Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять

Розглянуто послідовність формування понятійного апарату державного управління регіональним розвитком країни, наведено взаємоузгоджені визначення включених до нього понять....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Коротич, О.Б
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут економіки промисловості НАН України 2010
Назва видання:	Вісник економічної науки України
Теми:	Наукові статті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/45494
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять / О.Б Коротич // Вісник економічної науки України. — 2010. — № 2 (18). — С. 57-61.— Бібліогр.: 2 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-45494
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-454942013-07-03T23:08:47Z Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять Коротич, О.Б Наукові статті Розглянуто послідовність формування понятійного апарату державного управління регіональним розвитком країни, наведено взаємоузгоджені визначення включених до нього понять. Рассмотрена последовательность формирования понятийного аппарата государственного управления региональным развитием страны, представлены взаимосогласованные определения включенных в него понятий. A sequence is considered of the formation of the conceptual apparatus of State governance of the country regional development; the concerted determinations are resulted and enter in him concepts. 2010 Article Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять / О.Б Коротич // Вісник економічної науки України. — 2010. — № 2 (18). — С. 57-61.— Бібліогр.: 2 назв. — укр. 1729-7206 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/45494 uk Вісник економічної науки України Інститут економіки промисловості НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Наукові статті Наукові статті
spellingShingle	Наукові статті Наукові статті Коротич, О.Б Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять Вісник економічної науки України
description	Розглянуто послідовність формування понятійного апарату державного управління регіональним розвитком країни, наведено взаємоузгоджені визначення включених до нього понять.
format	Article
author	Коротич, О.Б
author_facet	Коротич, О.Б
author_sort	Коротич, О.Б
title	Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять
title_short	Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять
title_full	Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять
title_fullStr	Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять
title_full_unstemmed	Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять
title_sort	державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять
publisher	Інститут економіки промисловості НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Наукові статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/45494
citation_txt	Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять / О.Б Коротич // Вісник економічної науки України. — 2010. — № 2 (18). — С. 57-61.— Бібліогр.: 2 назв. — укр.
series	Вісник економічної науки України
work_keys_str_mv	AT korotičob deržavneupravlínnâregíonalʹnimrozvitkomkraíniviznačennâosnovnihponâtʹ
first_indexed	2025-07-04T04:17:25Z
last_indexed	2025-07-04T04:17:25Z
_version_	1836688495709519872
fulltext	2010/№2 57 утворення, а також відсутність цінових переваг, оск- ільки керівники не розуміють велику стратегічну і тактичну роль ціноутворення на ринках з позиції інноваційного підходу. При цьому в процесі визна- чення рівня ціни на продукцію, підприємство часто ігнорує попит, конкурентну ситуацію, або зорієнто- вано на витратний метод ціноутворення. Воно при- діляє мало уваги пошуку заходів щодо зниження вит- рат на реалізацію товарів. Враховуючи, що ціна є головною зброєю у конку- рентній боротьбі за досягнення та збереження частки ринку підприємства, можна зробити такий висновок. Ціни повинні постійно коригуватися, і, де це потрібно, знижуватись чи підвищуватися. Потенціал для досягнен- ня цілей та завдань у підприємства достатньо високий, але методи його роботи на ринках потребують відпові- дного перегляду з урахуванням особливостей його інно- ваційної концепції. Так, для реалізації цілей перш за все потрібно перебудувати структуру управління цінами та скоригувати методи ціноутворення. Для умов підприє- мства найбільш доцільним є використання цінової стра- тегії диференційованого маркетингу. В цілому, все це сприятиме підвищенню прибутко- вості підприємства та покращанню інноваційного кліма- ту. Як результат, підприємство матиме реальну мож- ливість впроваджувати інноваційні проекти з метою подальшого вдосконалення виробничої бази підприєм- ства, що відповідно сприятиме підвищенню якості його продукції, зростанню попиту на неї та подальшому збільшенню прибутку від її реалізації. Як результат, це сприятиме інноваційному розвитку підприємства. Література 1. Інноваційний розиток економіки та напрямки його прискорення / За ред. В. П. Александрової. — К. : Ін-т екон. прогнозування НАН України, 2002. — 378 с.. 2. Нэгл Т. Т. Стратегия и тактика ценообразования / Т. Т. Нэгл, Р. К. Холден. — СПб : Питер, 2001. — 544 с. 3. Лунев В. Л. Тактика и стратегия управления фир- мой: учебн. пособие / В. Л. Лунев. — М. : Финпресс, НГАЭиУ, 2006. — 336 с. 4. Куденко Н. В. Маркетингові стратегії фірми: мо- нографія / Н. В. Куденко. — К. : КНЕУ, 2002. — 245 с. 5. Корінєв В. Л. Особливості дослідження ринку при формуванні цінової стратегії підприємства / Корінєв В. Л. // Стратегія економічного розвитку України : наук. зб. — Вип. 6 ; відп. ред. О. П. Степа- нов. — К. : КНЕУ, 2001. — С. 345–353. 6. Клейнер Г. Б. Предприятие в нестабильной эко- номической среде: риски, стратегии, безопасность / Г. Б. Клейнер, В. Л. Тамбовцев, Р. М. Качалов. — М. : Экономика, 2001. — 271 с. 7. Кныш К. С. Конкурентные стратегии: учебн. посо- бие / К. С. Кныш. — СПб. : «Любавич», 2007. — 283 с. 8. Вайсман А. Стратегия маркетинга: 10 шагов к успеху. Стратегия менеджмента: 5 факторов успеха / А. Вайсман ; пер. с нем. — М. : АО «Интерэксперт», «Экономика», 2000. — 344 с. О.Б. Коротич академік АЕН України, м. Харків ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ КРАЇНИ: ВИЗНАЧЕННЯ ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ Постановка проблеми, її зв’язок з науковими та прак� тичними завданнями. Однією з важливих передумов розбу- дови України як незалежної, демократичної, правової соц- іально орієнтованої держави, її інтеграції у світове співто- вариство є істотне підвищення рівня соціально-економіч- ного розвитку, забезпечення гідних умов життя населення незалежно від місця проживання, а також зниження наяв- ної міжрегіональної диференціації. Вирішення багатьох життєво важливих проблем, пов’язаних із просторовим розвитком Української держави та створенням ефективної системи управління на місцевому рівні, зумовлює не- обхідність розроблення комплексу теоретико-методологі- чних засад державного управління регіональним розвит- ком країни та формування понятійного апарату, що ґрун- тується на єдиному концептуальному підході, який забез- печує взаємоузгодженість наданих визначень. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Методо- логії здійснення державного управління як суспільного явища та складного процесу, в тому числі щодо розвит- ку регіональних та субрегіональних соціально-економі- чних систем різних рівнів, присвятили свої фундамен- тальні праці В. Б. Авер’янов, Б. І. Адамов, Г. В. Атаман- чук, В. М. Бабаєв, В. Д. Бакуменко, С. О. Біла, В. Ю. Ке- рецман, В. М. Князєв, В. А. Козбаненко, С. П. Коломий- цев, В. С. Куйбіда, О. Я. Лазор, Г. І. Леліков, В. В. Мамоно- ва, В. М. Мартиненко, О. А. Машков, С. П. Мосов, Н. Р. Нижник, О. Ю. Оболенський, Г. С. Одінцова, С. Є. Саханенко, В. М. Селіванов, Ю. П. Сурмін, В. В. Тертичка, В. В. Цвєтков, Ю. О. Чернецький, Ф. І. Шамхалов, Ю. П. Шаров та інші відомі вчені. У формування уявлення про підходи до управління регіонами країни, регіональний розвиток, засади розроб- лення та здійснення регіональної політики, виявлення особливостей державної регіональної політики та пол- ітик регіонів, окреслення їх суб’єктів та об’єктів ваго- мий внесок зробили такі провідні науковці як Е. Б. Алаєв, Г. В. Балабанов, П. Т. Бубенко, З. С. Варналій, С. Г. Галуза, З. В. Герасимчук, А. П. Голіков, Г. К. Губерна, М. І. Долішній, Л. М. Зайцева, Ю. М. Іпатов, Б. Т. Клія- ненко, В. С. Кравців, О. П. Крайник, Н. Г. Кузнецов, Л. М. Кузьменко, А. Г. Мазур, Т. С. Максимова, А. С. Мар- КОРОТИЧ О.Б. ВІСНИК ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ УКРАЇНИ58 шалова, С. А. Мельник, І. Р. Михасюк, Н. А. Мікула, Ю. В. Наврузов, О. С. Новоселов, В. І. Нудельман, Н. В. Павліха, В. І. Павлов, В. А. Поповкін, С. А. Рома- нюк, В. К. Симоненко, Д. М. Стеченко, Г. Ф. Столбов, Л. Л. Тарангул, С. Г. Тяглов, В. М. Ходачек, Л. Г. Черво- ва, М. Г. Чумаченко, Б. М. Штульберг, М. Д. Янків та інші. На жаль, більшість досліджень, які стосуються те- оретичного забезпечення державного управління регіо- нальним розвитком, проводилося і переважно прово- диться у теперішній час відокремлено у двох наукових напрямках: державне управління та регіоналістика, при- чому останній з них додатково розгалужується на регі- онознавство, регіональну економіку, регіональне управ- ління, включає економічну географію щодо розміщен- ня продуктивних сил тощо. У межах кожного наукового спрямування формується власне бачення процесів, по- в’язаних із забезпеченням регіонального розвитку краї- ни, в тому числі через систему державного управління, що унеможливлює застосування системного підходу до вирішення комплексних проблем, які з часом лише ус- кладнюються. Виходячи з цього, одне з найважливіших наукових завдань полягало у формуванні цілісної кон- цепції державного управління регіональним розвитком країни та побудові відповідного понятійного апарату. Постановка завдання. Головною метою підготовки цієї статті стало представлення широкому колу науковців результатів проведеного дослідження щодо формування понятійного апарату державного управління регіональним розвитком країни шляхом співставлення наявних визна- чень окремих понять, їх уточнення, узгодження між со- бою та уведення в обіг нових термінів та понять. У статті наочно подано послідовність формування понятійного апарату державного управління регіональним розвитком, що дозволила забезпечити чітку взаємоузгод- женість при визначенні включених до нього понять. Слід зазначити, що поряд із базовими поняттями досліджува- ного явища було визначено низку похідних понять пер- шого та другого рівнів, а також понять, які представля- ють різні види субнаціональних регіонів та державних механізмів управління, суб’єкти й об’єкти державної ре- гіональної політики та політики регіону тощо. Основний матеріал дослідження. Проведені досліджен- ня щодо систематизації та узгодження понятійного апара- ту державного управління регіональним розвитком краї- ни, опису широкого спектру концептуально пов’язаних термінів, що поєднують наукові здобутки за напрямками «державне управління» та «регіоналістика», дозволили надати оновлені трактування багатьох поширених понять, а також визначити такі поняття як: «державне регіональне управління», «цільовий державний механізм управління», «механізми процесу державного управління», «механізми взаємодії суб’єктів управління державою» тощо. Представлена система термінів державного управ- ління регіональним розвитком подається у послідов- ності, яка дозволяє поступово просуватися від базових понять до складених з кількох базових термінів, показа- ний на рис. 1 (на першому рівні декомпозиції представ- лені базові поняття, на другому — похідні першого по- рядку, нижче — другого та третього порядку). Підкрес- лимо, що наведені визначення елементів понятійного апарату державного управління регіональним розвитком Рис. 1. Взаємозв’язок основних компонентів понятійного апарату держаного управління регіональним розвитком концептуально пов’язані між собою та не дублюють підходи до трактування навіть тих термінів і понять, що використовувалися раніше, оскільки ґрунтуються на матеріалах багаторічного дослідження [1, 2]. Управління — стратегічно орієнтований процес, що функціонально складається з планування, організації, мотивації і контролю, під час здійснення якого має бути забезпечено врахування станів внутрішнього та зовніш- нього середовищ системи, цілеспрямований вплив на фактори, що їх визначають, впровадження проактивних змін як у системі, що управляє, так і в системі, яка уп- равляється. Політика — стратегічна лінія поведінки суб’єкта цієї політики у певній сфері життя, що визначає вибір під час приймання рішень та реалізується через систему дій, орієнтованих на досягнення бажаного результату. Зміст політики може бути представлений через комплекс стра- тегічно орієнтованих цілей, доповнених системою прин- ципів, які визначають шляхи їх реалізації. Держава — соціально-економічна територіальна система з чітко визначеними кордонами, якій прита- манні міжнародна правосуб’єктність та власна інститу- алізована публічна влада. Регіон — великий соціально-економічний територ- іальний простір, що має певні особливості, за якими він відрізняється від інших територіальних комплексів. За рівнями доцільно виділити регіони, що охоплюють кілька держав або їх складових; регіони, що мають ста- тус держави; а також регіони субнаціонального рівня. Регіон субнаціонального рівня — конкретний терито- ріальний простір, що відрізняється низкою характерис- тик та ознак, які дозволяють виділити цю територію як субнаціональну соціально-економічну підсистему держа- ви. Такі регіони можуть бути адміністративними, по- єднувати кілька адміністративних регіонів або бути ре- гіонами реалізації державних цільових програм. Укрупнений субнаціональний регіон — регіон, що ство- рений через поєднання кількох переважно невеликих адміністративних регіонів із наданням статусу адмініст- ративного регіону (при цьому адміністративні регіони, що увійшли до його складу статус адміністративного регіону втрачають). КОРОТИЧ О.Б. 2010/№2 59 Адміністративний регіон — соціально-економічний територіальний простір субнаціонального рівня, який відповідає адміністративно-територіальному поділу краї- ни, має органи державного управління та місцевого са- моврядування, характеризується єдністю історичних, економічних, соціальних, природних та інших особли- востей, етнічних і культурних традицій. Йому прита- манні такі ознаки як: комплексність, внутрішня нео- днорідність, відносна самостійність у соціально-еконо- мічному комплексі країни, певна спеціалізація, дія од- ного кола нормативно-правової бази, дієспроможність та здатність до саморозвитку. Розвиток (прогресивний) — незворотні та спрямо- вані якісні зміни об’єкта, що призводять до його більш досконалого стану. Управління розвитком певної соц- іально-економічної територіальної системи спрямо- вується на забезпечення саме прогресивних якісних змін, але в кризових умовах має також запобігати нега- тивним змінам, що уповільнюють або взагалі відтермі- новують загальноісторичний прогрес. Регіональний розвиток — розвиток соціально-еконо- мічної територіальної системи у просторовому аспекті, що поряд з просторовим розвитком цілісної системи також включає комплексний розвиток її соціально-еко- номічних територіальних підсистем. Регіональний розвиток країни (держави) — розвиток держави як цілісної соціально-економічної територіаль- ної системи у просторовому аспекті. Розвиток регіонів — всебічний розвиток складноорга- нізованих соціально-економічних територіальних систем, здібних до саморозвитку без стороннього втручання. Політика регіону — політика регіональної системи будь-якого рівня щодо забезпечення її комплексного розвитку. Державна політика — політика держави щодо її внут- рішнього та зовнішнього середовища, яка формується при розробці стратегії розвитку держави на основі докладно- го аналізу ситуації, що склалася у державі та поза її межа- ми, а реалізується через рішення та дії народу (для де- мократичних держав), органів державної влади й керів- ництва країни у процесі здійснення державного управл- іння усіма сферами життєдіяльності держави. Регіональна політика — стратегічна лінія поведінки наднаціональних територіальних формувань, держави або регіонів субнаціонального у вирішенні комплексу питань щодо просторового аспекту їхнього соціально-економіч- ного розвитку. Регіональна політика також може розроб- лятися та здійснюватися світовими організаціями. Регіональна політика країни (держави) — складаєть- ся з державної регіональної політики та комплексних політик її адміністративних регіонів, які мають як внутрішні, так і зовнішні складові. Цілі та принципи державної регіональної політики та політик регіонів визначаються, відповідно, інтересами держави та регі- онів, тому розв’язання суперечностей, що існують між ними, повинно спиратися на пошук спільних інтересів щодо підвищення життєвого рівня населення. Державна регіональна політика — державна політи- ка у сфері регіонального розвитку цілісного соціально- економічного територіального комплексу країни та кож- ного з її регіонів або регіональна політика, що розроб- ляється і втілюється від імені і в інтересах держави та усього народу цієї держави (для демократичних країн) щодо просторового аспекту розвитку держави та комп- лексного розвитку її регіонів. Суб’єкти державної регіональної політики — народ усієї країни (у демократичній державі), державні органи законодавчої та виконавчої влади центрального та рег- іонального рівнів, а також Президент цієї держави. В умовах України суб’єктами державної регіональної пол- ітики є народ, Верховна Рада України, Президент Ук- раїни, Кабінет Міністрів України, а також регіональні органи виконавчої влади (обласні державні адміністрації, державні адміністрації міст Києва та Севастополя, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим). Об’єкти державної регіональної політики — регіони держави (разом з їх органами місцевого самоврядуван- ня), територіальний соціально-економічний простір країни в цілому, а також регіони, що знаходяться поза межами держави, але потрапляють у сферу її інтересів. Регіональна політика адміністративного регіону — регіональна політика, що виходить з інтересів адмініст- ративного регіону та громади цього регіону і стосується як забезпечення комплексного розвитку соціально-еко- номічної територіальної системи адміністративного ре- гіону так і регіональних систем районного рівня, що входять до його складу Об’єкти внутрішньої політики адміністративного регіону — його соціально-економічний територіальний простір. Об’єкти зовнішньої політики адміністративного рег@ іону — органи державної влади та інші регіони, як у країні, так і поза її межами. Суб’єкти політики адміністративного регіону — гро- мада цього адміністративного регіону та органи місце- вого самоврядування регіонального рівня. Регіональне управління — управління просторовим розвитком світу, наднаціональних територіальних фор- мувань, держави або регіонів субнаціонального рівня як цілісними соціально-економічними комплексами та їх підсистемами. Регіональне управління в державі — регіональне уп- равління або управління регіональним розвитком, що здійснюється у конкретній державі. Воно охоплює дер- жавне регіональне управління та самоврядування адмі- ністративних регіонів. Управління регіонами — управління розвитком рег- іонів різних рівнів (наднаціонального, державного, суб- національного), яке базується на їх самоврядуванні (крім управління регіонами, що не відповідають адміністра- тивному поділу країни або світу) та допускає можливість управління ними регіональними системами вищих рівнів або світовими організаціями. Управління регіонами країни (держави) — управлін- ня розвитком регіонів конкретної держави, яке перед- бачає управління адміністративними регіонами та управ- ління регіонами реалізації певних цільових програм. Управління адміністративними регіонами — управл- іння комплексним розвитком адміністративних регіонів, яке здійснюється через їх самоврядування та державне управління адміністративними регіонами країни. Самоврядування адміністративного регіону — управ- ління комплексним розвитком конкретного адміністра- тивного регіону, що здійснюється громадою та органа- КОРОТИЧ О.Б. ВІСНИК ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ УКРАЇНИ60 ми місцевого самоврядування регіонального рівня, ґрун- тується на інтересах адміністративного регіону як цілісного соціально-економічного територіального ком- плексу (інтересах громади адміністративного регіону), але враховує інтереси районів цього адміністративного регіону, інтереси інших адміністративних регіонів (інте- реси відповідних територіальних громад) та інтереси держави (народу всієї країни). Управління регіонами реалізації цільових програм — складається з управління розвитком соціально-економі- чних територіальних систем центрації недержавних цільо- вих програм через органи місцевого самоврядування, громади та суспільні організації, а також державне управ- ління регіонами реалізації державних цільових програм. Державне управління — цілеспрямована діяльність з управління соціально-економічним територіальним комплексом країни та її регіонами, яка у демократичній державі має свідомо та узгоджено здійснюватися усіма органами державної влади (законодавчої, виконавчої та судової) від імені та в інтересах народу цієї держави. Суб’єкти державного управління — народ та державні органи влади. Об’єкти державного управління — народ та інші скла- дові соціально-економічного територіального комплек- су держави. Механізми управління є засобами для забезпечення досягнення конкретної мети управління, здійснення певного управлінського процесу або створення та фун- кціонування тієї чи іншої управлінської системи. Державні механізми управління — механізми управ- ління, через які реалізується державна влада, до їх скла- ду входять цільові державні механізми управління та механізми державного управління, що у свою чергу скла- даються з механізмів здійснення процесу державного управління та механізмів формування й взаємодії скла- дових системи державного управління. Цільовий державний механізм управління являє собою сукупність взаємоузгоджених методів управління, через використання яких здійснюється практичний вплив дер- жави на суспільну життєдіяльність людей для забезпечен- ня досягнення цілком конкретної мети, що сприятиме розвитку країни в обраному стратегічному напрямку з додержанням низки визначальних принципів. Механізми державного управління — механізми уп- равління, які дозволять цілісно представити систему державного управління та процеси, що дозволять здійснювати державно-управлінський вплив на соціаль- но-економічний територіальний комплекс держави. Механізми процесу державного управління — механізми управління, які відображають процеси здійснення держав- ного управління різними органами державної влади. Механізми системи державного управління — механ- ізми, які відображають внутрішню структуру та взаємо- дію окремих елементів систем державного управління, що існують у різних країнах світу, а також дозволяють дослідити в історичному аспекті послідовну зміну сис- тем державного управління кожної країни. Управління державою — управління соціально-еконо- мічним територіальним комплексом країни, що здійснюється органами державної влади усіх рівнів та системою місцевого самоврядування, виходячи з держав- них інтересів (у демократичній державі — загальнонаці- ональних, загальнонародних інтересів) й інтересів громад різних рівнів, а також безпосередньо партіями, рухами, профспілками, громадськими організаціями, великими корпораціями тощо, виходячи з відповідних інтересів. Суб’єкти управління державою — народ, державні органи влади, громади різних рівнів, органи місцевого самоврядування, партії, рухи, профспілки, громадські організації, великі корпорації тощо. Об’єкти управління державою (такі саме як об’єкти державного управління) — народ та інші складові соціаль- но-економічного територіального комплексу держави. Механізми управління державою — механізми, через які різні суб’єкти управління державою впливають на її розви- ток. Ці механізми можна підрозділити на державні механ- ізми управління, недержавні механізми управління держа- вою та механізми взаємодії суб’єктів управління державою. Недержавні механізми управління державою — меха- нізми, за допомогою яких народ, громади різних рівнів, органи місцевого самоврядування, партії, рухи, проф- спілки, громадські організації, великі корпорації тощо здійснюють управління державою. Механізми взаємодії суб’єктів управління державою — механізми, за допомогою яких народ, державні органи влади, громади різних рівнів, органи місцевого самовря- дування, партії, рухи, профспілки, громадські органі- зації, корпорації тощо взаємодіють у процесі здійснен- ня управління державою. Державне регіональне управління — державне управл- іння регіональним розвитком, яке здійснюється у певній країні, або регіональне управління, що здійснюється дер- жавними органами влади в інтересах держави та народу цієї держави. Поряд з державним регіональним управлі- нням усією країною державне регіональне управління включає державне управління усіма її регіонами. Державне регіональне управління країною — державне управління регіональним розвитком країни (держави) як цілісною соціально-економічною територіальною систе- мою у просторовому аспекті, спрямовується на збалансу- вання пропорцій між регіонами країни та створення єди- них правил їх розвитку, передбачає врахування просто- рового розміщення усіх видів ресурсів та вирішення пи- тань розміщення різноманітних виробництв, розвитку соціальної, ринкової й виробничої інфраструктури, охоп- лює впровадження загальнонаціональних та таких, що стосуються кількох регіонів, програм розвитку. Державне управління регіонами — державне управл- іння розвитком регіонів країни (субнаціональних регі- онів), яке включає державне управління адміністратив- ними регіонами та державне управління регіонами реа- лізації державних цільових програм, а також може пе- редбачати державне управління регіонами, що поєдну- ють кілька адміністративних регіонів. Державне управління адміністративними регіонами — безперервне державне управління комплексним розвит- ком кожного з адміністративних регіонів країни, яке має бути узгоджено із самоврядуванням адміністративних регіонів, ґрунтується на державних інтересах (інтересах народу всієї країни), але враховує інтереси конкретних ад- міністративних регіонів (інтереси громад цих адміністра- тивних регіонів). Державне управління регіонами реалізації державних цільових програм — державне управління розвитком низ- КОРОТИЧ О.Б. 2010/№2 61 ки соціально-економічних територіальних систем, у яких реалізуються державні цільові програми, що не поши- рюються на всю країну та не спрямовані на окремі ад- міністративні регіони. Передбачає вирішення конкрет- них проблем та діє на період, зазначений у певній дер- жавній цільовій програмі. Висновки та перспективи подальших розвідок З ме- тою забезпечення дослідження державного управління регіональним розвитком країни узгодженим, системати- зованим та концептуально єдиним понятійним апара- том було надане визначення 49 понять, що можуть по- значатися 60-ма термінами (наприклад, такі терміни як «державне управління регіонами» та «державне управ- ління розвитком регіонів країни» мають в основі спільне поняття). Подальші дослідження у цьому напрямку по- винні бути спрямовані на розширення понятійного апа- рату державного управління регіональним розвитком шляхом його доповнення термінами, що можуть актив- но використовуватися при дослідженні цього суспільно- го явища або при розробленні більш досконалих ме- ханізмів його реалізації. Література 1. Коротич О. Б. Державне управління регіональним розвитком України : [Монографія] / О. Б. Коротич. — Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006. — 220 с. 2. Коротич О. Б. Теоретико-методологічні засади дер- жавного управління регіональним розвитком України: дис. дослідж. / О. Б. Коротич. — Х. : ХарРІ НАДУ, 2009. — 482 с. — [Електронний ресурс]. — Режим досту- пу: http://www. lib. ua-ru. net/diss/cont/350785. html або http://disser. com. ua/content/350785. html. Дослідники виділяють різні види стійкості підприє- мства, об’єднанні за характерними ознаками. Фінансо- ву стійкість підприємства, як головного компонента загальної стійкості, ототожнюють зі стабільним розвит- ком підприємства в цілому та пов’язують з його еконо- мічною безпекою. Метою статті є уточнення категорії «фінансова стійкість» промислового підприємства з урахуванням су- часного стану розвитку ринкових відносин. У процесі проведеного дослідження було вивчено різні трактовки поняття «фінансова стійкість підприєм- ства», підходи до визначення даної категорії. У науко- вих літературних джерелах наведено характеристики фінансової стійкості як комплексного, багатофакторного поняття. Авторське бачення щодо основних узагальне- них ознак цієї категорії подано на рис. 1. Таким чином, виділені шість основних ознак розг- лядуваного поняття характеризують його з різних сторін. Слід погодитися з тим, що фінансова стійкість забезпе- чує стабільність діяльності підприємства, як це зазначе- но у роботах Волкової О. Н. Ковальова В. В. [1, с. 256]. Дійсно, у довгостроковій перспективі стійкість підприє- мства обумовлюється його стабільним фінансовим ста- ном, інвестиційним кліматом, виробничим процесом. Фінансова стійкість підприємства гарантує збережен- ня його платоспроможності і кредитоспроможності [2, с. 396; 3]. Цілком зрозуміло, що раціональна структура кап- італу підприємства дозволить вчасно сплачувати за не- відкладними борговими зобов’язаннями, при цьому діяльність підприємства може розширюватися за рахунок позикових кредитних ресурсів. Отже, фінансово стійке підприємство має переваги над іншими суб’єктами госпо- дарювання в отримані кредитних ресурсів, інвестиційних коштів, підборі постачальників сировини, персоналу тощо. Також фінансову стійкість пов’язують з іншими аспекта- ми фінансового стану підприємства, що є логічним, вихо- дячи із сутності даної категорії: з рентабельністю діяльності, інвестиційною привабливістю, ліквідністю балансу. Для того, щоб підприємство стабільно розвивало- ся, потрібно підтримувати фінансову стійкість при будь- яких ринкових коливаннях, циклічності діяльності, тоб- то в умовах ризикових ситуацій, що доводять у своїх роботах Валігура Н. М., Іваницька О. В., Олексєєва А. І., Савицька Г. В. та інші дослідники [2, с. 396; 4, с. 6]. У наукових працях визначається, що стійкість має підтримуватися у рамках припустимого ризику, тобто ризику, який можна передбачити заздалегідь. Наступною ознакою фінансової стійкості, яка пе- ретинається з попередньою, виділено вміння підтриму- вати стабільність в умовах зміни внутрішнього і зовніш- нього середовища [5]. Вкрай важливим є адаптація до негативної дії факторів у динамічному оточенні, вміння вчасно їх прогнозувати, пристосовуватися до нових гос- подарських реалій, особливо в умовах кризи (економі- чної, фінансової, політичної тощо). М.С. Кравченко м. Маріуполь СУТНІСТЬ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА Рис. 1. Основні ознаки фінансової стійкості підприємства КРАВЧЕНКО М.С.

Державне управління регіональним розвитком країни: визначення основних понять

Репозитарії

Схожі ресурси