Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері

У статті досліджується інститут державно-приватного партнерства як найбільш ефективний інструмент впливу держави на інноваційно-технологічний розвиток економіки; розглядаються пріоритетні напрями взаємодії держави і бізнесу, що сприяють формуванню партнерських відносин....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Головінов, О.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут економіки промисловості НАН України 2010
Назва видання:	Вісник економічної науки України
Теми:	Наукові статті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/45461
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері / О.М. Головінов // Вісник економічної науки України. — 2010. — № 1 (17). — С. 47-51.— Бібліогр.: 12 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-45461
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-454612013-07-01T19:47:35Z Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері Головінов, О.М. Наукові статті У статті досліджується інститут державно-приватного партнерства як найбільш ефективний інструмент впливу держави на інноваційно-технологічний розвиток економіки; розглядаються пріоритетні напрями взаємодії держави і бізнесу, що сприяють формуванню партнерських відносин. В статье исследуется институт государственно-частного партнерства как наиболее эффективный инструмент влияния государства на инновационно-технологическое развитие экономики; рассматриваются приоритетные направления взаимодействия государства и бизнеса, которые оказывают содействие формированию партнерских отношений. The institute of state-private partnership as most effective instrument of influence of the state on innovative-technological development of economy is probed in the article; priority directions are examined co-operations of the state and business, which render an assistance to forming of partner relations. 2010 Article Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері / О.М. Головінов // Вісник економічної науки України. — 2010. — № 1 (17). — С. 47-51.— Бібліогр.: 12 назв. — укр. 1729-7206 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/45461 uk Вісник економічної науки України Інститут економіки промисловості НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Наукові статті Наукові статті
spellingShingle	Наукові статті Наукові статті Головінов, О.М. Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері Вісник економічної науки України
description	У статті досліджується інститут державно-приватного партнерства як найбільш ефективний інструмент впливу держави на інноваційно-технологічний розвиток економіки; розглядаються пріоритетні напрями взаємодії держави і бізнесу, що сприяють формуванню партнерських відносин.
format	Article
author	Головінов, О.М.
author_facet	Головінов, О.М.
author_sort	Головінов, О.М.
title	Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері
title_short	Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері
title_full	Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері
title_fullStr	Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері
title_full_unstemmed	Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері
title_sort	державно-приватне партнерство в інноваційній сфері
publisher	Інститут економіки промисловості НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Наукові статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/45461
citation_txt	Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері / О.М. Головінов // Вісник економічної науки України. — 2010. — № 1 (17). — С. 47-51.— Бібліогр.: 12 назв. — укр.
series	Вісник економічної науки України
work_keys_str_mv	AT golovínovom deržavnoprivatnepartnerstvovínnovacíjníjsferí
first_indexed	2025-07-04T04:14:51Z
last_indexed	2025-07-04T04:14:51Z
_version_	1836688337401806848
fulltext	2010/№1 47 4. Разработанные алгоритмы и схемы формирова- ния систем мотивации, усовершенствованные модели формирования стимулирования позволяют целенаправ- ленно формировать стратегические системы стимулиро- вания, что будет способствовать повышению эффектив- ности труда персонала предприятий. Литература 1. Пахомов Ю. Украина реагирует на деградацию и беспредел симпатией к России / Ю. Пахомов // Держа- ва-страна, 2000. — 2010, 19 февраля, № 7. — С. 2–3. 2. Данилишин Б. Пік кризи минував, попереду — структурна перебудова / Б. Данилишин // Урядовий кур’єр. — 28 січня 2010 р. — № 16. — С. 7. 3. Економіка України за 2009 рік // Урядовий кур’єр.— 28 січня 2010 р. — №16. — С. 6–7. 4. Отец Виктор Веряскин. Духовные принципы ме- неджмента : конспект лекций / Отец Виктор Веряскин.— Симферополь, 2003. — 105 с. 5. Афанасьев Е. В. Духовные основы нравственной экономики в свете православных традиций / Е. В. Афа- насьев. — М., 2003. — 16 с. 6. Мороз О. Духовні принципи ведення малого та середнього бізнесу в регіоні / Ольга Мороз // Підприє- мництво, господарство і право. — 2006. — № 4. — C. 160–162. 7. Китов А. И. Экономическая психология / А. И. Ки- тов. — М. : Экономика, 1987. — 303 с. 8. Яковлев А. Российская корпорация: модели пове- дения в условиях кризиса / А. Яковлев, Ю. Симачев, Ю. Данилов // Вопросы экономики. — 2009. — № 6. — С. 70–82. 9. Российская промышленность на перепутье: что ме- шает нашим фирмам стать конкурентоспособными // Вопросы экономики. — 2007. — № 3. — С. 4–34. 10. Дмитренко Г. Формування інноваційного механізму мотивації персоналу з використанням відповідного моні- торингу / Г. А. Дмитренко, О. В. Стахів // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Л. Українки. Економічні науки. — 2009. — № 15. — С. 60–67. 11. Ричи Ш. Управление мотивацией: 12 факторов/ Ш. Ричи, П. Мартин ; пер. с англ. — М. : ЮНИТИ- ДАНА, 2004. — 397 с. 12. Статистичний щорічник України за 2007 рік / за ред. О. Г. Осауленка. — К. : Вид-во «Консультант», 2008.— С. 26, 72. 13. Україна у цифрах у 2008 році. Статистичний збірник. / За ред. О. Г. Осауленка. — К. : ДП «Інформа- ційно-аналітичне агентство», 2009. — С. 24. 14. Шаповал М. Максимум для прожиткового мініму- му /М. Шаповал, В. Вітер // Урядовий кур’єр. — 9 груд- ня 2009. — № 224. — С. 19. 15. Казимиренко Я. Нашей гривне хуже всех /Я. Ка- зимиренко // Газета по-Донецки. — 24–30 сентября 2009 г. — № 37. — С. 4. 16. Шульга М. Симптоми фрагментації суспільства (замість післямови). / М. Шульга // Українське суспіль- ство. 1992–2007 рр. Динаміка соціальних змін /За ред. В. Ворони, М. Шульги. — К. : Інститут соціології НАН України, 2007. — 544 с. Постановка проблеми. В умовах глобалізації світо- вої економіки і постіндустріального розвитку стан інно- ваційної сфери в країні стає найважливішим фактором забезпечення конкурентоздатності вітчизняних підприємств і умовою сталого розвитку національної економіки. Інноваційні зміни української економіки характеризуються складними суперечливими процесами. З одного боку, досить великий потенціал у фундамен- тальній і галузевій науці, а з іншого — низький рівень доведення результатів наукових досліджень до практич- ного використання. Тим часом, саме здатність до ство- рення і зуживання інновацій стає необхідною умовою досягнення якісного економічного росту, науково-техн- ічного і суспільного прогресу. На думку французького філософа і соціолога Жака Еллюля, «економічна систе- ма, а рівно і політична влада, які відмовляються додер- жуватися технологічних імперативів, приречені в оста- точному підсумку до загибелі» [1, с. 148]. Аналіз останніх досліджень і публікацій. У науковій літературі проблема державно-приватного партнерства знайшла відображення в працях переважно зарубіжних учених. Так, англійський учений Г. Ецковіц акцентує увагу на дослідженні питань формування нового інсти- туціонального середовища як передумови мотивації приватного сектора до участі у державно-приватному партнерстві [2]. Глава компанії «Британські партнерства держави і приватного сектора» М. Джеррард розглядає партнерство як самостійну форму господарювання та різноманітність цих форм у різних видах економічної діяльності [3]. Російський учений В. Варнавський досл- іджує партнерства як інституціональні перетворення державного сектора економіки, їх форми, проекти та супроводжуючі їх ризики [4]. У вітчизняній госпо- дарській практиці державно-приватне партнерство пе- ребуває на етапі становлення, що позначається на не- численності досліджень, у яких пропонується авторське бачення проблеми. Так, М. Циганкова акцентує увагу на унікальності механізму державно-приватного партнер- ства, який дозволяє реалізовувати інвестиційні проекти без використання фінансових пільг [5]. На думку авто- ра, у трансформаційній економіці держава і приватний сектор силою економічних обставин зацікавлені у роз- витку державно-приватного партнерства: держава част- ково вирішує проблеми, пов’язані з функціонуванням О.М. Головінов д�р екон. наук, м. Донецьк ДЕРЖАВНО�ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО В ІННОВАЦІЙНІЙ СФЕРІ ГОЛОВІНОВ О.М. ВІСНИК ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ УКРАЇНИ48 своє власності, інноваційним розвитком економіки, розв’язанням соціальних питань, а приватний сектор одержує прибуток, нові технології, підвищує власну конкурентоспроможність і розширює ринкову нішу [6]. Невирішена частина загальної проблеми. Незважаю- чи на відносно довгий шлях розвитку державно-приват- ного партнерства в розвинених країнах, відчувається недостатність його теоретичних досліджень щодо транс- формаційної економіки. Слабко вивченими залишають- ся економічне обґрунтування сутності, критерії оцінки, механізм стимулювання, напрями розвитку партнерства держави і приватного сектора економіки, зокрема в інноваційній сфері. Проте, саме вона з погляду цілей і завдань сумісної діяльності держави і бізнесових струк- тур є тією цариною економіки, де складно знайти аль- тернативу партнерству. Постановка завдання. Метою даної статті є аналіз державного впливу на становлення і розвиток інновац- ійної сфери економіки в рамках механізму державно- приватного партнерства. Виклад основного матеріалу. Високий рівень інно- ваційної здатності господарюючих суб’єктів є найваж- ливішою умовою забезпечення національної безпеки країни і узагальненою характеристикою національної конкурентноздатності України в міжнародній політиці в цілому, що вимагає часу і ресурсів. При цьому без переусвідомлення відношення держави до вирішення проблем науки і до можливостей участі приватного сек- тора в інноваційній діяльності розраховувати на успіх не доводиться. В країні сьогодні відповідні державні рішен- ня, у тому числі законодавчого плану, розробляються і приймаються надто уповільнено, а приватний бізнес дотепер мало і неохоче бере участь у стимулюванні на- уки і впровадженні інновацій. Необхідно відзначити, що дана проблема є актуальною не тільки для України, але і для розвинених ринкових економік. Так, зниження інноваційної активності — одна з основних проблем німецької економіки останніх років. Найбільш відчутне падіння витрат на дослідження в державному секторі: якщо у 1995 році частка держави у сукупних інвестиціях на НДДКР складала 37,9 % (на приватний сектор при- падало 60 %), то на початок ХХІ століття вона скороти- лася до 31,4 % (приватний сектор — 65,7 %) [7]. У ціло- му по країнах ЄС збільшення інноваційних витрат до 2010 року до рівня 3 % від ВВП, відповідно до планів розвитку, виглядає, особливо в умовах рецесії світової економіки, досить проблематичним. Саме тому в Ук- раїні, яка найбільше потерпає від кризи, необхідно ство- рення гнучкої системи співробітництва, своєрідного розподілу і кооперації праці між приватним сектором і державою, у рамках якого комерційні прагнення діло- вих структур можуть поєднуватися з рішенням ключо- вих загальнонаціональних завдань. Вирішенню зазначених проблем сприяли би розви- ток і розширення системи державно-приватного парт- нерства. Саме воно повинно і здатно стимулювати ак- тивність приватного бізнесу і державних підприємств в області потенційно важливих ризикових розробок. На цей час в інноваційній сфері української економіки нагромадилося багато питань, розв’язування яких мож- ливо і необхідно саме на основі партнерської взаємодії держави і бізнесу. Більшість українських підприємств не в змозі набувати послуги сфери науки, самостійно підтримувати структури, що займаються інноваційними розробками. Сьогодні можна констатувати, що в умо- вах кризи навіть чинний закон про інноваційну діяльність не стимулює науково-технологічну активність ні державних, ні бізнесових структур в країні. Необхідність розвитку партнерських відносин обу- мовлюють і слабкі результати у створенні інноваційного клімату в Україні. Незважаючи на можливу фінансову підтримку наукових розробок у вигляді субсидій, форму- вання технопарків, законодавство щодо сприяння інно- ваційним структурам, кількість вітчизняних інноваційних підприємств і відповідно інноваційної продукції постійно скорочується. Прогресивних змін у технологічному рівні економіки не відбувається, скоріше навпаки. Усі односто- ронні заклики держави не мотивують бізнес до техноло- гічних змін, він не хоче вкладати гроші у те, що не при- носить швидкого і високого зиску. В Україні частка вит- рат підприємств на нові розробки становить 10 %, тоді як у Японії і США — 70–75 %, у Європі — від 25 до 65 %. Сьогодні очевидно, що інноваційний розвиток економі- ки є найбільш складним у реалізації пріоритетом держа- ви. На думку прем’єра РФ В. Путіна, держава повинна «не тільки створювати податкові, митно-тарифні режими, задіяти механізми підтримки експорту високотехнологі- чної продукції, але і ставити підприємства в такі умови, коли відмова від інновацій, консервація відсталості фак- тично буде вибивати їх з ринку» [8]. Державно-приватне партнерство в області інновацій повинно являти собою взаємодію держави і приватного сектора в процесі всього інноваційного циклу, почина- ючи із проведення наукових досліджень і комерціалізації розробок до виробництва наукомісткої високотехноло- гічної продукції. Держава зобов’язана чітко визначити- ся, на які інновації вона закріплює за собою права влас- ності і доводить їх до практичного застосування само- стійно (зокрема, пов’язані з обороною, національною безпекою), а на які інновації з моменту їхнього створен- ня права користування і розпорядження можуть бути передані бізнесу для наступної їх діяльності на ринку. Окрім того, держава без належної інституціональної бази, без комерціалізації її об’єктів не в змозі самостійно організовувати і відтворювати повністю інноваційний цикл, до цього процесу обов’язково повинен підключи- тися бізнес, але не як суб’єкт, що експортує інновації, а як серйозний партнер, що бере участь на пайовій основі у розвитку вітчизняного інноваційного ринку. Бізнес може брати участь як інвестор, маркетолог, що виводить інновації на ринок, як замовник, а при створенні необ- хідних стимулів — і як розроблювач, виробник іннова- ційних благ. Державно-приватне партнерство фактично перебуває «на межі державного і приватного секторів, не будучи ні приватизованим, ні націоналізованим інститутом. Це свого роду «третій шлях», що дозволяє використати політичні по суті форми поліпшення на- дання населенню суспільних благ» [3]. Сам термін «дер- жавно-приватне партнерство» означає використання державою механізму як сукупності реалізуючих його елементів, що забезпечують створення даного партнер- ства і участь приватного бізнесу в інноваційній діяль- ності. За припущенням, стисло це може мати такий вигляд (рис. 1). ГОЛОВІНОВ О.М. 2010/№1 49 Узагальнення результатів огляду досліджень дозволяє дійти висновку, що діяльність бізнес-структур як партнера держави може відбуватися за різними формами, такими, як контракти і підряди на здійснення певних суспільно необ- хідних видів діяльності, орендні відносини (лізингові), уго- ди про розподіл продукції, спільні підприємства, концесійні угоди тощо. Варіація взаємодії держави і підприємств при- ватного бізнесу може змінюватися залежно від обсягу пере- даних приватному партнерові прав власності на термін і на умовах, передбачених відповідною угодою. При цьому дер- жава виступає як суб’єкт влади і суб’єкт господарського обороту, приватний партнер — як суб’єкт (учасник) госпо- дарського обороту. Тому, хоча державно-приватне партнер- ство спеціально створюється для досягнення певних цілей, опирається на відповідні домовленості і принципи рівності сторін з погляду непорушності умов угоди і відповідальності за прийняті зобов’язання, тотожності у виконуваних ними функціях не може бути споконвічно. Держава, забезпечуючи права власника, носія суспіль- них інтересів, виявляє необхідність державно-приватних угод у тих або інших сферах економіки, встановлює цілі проекту, визначає його вартісні і якісні параметри, спе- цифічні форми фінансування, визначає принципи прове- дення конкурсу для вибору приватних партнерів, забезпе- чує домовленість між учасниками угоди про поділ ризиків, здійснює контроль і оцінку виконання приватними парт- нерами умов угоди і ін. Окрім функцій, обумовлених уго- дою, від держави потрібні політичні зусилля, пов’язані з урегулюванням відносин суспільства і бізнесу до конкрет- ного проекту державно-приватного партнерства. Приватний партнер здійснює оперативну діяльність на різних стадіях реалізації проекту: участь у його розробці, фінансуванні, створенні предмета проекту, експлуатацію, ефективне уп- равління, практичну реалізацію послуг споживачам і ін. Поділ функцій дозволяє, у тому числі, скорочувати трансакційні витрати, пов’язані з невизначеністю ринково- го середовища і властивими йому ризиками, з веденням пе- реговорів і складанням контрактів, здійсненням контролю за їх виконанням. Залежно від обраної форми партнерства і масштабів передачі державою правомочностей власності приватному партнерові може підвищуватися або зменшу- ватися ступінь реальної участі останнього у спільних дер- жавно-приватних проектах. При цьому «основною ознакою державно-приватного партнерства є участь у публічно-при- ватному коопераційному ланцюжку по створенню доданої вартості» [9, с. 67]. У контексті сказаного помітимо, що ко- операційні зв’язки бізнесу з державою можливі і у процесі проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, однак вони переважно обмежуються доконкурен- тною стадією створення інноваційного продукту, тобто ета- пами фундаментального або прикладного дослідження, коли ринкові перспективи інноваційної ідеї ще надто розплив- часті. При цьому необхідна активізація державної підтрим- ки виготовлення і технічних випробувань прототипів інно- ваційної продукції, для чого повинні використатися мож- ливості державних наукових організацій з їхніми дослідни- ми виробництвами і метрологічними базами. Державно-приватне партнерство є відносно новою формою господарювання. Офіційно міжнародний курс на підтримку даного партнерства був заснований у 2001 році Європейською економічною комісією ООН. Згодом був утворений Комітет з економічного співробітництва і інтег- рації Європейської економічної комісії ООН, який відпо- відає за запровадження принципів, визначених об’єднан- ням, і здійснює цілеспрямовану координаційну діяльність з поглиблення державно-приватного партнерства у бага- тьох країнах світу. Відповідно до практики інших держав, державно-приватне партнерство в Україні повинно ініцію- ватися державою внаслідок її домінуючої зацікавленості у розвитку інноваційної економіки країни, більш повному використанні ресурсного і інтелектуального потенціалу приватного сектора у суспільних сферах діяльності і зонах традиційної відповідальності держави. Поряд із цими при- чинами актуальною залишається необхідність модернізації інфраструктури і відповідних капіталовкладень, неефек- тивність управління, обмеженість бюджетних коштів, не- достатні інвестиції приватних структур, пов’язані з висо- кими ризиками ринку. Щоправда, у деяких містах України вже є практичний досвід впровадження державно-приват- них партнерств. Зокрема, у Луганську має місце партнер- ство у формі концесії підприємств міського водоканалу російською компанією «Росводоканал», у Чернігові на засадах державно-приватного партнерства у формі довго- строкової оренди працюють теплопостачальні підприєм- ства. Прикладом державно-приватного партнерства може бути Одеський порт, де державна власність стосовно ван- тажоперевезень використовується і інноваційно відтво- рюється бізнесовими структурами. Проте, досвід цей ще не може бути визначеним як позитивний, бо реалізація проектів державно-приватного партнерства зіштовхується з рядом системних проблем. В Україні вони пов’язані з відсутністю нормативного визначення державно-приват- ного партнерства як нової форми господарювання і об’єкта державного регулювання, з неефективним використанням державної власності її операторами і нераціональною вит- ратою ними бюджетних коштів, зі складністю урегулюван- ня прав на об’єкти інтелектуальної власності, створених з використанням бюджетних коштів, насамперед при во- лодінні, використанні і розпорядженні результатами НДДКР. Не меншою проблемою у сучасних українських Рис. 1. Основні елементи формування державно�приватно� го партнерства ГОЛОВІНОВ О.М. ВІСНИК ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ УКРАЇНИ50 умовах виступає проблема недовіри бізнесу до держави і держави до бізнесу. Для успішного просунення державно- приватного партнерства потрібна повна ясність і передба- чуваність стратегії подальшого розвитку країни, забезпе- чення державою стабільних «правил гри» між суб’єктами ринкових відносин. Без врахування цього «від бізнесу не можна очікувати нічого, крім показного інтересу і фор- мальної участі у великомасштабних проектах держави з метою самозбереження. Фактор ефективного підприєм- ництва при цьому може бути втрачений» [9, с. 77]. Державно-приватне партнерство потребує необхідно- го інституціонального і організаційного середовища. По- зитивним кроком у даному напрямку, хоча і незаверше- ним, є прийняття Верховною Радою України Закону «Про загальні принципи державно-приватного партнерства» [10]. Даний закон дає визначення, склад учасників, ступінь їх відповідальності у рамках партнерства, тривалість відно- син, принципи проведення конкурсу з визначення при- ватного партнера. Разом з тим, закон проголосований, але не затверджений, і якого вигляду він набере у остаточно- му варіанті, наскільки він буде життєздатним, затребува- ним приватними підприємцями, сьогодні сказати склад- но. Даний закон повинен уникнути помилок відносно трактування державно-приватного партнерства, тому що це приведе до невдач при реалізації проектів, формування негативного відношення до них, і в результаті — до неефек- тивного використання потенціалу цього механізму. Не менш важливо для даного закону визначити і декларувати пріоритетні предметні царини для ініціювання і підтрим- ки партнерства у галузях, регіонах. Такими царинами є розбудова і модернізація інфраструктурних систем еконо- міки і життєдіяльності, а саме невпорядковане житлово- комунальне господарство, напівзруйновані дороги, обме- жений рекреаційний комплекс та ін. Розвиток ключових елементів національної інфраструктури задля підвищення рівня конкурентоспроможності економіки, розширення внутрішнього ринку сьогодні неможливий без залучення державою приватних інвестицій, передовсім в інноваційні проекти. Саме такої думки стосовно трансформаційних економік додержується відомий польський економіст Г. Колодко: «… в реалізації інфраструктурних проектів або наданні деяких послуг слід звертатися до нового інстру- мента — державно-приватного партнерства» [11, с. 427]. Отже, державно-приватне партнерство сьогодні може бути використаним як механізм сполучення державних і при- ватних коштів і залучення інвестицій у модернізацію вітчизняної економіки. Безумовно, державно-приватне партнерство являє собою не просте складання матеріальних і фінансових ресурсів, а особливу взаємну систему інтересів. Приватний партнер, будучи суб’єктом господарського права, зацікав- лений у максимізації прибутку. Держава, як суб’єкт госпо- дарського права, зацікавлена і в ефективності результатів проекту партнерства, і в одержанні власного комерційно- го ефекту. Як суб’єкт влади, держава є носієм суспільно значимих інтересів і цілей, і у цій своїй якості забезпечує можливість надання податкових, кредитних і інших пільг, гарантій, а також матеріальних і фінансових ресурсів. Саме ця правомочність власника дозволяє їй займатися вико- нанням контрольних і регулюючих функцій. Одним з найефективніших непрямих регуляторів є податкові стимули. Податкове регулювання буде успішним тільки за умов його цільового орієнтування, зокрема, для заохочення використання нових технологій, навчання і перепідготовки кадрів, співробітництва наукових установ і промисловості або стимулювання окремих стадій розвит- ку партнерства. Необхідним кроком є розробка програм підвищення кваліфікації фахівців в області державно-при- ватного партнерства як для державного, так і для приват- ного сектора. Для успішної реалізації проектів у рамках державно-приватного партнерства особливі вимоги пред- ’являються до співробітників державних установ, залуче- них у їх створення і здійснення контролю за їх діяльністю. Разом із цим, приватний сектор також повинен виявляти ініціативу і мати відповідний потенціал. Необхідна на- явність професійно підготовлених, сильних у фінансово- му відношенні, кредитоспроможних партнерів. Сьогодні актуальним є зростання аналітичних і праг- матичних досліджень державно-приватного партнерства з тим, щоб розширити, уточнити понятійний апарат, інстру- ментарій, виробити діючі рекомендації з його розвитку. У руслі сказаного варто звернути увагу на те, що в заходах, які здійснюються у нашій країні по обговоренню, розробці шляхів інноваційного розвитку, одним із яких є державно- приватне партнерство, повинні брати участь і представни- ки приватного бізнесу, що не завжди відповідає дійсності. Підтвердженням тому є, наприклад, той факт, що вже на етапі створення робочої групи по розробці Міжнародної цільової програми інноваційного співробітництва держав- учасників СНД на період до 2020 р., перше засідання якої відбулося у Києві 29 — 31 липня 2009 р., представники ук- раїнського бізнесу були відсутні, хоча саме вони покликані реалізовувати прийняті на міжнародному рівні проекти інноваційних програм. Важливим кроком на шляху до інноваційного етапу розвитку економіки України може бути Закон України «Про наукові парки» від 25 червня 2009 року. Він покли- каний регулювати правові, економічні, організаційні відно- сини, пов’язані зі створенням та функціонуванням науко- вих парків, як однієї з форм державно-приватного парт- нерства, і спрямований на інтенсифікацію процесів роз- роблення, виробництва, впровадження інноваційних про- дуктів і інноваційної продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках [12]. Основу функціонування наукових парків формує взаємодія державного і приватного капіта- лу з метою розвитку науки, технологій і техніки, адаптації науково-технічного комплексу до вимог ринкової еконо- міки, а також створення умов для зростання недержавних інвестицій. Аналіз даного закону, поряд з позитивною оцінкою, викликає ряд питань. Чи зможуть вищі навчальні заклади, навіть IV рівня акредитації, у нинішніх умовах розробляти інноваційну продукцію на явно застарілій ма- теріально-технічній базі? Протягом останніх двох деся- тиліть фінансування навчальних закладів дозволяло фак- тично тільки виплачувати заробітну плату співробітникам, і не більше. Яким чином будуть дотримуватися права на інтелектуальну власність в умовах повної відсутності авто- номії університетів від міністерства освіти і науки? Мож- ливо, пошук відповідей на дані питання буде полегшений у зв’язку зі створенням на базі шести українських універ- ситетів дослідницьких центрів, покликаних виробляти нові ідеї, позиції, підходи, у тому числі і відносно механізмів інноваційного розвитку економіки. Хочеться сподіватися, що згаданий закон не стане черговим викривленням у ГОЛОВІНОВ О.М. 2010/№1 51 досить великому списку нормативних документів, які формують інноваційну систему в Україні, проте не приво- дять до яких-небудь реальних зрушень. Висновки. Підводячи підсумки, слід неодмінно за- уважити, що роль держави у взаємодії з бізнесом не оз- начає наміру диктувати пріоритети виробникам і спо- живачам інноваційної продукції. Держава не повинна підміняти бізнес, однак вона зобов’язана повернути собі законне і повноцінне право голосу при формуванні ви- сокотехнологічної сфери. Як показує світовий досвід, без певного втручання держави, особливо на початковому етапі, не обійтися. Важливою умовою для успішної ре- алізації державно-приватного партнерства є наявність передбачуваного і сталого інституціонального середови- ща. Це необхідно для того, щоб ризик приватного бізне- су був для нього прийнятним, що припускає ефек- тивність правового захисту приватної власності, надійність фінансових ринків, стале фінансове станови- ще партнерів, прозорість виконання угод. Крім цього, важливо забезпечити уявлення про партнерство як про справедливий, відкритий інститут, що створюється в інтересах суспільства. Державно-приватне партнерство з метою набуття особливої успішності потребує форму- вання єдиного центру, який би здійснював координацію усієї внутрішньої і зовнішньої політики країни у сфері взаємодії держави і бізнесу, моніторинг їх сумісної інно- ваційної діяльності. Адже нинішня світова економічна криза неминуче викличе нову інноваційну хвилю. Зміцнять своє становище технологічні лідери минулих років і з’являться нові. Україні життєво важливо для за- безпечення сталого зростання спробувати надолужити або перебороти критичне відставання в технологічному розвитку. Тому необхідно формування такої інновацій- ної системи країни, що буде здатна об’єднати зусилля державних органів управління усіх рівнів, організацій науково-технічного комплексу і підприємницького сек- тора економіки з метою прискореного використання досягнень науки і технологій, реалізації стратегічних національних пріоритетів країни. Література 1. Эллюль Жак. Политическая иллюзия: Эссе / Жак Эл- люль ; под общ. ред. В. И. Даниленко ; пер. с фр. В. В. Лаза- рева. — М. : NOTA BENE, 2002. — 430 с. 2. Etzkowitz Henry. The triple helix: university-industry- government innovation in action / Henry Etzkowitz. — New York; London: Routledge, 2008. — 164 p. 3. Gerrard M. B. What Are Public-Private Partnerships, and How Do They Differ from Privatizations? / M. B. Gerrard // Finance & Development. 2001. Vol. 38, № 3. 4. Варнавский В. Г. Партнерство государства и част- ного сектора: формы, проекты, риски / В. Г. Варнавский // РАН ; Институт мировой экономики и международ- ных отношений. — М. : Наука, 2005. — 315 с. 5. Циганкова М. О. Ідентифікація інвестиційного парт- нерства держави та бізнесу / М. О. Циганкова // Еконо- міка і прогнозування. — 2006. — № 2. — С. 101–116. 6. Головінов О. М. Механізм приватно-державного парт- нерства / О. М. Головінов // Наукові праці Донецького на- ціонального технічного університету. Серія: економічна. Випуск 34–3 (138). — Донецьк, ДонНТУ, 2008. — С. 10–16. 7. Инновационный дефицит в Германии // Эксперт. — 2004. — № 8 (409). — Режим доступа: http://www. expert. ru/printissues/expert/2004/08/08ex-1end2/ 8. Пока в ручном режиме // Эксперт. — 2009. — № 25 (663). — Режим доступа: http://www. expert. ru/printissues/ expert/2009/25/v_ruchnom_rezhime/ 9. Дерябина М. Государственно-частное партнерство: теория и практика / М. Дерябина // Вопросы экономи- ки. — 2008. — № 8. — С. 61–77. 10. ВР определила принципы государственно-частно- го партнерства. — Режим доступа: http://economics. unian. net/rus/detail/15236. 11. Колодко Гжегож В. Мир в движении / Гжегож В. Колодко ; пер. с пол. Ю. Чайникова. — М. : «Ма- гистр», 2009. — 575 с. 12. Закон України «Про наукові парки» від 25 червня 2009 року № 1563-VІ — Режим доступу: // http://zakon1. rada. gov. ua. Общепринятого определения социальной ответ- ственности бизнеса в международной практике не су- ществует, однако для понимания сущности необходимо выделить основные мотивы, заставляющие компании следовать её принципам: развитие собственного персонала позволяет не только избежать текучести кадров, но и привлекать луч- ших специалистов на рынке; рост производительности труда в компании; улучшение имиджа компании, рост репутации; реклама товара или услуги; освещение деятельности компании в СМИ; стабильность и устойчивость развития компании в долгосрочной перспективе; возможность привлечения инвестиционного капи- тала для социально-ответственных компаний выше, чем для других компаний; сохранение социальной стабильности в обществе в целом; налоговые льготы (если таковые предусмотрены законодательством). В наиболее обобщенном виде, социальная ответ- ственность бизнеса представляет собой влияние бизне- са на общество, ответственность тех, кто принимает Е. Кошелева канд. экон. наук О. Воробьева г. Донецк СОЦИАЛЬНАЯ ОТВЕТСТВЕННОСТЬ БИЗНЕСА: ОПЫТ ВНЕДРЕНИЯ, ХАРАКТЕРНЫЕ ЧЕРТЫ И ОСОБЕННОСТИ КОШЕЛЕВА Е., ВОРОБЬЕВА О.

Державно-приватне партнерство в інноваційній сфері

Репозитарії

Схожі ресурси