Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича)
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2007
|
| Назва видання: | №6 |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/453 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) / М.В. Попович // Вісн. НАН України. — 2007. — N 6. — С. 49-54. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-453 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-4532008-04-23T12:00:11Z Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) Попович, М.В. Форуми 2007 Article Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) / М.В. Попович // Вісн. НАН України. — 2007. — N 6. — С. 49-54. — укp. 0372-6436 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/453 uk №6 С. 49-54 Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Форуми Форуми |
| spellingShingle |
Форуми Форуми Попович, М.В. Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) №6 |
| format |
Article |
| author |
Попович, М.В. |
| author_facet |
Попович, М.В. |
| author_sort |
Попович, М.В. |
| title |
Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) |
| title_short |
Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) |
| title_full |
Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) |
| title_fullStr |
Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) |
| title_full_unstemmed |
Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) |
| title_sort |
наука як частина культури (доповідь академіка нан україни м.в. поповича) |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Форуми |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/453 |
| citation_txt |
Наука як частина культури (доповідь академіка НАН України М.В. Поповича) / М.В. Попович // Вісн. НАН України. — 2007. — N 6. — С. 49-54. — укp. |
| series |
№6 |
| work_keys_str_mv |
AT popovičmv naukaâkčastinakulʹturidopovídʹakademíkananukraínimvpopoviča |
| first_indexed |
2025-07-02T04:14:59Z |
| last_indexed |
2025-07-02T04:14:59Z |
| _version_ |
1836507148540968960 |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 6 49
НАУКА ЯК ЧАСТИНА КУЛЬТУРИ
Доповідь академіка НАН України,
директора Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
М.В. ПОПОВИЧА
У ці урочисті фестивальні дні природ-
но було б почати розмову про науку з
відзначення її видатних заслуг у практиці
виробництва і повсякденного життя, у роз-
витку матеріальної культури нашої країни.
Порушуючи традиції, я б хотів звернути
увагу шановної громади на загальнокуль-
турну роль науки як чинника і складової
частини людської культури взагалі.
Визначень завжди є безліч. Але яке б із
численних визначень культури ми не взя-
ли, виявляється, що під нього підходить та-
кож і наука, отже, до культури суспільства
має входити наука як її складник (елемент,
частина).
Такий підхід цілком природний. З цьо-
го погляду можна говорити, наприклад, про
українську математику чи українське ма-
теріалознавство, хоча, здавалося б, на від-
міну від інших складників культури, на-
ука взагалі не має національних кордонів.
Справ ді, закони Ньютона діють не тільки в
Англії, — на відміну, наприклад, від законів
Хаммурапі, які вмерли разом з його епохою
і його державою. І імена тих, хто відкриває
закони, зберігаються в науці саме тому, що
все зроблене вченими негайно стає вселюд-
ським здобутком. Але коли ми говоримо
про математичну культуру України, ціл-
ком доречні і слова «українська математи-
ка» чи «українське матеріалознавство», ана-
логічно щодо інших наук і національної на-
укової культури.
Це уявляється цілком природним. Але
визнання науки складовою частини куль-
тури (певного суспільства у певну епоху)
по в’я зане з деякими труднощами. При ха-
рактеристиці культури можливі два не-
сумісні підходи — як описовий або реаліс-
тичний, так і нормативний. А саме: куль-
туру розуміють (1) як все, що створене
людськими руками і розумом (наприклад,
археологічна культура — це сукупність па-
м’ятників на конкретній території у конк-
ретну епоху, які мають спільні риси), (2)
як не все, а тільки позитивне і високе зі
створеного людиною (на противагу не-
культурному та анти-культурі).
Щодо науки перша група визначень має
жартівливий відповідник на кшталт: «Фі-
зика є те, що роблять фізики». За анало-
гією можна було б сказати «культура є те,
чим керує міністерство культури, а наука —
те, чим керує міністерство освіти і науки та
Академія наук». Але це — не просто жарт.
Слід мати на увазі, що і наука, і культура
існують не у книжках, на полотнах, у нот-
ному записі, на дискетах і в інших елект-
ронних засобах, а в людській свідомості і в
людській діяльності, і якщо б зникло люд-
ство, залишивши лише матеріальні знако-
ві втілення своїх здобутків, то зникли б і
культура, і наука.
Це — результат описово-реалістично-
го підходу до культури як феномена реаль-
ності. З цього погляду культури (і науки)
не може бути менше чи більше: або вона є,
або її немає.
Але є і слабші сторони такого типу виз-
начень. Адже не все те, що створено люд-
ським розумом, ми відносимо до культу-
ри. Аналогічно з урахуванням того, що ма-
тематики, фізики і т.д. творять не тільки
свою науку, а й багато чого іншого, вони
можуть припускатися помилок, впадати
у суперечності тощо. Тому природним є й
50 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 6
інший, нормативний підхід: культура — це
сукупність норм і цінностей, якими треба
керуватися або які не можна порушувати.
Причому скільки б ми не описували реаль-
ні процеси говоріння, писання і т.п., ми не
будемо знати, що таке добре, а що — пога-
но, де правильно, а де — неправильно. Нор-
ма встановлюється до її реалізації і діє ніби
зверху над культурним текстом та його тво-
ренням.
Суперечність між нормою і реальніс-
тю, нормативним й історичним — реальна
трудність соціокультурного циклу наук, бо
ми спираємося на реальну історію, щоб по-
науковому вивести з неї загальнолюдські
або національні культурні норми, а в історії
не відділені норма і ненормальність. Нор-
ма не лежить на поверхні явищ, її не мож-
на побачити так, як ми бачимо тексти. З по-
гляду норми і правові положення, зафік-
совані у вивірених і легітимізованих текс-
тах, не завжди оцінюються як справедливі.
Норми міняються з часом, і те, що сьогод-
ні є ненормальним, учора вважалося нор-
мальним, і навпаки; отже, напрошується
висновок про повну відносність етичних,
ес тетичних, правових, побутово-поведінко-
вих і так далі норм.
Різниця між наукою й іншими формами
культури з нормативної точки зору полягає
у тому, що в науці існують чіткі правила чи
норми, за якими приймаються або відхиля-
ються певні положення. Наука радикальна:
для неї немає твердження «трошки істин-
ного» або «істинного, але менше, ніж його
альтернатива».
Вислів «5 помножити на 5 буде приблиз-
но двадцять» не належить до науки. Наука
оперує тільки істинними (доведеними) по-
ложеннями, а якщо певні положення прий-
маються як вихідні без доказу, гіпотетично,
то це має бути чітко обумовлено. Якщо ж
твердження тільки ймовірне, то визначають
міру ймовірності. Але правила прийнятності
не змінюються залежно від обставин.
У культурі ж можуть дуже мінятися
правила прийнятності чи неприйнятності,
а вимога істинності взагалі не діє поза
пізнавальними процесами (у тому числі
поза наукою). Не можна говорити про іс-
тинність етикету, музичного стилю, пра-
вових норм чи правил вимови; в кожному
з типів спілкування і духовної діяльності
є свої критерії прийнятності. З цього пог-
ляду нау ка — такий вид культури, в якому
діє поняття істинності і критерій доказо-
вості чи, м’якше, обґрунтованості, однако-
вий для всіх епох і народів.
Стосовно близькості чи віддаленості від
норм може бути більше культури або мен-
ше, може зовсім не бути і може існувати
щось протилежне культурі (антикультура).
Для характеристики науки недостатньо
послатися на критерії істинності чи хиб-
ності, оскільки це — риса пізнавальних ак-
тів узагалі, а пізнання й оцінка істинності
є всюди в людській діяльності. Наука —
продукт специфічно європейської цивілі-
зації. Як зазначав відомий соціолог Макс
Вебер, саме на Заході виникли специфіч-
ні складові сучасної науки — раціональний
доказ, математичне обґрунтування і раціо-
нальний експеримент у природознавстві, а
також фактографічна історія. В європейсь-
кій культурі були ефективно використані
фізичні і технічні принципи в архітектурі,
скульп турі та живопису, запропоновано ха-
рактерні стилі в цих сферах мистецтва; єв-
ропейці створи ли також раціональну гар-
монічну музику, нотне письмо і відповідні
інструменти. В Європі виникло публічне і
приватне право, станові та класові держави
з юридично освіченою бюрократією, пізні-
ше — партійна політична культура. Все це
свідчить про особливу роль науки як пізна-
вальної діяльності та її невичерпні мож-
ливості стосовно різних сфер культурного
життя людства.
Наука, порівняно з іншими видами куль-
тури, виявляє риси виняткового консерва-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 6 51
тизму. Умови прийнятності певних тверд-
жень у науці загалом не змінюються — це
умови доказовості, підтверджуваності й
обґрунтованості. Наука не може ігнорува-
ти жодного підтвердженого раніше поло-
ження, на відміну від мистецтва, яке може
кардинально міняти критерії прийнятності
творів і відмовлятися від певної спадщи-
ни. Водночас наука може надзвичайно ра-
дикально змінювати розуміння своїх до-
сягнень і взагалі переосмислювати колиш-
ню картину світу. Епохи наукових рево-
люцій не жертвували жодною формулою,
зате радикально змінювали їх сенс. Якщо
у мистецтві ми прагнемо зрозуміти автора
минулої епохи, виходячи з його (як прави-
ло, забутих нині) цінностей, то наука збері-
гає свою спадщину саме тому, що по-но-
вому її осмислює. Наука вчить інші галузі
культури вмінню бачити ретроспективу.
Не можна зрозуміти теорії відносності, за-
лишаючись на загальних позиціях класич-
ної механіки, але можна по-новому осяг-
нути класичну механіку, прийнявши пос-
тулати релятивістської фізики. Ця особ-
ливість науки (принцип відповідності) має
бути застосована і до культури, так що ет-
нографічна архаїка може бути по-новому
прочитана з найсучасніших позицій. При-
клад — прочитання карпатської екзотики
Михайлом Коцюбинським, а також у філь-
мі Сергія Параджанова «Тіні забутих пред-
ків». Етнографічні деталі можна намагати-
ся оживити у їх прадавньому значенні і по-
вернути національну культуру до її етно-
графічних витоків — або ж у так званому
«примітиві» побачити глибокі і вічні про-
блеми людського буття і, вписавши архаїку
в сучасну культуру, глибше осягнути смисл
сьогодення.
Говорячи про консерватизм науки, варто
згадати одну з перших сучасних спроб по-
єднання наукового і мистецького аналізу —
концепцію «стилів мислення» Карла Ман-
нгайма, німецького соціолога і філософа
першої половини минулого століття. Ман-
нгайм намагався аналізувати наукове і по-
літичне мислення за аналогією з аналізом
художніх стилів у мистецтві. Найцікавіші
результати викладені в його книзі про німе-
цький консерватизм. Ця течія цікавить ми-
слителя не просто як феномен історії куль-
тури, а саме як стиль мислення незалежно
від сфери його застосування. За Маннгай-
мом, консервативний спосіб або стиль мис-
лення характерний тим, що він виходить з
даного стану речей і допускає новації тіль-
ки як часткові зміни цілого («по ліпшення»
цілого на основі змін або замін його елемен-
тів). На відміну від консерватизму, лібе-
рально-прогресистський спо сіб мислення
полягає у тому, що постулюються цілком
нові принципи, під які підганяється ство-
рювана реальність. Консерватор виходить
із реальності як даного і хоче її зберегти
шляхом поліпшення її елементів; прогре-
сист виходить із того, що реальність є су-
купністю можливостей і прагне вибрати
один із принципів як нову цілісність. Якщо
прийняти ці характеристики, то неможливо
оцінити науку ані як прогресистську, ані як
консервативну за своїм стилем. Наука, як
консерватор, зберігає всі попередні здобут-
ки і не перебудовує своєї структури без на-
гальної потреби. Зате наука, як жодна інша
галузь культури, здатна на докорінну рево-
люційну перебудову своєї структури на ос-
нові нових теоретичних засад.
Сполучення наукових і позанаукових кри -
теріїв іноді буває джерелом гострих кон-
фліктів. Для прикладу звернемося до оцін-
ки смислу історичних подій, яка прямо по-
ходить від прийнятих норм «хорошого і по-
ганого». Сьогодні ми стикаємося з проб-
лемою «війни пам’ятників», що пов’язано з
оцінкою недавніх, а інколи й дуже давніх іс-
торичних подій. Чи норми оцінок повністю
визначаються політичною ситуацією у сус-
пільстві і волею партії — переможниці на
чергових виборах, а чи можливі об’єктивні
52 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 6
оцінки на науковій основі? Подібні ситуації
виникають у встановленні історико-куль-
турного календаря, топоніміки населених
пунктів, вулиць і площ тощо — всіх культур-
них слідів історії, які суспільство (нація)
має прийняти як пам’ять або відкинути як
щось чуже. Йдеться про політичну культуру
(а все ж культуру!) суспільства, що робить
пам’ятники прийнятними або ні.
Я переконаний, що подібні проблем-
ні ситуації мають розв’язуватися на нау-
ковій оцінці, яка спирається на норми іс-
тинності—хибності, і потребують обґрун-
тування. Жоден законодавчий чи нормо-
творчий орган не може нав’язувати істинну
оцінку і змушувати біле називати чорним.
Лише на основі об’єктивного аналізу мож-
на визначити історичний смисл подій чи
діяльності певного персонажа історії, і тоді
суспільство, залежно від рівня своєї полі-
тичної культури, визначає міру його прий-
нятності для національної пам’яті.
У зв’язку з цим варто зазначити, що ос-
таннім часом в Україні під приводом від-
ро дження духовності постійно змішую-
ться наукова і релігійна культури. Не тор-
каючись тут великого питання про роль
релігійної культури, хотів би зазначити, що
відокремлення віри від знання є принципо-
вим завоюванням європейської цивілізації.
Коли дехто наполягає на введенні до шкіль-
них курсів поряд з еволюціоніст ськими та-
кож і креаціоністських гіпотез, він ігнорує
той факт, що ідея творення світу Господом
з нічого не є науковою гіпотезою і не має
перевірятися науковими методами, бо на-
лежить до релігії, отже, до віри. Христи-
янська й інші релігії визнають не ті критерії
прийнятності, про які йшлося вище (раціо-
нальний доказ, математичне обґрунтуван-
ня і раціональний експеримент), а догмати,
що приймаються на віру, не підлягаючи ра-
ціональній верифікації.
Особливості сполучення консерватиз-
му і революційності знаходять відобра-
ження і в організаційних принципах нау-
кового життя. Наука починається з того,
що формуються принципи експеримен-
тальної та дослідної перевірки гіпотез і
розширюється поняття доказу через екс-
перимент і спостереження. Однак, пара-
лельно з експериментальною основою і
ви переджаючи її, ідуть й абстрактні тео-
ретичні дослідження. Початок ХХ століт-
тя приніс нові принципи — спеціалізацію
наукового дослідження і його відділення
від викладання. Створюються при універ-
ситетах, а далі і поза ними — наукові осе-
редки, члени яких звільнені від обов’язків
викладача і займаються винятково науко-
вими дослідженнями. Університетські ка-
федри і лабораторії при них, які (особливо
в Німеччині) обладнуються найновішими
технічними засобами, потребують дедалі
більших і більших вкладень. Організація
науки в Росії, яка пізніше запозичувала
європейський досвід, була дуже ефектив-
ною; з урахуванням цього досвіду будува-
лась і українська Академія наук, організа-
тор якої В.І. Вернадський свідомо створю-
вав централізовану державну самовряд-
ну установу, спеціалізовану на науковій
діяльності. Ця система пережила всі мож-
ливі політичні режими і довела свою жит-
тєздатність і ефективність.
Про рівень культури тієї чи іншої спіль-
ноти в ту чи іншу епоху можна судити
за її ставленням до науки і вчених. Так,
в італійському суспільстві епохи Відро-
дження дуже шанували людей науки, що
виявлялося, зокрема, в розповсюдженій
моді на традиційний одяг учених. У наш
час модно мати наукові звання і ступені,
щоб бізнесмен міг прикрасити ними свою
візитну картку. Але шанування людей на-
уки завжди сусідило з недовірою або й
відкритою ворожістю до «яйцеголових».
Звичайно, сьогодні немає чогось подібно-
го до холерних бунтів ХІХ століття, коли
лікарів убивали за підозрою в умисному
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 6 53
шкідництві (хоча наша порівняно недавня
історія з «лікарями-вбивцями» або сучас-
на історія з болгарськими медсестрами-
«отруювачками» в Лівії свідчать, що ми
ще недалеко відійшли від мракобісся ми-
нулого). Однак, недовіра до науки і вче-
них знаходить і цивілізованіші вияви — у
протиставленні «традиційної» і «нетради-
ційної» науки.
«Традиційної» науки не існує — в нау-
ці положення приймають або відхиляють
не на основі традиції, традиція діє як кри-
терій відбору в інших галузях культури,
наприклад, у поведінковій культурі, а на
ранніх етапах цивілізації — у традиційно-
му суспільстві. Знахарство і шаманізм на-
лежать до традиційної культури, хоч би як
екзотично і несподівано для нашого ока
вони виглядали. Наука потребує певно-
го комплексу культури, що його можна на-
звати «науковою культурою суспільства».
У традиційному суспільстві наука немож-
лива, оскільки вона потребує певної мо-
ральності, пов’язаної з особистою відпові-
дальністю. Наука в певному розумінні ін-
дивідуалістична — хоча її відкриття згаса-
ють в інтернаціональному і безособовому
полі світових знань, авторство завжди за-
лишається, і вчений зобов’язаний навести
докази свого відкриття. Отже, зобов’язання
й особиста відповідальність за результат є
рисою наукової діяльності, тоді як у тради-
ційному суспільстві дія вписується у прий-
нятні парадигми.
Там, де коло досліджуваних явищ або
ефективність пропонованих практичних за-
собів не має наукового пояснення або по-
яснення очевидно недостатні, особливо в
медичній практиці, інколи застосовуються
дії, що не вписуються в існуючі наукові за-
сади. Це дало підставу проголосити наяв-
ність «нетрадиційної» медицини, а за нею і
цілої «нетрадиційної науки». Наука, звіль-
нена від обов’язку доведення і пояснення в
узгодженості з усім науковим корпусом на-
явних знань, перестає бути знанням і пере-
творюється на шаманського попередника
пізнавальної діяльності. Особливо страж-
дає від подібного нігілізму суспільство-
знавство (пригадаємо історію «нетрадицій-
ної» теорії трипільської культури від Юрія
Липи до наших днів).
У зв’язку з цим слід зазначити взає-
модію науки з політичною та економіч-
ною культурою. Ми освоюємо правила
життя в ринковому суспільстві з парла-
ментською системою демократії, і зразу
зіткнулися з труднощами, що виникають
із нової організації суспільства. Ринкова
система оцінки всіх суспільно значущих
результатів має тенденцію до відбору мак-
симально ефективних, а, значить, ефек-
тивних у найближчому часі. Однак це пра-
вило прив’язане до конкретних економіч-
них умов. Економічно слабші суспільства
не можуть собі до зволити виробництво
з віддаленими перспективами; орієнта-
ція на далеке майбутнє властива багатим.
Тому ми бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні;
«дурість» тут слід розуміти як діяльність
винятково на найближчу перспективу.
Раннє індустріальне суспільство спро-
можне було визначати вартість лише че-
рез минулі затрати, звідки теорія трудової
вартості Сміта — Рікардо — Маркса. У сус-
пільстві, орієнтованому на майбутнє, еко-
номіка знає систему інвестиційних, вен-
чурних компаній і лабораторій та інших
наукових центрів, які в конкурентному се-
редовищі організують виробництво перс-
пективної наукоємної продукції. Вартість
товару можна оцінити, лише виходячи з
майбутніх виграшів, втрат і ризиків. Але й
тут поза цим ланцюжком залишається
фундаментальна наука, фінансувати яку
доводиться, попри можливі виграші.
Ситуація ускладнюється політичною си-
с темою, за якої ефективність політики й
економіки визначається лише у рамках від
виборів до виборів. Ця система схильна до
54 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 6
популістських рішень і проїдання виграшів
для залучення до себе електорату.
З погляду економіки політичного життя
наука, особливо фундаментальна, і елітар-
на професійна культура є тим чинником,
який зменшує ризики короткострокових
перспектив і стратегічної короткозорості.
Повертаючись до перехрестів науки і по-
занаукової культури, згадаю ще одну спро-
бу їх зближення. Йдеться про концепцію
Леонарда Нельсона, вченого в галузі мета-
математики (нагадаю про парадокс Нель-
сона — Ґреллінґа у теорії множин), який
активно займався соціальною філософією.
Як логік і соціолог Нельсон не обмежу-
вався аксіоматичним методом — виходя-
чи з потреб педагогіки і можливостей со-
ціальних дисциплін, він вважав ефективні-
шим побудову теорії за «сократичним» діа-
логічним методом питань і відповідей. Це,
однак, не звільняло його від виділення ос-
новних принципів, що їх можна було пере-
формулювати в аксіоми. Так ось, ставлячи
перед собою завдання опису найістотніших
властивостей людини як такої, встановлю-
ючи норми прав і свобод людини взагалі,
Нельсон дійшов висновку, що найголовні-
шою властивістю людини, з якою повинні
узгоджуватися всі інші, є захист особистої
гідності.
На завершення хотілося б відзначити
роль науки у підтриманні на високому рів-
ні почуття особистої гідності у суспільстві.
Вчені показували суспільству приклади
безкорисливого служіння істині, що невід-
дільне від служіння добру і красі. І головне
в тому, що без такого служіння істині наука
взагалі не була б можливою.
|