про ті чи інші форми організаційного єднання, ніж
поєднання в богословській сфері. Екуменічний рух, про який так багато говорять
і який одержав навіть міжнародне організаційне оформлення, перетворюється
часто в засіб самопропаганди конфесіями своєї єдиноістинності й вияву ще
більшої неприязні, ніж це було у відносинах між християнськими течіями до
того. Бо ж, пізнаючи особливості християнського думання й обрядового діяння
інших конфесій, кожний суб”єкт цього екуменічного процесу, замість того, щоб
визнавати можливість різноманіття шляхів до Бога, виявлення справжньої
повноти християнської традиції через її конфесійну різноманітність, зумовлену
особливостями соціокультурного розвитку народів, що засвідчив Ісус Христос
своєю П”ятидесятницею, все більше утверджується в думці про свою
єднонепогрішимість і повну відповідність ранньохристиянським зразкам.
Звідси й маємо, що диференціація християнських конфесій продовжується
майже з геометричною прогресією. З кінця ХХ століття християнство ввійшло
разом з іншими релігіями у своєрідний їх ринок. У зв’язку з цим природно
виникає питання: яке майбутнє очікує християнство в наступному тисячолітті,
якщо воно саме у своїх міжконфесійних і міжцерковних відносинах ігнорує
основну заповідь Христову – заповідь любові і його побажання, щоб всі були
ОДНО?
Думаю, що століття, яке почалося, постане насамперед віком подальшої
дехристиянізації (або, як кажуть, “внутрішньої секуляризації”) традиційного
християнства, його конфесій. Це виявиться в наступному:
♣ втраті християнською релігією ролі морального імперативу повсякденної
життєдіяльності своїх вірних, підміні орієнтацій на моральні цінності
християнства орієнтаціями на матеріальні (насамперед, грошові) цінності;
♣ відданні переваги вірними забезпеченій телебаченням їх присутності на
квартирному (домашньому) богослужінні перед храмовим;
♣ поширенні християнського вільнодумства при одночасній втраті, зокрема
серед інтелігенції, сліпої довіри до змісту віроповчальних установок конфесії і
бездумної впевненості в їх істинності;
♣ зростанні кількості шлюбів з іновірцями, що руйнуватиме ті “сімейні церкви”,
завдяки яким ще зберігаються християнські традиції;
♣ звертанні уваги на релігійні події, відзначення християнських свят лише із-за
їх видовищності, а не із-за їх духовного змісту, переконання в необхідності це
робити із-за своєї віроналежності;
♣ дотриманні не етики, а етикету християнства, зокрема обрядів, пов’язаних з
особистим життям, і то з необхідності віддання данини традиції, громадській
думці, із-за відсутності відповідних інших етикетних форм;
♣ в помітному скороченні з різних мотивів кількості тих, хто виявлятиме
бажання стати священиком чи монахом (більш всього в католицизмі із-за
заборон священикам брати шлюб);
♣ недотриманні вірними встановлених церквою норм регулювання особистого
життя (наприклад, заборони абортів, розлучень, шлюбів з іновірцями та ін.),
зменшенні кількості дійсних християн і зростанні номінальних;
♣ зростанні світськості держав, які до цього тривалий час виявляли себе як
християнські, певною мірою сприяли розвитку і збереженню на своїх теренах
християнських традицій;
♣ належність до тієї ч іншої християнської церкви або течії перестає бути
невід’ємно пов’язаною з певною територією чи етносом; в “глобальному селі”,
яким нині став світ, вже важко нині говорити як суцільність католицьку чи
православну, а тим більше - протестантську; навіть Україна, як засвідчили
соціологічні дослідження “Соціс”, вже не є домінуюче православною, бо ж лише
49 відсотків респондентів заявляють про свою православність, 13% з яких
неоцерковлені;
♣ формуванні уяви про християнство як одну із можливих культур, певною
мірою як фольклорне явище за умов зростаючих контактів між народами,
утвердження різними міжнародними інституціями, зокрема ООН, ЮНЕСКО та
ін., в людському співтоваристві функціональності універсальних норм і
принципів співжиття, міжнародних позаконфесійних цінностей;
♣ розширенні форм вияву вірності вартостям християнського життя, належності
до християнства всупереч обмеженню їх лише знанням християнських доктрин і
регулярному виконанню певних обрядових дійств;
♣ знеціненні євангельських істин внаслідок послідуючого за плюралізацією і
подальшою диференціацією інституційних виявів християнства
урізноманітненню їх витлумачень;
♣ зростанні кількості позацерковних християн, тобто тих, хто визнаватиме Ісуса
Христа за Бога, прийматиме його вчення, але не відвідуватиме храмові
богослужіння, розглядаючи їх як данину язичницьким формам;
♣ появі християн, які в Ісусі Христі вбачатимуть не одну з іпостасей Святої
Трійці, а підходитимуть до нього як видатної земної людини, мислителя, вчення
якого вони сприйматимуть як своє, подібно тому як є, скажімо, томісти,
гегельянці, марксисти і т.п.
Очікуване кожною з християнських конфесій і деномінацій здійснення
заповіді Христа, щоб всі були одно і саме на їхній основі, так і залишиться
благою мрією. Диференціація християнських конфесій буде продовжуватися
майже з геометричною прогресією. Якщо донедавна ще можна було якось
обмежити поінформованість особистості лише тією конфесією, до якої вона
належить і яка є в традиції певної країни, то нині зростаючі можливості
культурних обмінів, вторгнення засобів масової інформації, Інтернету в духовне
життя практично кожного, коли можна прийняти на свій екран і на своїй же мові
передачі про різні релігійні течії і церкви, відчути їх переваги і обмеженості,
з’явилася можливість провести в своїй свідомості певну конвергенцію релігій в їх
концепціях світу і тієї ролі, яку в ньому відіграє Бог. Саме тому в наступних
століттях спостерігатиметься не лише зростаюча конкуренція християнства з
іншими конфесіями й передусім з ісламом, який помітно потіснить його навіть в
європейському і американському регіонах, а й конкуренція з навернення до себе
вірних між християнськими Церквами і деномінаціями, але вибір їх ставатиме
все більше особистісним.
Подальша диференціація християнства призведе до того, що воно втратить
свою інтегративну роль в суспільному житті, більше того - міжконфесійні і
міжцерковні протистояння перетворять його в чинник суспільної дезінтеграції.
Тому владні структури прикладатимуть свої зусилля до того, щоб зробити
християнську релігію складовою лише приватного і сімейного життя людини,
витіснити її на окраїни суспільної функціональності. Відбудеться відокремлення
не лише Церкви від держави, а й держави від Церкви. Така відокремленість
засвідчуватиме повноту демократії держави у сфері свободи релігії і віровизнань.
Кожна людина стане суверенною у своєму релігієвиборі.
Загальною тенденцією у розвитку сучасного християнства є його
протестантизація. Цим поняттям позначаємо процес зростання в конфесіях
прагнення до все більш свідомого осягнення змісту християнського вчення і
поступове спрощення обрядової символіки і практики. Протестантизація
особливо виявилася в післясоборовому католицизмі, який продовжує переживати
своє оновлення – аджорнаменто, незважаючи на опір цьому з боку нового
Понтифікату.
Так, згідно з проведенними “Експрес-Геллап” ще в 1985 році
дослідженнями громадської думки, більшість французів-католиків схвалює те,
що заперечує Рим, зокрема контрацепцію (80 %), розлучення (76 %), аборти
(59 %), висвяту у священики жінок (65 %) (Малерб М. Религии человечества. -
М.-СПб, 1997.- С.505). Але при цьому католицька Церква не відсторонює їх від
себе, бо ж, визнаючи різний рівень наближення до Бога, формує свою єдність не
за рахунок того, що роз’єднує її вірних, а того, що є для них спільним.
Характерно, що свою терпимість щодо єресі послідовників своєї конфесії
католицька Церква не переносить на течії протестантського толку, бо ж не
погоджується на включення їх до своєї структури.
Православ’я загалом протистоїть процесу протестантизації, всіляко
обстоює свою ортодоксальність, прагне подати свою традицію як всеціло
позитивне явище. Проте вже зараз науково виважена статистика засвідчує
помітне зменшення кількісного росту православних громад в порівнянні з ростом
громад протестантів і католиків. Науковці відзначають низький рівень активності
православних віруючих, їх обізнаності у християнському віровченні. Це є
підставою для висновку, що якщо Православ’я не переживе своє аджорнаменто,
то в Третьому тисячолітті воно перетвориться в релігійну меншину. На одній
лише традиції в ХХІ столітті воно прожити не зможе.
Християнська Церква – це вселенська спільнота людей, об’єднаних її
засновником Ісусом Христом. Але визнаємо те, що Спаситель творив Церкву не
як якусь організацію, а як духовну спільноту. Згідно вчення апостола Павла, всі
члени Церкви є неодмінними складовими її як містичного тіла Христа. Вони
поєднані в органічну цілісність з різними функціями і завданнями. Проте в
переакцентованій науці про християнську Церкву як ієрархічно організовану
спільноту миряни з часом постали в деяких конфесійних її виявах у ролі “сірих
членів”, втратили свою духовну місію і перетворилися в матеріальний придаток
до кліру. Останній же занедбанням своєї душпастирської функції, творенням
громіздких організаційних церковних структур, перебиранням лише на себе
священства ще більше віддалився від мирян, забув про те, що всі послідовники
Христа, згідно Нового Завіту, є святими. Взявши ж на себе функцію відпускати
гріхи під час таїнства сповіді, клір перебрав на себе Божі функції, бо ж не має
права розпоряджатися Царством Божим у Вічності. Лише активізацією власного
духу, молитвою як богодуманням, а не обрядодіянням-проханням
(Г.С.Сковорода), кожний християнин зможе стати благовгодним Богу, дійсно
служити Йому, не перетворюючи Його у свого служаку.
Якщо дивитися на Церкву Христову як цілісність під кутом зору служіння,
то миряни в ній не є якоюсь окремою категорією членів Божого Люду. Саме на
цьому будується протестантське вчення про вірних, яке обстоює потребу
активної участі мирян в житті Церкви, їх співвідповіальність за її долю.
Бог вклав в кожного Силу, здатну все здолати. Відтак, поруч з осягненням
ними своїми задатками, буде відпадати з часом потреба в священстві як
посередній ланці між Богом і людиною, бо ж як можуть грішні, за словами того
ж Г.С.Сковороди, відпускати гріхи грішним. Слушно тут звучать слова
православного митрополита Антонія: “Протягом століть ми боронили істинну
віру, її непорушність і красу, але чи жили ми відповідно цій вірі? А чи не є
гіркою істиною фраза про те, що можна бути єретиком справами своїми в той
час, коли проголошуєш правдиву віру на словах? Чи можна проголошувати
слова про те, що Бог є Любов, - і не бути явищем, присутністю Божественної
любові в цьому осиротілому, темному, гіркому, змученому світі – нашому світі?
Скільки молитов, які ми підносимо Богові, мали б для нас бути не тільки
викриттям, а й осудом, якщо ми тільки не змінимо спосіб життя й не станемо
іншими!” (Антоний, митрополит Суражский. Какими мы вступим в третье
тысячелетие христианства? // Русская мысль. – 1999. – 23-29 декабря.- С.20 ).
Християнство в наш час все більше, скажемо так, євангелізується. І це –
орієнтир на наступне. На зміну Закону Старого Завіту приходить Благодать
Нового. Говорячи про моральне виховання, певна увага у нас ще часто
акцентується на десяти заповідях Мойсея як на своєрідному моральному
мінімумі. А між тим, по-перше, не всі члени Декалогу мають моральний зміст, а
по-друге - ці заповіді загалом характеризує лише заборонний контекст. Проте
відомо, що якщо хтось не робить щось лише із-за заборони на певну поведінку чи
дію, то це ще не означає, що він не коїв би це, якби такої заборони не існувало, і
взагалі, що він є моральним. Христос повчає, що моральною є не та людина, яка
не коїть якесь зло, а та, в якої навіть думка не з’являється про злодіяння, для якої
моральні норми є своєрідним інстинктом духу. Еталони морального життя дає,
власне, Новий Завіт, Євангельський Христос, зокрема в своїй Нагорній проповіді.
Заповіді Мойсея дані єврейському народу за конкретних обставин його життя. Їх
слід приймати в контексті всього Старого Завіту, а не довільно виривати з нього.
Вирвані – вони привабливі, в контексті Біблії - євреєцентричні і до християнства
не мають ніякого відношення.
Життя диктує необхідність докорінної зміни парадигми традиційного
християнства. Нині все своє віровчення традиційні церкви будують на
абсолютизації ідеї гріховності людини і посмертної відплати їй за скоєні нею
впродовж свого життя гріхи. Але при цьому Бог постає у вигляді якогось
карателя, який тільки й чекає свою чергову жертву. До того ж, формування
якоїсь боязні суду Божого після смерті не є актуальним для молоді, якій ще
далеко до цього свого межового стану.
Визнаємо, що нинішня людина відчула свою гідність і творчу велич. Її
характеризує загалом добро, а не впадання в якусь гріховну діяльність. То ж
постійне наголошування лише на її гріховності, а відтак і на якійсь поганості,
принижує її. Дехто із православних християн, як засвідчило опитування
послідовників нових релігій, саме із-за несприйняття цієї ідеї навіть поміняв
свою традиційну релігійну належність на прихильність до конфесії, в якій
людина може відчути себе людиною, а не якимсь “слабким, гріховним
сотворінням”.
Відтак ідеалом для сучасної людини мав би бути не затворник чи мученик,
постник чи стовпник, а діяч, відомий своїм добротворенням як для всього
людства, так і щодо ближніх. То ж треба возвеличувати людину її добром, а не
принижувати постійно її гріхом, що характерно для християнства.
Новою парадигмою для християнства мав би стати Ісус Христос як
моральний ідеал. На це завжди, власне, було зорієнтоване Українське
християнство. Так, Український Східний обряд характеризує особливий підхід до
людини. Вона виступає в ньому не як представник маси, а як виокремлений
індивід, особистість. Якщо в Західній Літургії втілення і богоявлення Ісуса
Христа розглядається як певного роду приземлення Божого Сина, то в Східному
обряді навпаки – постає як піднесення і прославлення людини. В Литійній
стихарі Різдва, на Великому Повечір’ї співають: “Сьогодні Бог прийшов на
Землю, а людина вийшла на Небо”. Для Східних Церков Різдво Христове – не
лише прихід Сина Божого на Землю, просте сходження Його на рівень Людини,
а й піднесення Землі до Неба, уподібнення людини Богу. “Небо і Земля сьогодні
з’єдналися через народження Христа”, – співають в Східних Церквах.
По-різному витлумачені в Східному і Західному обряді й останні часи
життя Ісуса. Якщо в Українській Східній традиції домінує культ воскресіння
Спасителя, то в Західній – надто розвинутий культ Голгофи, містики Христових
страстей. Хрест в Західній традиції виступає знаком терпіння і смерті, а не
джерелом життя і символом воскресіння, як це має місце у Східній. В останній
Христос на хресті - це не якась там нещасна людина, жертва жорстокої долі, а
Владика, Господь слави. До хреста вона підходить не як до знаряддя тортур і
смерті. Таїнство хреста в тому, що він є передвісником світлого воскресіння.
“Хрест без воскресіння – це трагедія, воскресіння без хреста - неможлива річ”, –
слушно зауважує Є.Іванків (Іванків Є. Український Християнський Схід. –
Чікаго,1992. – С. 17-18, 58).
Вивчення нових християнських течій, які в останнє півстоліття оволоділи
релігійним полем зарубіжжя, а нині поширюються і в Україні, засвідчило появу
такої тенденції в християнстві як повернення до його витоків, організації
християнського життя за формами ранніх християн. Відкидається при цьому
традиція Отців Церкви як така, що перетворила християнина в прохача й
очікувача своєї смерті. Тут варто послатися на О.Бернгардта, ідеї якого лежать в
основі християнської течії Рух Граля. “Сучасна людина, - пише він, - говорячи:
“Хай буде Воля Твоя”, сама при цьому нічого не хоче робити. Смисл її відчуттів:
“Я став смиренним, Ти це зроби!” Про себе вона при цьому високої думки, вірить
в те, що поборола себе і “розчинилася” у Волі Божій. Але всі ці люди - некорисні
мимри, ледацюги, базіки, фантазери і фанатики, а не корисні члени в Цьому
Творінні! Вони серед тих, кого слід осуджувати, бо ж вони не бажають стати
працівниками на Господньому Винограднику! Вони - ліниві раби, але ж рабство
– протиприродний стан для людини”. І далі: “Ви бачите, як необдумано веде себе
людина щодо Бога, якими марними є її спроби скористатися Високими Словами
Христа! Скиглячи, часто люто хитруючи, як побита, вона ніколи не славить і не
радіє” ( Абд-Ру-Шин. В свете истины. Послание Граля. В 3-х т.- Т.1.- Штутгарт,
1990. - С.182). Перевага неохристиянських течій в основному саме в тому, що
вони славлять Бога, а не йдуть до нього як старці з протягнутою рукою. Це
більше імпонує сучасному віруючому, який вважає, що життям своїм, активним
діянням на ниві Божій, а не постійною прохачкою у Бога можна здобути
потойбічне блаженство.
Раннє християнство не мало такої складної обрядової практики, як та, що
з’явилася лише в ІV столітті і репрезентується зокрема Літургіями Івана
Златоуста та Василя Великого. Але сьогоднішнього християнина вже не
влаштовує просте бачення християнства. Він хоче знати його. Відтак лише
схвалення заслуговує скорочення католицькою церквою літургійного часу.
Православ’я, яке всіляко противиться цьому, зрештою перетвориться в омертвілу
“літургійну” секту, що не матиме якогось зв’язку ні з нинішньою культурою, ні з
історією. В наступному домінуватиме не обрядове, а зраціоналізоване
християнство.
Є ще ряд тенденцій, які стануть домінуючими в християнстві наступного
століття. Так, ми живемо нині в час самоусвідомлення себе різними, раніше
підневільними етносами. Вийшов із московської колоніальної імперії і
український народ, розбудовуючи свою незалежну державу. При цьому
активізуватиметься національна самобутність сприйняття християнства кожним
вільним народом. Формула з Нового Завіту, що для Христа немає ні елліна, ні
іудея, ні скіфа, буде прочитуватися не в контексті нівелювання національних
різниць, а як утвердження того, що ти можеш бути християнином, належачи до
будь-якої нації. Більше того, боротьба за національне християнство постане
одним із виявів боротьби за національну незалежність, національне відродження,
формування повноти національної культури. Прикладом цього вже зараз може
служити діяльність національних православних церков в Україні, Македонії,
Чорногорії, Білорусі, католицької церкви в Китаї.
В прийдешньому столітті християнство через різні свої організації все
більше буде виходити за межі того, що характеризує його власне як релігію. Це
змирщення християнства (а воно вже активно розвивається) виявиться в
опануванні ним справою освіти, мистецтва, культури загалом, виходом в
політику, бізнес. Але цей вихід за межі релігійного приховує в собі велику
небезпеку для християнства, бо ж тоді всі біди і негаразди мирського життя
постануть його складовою, а відтак слугуватимуть в ролі чинника відвернення
від нього і пошуку (або творення) якоїсь позитивної конфесії.
Вже нині християнство прагне до все більшого єднання з наукою, до
узгодження віри з розумом. Свідченням цього є Енциклика покійного Папи Івана
Павла ІІ “Fides et ratio”, чисельні видруки різних протестантських конфесій. В
наступному столітті домінуючим буде не прагнення до розмежування сфер науки
і релігії, а пошуки шляхів онаучнення останньої й християнізації першої.
Християнство прагнутиме на свою монополію вирішення глобальних проблем,
провідну роль в духовному житті. Під натиском модерного християнства буде
долатися примітив середньовічної схоластики, християнського фундаменталізму,
який розглядає все через призму боротьби Бога і диявола. Сьогоднішній
віруючий потребує вже іншого витлумачення християнських істин.
Ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче
вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і
перспектив. Досвід минулого має служити їй орієнтиром для уникнення помилок
в наступному. Звичайно, на більший успіх може розраховувати та Церква, яка
має добру традицію, бо їй не приходиться все вибудовувати заново, повторяти
минулі помилки, безперспективні дії. І як би не борсалися в своїх намірах
досягти великого дрібні християнські конфесії, перспектив перетворення у
світове явище вони не мають. Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і
одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для
домінування в релігійному житті нового століття. Гарантом цього слугує не лише
притаманний йому дух аджорнаменто, відсутність закостенілості, а й відкритість
до різних культур, висока оцінка прагнень розуму до пізнання достовірних істин
Христа, заохочення активної діяльності мирян, здолання лицемірства, яке
виявляється у формальному виконанні обрядових дійств, та ін.
Дослідники виділяють шість конфліктуючих між собою епохальних
констеляцій в історії християнства: 1) іудео-християнська апокаліпсична
парадигма церкви раннього християнства; 2) греко-елліністично-візантійська
парадигма давньої церкви; 3) римо-католицька парадигма середньовічної церкви;
4) реформатсько-протестантська парадигма лютеранського християнства; 5)
просвітницько-модерністська парадигма ліберального протестантизму; 6)
сучасна постмодерністська парадигма екуменічного християнства (Кюнг Г.
Религия в переломе времен // Мировое дерево. – М., 1993.- С. 66). Дехто нині
пише про настання вже якоїсь пізньо-християнської культури.
Якщо звернутися до слів О.Меня, що “християнство тільки починається”,
то можна прийти ще й до такого висновку: двохтисячолітній вік християнства
був підготовчим етапом до того екуменічного християнства третього тисячоліття,
яке в перспективі постане вже як Єдина Духовна Християнська Церква на основі
екуменічного єднання в ній різноманіття його течій. І якщо протестанти
необхідність духовного екуменізму усвідомлювали порівняно давно і діяли в
цьому напрямку, то протидія цьому процесу з боку православ’я і католицизму
нині наростає, бо ж вони єдність християнства розуміють лише як організаційну
консолідацію, створення єдиної світової християнської інституалізаційної
структури.
А між тим процес урізноманітнення інституалізованих виявів
християнського життя невпинно зростає. Цьому сприяє глобалізація
інформаційних зв’язків, можливостей спілкування, всезростаюча відкритість
державних кордонів. Зростання кількості християнських течій мало б
супроводжуватися не загостренням протистояння між ними, а толерантизацією
взаємовідносин, розширеним взаємозбагаченням різних християнських
конфесійних деномінацій на основі зацікавлених зв’язків і діалогів між ними.
Треба кожному християнину визнати право інших на свій шлях до Бога і вміти
чути їх, а не йти до них із завчасно заготовленими і беззастережними відповідями
із питань взаємного інтересу.
Відтак, враховуючи вище сказане, нове тисячоліття має постати для
християнства періодом утвердження не лише першої частинки Христової
заповіді любові - любові до Бога , а й другої її частинки – любові до ближнього, а
відтак – і до кожного окремого індивіда, бо ж ХХІ століття, яке тільки почалося,
вже розгортається як період уособистністного християнства, до кожної іншої
християнської конфесії, бо ж своєю П”ятидесятницею Христос дав право
кожному народу (а певне й кожній людині) на свій шлях до Нього. То ж
різноманіття в духовній єдності на основі вчення Ісуса Христа може
характеризувати за умов світової глобалізації християнство третього його
тисячоліття.
|