Становлення норм професійної діяльності вченого
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Наука та наукознавство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/49225 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Становлення норм професійної діяльності вченого / Л.П. Мелещенко // Наука та наукознавство. — 2007. — № 4. Додаток. — С. 161-169. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-49225 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-492252013-09-15T03:05:54Z Становлення норм професійної діяльності вченого Мелещенко, Л.П. Методологія та соціологія науки 2007 Article Становлення норм професійної діяльності вченого / Л.П. Мелещенко // Наука та наукознавство. — 2007. — № 4. Додаток. — С. 161-169. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 0374-3896 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/49225 uk Наука та наукознавство Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Методологія та соціологія науки Методологія та соціологія науки |
| spellingShingle |
Методологія та соціологія науки Методологія та соціологія науки Мелещенко, Л.П. Становлення норм професійної діяльності вченого Наука та наукознавство |
| format |
Article |
| author |
Мелещенко, Л.П. |
| author_facet |
Мелещенко, Л.П. |
| author_sort |
Мелещенко, Л.П. |
| title |
Становлення норм професійної діяльності вченого |
| title_short |
Становлення норм професійної діяльності вченого |
| title_full |
Становлення норм професійної діяльності вченого |
| title_fullStr |
Становлення норм професійної діяльності вченого |
| title_full_unstemmed |
Становлення норм професійної діяльності вченого |
| title_sort |
становлення норм професійної діяльності вченого |
| publisher |
Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Методологія та соціологія науки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/49225 |
| citation_txt |
Становлення норм професійної діяльності вченого / Л.П. Мелещенко // Наука та наукознавство. — 2007. — № 4. Додаток. — С. 161-169. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| series |
Наука та наукознавство |
| work_keys_str_mv |
AT meleŝenkolp stanovlennânormprofesíjnoídíâlʹnostívčenogo |
| first_indexed |
2025-07-04T10:13:13Z |
| last_indexed |
2025-07-04T10:13:13Z |
| _version_ |
1836710881406222336 |
| fulltext |
Наука та наукознавство, 2007, № 4. Додаток 161
1. Глобальні трансформації. Політика, економіка, культура / Д.Гелд, Е.МакГрю, Д.Голдблатт,
Дж. Перратон. — К.: Фенікс, 2003. — 584 с.
2. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Камень и небо. — М.:Грант, 2000. —288 с.
3. Добров Г.М. Наука о науке.— Киев: Наук. думка, 1989. — 304 с.
4. Коллинз Р. Социология философий. Глобальная теория интеллектуального изменения. — Но-
восибирск: Сибирский хронограф, 2002. — 1281 с.
5. Бурдье П. Социальные условия международной циркуляции идей // П.Бурдье. Социальное про-
странство: поля и практики — М.: Ин-т эксперим. социологии; СПб.: Алетейя, 2005.— С. 539—553.
6. Еко У. Вступ. Роль читача // У.Еко. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. — Львів,
2004. — С.23—77.
7. Касавин И.Т. Традиции чтения (к типологии текстов и текстовых эпох). //Философия науки.
Методология и история конкретных наук. —М., 2007. — С. 233—256.
8. Бурдье П. Поле науки. // П.Бурдье. Социальное пространство: поля и практики.— С.473—
517.
Проблема становлення норм про-
фесійної діяльності вченого в наші
дні набула широкої актуальності, ос-
кільки моральна проблематика виді-
лилася у сферу наукознавчого аналізу
(Р.Мертон, Н.Мотрошилова та інші).
Останнім часом дослідники приділя-
ють увагу саме ціннісним, етичним
аспектам наукової діяльності. Це пояс-
нюється тим, що наука зараз є не тільки
однією з виробничих сил національних
господарств і світового господарства в
цілому, але й універсальним джере-
лом нових досягнень, які стають осно-
вою технічного прогресу, визначають
якість життя. Типовий для сучасної
епохи перебіг численних криз, наслід-
ки яких впливають на людей і являють
собою глобальну небезпеку, покладає
на науку особливу відповідальність як
на силу, яка бере участь у виникненні
таких ситуацій, а також на творців цієї
науки, тобто на вчених. Можна чути
багато звинувачень на адресу науки
і вчених, і це природно, бо причина-
ми криз, які розгортаються в наш час,
виступають фактори технічного про-
гресу, який відкриває можливість як
розумного використання досягнень
техніки, так і застосування їх на шко-
ду людству. Наука несе певну відпові-
дальність за умови, які склалися в ре-
зультаті використання техніки, а також
вчені, які своїми роботами проклада-
ють шлях до виникнення негативних
наслідків. Дослідників цікавлять нор-
ми науки, а не лише норми матеріаль-
ного виробництва, що пояснюється
дією соціальних і внутрішньонаукових
факторів, але перш за все зростанням
значення науки для сучасного суспіль-
ства, її цінності для людства. В основі
норм професійної діяльності вчених
лежить відповідальність останніх пе-
ред своїми колегами, перед своєю га-
луззю науки, перед наукою в цілому
за достовірність своїх результатів, які
вони пропонують на розгляд науково-
му співтовариству, бо від них залежить
доля суспільства.
Норми професійної діяльності вче-
них, їх зачатки склалися ще з античних
часів. Зусилля вчених були спрямовані
на пошуки істини. Всім відомий вис-
Л.П.Мелещенко,
аспірант
Ñòàíîâëåííÿ íîðì ïðîôåñ³éíî¿
ä³ÿëüíîñò³ â÷åíîãî
Ë.Ï. Ìåëåùåíêî
Матеріали VII Добровської конференції162
лів Арістотеля: „Платон — мій друг,
але істина дорожча”. Його сенс поля-
гає в тому, що в прагненні до істини
вчений не повинен рахуватися ні зі
своїми симпатіями, ні з антипатіями,
ні з будь-якими іншими обставинами
[1,с.5]. Але частіше відразу визначити
істинність наукового знання немож-
ливо. Тому і норми наукової етики не
вимагають, щоб результат кожного до-
слідження був обов’язково істинним.
Сократ, скажімо, вчив, що людина чи-
нить погано лише тому, що не усвідом-
лює це, і коли вона пізнає, що таке доб-
рочесність, то завжди шукатиме її. Тим
самим знання визнавалося умовою,
необхідною для доброчесного життя,
але разом з тим і сам пошук знання ста-
вав доброчесною діяльністю. Отже, ми
бачимо, що етична проблематика сто-
сується науки в цілому, і її роль в ста-
новленні сучасної науки дуже значна,
тому що протягом цього процесу наука
перш за все отримала моральну функ-
цію як її обґрунтування і виправдання
перед культурою і суспільством.
Норми професійної діяльності вче-
ного містяться також у клятві Гіппокра-
та. Основними принципами цієї клят-
ви були: „перш за все не роби шкоди”
і „принось користь”, що закликають
до відповідальності вчених, до їх сум-
лінності. Медицина і далі продовжує
ними користуватися. Яскравим при-
кладом застосування цих принципів
може служити відкриття Ерліхом його
першого радикального засобу проти
сифілісу — препарату 606. Вчений взяв
на себе велику відповідальність, бо з
однієї сторони стояла тяжка хвороба,
а з іншої — лікарський засіб, який міг
викликати важкі побічні наслідки. Ер-
ліх був впевнений у своєму препараті,
і, не дивлячись на ризик деякої можли-
вої шкоди його дії, тяжка хвороба була
переможена. У цьому випадку мав міс-
це акт морального вибору, який визна-
чався відповідальністю вченого перед
своїми колегами і науковими співтова-
риством загалом, тобто професійною
відповідальністю.
Становлення норм діяльності вче-
них тісно пов’язане з ідеалами і цін-
ностями як суспільства, так і цієї діяль-
ності, оскільки вона, як і будь-яка інша,
має чітко визначену мету, для досяг-
нення якої шукають можливі засоби.
Мета наукової діяльності визначається
суспільством. В епоху становлення ка-
піталізму феодалізм і духовний диктат
церкви почали перешкоджати розвит-
ку виробничих сил, нових соціальних
відношень, нової науки і світогляду.
Потреба істотного оновлення суспіль-
ства відбилася у формуванні науки Но-
вого часу, що стала засобом розширен-
ня географічних кордонів, розвитку
нової техніки і виробництва, духовною
антитезою релігії, важливим фактором
формування нового погляду на світ і
роль людини в ньому. Це сприяло зміні
організаційних форм науки, появі нау-
кових співтовариств, академій, а також
диференціації наук, збільшенню ваги
експериментальних галузей науки.
Таким чином, зростає самосвідомість
науки як цілісної і специфічної сфери
суспільної діяльності. Саме в XVII ст.
істина стає її головною цінністю, на
відміну від середніх віків, де панувала
віра в релігійні догми. Пошуки істини
проводила не конкретна людина, а
певні групи вчених, тобто тут мала
місце колективна діяльність [2, с.
5—6]. Наука Нового часу функціонує
на основі правил, які приписують най-
ефективніший спосіб дій через систе-
му дозволів, заборон, норм, мораль-
но чи матеріально санкціонованих. У
Новий час складалися правила, якими
ÑÒÀÍÎÂËÅÍÍß ÍÎÐÌ ÏÐÎÔÅѲÉÍί IJßËÜÍÎÑÒ² Â×ÅÍÎÃÎ
Наука та наукознавство, 2007, № 4. Додаток 163
вчені користуються і тепер — норми
професійної наукової діяльності, що
регулюють відношення з колегами,
а також з представниками інших со-
ціальних інститутів суспільства. Тому
можна вважати, що є дві етики на-
уки — „внутрішня” та „зовнішня”.
„Внутрішня” етика знаходить ві-
дображення в різноманітних підходах
до самої науки. Вона є описом того,
як повинні діяти вчені, представни-
ки певного професійного об’єднання,
стосується проблеми демаркації науки,
тобто визначення межі між наукою і
ненаукою. „Внутрішня” етики науки
відображає її особливість як сфери
знання: інтенцію до пошуку істини як
вищої наукової цінності; цінність но-
визни наукових результатів; вимоги
несуперечливості, системності науко-
вих тверджень, можливість їх перевір-
ки науковою практикою.
Можна виокремити принаймні два
етапи творення „внутрішньої” етики
науки. Перший — формування логіч-
них норм наукової творчості. Найбільш
чітко цей аспект висвітлений в працях
позитивістів (К.Поппера, М.Лакатоса,
М.Полані та ін.). Вони відображають
характерні риси науки як специфічної
форми пізнання в результаті аналізу
наукових текстів.
Другий — формування наукового
етосу, тобто норм поведінки вченого
як представника професійної спільно-
ти. Ці норми регулюють поведінку вче-
ного, його діяльність в інституціоналі-
зованій науці ( Р.Мертон та його послі-
довники, Т.Кун, М. Полані та ін.).
Наприклад, для К.Поппера кри-
терієм науковості теорії є можливість її
фальсифікувати чи спростувати [3]. Він
вважає, що вчені роблять відкриття,
прямуючи не від фактів до теорії, а від
гіпотез до одиничних висловлювань.
Вчені користуються гіпотетико-дедук-
тивним методом. З гіпотез загально-
го характеру робляться висновки, які
порівнюються з протокольними твер-
дженнями. Через те, що жодна теорія,
за К.Поппером, не може бути доведена
остаточно, вона за визначенням має гі-
потетичний характер, її утворюють не
закони, а правдоподібні твердження.
Будь-яка теорія є ненадійною і, мож-
ливо, помилковою. Остаточно довести
теорію неможливо, але її можна фаль-
сифікувати. Теорія є спростованою,
якщо вона суперечить емпіричним да-
ним. Фальсифікована теорія змінюєть-
ся новою, яку починають раціонально
критикувати. К.Поппер відмовився
від вузького емпіризму та індуктивіз-
му логічних позитивістів, замінивши їх
принципами органічного зв’язку тео-
ретичного і емпіричного рівніів знань.
Він вважав, що науковою є та концеп-
ція, яка співставляється з емпіричними
даними і яка в будь-який момент може
бути фальсифікована. Тому професій-
на діяльність вчених повинна мати за
мету створення таких теорій, які б від-
повідали принципу фальсифікації.
Для М.Лакатоса діяльність вчено-
го пов’язана зі створенням „дослід-
ницьких програм”[4]. Він вважає, що
реальними є лише науки, які дозволя-
ють вивчати себе з точки зору певних
логічних вимог. При цьому він запро-
понував оригінальний варіант логіки
здогадування і фальсифікації. Потріб-
но порівнювати не теорії, а науково-
дослідні програми. Кожна така про-
грама містить декілька теорій, міцне
ядро програми переходить від однієї до
іншої, а захисний пасок може частково
порушуватися. Перехід до нової про-
грами відбувається, коли порушуєть-
ся повністю ціле ядро. Нова програма
повинна мати новий емпіричний зміст
Ë.Ï. Ìåëåùåíêî
Матеріали VII Добровської конференції164
у порівнянні з попередньою. Лакатос
зумів виділити важливі моменти в про-
цесі розвитку знань. Вчений повинен
розрізняти теорії і програми і визнача-
тись, в рамках якої з них він знаходить-
ся. Якщо він не знатиме про інші про-
грами, то це призведе до однобічності
та невикористання переваг інших про-
грам.
Т. Кун в праці „Структура науко-
вих революцій” розробив концепцію
розвитку науки як зміни наукових
парадигм, чергування періодів нор-
мальної науки і наукових революцій.
Парадигма — це сукупність теоретич-
них і методологічних передумов, що
визначають конкретне наукове дослід-
ження, яка відтворюється в науковій
практиці на даному етапі. Парадигма
є основою вибору проблем, моделлю
і зразком для вирішення дослідниць-
ких завдань. Згідно його концепції,
на першому етапі наукової дисциплі-
ни відсутня система цінностей і зго-
да відносно мети, теоретичних уста-
новок, загальноприйнятих методів і
фактів. Створення парадигми означає
досягнення такої згоди на основі за-
гальноприйнятих зразків теоретичних
чи емпіричних знань, дослідницьких
методологій. При цьому вчені спи-
раються на особливі цінності, вико-
ристовують закриту мову і утворюють
замкнуте співтовариство. Перехід від
однієї парадигми до іншої супровод-
жується колективною зміною бачення,
інтерпретації емпіричних фактів. Ті
знання, які були отримані в рамках різ-
них парадигм, не можна порівнювати і
вони мають різний сенс. Порівняння
парадигм відбувається не науковою, а
буденною і філософською метамовою.
Нормальна наука, яка розвивається в
рамках однієї парадигми, приводить до
удосконалення теорій і зростання ем-
піричних фактів. Відкриття аномаль-
них фактів, які неможливо пояснити
в рамках пануючих поглядів, приво-
дить до наукових революцій, в ході
яких складаються нові парадигми. Але
прогресу, пов’язаного зі зростанням
об’єктивної істини, Т.Кун не визнає,
вважаючи, що такі знання можуть бути
схарактеризовані як більш чи менш
ефективні для вирішення відповідних
завдань. Кожна парадигма має свої
критерії раціональності. Т.Кун під-
креслює, що наука —результат дії нау-
кових колективів і шкіл. Таким чином,
за Т.Куном, розвиток науки є зміною
парадигм наукового співтовариства.
У випадку нормальної науки вчений
працює в жорстких межах встановле-
ної парадигми. У періоди наукових ре-
волюцій відбувається зміна парадигми
і відповідно способів наукової діяль-
ності вченого [ 5, с. 28—30].
Найбільшою своєрідністю відзна-
чається так звана концепція неявного,
особистісного знання, автором якої є
відомий британський вчений М. По-
лані. Ця концепція була розкритикова-
на К.Поппером, який звинувачував її в
іраціоналізмі. Куайн звинувачував По-
лані в тому, що він хоче звільнитися від
поняття спостереження. Але основною
метою цієї концепції було подолання
помилкового ідеалу деперсоніфікова-
ного наукового знання, яке ототож-
нювалось з об’єктивним. Основні тези
концепції особистісного знання: науку
створюють люди, які володіють майс-
терністю; науковій діяльності немож-
ливо навчитися через підручник, бо це
вміння передається при спілкуванні з
майстром; люди, які створюють науку,
не можуть бути замінені іншими та від-
ділені від знання, яке вони виробляють;
в пізнавальній і науковій діяльності
важливими є мотиви особистісного до-
ÑÒÀÍÎÂËÅÍÍß ÍÎÐÌ ÏÐÎÔÅѲÉÍί IJßËÜÍÎÑÒ² Â×ÅÍÎÃÎ
Наука та наукознавство, 2007, № 4. Додаток 165
свіду, переживання, внутрішньої віри в
науку, в її цінність, зацікавленість вче-
ного, особиста відповідальність.
Полані вважає, що особистісне
знання — це інтелектуальна самовід-
даність, яка не є недосконалістю, а нав-
паки, необхідним елементом знання.
Вчений підкреслює, що будь-яка спро-
ба вилучити людську перспективу із
картини світу призведе до абсурдності.
Встановлення істини залежить від ряду
наших власних основ і критеріїв, які не
піддаються формальному визначенню.
У пізнавальному процесі важливе міс-
це, за Полані, займає віра, яка є джере-
лом знання і на якій базується система
взаємодовіри. Згода явна і неявна, ін-
телектуальна пристрасть, наслідуван-
ня культури — це імпульси, пов’язані
з вірою. Розум спирається на віру як
на свою основу, але й здатен піддати її
сумніву [6,с. 131].
Для П. Фейєрабента важливим є
так званий методологічний анархізм.
Зміст його полягає в тому, що під час
зіткнення теорії з науковим фактом
для її фальсифікації потрібна ще одна
теорія. Для цього вчений висуває і
розробляє принцип поліферації, тобто
розмноження теорій, і відстоює право-
мірність будь-якої нової теорії. Кож-
ний вчений повинен творити вільно,
неупереджено. При цьому потрібно
висувати навіть недоведені та непе-
ревірені закони і гіпотези. Джерелом
альтернативних ідей можуть бути зна-
харство, магія, містика, східні культи
та ін. Всі вони мають власну цінність.
Взагалі не існує загальних норм, уні-
версальних критеріїв раціональності
чи науковості, завжди знайдуться фак-
ти чи обставини, що можуть стати у на-
годі, норми, стандарти і концепції, які
не підтримують в інших умовах. Відмо-
ва від ідеалів класичної науки набула
стійких рис і полягає в тому, що наука
постає як процес розмноження теорій,
і не існує жодної риси і навіть стійких
тенденцій, вважає Фейєр абент. Ще він
вважає, що кожна теорія створює влас-
ну мову для опису фактів, встановлює
свої стандарти і норми, які можуть
протиставлятися одні іншим. Некри-
тичні запозичення їх термінології і
мови можуть зашкодити вченому. Він
не повинен слідувати нормам, а має
досліджувати факти самостійно, уни-
каючи тиску [ 7, с. 121].
Норми наукового етосу регулюють
діяльність вченого, яка здійснюється
для реалізації наукових цінностей. Ви-
щою науковою цінністю є істина, до-
сягнення істинного результату можли-
ве як відомим вченим, так і початків-
цем. „ Ніякі минулі заслуги не беруть-
ся до уваги, якщо йдеться про наукові
докази” [8, с.51]. В.С.Стьопін описує,
як маловідомий службовець патент-
ного бюро А.Ейнштейн дискутував з
вже відомим вченим Г.Лоренцем, до-
водячи справедливість своєї трактов-
ки введених останнім перетворень.
А.Ейнштейн виграв цю суперечку. Але
прикметно те, що ні Лоренц, ні його
колеги не брали до уваги, що дискусія
йшла між відомим вченим і тоді ще мо-
лодим фізиком А.Ейнштейном.
У наш час важливою залишається
проблема авторського пріоритету, а та-
кож оцінка наукових здобутків колега-
ми. Відомі різноманітні санкції науко-
вих товариств за порушення цих етичних
принципів науки. Скажімо, в середині
70-х років минулого сторіччя широко-
го резонансу набула так звана справа
біохіміка і нейрофізіолога Галліса. Він
займався проблемами морфінів мозку і
висунув оригінальну гіпотезу про те, що
морфіни мозку однаково діють на нерво-
ву клітину. Вчений провів серію склад-
Ë.Ï. Ìåëåùåíêî
Матеріали VII Добровської конференції166
них експериментів, але переконливих
доказів на користь своєї гіпотези не здо-
був, хоча певні дані свідчили про її пер-
спективність. Побоюючись конкуренції
з боку колег, Галліс вдався до фальси-
фікації даних експериментів і опубліку-
вав результати свого „відкриття”. Але
колеги біохіміки не змогли повторити
досліди за опублікованою Галлісом ме-
тодикою і запропонували йому публічно
провести експеримент на симпозіумі в
1977 р. в Мюнхені. Галліс вимушений
був зізнатися у фальсифікації. Наукова
спільнота відреагувала цілковитим бой-
котом. Колеги перестали підтримувати
з ним наукові контакти, співавтори від-
мовилися від спільних з ним праць. Гал-
ліс вимушений був опублікувати листа з
вибаченням перед колегами і заявив, що
не буде більше займатися наукою [8,с.
51—52].
Крім участі у проведенні наукових
досліджень, сучасному вченому дово-
диться виконувати багато інших ро-
лей, кожна з яких вимагає дотримання
певних етичних норм. Після того, як
дослідження завершено, його резуль-
тат мають розглянути колеги, які спе-
ціалізуються в тій самій галузі знання.
У науковій публікації вченого повинні
бути посилання на праці попередни-
ків, в яких була поставлена проблема.
Коли стаття публікується, вона висту-
пає свого роду заявкою, що стверджує
пріоритет автора на відкриття, яке
викладене в даній статті. Деякі дискусії
про пріоритет, наприклад дискусія про
те, хто — Ньютон чи Лейбніц — від-
крив диференціальне числення, стали
яскравими сторінками в історії науки.
Дослідник, який публікує отримані
ним результати, робить їх надбанням
усього наукового співтовариства. Тим
самим він дозволяє іншим членам спів-
товариства їх критикувати, відкриваю-
чи своїм колегам можливості для спро-
стування власних ідей [9, с. 410—411].
Після виходу наукової публікації
колеги вченого повинні її рецензува-
ти. Це ще одна роль, яка виконується
вченим і яка має особливе значення
для самоорганізації наукового співто-
вариства. Рецензування праць — одна
з особливостей діяльності науково-
го співтовариства, за допомогою якої
воно визначає пріоритети розвитку
відповідної галузі знання. Рецензенти
несуть моральну відповідальність за
майбутнє своєї галузі знання.
Крім внутрішньої етики науки,
існує ще „зовнішня”. Як і в випадку
„внутрішньої” етики, тут можна вио-
кремити два її види. По-перше, „зов-
нішня” етика науки втілює соціокуль-
турні норми суспільства. Причиною
її формування було розповсюдження
техніки і технологій, які є уречевлен-
ням наукових результатів, прикмет-
ним в цьому плані було виникнення
професії інженера. „Зовнішня” етика
виражається у відповідальності вче-
них за результати своїх досліджень,
тому що, крім позитивних результатів,
наявні і такі, які суперечать праву лю-
дини на життя ( зброя масового зни-
щення — хімічна, біологічна, атомна),
а також результати, які призводять до
екологічних катастроф (загрожують іс-
нуванню природи). Тому значне місце
належить соціальній відповідальності
вчених за наслідки своєї роботи.
По-друге, соціальний інститут на-
уки, хоча і є системою, здатною до са-
моорганізації, але функціонує в постій-
ній конкурентній боротьбі за обмежені
суспільні ресурси. Від початку XX ст.
практично у всіх розвинених країнах
створена система керівництва наукою.
Окрім того, існують численні фонди,
які виконують координуючу, фінан-
ÑÒÀÍÎÂËÅÍÍß ÍÎÐÌ ÏÐÎÔÅѲÉÍί IJßËÜÍÎÑÒ² Â×ÅÍÎÃÎ
Наука та наукознавство, 2007, № 4. Додаток 167
сово-розподільчу функцію. Хоча ці
організації виконують адміністративну
роль, але до їх діяльності долучаються
вчені-експерти, на яких покладаєть-
ся завдання оцінки наукових заявок.
Прийняття рішення щодо конкурс-
ного вибору проекту часто вимагає не
лише професійної компетентності, але
й морального вибору під тиском полі-
тичних чи корпоративних сил. Яскраві
приклади зловживань на цьому терені
наведені в книзі американського авто-
ра Р.Белла [10].
Можна зазначити, що іноді норми
„зовнішньої” та „внутрішньої” етики
можуть призводити до парадоксальних
конфліктних ситуацій. У зв’язку з цим
можна процитувати В.Гейзенберга:
„Згадую одну з останніх розмов з Енрі-
ко Фермі, невдовзі перед майбутнім
випробуванням першої водневої бом-
би в Тихому океані. При обговоренні
цього плану я дав зрозуміти, що, зва-
жаючи на ймовірні біологічні та полі-
тичні наслідки, від такого випробуван-
ня слід утриматися. Фермі заперечив:
«Але ж це такий гарний експеримент».
Ось, мабуть, найсильніша мотивація,
яка передує практичному застосу-
ванню науки: вченому необхідне під-
твердження від неупередженого суд-
ді — самої природи — в тому, що він
правильно зрозумів її структуру. І йому
хочеться бачити витвори своїх зусиль в
дії” [11, с. 203].
Норми наукової етики рідко фор-
мулюється у вигляді кодексів. Але ві-
домі спроби виявлення, опису і аналізу
цих норм.
Найпопулярніша з них це концеп-
ція Р. Мертона. У ній він описує етос
науки, який розуміється як комплекс
цінностей і норм, що передаються
з покоління у покоління вчених і є
обов’язковими для них. Вчений виді-
лив чотири основні цінності: 1) універ-
салізм — вимога, адресована вченому,
щоб він орієнтувався на здійснення
не особистих чи групових інтересів, а
шукав об’єктивне наукове знання, іс-
тинність наукових тверджень повинна
оцінюватися незалежно від віку, статі,
раси, авторитету, титулів і статусу їх
авторів; результати будь-якого вчено-
го повинні критично осмислюватися і
перевірятися, тим самим доводячи, що
наука — демократична; 2) колектив-
ний характер науки — змушує вчено-
го ділитися своїми відкриттями з усім
науковим співтовариством, бо науко-
ве знання є колективною власністю;
3) незацікавленість, пошук істини не
задля власної користі — визнання має
розглядатися як можливий наслідок
наукових досягнень, а не як його мета;
4) організований скептицизм — орієн-
тує вченого на критичне ставлення до
своєї праці та досліджень інших вче-
них, на необхідність перевірки даних,
тобто вчений несе певну відповідаль-
ність за наслідки своєї роботи [12, с.
24]. Цей аналіз цінностей і норм науки
багато раз критикувався. Інші вчені
вважали, що норми, які запропонував
Мертон, не завжди виконуються вче-
ними. Тому під впливом цієї критики
Мертон у своїй праці „Амбівалентність
вченого” відмітив протилежно направ-
лені професійні норми, на які орієнту-
ються вчені в своїй діяльності. Напри-
клад, вченому потрібно якнайшвидше
робити свої результати доступними для
всіх колег; йому треба знати всі їх пра-
ці, як минулі, так і сучасні; він повинен
добре перевірити свої результати перед
публікацією; не повинен підкорятися
інтелектуальній моді тощо.
Хоча нормативно-ціннісна струк-
тура науки не є жорсткою, але наяв-
ність норм і цінностей дуже важлива
Ë.Ï. Ìåëåùåíêî
Матеріали VII Добровської конференції168
для самоорганізації наукового спів-
товариства. Н.Мотрошилова виділяє
такі норми етики науки: 1) пізнаваль-
ні — різні методологічні та світоглядні
установки, які визначають відношення
пізнавального суб’єкта до пізнаваль-
ного об’єкта („технологічні норми”);
2) соціальні внутрішньонаукові — ре-
гулюють процес науково-дослідної
діяльності як діяльності колективної;
3) загальносоціальні норми — вплива-
ють на відношення між соціальним ін-
ститутом науки і суспільством в цілому
[13,с. 107]. Ці норми між собою тісно
пов’язані й виконання їх відображає
рівень етичного розвитку індивіду, ко-
лективу і суспільства в цілому.
Вчені повинні дотримуватися ос-
новних положень норм своєї професій-
ної діяльності, бо їх порушення здатні
викликати серйозні труднощі в роз-
витку тієї чи іншої області знань, а та-
кож можуть виникнути неприємності
й для самого порушника, і для науки в
цілому. Коли такі порушення набува-
ють масового характеру, під загрозою
опиняється і сама наука. Наприклад,
в галузі генної інженерії непродумана
методика чи необережність при „зник-
ненні” небезпечного, потенційно пато-
генного матеріалу з лабораторії могли б
мати великі, навіть глобальні наслідки,
зумовивши виникнення нової епідемії,
для боротьби з якою медицина ще не
має ліків. Також вчені повинні довіря-
ти своїм колегам, оскільки без цього
неможливий розвиток науки. Існують
різноманітні кодекси етики, а також
рухи за колективну відповідальність
[14,15]. Привертають увагу такі широкі
форми суспільного руху, як Міжна-
родна федерація вчених, їх професійні
об’єднання в різних країнах, органі-
зації з чітко визначеною метою, такі,
наприклад, як Британська асоціація із
соціальної відповідальності вчених, та
ін. Це є формою прояву розуміння вче-
ними своєї відповідальності за пробле-
ми, які сягають глобальних масштабів і
впливають на різні сторони сучасного
суспільства.
Отже, застосування наукових знань
в усі часи не було нейтральним ні в
політичному, ні в соціальному, ні в еко-
номічному та етичному аспектах. Від-
повідальність за використання досяг-
нень науки в першу чергу несуть вчені.
Адже ніхто не в змозі краще них дати
оцінку позитивним і негативним сто-
ронам застосування наукових резуль-
татів. Прогрес науки не є самоціллю
для людства, найперше він має сприя-
ти всебічному розвитку людини, в тому
числі покращанню матеріальних умов
її життя. Наука не скасовує значимість
таких цінностей, як свобода, справед-
ливість, щастя тощо. Вона повинна до-
помагати розвитку людини як творчої
особистості. Але чи буде наука дійсно
сприяти прогресу суспільства і людини
чи, навпаки, буде служитиме силам ре-
акції — це вже залежить від самих лю-
дей і суспільства, від їх усвідомлення
відповідальності перед майбутнім.
1. Философия и методология науки / Под ред. В. И. Купцова.— М., 1996.— 596 с.
2. Тудосеску Й. Идеалы и нормы социальной деятельности // Вопросы философии. — 1984.— № 3.
3. Поппер К. Логика и рост научного знания. — М., 1987.— 245 с.
4. Лакатос М. Методология научно-исследовательских программ // Вопросы философии. —
1995. — № 4.
5. Кун Т. Структура научных революций. — М., 1991.
6. Полани М. Личностное знание.— М., 1985.
7. Фейерабент П. Избранные труды по методологии науки. — М., 1967.
8. Стёпин В. С. Теоретическое знание.— М., 2003.— 744 с.
Наука та наукознавство, 2007, № 4. Додаток 169
9. Лебедев Г. Философия науки. — М., 2005.
10. Bell Robert. Impure Science: Froude Com promice and Political Influence in Scientific Research. —
N.Y., 1992. — 301 p.
11. Гейзенберг В. Физика и философия. — М., 1963. — 203 с.
12. Merton R. The Sociology of Science. The Theoretical and Empirical Investigation. — N. Y., 1973.
13. Мотрошилова Н.В. Нормы науки и ориентация ученого // Идеалы и нормы научного
исследований. — Минск, 1981.
14. Кодекс наукової етики // Наука та наукознавство. — 2005. — № 3. — С. 31—37.
15. Лобанова Л.С. К вопросу о разработке Кодекса академической этики в современных условиях
развития науки. // Наука та наукознавство. — 2004. — №4. Додаток. — С. 104—116.
Важнейшей проблемой современ-
ной науки, которая уже сказывается
на эффективности научных исследо-
ваний и сдерживает технологический
прогресс, является проблема резкого
ухудшения качества научного обще-
ния.
Многие авторы (Nelson [1], Pestre
[2] и др.) обращают внимание на фраг-
ментацию и дезинтеграцию традици-
онных научных сообществ, связанную
с изменениями режима регулирования
прав на интелектуальную собствен-
ность, начавшимися с конца 80-х —
начала 90-х годов ХХ века. Указанные
изменения в патентном законодатель-
стве, как известно, привели к расшире-
нию сферы патентования результатов
фундаментальных исследований. Как
указывает Pestre [2], «систематическое
патентование базовых знаний раздроб-
ляет имеющиеся знания и затрудняет
мобилизацию ресурсов, ограничивает
количество потенциальных изобрета-
телей». Nelson [3] подчеркивает, что
сложившийся режим прав на интел-
лектуальную собственность является
важнейшим (наряду с глобализацией
хозяйственных процессов) фактором,
определяющим современный кон-
текст, в котором развивается мировая
экономика.
Патентование научных откры-
тий делает фактически незаконными
их верификацию и изучение другими
исследователями, что ставит под сом-
нение основные принципы функци-
онирования науки и явно замедляет
прогресс иследований в соответствую-
щих направлениях. Например, в био-
медицинской сфере патентование на-
учных приборов, инструментов и экс-
периментальных техник чрезвычайно
затрудняет исследования и блокирует
доступ к определенным их направле-
ниям и путям [4].
В то же время все чаще фиксиру-
ются случаи отчуждения формально
не отчуждаемого авторского права,
когда исследователь лишается права
на публикацию результатов под сво-
им именем и тем более на свободное
исспользование своего открытия даже
в сугубо научных, некоммерческих
целях. Ухудшается состояние научной
этики [5].
З.А. Попович,
вед. инженер ОАО «Укртелеком», канд. экон. наук
Íîâûå ñîöèàëüíûå èíèöèàòèâû è íîâàÿ
ìîäåëü íàó÷íîãî îáùåíèÿ
Кризис традиционной науки и традиционных социальных институтов
|