Історія вивчення неоліту Північно-Східної України

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Ногін, Є.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2008
Schriftenreihe:	Сiверянський лiтопис
Schlagworte:	У глиб віків
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/47159
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історія вивчення неоліту Північно-Східної України / Є. Ногін // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 6. — С. 51-59. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-47159
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-471592013-07-11T03:06:06Z Історія вивчення неоліту Північно-Східної України Ногін, Є. У глиб віків 2008 Article Історія вивчення неоліту Північно-Східної України / Є. Ногін // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 6. — С. 51-59. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/47159 uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	У глиб віків У глиб віків
spellingShingle	У глиб віків У глиб віків Ногін, Є. Історія вивчення неоліту Північно-Східної України Сiверянський лiтопис
format	Article
author	Ногін, Є.
author_facet	Ногін, Є.
author_sort	Ногін, Є.
title	Історія вивчення неоліту Північно-Східної України
title_short	Історія вивчення неоліту Північно-Східної України
title_full	Історія вивчення неоліту Північно-Східної України
title_fullStr	Історія вивчення неоліту Північно-Східної України
title_full_unstemmed	Історія вивчення неоліту Північно-Східної України
title_sort	історія вивчення неоліту північно-східної україни
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	У глиб віків
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/47159
citation_txt	Історія вивчення неоліту Північно-Східної України / Є. Ногін // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 6. — С. 51-59. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.
series	Сiверянський лiтопис
work_keys_str_mv	AT nogínê ístoríâvivčennâneolítupívníčnoshídnoíukraíni
first_indexed	2025-07-04T06:49:51Z
last_indexed	2025-07-04T06:49:51Z
_version_	1836698085915361280
fulltext	Сіверянський літопис 51 Євген Ногін � ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ НЕОЛІТУ ПІВНІЧНО@СХІДНОЇ УКРАЇНИ Вступ Складність вивчення неолітичних культур регіону пов’язана в першу чергу з периферійним розміщенням самих культур, а також з тим, що їх становлення та розвиток відбувалися на стику двох великих етнокультурних провінцій Європи – дніпроQдонецької з гребінцевоQнакольчастою керамікою та ямковоQгребінцевої кераміки. Контактна зона цих двох великих етнокультурних груп займає значну територію: від Верхнього Дніпра до середньої течії Сіверського Дінця, охоплюючи басейни Десни, Сейму та лісостепову частину річок Псел, Ворскла, Сула та інших. Дослідження неолітичних пам’яток на північному сході України триває вже понад сто років. Особливості географічного розташування регіону на кордоні лісової та степової зон, розгалужена гідрографічна мережа створювали сприятливі умови для мешкання тут як мислівців та рибалок, так і перших землеробів та скотарів нового кам’яного віку, що залишили по собі чималу кількість поселень та стоянок. Сьогодні на теренах ПівнічноQСхідної України відомо близько 300 пам’яток, які містять у собі культурні нашарування доби неоліту. Майже 100 з них є більшQ менш дослідженими в ході невеликих шурфувальних розвідувальних робіт, на 14 були проведені повномасштабні розкопки, на решті зібраний речовий матеріал. Процес накопичення, осмислення та введення цієї інформації до наукового обігу, на жаль, не був сталим, переважно через вплив на хід новітньої історії України позанаукових чинників, якими були бурхливі військові та революційні події минулого століття. З цієї причини дослідження неолітичних пам’яток на окресленій території було б логічним розділити на декілька етапів. Первинне накопичення матеріалу Перший етап припадає на початок ХХ ст. і пов’язаний з підготовкою та проведенням археологічних з’їздів. На ХІІ з’їзді в Харкові В.О. Городцовим [Городцов, 1905, с.174Q225], М.О. Федоровським [Федоровський, 1902, с.72Q74] та В. Спесивцевим [Спесивцев, 1905, с.153Q156] було зроблено кілька доповідей про знахідки неолітичного періоду на Харківщині. На думку В.О.Городцова, Джерела та література: 1. Пазинич В. Г. Придніпров'я у перигляціалі. Зміни водності річок / Наук. ред. В.М.Пащенко // Супутник Київського географічного щорічника. Вип. 2.Q К., 2004. Q 154 с. 2. Пазинич В.Г. Геоморфологічний літопис Великого Дніпра. Ніжин, Гідромакс, 2007, 372 с. 3. Пазинич В.Г. Геоморфологічний літопис Великого Дніпра (археологоQгеохронологічні аспекти// Географія в інформаційному суспільстві, зб. наук .пр. в 4Qх т, т.1, QК., Обрії, 2008. Q С. 208Q218. 4. Мандер Е. П. Антропогеновые отложения и развитие рельефа Белоруссии. Q Минск: Наука и техника, 1973. Q 128 с. 5. Звід пам'яток історії та культури України: Полтавська область /Новосанжарський район/, упорядник В.О.Мокляк, Q Полтава, Дивосвіт, 2007. Q 178 с. 6. Карта четвертичных отложений Украинской и Молдавской ССР / Под ред. М. Ф.Веклича. Q К.: Трест "Киевгеология", 1977. 7.Геоморфологическая карта Украинской и Молдавской ССР. М1:1000000 / Под ред. И.Л.Соколовского. Q К.: ЦТЭ, 1979. 8. Геоморфологическая карта Украинской и Молдавской ССР.М / Под ред. А.М.Маринича // Атлас природных условий и естественных ресурсов Украинской и Молдавской ССР. Q К.: ИздQво АН УССР, 1978. Q С. 3Q4. 9. Тутковский П.А. Правобережье р. Норынь. /Труды обQва естествоиспытателей, Житомир, Т.УІ., 1911, с.87Q220. 10. О.П.Кришталь Канівський біогеографічний заповідник. Збірник праць Канівського біогеографічного заповідника, т.1, вип.1. Вид.КДУ. 1947. С.3Q138. 11. Геродот. История. Книга четвертая. Мельпомена, §109. / http://aQnomalia.narod.ru/rrG41.htm/. 52 Сіверянський літопис матеріали відкритих на той час поселень були дуже близькими до культури рязанських неолітичних стоянок басейну р. Оки. Досліджуючи у 1908 році Мізинську палеолітичну стоянку на Десні, Федір Вовк разом зі своїми учнями виявив у верхніх культурних нашаруваннях неолітичні матеріали, але у своїй доповіді на ХIV Археологічному з’їзді в Чернігові цієї теми не торкався, передавши знахідки із основною колекцією до музею Чернігівської архівної комісії [Ногін, 2006, с.6Q7]. Цими даними фактично вичерпується вивчення неолітичних пам’яток у дореволюційний час. Другий етап досліджень припадає на 1920Q1930Qі роки. Він характеризується пожвавленням в археологічному вивченні минулого України, проведенням пошукових робіт, що сприяло створенню джерельної бази. Завдяки діяльності ВУАК (1924Q1934 рр.) у Києві та краєзнавчих музеїв у Чернігові, Сосниці, Полтаві, Ізюмі проводиться археологічне обстеження по великих та малих річках ПівнічноQ Східної України. В цей час М.Я. Рудинський відкрив низку неолітичних поселень на Ворсклі [Рудинський, 1920, 1926]. Експедиції ВУАК [Короткі звідомлення ВУАК, 1926, с.96Q99], Кабінету антропології Академії наук УРСР [Антропологія, 1930, с.235Q237], Всеукраїнського історичного музею [Чернігів та північне Лівобережжя, 1929, с.42Q61] відкрили подібні пам’ятки на Десні та Сеймі [Хроніка археології та мистецтва, 1930, с. 63Q66]. Ю.С. Виноградським були виявлені та обстежені різночасові пам’ятки в районі м. Сосниці на Десні та в пониззі Сейму, серед яких провідне місце займали неолітичні поселення з ямковоQгребінцевою керамікою [Виноградський, 1931, с. 33Q34]. Завдяки активній діяльності М.В. Сибільова було проведене майже суцільне обстеження берегів Сіверського Дінця та відкрито величезну кількість різнокультурних пам’яток, які відносилися до різних історичних періодів, у тому числі й до неоліту, а саме Q до культури ямковоQ гребінцевої кераміки [Cібільов, 1926, табл. XXXVIII, 1Q5]. Як влучно підмітив М.Я. Рудинський, для археологічної науки України в цей період був характерний збір нових матеріалів та перехід до з’ясування генези неолітичних культур [Рудинський, 1931, с.167]. Недоліком польових досліджень по неоліту України того часу стала неможливість зв’язати неолітичні типи крем’яного інвентаря з деякими типами неолітичного посуду [Спіцин, 1927, с. 251Q269]. У цьому сенсі значним успіхом тих років можна вважати відкриття В.Я. Захарченком у 1930 р. багатої пам’ятки з кістяним інвентарем та ямковоQ гребінцевою керамікою біля с. Погорілівка на Десні, яка повною мірою характеризувала неоліт північної частини України [Рудинський, 1931, с. 175]. У роки ІІ Світової війни та фашистської окупації велика кількість археологічних колекцій була втрачена, особливо із зібрань Чернігівського, Полтавського та Харківського музеїв. Повоєнні розкопки та узагальнення Третій етап дослідження неолітичних пам’яток ПівнічноQСхідної України припадає на перші два повоєнні десятиріччя. В цей час було продовжено накопичення матеріалів та зроблено перші спроби узагальнення наявних даних і хронологічноQкультурного розподілу неолітичних пам’яток. Протягом 1946Q1947 рр. Деснинська експедиція під керівництвом М.В. Воєводського приділила велику увагу неолітичним пам’яткам: було відкрито низку нових пунктів [Кислов, 1945] та розкопане поселення Мис Очкинський [Розенфельдт, 1950, с. 130Q140]. Отриманий матеріал дозволив М.В. Воєводському поставити питання про виділення деснинської культури неоліту ямковоQгребінцевої кераміки [Воеводський, 1949, с. 45]. В цей же час (1948Q1949 рр.) М.Я. Рудинський розвідувальними розкопами дослідив групу поселень біля с. Погорілівка на Десні [Рудинський, 1956, с. 163Q171], матеріали з яких підтвердили висловлені М.В. Воєводським припущення про існування в середній течії Десни окремої групи неолітичних пам’яток. Трохи пізніше І.Г. Розенфельдт, спираючись на ідентичність керамічного матеріалу (орнаментація, домішки та форма посуду), також заявляє Сіверянський літопис 53 про існування окремої деснинської культури, яку дослідниця хронологічно й культурно пов’язує з пам’ятками бєлєвського типу р. Оки [Розенфельдт, 1959, с.92]. У 1950Qі рр. Д.Я. Телегіним були проведені розвідки та невеликі розкопки низки поселень на Сеймі [Телегін, 1955, с. 145Q146] та Сіверському Дінці [Телегін, Пузаков, Міхеєв, 1959]. Він же надав перші узагальнюючі дані по неоліту ямковоQ гребінцевої кераміки на території України, головним чином як протиставлення його дніпроQдонецькій неолітичній культурі як у культурному [Телегін, 1958, с. 51Q52], так і в етнічному відношенні [Телегін, 1961, с. 39] і зробив першу спробу хронологічного розчленування пам’яток України цього типу, датуючи їх кінцем ІVQдругою половиною ІІІ тис. до н.е. [Телегін, 1962, с. 28Q36]. Появу носіїв культури ямковоQгребінцевої кераміки в середньому Подесенні та на Сеймі в кінці ІV тис. до н.е. дослідник пов’язав з проникненням сюди груп льялівського населення з басейну р. Оки. Спираючись на дані, отримані в ході досліджень пам’яток басейну Сіверського Дінця, він намітив два етапи розвитку неолітичних культур цього регіону: перший, ранній, пов’язав з керамікою, прикрашеною гребінцевим орнаментом, другий – з появою кераміки, прикрашеної ямковоQгребінцевим орнаментом (пізній етап) [Телегін, Пузаков, Міхеєв, 1959]. Д.Я. Телегін та В.М. Даниленко про культуру ямково@гребінцевої кераміки України Четвертий етап у вивченні неолітичних пам’яток північноQсхідних територій України припадає на 60Q70Qі рр. ХХ ст. і відзначається не тільки розширенням джерельної бази неолітознавства та проведенням великого обсягу польових досліджень, а й виданням узагальнюючих монографій провідних українських археологів, в яких викладено культурноQхронологічні схеми розшарування неолітичних пам’яток українських територій та ціла низка інших базових положень. Саме в цей період набуло особливої актуальності питання взаємовідносин між носіями дніпроQдонецької та ямковоQгребінцевої культур на північному сході України. Для його вирішення, а саме для уточнення південної межі розповсюдження пам’яток з ямковоQгребінцевою керамікою, в 60Qі рр. мали велике значення роботи І.Ф. Ковальової [Ковальова, 1965, с. 29] та Ю.Г. Колосова [Ковальова, Колосов, 1969, с. 43Q47] на р. Орель. Підбиваючи підсумки, дослідниця відмітила, що орельські пам’ятки мають своєрідну матеріальну культуру і відрізняються від деснинськоQсейминських та сіверськоQдонецьких поселень ямковоQгребінцевої культури. Уточненню території розповсюдження культури ямковоQгребінцевої кераміки в Україні в ці роки сприяли також розвідки краєзнавців М.Т. Євстропова [Євстропов, 1955], який відкрив поселення біля Вовчанських Хуторів, В.О. Товкачевського [Товкачевський, 1961, с. 80Q81] – досліджував археологічні пам’ятки в басейні р. Хорол та В.В. Іногди – у міжріччі Дніпра та Десни [Іногда, 1973, с. 49Q55]. У 1968 р. вийшла у світ монографія Д.Я. Телегіна, присвячена дніпроQдонецькій культурі [Телегін, 1968], в якій він зробив важливий для усього неолітознавства висновок про необхідність розглядати неолітичні культури у складі явищ, ширших за обсягом, ніж археологічна культура. За Д.Я. Телегіним, культури, що могли мати декілька варіантів, об’єднувалися у складі етнокультурної області, які у свою чергу входять у культурноQтериторіальні зони [Телегін, 1968, с. 218]. Культури гребінцевоQнакольчастої кераміки він пов’язував з носіями індоєвропейської групи мов [Телегін, 1968, с. 235]. Спираючись на ці положення, дослідник виділяє на теренах Північної України у складі дніпроQдонецької культурної спільноти гомельськоQчернігівську групу пам’яток (пізніше – верхньодніпровська), а на північному сході – донецьку групу. У 1969 р. виходить узагальнююча монографія В.М. Даниленка, присвячена історії неолітичних племен України, в якій автор дає дещо іншу, ніж у Д.Я. Телегіна, відносну та абсолютну хронологію неоліту ямковоQгребінцевої кераміки та 54 Сіверянський літопис намагається вирішити проблему його походження не тільки в Україні, а й у Східній Європі в цілому. За В.М. Даниленком, культура ямковоQгребінцевої кераміки України датується IVQпершою половиною ІІІ тис. до н.е. Також дослідник висловив припущення про можливе подавнення архаїчного етапу цієї культури до кінця V тис. до н.е. Появу її на теренах Східної Європи дослідник пов’язує з міграційними рухами постмезолітичного населення Передкавказзя, каспійських степів, нижньої та середньої течії Дону, які пізніше під впливом кельтимінарських імпульсів трансформувалися в три неоQенеолітичні культури степової та лісостепової зони України – ямковоQгребінцевої кераміки, азовоQдніпровську та ранню ланку давньоямної культури [Даниленко, 1969, с. 43Q45, 193Q194]. На той час подібні побудови виглядали, м’яко кажучи, сміливими, але як показали останні дослідження російських колег, більшість із виказаних припущень знаного українського археолога з часом знайшла своє підтвердження [Вискалин, 2002, с. 274Q283]. Дослідження В.І. Непріної З 1959 р. питаннями неоліту ямковоQгребінцевої кераміки на території України починає займатися В.І. Непріна (Митрофанова). Перша проблема, з якою вона зіткнулася, – вузькість джерельної бази, що спонукала дослідницю провести широкомасштабні пошукові роботи. У 1960 р. були проведені розвідки та розкопки низки пам’яток у басейні Сіверського Дінця [Митрофанова, 1965, с. 190Q194], під час яких було досліджено поселення Новодонівка 1 та 2. Також обстежувався лівий берег р. Десна на відрізку від м. Шостка до устя р. Сейм, внаслідок чого було виявлене та впродовж 1964Q1966 рр. частково розкопане поселення в урочищі Вирчище біля с. Погорілівка, яке й досі є еталонною пам’яткою раннього й розвинутого етапів культури ямковоQгребінцевої кераміки на північноQсхідних територіях України. Також в районі с. Погорілівка були проведені розвідувальні розкопки на низці інших, не менш відомих пам’яток: в урочищі ПлюшнякQ Романівка, над озером Бондаренкова Яма та в урочищі Панська Земля [Митрофанова, 1967]. Завдяки роботам В.І. Непріної на поселенні раннього етапу дніпроQдонецької культури біля хут. Тетерівського на Житомирщині вдалося отримати крем’яний комплекс, який, на думку авторки, був принципово близьким до аналогічного комплексу Вирчища, що дозволило їй поставити питання про генетичну спадкоємність дніпроQдонецької культури з неолітом ямковоQ гребінцевої кераміки [Неприна, 1969, с.134Q139]. У цей же час невеликі розвідувальні роботи, проведені Є.В. Махно та В.І. Непріною в басейні р. Хорол [Неприна, 1968, с. 41Q46] та І.О. Писларієм у басейні р. Ворскли [Непріна, Писларій, 1972, с.91Q95], підтвердили думку І.Ф. Ковальової про особливий характер культури ямковоQгребінцевої кераміки в південній групі її пам’яток у порівнянні з культурою цього ж типу в басейні Десни та Сейму [Ковальова, 1966, с.57]. На початку 70Qх рр. у результаті розвідок, проведених В.І. Непріною в пониззі р. Сейм, в околиці с. Лисогубівка на Сумщині, було виявлено та досліджено епонімне поселення, підсумком чого стало виділення нової археологічної культури доби раннього та розвинутого неоліту – лисогубівської [Непріна, Беляєв, 1974, с. 144Q156]. Вона була позиціонована як своєрідна альтернатива культурі типу Струмеля та гомельськоQчернігівській групі пам’яток, які входили до дніпроQ донецької культурної спільноти. На думку В.І. Непріної, лисогубівська культура на теренах північноQсхідної України передувала культурі ямковоQгребінцевої кераміки, являючи собою загальне для всього ДніпроQДонського лісового та лісостепового міжріччя культурне явище, генетичні корені якого були в ранньонеолітичних культурах півдня України (приазовській, сурськоQдніпровській та бугоQдністровській). Культурна взаємодія носіїв лисогубівської та дніпроQ донецької культур в кінці V чи на рубежі VQIV тис. до н.е. призвела до трансформації їх у культуру ямковоQгребінцевої кераміки [Непріна, 1976, с. 138]. Сіверянський літопис 55 Номінально точка зору В.І. Непріної щодо існування в середній течії Десни та на Сеймі окремої лисогубівської культури в VQIV тис. до н.е. була цілком позитивно сприйнята в наукових колах та пізніше увійшла до деяких фундаментальних видань з археології України [Археология Украинской ССР, 1985, c. 175Q178], але фактично й досі не є переконливою. Так, Д.Я. Телегін вказує на те, що територія розповсюдження лисогубівської культури збігається з південноQсхідною частиною території, зайнятої пам’ятками гомельськоQ чернігівської (верхньодніпровської) групи дніпроQдонецької культурної спільноти [Телегін, Тітова, 1998, с. 9], а керамічний матеріал, за винятком невеликої групи з домішками мушлів, цілком схожий на кераміку верхньодніпровської групи пам’яток. Те саме стосується й крем’яного інвентаря лисогубівської культури, який за основними типологічними та технологічними ознаками схожий на верхньодніпровський, за винятком того, що в нижньому шарі Лисогубівського поселення повністю відсутні вістря стріл як на пластинах, так і з двобічною обробкою [Телегін, Тітова, 1998, с. 32Q33]. У 1976 р. видана монографія В.І. Непріної, яка підбила підсумок багаторічного вивчення культури ямковоQгребінцевої кераміки в ПівнічноQСхідній Україні [Непріна, 1976]. Долучивши до своїх матеріалів дані попередніх досліджень з цього питання, авторка надала загальну характеристику культури ямковоQ гребінцевої кераміки на теренах України, порівняла її з іншими неолітичними культурами лісової та степової зон Східної Європи, визначила в розвитку культури три етапи (ранній, розвинутий та пізній) та декілька локальних груп, пов’язавши їх з басейном р. Десни та р. Сейм (північна найраніша група) і з басейном р. Орелі та р. Сіверського Дінця (південноQсхідна, пізніша група), спираючись на типологічні та стратиграфічні дані, запропонувала нову хронологічну схему розвитку культури ямковоQгребінцевої кераміки та виказала припущення про більш ранній час українського неоліту ямковоQгребінцевої кераміки, ніж льялівські стоянки ВолгоQОкського міжріччя і, як наслідок, про можливу культурну експансію неоліту цього типу з півдня (міжріччя Десни та Сейму) на північ та північний схід і захід. Остання теза не була сприйнята в російських наукових колах, і, як показують новітні дослідження наших північних сусідів, – недарма [Гурина, 1996]. Серія радіовуглецевих дат для матеріалів з поселень верхньоволзької та льялівської культур чітко встановили хронологічні рамки даних культур та підтвердили припущення про їхню спадкоємність. За даними А.В. Енговатової, верхньоволзька культура (позиціонується як одна з найархаїчніших культур кола ямковоQ гребінцевої кераміки в лісовій частині Євразії) датується межею Q VI–Vтис. до н.е., а льялівська – відповідно VQIV тис. до н.е. [Енговатова, 1998, с. 238Q246]. Торкаючись питання появлення культури ямковоQгребінцевої кераміки на території північноQсхідної України, В.І. Непріна вказала на безпосередню участь у цьому процесі носіїв лисогубівської та дніпроQдонецької культур, взаємодія яких на межі VQIV тис. до. н.е призводить до появи пам’яток типу Волинцеве та Вирчище. Особливу роль тут, на думку дослідниці, відіграла саме лисогубівська культура, яка надала матеріальній культурі пам’яток з ямковоQгребінцевою керамікою їхні специфічні риси, зокрема, ямковий орнамент, що є дуже маловірогідним. Аналізуючи крем’яний інвентар поселень раннього етапу розвитку цієї культури, В.І. Непріна доходить висновку про наявність в обробці каменю традицій, які сягають доби фінального палеоліту – мезоліту цієї території. Пізніше ця теза знайде своє підтвердження у роботах Л.Л. Залізняка [Залізняк, 1991, с. 44Q45], про що мова піде нижче. Слабким місцем монографії В.І. Непріної є питання хронології культури ямковоQгребінцевої кераміки на теренах України. Авторка спирається на порівняльноQтипологічний аналіз переважно керамічного матеріалу з аналогічним матеріалом суміжних, відносно добре датованих культур (дніпроQдонецька, трипільська, середньостогівська), не вводячи в науковий обіг жодної 56 Сіверянський літопис радіовуглецевої дати. До речі, питання хронології дніпроQдонецьких, лисогубівських пам’яток та поселень культури ямковоQгребінцевої кераміки й досі є одним з найважливіших у вивченні неолітичних культур північного сходу України. Датуючи ранні культури раннього та розвинутого неоліту кінцем VIQпочатоком ІV тис. до н.е. (дніпроQдонецька та лисогубівська) [Непріна, 1992, с. 13Q16], В.І. Непріна опускає хронологічну межу появи на теренах України носіїв культури ямковоQгребінцевої кераміки до першої половини IV тис. до н.е., що цілком відповідає загальній тенденції подавнення неоліту лісової частини Східної Європи, яка намітилася в неолітознавстві наприкінці ХХ Q на початку ХХІ ст., але й досі ця дата для неоліту північноQсхідної України є лише припущенням, не підтвердженим фактичним датованим матеріалом. Відстежуючи подальшу долю носіїв культури ямковоQгребінцевої кераміки, В.І. Непріна робить висновок про те, що протягом ІІІ тис. до н.е. культура типу Вирчище розвивається та трансформується в мар’янівську культуру доби бронзи, продовжуючи таким чином процес автохтонного розвитку регіону. Припущення про подібний шлях трансформації неоQенеолітичних культур північного сходу України в культури раннього та розвинутого бронзового віку не було новим. Ця думка висловлювалася раніше М.Я. Рудинським [Рудинський, 1930, с. 179Q190], І.І. Артеменком [Артеменко, 1967, с. 67Q68] та В.М. Даниленком [Даниленко, 1969, с. 37Q38]. Малася на увазі, перш за все, явна схожість орнаментальних композицій на кераміці мар’янівської культури з орнаментальними традиціями культури ямковоQгребінцевої кераміки. Єдине питання, яке стало на заваді загальному сприйняттю такого розвитку подій, – хронологічний розрив між цими двома культурними явищами, не вирішене воно й досі. Пізніше, дослідивши пам’ятки в басейні р. Сули біля с. Луком’є та знайшовши тут комплекс кераміки, в якому органічно злилися ознаки посуду середньодніпровського, ямкового та ямковоQ гребінцевого типу пізньої Гришівки, В.І. Непріна зробила припущення про те, що середньодніпровська культура ранньої доби бронзового віку асимілювала частину місцевого неоQенеолітичного населення, певна ланка якого відійшла на північ, згодом передавши свої риси мар’янівській культурі [Непріна, 1982, с. 13Q14]. У пізніших наукових робота В.І. Непріної, виданих у 80Q90Qі рр. ХХ ст., її погляди на розвиток неолітичних культур північного сходу України суттєво не змінилися. Зупинившись на розкопках поселення в урочищі Вирчище біля с. Погорілівка на Десні, дослідниця сконцентрувала свої зусилля на обстеженні цієї пам’ятки, виявила тут залишки двох жител, однак не встигла дослідити основну частину поселення, де, вочевидь, була сконцентрована основна господарська діяльність його мешканців. І все ж вона зробила найвагоміший внесок у вивчення неолітичних культур в одному з найскладніших (з точки зору етнічноQкультурних процесів) регіонів України. На жаль, після виходу В.І.Непріної на заслужений відпочинок 1992 р. увага до неолітичних пам’яток досліджуваного нею регіону значно знизилася, позначивши таким чином початок періоду “застою” в історії їхнього вивчення. Сучасні напрямки досліджень Для п’ятого етапу у вивченні неоліту ПівнічноQСхідної України, який припав на останнє десятиріччя ХХ ст.Qпочаток ХХІ ст., характерні спроби перенести вирішення питань неолітизації регіону України у площину розгляду глобальних проблем становлення та розвитку найбільших європейських етносів – індоєвропейського та фінноQугорського, для вирішення яких, окрім археологічних джерел, було залучено й дані лінгвистики, антропології та етнографії. Першим до етнічної інтерпретації населення культури ямковоQгребінцевої кераміки звернувся ще О.О. Спіцин [Спіцин, 1903, с. 76Q78]. Однак науково обгрунтували цю теорію О.Я. Брюсов та О.О. Формозов [Брюсов, 1952; Формозов 1977]. Вони поставили питання про співвідношення населення масиву культур ямковоQгребінцевої Сіверянський літопис 57 кераміки з уральською мовною родиною (фінноQуграми). Основним аргументом їхньої концепції є факт безперервності розвитку місцевого населення лісової зони Східної Європи, починаючи з доби неоліту. Звичайно, в Україні ця тематика менш популярна, ніж у Росії. Утім, матеріали північної України важливі для вирішення багатьох ключових проблем фінноQ угорської праісторії, зокрема, їхніх контактів зі світом індоєвропейців. Однією з останніх розробок у цій царині українських археологів є робота Ю.В. Панченка, в якій він обстоює тезу, що етнічно населення північноQсхідної України в добу неоліту було представлене як західними фінноQуграми, так й індоєвропейцями. Спираючись на археологічні дані, дослідник вважає можливим говорити про місцевий характер фінноQугорського населення (культура ямковоQгребінцевої кераміки) та прийшлий – індоєвропейського (дніпроQдонецька культура) [Панченко, 2002, с. 7Q13]. Велику увагу вирішенню питання автохтонності населення культури ямковоQ гребінцевої кераміки приділив у 1990Qі рр. Л.Л.Залізняк. Досліджуючи мезолітичні стоянки НовгородQСіверського Полісся в середній течії Десни, він виділив пам’ятки типу Студенок, котрі є фінальномезолітичним етапом розвитку пісочнорівської культури (датується 7860 років тому) [Залізняк, 1998, с. 149], носіїв якої він вважає генетичною підосновою мешканців неолітичних пам’яток басейну Десни з найдавнішою ямковоQгребінцевою керамікою типу Вирчище [Залізняк, 1991, с. 44Q45]. Схожість крем’яного інвентаря вищезгаданих пам’яток є незаперечною. Основною проблемою при цьому є суттєвий хронологічний розрив між фінальним мезолітом та розвинутим неолітом, до якого відносяться пам’ятки типу Вирчище. Такою, у короткому вигляді, є історія вивчення неолітичних пам’яток північноQ східної України. Треба відзначити, що за минулі роки досліджень більшQменш цілісне уявлення склалося лише щодо дніпроQдонецької культурної спільноти доби раннього та розвинутого неоліту. Незважаючи на титанічну працю декількох поколінь науковців у дослідженні культури ямковоQгребінцевої кераміки, особливо В.І. Непріної, сьогодні маємо велику кількість питань, які ще потребують свого вирішення. Солідна джерельна база, досить великий масив археологічного матеріалу, накопичений особливо в 60Q80Qі рр. ХХ ст., наразі не має чіткої хронологічної основи для подальших наукових побудов та повноцінної реконструкції культурноQісторичних процесів доби неоліту. Також чекає на вирішення питання неолітизації регіону, якому досі не приділялося належної уваги. В стадії розробки залишається питання подальшої долі носіїв культури ямковоQ гребінцевої кераміки та їхньої ролі у формуванні культур доби бронзового віку, проблема етноQмовної належності носіїв культури ямковоQгребінцевої кераміки. Джерела та література: Антропологія. – Т. ІІ. – К., 1930. Артеменко И.И. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы // МИА. Q № 148. – М., 1967. Археология Украинской ССР. – Т. 1. – К ., 1985. Брюсов А.Я. Очерки истории племен европейской части СССР в неолитическую эпоху. – М., 1952. Виноградський Ю.С. Археологічні розшуки на Сосниччині в 1927 // Хроніка археології та мистецтва. – Вип. 3. – К., 1931. Вискалин А.В. Пути неолитизации ВолгоQКамья // Тверской археологический сборник. – Вып. 5. – Тверь, 2002. Воеводский М.В. Результаты работ Деснинской экспедиции // КСИИМК, вып. ХХI. – М., 1949. Городцов В.А. Результаты археологических исследований в Изюмском уезде Харьковской губернии 1901 г. // Труды ХII Археологического съезда. – Т. 1. – М., 1905. Гурина Н.Н. Стоянки с ямочноQгребенчатой керамикой в лесостепи // Неолит Северной Евразии. – М., 1996. Даниленко В.Н. Неолит Украины. – К., 1969. Евстропов Н.Г. Неолитические находки. Волчанск, 1955 //Науковий архів ІА НАН України. – Ф. 12. Q № 364. 58 Сіверянський літопис Зализняк Л.Л. Население Полесья в мезолите. – К.,1991. Залізняк Л.Л. Передісторія України. ХQV тис. до .н.е – К., 1998. Іногда В.В. Археологічні пам’ятки поблизу с. Радуля на Чернігівщині // Археологія. – Вип. ІІ. – К., 1973. Кислов М.М. Разведка по левому берегу Десны. – Науковий архів ІА НАН України. – 1945/ 5. Ковалева И.Ф. Неолит Приорелья // Тези научной конференции. – Кривой Рог, 1965. Ковалева И.Ф. Неолитические поселения южного Левобережья Среднего Днепра // Тезисы научной конференции. – Днепропетровск, 1966/ Ковалева И.Ф., Колосов Ю.Г. Неолитические стоянки бассейна р. Орели // Археологические исследования на Украине 1968 г. – К., 1969. Короткі звідомлення ВУАК за 1925 рік. – К., 1926. Митрофанова В.И. Работы Деснинского отряда в 1964Q1966 гг. // Археологические исследования в Украине 1966 г. – К., 1967. Митрофанова В.І. Пам’ятки зарубинецького часу на Дінці // Археологія. – Т. ХVIII. – К., 1965. Неприна В.И. Неолит Черниговской округи // Архітектурні та археологічні старожитності Чернігівщини. – Чернігів, 1992. Неприна В.И. Неолит ямочноQгребенчатой керамики на Украине. – К., 1976. Неприна В.И. Неолитические памятники низовьев р. Хорол // Археологические исследования в Украине за 1968 г. – К., 1968/ Неприна В.И. Тетеревское поселение днепроQдонецкой культуры // Советская археология. – 1969. Q № 2. Неприна В.И., Беляев А.С. Поселение и могильник неолитической культуры нового типа на Украине // Советская археология., 1974. Q № 2. Непріна В.І. До вивчення неолітичної доби на території ПівнічноQСхідної України // Археологія. Q № 41. – К., 1982. Непріна В.І., Писларій І.О. Неолітичні пам’ятки поблизу Полтави // Археологія. – Вип. 7. – К., 1972. Ногін Є. Матеріали доби неоліту в археологічній колекції Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського // Сіверянський літопис. – 2006. – № 2. Ногін Є. Неолітичні племена ямковоQгребінцевої кераміки ЧерніговоQСіверського Полісся / / Сіверянський літопис. – 2005. Q № 6. Ногін Є. Нові пам’ятки доби неоліту в пониззі р. Сейм // Сіверянський літопис. – 2007. Q № 4. Панченко Ю.В. До етнічної належності неолітичного населення ПівнічноQСхідної України / / Археологія. – К., 2002. Q № 4. Розенфельдт И.Г. К вопросу о связях древнего населения бассейнов рек Десны и Оки в конце ІІІ – начале ІІ тысячелентия до н.э. // КСИИМК. – вып. 75. – М., 1959/ Розенфельдт И.Г. Стоянка Мыс Очкинский // КСИИМК, вып. ХХХI. – М., 1950. Рудинський М.Я. Деякі підсумки та ближчі завдання палеонтологічних вивчень у межах УРСР // Антропологія. – Т. IV. – К., 1931. Рудинський М.Я. Дюнні станції неолітичної доби з побережжя Ворскли // Записки Українського наукового товариства дослідження й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Вип. 1. – Полтава, 1920. Рудинський М.Я. Мар’янівська станція // Антропологія. – Т. ІІІ. Q К., 1930. Рудинський М.Я. Матеріали до вивчення неолітичної доби сточища Ворскли. – К., 1926. Рудинський М.Я. Погорілівка //Археологічні пам’ятки України. – Т. VI. – К., 1956. Сібільов М.В. Старовинності Ізюмщини. – Вип.І. – Ізюм, 1926. Спесивцев В. Находки в Райгородке // Труды ХII Археологического съезда. – Т. 1. – М., 1905. Спицын А.А. Последний период каменного века в Верхнем Поволжье // Записки Отделения русской и славянской археологии Русского археологического общества. – СПб., 1903. – Т. 5, вып. 1. Спіцин О.А. ПівденноQруський неоліт // Ювілейний збірник на пошану академіка Д.Й Багалія. – К., 1927. Телегин Д.Я. Исследование неолитических памятников в окрестностях г. Путивля на р. Сейме // КСИА. – Вып. 4. – К., 1955. Телегин Д.Я. К вопросу о днепроQдонецкой неолитической культуре // Советская археология. – 1961. Q № 4. Телегин Д.Я. О хронологии поселений ямочноQгребенчатой керамики Украины // Советская археология. – 1962. Q № 4. Телегин Д.Я., Пузаков Е.В., Михеев В.К. Отчет о разведке археологических памятников в зоне строительства Печенежского водохранилища на р. С. Донце в 1958 г. – Науковий архів ІА НАН України. – 1959/3Qа. Сіверянський літопис 59 Телегин Д.Я., Титова Е.Н. Поселения днепроQдонецкой этнокультурной общности эпохи неолита. – К., 1998. Телегін Д.Я. Деякі підсумки дослідження неоліту України // Вісник Академії Наук УРСР. Q № 8. – К., 1958. Телегін Д.Я. ДніпроQдонецька культура. – К., 1968. Товкачевский В.А. Неолитическое поселение у с. Поповка на р. Хороле // КСИА. – Вып. ІІ. – К., 1961. Федоровский Н.А. Древности села Райгородка // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству ХII Археологического съезда. – Харьков, 1902. Формозов А.А. Проблемы этнокультурной истории каменного века на территории европейской части СССР. – М., 1977. Хроніка археології та мистецтва. – Т.1. – К., 1930. Чернігів та Північне Лівобережжя. – К., 1929. Энговатова А.В. Хронология эпохи неолита ВолгоQОкского междуречья // Тверской археологический сборник. – Вып. 3. – Тверь, 1998. Ярослав Волерт � ДО ІСТОРІЇ СЕЛА МІЗИН (за матеріалами Генерального слідства про маєтності 1729@1731 рр.) Село Мізин відоме перш за все завдяки знахідці на його території пізньопалеолітичної стоянки первісної людини. ПриродноQгеографічні умови здавна сприяли заселенню й освоєнню цього краю. Крім археологічних матеріалів, важливу інформацію з історії цього населеного пункту містять письмові джерела. Вперше Мізин згадується в історичних документах, датованих 1551 р. Під час національної революції українського народу середини ХVII ст. село увійшло до складу Понорницької сотні Ніжинського, а у 1663 р. – Чернігівського полку. Після скасування політичної автономії Гетьманщини у 1782 р. Мізин було включено до складу НовгородQСіверського намісництва, у 1796 р. – НовгордQСіверського повіту Малоросійської (з 1802 р. Чернігівської) губернії, а у 1803 р. – Кролевецького повіту Чернігівської губернії 1. Цікаву інформацію з історії села містять матеріали Генерального слідства про маєтності 1729Q1731 рр. Цей захід був викликаний загостренням кризи в аграрних відносинах. Ще на початку Української національної революції чимало поселень, ґрунтів та угідь перейшло у розпорядження гетьманського уряду та полкових адміністрацій. За рахунок цього резерву мали утримуватись представники генеральної та полкової старшини, здійснюватись винагороди за заслуги. Проте внаслідок неконтрольованого надання гетьманами та полковниками щедрих пожалувань московських царів, купівлі, а інколи й відвертого загарбання володінь козацькою старшиною цей резерв майже вичерпався. Натомість значно зросла чисельність приватних та монастирських маєтностей, які мали податкові пільги. Гетьманський уряд неодноразово робив спроби виправити становище, проте вдавалося лише уповільнити ці процеси 2. Обраний 1727 р. гетьманом Данило Апостол здійснив чергову спробу впорядкувати систему землеволодіння. Підставою для проведення Генерального слідства про маєтності були так звані «Решительные пункты», складені Верховною таємною радою від імені імператора Петра ІІ. У документі, зокрема, йшлося про повернення безпідставно набутих володінь у розпорядження уряду й створення реєстру таких вільних маєтностей. Регламентувалася перевірка законності прав на нерухомість та затвердження законно набутого майна за власниками. Зокрема, у 18Qому «Решительном пункте» йшлося про заборону монастирям та представникам духівництва купувати землі, а козакам та мирянам продавати й будьQякими іншими способами передавати таке майно. У разі порушення указу нерухомість мали повертати колишнім власникам або їхнім спадкоємцям без грошової компенсації монастирям та духівництву 3.

Історія вивчення неоліту Північно-Східної України

Institution

Ähnliche Einträge