Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Назва видання: | Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50417 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) / Г. Єфіменко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 135-176. — Бібліогр.: 147 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-50417 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-504172013-10-21T03:01:46Z Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) Єфіменко, Г. 2011 Article Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) / Г. Єфіменко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 135-176. — Бібліогр.: 147 назв. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50417 uk Проблеми історії України: факти, судження, пошуки Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Єфіменко, Г. |
| spellingShingle |
Єфіменко, Г. Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| author_facet |
Єфіменко, Г. |
| author_sort |
Єфіменко, Г. |
| title |
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) |
| title_short |
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) |
| title_full |
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) |
| title_fullStr |
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) |
| title_full_unstemmed |
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) |
| title_sort |
визначення кордону між усрр та рсфрр (1917–1920) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2011 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50417 |
| citation_txt |
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) / Г. Єфіменко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 135-176. — Бібліогр.: 147 назв. — укр. |
| series |
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| work_keys_str_mv |
AT êfímenkog viznačennâkordonumížusrrtarsfrr19171920 |
| first_indexed |
2025-07-04T12:07:21Z |
| last_indexed |
2025-07-04T12:07:21Z |
| _version_ |
1836718062399651840 |
| fulltext |
Єфіменко Геннадій (Київ)
ввииЗЗннааччеенннняя ккооррддооннуу
ММІІжж ууССрррр ТТаа ррССффрррр ((11991177––11992200))
Радянська Українська Народна Республіка була проголошена у Харкові
25 (12) грудня 1917 р. як частина федеративної Росії. До 28 грудня 1920 р.,
коли було укладено союзний договір між УСРР та РСФРР з визнанням неза -
лежності обох сторін, радянська Україна (в період, коли існувала радян ська
влада на території республіки) начебто зберігала свою державність. Мало
того, 19 березня 1918 р. ІІ Всеукраїнським з’їздом рад була проголо шена її
незалежність. Але до 28 грудня 1920 р. не існувало формального правового
акту, в якому б РСФРР визнала незалежність УСРР. Про реальне відокрем -
лення України теж говорити не доводиться. Тому в цей час на визначення
територіального розмежування між УСРР та РСФРР впливали як економічні
потреби єдиної радянської держави, так і відносини між двома державними
утвореннями, які виникли на території колишньої імперії Романових.
Статус радянської України у цей час не був сталим. Змінювалося й
бачен ня його найближчих перспектив. Обидва фактори найбільш безпосе -
реднім чином впливали на територіальне розмежування між РСФРР та
УСРР. Незважаючи на те, що після утворення СРСР і формального перетво -
рення України на рівноправну з РСФРР республіку північний і східний
кордон був дещо скорегований, основна його лінія, яка і сьогодні розме -
жовує Україну та Росію, була визначена у 1917–1920 рр.
На перший погляд, вказана проблематика є добре дослідженою в істо -
рич ній науці. Існуючі в пострадянській історіографії дослідження можна
розділити на три групи.
До першої можна віднести узагальнюючі праці про кордони1. Як пра -
вило, вони охоплюють великий хронологічний проміжок часу, тому питан -
ню формування території УСРР в 1917–1920 рр. уваги приділяється недо -
статньо. До того ж у деяких з таких досліджень є суттєві неточності. Так,
приміром, працю М.Дністрянського ми називаємо лише тому, що вона була
першою з цієї проблематики. Як довідкове видання її використовувати не
варто. Окрім неповноти викладеного матеріалу, у праці наявні суттєві
фактологічні недоліки. Зокрема, у книзі вказується, що в 1919 р. до складу
Росії перейшли 4 повіти «чернігівсько-російського пограниччя»: Суразький,
Новозибківський, Білгородський і Грайворонський2. Історичною помилкою
тут є включення Білгородського та Грайворонського повітів до названого
135
http://history.org.ua
переліку замість Стародубського і Мглинського, питання про які розв’язу -
валося завжди в комплексі з Суразьким та Новозибківським — це були
чотири північних повіти Чернігівської губернії за дореволюційним адмінпо -
ділом. Географічною помилкою є віднесення Грайворонського та Білгород -
ського повітів до «чернігівсько-російського» пограниччя, — обидві адміні -
стративні одиниці нетривалий проміжок часу у 1918–1919 рр. належали до
Харківської губернії і з нею ж надалі межували.
Більш детально заявлену проблему розглянуто у колективній монографії
В.Боєчка, О.Ганжі та Б.Захарчука3. Зокрема, чимало уваги приділено
встановленню лінії кордону між УСРР та РСФРР в 1919 р. Але в цій книзі,
які і в попередній, не аналізувалася проблема територіального розмежу -
вання між радянськими Росією та Україною наприкінці 1917 — початку
1918 рр., залишилися поза увагою і зміни 1920 р. Окрім того, як у самому
тексті, так і в документі, наведеному наприкінці книги, є фактичні помилки,
про суть яких ми скажемо нижче. У праці Г.Єфіменка та С.Кульчицького4
увага зверталася на принципи визначення кордонів наприкінці 1917 — на
початку 1918 рр. Однак у цьому дослідженні залишено поза увагою зміни
кордонів між УСРР та РСФРР в 1919 і в 1920 рр.
До другої групи праць слід віднести ті дослідження, де предметом
аналізу стали зміни в адміністративно-територіальному устрої радянської
України в перші роки її існування. З огляду на більш тісну хронологічну
прив’язку, проблема кордонів з РСФРР там розглянута більш детально.
Зокрема, залучивши цікаві матеріали, територіальні зміни в 1919–1920 рр.
прослідкувала М.Дмитрієнко5. Разом із цим у її статті бракує деталей,
недостатньо чітко простежено механізм та логіка ухвалення рішень,
трапляються деякі неточності у датуванні. Це майже не впливає на наукову
цінність статті, основою темою дослідження якої є адміністративно-
територіальний устрій УСРР в 1919–1920 рр., однак проблема кордонів з
РСФРР потребує більш прискіпливого вивчення.
Зміна кордонів з РСФРР є невід’ємною частиною дослідження донець -
кого історика В.Шабельнікова у двох ідентичних за змістом статтях, де він
аналізує зміни АТП України в 1917–1921 рр.6. Враховуючи насиченість тих
років різного роду змінами в адмінподілі, очікувати детального опису меха -
нізму встановлення кордонів від автора було не варто. Але, навіть як для такої
узагальненої праці, у ній є занадто багато недоліків: помилки фактологіч -
ного характеру, вказівки на вагомі зміни кордонів між УСРР і РСФРР в
1919 р. без посилання на джерело, суть яких (названих змін) суперечить
рати фіко ва но му УСРР 10 березня 1919 р. договору з РСФРР про кордони,
«додумування» (чи, точніше, «придумування») змісту документу, описки
Єфіменко Геннадій
136
http://history.org.ua
(чи помилки) у назві спірного між РСФРР та УСРР повіту тощо. Натомість
у праці О.Сагач таких помилок немає, окрім хіба що вживання абревіатури
«РРФСР»7. Оскільки ж основною темою її дослідження був АТП радянської
України початку 1920 рр., то зміна лінії кордону між УСРР та РСФРР
авторкою простежена поверхово.
Заслуговує на увагу монографія одеського історика В.Кузьменка, в
одному з підрозділів якої досить детально аналізується питання про кордон
між УСРР та РСФРР8. На відміну від більшості дослідників, цей автор
чимало уваги приділяє баченню територіального питання більшовицьким
центром наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. Щоправда, про події
1919–1920 рр. він говорить стисло і в основному посилається не на першо-
джерела, а на праці інших дослідників, у яких, як вже відзначалося, бувають
неточності. Але загалом це одна з найбільш точних і виважених праць із
даної тематики.
З огляду на те, що найбільш вагомі зміни в територіальному наповненні
«українських» губерній сталися на східному напрямку, актуальними є праці,
у яких досліджується формування і організаційне зміцнення Донецької
губернії у 1920 р. Їх доречно віднести до третьої групи праць, в яких
розглядається зміна кордону між УСРР та РСФРР. Зокрема, йдеться про
праці В.Шабельнікова9. В останній із своїх статей автор нарешті не повторив
характерне для своїх попередніх праць твердження про приєднання ще в
1919 р. низки регіонів Області війська Донського до УСРР, обмежившись
посиланням на рішення місцевих органів влади про бажаність такого
приєднання10. Втім, деякі характерні недоліки залишилися, та й процес
утворення Донецької губернії аналізується передусім з точки зору місцевих
органів. На механізм ухвалення рішення центральними органами влади —
як українськими, так і російськими — уваги звертається недостатньо.
Питання про історію створення Донецької губернії розглядає в публікації
на сайті Донецького обласного архіву Т.Максимчук11. Однак історія терито-
ріального розмежування з РСФРР простежена лише за місцевими матеріа-
лами. Аналіз використаних у публікації документів дозволяє припустити,
що вона була написана на основі виданої Донецьким архівом у 2001 р.
збірки документів і матеріалів з історії Донецької області12.
Важливі деталі, які характеризують перипетії передачі частини колиш-
ньої Області Війська Донського до Донецької губернії можна віднайти у
підготовленій Ю.Галкіним збірці документів13. Матеріали підібрані з Дер-
жавного архіву Російської Федерації (ДАРФ) та Таганрозького філіалу
Державного архіву Ростовської області (ТФДАРО). Акцент в них зроблено
на точці зору керівництва Донської області РСФРР. Така спрямованість
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
137
http://history.org.ua
цілком логічна для книги, приуроченої до 70-річчя утворення Ростовської
області14. Однак наведені у ній документи майже не відображають точку
зору керівництва УСРР, яка на той час відігравала вагому роль. Позиція
Кремля теж представлена недостатньо.
Названими вище дослідженнями історіографія проблеми кордонів між
УСРР та РСФРР в 1917–1920 рр. не обмежується. Чимало матеріалів можна
знайти на безмежних просторах Інтернету. Але чогось принципово нового
там немає: наявні у вже вказаних дослідженнях недоліки переважно повто -
рюються і в електронних виданнях, а на принципи визначення кордонів
увага майже не звертається.
У більшості згаданих публікацій проблема територіального розмежу -
вання між УСРР та РСФРР розглядається з позиції місцевих органів влади
або, в кращому випадку, більшовицького центру. Погляди українського
керівництва частіше за все залишаються осторонь дослідницької уваги. На
наш погляд, дослідника історії України має в першу чергу цікавити позиція
керівництва УСРР, яка відігравала значну роль у вирішенні територіальних
питань і далеко не завжди була тотожною кремлівській. На неї, окрім волі
Кремля, впливала ще й українська дійсність, навіть у тому випадку, коли
компартійно-радянські керманичі України намагалися її (дійсність) карди -
нально змінити. Таким чином, поле для дослідження ще досить широке.
У цій публікації автор поставив за мету детально простежити механізм
зміни кордону та виявити основні чинники, що впливали на перебіг
територіального розмежування. В першу чергу нас цікавив погляд на цю
проблему української сторони. Однак при цьому враховувалося, що, попри
важливість позиції керівництва України, остаточні рішення з усіх питань, в
тому числі і територіального, приймалися в Кремлі. Вказані чинники
зумовили дослідницькі пріоритети.
В першу чергу розглядаються постанови компартійно-радянського
керівництва. Не менш важливими є офіційні рішення, ухвалені керманичами
УСРР, але вони обов’язково перевіряються на тотожність або узгодження з
кремлівськими. Поза пильною увагою дослідника залишилися рішення
місцевих органів влади, які аналізуються лише в найбільш загальних рисах.
Такі методичні підходи визначили і характер використання джерел.
Стрижнем джерельної бази стали опубліковані в офіційних виданнях
постанови. Другим за важливістю джерелом є ухвали центральних
(російських і українських) владних органів, тексти яких вдалося знайти
лише в архівах. Різного роду листування, доповідні записки та деякі
постанови місцевих органів влади доповнили картину і допомогли
зрозуміти атмосферу, в якій ухвалювалися рішення.
Єфіменко Геннадій
138
http://history.org.ua
Принципи визначення та бачення території радянської України
в 1917–1918 рр.
Перший період існування радянської влади в Україні був вкрай корот -
ким. Навіть декларативне існування радянської УНР продовжувалося менше
чотирьох місяців — від її проголошення 25 (12) грудня 1917 р. до 18 квітня
1918 р., коли ЦВК рад України провів свою останню сесію, на якій було
ухвалено рішення про саморозпуск, а Народний секретаріат реорганізовано
в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів. Про
фактичний контроль над Україною годі й говорити: керівництво радянської
УНР навіть в період найбільшого поширення радянської влади (друга
половина лютого за новим стилем) часом не мало жодного впливу на,
здавалося б, підпорядковані йому ради. Україна, як, утім, і Росія, перебувала
в стані управлінського хаосу. Підконтрольна радянській владі територія
України постійно змінювалася. Тому можливостей розмежувати Україну та
Росію не існувало. Якщо до цього додати, що лише 19 березня 1918 р.
радянська Україна проголосила свою незалежність, то стає зрозуміло, що
проблема кордонів мала суто теоретичне та світоглядне значення, оскільки
на практиці, приміром у формі договору, вона в той час реалізуватися не
могла.
Незважаючи на відсутність конкретних рішень щодо територіального
розмежування, цей період став відправною точкою для вирішення проблеми
кордонів. Саме тоді були осмислені та прийняті на озброєння ті принципи,
за якими територіальний розподіл відбувався в недалекому майбутньому;
бачення, яке сформувалося у цей період, так чи інакше реалізовувалося на
практиці в наступні роки. Для того, щоб зрозуміти, як формувалися основні
засади територіального розмежування, чому саме такою, а не іншою стала
територія УСРР, варто звернути увагу на деякі аспекти більшовицької
політики в національному питанні до жовтневого перевороту.
Після повалення самодержавства в Росії перед більшовиками постало
завдання поширити свій вплив на теренах колишньої Російської імперії. Цій
меті слугувала пропаганда гасла про право націй на самовизначення. На
відміну від партій, що входили до складу Тимчасового уряду, більшовики
мали більш широке поле для маневру. Їх керівники демонстрували толе -
рантне ставлення до українського національно-визвольного руху і часом
навіть випереджали його представників у виголошенні національних гасел.
Це призводило до того, що, приміром, у червні 1917 р. в есерівській газеті
«Дело народа» та меншовицькій «Рабочей газете», Центральна Рада, у
відповідь на проголошення автономії України, була звинувачена у «ленінстві
в національному питанні»15.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
139
http://history.org.ua
Ситуація докорінно змінилася із захопленням влади більшовиками.
Центральна Рада вмить перетворилася із союзника у боротьбі з Тим ча -
совим урядом на ворога. Щоб її перемогти, ленінському Раднаркому
потрібно було демонструвати відсутність незгод в національному питанні,
де однією з найбільш актуальних проблем було формування меж України.
До Жовт невого перевороту більшовицька верхівка не означила чітко свого
бачення територіального наповнення України. По суті, однак, її позиція
була близь кою до Тимчасового уряду. Тому Україну вона бачила в межах
п’яти губерній — Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Черні -
гівської (без чотирьох північних повітів). Приблизно цю територію й
охоплювала утворена в липні 1917 р. обласна організація РСДРП(б)
Південно-Західного краю. В серпні частка більшовиків цього краю
становила 22,1% від загаль но української16. Об’єднання більшовиків
Донецько-Криворізького басейну включало в себе Харківщину, Катери -
нославщину та Донбас. Члени більшо вицьких організацій цього краю у
серпні 1917 р. становили 67% від загаль ної кількості більшовиків в
Україні17. Ще майже 11% членів РСДРП(б), переважно з Одеси, Миколаєва
та прилеглих до цих міст територій, не входили до названих крайових
об’єднань.
Утворення на території України двох крайових об’єднань свідчило про
те, що до листопада 1917 р. більшовицьке керівництво не розглядало Укра -
їну як єдине ціле. Необхідність боротьби з Центральною Радою змусила
ленінський Раднарком визначити своє ставлення до терито ріальної про -
блеми і, по суті, визнати кордони України у проголошених ІІІ Універсалом
межах. Свідченням цьому є рекомендації щодо подальших дій, надані
30 (17) листопада 1917 р. наркомом у справах національностей Й.Сталіним
у телеграфних переговорах з представником ЦК УСДРП Миколою Поршем
та членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Сергієм Бакинським.
Сталін наголосив на необхідності скликання Все українського з’їзду рад
робітничих і селянських депутатів з утворенням на ньому Центрального
виконавчого комітету рад України. При цьому, за його порадою, «взятися
до скликання з’їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й
ін., звичайно з Центральною Українською радою»18 (курсив авт.). Хоча у
словах Сталіна й пролунали нотки сумніву щодо законності такого
визначення кордонів України («Центральна Рада цілком довільно і зверху
анексує нові губернії»19, — говорив він), однак надалі «Україна» для
більшовицького центру, як правило, складалася із дев’яти губерній колиш -
ньої Російської імперії. З опорою на збільшовизовані регіони України було
легше захопити всю її територію.
Єфіменко Геннадій
140
http://history.org.ua
Після того, як більшовикам не вдалося опанувати скликаний у Києві
І Всеукраїнський з’їзд рад, його пробільшовицькі делегати переїхали до
Харкова і приєдналися до з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну.
Об’єднаний з’їзд відбувся 24–25 (11–12) грудня 1917 р. і був проголошений
«справжнім» І Всеукраїнським з’їздом рад. Те, що у його роботі взяли
участь представники лише 82 рад з існуючих близько 240, причому
більшість із них (46) — із Донецько-Криворізького басейну20, не бентежило
нову владу — вона вважала себе законною. На з’їзді було проголошено про
створення радянської УНР. У резолюції з’їзду зазначалося: «Влада на
території Української республіки віднині належить виключно Радам робіт -
ничих, солдатських і селянських депутатів; на місцях — повітовим, місь -
ким, губернським та обласним Радам, а в центрі — Всеукраїнському з’їздові
Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, його Центральному
Виконавчому Комітетові і тим органам, які він створить» (ЦВК)21. Стосовно
взаємин України з Росією підкреслювалося: «І Всеукраїнський з’їзд Рад
робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку як
федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згуб-
ній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, викрива ючи
її буржуазний, контрреволюційний характер»22. Для безпосереднього керів -
ництва радянською УНР було створено уряд — Народний секретаріат.
Саме поняття «територія України» стало невід’ємним від словоспо лу -
чення «кордони України за ІІІ універсалом». У ньому ж говорилося
наступне: «До території Народньої Української Республіки належать землі,
заселені у більшості Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігів -
щина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія
(без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Респуб -
ліки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так
і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути
встановлене по згоді зорганізованої волі народів»23. Таким чином, Цент -
ральна Рада підтвердила задекларовану ще раніше прихильність етнічному
принципу визначення кордонів. Такий підхід не дозволив УЦР включити
до складу УНР частину Таврійської губернії — півострів Крим, де українці
становили меншість населення. В ІІІ Універсалі не згадувалася також і
Кубанська область, де на той час утворився окремий крайовий уряд.
Згоді на таке визначення кордонів України з боку більшовицького центру
насправді не суперечить його доброзичливе ставлення до створення радян -
ських республік в різних регіонах України, насамперед Донецько-Криво -
різької та Одеської. Петроградський Раднарком не міг відштовхувати від
себе будь-які лояльні сили, тим більше в умовах, коли власна легітимність
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
141
http://history.org.ua
була під великим питанням. До того ж значна кількість обласних та
губернських рад була на той час реально непідконтрольна нікому: давалося
взнаки гасло «Вся влада Радам!», яке на місцях трансформувалося у
формулу «Вся влада — місцевим Радам!».
Одеський історик В.Кузьменко, відзначаючи лояльне ставлення Петро -
градського (чи загальноросійського) Раднаркому до різних радянських
утворень на території України, не бере до уваги управлінський хаос та
тогочасну самостійність місцевих рад. Він робить такий висновок: «Після
перемоги над Центральною Радою більшовицьке керівництво не мало плану
створення національного державного утворення на українських землях, а
саму Україну воно знову стало розглядати у межах, визначених Інструкцією
Тимчасового уряду. Ставлення більшовиків до визначення кордонів України
змінилося лише після укладення Українською Народною Республікою
мирного договору з державами Четверного союзу».24
На наш погляд, у даному висновку дещо переплутано: в плани більшо -
вицького керівництва взагалі не входило створення національного держав -
ного утворення на українських землях. Завданням радянської УНР, як далі
й УСРР, саме й було поборення національної державності, щоб згодом
знешкодити її навіть на рівні ідеї. Що ж до зміни підходів щодо терито -
ріального наповнення України, то автор сам собі суперечить. Між перемо -
гою над Центральною Радою, символом якої стало захоплення більшо -
вицькими військами Києва, і укладенням УНР мирного договору з країнами
Четверного союзу часового проміжку не існувало, то ж для подвійної зміни
поглядів на територіальне наповнення України (спочатку з дев’яти губерній
до п’яти, а потім — знову до дев’яти) часу не було. При цьому історик не
наводить жодного аргументу у вигляді документу чи усної вказівки, де б
більшовицьке керівництво прямо висловило ідею про обмеження території
України п’ятьма губерніями, що могло б знівелювати вказані нами запере -
чення.
Натомість відомо інше. Підтримуваний Раднаркомом Народний секрета -
ріат від самого початку існування претендував на ті ж території, що й
Центральна Рада. Власне кажучи, опанування всієї України було основною
метою створення радянської УНР. На цих позиціях стояли навіть ті київські
більшовики, які вважали національну проблему «контрреволюційною»: для
них саме Центральна Рада була головним супротивником. Харківські
більшовики на чолі з Артемом (Федором Сергєєвим) скептично ставилися
до ідеї створення Всеукраїнського радянського центру та виступали за
існування відокремленої від України Донецько-Криворізької області.
Причому сам Артем намагався обґрунтувати це виробничими причинами
Єфіменко Геннадій
142
http://history.org.ua
(економічна незалежність Донбасу від України), а для представника
Катеринославщини Якова Епштейна (Яковлєва) висновок про необхідність
виокремлення промислового Донкривбасу випливав із визначення україн -
ського селянства як куркульського за своєю природою25. Плутанина, за
спогадами тодішнього народного секретаря фінансів радянської УНР
Володимира Аусема, посилювалася відсутністю визначених директив з боку
більшовицького центру, який одночасно дав санкції і на створення
радянської України в межах ІІІ Універсалу, і на організацію Донецько-
Криворізької республіки26. Критикуючи наміри харківських більшовиків
«виокремитися негайно в свою самостійну область», Євгенія Бош та
В.Аусем називали їх політику «політикою страуса», оскільки марно було
сподіватися на те, що «присвоєння вугільно-промисловому району якої б то
не було назви врятує його від зазіхань Центральної Ради»27.
Позиція киян врешті перемогла. Невизначеність більшовицького центру
у питанні Донбасу було знято в березні 1918 р., тобто після укладення
Брестського мирного договору. Важливу роль у підтримці територіальної
єдності радянської України відіграли перемовини Росії з Німеччиною та
зафіксована в мирному договорі з Німеччиною позиція Української Цент -
раль ної Ради. На засіданні ЦК РКП(б) від 15 березня 1918 р. в присутності
В.Затонського та В.Шахрая було вирішено, що на ІІ Всеукраїнський з’їзд
рад мають «поїхати товариші з усієї України, в тому числі й з Донецького
басейну. На з’їзді необхідно утворити один уряд для всієї України. Всі пар -
тійні працівники зобов’язуються працювати спільно над створенням єдино -
го фронту оборони. Донецький басейн розглядається як частина України»28.
Це дало результати. Донбас надіслав своїх представників на ІІ Все -
український з’їзд рад, який відбувся 17–19 березня 1918 р. в Катерино славі,
що, зрештою, і зумовило перевагу більшовиків на ньому. В резолюції з’їзду
відзначалося: «Прагнучи об’єднати для боротьбі з контрреволю ційною
Центральною радою всіх трудящих на території України, заволодіти якою
намагається Центральна Рада, тобто Україною в межах 3 і 4 універ салів,
трудящі маси України розглядають Українську Радянську* Республіку як
республіку федеративну, що об’єднує всі радянські об’єднання — вільні
міста і республіки як автономні частини Української Федеративної
Радянської Республіки»29. Про такий же підхід до територіального питання
писав у листі до Раднаркому 6 квітня 1918 р. і М.Скрипник: «Народний
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
143
* У той час в україномовних варіантах постанов вживався термін «совіт ську»
(республіку). В даному випадку цитата подається за перекладом, який зроблений
пізніше, тому у ній вжито термін «радянську».
http://history.org.ua
секретаріат завжди намагався об’єднати для боротьби з Центральною Радою
трудящих усіх місцевостей, на які претендує ця Центральна Рада»30. Таким
чином, Україна була оголошена федеративною республікою. Це була
федеративність вже незалежної держави, яку проголосив цей же з’їзд.
Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. поняття «всіх територій, на які
претендує Центральна Рада» не було сталим. Окрім названих восьми
основних губерній та материкової частини Таврійської губернії, Народний
секретаріат претендував і на інші території. Про бачення українськими
радянськими урядовцями названої проблеми свідчить ряд фактів. Так, у
телеграмі Народного секретаріату за підписом народного секретаря у продо -
вольчих справах Емануїла Лугановського, надісланій у повітові цент ри 6 лю -
то го (24 січня) 1918 р., наголошувалося: «Отримав від Голови РНК Леніна,
що очолює Російську Федерацію, повідомлення, що в арміях Південно-
Західного фронту голодують. Ленін просить застосувати іменем революції
все, що необхідно зробити для порятунку армії»31. Якщо звернути увагу на
форму звернення, то виглядає так, що народний секретар радян ської УНР
звертається до підпорядкованих йому повітових центрів із вимогою при -
скорити відправлення продовольства. У телеграмі, окрім міст, що вхо дили у
міжвоєнний період (у тому числі і до 1925 р.) до складу радянської України,
вказані також Сімферополь, Євпаторія, Керч, Перекоп, Феодосія, Ялта (тобто
весь Крим) і Курськ32. Лише на засіданні ЦК РКП(б) від 15 березня Кримську
республіку було вирішено проголосити незалежною33.
Іншим документом, з якого можна зробити висновок про бачення україн -
ськими радянськими урядовцями територіального наповнення радянської
УНР, є «Інструкція в справі виборів на ІІ з’їзд рад», що була опублікована в
газеті «Звезда» 12 березня 1918 р. і надіслана усім губернським радам, тери -
торії яких Народний секретаріат вважав належними Україні. Окрім тих
губернських центрів, що згодом увійшли до складу радянської України,
інструк ція передана також Кишинівській, Курській, Ростовській та Воро -
незь кій «губерським радам робітничих, солдатських і селянських депутатів,
в усі міста цих губерень, редакціям усіх газет»34. Знаючи, що у цих губерніях
на територіях, прилеглих до України, значну частку стано ви ли українці,
можна зробити висновок, що Народний секретаріат орієнту вався у своєму
баченні кордонів України саме на етнічний склад населення. Цьому можна
знай ти підтвердження і в інших документах. Однак радянська УНР проісну -
вала недовго, то ж до втілення таких намірів в життя справа не дійшла.
Більшовицький центр теж визнав етнічний критерій основним при
визначенні території України. Це визнання було певною мірою вимушеним,
однак не військова загроза з боку Німеччини була його першоосновою.
Єфіменко Геннадій
144
http://history.org.ua
Принципова відмова від етнічного критерію могла б знищити всі переваги
доктрини більшовиків в національному питанні, завдяки яким в неросій -
ських районах колишньої Російської імперії, і насамперед — в Україні, вони
виглядали найбільш привабливо з поміж інших загальноросійських партій.
Але визначення кордонів за цим критерієм вимагало змін в губернському
та повітовому поділі, причому територія РСФРР в такому випадку зменши -
лася б. Тому Кремль, знову-таки з подачі Центральної Ради, ще навесні
1918 р. намагався обмежити етнічний критерій губернським поділом (тобто
територію України — «українськими губерніями»). Приміром, у постанові
РНК РСФРР від 17 квітня, в якій йшлося про роззброєння військ, які
переходять на територію Росії з України, зазначалося: «Губернії: Курська,
Орловська, Тульська, Воронезька, Область війська Донського та Крим навіть
за односторонньою заявою Київської ради, яка була відтворена та засвідчена
в радіо германського уряду від 29 березня, входять до складу Російської
Феде ративної Радянської Республіки. З огляду на це, на їх територію не
повинні розповсюджуватися військові дії, які ведуться на Україні»35.
В наступні декілька місяців у суперечці з підтримуваною Німеччиною
Українською Державою Кремль не був занадто категоричним. Однак, коли
постало питання про кордони з радянською Україною, поширення етнічного
критерію на окремі повіти чи волості не було допущено.
Розмежування з РСФРР в 1919 р.
13 листопада 1918 р., після того, як в Німеччині відбулася революція і
вона визнала поразку у Першій світовій війні, Всеросійський Центральний
Виконавчий Комітет (ВЦВК) видав постанову про анулювання Брест-
Литовського договору. У ній, зокрема, наголошувалося, що «зобов’язання,
які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошу -
ються недійсними»36. Разом з цим зазначалося: «За основу справжнього
миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають
братерським відносинам між трудящими усіх країн та націй і які були
проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делега -
цією в Бресті. Всі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовиз -
начення повною мірою буде визнано за трудящими націй усіх народів»37.
Зазначимо, що у цій постанові знову акцентувалася увага на гаслі про право
націй на самовизначення, ідея застосування якого щодо України на той час
не була популярною серед більшовиків.
Початок повстання під проводом Директорії засвідчив, що Українська
Держава, незважаючи на її пропоміщицький характер, не вичерпала націо -
наль ної складової революції, як це здавалося спочатку. Більшовицьке
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
145
http://history.org.ua
керівництво знову вирішило використати національний чинник із користю
для себе. Кремль погодився на те, щоб боротьбу за панування над Україною
формально очолив Тимчасовий робітниче-селянський уряд України (ТРСУУ),
який було створено у Суджі 28 листопада 1918 р. Головою уряду став
Г.Пята ков. 30 листопада на засіданні уряду було створено військовий відділ
на чолі з Артемом і того ж дня видано декрет про створення Революційної
військової Ради Української Радянської армії, до складу якої увійшли Артем,
В.Затонський та В.Антонов-Овсієнко. Цьому органу, який замінив Рев -
військ раду військ Курського напрямку, мали підпорядковуватися «усі зброй -
ні сили, які діють на території України»38. Таким чином, Кремль повертався
до апробованого досвіду створення радянських урядів в національній
оболонці. Про причини такого «прихильного» ставлення до національної
форми свідчить телеграма В.Леніна головкому Червоної армії І.Вацетісу,
надіслана 29 листопада 1918 р.:
«З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні
тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обста -
вина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви,
Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює спри -
ят ливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обста -
вини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне
становище і населення не зустрічало б їх як визволителів»39.
На підтвердження прихильності до права націй на самовизначення РНК
РСФРР визнав незалежність радянських Естонії40 (7 грудня 1918 р.), Латвії
та Литви (22 грудня)41. Ці декрети були затверджені постановою ВЦВК
РСФРР від 24 грудня 191842. Таке ж рішення стосовно радянської Білорусі
було ухвалене Президією ВЦВК РСФРР 5 лютого 1919 р.43 Бачимо, що в
цьо му переліку немає України. Незважаючи на те, що до УСРР в усіх інших
формальностях ставлення було таке ж, як і до названих республік, урочис -
того акту з визнанням її незалежності в 1918 та в 1919 рр. так і не було
ухвалено.
Декларативна підтримка діяльності Народного секретаріату, яку Кремль
демонстрував на початку квітня 1918 р., не може вважатися легітимним
визнанням незалежності радянської України. Слід відзначити, що керівники
радянської України після створення Тимчасового Робітниче-Селянського
уряду дотримувалися схожих поглядів. Так, 11 грудня на порядок денний
засідання уряду було винесено питання про кордони. Їх справді доречніше
було б визначити до встановлення радянської влади в Україні. Однак уряд
у складі Г.Пятакова, Е.Квірінга, В.Затонського, Артема, В.Аверіна та В.Анто-
нова-Овсієнка ухвалив зняти питання з порядку денного «до визнання
Єфіменко Геннадій
146
http://history.org.ua
Тимчасового Робітниче-Селянського Уряду України Радою Народних Комі -
сарів РСФРР»44. Про те, що такої формальності український уряд справді
потребував, але не отримав, свідчить мотиваційна частина телеграми до
В.Леніна від 21 січня 1919 р. з приводу невизнання розпоряджень наркому
шляхів сполучення РСФРР О.Невського. Починалася вона такими словами:
«З огляду на те, що Українська Соціалістична Радянська Республіка ще не
визнана Росією…»45.
З приїздом Х.Раковського, незважаючи на те, що визнання з боку РСФРР
українська сторона так і не дочекалася, це питання на засіданнях уряду вже
не ставилося. Це було логічним наслідком тогочасної позиції Х.Раковського,
який у власноруч написаному ним проекті одного з рішень уряду відзначав:
«Временное рабоче-крестьянское правительство Украины создано по
поста новлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоря -
жения и приказы ЦК РКП безусловно»46 (мова і орфографія збережена —
авт.). Але така позиція не знімала проблеми кордонів.
Після зайняття більшовиками Харкова на початку 1919 р. питання про
територіальне розмежування радянської України з РСФРР постало і перед
Кремлем. 12 січня в московських «Известиях» було опубліковано досить
обтічну постанову ВЦВК про адміністративне управління областей при -
фрон тової смуги України. У ній відзначалося:
«Надалі до встановлення точних кордонів України з Російською Соціа -
ліс тичною Федеративною Радянською Республікою з метою безперерв -
ності адміністративного апарату та усунення двовладдя у повітах
прифронтової смуги України, Всеросійський Центральний Виконавчий
Комітет постановив стосовно адміністративного управління вказаних
областей керуватися такими міркуваннями:
1) Якщо губернське місто знаходиться на території Російської
Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки та має, відповідно,
своє губернське адміністративне управління, то повіти, що звільняються,
переходять останньому.
2) Якщо ж губернське місто лежить на українській території: а) до
його звільнення адміністративне управління залишається у тому вигляді, в
якому воно знаходилося до опублікування цієї постанови; б) після звільнення
його усі усталення в ньому губернського адміністративного апарату усі
повіти негайно підпорядковуються цьому знову утвореному губернському
центру»47.
Ця постанова недарма наведена без купюр. На її основі В.Кузьменко
зробив такий висновок: «Зважаючи на те, що демаркаційна лінія проходила
дещо північніше колишніх кордонів українських губерній, то у постанові
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
147
http://history.org.ua
йдеться про «повернення» Радянській Росії значних територій»48. «Колиш -
ніх» в даному разі є ключовим словом для В.Кузьменка, але воно відсутнє
у постанові ВЦВК. Немає у цитованому документі й слова «дореволюцій -
них» (губерень). Відповідно, за логікою тексту, чинним можна було визнати
існуючий на той час адмінподіл. А він дещо змінився за часів Української
Держави. Про його зміни у 1918 р. О.Бойко у зазначає: «Найбільш складною
в цей час була проблема східних кордонів. Порівняно з добою Центральної
Ради на сході українська влада за гетьманату розповсюдилася на ряд нових
територій: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білго -
род ський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуй -
ський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська
адміністрація. Згідно постанови Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р.
Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта — до
Харківської губерній»49.
Власне кажучи, саме формальна належність вказаних повітів до України
дала підставу створеному 18 листопада 1918 р. у Суджі Тимчасовому Робіт -
ниче-Селянському уряду вважатися українським. Факт розгляду на засіданні
уряду від 27 грудня 1918 р. становища в Білгороді та Глухові, як і ухвалене
того ж дня рішення про його (уряду) переїзд із Суджі в Білгород,50 підтве -
рджує тезу про те, що керівництво радянської України вважало ці регіони
українськими. Належність вказаних повітів до України формально не запе -
ре чувалася вже згаданою постановою ВЦВК від 12 січня.
На користь нашої тези говорить і рішення особливої комісії при коміса -
ріаті фінансів від 3 березня 1919 р. Слухалося клопотання виконкому
Валуйського повітового з’їзду рад, у якому йшлося про потребу надати
фінансування за листопад 1918 р. тим освітянам повіту, які перебували на
державному утриманні. Мотиваційна частина згоди на таке фінансування з
боку УСРР виглядала так: «З огляду на те, що Валуйський повіт постановою
гетьманського уряду був віднесений до території України і нова постанова
з цього приводу Радянського Українського уряду, за якою Валуйський повіт
визнаний таким, що відійшов Російській Радянській Республіці /Воронезька
губ/ була ухвалена лише 10 лютого…»51.
Наведена цитата підтверджує, що в очах українського уряду до початку
лютого 1919 р. чинним був гетьманський адмінподіл. Однак цього не можна
було сказати про погляди керівництва РСФРР, яке після опанування біль -
шовиками Харкова не поспішало віддати Україні вказані повіти. Саме це, на
нашу думку, і спричинило ухвалення 13 січня (опублікована 16 січня)
спеціальної постанови Тимчасового Робітниче-Селянського уряду, в якій
наголошувалося: «З огляду на природне тяжіння Білгородського повіту до
Єфіменко Геннадій
148
http://history.org.ua
Харківської губернії, Тимчасовий Робітниче-Селянський уряд України
поста новив: за клопотанням Білгородського ревкому включити Білгород -
ський повіт до складу Харківської губернії»52.
Це рішення українського уряду викликало негативну реакцію керів -
ництва Курської губернії, до складу якої Білгородський повіт входив до
революції. Тому вже 27 січня питання про кордони з Росією знову розгля -
далося на засіданні українського уряду. Приводом для нього, окрім питання
Білгородського повіту, стали спроби Орловського військового комісара
підпорядкувати собі у військовому відношенні Чернігівську губернію та
питання про Грайворонський повіт. Було ухвалено рішення: «Внаслідок
заплутаності питання подати запит через т. Чичеріна до Раднаркому РСФРР
про включення Білгородського та Грайворонського повітів до складу
Харківської губернії і передачу всіх повітів Чернігівської губернії (до складу
України– авт.) як тимчасовий кордон»53.
До отримання чіткої директиви з Кремля керівництво УСРР вважало
названі повіти частиною УСРР, а представники Курщини — своїми. Що -
прав да, М. Дмитрієнко наголошує на іншому: «За хронологією докумен тів,
що походять з Курських губорганів, та відповідного листування їх з Харко -
вом, можна твердити, що в січні 1919 р. владні структури обох губерній
дійшли згоди про належність до України Путивльського та Гайворонського
(так в тексті, насправді Грайворонського — авт.) повітів»54. На жаль,
наприкінці речення, яке є останнім в абзаці, дослідниця не надає посилань,
за якими можна було б перевірити істинність цього твердження. На цю тезу
М.Дмитрієнко як доконаний факт посилаються інші дослідники55, або навіть
в дещо скороченому вигляді переписують її без посилання56, причому у
другому випадку — із залишеною помилкою у назві повіту.
Натомість офіційне листування, яке вдалося проаналізувати автору цього
дослідження, свідчить про інше. Про згоду між сторонами говорити не дово -
ди лося, тривало жорстке протистояння з територіального питання, яке й спри -
чи нило перенесення питання на міжурядовий рівень. Так, 22 січня 1919 р.
курський губернський чрезвичком (термін похідний від російського ЧК —
«Чрезвычайная Комиссия» — авт) спрямував до українського уряду телеграму
такого змісту: «Згідно постанови ЦВК Рад повіти, що звільня ються, підпоряд -
ко вуються своєму губернському центру. Відповідно повіти Курської губернії,
які звільнюються, підпорядковуються Курську, а не Хар ко ву. Прошу Вас негай -
но зробити розпорядження Білгородській, Путивль ській, Грайворонській та
іншим повітовим ЧК Курської губернії, які до цього часу підпорядковувалися
українському уряду, про те, що вони підпо ряд ковуються Курську, а не Харкову.
Про здійснені Вами заходи прошу повідомити Курський Чрезвичком»57.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
149
http://history.org.ua
Це звернення, судячи із вхідних даних, було отримано в Харкові 29 січня
і результату не мало. 29 січня та 2 лютого 1919 р. у надісланих на місця
телеграмах за підписом керуючих справами українського уряду Кудріна та
Грановського (заміна на посаді відбулася 30 січня) вказувалося на те, що
Грайворонський повіт перебуває у складі України58. 28 січня завідуючий
відділом внутрішніх справ Василь Аверін у відповідь на запит поштового
відомства зазначав: «Грайворон, Білгород и Ворожба належать Харківській
губернії»59. 31 січня телеграма подібного змісту була направлена Білгород -
ським повітовим ревкомом до Курська. У ній відзначалося: «Внаслідок
телеграми сповіщаю, що Білгородський повіт, відповідно до постанови
Робітниче-Селянського уряду України, входить до Харківської губернії.
Дивуюся вашій непоінформованості»60.
Український уряд бажав залишити (а не забрати в РСФРР) ці два повіти
у своєму складі. В Харкові вважали, що питання кордонів між радянськими
республіками має бути вирішеним на конференції усіх існуючих на той час
радянських республік (Росії, Естонії, Литви, Латвії, Білорусії, України),
принципова згода на проведення, ймовірно, була досягнута. Такий висновок
випливає із рішень українського уряду. На його засіданні від 31 січня
інтереси України на такій конференції було доручено захищати Г.Пятакову
та Я.Дробнісу61, які в той час перебували у Москві. У Москву в готель
«Метрополь» через Г.Чичеріна їм було передано телеграму наступного
змісту: «Постановою Тимчасового уряду від 31 січня ви делеговані на
конференцію радянських республік, котра повинна зібратися в найближчі
дні у Москві для визначення кордонів між радянськими республіками»62.
До ухвалення відповідних рішень на конференції українська сторона збира -
лася залишити спірні повіти за собою. Про це, зокрема, свідчить телеграма
керуючого справами Грановського до Грайворона: «До вирішення питання
про Грайворонський повіт на з’їзді окраїнних республік у найближчий час
Ваш повіт підпорядковується Харківському губвиконкому»63.
Невдовзі керівництво України отримало пряму вказівку Кремля про
необхідність відмовитися від названих повітів. Про це свідчить рішення
президії ЦК КП(б)У від 8 лютого, в якому у відповідь на запит Білгород -
ського ревкому зазначалося: «З огляду на отримане розпорядження уряду
про перехід Білгородського повіту до РСФРР, а також необхідності безпо -
середнього підпорядкування Білгородського комітету ЦК РКП… не входити
в обговорення доповіді по суті»64. 7 лютого 1919 р. була ухвалена, а 11 лю -
того — опублікована постанова РНК УСРР «Про адміністративне управ -
ління на території прифронтової смуги України». Хоча вона лише дублю -
вала вже цитоване нами рішення ВЦВК від 12 січня, але відтепер і для
Єфіменко Геннадій
150
http://history.org.ua
українського керівництва термін «губернський поділ» став ідентичним
поняттю «дореволюційний губернський поділ»65. Про це, зокрема, свідчить
телеграфне повідомлення Грановського до Москви, Курська, Білгорода та
Грайворона: «На засіданні 7-го лютого Тимчасовий Робітниче-Селянський
уряд постановив: вважати Білгородський і Грайворонський повіти такими,
що входять до складу Курської губернії»66. Після цього керівництво радян -
ської України вже не називало українськими ті повіти, які до революції не
належали до дев’яти «українських» губерній.
Формально, однак, питання ще не було вирішено остаточно. 14 лютого
український уряд делегував Мальцева та Іванова до Москви для офіційного
розгляду питання в українсько-російській комісії. Саме до такого рівня була
знижена запланована спочатку чи то конференція чи то з’їзд представників
усіх радянських республік. Перед Івановим та Мальцевим було поставлене
завдання відстоювати передачу Грайворонського та Білгородського повітів
до складу України67. Але майже одночасно із цим голова уряду УСРР у
телеграмі Г.Чичеріну від 16 лютого зазначав: «Український робітниче-
селянський уряд відмовляється від якої б то не було юрисдикції над цими
повітами»68. І хоча наступного дня уряд УСРР підтвердив делегування
представників України до Москви, реально після цього не було жодного
шансу для вирішення територіального питання на користь України.
Засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання
про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною»
відбулося 25 лютого 1919 р. при економічно-правовому відділі Народного
комісаріату з іноземних справ. Його протокол в 1994 р. опублікували
В.Боєчко, О.Ганжа та Б.Захарчук69. З цієї публікації можна зробити
висновок, що головною дійовою особою наради, яка і зумовила ігнорування
українських пропозицій, був («була»), як це вказано на початку документу
при переліку її учасників, «Уполномоченный Совнаркома по делам
Белоруссии и Литвы С.Гопнер»70. В тексті наведеного в монографії
документу неодноразово вживається займенник «вона», коли йдеться про
Уповноваженого Раднаркому у справах Білорусії та Литви71. Тобто, за логі -
кою публікації, недвозначно вказується на те, що цим Уповноваженим була
Серафіма Гопнер.
Звернення до вказаної авторами монографії архівної справи виявило, що
у протоколі наради ініціалів біля прізвища «Гопнер» немає, а займенник
«вона» в тексті документу взагалі відсутній. Отож, їх вживання стало
наслідком довільного скорочення тексту та дописування ініціалу відповідно
до уявлень авторів. Натомість, у 6 томі видання «В. И. Ленин. Биографи -
ческая хроника» вказується, що 2 січня 1919 р. В.Ленін підписав мандат
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
151
http://history.org.ua
Давиду Гопнеру про відрядження його у Білорусію «для зв’язку і взаємної
інформації між урядом РСФРР та Радянським урядом Білорусі», а вже
4 січня о 12 годині дня читав «телеграму уповноваженого РСФРР в Білорусії
Д.Ю.Гопнера з Двінська»72. У лютому 1919 р. відбувався процес об’єднання
радянських Білорусії та Литви, після завершення якого Д.Гопнер став
Уповноваженим Раднаркому зі справ Білорусії та Литви. Що ж до С.Гопнер,
то вона працювала в Україні. Зокрема, у протоколі засідання РНК УСРР від
27 січня 1919 р. є запис про призначення «С.И.Гопнер» на посаду члена
колегії Наркомату освіти.73 Надалі вона час від часу була присутньою на
засіданнях уряду в якості члена колегії. 6 березня 1919 р., вже після того як
Д.Гопнер посів посаду представника Наркомату закордонних справ РСФРР
при уряді УСРР, на засіданні були присутні обоє Гопнери74, причому
прізвище представника РСФРР було запротокольовано з ініціалами.
Співставлення опублікованого документу із архівним виявило й інші
помилки. У назві документа переплутано підпорядкованість економічно-
правового відділу, під головуванням керівників якого відбулася нарада
(у книзі — Наркомату внутрішніх справ, насправді — закордонних).
Кількість учасників наради замість 10 вказана 4, причому серед «скороче -
них» виявилися голова та секретар наради. Згідно монографії представники
України складали половину учасників цієї наради (два з чотирьох), тоді як
в архівній копії протоколу наради, на яку і посилаються автори книги,
вказані інші дані — п’ята частина (два з десятьох). Не відображено одно -
голосне голосування за всіма питаннями порядку денного, здогадатися про
існування якого (голосування) взагалі неможливо внаслідок не позначеного
в публікації скорочення тексту протоколу наради. Таким чином, у якості
джерела оприлюднений текст втрачає значення, оскільки він не ідентичний
оригіналу чи копії, хоча суть основних рішень стосовно України в ньому
вказана правильно.
Стосовно повітів, які нас цікавлять, у протоколі зафіксовано такий
перебіг обміну думками та ухвалення рішень. Представник України Іванов
наголосив на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до
України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію,
представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з
економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білго -
родський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для
Великоросії, залишаючись незначним для України. В тактичному відно -
шенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмо вив -
шись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість
висування претензій у майбутньому»75. Остаточно аргументи на користь
Єфіменко Геннадій
152
http://history.org.ua
українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою
наради посиланням на названу нами телеграму Х. Раковського від 16
лютого76.
Одноголосним рішенням учасників наради кордони між Україною та
Росією, за винятком північної частини Чернігівської губернії, були затвер -
джені довоєнні, міжгубернські, а Перекопський перешийок мав стати кордо -
ном між Україною та Кримом77. Щоправда в протоколі було оговорено, що
з українського боку договір буде вважатися дійсним лише після підписання
Х.Раковським. Втім, враховуючи тогочасне бачення завдань українського
уряду самим Х.Раковським, не доводилося сумніватися в тому, що такий
підпис буде поставлений. Вже 10 березня 1919 р. рішення наради під назвою
«Договір про кордони з Російською СФРР» було затверджено українським
урядом. При цьому був присутнім Д.Гопнер78.
Раніше, а саме 5 лютого 1919 р., було опубліковано ухвалене 31 січня
рішення РНК УСРР «Про Донецьку губернію», за яким вона створювалася
у складі двох повітів Катеринославської губернії — Бахмутського та
Слов’яно сербського79. Цікаво, що проти такого рішення виступив уродже -
нець Донбасу М.Скрипник, і це зафіксовано у протоколі засідання уряду80,
що, зазвичай, робилося лише у випадку наполягання того, хто мав відмінну
від інших думку. У проекті рішення було зазначено: «Влада Тимчасового
Робітниче-Селянського уряду не розповсюджується на Донську область»81.
Однак у кінцевому варіанті це зауваження не фігурувало, бо це й так
здавалося зрозумілим.
В наступному році саме зміни в складі Донецької губернії спричинять
зміну кордону між УСРР та РСФРР. Однак в 1919 р. ні в резолюції згаданого
засідання міжвідомчої наради при економічно-правовому відділі Наркомату
закордонних справ РСФРР, ні в інших рішеннях нам не вдалося знайти
підтвердження голослівного (без посилання на джерело) твердження
В.Шабельнікова про те, що вже в 1919 р. «до складу Донецької губернії
ввійшли також деякі частини Шахтинського Таганрозького округів, які
входили до складу Війська Донського РСФРР. Це 18 повітів (! — це свідчить
про нерозуміння того, яким був розмір повіту — авт.) з містом Таганрог і
селищем Шахти і т. ін.»82. Знаючи тогочасну ситуацію на Дону, про таке
рішення важко говорити навіть гіпотетично. До того ж воно цілковито
суперечило основному принципу, закладеному в уже згаданому нами
«Договорі про кордони з Російською СФРР», а саме про те, що кордони між
УСРР та РСФРР мають бути старі, міжгубернські.
Винятком із цього принципу були лише північні повіти Чернігівської
губернії, що й було зафіксовано у вже згаданому договорі про кордони.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
153
http://history.org.ua
В лютому — на початку березня 1919 р. це питання ще не було чітко ви зна -
чено. Хоча в рішенні наради і відповідно в договорі про кордон і йшло ся
про передачу Мглинського, Суразького, Стародубського та Ново зибків -
ського повітів до складу РСФРР, виконання цього рішення дещо уповіль -
нилося. Справа в тому, що створення Гомельської губернії, до якої мали
перейти північні повіти Чергінівщини, було розтягнуте у часі. Лише
24 квітня 1919 р. відбулося ще одне засідання міжвідомчої наради при
економічно-правовому відділі Наркомату закордонних справ РСФРР, за
рішенням якої до складу Гомельської губернії РСФРР із складу Мінської
було передано Річицький повіт і таким чином було нарешті визначено межі
новостворюваної губернії. Копія протоколу засідання цієї комісії збереглася
в ЦДАВО України83.
Зазначимо, що приблизно в той же час українською стороною було
ухвалене кінцеве політичне рішення з цього питання. На засіданні політ -
бюро ЦК КП(б)У від 28 квітня пункт 9 порядку денного мав назву «Про
північні повіти Чернігівської губернії». Ухвала була однозначною: «Оста -
точно залишити їх в складі Росії».84 І хоча навіть у травні — на початку
червня 1919 р. у переписці часом ще виникало питання про північні повіти
Чернігівщини як щось не до кінця з’ясоване, відповідь була завжди
однозначна: вони належать РСФРР.
Таким чином, кінцевим наслідком зміни лінії кордону між УСРР та
РСФРР у 1919 р. стало зменшення території радянської України на чотири
повіти. За аналогічних передумов адміністративно-економічної близькості
російських повітів Курщини до Харкова та українських повітів Чернігів -
щини до Гомеля вирішальним аргументом стало саме можливе відокрем -
лення України від Росії, що відповідно спричинило б втрату хлібних Білго -
родського та Грайворонського повітів для центральної Росії.
Підсумовуючи аналіз питання про кордони 1919 р., можна зробити
висновок, що за великим рахунком Кремль не відмовився від визначення
лінії кордону за етнічним принципом. Однак населені українцями повіти та
волості РСФРР він не збирався передавати Україні, обмеживши застосу -
вання цього критерію губерніальним рівнем. Таким чином, другим за
важли вістю фактором, що впливав на розмежування між УСРР та РСФРР,
став дореволюційний адмінподіл. З огляду на те, що заселені переважно
неукраїнцями північні повіти Чернігівської губернії відійшли до складу
РСФРР, варто виокремити ще один критерій — політичної доцільності. На
ній відверто наголошував Д.Гопнер і коли наполягав на передачі цих повітів
до Гомельської губернії, і коли заперечував можли вість приєднання Грайво -
ронського та Білгородського повітів до України.
Єфіменко Геннадій
154
http://history.org.ua
1920 р.: збільшення території України на сході.
Втративши влітку 1919 р. Україну, Кремль вирішив скорегувати укра їн сько-
російські відносини. Наприкінці 1919 — на поч. 1920 р. стан і статус радян -
ської України суттєво змінилися у порівнянні з тим, що було роком раніше. Це
мало безпосередній вплив на територіальне розмежування з РСФРР. Для
розуміння атмосфери, в якій вирішувалося питання про кордо ни між УСРР та
РСФРР в 1920 р., слід у загальних рисах охарактеризувати ці відмінності.
При третій спробі опанувати Україну Кремль не лише дозволив, а й на -
поліг на застосуванні в агітаційно-пропагандистській роботі незалеж ниць кої
риторики. У грудневій 1919 р. резолюції ЦК РКП(б) «Про Радян ську владу на
Україні» відзначалося: «РКП стоїть на точці зору визнання само стій ності
УСРР»85. А сам В.Ленін у «Листі до робітників і селян Укра їни з при воду
перемог над Денікіним» підкреслював: «Незалежність України визнана і
ВсеЦВИКом (Всеросійським Центральним Виконавчим Коміте том) РСФРР
(Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Респуб ліки (розшиф -
ровка абревіатури наявна в тексті постанови — авт)) і Росій ською Кому -
ніс тичною партією більшовиків»86. У цих та низці подібних настанов акцент
робився на визнанні права українців на власну мову та культуру, наголошу -
валося на потребі сприяти їх розвитку. Такі підходи були викли кані негатив -
ною реакцією українського суспільства на нігілістичне ставлен ня більшо -
виків до національно-культурних прав українців у 1919 р. Примі ром, Микола
Скрипник нарахував список «щось із 200 розпоряджень цього року (тобто
1919 — авт.) з боку різних спеців, радбурів і псевдокомуністів про заборону
вживання української мови»87. Нові підходи Кремля цілком узгоджувалося із
закликом боротьбистів (з якими був укладений тимчасовий союз) «раз і
назавжди відмовитись від ідеї «диктатури російської культури», яку
проголосив т. Раковський»88.
Навіть неукраїнська за своїм складом Червона армія перед фактичною
оку пацією України отримала публічний наказ Голови Реввійськради РСФРР
Л.Троцького, в якому проголошувалося гасло «Вільної Незалежної Радян -
ської України». У наказі також підкреслювалося: «Україна — це земля укра -
їн ських робітників і трудових селян, лише вони мають право хазяйну вати на
Україні, правити нею та будувати в ній нове життя… Горе тому, хто озбро є -
ною рукою заподіє насилля трудівникам українського міста або села… Пам’я -
тайте твердо: ваше завдання — не підкорення України, а звільнення її»89.
Незалежницька риторика була лише однією стороною медалі. Реально
статус України як державного утворення був суттєво знижений у порівнянні
з попереднім роком. Незважаючи на згадані вище запевнення В.Леніна у
визнанні з боку ВЦВК незалежності України, наприкінці 1919 — на початку
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
155
http://history.org.ua
1920 р. офіційного акту так і не було ухвалено. Сам вождь у вже цитованому
«Листі до українських робітників і селян з приводу перемог над Денікіним»
відзначав: «Тільки самі українські робітники і селяни на своєму Всеукраїн -
ському з’їзді Рад можуть вирішити і вирішать питання про те, чи зливати
Укра їну з Росією, чи лишати Україну самостійною і незалежною респуб -
лікою і в останньому разі який саме федеративний зв’язок установити між
цією республікою і Росією»90. Бачимо, що у тлумаченні Кремля «незалеж -
ність» України та її федерація з Росією були однопорядковими явищами,
реальне відокремлення не розглядалася навіть гіпотетично.
Єдиною альтернативою федеративному устрою вбачалася повна ліквіда ція
української державності, якої й прагнули компартійні керманичі. Примі ром,
В.Ленін на засіданні політбюро ЦК РКП(б) 21 листопада 1919 р. у про екті тез
ЦК компартії про політику на Україні відзначив: «Тимчасовий блок з бороть -
бис тами для утворення центра і до з’їзду рад з одночасною активі за цією про -
па ганди (рос. — «при одновременном приступе к пропаганде — авт.) повного
злиття з Р[російською] С[соціалістичною] Ф[федеративною] Р[адян ською]
Р[республікою]. Поки що — самост[ійна] Укр[аїнська] Р[адянська] Р[еспуб -
ліка], в тісній федерації з РСФРР, на осн[ові] 1.VI.1919»91. А в мате рі алах до
ІІ конгресу Комінтерну, підготовлених на початку червня 1920 р., В.Ленін
власне бачення майбутніх взаємин РСФРР з радянськими республі ками визна -
чив так: «Федеративне об’єднання — як форма переходу до повної єдності»92.
Отже, стратегічні наміри Кремля заперечували як дані боротьбистам
обіцянки, так і незалежницьку риторику загалом. Але в умовах управлін -
ського хаосу першої половини 1920 р. розбіжності між гаслами і реальним
курсом не надто кидалися в очі. Маскуванню сприяло поновлення 19 лютого
1920 р. діяльності РНК УСРР та Президії ВУЦВК. У листі до М.Крестин -
ського та В.Леніна Х.Раковський так визначив мотиви цього рішення:
«Окрім міркувань підняття авторитету укруряду, малося на увазі ще нейтра -
лізувати агітацію, яка відіграла деяку роль у виступах в Київській губернії,
що начебто УСРР ліквідовується»93.
Про винятково демонстраційну роль таких перетворень свідчила також
директива ЦК РКП(б) від 17 лютого: «Поновити Президію Всеукраїнського
ЦВК у складі трьох осіб на чолі з тов. Петровським з тим, щоб Президія не
створювала ніякого ділового апарату, а несла лише функції зовнішнього
представництва, і щоб до складу Президії, як і до складу Раднаркому, вхо -
дили лише нинішні члени Всеукраїнського ревкому»94.
Таким чином, незважаючи на загравання з боротьбистами, більшовиць -
кому центру вдалося на інституційному рівні не допустити відновлення
управлінської автономії України в економічній сфері, яка так дратувала
Єфіменко Геннадій
156
http://history.org.ua
Кремль в попередній період. 27 січня 1920 р., після відповідних настанов
більшовицького центру, була ухвалена постанова Всеукрревкому «Про
об’єднання діяльності УСРР та РСФРР». У ній відзначалося: «Всі декрети
і постанови УСРР, що стосуються органів влади і підвідомчих установ,
зв’язаних з вищевказаною угодою (як-то: Військових, ВРНГ, Продовольства,
Праці, Шляхів сполучення, Пошти та Телеграфу) анулюються й заміню -
ються декретами РСФРР, що вступають у дію на усій території України з
моменту публікації цього і підлягають негайному виконанню»95. Названі
галузі мали напряму керуватися з центру і жодних українських відповід -
ників не мали.
В першій половині 1920 р. Кремль відводив Україні роль рядової авто -
номії в складі РСФРР. Приміром, після розгляду 14 квітня 1920 р. на політ -
бюро ЦК РКП(б) питання «Про башкирські справи» було вирішено унорму -
вати відносини цієї автономної республіки з центром «на основі практики,
що склалася на Україні»96. В Україні не існувало навіть обласного економіч -
ного органу. Утворене наприкінці 1919 р. Промбюро України не отримало
управ лін ських функцій. Воно мало суто інструкторський (від ВРНГ РСФРР)
характер, що не давало йому змоги виступати йому від імені УСРР навіть
формально. Тому, наприклад, при здійсненні націоналізації одержав лені
підприємства переходили у власність РСФРР. Так як це було з Кадіїв ськими
коксобензольним, ректифікаційним та нафталіновим заводами, в акті про
націоналізацію яких зазначалося: «Все цім заводам приналежне, як — будів -
лі, селища для робочих, засоби, живий та мертвий реманент, де б воно не
знаходилось, вважається власністю РСФРР»97. Лише 15 квітня 1920 р. ВРНГ
РСФРР ухвалив рішення про перетворення Промбюро України на «обласний
економічний орган»98. Але незабаром розпочалася війна з Поль щею, куди й
були кинуті всі зусилля. Тому до липня 1920 р. у справі перетво рення Пром -
бюро на обласний економічний орган реально нічого зроблено не було.
Формальним апогеєм централізації стали рішення IV Всеукраїнського
з’їзду рад, який відбувся 16–20 травня 1920 р. У резолюції стосовно
відносин між УСРР та РСФРР зазначалося: «4-й Всеукраїнський З’їзд Рад
заявляє, що УСРР, зберігаючи свою державну конституцію, є членом
Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки»99. З’їзд доручив
«будучому (цитовано за україномовним варіантом — авт.) Центральному
Виконавчому Комітетові вести і далі ту саму політику тіснішого єднання»,
для чого було запропоновано ввести до складу ВЦВК 30 представників
УСРР100. 16 червня постановою ВЦВК 30 членів ВУЦВК було кооптовано до
складу ВЦВК101, що розглядалося російською стороною як формальне
підтвердження входження УСРР до складу РСФРР.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
157
http://history.org.ua
Поглиблення централізації засвідчувало суттєве зниження статусу Укра -
їни як державного утворення. Та саме це гальмувало виконання основного
на той час завдання — відновлення економіки та транспорту. Чи не най -
більш пекучими економічні проблеми були саме в Україні, і, насам перед, —
на Донбасі. Керувати усіма економічними процесами з Москви не було
жодної змоги. Постала на часі потреба утворення бодай якогось економіч -
ного центру, з якого можна було б здійснювати більш ефективну відбудову
економіки України. У ньому мали зосереджуватися усі повнова ження, які
були відібрані в уряду УСРР постановою від 27 січня. Таким центром стала
Українська рада трудової армії (Укррадтрударм). З діяльністю цього органу
найбільш безпосереднім чином пов’язані й територіальні зміни.
Принципове рішення про створення такого органу було ухвалене на
засіданні політбюро ЦК РКП(б) 17 і 18 січня 1920 р. (так у протоколі —
авт). Того ж дня Сталіну було доручено розробити проект організації
Української армії труда102, та вирішено «ЦК КПУ, Всеукраїнський ревком
та Штаб Південно-Західного фронту перевести до Харкова»103. 20 січня,
після внесення В.Леніним деяких поправок у підготовлений Й.Сталіним
проект104, положення про Укррадтрударм було затверджено ЦК РКП(б)105.
По суті змінено нічого не було, але ті питання, які цікавлять нас — територія
діяльності Укррадтрударму та його повноваження — більш чітко були озна -
чені саме в сталінському проекті. Зокрема, там відзначалося: «1) З метою
об’єднання роботи органів Наркомпроду, Вищої ради народного госпо -
дарства, Наркомзема, Наркомшляху, Наркомпраці в районі Південно-Захід -
ного фронту (Україна) створюється <Військово-трудова рада України>
Укррад трударм. … 6) Район діяльності Військово-трудової ради України
співпадає з районом Південно-Західного фронту плюс Олександрівсько-
Грушевський вугільний район колишньої Донської області»106.
Бачимо, що потреба зосередження під одним началом усієї промислової
території Донбасу була визнана центром. На місцях таке об’єднання відбу -
валося явочним порядком. Так, приміром, щойно утворений Донець кий
губревком своїм рішенням від 17 січня 1920 р. «надалі до з’ясування еконо -
мічної території Донецької губернії» затвердив тимчасові межі 11 райо нів,
які мали увійти до її складу107. Центри чотирьох з них — Чистяківського,
Біло-Калитвенського, Боково-Хрустальського та Олександрівсько-Грушев -
ського — до революції не входили до складу «української» Катерино -
славської губернії. Однак робити з цього рішення висновок про усталення
нових меж Донецької губернії не доводиться. Навіть у цій постанові
оговорювалася «тимчасовість» названих адміністративних кордонів, які
могли стати чинними не за ухвалою губревкому, а лише за рішенням
Єфіменко Геннадій
158
http://history.org.ua
Кремля. Слід також додати, що в той час губревком далеко не завжди був
вищою місцевою владою. На території Донецької губернії такі повно -
важення часом на себе перебирали військові організації Південно-Західного
фронту або інші альтернативні губревкому органи, такі як Проддонбас,
ЦПКП (Центральне правління кам’яновугільної промисловості).
Після утворення Укррадтрударму саме цей орган визнавався Кремлем
за головний як в Україні взагалі, так і на території Донбасу зокрема. В його
розпорядження передавалися ряд військових частин, які, як зазначалося у
положенні «Про Укррадтрударм», «використовуються як робітнича сила або
як знаряддя примусу зглядно на обставини»108. Рішення про створення
Укррадтрударму було розглянуте і затверджене на засіданні Всеукрревкому
від 7 лютого і опубліковане в українській пресі 10 лютого як спільне рішен -
ня РНК РСФРР та Всеукрревкому109. Перше засідання Укррадтрударму
відбулося 16 лютого. У телеграмі Й.Сталіну від 18 лютого В.Ленін так
визна чив критерії його роботи: «Вимірювати роботу Укррадтрударму
щоденно кількістю підвезеного хліба, вугілля, ремонтом паровозів»110.
Детально на обставинах створення Укррадтрударму ми зупиняємося для
того, щоб краще зрозуміти деякі особливості його функціонування, що мали
безпосередній вплив на зміну лінії кордону. Спочатку Укррадтрударм
планувався як обласний, а (але) не український республіканський орган
влади. Його створення було покликане, з одного боку, налагодити еконо -
мічне життя, а з іншого — не допустити «місництва», яке, на погляд Кремля,
було характерною рисою керівництва УСРР в 1919 р. Це підтверджує і той
факт, що через тиждень після ухвалення в Москві положення «Про
Укррадтрударм» була прийнята вже згадана постанова «Про об’єднання
діяльності УСРР та РСФРР».
Та обставина, що Укррадтрударм очолив член політбюро ЦК РКП(б) та
нарком у справах національностей РСФРР, говорила про непересічну роль
цього органу. В перший місяць фактичної роботи керований Й.Сталіним
Укррадтрударм розгорнув бурхливу діяльність. Від 16 лютого до 10 березня
відбулося 13 засідань. Щоб оптимізувати роботу, Укррадтрударм ініціював
формальне затвердження меж Донецької губернії, а з нею — і нової лінії
кордону між УСРР та РСФРР, про що, правда, не згадувалося. 15 березня
Й.Сталін підписав постанову Укррадтрударму, за якою до Донецької губер нії
від РСФРР мали відійти такі території (назви подаємо за тогочасним укра -
їно мовним варіантом з ідентичної постанови Президії ВУЦВК від 16 квіт ня
1920 р.): «Від краю Донецького війська: а) Донецької округи: станиці: Гундо -
рівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-
Обривська; б) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська,
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
159
http://history.org.ua
далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижнє-
Крепінська (у постанові ВУЦВК від 16 квітня «Нижнє-Кременська» —
авт.) і дальше до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь
у цілості»111.
Однак рішення Укррадтрударму, нехай навіть підписане Й.Сталіним, не
могло бути керівництвом до дії. Адже цією постановою корегувалися як
внутрішній адмінподіл України, за що відповідав ВУЦВК, так і кордони з
РСФРР, які без дозволу Всеросійського ЦВК змінити було неможливо. До
того ж реальна ситуація в Україні була далека від контрольованості не лише
з боку Укррадтрударму, а й Раднаркому та ВУЦВК. Щоб зрозуміти
тогочасну управлінську ситуацію звернемось до телеграму Х.Раковського
В.Леніну від 8 квітня 1920 р.: «В Донецькому басейні продовжується
організаційний хаос. Адміністративні кордони губернії змінюються поста -
новами Губревкомів, окремих повітів та волостей. В навантаженні та
відвантаженні вугілля поряд з управлінням вугільної промисловості діє
Уповноважений Кавказького фронту, який вводить свої власні порядки, дає
робітникам премії хлібом, нафтою, іншим. Обліком та розподілом продо -
воль чих вантажів займається одночасно і губернський Продком, що
знаходиться в Луганську, і Проддонбас, який перебуває в Дебальцево, в
результаті чого в деяких місцях отримують більше, а в інших менше, ніж
потрібно. Луганський Раднаргосп в антагонізмі з головним управлінням
вугільної промисловості, погрозами змушує рудникові управління неподалік
від Луганська підпорядковуватися його управлінню. Продкомівські райони
не співпадають з вугільними»112.
Процитовану телеграму Х.Раковський підписав як заступник голови
Укррадтрударму. На цю посаду він був призначений 17 березня 1920 р.
постановою Ради Оборони РСФРР113. При дослідженні діяльності Укррад -
трударму після цього призначення автору не вдалося віднайти жодного
підпису Й.Сталіна під його рішенням. Постанови цього органу підписував
Х.Раковський — спочатку у якості заступника голови, а з останньої декади
квітня 1920 р. — як його керівник114. Саме за наполяганням Х.Раковського,
одним із прикладів якого і є процитована вище телеграма, було чітко
розв’язане питання про територію Донецької губернії, а разом з ним і зміну
російсько-українського кордону.
Нагадаємо, що діяльність Укррадтрударму від початку його існування
поширювалася на «Олександровсько-Грушівський район бувшої Донської
округи»115, що явочним порядком був включений в підпорядкування Донгуб -
ревкому. Це дозволило об’єднати промислові ресурси Донбасу в рамках
однієї адміністративної одиниці, але загострило питання про продовольство.
Єфіменко Геннадій
160
http://history.org.ua
Згадане у телеграмі Х.Раковського від 8 квітня неспівпадіння продкомів -
ських районів Донецької губернії з вугільними було викликане постановою
Укррадтрударму від 25 лютого, якою було вирішено «повіти: Старобіль -
ський, Ізюмський, Олександрівський, Куп’янський і Павлоградський —
виділити з Катеринославської та Харківської губернії в продовольчому
відношенні та передати у відання Проддонбасу»116. 16 березня 1920 р.
Президія ВУЦВК визнала «нераціональним підпорядкування продовольчих
відділів однієї губернії — іншій губернії»117. Деякі із вказаних повітів
знаходилися досить далеко від Донбасу або не мали з ним зручного
сполучення. Вигідніше було використовувати сільськогосподарські можли -
вості Таганрозького округу. Тому вже згаданим рішенням від 15 березня
1920 р. Укррадтрударм включив його до складу Донецької губернії і разом
з цим — до свого підпорядкування.
На початку березня 1920 р. до Кремля з проханням чітко визначити межі
Донецької губернії звернувся Донецький губревком. Його голова В.Анто -
нов-Саратовський надіслав В.Леніну доповідь про становище Донецького
басейну, в якому першою ставилася проблема визначення кордонів Донець -
кої губернії. Ленін виніс це питання на засідання РНК РСФРР 16 березня.
Було вирішено передати його до Адміністративної комісії при ВЦВК з
пропозицією скласти план створення Донецької губернії таким чином, щоб
вона включала «всю гірничу промисловість і достатню для повного
забезпечення місцевого населення кількість продовольчих повітів і волостей
із сусідніх губерень»118.
Разом з Укррадтрудармом та Донецьким губревкомом до вищих органів
РСФРР з подібним проханням звернувся й ВУЦВК. За підписом його голови
Г.Петровського та секретаря В.Єрмощенка 18 березня до СНК РСФРР та
особисто голови Адміністративної комісії ВЦВК і одночасно заступника
голови НКВС РСФРР Владимирського була відіслана телеграма з цього
приводу. У ній йшлося про те, що 17 березня 1920 р. Президія ВУЦВК після
обговорення питання про Донецьку губернію з 17 делегатами від Донбасу,
визнала необхідним утворити її «в межах, запроектованих Укррадтрудар -
мом, тобто Бахмутський, Слов’яносербський, Маріупольський, Старобіль -
ський повіти, Таганрозький округ та антрацитові райони Донецької області
Грушевський та Біло-Калитвенський, також Слов’янський район Ізюмського
повіту»119.
23 березня питання про Донецьку губернію ще раз було розглянуто на
засіданні РНК РСФРР. Було ухвалено таке рішення: «Доручити Адміні стра -
тивній комісії при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітеті, не
вносячи на обговорення Ради Народних Комісарів, визначити кордони
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
161
http://history.org.ua
Донської (так в опублікованому збірнику документів треба читати, —
«Донецької» — авт.) губернії таким чином, щоб до її складу входила з
козачих областей південна частина Донецького та північна частина Черкась -
кого округів, не дроблячи повітів. Якщо виявиться, що при такому складі
губернії продовольче положення не буде забезпечене, то приєднати Куп’ян -
ський або Ізюмський повіти»120.
Бачимо, що у цьому документі, ухваленому вже після відповідної поста -
нови Укррадтрударму, не йдеться про Таганрозький округ. Ймовірно, саме
після його отримання Х.Раковський відправив секретарю президії ВЦВК
Авелю Єнукідзе телеграму такого змісту: «Прошу терміново розглянути
питання про приєднання Таганрозького округу до Донецької губернії.
Поста нова ухвалена Радтрудармом України і відправлена в Радоборони,
звідки направлена Вам»121. Адміністративна комісія врахувала пропозицію
і на засіданні Всеросійського ЦВК від 28 березня 1920 р., проект постанови
про територіальне наповнення Донецької губернії включав у себе вже й
Таганрозький округ.
Наприкінці березня у цій справі з’явився новий гравець. Після перемоги
більшовиків над денікінцями на Дону до вирішення цього питання підклю -
чилося керівництво щойно утвореної Донської області РСФРР. Її облвикон -
ком заперечував можливість будь-якої зміни дореволюційних кордонів.
З Ростова наприкінці березня було відправлено на місця телеграми, голов -
ним лейтмотивом яких було таке: «Донська область зберігається в старих
адміністративних кордонах із збереженням адміністративного поділу по
округам, станицям та волостям… Окрвиконкомам та відділам Донвикон -
кому прийняти термінові заходи до зворотного включення до складу Дон -
ської області всіх місцевостей, які неправомірно відійшли від Донської
області до інших губерній»122.
У 1920 р. позиція Донвиконкому не вплинула на рішення Кремля. Під час
розгляду цього питання на засіданні Президії Всеросійського ЦВК 28 берез -
ня було заслухано «клопотання тов. Полуяна про призупинення рішення
Раднаркому про створення нової Донецької губернії»123. Ухвала у протоколі
виписана так: «Клопотання відхилити. Рішення про створення Донецької
губернії — затвердити»124. Потреба ефективного використання промислово-
економічного потенціалу Донбасу для Кремля були важли ві шою.
Українські органи влади про це рішення сповіщені не були. Тому 29 бе -
рез ня Президія ВУЦВК вдруге, що й відзначалося в її надзаголовку, на -
діслала телеграму із проханням затвердити встановлені Укррадтрудармом
межі Донецької губернії.125. Ймовірно, і після цього Харків про постанову
ВЦВК з цього приводу не повідомили. Інакше важко пояснити рядки з
Єфіменко Геннадій
162
http://history.org.ua
підписаної 8 квітня 1920 р. Х.Раковським телеграми В.Леніну, у яких
йшлося про потребу «в терміновому порядку остаточно вирішити питання
про адміністративну організацію Донецької губернії»126. І лише після цього,
а саме 10 квітня 1920 р., Раднарком УСРР отримав підписану секретарем
РНК РСФРР Лідією Фотієвою телеграму, якою вона детально інформувала
про рішення Президії ВЦВК від 28 березня 1920 р.
У цій телеграмі українській стороні повідомлявся повний зміст рішення
щодо Донецької губернії. Цей документ автор звірив з остаточним проектом
адміністративної комісії при ВЦВК, внесеним на засідання Президії
28 березня 1920 р. Текст постанови в обох джерелах співпав. Ми наводимо
ухвалу ВЦВК за телеграмою Л.Фотієвої, де, окрім самої постанови, є
вступна частина: «Даю постанову Адміністративної комісії при ВЦВК: «Рада
Народних комісарів на засіданні від 23 березня 1920 року визнала необхід -
ним виділити Донецький кам’яновугільний промисловий район в особливу
Донецьку губернію, надавши остаточне визначення кордонів нової губернії
комісії при ВЦВК, яка визначила їх в такому складі: «З Харківської губернії
входять — Ізюмський та Старобільський повіти, з Катеринослав ської —
Бахмутський і Луганський (колишній Слов’яносербський), Маріу поль -
ський, з Області війська Донського — Таганрозький округ, від Донець кого
округу станиці Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалит -
винська, волость Карпово-Обривська, від Черкаського — волость Федорів -
ська, станиця Володимирівська, волость Сулинівська, станиця Олександ -
ровсько-Грушевська і північна половина станиць Грушевської і Аксайської,
причому кордон йде від південно-західної межі Олександровсько-Грушев -
ської станиці прямою умовною лінією на хутір Волошин /Ольгинський/.
Точне встановлення остаточного кордону надається визначити місцевим
органам. (курсив наш — авт.) Адміністративним центром є Луганськ.
Супроводжуючи постанову, Наркомвнусправ просить Президію ВЦВК
затвердити цю постанову по згоді з Українським ЦВК». Негайно повідомте
по телефону вашу згоду»127. Курсивом виділено ту частину телеграми, яка
свідчить про можливість деякої корекції ухваленого рішення місцевими
органам влади, і про це ще піде мова далі.
Лише 13 квітня 1920 р., тобто вже після телеграми від РНК РСФРР,
Х.Раковський отримав повідомлення про рішення Президії ВЦВК безпо се -
редньо від керівників цього органу: «Постановою Всеросійського Централь -
ного Виконавчого Комітету постанову Раднаркому про утворення Донецької
губернії в указаних ним кордонах затвердити. Секретар ВЦВК Єнукідзе»128.
Настав час для українських владних органів. 16 квітня 1920 р. Президія
ВУЦВК ухвалила постанову «Про усталення меж і складу Донецької
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
163
http://history.org.ua
губернії». У її мотиваційній частині відзначалося: «Згідно з предложенням
(так в україномовному тексті оригіналу — авт.) Раднаркому України і
Укррадтрудармії та порозумінням з Всеросійським ЦВК, а також з метою
скасування раніш виданих постанов, Президія Всеукраїнського Централь -
ного Виконавчого Комітету Рад поста но вила усталити ось такі межі і склад
Донецької губернії із частин Харків ської, Катеринославської губерній і краю
Донського війська»129. Далі фак тично дублювалася наведена нами вище
ухвала Укррадтрударму від 15 березня 1920 р. Відмінність від затвердженої
Всеросійського ЦВК постанови була незначною і стосувалася лише тери -
торії, яка передавалася Україні від Черкаського округу. Втім, така відмін -
ність не суперечила рішен ню Кремля, оскільки у ньому обумовлювалася
потреба встановлення точ ного кордону на цьому напрямку місцевими
органами влади. Щодо внутріш ньо українського розмежування, то різниця
була більш суттєвою. Замість указаної в рішенні Кремля передачі усього
Ізюмського повіту Харківщини до Донецької губернії, ВУЦВК обмежився
чотирма волостями цього повіту та двома — Куп’янського130.
В архівних матеріалах Адміністративної комісії ВЦВК автором було
виявлено один документ, який ставить під сумнів рішення ВЦВК від
28 березня як остаточне. У телеграмі відділу управління НКВС РСФРР від
23 квітня, адресованій, як вказувалося у ній, до «відділу управління Луган -
ського виконкому, м. Луганськ Катеринославської губернії» та посланому
у вигляді копій Харківському, Катеринославському губвиконкомам та
Таган розь кому ревкому, відзначалося: «Відділ управління НКВС на ваше
відно шення до ВЦВК за №3225 повідомляє, що очікувана (рос — «пред -
пола гаемая» — авт.) Донецька губернія, яка може бути сформована з
частин Катеринославської, Харківської губерній і частини Області Війська
Дон ського, буде братися до уваги лише після обговорення та остаточного
вирі шення питання — в розумінні встановлення кордонів та при на -
лежності, — між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною
Республікою та Українською Радянською Республікою. До постанови,
місцевості очікуваної губернії вважаються у своєму попередньому
складі»131.
Цей документ може мати два пояснення. Можлива елементарна помилка
у числі місяця — якщо її точна дата не «23.04», а «23.03», або «24.03», то
тоді поси лан ня на незавершеність розгляду цього питання зрозуміла —
рішення ВЦВК від 28 березня ще не було. На користь цієї гіпотези можна
навести і той аргумент, що телеграма була адресована до Луганську як до
повітового міста Катеринославської губернії. Попри сумніви у терито ріаль -
ному наповненні, сам факт існування Донецької губернії у квітні 1920 р.
Єфіменко Геннадій
164
http://history.org.ua
заперечувати не було підстав, адже постанова ВУЦВК про її створення була
вже затверджена і опублікована, і якщо вже НКВС РСФРР визнавав УСРР
як окрему республіку, то втручатися у її внутрішній адмінподіл він не міг.
Додамо також, що говорити про не знан ня рішень вищих владних органів з
боку керівництва НКВС не доводиться, бо вони ухвалювалися за його
найбільш безпосередньої участі.
Однак можливий і інший варіант. З огляду на те, що з усього проана лі -
зованого нами масиву документів лише у цій телеграмі згадувалося не лише
про зміни адміністративних меж губерній, а й про корекцію кордонів між
республіками, можна припустити, що акцент на факті зменшення території
РСФРР був останнім аргументом супротивників передачі земель Області
війська Донського до Донецької губернії. Адже одна справа змінити
внутрішній адмінподіл, і зовсім інша — передати тери торію сусідньому,
нехай і дружньому державному утворенню. Якщо це так, то повідомлений
цей аргумент був вже після рішення ВУЦВК від 16 квіт ня. Можливо, після
цього в НКВС РСФРР врешті зрозуміли, що радянська Україна — таки не
зовсім ще Росія. Тобто, якщо помилки в датуванні цієї телеграми немає, то
її поява свідчить про певні сумніви щодо правильності рішення про
Донецьку губернію, які з’явилися в керівництва НКВС РСФРР після
усвідомлення того, що передані до Донецької губернії території вже не
будуть у його підпорядкуванні. Формальні недоречності цього звернення в
такому випадку можна пояснити відсутністю усталених і прийнятних форм
звернення.
На користь точки зору про те, що телеграма справді була відіслана
23 квітня 1920 р., свідчить та обставина, що керівництво Донської області
приблизно в цей же час (21 квітня) в черговий раз відіслало на місця
телеграми про те, що межі області залишаються такими як і раніше132. Однак
у Кремлі своє рішення змінювати вже не збиралися і тому дали рішучу
відсіч таким діям. В ухвалі ВЦВК від 26 квітня 1920 р відзначалося:
«Президія ВЦВК ще раз підтверджує свою постанову від 28 березня про
створення Донецької області в межах, схвалених Радою Народних Комісарів
і просить Президію ВУЦВК прискорити введення цієї постанови вжиття»133.
Протягом наступних декількох днів в Донську область було відправлено
низку телеграм, в тому числі і від НКВС РСФРР, в яких відзначалася
неприпустимість зволікання з виконанням цього рішення134.
Щоправда, 6 травня 1920 р. політбюро ЦК РКП(б) ще раз розглянуло
питання «Про кордони Донецької губернії». Було вирішено «доручити
Сталіну ознайомитися з запереченнями Раковського. У випадку, якщо
знайде ці заперечення безпідставними, залишити в силі старе рішення»135.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
165
http://history.org.ua
В чому полягали заперечення Раковського автору з’ясувати не вдалося. Але
на політбюро ЦК РКП(б) надалі це питання більше не порушувалося. То ж
є всі підстави вважати, що назване заперечення Х.Раковського не вплинуло
на територіальне розмежування між УСРР та РСФРР.
Незважаючи на принципове вирішення проблеми меж Донецької губер -
нії, крапку у цьому питані ще не було поставлено. Як зазначалося у
постанові ВЦВК від 28 березня, остаточну лінію кордону мали намітити
місцеві органи. Влітку 1920 р. працювала «Узгоджувальна комісія по розме -
жуванню Донської області та Донецької губернії», зокрема, вона збиралася
27 червня та 31 серпня 1920 р.136. Однак вона вирішувала передусім питання
землерозподілу між селами. Найбільш вагома зміна лінія кордону у цей час,
як свідчить звернення голови Станично-Луганського виконкому Козюбер -
діна до Донського Облвиконкому та ВЦВК , відбулася з ініціативи Донської
обласної адміністративної комісії, яка вирішила станицю Луганську пере -
дати Донецькій губернії. Щоправда, як зазначав Козюбердін, керівників
Донецької губернії, що перебували буквально поряд зі станицею Луган -
ською, повідомити про це забули, в результаті чого «станиця висить у
повітрі. Становище в станиці наполегливо диктує потребу термінового вирі -
шення про приналежність станиці області чи губернії»137.
Про те, що такі вагомі зміни завчасно не проектувалися в Кремлі і
водночас, що вони восени 1920 р. стали вже доконаним фактом, свідчить
телеграма заступника Наркому внутрішніх справ РСФРР Владимирського
до виконкому Донської області від 25 жовтня: «Наркомвнусправ пропонує
вказати, коли і за якими мотивами відбулася постанова Доноблвиконкому
про приєднання станиці Луганської до Донецької губернії»138. Окремої
постанови українських органів влади з цього приводу нам відшукати не
вдалося, але з цього часу станиця Луганська стала частиною України. Єди -
ним аргументом на користь її приєднання міг стати адміністративно-геогра -
фічний — вона була зовсім поряд з тогочасним губернським центром —
Луганськом. Тоді як чинники економічний (в 1920 р. від Донецького округу
приєднували винятково промислові регіони, а це був сільськогосподар -
ський) та етнічний (ця територія була заселена російськими донськими
козаками і в 1927 р. тут було утворено російський національний район) не
могли сприяти такому приєднанню.
Про те, що ініціатива приєднання станиці Луганської виходила від
Ростова, побічно свідчать і подальші його дії. В наступні роки з Ростова-
на-Дону час від часу подавалися прохання про повернення йому втрачених
у 1920 р. територій, однак про станицю Луганську в них не йшлося. У січні
1921 р. представником Радтрударму Кавказу теж була зроблена спроба
Єфіменко Геннадій
166
http://history.org.ua
повернути Таганрог до Донської області. Ця зміна мала відбутися під час
запланованої реформи районування.139. Поповзли чутки по те, що адмінкомісія
при ВЦВК погодилася з такою пропозицією. У відповідь 25 березня 1921 р.
Укррадтрударм, який ще з квітня 1920 р. очолював Раковський, ухвалив таке
рішення: «Радтрударм вважає вилучення Таганрозького округу недоцільним
і наполягає перед Радтрудоборони на неприпустимості проведення в життя
подібного рішення. Радтрударм звертається до Раднаркому, ВУЦВК та ЦК
партії України з пропозицією підтримати постанову Радтрудармії також і по
своїй лінії, оскільки такий поділ може викликати політичні незручності»140.
Усі лінії звернень нам відстежити не вдалося, але РНК УСРР та ЦК
КП(б)У виконали це прохання. У поданому 28 квітня 1921 р. Раднаркомом
протесті, який підписав В.Чубар, відзначалося, що подібні територіальні
зміни «ставлять в катастрофічне становище продовольче постачання
Донбасу, так як з усіх повітів Донецької губернії Таганрозький є головною
базою продовольства»141. 12 травня аналогічне звернення до ЦК РКП(б) за
підписом Д.Лебедя надійшло і від ЦК КП(б)У: «Просимо з’єднатись с
НКВС і наполягаємо на залишенні Таганрозького повіту за Донбасом,
оскіль ки повіт нерозривно поєднаний економічно з Донбасом»142. У відпо -
відь було надіслано повідомлення, що то був лише проект, і адміністративна
комісія вже отримала припис, що приєднання Таганрозького повіту до
Ростова не буде затверджено143.
Завершуючи тему територіальних змін у 1920 р., варто згадати рішення
Президії ВУЦВК, яке свідчило про певну спадковість прагнень української
сторони. 16 березня 1920 р. Президія ВУВЦК в особі Г.Петровського та
В.Єрмощенка розглянула питання про приєднання Білгородського повіту до
Укра їни. Український орган влади не міг самостійно вирішити цього питан ня,
тому пропозиція про таку зміну кордону була передана до ВЦВК з тим, щоб,
згідно існуючих правил, її було розглянуто адміністративно-економіч ною
комісією144. Однак це звернення не мало бажаного для України результату.
Звертаючись до причин зміни кордону між РСФРР та УСРР у 1920 р.
зауважимо, що основні чинники, які діяли в 1919 р., не відіграли важливої
ролі. Головний критерій попередніх років (етнічний) апріорі не міг спричи -
нити приєднання промислових районів Донської області до України. Адже
в той час навіть на території українського Донбасу серед робітників пере -
важали росіяни, а відсоток українців у приєднаних регіонах був ще меншим.
Мало того, приєднання Таганрозького округу, де більшість становили
українці, теж обумовлювалося передусім економічними (продовольчими)
потребами. Зрозуміло, що в новому розмежуванні відпадав і критерій
дореволюційного губернського поділу, оскільки саме цей поділ і змінювався.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
167
http://history.org.ua
Здавалося б, єдиним критерієм був економічний. Його постійно згаду -
вали при мотивації ухвалених рішень. Справді, ресурси Донбасу були
життєво важливі для Кремля. Але Донецької губернії в кордонах 1920 р. не
могло б існувати, якби у Кремля зберігалися хоча б невеликі побоювання
стосовно втрати України чи перетворення її на рівноправну з РСФРР
республіку. Як вже зауважувалося вище, в жодній із проаналізованих
постанов не йшлося про перехід територій Донської області до УСРР,
постійно відзначалася лише потреба їх включення до Донецької губернії.
Хоча належність Донецької губернії до УСРР ніким не заперечувалася, але
сама Україна на той час розглядалася більшістю керманичів Кремля як
автономна частина РСФРР, тобто вказані зміни мали характер внутрішніх
змін в АТП єдиної держави.
Ставлення до України як складової частини РСФРР, однієї з її областей,
простежується в багатьох датованих 1920 р. рішеннях. Одним з його проявів
стала спроба створити представництво України при Наркомнаці на одна -
кових з автономними республіками РСФРР підставах. Таке зведення статусу
України до автономії в складі РСФРР могло ще раз зумовити збільшення її
території. Так, відразу по захопленню Червоною армією Криму на засіданні
ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. було вирішено створити Кримський
раднаргосп та підпорядкувати його Промбюро України. Голова Промбюро
В.Чубар отримав завдання виділити в розпорядження Кримраднаргоспу в
авансовому порядку певні кошти. Останній пункт рішення звучав так:
«Зобов’язати усі главки і центри, що відряджають своїх уповноважених до
Крима, спрямовувати їх через Укрпромбюро»145. Нагадаємо, що на початку
1920 р. підпорядкування Укррадтрударму «Олександрівсько-Грушевського
вугільного району» стало першим кроком до включення його до складу
УСРР.
Підпорядкованість кримських господарчих органів українським зберіга -
лася лише місяць. Під тиском міжнародних і частково внутрішніх обставин
Кремль наважився на формальне визнання незалежності України. 28 грудня
1920 р. підписами В.Леніна та Г.Чичеріна з російського боку та Х.Раков -
ського з українського було завізовано «Союзний Робітниче-Селянський
договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською
Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою»146.
У преамбулі цієї угоди наголошувалося на взаємному визнанні незалежності
і суверенності обох договірних сторін147.
Реакція президії ВРНГ РСФРР на договір була миттєвою. Вже на її
наступному засіданні, яке відбулося 31 грудня 1920 р., було вирішено підпо -
рядкувати Кримський раднаргосп безпосередньо президії ВРНГ РСФРР.
Єфіменко Геннадій
168
http://history.org.ua
Ймовірно, якби Крим вдалося опанувати у ситуації, схожій з початком
1920 р., коли УСРР бачилася як невід’ємна складова РСФРР, то півострів
було б приєднано до УСРР. У будь-якому разі економічних підстав для цього
вистачало. Однак політичні обставини змінилися. Україна дещо підвищила
власний статус державного утворення і приєднувати до неї Крим стало
політично недоцільним.
Узагальнюючи результати територіального розмежування між УСРР та
РСФРР періоду 1917–1920 рр., відзначимо насамперед принципи, за якими
воно здійснювалося. Засадничим для визначення кордону радянської
України з РСФРР став етнічний критерій. Однак він був застосований
більшовиками не добровільно, а з огляду на практичну необхідність.
Прийняття етнічного принципу визначення кордонів наочно демонструвало
відсутність незгод ленінського Раднаркому з українськими політичними
силами в національному питанні. Лише таким чином більшовицький центр
міг розраховувати на успіх у боротьбі з Центральною Радою в Україні в
період піднесення національно-визвольного руху. Тому радянська УНР від
першого дня свого існування претендувала на територію України за ІІІ
Універсалом, тобто на заселені українцями губернії, з майбутнім приєднан -
ням окремих повітів та волостей з інших губерній.
Досвід 1917–1918 рр. продемонстрував, що беззастережне застосування
етнічного критерію загрожує подальшим зменшенням підпорядкованої
більшовикам території (йдеться про заселені українцями повіти та волості
«російських» губерній). Аби знизити відповідні ризики, у 1919 р. Кремль
обмежив етнічний критерій дореволюційним губернським поділом., який, в
свою чергу, був скоригований на користь РСФРР іншими мотивами
(випадок з чотирма північними повітами Чернігівської губернії). Щоправда,
у цьому випадку формально існував і етнічний чинник (ті повіти були
переважно заселені неукраїнцями), але реально причиною від’єднання цієї
території від УСРР стала політична доцільність та економічно-географічний
чинник.
Сприятлива для Кремля соціально-політична ситуація в Україні початку
1920 р. створила підстави для переведення територіального розмежування
із площини, близької до міждержавної (особливо якщо брати до увагу існу -
ючу раніше небезпеку втратити Україну), до реформування внутріш нього
адмінподілу. В такому ракурсі першочергове значення відігравали еконо -
мічні потреби. Тому, в зв’язку зі створенням Донецької губернії, територію
УСРР було розширено, а за умови залишення України автономією у складі
Росії, до неї, з великою мірою вірогідності, приєднали б і Крим. Однак
загострення міжнародної ситуації, вкупі з усвідомленням українським
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
169
http://history.org.ua
керівництвом потреби отримати реальні повноваження в сфері управління
господарським життям, змусили Кремль підвищити статус УСРР як
державного утворення. Це спричинило відмову від економічного критерію
як основного у територіальному розмежуванні між радянським Україною
та Росією.
1 Дністрянський М.С. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій. —
Львів, 1992; Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретро -
спектива та сучасний стан.— К., 1994; Єфіменко Г., Кульчицький С. Кордони державні
України, принципи і історична практика їх визначень // Енциклопедія історії України:
У 10 т. — К., 2008. — Т.5. — С. 137–148.
2 Дністрянський М.С. Кордони України… — С. 87.
3 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива. —
С. 50–51, 123–125.
4 Єфіменко Г., Кульчицький С. Кордони державні України, принципи і історична
практика їх визначень // Енциклопедія історії України: У 10 т. — К., 2008. — Т. 5. —
С. 141–143.
5 Дмитрієнко М.Ф. Зміни в адміністративно-територіальному устрої України в
1919–1920 рр. // Укр. іст. журн. — 2003. — № 6. — С. 68–77; 2004. — № 1. — С. 43–52.
6 Шабельніков В.І. Зміни в адміністративно-територіальному устрої України в
1917–1921 рр. // Вісник Донецького університету, сер. Б: Гум. науки. — 2008. —
Вип. 1. — С. 118–123; Ідентичний текст під назвою «Адміністративно-територіальні
перетворення в Україні у 1917–1921 рр.» див: Наукові записки Тернопільського
національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія.
2009. — Вип. 1. — С. 41–46.
7 Сагач О. Зміни в адміністративно-територіальному поділі УСРР на початку
20-х рр. ХХ ст. // Регіональна історія України. Зб. наук. ст. — К., 2010. — Вип. 4. —
С. 168–169.
8 Кузьменко В.Б. Міжнаціональні відносини в Радянській Україні. (1917–1939 рр.):
правові аспекти: монографія. — Одеса. — 2009. — С. 175–321
9 Шабельніков В.І. Зміни в адміністративно-територіальному поділі Донбасу у
1917–1930 рр. // Історичні і політологічні дослідження — Зб. наук. праць. —
Донецьк. — 2009. — Вип. № 2. — С. 69–75; Шабельніков В.І. Про виділення Донбасу
в єдиний адміністративно-територіальний регіон України (1919–1921) // Нові сторінки
історії Донбасу. — Зб. наук. ст. — Кн.19. — Донецьк, 2010. — С. 164–170.
10 Шабельніков В.І. Про виділення Донбасу… — С.165.
11 Максимчук Т.А. Донецкая губерния. История создания (1919–1923гг.) //
http://dn.archives.gov.ua/articles/stat28.htm Останній перегляд 11.05.2011.
12 История административно-территориального деления Донецкой области
1919–2000 гг. Сборник документов и материалов. — Донецк. — 2001. — 272 с.
Єфіменко Геннадій
170
http://history.org.ua
13 Галкин Ю. Сборник документов о приграничном споре между Россией и Укра -
иной в 1920-1925 гг. за Таганрогско-Шахтинскую территорию Донской области. —
Москва, 2007.
14 Там само — С. 2.
15 Ленін В.І. Україна і поразка правлячих партій Росії // В.І.Ленін про Україну.
Ч. 2. — 1917–1922. — К., 1969. — С. 22.
16 Волін М. Історія КП(б)У в стислому нарисі. — Харків, 1931. — С. 71.
17 Там само.
18 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. — Т. 1.
4 березня — 9 грудня 1917 р. — К., 1996. — С. 458.
19 Там само.
20 Здоров А. Український Жовтень: Робітничо-селянська революція в Україні
(листо пад 1917 — лютий 1918 р.). Одеса, 2007. — С. 168.
21 Резолюція І з’їзду Рад про самовизначення України. 12 грудня 1917 р. // Перемога
радянської влади на Україні (жовтень 1917 — січень 1918 р). Зб. документів. — К.,
1947. — С. 87.
22 Там само. — С. 88.
23 Третій Універсал Української Центральної Ради. // Українська Центральна Рада.
Документи і матеріали у двох томах. — Т. 1. — 4 березня — 9 грудня 1917 р. — К.,
1996. — С. 398–399.
24 Кузьменко В.Б. Міжнаціональні відносини в Радянській Україні. (1917–
1939 рр.)… — С. 195.
25 Из истории Соввласти на Украине. О Первом Всеукраинском Съезде Советов и
Первом Советском Правительстве Украины. // Летопись революции. — 1924. —
№ 4(9). — С. 171–172.
26 Там само. — С. 172.
27 Там само.
28 Большевистские организации Украины в период установления и укреплении
Советской власти (ноябрь 1917 — апрель 1918). Сб док. и мат. — К., 1962. — С. 66.
29 Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і
розпоряджень уряду Української РСР. — Т. 1. — 1917–1941. — С. 76–77.
30 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО
України). — Ф. 57. — Оп. 2. — Спр. 170. — Арк. 8.
31 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Февраль 1917 —
апрель 1918. Сб. док. и мат. в трех томах. — Киев, 1957. — Т. 3. — С. 543.
32 Там само.
33 Из протокола заседания ЦК РКП (б) о положении партийной работы и состоянии
советских организаций на Украине // Большевистские организации Украины в период
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
171
http://history.org.ua
установления и укреплении Советской власти (ноябрь 1917 — апрель 1918). Сб. док.
и мат. — К., 1962. — С. 66.
34 Резолюції Всеукраїнських з’їздів Рад... — Харків, — 1932. — С. 22.
35 Декреты Советской власти (далі — ДСВ) — Т.II. 17 марта — 10 июля 1918 г. —
М., 1959. — С. 123.
36 Постановление ВЦИК об аннулировании Брест-Литовского договора. 13 ноября
1918 г. // Документы внешней политики СССР. — М., 1959. — Т. 1. — С. 565.
37 Там само. — С. 566.
38 Декрет Тимчасового Робітниче-Селянського уряду України про створення Вій -
ськової ради Української Радянської Армії // Радянське будівництво на Україні в роки
громадянської війни (1919–1920). Збірник документів і матеріалів. — К., 1957. — С. 47.
39 Ленін В.І. Повн. зібр. тв. — Т. 37. — С. 224.
40 Декрет Совета Народных комиссаров РСФСР о признании независимости
Эстяндской Советской республики // Документы внешней политики СССР. — М.,
1959. — Т. 1. — С. 603.
41 Декрет Совета Народных комиссаров РСФСР о признании независимости Совет -
ской Республики Латвии; Декрет Совета Народных комиссаров РСФСР о признании
независимости Литовской Советской Республики //Документы внешней политики
СССР. — М., 1959. — Т. 1. — С. 621–622.
42 Постановление Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета о
признании Советских Республик Эстляндии, Литвы и Латвии // Документы внешней
политики СССР. — М., 1959. — Т. 1. — С. 627.
43 Постановление Президиума ВЦИК о признании независимости Белорусской
Социалистической Советской Республики // Документы внешней политики СССР. —
М., 1958. — Т. 2. — С. 61.
44 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі —
ЦДАВО України). — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 5.
45 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 54.
46 Цитовано за: Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–
1928). — К., 1996. — С. 76.
47 ДСВ. — М., 1968. — Т. 4. (10 ноября 1918 — 31 марта 1919). — С. 294.
48 Кузьменко В.Б. Міжнаціональні відносини в Радянській Україні. (1917–1939 рр.):
правові аспекти: монографія. — Одеса, 2009. — С. 230
49 Бойко Олена. Територія, кордони і адміністративно-територіальний поділ Україн -
ської Держави гетьмана П.Скоропадського (1918) // Регіональна історія України.
Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 3. — С. 223–224.
50 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 7, 9.
51 Там само. — Спр. 18. — Арк. 12.
Єфіменко Геннадій
172
http://history.org.ua
52 Там само. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 1; О включении Белгородского
уезда в состав Харьковской губернии. // Собрание узаконений и распоряжений рабоче-
крестьянского Правительства Украины (далі — СУ УССР). — 1919. — № 3. — Ст. 27.
53 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп.1. — Спр. 15. — Арк. 26.
54 Дмитрієнко М.Ф. Зміни в адміністративно-територіальному устрої України в
1919–1920 рр. // Укр. іст. журн. — 2004. — № 1. — С. 44.
55 Кузьменко В.Б. Міжнаціональні відносини в Радянській Україні. (1917–
1939 рр.)… — С. 231.
56 Шабельніков В.І. Зміни в адміністративно-територіальному устрої України в
1917–1921 рр. … — С. 120; Шабельніков В.І Адміністративно-територіальні
перетворення в Україні у 1917–1921 рр. ...— С. 43.
57 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 12
58 Там само. — Арк. 9, 13.
59 Там само. — Арк. 5.
60 Там само. — Арк. 12.
61 Там само. — Спр. 14. — Арк. 108.
62 Там само. — Спр. 47. — Арк. 16.
63 Там само. — Арк. 21.
64 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 27. — Арк. 8.
65 Об административном управлении на территории прифронтовой полосы Укра -
ины // СУ УСРР. — 1919. — № 8. — Ст. 102.
66 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 27.
67 Там само. — Спр. 15. — Арк. 100.
68 Там само. — Спр. 47. — Арк. 38.
69 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива. —
С. 123–125.
70 Там само. — С. 123.
71 Там само. — Арк. 123–124.
72 В. И. Ленин. Биографическая хроника. — Т. 6. — М., 1975. — С. 147.
73 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 29.
74 Там само. — Спр. 18. — Арк. 22.
75 Там само. — Спр. 15. — Арк. 110.
76 Там само.
77 Там само.
78 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 70.
79 О Донецкой губернии // СУ УССР. — 1919. — Ст. 73.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
173
http://history.org.ua
80 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 108.
81 Там само. — Арк. 115.
82 Шабельніков В.І. Зміни в адміністративно-територіальному устрої України в
1917–1921 рр....— С. 121; Шабельніков В.І Адміністративно-територіальні пере -
творення в Україні у 1917–1921 рр… — С. 43
83 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 71.
84 ЦДАГО України — Ф. 1 — Оп. 6 — Спр. 1 — Арк. 9б.
85 Резолюція ЦК РКП(б) про радянську владу на Україні // В.І.Ленін про Україну.
Ч. 2. — 1917–1922. — К., 1969. — С. 359.
86 Ленін В.І. Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним
// В.І.Ленін про Україну. Ч. 2. — 1917–1922. — К., 1969. — С. 404.
87 Скрипник М.О. Донбас і Україна // Скрипник Микола. Статті і промови з націо -
нального питання. Упор. І.Кошелівець. — Б.м., 1974. — С. 17.
88 Пролетарська боротьба (Житомир) . — 1919. — 16 листопада.
89 Там само. — 6 грудня.
90 Ленін В.І. Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним //
В.І.Ленін про Україну. Ч .2. — 1917–1922. — К., 1969. — С. 404.
91 Ленин В.И. Неизвестные документы. 1891–1922. — М., 1999. — С. 306.
92 В.І.Ленін про Україну. Частина ІІ. 1917–1922. — К., 1969. — С. 461.
93 Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). — Ф.р-130. — Оп. 4. —
Спр. 505. — Арк. 26.
94 Російський державний архів соціально-політичної історії (далі — РДАСПІ). —
Ф. 17. — Оп. 3. — Спр. 62. — Арк. 1.
95 Собрание узаконений и распоряжений Всеукраинского Революционного
Комитета. — № 1. — Ст. 7.
96 РДАСПІ. — Ф. 17. — Оп. 163. — Спр. 56. — Арк. 1.
97 Про націоналізацію Кадіївських кокусо-бензольного, ректифікаційного та нафта -
лінового заводів, бувш. артил. відомства й Кадіївського заводу придаткових продуктів
бувш. «Гайнріх Копперс». // Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського
революційного комітету. — 1920. — Ст. 37.
98 Протоколы Президиума Высшего Совета Народного Хозяйства. 1920 год. Сб.
док. — М., 2000. — С.89.
99 Про державні взаємовідношення між УСРР та РСФРР // ЗЗ УСРР. — 1920. —
Ст. 245.
100 Там само.
101 Постановление о включении членов Украинского Центрального Исполни тель -
ного Комитета в состав Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета //
ДСВ. — Т. IX. — Июнь–июль 1920. — М., 1978. — С. 106.
Єфіменко Геннадій
174
http://history.org.ua
102 РДАСПІ. — Ф. 17. — Оп. 3. — Спр. 55. — Арк. 1.
103 Там само. — Арк. 3.
104 ДСВ. — Т.VII. (10 декабря 1919 — 31 марта 1920). — М., 1968. — С. 123.
105 РДАСПІ. — Ф. 17. — Оп. 3. — Спр. 57. — Арк. 1.
106 ДСВ. — Т.VII. (10 декабря 1919 — 31 марта 1920). — М., 1968. — С. 121.
107 История административно-территориального деления Донецкой губернии,
Сталинской и Донецкой области. — Донецк, 2001. — С. 7.
108 Про Укррадтрударм. // Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського
революційного комітету. — Ст. 18.
109 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 864. — Арк. 1.
110 В.І.Ленін про Україну. Частина ІІ. 1917–1922.- К., 1969. — С. 427.
111 Постановление Совета Украинской Трудовой Армии № 15 15 марта 1920 года //
Сталин И.В. Сочинения. — Т. 17. — Тверь, 2004. — С. 106; Трудовая Армия. —
1920. — № 3. — 27 марта; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 555. — Арк.1;
Про усталення меж і складу Донецької губернії // Вісті ВУЦВК — 1920. — 18 квітня.
112 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 562. — Арк. 10.
113 Там само. — Спр. 558. — Арк. 19.
114 Там само. — Спр. 554. — Арк. 11.
115 Про Укррадтрударм // Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського
революційного комітету. — Ст. 18.
116 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 554. — Арк. 3.; Постановление
Совета Украинской Трудовой армии № 8. 25 февраля 1920 года // Сталин. Сочине -
ния. — Т. 17. — Тверь, 2004. — С. 94.
117 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 573. — Арк. 27.
118 ДСВ. — Т.VII. (10 декабря 1919 — 31 марта 1920). — М., 1968. — С. 586.
119 ДАРФ. — Ф. 5677. — Оп. 1. — Спр. 83. — Арк. 4.
120 ДСВ. — Т.VII. (10 декабря 1919 — 31 марта 1920). — М., 1968. — С. 586.
121 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 784. — Арк. 11.
122 Галкин Ю. Сборник документов о приграничном споре между Россией и
Украиной в 1920–1925 гг. за Таганрогско-Шахтинскую территорию Донкой области. —
Москва, 2007. — С. 9–10.
123 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 2. — Спр. 563. — Арк. 6.
124 Там само.
125 ДАРФ. — Ф. 5677. — Оп. 1. — Спр. 83. — Арк. 13.
126 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 562. — Арк. 10.
127 ДАРФ. — Ф. 5677. — Оп. 1. — Спр. 83. — Арк. 12; Те ж саме: ЦДАВО
України. — Ф.2. — Оп.1. — Спр.562. — Арк.11.
Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920)
175
http://history.org.ua
128 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 562. — Арк. 18.
129 Про усталення меж і складу Донецької губернії // ЗЗ УСРР. — 1920. — Ст. 121.
130 Там само.
131 ДАРФ. — Ф. 5677. — Оп.1. — Спр. 83. — Арк. 26.
132 Галкин Ю. Сборник документов о приграничном споре… — С. 11.
133 ДАРФ. — Ф. 5677. — Оп. 1. — Спр. 83. — Арк. 29.
134 Галкин Ю. Сборник документов о приграничном споре... — С. 12–13.
135 Там само. — С. 14.
136 ДАРФ. — Ф. 5667. — Оп. 3. — Спр. 84, — Арк. 1–3, 8.
137 Там само. — Оп. 1. — Спр. 83. — Арк. 51.
138 Там само — Арк. 35.
139 Там само. — Оп. 2. — Спр. 293. — Арк. 3.
140 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 175. — Арк. 8.
141 Галкин Ю. Сборник документов о приграничном споре… — С. 16.
142 ДАРФ. — Ф. 5677. — Оп. 2. — Спр. 293. — Арк. 4.
143 Галкин Ю. Сборник документов о приграничном споре… — С. 16.
144 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 573. — Арк. 27.
145 Протоколы Президиума Высшего Совета Народного Хозяйства. 1920 год. Сб.
док. — М., 2000. — С. 318.
146 Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР// ЗЗ УСРР. — 1921. — Ст. 93.
147 Там само.
Єфіменко Геннадій
176
http://history.org.ua
|