Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2008
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський лiтопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/47167 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України / І. Ісіченко // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 6. — С. 91-96. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-47167 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-471672013-07-11T03:03:52Z Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України Ісіченко, І. Розвідки 2008 Article Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України / І. Ісіченко // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 6. — С. 91-96. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/47167 uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Ісіченко, І. Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України Сiверянський лiтопис |
| format |
Article |
| author |
Ісіченко, І. |
| author_facet |
Ісіченко, І. |
| author_sort |
Ісіченко, І. |
| title |
Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України |
| title_short |
Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України |
| title_full |
Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України |
| title_fullStr |
Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України |
| title_full_unstemmed |
Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України |
| title_sort |
чернігівсько-сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної україни |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/47167 |
| citation_txt |
Чернігівсько-Сіверська аскетична традиція та духовні пошуки новочасної України / І. Ісіченко // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 6. — С. 91-96. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський лiтопис |
| work_keys_str_mv |
AT ísíčenkoí černígívsʹkosíversʹkaasketičnatradicíâtaduhovnípošukinovočasnoíukraíni |
| first_indexed |
2025-07-04T06:50:27Z |
| last_indexed |
2025-07-04T06:50:27Z |
| _version_ |
1836698124479889408 |
| fulltext |
Сіверянський літопис 91
Джерела та література:
1. Богданов Л. П. Военные поселения в России. – М.: АИО «Принт», 1992. – 89 с.
2. Военно8статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему
повелению. Т. 10. – Ч. 1. Киевская губерния. – С.Пб., 1848. – 253 с. + 11 табл.
3. Военно8статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему
повелению. Т. 10. – Ч. 2. Подольская губерния. – С.Пб., 1849. – 159 с. + сведения специальные
93 с. + 16 табл.
4. Военно8статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему
повелению. – Т. 12. – Ч. 1. Харьковская губерния. – С.Пб., 1850. – 193 с. +
5. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края // Под
ред. В. В. Иванова. – Х., 1898. – Т. 1. – 1012 с.
6. Историко8статистическое описание Харьковской епархии. Отделение 5. – Харьков, 1858.
– 362 с.
7. Липовская Т. Д. СоциальноQэкономическое положение военных поселян на Украине (1817–
1857 гг.). – Днепропетровск, 1982. – 83 с.
8. Образование Департамента военных поселений. – С.Пб., 1843. – 66 с.
9. Об устройстве округов Военного поселения Киевской и Подольской губерний // Полное
собрание.
10. Російський державний військово8історичний архів. – Ф. 411. – Оп. 1. – Спр. 1538.
11. Свод военных постановлений. – Кн. 4. – Ч. 5. – С.Пб., 1838. – 630 с.
12. Симашкевич М. Сборник сведений о Подольской губернии. – Вып. 1. – КаменецкQ
Подольский, 1880. – 90 с.
13. Статистическое описание округов военного поселения кавалерии: 1853 г. – Б. м. и б. г. – 38 с.
14. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ЦДІА України у
м. Києві). – Ф. КМФ (колекція мікрофільмів) 12. – Оп. 1. – Спр. 110.
15. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. КМФ 12. – Оп. 1. – Спр. 111.
16. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1322. – Оп. 1. – Спр. 56.
17. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1353. – Оп. 1. – Спр. 167.
18. Ячменихин К. М. Армия и реформы: военные поселения в политике российского
самодержавия / Черниговский гос. педагогический унQт им. Т. Г. Шевченко. – Чернигов:
Сіверянська думка, 2006. – 444 с.
Ігор Ісіченко
�
ЧЕРНІГІВСЬКО@СІВЕРСЬКА АСКЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ
ТА ДУХОВНІ ПОШУКИ НОВОЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Кожна людина, як і кожна етнічна спільнота долає у своєму розвиткові не один
спокусливий етап наслідування. Знайомство з чужим досвідом може бути,
безперечно, корисним, коли воно не полонить, не узалежнює нас, не нівелює нашу
особистість. Дитина з плачем вимагає у батьків іграшку, побачену в сусідського
хлопчика. Підліток захоплено відтворює манери популярної попQзірки. Ціле
покоління бізнесменів мріяло про «п’ятсотий Мерседес» як знак належності до
кола обраних. Пенсіонер же дбайливо засаджує ділянку саме тим сортом картоплі,
яка вродила в знайомого ровесника. І годі собі уявляти схильність до наслідування
інших як вікову хворобу молоді: вона є постійним чинником нашого життя. Та
цей чинник може перетворитися на тяжку психічну хворобу, якщо наше «Я»
розчиняється в чужій ідентичності.
Самостійна присутність України в сучасній світовій цивілізації пропонує нам
нові виклики. Коли ми відповідаємо на них, сліпо шукаючи взірців своєї
національної доктрини або в нетрях знайомих нам з минулого тоталітарних
моделей, або в спокусливому сяйві рекламного блиску західних країн, небезпека
психологічного узалежнення від чужих ідентичностей загрожує перерости в
патологію. Як це й відбувається нині в політичній площині, де вся складність
пошуку цивілізаційної перспективи України підмінюється примітивним вибором
між східним та західним векторами інтеґрації. Навіть якщо врахувати, що
92 Сіверянський літопис
економічні клани дешевою політичною демагогією лише маскують свої конкретні
бізнесові зацікавлення, це не зніме проблеми браку цілісних особистостей у колі
посткомуністичних еліт і відповідних проблем із їхньою ідентичністю.
Ви звертали увагу, що людина з глибшим відчуттям свого національного й
родинного коріння виявляється міцнішою перед різного роду життєвими
випробуваннями, краще зберігає свою особистість? Про це багато розповідають
усі, хто пройшов совєтські чи нацистські концтабори. Це добре видно в родинах
наших еміґрантів на Заході: у той час, як онуки й правнуки політичних еміґрантів
20Q40Qх років ХХ ст. зазвичай зберігають етнічне самоусвідомлення, народжені в
Україні діти наших сучасних заробітчан, яким вдалося оселитися в Канаді або
США, буває, вже важко пригадують українські слова і не люблять згадувати про
історичну батьківщину.
Ґлобалізований світ приймає нашу державу насторожено, як нестійкий та
невиразний уламок Російської імперії. Непевне місце України в цивілізаційному
змаганні змусило Самуеля Хантинґтона провести лінію розламу між її заходом і
сходом, а злочинне спекулювання реґіональною специфікою під час останніх
президентських і парламентських виборів ніби навмисне переносить наукові
гіпотези американського геополітика у вимір суспільних реалій. Як і нездорове
пожвавлення довкола визвольної боротьби УПА в фінансово залежних від
іноземного капіталу середовищах східноукраїнських політиків.
За цих умов призабута історія виявляється істотним чинником не лише
національного самоусвідомлення, але й пошуку власного місця в світі. Драматичний
вибір «між Сходом і Заходом», що здавна відігравав чільне місце в геополітичних
проектах українських мислителів, доповнюється безліччю нових нюансів. Це і
загроза ісламського тероризму, і демографічна криза, і присутність на землях
України сотень тисяч, коли вже не мільйонів, міґрантів, і хворобливі вияви
західного лібералізму чи радше «політкоректности», що змушують навіть
іспанського єпископа заявляти про небезпеку «нової державної релігії – атеїзму».
«Ким ми є?» Q ось запитання, без якого подорож у сучасну цивілізацію може
обернутися втечею від себе самого чи ж блуканням у чужому ворожому світі. Як
довго принизливе відчуття відрубності України від європейської цивілізації
змушуватиме нас смішити світ «єврошинами», «євроремонтом» або
«євромийками»? Це залежить від нашого мистецтва самопізнання, осягнення
досвіду минулого в перспективі майбутнього.
Років шістнадцять тому ми мали таку собі досить коректну дискусію в одній із
харківських редакцій. Я вже не пригадаю її змісту, який обертався довкола
перспектив розвитку церковних структур у майбутній Україні. Але чудово
пам’ятаю реакцію найавторитетнішого з учасників, високопоставленого церковного
сановника. Коли він почув від партнерів питання: а чи будуються в його організації
храми в традиціях української архітектури, владика був приголомшений: «Ви що
ж, вважаєте, що існує якась окрема українська церковна архітектура?». Здається,
він так і пішов із зустрічі, подумки дивуючись нахабству опонентів, котрі дійшли
до того, що хочуть виділити із масиву «православноQслов’янського» сакрального
мистецтва якийсь «незалежний» реґіон. А йдеться не про пересічного
малоосвіченого клірика – про людину із письменницькими амбіціями, українця
за походженням, впливового церковного діяча…
Проблема, звичайно ж, не в становій обмеженості культури православного
кліру. Українські еліти, сформувавшись із вихованців вищих партійних шкіл і
просякнутої комплексами національної меншовартості «радянської інтеліґенції»,
мусять з подивом відкривати очевидні речі. Знаковою для мене постаттю є ваш
відомий донедавна земляк, який на схилі політичної кар’єри видав фоліянт під
характерною назвою: «Україна – не Росія». Кпини тут зайві. Вихідець із старої
партноменклатури з щирим подивом ділиться своїм відкриттям: виявляється,
його народ суттєво відрізняється від сусідів. Значна ж частина його ровесників і
досі цього не помітила.
Сіверянський літопис 93
Є гіпотеза, що інший ваш земляк, на честь якого спершу був названий
Ніжинський державний університет – тоді ще гімназія вищих наук ім. князя
Олександра Безбородька – написав надзвичайно прикметну пам’ятку українського
пізньобарокового письменства, «Історію Русів». Пізніше, близько 1828 року,
рукопис «Історії Русів» було знайдено тут же, неподалік, Q у бібліотеці містечка
Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії. Так ось тут, в «Історії
Русів», що виникла, ймовірно, в колах чернігівського дворянства не пізніше кінця
XVIII ст., серед іншого наводиться текст промови персонажа, якого так не люблять
і нині деякі політичні діячі. Тоді ж, у XVIII ст., його ім’я реґулярно анафемувалося
в храмах і ні в якому разі не могло згадуватися в позитивному контексті.
«Історія Русів» вкладає в уста гетьмана Іван Мазепа перед відкритим виступом
проти московського царя такий промовистий монолог: «Ми стоїмо тепер, Братіє,
між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе
надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни
до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять
уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль
всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої
влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи
коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу
свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в
нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами
нашими, як не помислити й не подумати про себе самих?.. А як допустити Царя
Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя
того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з Дворянства
свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки
свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці
Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини
найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені
тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен…
Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше,
щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та
прокляттями нас не обтяжили... Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер
московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер
у них — яко притча во язиціях!.. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає
і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться
воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним»1 .
Кінець XVIII ст. – а перед українською шляхтою вже постає вибір, не менш
драматичний, ніж нині, на початку ХХІ ст. І смілива відповідь на нього приходить
із Сіверської землі, де перед тим протягом майже сторіччя перебувала столиця
Гетьманщини. Написав її чи ні князь Олександр Безбородько – то вже інша річ.
Хоча його життєвий досвід дає підстави зараховувати князя до найімовірніших
авторів. Пригадаймо: Олександр Безбородько жив між 1746 і 1799 рр., закінчив
КиєвоQМогилянську академію, був членом Генерального Суду, київським
полковником, коли ж 1775 р. він переїхав до Петербурґа, то входить до оточення
імператриці Катерини ІІ, служить її канцлером. Згодом князь Безбородько мав
великий вплив на Павла І. При цьому він мріяв про відновлення гетьманського
устрою України і навіть добився відновлення Генерального Суду й деяких інших
установ, скасованих Катериною ІІ. Разом із В. Рубаном 1777 р. він написав
«Краткую л±топись Малыя Россіи», яка мала відкрити самобутність історії
України й обґрунтувати автономістичні претензії наших тогочасних еліт.
Самоідентифікація не обов’язково передбачає протиставлення себе іншим. Але
вона вимагає усвідомлення своєї інакшості, фундаментальних рис вдачі,
домінантних тенденцій розвитку та механізмів інтеґрування особистостей і
соціяльних груп до загальнонаціональної спільноти. Автор «Історії Русів» виявляє
домінанту національної історії, репрезентовану не лише промовою гетьмана Івана
94 Сіверянський літопис
Мазепи, але й постатями Івана Підкови, Якова Остряниці, Северина Наливайка,
Тараса Трясила, Івана Богуна, Павла Полуботка. Це любов до свободи, пошана до
людської гідності. Риси, котрі стали нині визначальними для євроатлантичної
цивілізації й асоціюються в нашій свідомості швидше із західними цінностями,
ніж із власною історією. Чому? Чи не відіграла тут фатальну роль ідеологія
Просвітительства, узалежнивши ідеї свободи й суспільної рівності від соціяльних
доктрин, декларованих Французькою революцією, а потім підхоплених
політичними рухами ХІХQХХ ст.?
Для автора «Історії Русів» та, очевидно, і для його сучасників, свобода і людська
гідність виводяться з природного покликання людини як Божого творіння,
наділеного образом і подобою Творця. Це споконвічні природні цінності, що
відкриваються в процесі людського самовдосконалення. Духовний гарт, поQ
церковному аскеза, в перспективі звільнення людської особистості від влади світу,
саме й передбачала подолання хибних стереотипів, дистанціювання від
нав’язуваних ззовні моделей стосунків, здобуття реальної свободи вчинків і думки.
Свободи вибору, даної Творцем як вирішальний складник богоуподібнення
людини. Здійснення цього, однак, відбувалося шляхом духовного поступу,
піднесення до Творця, а не соціяльної боротьби, яка загрожувала примітивною
зміною одних стереотипів на інші.
Християнська наснаженість української культури ХQХVIII ст. забезпечувала
природне відчуття такої спадковості. Пригадаймо, у зв’язку з чим ми вперше
дізнаємося про монаше життя в Чернігові? Це дуже важливо й символічно Q прп.
Антоній, несправедливо звинувачуваний князем Ізяславом Ярославичем, тікає
до Чернігова від княжого гніву: «В той час прилучилося Ізяславу прийти з ляхів, і
почав гніватися Ізяслав на Антонія за князя Всеслава. І прислав Святослав із
Чернігова поночі по святого Антонія. Антоній же прийшов до Чернігова, і
полюбилося йому місце, назване Болдіними горами, і, викопавши печеру, поселився
тут. І є монастир Святої Богородиці на Болдіних горах неподалік від Чернігова і
донині»2 . Таким чином, найавторитетніший на Сіверщині Успенський Єлецький
монастир пов’язується не просто з іменем засновника КиєвоQПечерської лаври, а
з важким епізодом із його життя, що засвідчує дистанціювання від княжих утисків
і вибір свободи навіть коштом відходу зі своєї обителі.
Літературна слава Чернігівщини асоціюється зазвичай із єпископом Лазарем
Барановичем, його учнями та освіченими наступниками на архієрейській кафедрі.
Однак згадаймо про початок перетворення середньовічного княжого міста на
ранньомодерний центр української культури невдовзі після приєднання
ЧернігівськоQСіверської землі до Речі Посполитої 1618 р. Зміни в церковному
житті, зумовлені Берестейською унією 1596 р. й включенням теренів нових
воєводств до Смоленської та Чернігівської архієпархії, першим ординарієм котрої
став відомий письменник, автор полемічного трактату «Obrona jednosci cerkiewnej»
(1617) Лев Кревза, один із організаторів василіянського чину, мали переживатися
як потужний струс для реґіону, протягом попереднього сторіччя відірваного від
України державним кордоном. За Деулінським миром 1618 р. православне
духовенство мало залишити парафії й передати їх з’єднаному з Римом владиці.
Чернігівщина ввійшла в тривожний час змін.
Першим помітним українським літературним виданням, що з’явилося в
Чернігові, стала книга о. Кирила Транквіліона Ставровецького «Перло многоцінноє».
Книга вийшла в рік смерті автора, 1646 р., коли Кирило Транквіліон Ставровецький
служив архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, переданого монахамQ
василіянам. Драматична доля автора, котрий прийняв унію 1626 р., після суворого
осуду його книг «Зерцало богословії» (1618) та «Євангеліє учительне» (1619)
Київським архієрейським собором і заборони їх поширення в Московському царстві
провокувала його до пошуку духовної альтернативи ксенофобічній ідеології
«третього Риму», до творення власного синтезу досвіду східної аскези й нових форм
сповіщення Євангелія та латинського шкільного богослов’я.
Сіверянський літопис 95
Події Хмельниччини поклали край василіянській і загалом католицькій
присутності на Чернігівщині. Єлецький монастир знов стає православним.
Ліквідується єзуїтський колеґіум у НовгородіQСіверському, створений 1646 р. на
основі відкритої ще 1636 р. єзуїтської резиденції. Відновлюється Чернігівська
православна єпархія, деякий час керована безпосередньо з Києва. До речі, 8 березня
2007 року ми вшанували 350Qліття архієрейської хіротонії її справжнього
організатора, владики Лазаря Барановича, висвяченого 8 березня 1657 р. в Яссах.
Дослідники знаходять чимало підстав для критичних оцінок Барановича:
запобігливі посвяти московському цареві, звернення 1660 р. до царя Олексія
Михайловича за затвердженням свого призначення на Чернігівську кафедру,
прийняття сану архиєпископа від Московського патріярха 1668 р., під час
канонічного перебування в клірі Константинопольської церкви, нарешті,
клопотання про безпосереднє підпорядкування Чернігівської єпархії
Московському патріярхові 1688 р. Однак разом із цими, справді
контроверсійними, з погляду церковної політики, вчинками, єпископ Лазар
Баранович протягом 1657Q1693 рр. зробив чи не найбільше для відновлення
тотожності культури Чернігівської землі, що зберігала б етнічно український,
конфесійно православний характер і водночас інтеґрувалася б до тогочасної
європейської цивілізації.
Поряд із досить традиціоналістичними збірками проповідей «Меч духовний»
(1666; 2Qе вид. Q 1686) і «Труби словес проповідних» (1674; 2Qе вид. Q 1679), а
також полемічною відповіддю єзуїтові Павлові Боймі «Nowa miara starej wiary»
(НовгородQСіверський, 1676), Лазар Баранович видав дві збірки поезії польською
мовою: «Lutnia Apollinowa» (1671) та «Apollo chrzescianski» (1670), а також збірки
«Filar wiary» (1675), «Ksiega smierci» (1676), насичені віршовим матеріялом, що
вважаються взірцем барокової концептивної поезії. Він заснував 1674 р. друкарню
в НовгородіQСіверському, перенесену ним же 1679 р. до Чернігова. Нарешті, Лазар
Баранович започатковує працю над заснуванням у Чернігові колеґії, завершеної
вже наступником, архієпископом Іоаном Максимовичем.
І на цьому тлі його політичний конформізм виглядає елементарним
самозбереженням церковного діяча, позбавленого надійної підтримки інших
суспільних інститутів та перейнятого турботою про збереження й духовний
розвиток пастви, до якої входять і численні представники київських
інтелектуальних еліт, які посеред нестабільності Руїни шукали притулку в оточенні
чернігівського архіпастиря. Згадаймо принаймні о. Іоаникія Ґалятовського, свт.
Димитрія Туптала, о. Івана Величковського.
Історики виявлялися швидше критичними до єпископа Лазаря Барановича. В
гіршому випадку його розглядали як політичного конформіста, в кращому – як
гнучкого організатора суспільноQцерковного життя, що забезпечив існування в
часи Руїни своєрідної культурної оази на Сіверщині. І практично поза увагою
виявляється особистий досвід побожності чернігівського архієрея, досить
своєрідний, прикметно бароковий, але, безперечно, зіпертий на власній аскезі й
досвіді східного, зокрема місцевого, чернігівського, благочестя. Хіба без
благословення єпархіяльного архієрея зважилися б о. Іоаникій Ґалятовський і
свт. Димитрій Туптало досліджувати чуда від чернігівських святинь і видавати
цілі збірки розповідей про них Q «Скарбниця потребная» Іоаникія Ґалятовського
(Чернігів, 1676), «Руно орошенноє» свт. Димитрія Туптала (Чернігів, 1680)? І
хіба не прикметно, що обидва наступники й послідовники Лазаря Барановича
були канонізовані – і свт. Феодосій Углицький (1896), що був архієпископом
Чернігівським протягом 1693Q1696 рр., і свт. Іоан Максимович (1916), котрий
очолював єпархію з 1697 до 1712 рр.
Очевидно, нашу увагу має привернути насамперед свт. Іоан Максимович. Як з
погляду філологічного, так і реґіонального. Адже він народився тут, у Ніжині,
1651 р. у шляхетській родині Васильківських (прізвище Максимович походило
від батькового імені) і уславився авторством кількох масштабних творів:
96 Сіверянський літопис
«Алфавіт, риимами сложенный» (1705), «Богородице Д±во» (1707), «Иеатрон
или позор нравоучительный» (1708), «Молитва Отче наш, на седьм Богомыслей
расположенная» (1709), «Осм блаженств евангельских» (1709). Архієпископ
високо цінувався сучасниками як майстерний проповідник.
Навчався святитель у КиєвоQМогилянській колеґії, там же деякий час
викладав. Монаший постриг прийняв 1676 р. в КиєвоQПечерській лаврі. Свт. Іоан
організував відкриття в Чернігові Малоросійської колеґії, влаштованої на взірець
КиєвоQМогилянської (1700). Він дбав про діяльність друкарні.
Свт. Іоана Максимовича спіткала доля багатьох освічених українців: 1712 р.
він був переведений на кафедру Тобольського митрополита. Три роки служив у
Сибіру, здійснюючи активну християнську місію, навертаючи місцеві народи,
здійснюючи доброчинну опіку над бідними й знедоленими. Упокоївся він 10 червня
1715 р.
Історія і в цьому випадку була несправедливо жорстокою. З книги до книги
мандрували іронічні слова критичного сучасника свт. Іоана: «Бог дав тим
віршописцям друкарню й охоту та гроші й вільне життя. Мало кому потрібні речі
на світ видаються»3 . І практично ніхто не зважувався перевірити об’єктивність
цієї оцінки, принаймні прочитати розкритиковані книги. Лише останнім часом
з’являються праці харківської дослідниці Олени Супрун, яка з 1990Qх рр. активно
займається літературною спадщиною Лазаря Барановича й Іоана Максимовича.
Тепер же почала працювати над кандидатською дисертацією за книгою «Алфавіт
духовний» молодий літературознавець із Бердянська Світлана Журавльова.
З’являється надія на те, що в майбутньому ми зможемо дістати ширшу й
об’єктивнішу оцінку визначного діяча української культури, вашого земляка.
Протягом XVIII ст. Чернігівщина відігравала провідну роль в українському
суспільному й культурному житті. «Давні державно8козацькі традиції і
автономістичні прагнення і далі зберігалися на Чернігівщині (найвиразніше на
Україні), бо українська старшина і визначні роди не денаціоналізувалися і не пішли
на співпрацю з російським урядом»4 . Чи була в цьому заслуга єпископів і монахів,
що творили місцеву літературну традицію, позірно дуже далеку від актуальних
політичних проблем? Безперечно! Адже чужі політичній публіцистиці наші
письменники в рясах формували здорове відчуття етнічної й конфесійної
тотожності, дбали про збереження гідного самоусвідомлення християнина. Дбали
про плекання духу свободи в Христі. І залучення до сучасного літературного й
наукового життя, а ще важливіше – до педагогічного процесу, чернігівськоQ
сіверської монашої традиції може відіграти незамінну роль у подоланні тих
хворобливих комплексів, які й нині стають на перешкоді розв’язанню нами
найважливішої для людини й для нації проблеми: ким вона є і чим різниться від
інших. Проблеми нашої ідентичності, без розв’язання якої ми прирікаємо себе на
становище вічних марґіналів.
Джерела та література:
1. Там само. – С.257Q260.
2. Патерик КиєвоQПечерський: Пер. Ірини Жиленко. – К.: КМ Академія, 1998. – С.171.
3. Історія української літератури: У 8 т. – К.: Наук. думка, 1967. – Т.1. – С.435.
4. Енциклопедія українознавства: Словникова частина. Перевидання в Україні. – Львів,
2000. – Т.10. – С.3726.
|