«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50420 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | «Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. / О. Рубльов // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 77-96. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-50420 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-504202013-10-21T03:02:31Z «Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. Рубльов, О. 2011 Article «Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. / О. Рубльов // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 77-96. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50420 uk Проблеми історії України: факти, судження, пошуки Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Рубльов, О. |
| spellingShingle |
Рубльов, О. «Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| author_facet |
Рубльов, О. |
| author_sort |
Рубльов, О. |
| title |
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. |
| title_short |
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. |
| title_full |
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. |
| title_fullStr |
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. |
| title_sort |
«українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя хіх–хх ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2011 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50420 |
| citation_txt |
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст. / О. Рубльов // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 77-96. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
| series |
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| work_keys_str_mv |
AT rublʹovo ukraíncíkatolikifenomenpolʹsʹkoukraínsʹkogoporubížžâhíhhhst |
| first_indexed |
2025-07-04T12:07:37Z |
| last_indexed |
2025-07-04T12:07:37Z |
| _version_ |
1836718079116050432 |
| fulltext |
Рубльов Олександр (Київ)
«українцІ-каТолики»:
феноМен ПольСько-українСького ПорубІжжя
хІх–хх ст.
У сучасній історіографії недостатньо досліджено історію «українців-
католиків» другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст., їхнє політичне
та культурно-освітнє становище. У радянській фаховій літературі це питан -
ня відверто замовчувалося. Історіографія незалежної України, в якій назагал
чимало уваги приділяється історії національної політики комуністичної
адміністрації в УССР щодо національних меншин республіки й поляків
зокрема1, спеціально проблемами «українців-католиків» не займалася, за
винятком поодиноких розвідок тернопільського ученого Г. Стронського2,
його кам’янець-подільського колеги В. Нестеренка й дослідниці з Хмель -
ницького Н. Тітової3.
У пропонованій статті покладено за мету з’ясувати причини виникнення
феномену «українців-католиків» в історичній ретроспективі; дослідити
їхню роль у суспільно-політичному житті польсько-українського порубіж -
жя, насамперед Подільського регіону, проаналізувати ставлення до них
російської царської, а згодом — комуністичної адміністрації.
Питання щодо «українців-католиків» постало у Російській імперії ще
наприкінці ХVIII ст. Після приєднання Правобережної України до Росії
царат вирішив навернути усі греко-католицькі громади Поділля, Волині й
Київщини на одержавлене російське православ’я. Низку відповідних заходів
було здійснено упродовж 1794–1796 рр. Душпастирі, які не хотіли зміню -
вати власне віросповідання, втратили парафії.
У вірних ліквідованої у Російській імперії греко-католицької конфесії
залишалося два шляхи: або перейти до Російської Православної Церкви
(РПЦ), або приєднатися до Римо-Католицької Церкви (РКЦ), яка, на відміну
від уніатства, була толерована царатом. Відтак переважна більшість віру -
ючих обрала перший шлях, одначе й другий варіант аж ніяк не був винят -
ком. Попри урядово-поліційні утиски, переслідування, а часом й судову
відповідальність, українські селяни нерідко ставали римо-католиками. Ця
частина українського етносу, відвідуючи костьоли, де правили ледь не
стовідсотково ксьондзи-поляки, засвоювала певні елементи польської
культури, польську (насамперед обрядову) мову й поволі втрачала власну
етнонаціональну самоідентифікацію.
77
http://history.org.ua
Західна й вітчизняна соціологія та історіографія подає чимало визначень
етносу. Так, відомий англійський дослідник Е. Сміт у відомій праці «Наці -
ональна ідентичність» визначив такі основні ознаки етносу: групова власна
назва, міф про спільних предків, спільна історична пам’ять, один або більше
диференційованих елементів спільної культури, зв’язок з конкретним
«рідним краєм», відчуття солідарності значної частини населення4. Нато -
мість малоймовірно, аби «українці-католики» відчували солідарність з
православними українцями, оскільки проживали релятивно замкненими
громадами. Їхня побутова та релігійна культура значно відрізнялася від
культури більшості українців. З іншого боку, у побуті вони послуговувалися
переважно українською мовою, мали чимало інших виразних відмінностей
від польського етносу. Національна свідомість у цієї частини сільського
(переважно) населення визначалася насамперед релігією. Вони називали
себе назагал навіть не поляками або українцями, а лише — «католиками».
Фактично йдеться про формування перехідної між українцями та поляками
етноконфесійної групи.
До частини колишніх греко-католиків українського Правобережжя, які
залишилися у зв’язку з Римо-Католицькою Церквою, в другій половині
ХІХ ст. по суті долучилася інша значна соціально-етнічна група, що її
утворювали нащадки колишньої польської шляхти. Упродовж ХVI–ХVII й
особливо ХVIII ст. до Правобережної України переселилася в пошуках
вільних земель значна кількість малоземельної шляхти з внутрішніх
воєводств Речі Посполитої. На Поділлі переселенці назагал займалися
землеробством, але і водночас захищали край від кримсько-татарських й
турецьких нападів, отже були своєрідними військовими колоністами у
регіоні. Проте під російською окупацією становище шляхти значно
погіршилося. Ця, колись потужна соціальна верства не вписувалася у
тогочасну структуру російського суспільства, насамперед внаслідок
іманентних волелюбних прагнень й генетичної антиросійської налаш -
тованості.
Відтак 1830–1860-ті рр. стали черговим етапом реалізації стратегічного
задуму російської імперської влади щодо деполонізації теренів
Правобережної України. Перший етап цієї акції було започатковано після
поразки польського повстання 1830–1831 рр., другий — після придушення
чергової спроби польських патріотичних сил 1863–1864 рр. Після поразки
виступу 1830–1831 рр. імперія Романових вдалася до низки стратегічних і
назагал успішних з історичної точки зору антипольських заходів.
Насамперед йшлося про намір декласувати загал дрібної шляхти на
Правобережній Україні з метою асиміляції зі спеціальною категорією селян-
Рубльов Олександр
78
http://history.org.ua
однодвірців. Останній намір, як стверджує найкращий знавець цієї пробле -
матики французький історик Даніель Бовуа, директор (з 1994 р.) Центру
історії слов’ян у Сорбонні й президент (з 1996 р.) Французької асоціації з
розвитку україністичних досліджень5, «здійснювався з дивовижною
затятістю впродовж двадцяти років і увінчався успіхом, значно змінивши
соціальну структуру»6.
Впродовж 1831–1853 рр. заходами царату було приєднано до однодвірців
й державних селян 340 тис. декласованих польських шляхтичів українського
Правобережжя. Французький учений наголошував: «Йдеться, власне, про
винищення цілого суспільства, певного типу цивілізації іншого століття,
котра […] була розчленована лише тому, що була польською. Цих давніх
поселенців, які прибули сюди головно в епоху Саксонської династії в
Польщі (початок ХVIII ст.) для зміцнення колонізації після козацько-
шведських воєн і чиї права завжди підтверджувались лише звичаєм,
сумнівними паперами та усно, нині було позбавлено останніх ознак
польськості російським колоністом […]. Історії відомо зовсім небагато
прикладів такої масштабної ліквідації цілої соціальної групи, яка велася
надзвичайно уміло і наполегливо впродовж тридцяти років за допомогою
бюрократичної та поліцейської машини. У цьому проявилася віковічна сила
росіян: не знищуючи фізично, вони можуть вилущити з людини всю її
сутність»7.
У другій половині ХІХ ст. чимало колишніх польських шляхтичів, які
перетворилися на однодвірців, збідніли й розорилися. Мешкали вони
назагал у строкатих етнічно селах, поряд з українськими селянами, мало
чим відрізняючись від них як за суспільним статусом, так і матеріальним
достатком. За умов перманентних контактів з українським селянством й
відсутності польських навчальних закладів поважна кількість шляхти
цілком зукраїнізувалася й відрізнялася від місцевих українців лише
конфесійною приналежністью до Римо-Католицької Церкви. На думку
В. Нестеренка, вже наприкінці ХІХ ст. фактично неможливо було відрізнити
нашадка колишнього польського шляхтича від онуків греко-католика, що
зберіг вірність католицькій вірі. Їх об’єднували спільна релігія, культура,
мова, побут й навіть самоназва — «католики»8.
1897 р. в імперії Романових відбувся перший всеросійський перепис
населення. У його перебігу етнічну приналежність громадян визначали за
мовною ознакою. Отже, було намагання відокремити конфесійні чинники
від етнонаціональних й тим самим уникнути поширеного у тогочасному
суспільстві стереотипу: католик — отже, поляк. У Подільській губернії, за
даними перепису 1897 р., нараховувалося 262 738 католиків. У той же час
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
79
http://history.org.ua
рідною мовою польську назвали лише 69 156 осіб (26,3%), тобто, тільки
кожний четвертий католик. Отже, майже 200 тис. підданих Російської
імперії цього регіону належали до «українців-католиків»9.
До революції 1905–1907 рр. Російська Православна Церква користувалася
статусом державної церкви, органічно вписавшись до сумнозвісної тріади:
«православ’я — самодержавство — народність». Натомість права інших
релігійних конфесій були суттєво обмежені, а деякі релігійні громади взагалі
перебували під забороною. Революційні події змусили царя Миколу II
підписати 17 квітня 1905 р. указ про віротерпимість. Відповідно до цього
юридичного акту, перехід від православ’я до інших християнських конфесій
(римо-католицизму, старообрядництва) вже не підлягав кримінальному
переслідуванню, як це було раніше. За особами, яких у першій половині
ХІХ ст. силоміць приписали до православних парафій, визнавалося право на
повернення до релігії предків. Було заборонено зачиняти римо-католицькі
храми й монастирі10.
Натомість указ не передбачав відновлення на території правобережних
українських губерній Греко-католицької церкви, на що сподівався ново -
поставлений 1900 р. митрополит УГКЦ, архієпископ Львівський та єпископ
Кам’янець-Подільський А. Шептицький, проголошений «апостольським
адміністратором України» у сподіванні на підтримку «українців-католиків»
Правобережжя у справі відновлення у Російській імперії УГКЦ й поши -
рення католицизму східного обряду. У червні 1907 р. владика А. Шептиць -
кий підписав грамоту про призначення священика А. Зєрчанінова наміс -
ником Кам’янець-Подільської єпархії й висунув перед ним завдання —
відновити унію у межах Російської імперії11. Однак ця спроба зазнала фіаско
внаслідок кількох обставин. Російська поліція контролювала всі кроки
Зєрчанінова та його нечисленних прибічників, переважна частина право -
слав них душпастирів імперії Романових була категорично налаштована
проти відновлення унії. Крім того, більшість священнослужителів РКЦ
розуміли, шо поява греко-католицьких парафій послабить їхній вплив на
українське селянство, тому й не бажала відновлення східного обряду для
католиків12.
За відсутності Греко-Католицької Церкви «українці-католики» про -
довжу вали, як і в попередні роки, бути об’єктом гострої боротьби між
право славними та католицькими священиками. Зазначимо, що після указу
про віротерпимість від 17 квітня 1905 р. римо-католицьке духовенство
активі зувало свою діяльність серед селянства і досягло певних успіхів.
Значно почастішали випадки переходу українців до Римо-Католицької
Церкви. Так, лише в 1906 р. 1500 православних селян Подільської єпархії
Рубльов Олександр
80
http://history.org.ua
прийняли католицтво13. Щодня до консисторії і місцевого губернатора
надходили нові заяви. Навіть православні священики визнавали, що в
Подільській губернії виникла «глибока прірва між православними
пастирями та паствою, причому ця прірва не зменшується, а збіль шу -
ється»14. Багато парафіяльних священиків нехтували інтересами парафіян,
зовсім не цікавились життям і побутом селянства, відстали від прогресу
тощо. У католиків значно кращими були організація парафіяльного життя
та дисципліна, що приваблювало людей. Додатковий авторитет като -
лицьким парафіям також створювали численні релігійні товариства і брат -
ства, що займалися благодійними справами, допомагали хворим і нуж -
денним.
Зрозуміло, що керівництво Православної Церкви робило все можливе,
щоб врятувати свій авторитет. У подільських церковних виданнях з’явилося
чимало прохань і навіть вимог священиків до влади про те, щоб було
відновлено винятковий статус Православної Церкви і обмежено права інших
конфесій. 2 травня 1909 р. спеціальна делегація на чолі з православними
єпископами західних областей Росії під час аудієнції в імператора Миколи II
вимагала зміни закону від 17 квітня 1905 р. Керівник Кабінету міністрів
П. А. Столипін навіть завірив членів делегації, що «її справедливі вимоги
будуть задоволені»15.
У 1912 р. для здійснення ефективнішого контролю за діяльністю
католицьких громад Поділля губернськими та повітовими органами влади
було проведено обстеження національного складу їхніх парафій. При -
кметно, що лише у Кам’янці-Подільському і Новій Ушиці етнічні поляки
становили переважну більшість парафіян костелів. В інших повітах у
католицьких громадах домінували українці. Так, у Вінницькій парафії, за
нашими підрахунками, 4904 парафіян з 6445 були українцями (76%),
Летичівській — 5978 з 6104 (97,9%), Сатанівській — 7372 з 7712 (95,6%)16.
За даними Подільського губернатора, служба Божа у костелах губернії
провадилася передусім польською, часом латинською мовами. Це зайвий
раз навертало «українців-католиків» до польської культури, тим більше,
що зазвичай церковна початкова освіта була єдиною, яку могли реально
здобути селяни.
Під час Першої світової війни, в роки Визвольних змагань й більшо -
вицької інтервенції в Україні питання про «українців-католиків» відсуну -
лося у затінок бурхливих політичних та воєнних подій. Однак воно на
повний голос залунало в 1920-ті роки, коли розпочалася політика «корені -
зації». Слід зауважити, що в перші роки комуністичного режиму вплив
Римо-Католицької Церкви на населення Поділля значно зріс. Сприяло
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
81
http://history.org.ua
цьому й падіння авторитету Російської Православної Церкви серед люд -
ності регіону внаслідок численних розколів. Міжконфесійна боротьба
між «тихонівською церквою», «обновленцями», УАПЦ, ДХЦ та іншими
пра вославними конфесіями й відгалуженнями компрометувала Пра во -
славну Церкву в очах населення. У той же час Католицька Церква про -
довжувала зберігати єдність, зуміла зберегти монолітність та довіру з боку
парафіян.
Це спричинило зростання кількості «українців-католиків» у Подільській
губернії. За офіційними даними, станом на листопад 1924 р. у Подільській
губернії було понад 302 тис. католиків. Із них лише 87 тис. (28,8%) вважали
себе етнічними поляками, інші — понад дві третини — належали до укра -
їнців17. Останні звично перебували під сильним впливом римо-католицького
духовенства, вимагали організації та відкриття для себе й своїх дітей
польських рад, шкіл, клубів, інших культурницьких осередків. Серед біль -
шо вицької адміністрації губернії не було виразно-однозначної політичної
лінії у питанні щодо «українців-католиків». Пересічний представник біль -
шо вицької адміністрації у регіоні був вихідцем із маргінальних суспільних
верств, з вкрай низьким освітнім цензом, часто — зайдою з Росії чи східних,
русифікованих областей України, отже, вкрай погано орієнтувався у
складних переплетіннях етноконфесійної й мовно-релігійної ситуації на
Поділлі.
Так, наприклад, у липні 1924 р. президія Кам’янець-Подільського
окрви конкому ухвалила рішення поділити всіх «українців-католиків» на
дві групи: на нащадків польської шляхти та етнічних українців — «залиш -
ків уніатів». Відтак, пропонувалося для першої категорії віруючих відкрити
польські школи, бібліотеки, клуби, якщо цього «вимагатимуть обставини»,
а для другої — провадити усю політичну та культурно-просвітницьку
роботу винятково українською мовою, обмежившись перед цим попе -
редньою «роз’яс нювальною роботою»18. Проте, провести у життя таку
рекомендовану диференціацію на практиці було дуже важко. Навряд чи
хто з компартійно-радянських працівників та функціонерів спромігся би
(та й чи намагався взагалі?) піднімати архівні матеріали кількасотрічної
давності у пошуках відповіді на питання, хто були предки «українців-
католиків» регіону.
Діаметрально протилежну позицію з цього питання займало керівництво
Польського бюро та відділи Наркомату освіти УССР. Ще 18 січня 1924 р.
Подільський губернський відділ народної освіти ухвалив постанову щодо
організації на місцях польських навчальних закладів для всіх «українців-
католиків» (як для спадкоємців польської «шляхти», так і нащадків
Рубльов Олександр
82
http://history.org.ua
українських греко-католиків). Це рішення підтримали й польські вчи -
тельські конференції. Ухвалюючи його, керівники місцевої народної освіти
намагалися протиставити «українців-католиків» «автентичним» полякам,
розколоти їхню конфесійну єдність та зменшити вплив на них католицького
духовенства. Так, завідувач Подільського губернського відділу народної
освіти Шекера, обґрунтовуючи рішення 18 січня 1924 р., неоднозначно
висловився, що лише «використовуючи польські радянські школи, можна
розширити комуністичний вплив на «українців-католиків»»19.
Одначе, таке рішення суперечило офіційній політиці місцевих викон -
комів, окружних та районних комітетів РКП(б) — КП(б)У, які категорично
відмовлялися створювати нові польські навчальні заклади й, навпаки, навіть
закривали ті школи, які вже діяли. Вищезгадане контроверсійне питання
стало об’єктом докладного обговорення й бурхливих дискусій. Так, 1 листо -
пада 1924 р. у Вінниці відбулося спеціальне спільне засідання поль ського
бюро (далі — польбюро) Подільського губкому КП(б)У, представників
ЦК КП(б)У, наркомату освіти УССР. Розглядалося питання щодо подальшої
совєтської роботи серед «українців-католиків» Поділля. Вступну промову на
засіданні виголосив голова регіонального Польбюро Яків Гольд. Допо відач
зазначив, що у багатьох районах губернії місцеві райвиконкоми зло вжи -
вають поняттям «українці-католики», застосовують його до етнічних
поляків і закривають польські школи (наприклад, у Дунаєвецькому районі).
Керівник Подільського губвиконкому Слинько навіть безапеляційно заявив,
що на Поділлі «поляків немає, а є лише українці-католики, яких необхідно
негайно українізувати». Питання, за словами Я. Гольда, ще більше загост -
рилося після того, як окружні партійні комітети ухвалили рішення про
перегляд мережі польських шкіл і почали масово та необґрунтовано закри -
вати польські школи, де навчалися діти «українців-католиків».
На ці заходи влади українське католицьке населення відповіло тим, що
відмовилося відправляти дітей до українських шкіл, надаючи натомість
перевагу нелегальному навчанню у ксьондзів20. У виступі члена польбюро
Втуліха проводилася така думка: мовляв, політична доцільність вимагає,
аби не допустити утворення підпільних польських шкіл, де б викладалися
релігійні предмети й посилювався вплив ксьондзів, краще організувати для
«українців-католиків» радянські польські школи. Він запропонував запро -
вадити за ними (тобто, совєтськими польськими школами) жорсткий конт -
роль і через них виховувати дітей у комуністичному дусі. Проте біль шість
присутніх висловлювалися проти таких поглядів. Оскільки до спільного
рішення члени комісії так і не дійшли, було ухвалено передати питання на
вирішення центру.
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
83
http://history.org.ua
Спеціальна комісія НКВД УССР за участю заступника голови Цент -
раль ної комісії національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК21 й керівника
«поль ської роботи» ЦКНМ Яна Саулевича22, надіслана восени 1925 р. з
Харкова на Поділля, ретельно перевірила стан роботи з «українцями-
католиками» у Кам’янець-Подільській, Проскурівській, Могилів-
Подільській округах й відзначила, що чимало членів райвиконкомів
Подільського регіону плутали релігійні й національно-етнічні поняття,
зараховуючи, приміром, усіх католиків до українців, повністю ігноруючи
при цьому ступінь етнічної самосвідомості осіб з цієї етноконфесійної
категорії23.
Заслухавши звіт комісії, 25 січня 1926 р. Польбюро ЦК КП(б)У визнало,
що питання «українців-католиків» на Поділлі є надзвичайно складним,
оскільки місцеві органи влади назагал безпідставно обвинувачують керів -
ників польбюро у насильницькій полонізації українського населення.
Відтак, фактично було дано дозвіл на організацію для «українців-католиків»
нових польських шкіл.
Питання про «українців-католиків» було одним з основних на 4-й Все -
укра їнській конференції ЦК Польського бюро (червень 1926 р.). У звітній
доповіді зауважувалося, що «українці-католики» — це асимільовані
українці з низькою або розмитою самосвідомістю, які визначали власну
етнічну приналежність за релігійною ознакою. Такою проголошувалася
офіційна точка зору більшовицької адміністрації. Цікаво, що вона певною
мірою збігалася з позицією царської влади. Совєтським функціонерам
пропонувалося позбутися адміністрування у роботі з «українцями-
католиками», наполегливо проводити роз’яснювальну роботу, спрямовану
на відновлення їхньої самоідентифікації. Місцевим компартійним та
совєтським функціонерам й працівникам народної освіти директивно
пропонувалося лише у виняткових випадках відкривати польські школи
для дітей «українців-католиків», коли цього наполегливо вимагатиме
місцеве населення24.
Як показали подальші події, питання щодо «українців-католиків» на
Поділлі так і не було остаточно розв’язано, хоча й втратило гостроту,
притаманну періоду 1924–1926 pp. Після організації розгалуженої мережі
польських рад, шкіл, культурно-освітніх закладів та установ хвиля скарг та
прохань громадян поступово вщухла. Діти «українців-католиків» вивчали
польську мову і літературу у совєтських навчальних закладах, де їм
прищеплювали відданість марксизму-ленінізму-сталінізму й піддавали
потужній та систематичній безбожницькій обробці. Відтак значна частина
нової генерації з родин «українців-католиків» Поділля зростала індиферент -
Рубльов Олександр
84
http://history.org.ua
ною до етноконфесійних традицій й самоідентифікації власних батьків. Це
цілком влаштовувало комуністичну владу.
У заключному слові Я. Саулевича 10 січня 1927 р. під час Першої все -
української наради по роботі з нацменшинами закріплювалися попередні
директивні вказівки компартійної адміністрації щодо «українців-католиків»:
«Взагалі ставити питання так, що немає українців, які належать до като -
лицького віросповідання — неправильно. Такі українці є, але є «українці»
й такі, котрі себе вважають українцями лише тому, що вони народилися в
Україні, — так само як «поляки», тому що вони за віросповіданням
католики. Це питання дуже складне, тим більше, що національні відносини
на ґрунті так зв. «українців-католиків» не є усталеними, а становлять собою
цілий процес — переплетення асиміляційних й дезасиміляційних явищ під
різним впливом»25.
Промовець у черговий раз роз’яснював позицію Центральної комісії
національних меншин у роботі з українцями-католиками: «Стосовно
частини католицького населення, яка національно себе не усвідомила,
вживає у побуті українську мову, але вимагає обслуговування школою
польською мовою, — ми давали директиви, що такому населенню слід
роз’яснювати недоцільність навчання дітей тією мовою, що нею вони не
розмовляють; якщо такі роз’яснення не задовольняли населення, тоді
відкривати їм українські школи, але з польською мовою як предметом
навчання, й у випадку незадоволення навіть цим — відкривати польські
школи. Ось, товариші, та лінія, що проводиться у життя у царині побудови
роботи рідною мовою у зв’язку з питанням про так зв. українців-
католиків»26.
Ухвала Першої Всеукраїнської наради по роботі серед національних
меншин по польській секції знову ж таки пропонувала стриманий зондаж
настроїв й обережні кроки щодо «українців-католиків», наголошуючи на
необхідності притлумлення їхніх «полонізаційних» устремлінь: «Изучать
процессы национального самоопределения среди национально неосознав -
шей себя части католического населения, именуемых также украинцами-
католиками. Выяснять им нецелесообразность организации культурного
строительства и административного обслуживания на том языке, который не
является их обычным языком; в случае требования обслуживания со
стороны их на польском языке организовать школы с польским языком, как
предметом преподавания, и в случае неудовлетворенности населения —
даже польские школы»27.
18 липня 1928 р. на засіданні Польбюро ЦК КП(б)У Я. Саулевич
проінформував присутніх щодо заходів, які передбачала здійснити ЦКНМ
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
85
http://history.org.ua
упродовж 1928/29 господарського року у галузі роботи серед польського
населення республіки. Серед іншого планувалося «обстеження та вивчення
питання про так званих українців-католиків та видання відповідних
(друкованих) матеріялів»28. Події «великопереломного» 1929 р. завадили
реалізації цього задуму29.
Одначе подільські українці-католики далеко не завжди були пасивним
об’єктом у політичній грі більшовицької адміністрації республіки й
регіону. Та частина, яка національно себе усвідомлювала асимільованими
поляками чи українцями римо-католицької віри, не лише доволі активно
виступала з вимогою національної (польської, української) школи, а й
досить наполегливо виступала на захист храмів РКЦ. Особливо виразно
така позиція проявилася під час антикостьольної кампанії влади 1929–
1930 рр.30 Офіціозна комуністична преса ніколи не публікувала заяв на
захист святинь, хоча таких до столиці надходило незрівнянно більше, аніж
фальшивок протилежного змісту, спродукованих партійно-совєтським
апаратом або «безпартійними більшовиками» з місцевих активістів.
Справжні листи трудящих використовувалися тільки для «оргвисновків»,
спрямованих проти скаржників, а потім ретельно ховалися у надрах
владних установ та каральних органів, як це трапилося, приміром, з
запискою, надісланою 1929 р. до ВУЦВК з місцевості, досить щільно
заселеної українцями-католиками, — Вороновицького району на Він-
ничині.
Чотири селянки-активістки зверталися до голови ВУЦВК Г. І. Петров-
ського: «Ми, делігатки Вороновицького райз’їзду, 21 жовтня просімо вас,
щоби воспрітили великий нахаб на церкви та силоміць не закривали. Коли
нам буде треба, то ми самі закриєм, а то у вас все силоміць: і хлібо-
заготівлю, і контрактацію, і самообложку, і бараболю, і пожарне, і бураки,
ну, все, що й здумати не можна, а все насильно. Що ж ми тоді — вівці, що
ви водите на мотузку? Ой, глядіть, щоби лоба не розбили, як будете так
скоро бігти. Вибачайте, що звернулись до вас, бо [в нас] нема до кого, тут
сидять сліпці.
Делігатки: Ганя Шевчук, Марія Волошин, Тодора Кирилюк, а за них
підписалась делігатка деревні Некоморовиць Тетяна Марущак»31.
Можна лише здогадуватися, якою була реакція найвищого посадовця
УССР, колишнього (1917–1918) наркома внутрішніх справ РСФСР, на цей
відчайдушний вчинок малописьменних, але прозорливих селянок.
Проблема «українців-католиків» була поставлена з ніг на голову під час
російського комуністичного терору в УССР 1930-х років — у звичному
стилі сталінського режиму. ГПУ–НКВД під час репресивних акцій проти
Рубльов Олександр
86
http://history.org.ua
польського й українського католицького населення Поділля активно
використовувало напрацювання попереднього десятиліття й об’єктивну
інформацію щодо «українців-католиків» вищезгаданої комісії НКВД УССР
та ЦКНМ 1925 р.
У процесі фабрикування «справи» так званого «Волинського центру
«Польської Військової Організації» (ПОВ)», а згодом і «справи» так званої
«Подільської ПОВ» активно педалювалася енкаведистами й тема «україн -
ців-католиків», що їх, мовляв, активно використовувало пеовяцьке підпілля
зі «шкідницькою», «контрреволюційною» метою — задля полонізації
місцевого населення й збільшення власних впливів.
Зокрема, у протоколі допиту першого (1925–1927) голови рай ви -
конкому Мархлевського польського національного району Євгена Петро -
вича Олда ков ського від 22 серпня 1935 р. таким чином інтерпретувалася
підготовча робота щодо організації району й обліку у ньому польської
людності: «Під час складання відомостей щодо кількості польського
населення, котре меш кало на території пропонованого до організації
польського національного району, ми (керівництво так званої Волинської
ПОВ. — Р.О.) прагнули показати якомога більшу цифру, що нам певною
мірою гарантувало успішне проведення нашої пропозиції. З цією метою
при визначенні національності ми виходили з характеру прізвищ
(включали до списків поляків осіб, які мали польські прізвища) й т. ін.
Широко у цьому напрямі ми викорис товували українців-католиків, які
мешкали на території району, що їх ми цілком включили до списків як
поляків. Складали українці-католики у районі, приблизно, 15 або 20%
загального населення поляків»32.
На запитання щодо роботи, яку ПОВ проводила серед українців-като -
ликів, Є. Олдаковський стверджував, що робота серед цієї категорії населен -
ня здійснювалася за двома напрямами: «Лінією Римо-католицької церкви
було широко використано вплив ксьондзів та їхнього найближчого оточення
для проведення полонізації українців-католиків. Надавалося усіляке
сприяння розвиткові релігійних гуртків, що охоплювали значні групи
їх (українців-католиків. — Р.О.).
Поряд із цим у селах з населенням, що складалося з українців-католиків,
були організовані польські національні сільради, польські школи, перево -
дилося усе на польську мову тощо. Усі заходи спрямовувалися до того, щоби
з українців-католиків створити міцні польські націоналістичні кадри.
Керівництво ПОВ використовувало усі можливості, аби представити це
питання у такому висвітленні, що українців-католиків в Україні немає, а є
деяка частина поляків, більш русифікованих колишнім царським урядом.
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
87
http://history.org.ua
Таке становище створювало можливість широко провадити полонізаторську
роботу серед українців-католиків в Україні, зокрема у Мархлевському
районі»33.
У майже «власній» заяві на ім’я наркома внутрішніх справ УССР
В. Балицького, датованій 5 лютого 1936 р., колишній заступник голови
Центральної комісії нацменшин УССР Ян Саулевич, вже засуджений,
отже, «обеззброєний контрреволюціонер», давав такі свідчення щодо того,
а як же насправді виглядало питання українців-католиків: «Наскільки
пригадую, перепис 1897 р. показав у трьох правобережних губерніях, у
кордонах нинішньої УССР, за віросповіданням близько 400 тисяч
католиків, а в тому числі лише 200 тисяч поляків. Не вдаючись в історію
походження цих 200 тисяч католиків не поляків, є лише одне цілком ясне,
що це населення зовсім не володіє польською мовою, увесь побут і
культура його такі ж, як і в українців, православних за походженням. Це
становище настільки визначене, що навіть сторічні зусилля полонізації
цього населення ксьондзами не спромоглися привести ні до чого кращого,
як ламана польська мова у 2–3% куркульської верхівки, яка перебувала,
як відомо, у найтіснішому спілкуванні з кліром. Визначено польським
населенням на Правобережжі можна було вважати міщанство міст і
містечок, мазурські села, як, наприклад, поблизу Проскурова, деякі шля -
хетсько-однодвірські селища у Волинському Поліссі. В той же час відомо,
що значна частина поляків з Правобережжя у період 1918–20 рр. переїхала
до Польщі»34.
Завершивши таким чином історико-об’єктивістську частину своїх пока -
зів щодо «українців-католиків», майже дослівно тотожню його аналогічним
характеристикам під час промови на Першій Всеукраїнській нараді по
роботі серед національних меншин 1927 р., Я. Саулевич надалі перейшов до
фальшивих свідчень про, мовляв, маніпулювання пеовяками «українцями-
католиками» у власних «шкідницьких» цілях на догоду «фашистсько-
панській Польщі», зокрема в обґрунтуванні її історичних претензій на
українські землі Правобережжя: «Спільні зусилля, з одного боку, поляків й
польських шовіністів з партквитком у кишені, які засіли у центральному й
обласних польбюро й парткомах, у нацменапараті соворганів, а з іншого —
ксьондзів, спричинили, що® 1) усе населення було записане як польське ще
під час опитів 1924 та 1925 рр. й під час перепису 1926 р., показавши цифру
близько 450 тис. поляків; 2) від імені усього населення вимагалися польські
школи, а згодом і польські сільради»35.
Оскільки ця «махінація», за словами Я. Саулевича, мала занадто вели -
кий формат, залунали голоси спротиву — щодо примусової полонізації
Рубльов Олександр
88
http://history.org.ua
українців, неможливості навчання у польській школі дітей, які не володіли
польською, тощо. Тоді «ПОВ», в особах Б. Скарбека, Г. Політура й
К. Вишневського, аби зберегти за собою ініціативу, запропонувала від ря -
дити на місця комісії задля перевірки стану справ і водночас аранжувала
вздовж маршруту цих комісій, як стверджував Ян Домінікович, своєрідні
«потьомкінські дєрєвні». Відтак комісії мали констатувати наявність так
званих «українців-католиків» й, при тому, саме у кордонах Подільської
губернії. За результатами роботи комісій було вирішено роз’яснювати
населенню, яке не володіло польською, недоцільність вікриття для нього
польських шкіл. За наполягання місцевої людності — пропонувалося
запроваджувати в українських школах польську як предмет викладання.
Одначе, це рішення так і залишилося на папері — наскільки було відомо
Я. Саулевичу, шкіл з польською мовою як окремим предметом на практиці
не було. Натомість повсюдно на Поділлі створювалися польські школи36.
Отже, приспавши пильність партійних організацій й старанно маску -
ючись рішеннями з національного питання, зокрема під приводом «виве -
дення польського населення з-під впливів ксьондзів», керівництво поділь -
ської «Польської Військової Організації» поспішало, мовляв, на «законних
підставах» здійснити розкладницьку роботу щодо полонізації українського
населення. Першою «пробою пера» стала організація розгалуженої мережі
польських навчальних закладів у польських й, головним чином, українсько-
католицьких селах. Єзуїтська підступність пеовяків полягала у тому, що вся
ця робота лінією Наркомосу доручалася євреям польського походження —
Якову Ґолду (1894–1937?), Йосипу Теодору (1900–1937) та ін.37 Відтак
перша мережа польських шкіл регіону потрапила до рук «націоналістичного
вчительства», успадкованого від «Мацежі школьної» разом з абетками й
підручниками. Ця мережа шкіл зростала з року у рік, охоплюючи усе нові
населені пункти38.
Проблема «українців-католиків» в УССР була нарешті «розв’язана» у
своєрідному стилі сталінської адміністрації наприкінці 1930-х років — під
час Великого Терору 1937–1938 рр.
Загалом упродовж 1937–1938 рр. в Україні органами НКВД по
«польській лінії» було заарештовано 56516 осіб (з них 44467 поляків), з яких
39644 особи (70%) засуджено до різних термінів ув’язнення або ж
розстріляно. Загальна кількість заарештованих в Україні у цей час становить
267579 осіб39.
Отже, якщо проаналізувати наявну статистику політичних репресій
щодо польського етносу підрадянської України доби Великого Терору,
можна зробити висновок, що етнічні поляки (44467 осіб) становили 78,7%
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
89
http://history.org.ua
усього загалу репресованих по «польській лінії» — переважно у рамках
«польського» наказу № 0048539а. Решту репресованих по цій категорії
(21,3%) становили переважно українці.
Аналогічним чином виглядала ситуація з етнічним складом репресо -
ваних на Поділлі. 1937 р. репресій зазнали 5486 мешканців Вінницької
області польської національності й 3123 поляки у Кам’янець-Подільській
області. В той же час було піддано репресіям по «польській лінії» й їхніх
земляків — подолян-українців: на Вінничині — 1075 осіб, у Кам’янець-
Подільській області — 919 осіб40. У випадку з українським населенням
Поділля йшлося, насамперед, про тих, кого репресивний аппарат вважав
такими, які власну «контрреволюційну діяльність» спрямовували або на
користь «буржуазно-поміщицької» Польщі, або інкримінував їм чітко не
окреслене «співробітництво» з поляками (дефензивою, офензивою II Речі -
пос политої тощо). Цілком зрозуміло, що й українці-католики становили
поважну репресивну категорію.
Отже, у зв’язку з початком широкомасштабних репресій проти поль -
ського населення, закриттям польських шкіл, інших навчальних та куль -
турно-освітніх закладів багатьом репресованим працівникам польських
бюро та відділів освіти, які проходили за сфабрикованими справами так
званої «Польської Військової Організації», найчастіше інкримінувалася
насильницька полонізація українського населення. Одначе, наслідки цих
обвинувачень були набагато трагічнішими, ніж толерантні дискусії періоду
«коренізації». Чимало колишніх функціонерів польбюро й вчителів
польських шкіл загинуло у сталінських таборах. У цій ситуації значна
частина не лише «українців-католиків», а й «автентичних» етнічних поляків,
побоюючись репресій та заслання до Казахстану або Сибіру, приховували
власну етноконфесійну й національну приналежність, стверджуючи в
офіційних документах, що вони українці або росіяни. У зв’язку з цілко -
витим розгромом Римо-Католицької Церкви в Україні, закриттям храмів,
масовими арештами кліру та парафіян термін «українці-католики» з
середини 1930-х років зникає з офіційних документів. На перший погляд, це
свідчило про те, що ця самобутня етнорелігійна група внаслідок трагічних
обставин нібито фактично розчинилася під впливом жорстких процесів
асиміляції41.
Втім, у повоєнний час вона знову нагадала владі про своє існування. Так,
в інформаційному повідомленні Уповноваженого у справах релігійних
культів при РНК СССР по УССР щодо релігійної ситуації у республіці за
липень–вересень 1945 р. згадувалася особливість складу вірних Римо-
Католицької Церкви у східних областях України (Вінницькій, Житомирській,
Рубльов Олександр
90
http://history.org.ua
Кам’янець-Подільській та Київській): «Тут ми маємо справу по суті з
українським населенням римо-католицького віросповідання»42.
Таким чином, в історії «українців-католиків» польсько-українського
порубіжжя ХІХ–ХХ ст. можна виокремити декілька вузлових етапів.
Перший з них охоплює усе ХІХ ст. й триває до 1905 р. Це, власне, — період
формування самобутньої етноконфесійної спільноти в специфічних соці -
ально-економічних обставинах, що визначали життя Поділля в епоху після
трьох поділів Польщі та інкорпорації її колишніх територій Російською
імперією.
Другий етап: 1905–1917 рр. Після проголошення царського маніфесту
про віротерпимість чисельність «українців-католиків» істотно зросла. Вони
отримали обмежені політичні права. За вплив на них конкурували між
собою духовенство одержавленої РПЦ й Римо-Католицька Церква.
Третій етап: 1920-ті роки. У цей час домінувало бажання «українців-
католиків» влитися до місцевого польського середовища. Під впливом
ксьондзів вони вимагали відкриття для своїх дітей польських шкіл,
культурно-освітніх закладів. Більшовицька адміністрація, не бажаючи
загострювати політичну ситуацію у прикордонних районах СССР, пішла
віруючим назустріч. Зроблено це було передусім з тактичних мотивів.
Четвертий період: 1930-ті роки. Доба розгрому більшовицьким режимом
РКЦ, що спричинило, між іншим, й фактичне зникнення «українців-
католиків» — специфічної етноконфесійної групи, яка перебувала на межі
польської та української етнонаціональних спільнот.
Новітній етап діяльності РКЦ у відродженій Українській державі знову
актуалізував питання «українців-католиків» — щоправда, у дещо відмінній
площині. Йдеться про мову, що нею відбуваються богослужіння у храмах
РКЦ та переважний загал пастви цієї конфесії.
Українською мовою сучасна РКЦ стала послуговуватись і там, де раніше
особливо відчувався етнічний поділ за обов’язкового поєднання конфесійної
і мовної ознак. Зараз навіть у західних регіонах України значна частина
римо-католиків послуговується не польською, а українською мовою, і не
наголошує, як це було донедавна, на своєму польському походженні.
Так, на Тернопільщині ще кілька десятиліть тому католицизм західного
обряду й українська мова були явищами майже несумісними. Місцевих
римо- і греко-католиків поділяли не лише особливості релігійних обрядів,
а й мова спілкування. За цими ознаками визначалася національна
приналежність. Однак, уже на початку 1990-х років ксьондзи, які прибули
сюди з Польщі і стали працювати, зокрема, в парафії міста Чорткова,
помітили, що традиційна одноманітність національного складу тутешніх
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
91
http://history.org.ua
римо-католиків порушена, серед них є не тільки поляки, а й ті, які вважають
себе українцями або остаточно не визначилися з своєю національною
приналежністю43. Більше того, ченцям-домініканцям, які мали можливість
тривалий час спілкуватися з місцевим населенням, впали у вічі відмінності
у світосприйманні поляків українських і тих, які мешкають в Польщі44.
Таким чином, те, що у серпні 2009 р. новий Львівський митрополит
архієпископ Мечислав Мокшицький під час візиту в Чортків виголосив
проповідь українською мовою45, не видається довільною імпровізацією, а
навпаки — є вповні адекватною відповіддю РКЦ на зміни, що відбулися в
національному складі і менталітеті віруючих. Постала незалежна Україна,
етнічна і мовна ситуація стала іншою — на це відповідним чином реагує як
парафіяльне духовенство, так і керівництво української РКЦ.
Певна річ, що ставлення римо-католицького духовенства до мовного й
національного питання всередині своєї Церкви формується не лише під
впливом особистих вражень від спілкування з віруючими. Всім відомі
результати Всеукраїнського перепису населення 2001 р., які засвідчили
багато в чому приголомшливі зрушення в самоідентифікації громадян
України. Зокрема, порівняно з попереднім переписом 1989 р., суттєво (на
34%) скоротилася кількість наших співвітчизників, які визнають себе
поляками.
Католицька сторона часто нагадує, що більшість її прихильників — це
люди, які мають римо-католицьку «прапам’ять», тобто за походженням
пов’язані з етнічними групами, що традиційно сповідують католицизм
латинського обряду. Йдеться, насамперед, про поляків, словаків, частину
угорців та німців. Здавна до римо-католиків належить частина українців
Поділля, нині це — десятки, якщо не сотні тисяч осіб. Та, мабуть, най -
численнішою групою віруючих цієї конфесії є нащадки змішаних шлюбів,
часто вже не в першому поколінні. Вони успадкували від неукраїнських
предків-католиків віросповідання, але не національну ідентичність. Чи
логічно, в такому разі, наполягати на традиційному ототожненні понять
«католик» і «поляк», якщо в Україні, згідно з переписом, 144 тисячі
поляків46, а римо-католиків, за останніми даними самої РКЦ, — близько
850 тисяч47? Яка мова повинна звучати в костьолах, якщо 71% поляків
визнали українську мову рідною48?
1 Див., напр.: Єременко Т. І. Польське національне питання в Україні в 20-ті роки //
Міжнародні зв’язки України: Наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т
історії України АН України; редкол.: С. В. Віднянський (відп. ред.) та ін. — К.: Ін-т
історії України АН України, 1993. — Вип. 3. — С. 87–96; Лісевич І. Т. У затінку
Рубльов Олександр
92
http://history.org.ua
двоглавого орла: Польська національна меншина на Наддніпрянській Україні в другій
половині ХІХ — на початку ХХ ст. — К.: Ін-т історії України АН України, 1993. —
86 с. (Сер. «Історичні зошити»); Єременко Т. І. Польська національна меншина в
Україні в 20–30-ті рр. ХХ ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 1994. —
74 с. (Сер. «Історичні зошити»); Лісевич І. Т. Родом з України…: Польська національна
меншина і культурне життя на Наддніпрянській Україні у другій половині ХІХ —
на початку ХХ ст. — К.: Ін-т історії України НАН України, 1995. — 103 с. (Сер. «Істо-
ричні зошити»); Чирко Б. В. Національні меншини в Україні (20–30 роки ХХ ст.). —
К.: Асоціація «Україно», 1995. — 215 с.; Лісевич І. Т. Духовно спраглі: Духовне життя
польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 1864–1917 рр. — К.:
Ін-т історії України НАН України, 1997. — 240 с.; Лісевич І. Т. Польська національна
меншина в Наддніпрянській Україні (1864–1917 рр.) // Укр. іст. журн. — 1997. — № 2. —
С. 43–54; Якубова Л. Д. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х років ХХ ст.
/ Ін-т історії України НАН України; відп. ред. С. В. Кульчицький. — К.: Ін-т історії
України НАН України, 2002. — 188 с.; Рафальський О. О. Національні меншини
України у ХХ ст.: Історіографічний нарис. — К.: Полюс, 2000. — 447 с.; Якубова Л. Д.
Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-і — початок 30-х років
ХХ ст.) / Ін-т історії України НАН України; відп. ред. С. В. Кульчицький. — К.:
Ін-т історії України НАН України, 2004. — 455 с.; Калакура О. Я. Поляки в етнополітич-
них процесах на землях України у ХХ ст. — К.: Знання України, 2007. — 508 с.; та ін.
2 Див., напр.: Stroński H. Ukraińcy-katolicy w latach dwudziestych // Więź (Warsza-
wa). — 1993. — Nr 8 (418). — S. 75–85.
3 Нестеренко В. «Українці-католики» на Поділлі (до історії проблеми) // Pamiętnik
Kijowski. — Kijów, 2004. — T. VII: Polacy na Podolu / Pod red. H. Strońskiego. — S. 173–
180; Тітова Н. В. До проблеми «українців-католиків» на Поділлі у 1920–1930-х рр.
/ Н. В. Тітова // Історія Україниs Маловідомі імена, події, фактиs Збірник статей / Ін-т
історії України НАН України; Редкол.s П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. — К.s Ін-т історії
України НАН України, 2008. — Вип. 35 / Відп. за вип. Р. Ю. Подкур. — С. 66–86.
4 Сміт Е. Національна ідентичність / Пер. з англ. — К., 1994. — С. 30.
5 Див., напр.: Дашкевич Я. Даніель Бовуа та вивчення історії польсько-українських
відносин // Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та
українськими масами (1831–1863) / Пер. з фр. — К.: ІНТЕЛ, 1996. — С. 9–48;
Герасимова Г. П. Бовуа, Даніель // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.:
В. А. Смолій (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2003. — Т. 1: А–В. — С. 309.
6 Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та україн-
ськими масами (1831–1863). — С. 145.
7 Там само. — С. 195–196.
8 Нестеренко В. «Українці-католики» на Поділлі (до історії проблеми) // Pamiętnik
Kijowski. — T. VII: Polacy na Podolu. — S. 174.
9 Саченко С. Статистические очерки // Православная Подолия. — 1906. — № 5/6. —
С. 411–412.
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
93
http://history.org.ua
10 Подольские епархиальные ведомости. — 1905. — 14 мая. — № 20. — С. 256.
11 Василий, диакон ЧСВВ. Леонид Федоров: Жизнь и деятельность. — Львов:
Атлас, 1993. — С. 78, 104; Вавжонек М. Екуменічна діяльність митрополита Андрія
Шептицького в Україні та Росії / Серія II. «Записки ЧСВВ». Секція I. — Рим, 2006. —
С. 170–172.
12 Там само.
13 Православная Подолия. — 1907. — № 1–2. — 14 января.
14 Див.: Нестеренко В. «Українці-католики» на Поділлі (до історії проблеми). —
С. 175–176.
15 Православная Подолия. — 1909. — № 21. — 24 мая.
16 Кам’янець-Подільський міський державний архів. — Ф. 228. — Оп.1. —
Спр. 8199. — Арк.8, 62.
17 Державний архів Вінницької обл. (ДАВО). — Ф. П-1. — Оп.1. — Спр. 1674. Арк.13.
18 Державний архів Хмельницької обл. (ДАХмО). — Ф. П-5. — Оп.1. — Спр. 1016. —
Арк.71.
19 ДАХмО. — Ф. П-5. — Оп. 1. — Спр. 1016. — Арк. 15.
20 ДАВО. — Ф. П.-1. — Оп. 1. — Спр. 1674. — Арк. 11–12.
21 Докладніше див.: Якубова Л. Центральна комісія національних меншин (ЦКНМ)
при ВУЦВК та її місцеві органи. 1924–1934 рр. // Проблеми історії України: Факти,
судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; редкол.:
С. Кульчицький (відп. ред.) та ін. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. —
Вип. 14. — С. 329–365.
22 Про нього докладніше див.: Рубльов О. С. Ян Саулевич (1897–1937): біографія
«хрещеного батька» Мархлевського району у контексті репресій 1930-х років // Історія
України: Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей / Ін-т історії України НАН
України; редкол.: П. Т. Тронько (голов. ред.) та ін. — К.: Ін-т історії України НАН
України, 2007. — Вип. 34 / Відп. за вип. Р. Ю. Подкур. — С. 143–176.
23 ДАХО. — Ф. П-458. — Оп. 1. — Спр. 111. — Арк. 31.
24 Там само.
25 Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств,
8–11 января 1927 г.: Стенографический отчет, резолюция, постановления и матери-
алы. — Харьков, 1927. — С. 146.
26 Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. —
С. 146.
27 Там само. — С. 194.
28 ДАВО. — Ф. П-33. — Оп.1. — Спр. 746. — Арк. 10.
29 Рубльов О. Ян Саулевич (1897−1937): від заступника голови Центральної комісії
нацменшин при ВУЦВК до «польського шпигуна» / О. С. Рубльов // З архівів ВУЧК-
ГПУ-НКВД-КГБ. − 2008. — № 1/2 (30/31). — С. 377.
Рубльов Олександр
94
http://history.org.ua
30 Докладніше див.: Рубльова Н. Антикостьольна кампанія в УСРР: причини,
інструментарій, перебіг (кінець 20-х — 30-ті рр.) / Н. С. Рубльова // З архівів ВУЧК-
ГПУ-НКВД-КГБ. — 1999. — № 1/2 (10/11). — С. 388–405.
31 Цитується за: Рубльова Н. Антикостьольна кампанія в УСРР: причини, інстру-
ментарій, перебіг (кінець 20-х — 30-ті рр.). — С. 391–392.
32 Галузевий державний архів Служби безпеки України. — Ф. 6. — Спр. 68505-ФП. —
Т. 2. — Арк. 314–315 (далі — ГДА СБ України).
33 Там само. — Арк. 316–317.
34 ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 278. — Арк. 91.
35 Там само.
36 Там само. — Арк. 92.
37 Докладніше їхні життєписи див.u Рубльов О. Шкіц до історії загибелі української
«Полонії», 1930-ті роки // Історіографічні дослідження в Україні / Ін-т історії України
НАН України; редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К., 2003. — Вип. 13: У 2 ч.:
Україна — Польща: історія і сучасність: Зб. наук. праць і спогадів пам’яті П. М. Кале-
ниченка (1923–1983). — Ч. 1. — С. 315–317.
38 ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 278. — Арк. 92.
39 Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 1930-ті роки //
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 1995. — № 1/2 (2/3). — С. 146; див. також:
Pietrow N. Polska operacja NKWD // Karta: Niezależne pismo historyczne (Warszawa). —
1993. — Nr. 11. — S. 24–43. Серед новітніх публікацій див.: Польща та Україна у
тридцятих — сорокових роках ХХ ст.: Невідомі документи з архівів спеціальних служб
/ Галузевий держ. архів Служби безпеки України; Ін-т національної пам’яті — Комісія
з переслідування злочинів проти польського народу; Ін-т політичних і етнонаціональ-
них досліджень НАН України; редкол.: Є. Беднарек, В. В’ятрович, С. Кокін та ін. —
Варшава — К., 2010. — Т. 8: Великий терор: польська операція 1937–1938. — Ч. 1. —
1037 с.; Ч. 2. — 946 с. (у частинах суцільна пагінація).
39а Оперативный приказ Народного комиссара внутренних дел Союза ССР № 00485
от 11 августа 1937 г. 113 архив ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 1997. — № 1/2(415). —
С. 15–18.
40 Див.: Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР
в Україні (кінець 1920-х — 1950-ті рр.): Історико-статистичне дослідження. —
Донецьк, 2003. — С. 343, 346–347; Тітова Н. В. Репресії на Поділлі 1930-х роківu
українська та польська «лінії» // Історія Україниu Маловідомі імена, події, фактиu
Збірник статей / Ін-т історії України НАН України; Редкол.u П. Т. Тронько (відп. ред.)
та ін. — К.u Ін-т історії України НАН України, 2007. — Вип. 34 / Відп. за вип.
Р. Ю. Подкур. — С. 114–115.
41 Див. докладніше: Stroński H. Ukraińcy-katolicy w latach dwudziestych // Więź
(Warszawa). — 1993. — Nr 8 (418). — S. 75–85; Stroński H. Skazany na milczenie: Kościół
rzymskokatolicki na Ukrainie radzieckiej w latach 1920–1930 // Więź. — 1996. — Nr. 10. —
S. 96–119; Рубльова Н. Антикостьольна кампанія в УСРР: причини, інструментарій,
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
95
http://history.org.ua
перебіг (кінець 20-х — 30-ті рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 1999. —
№ 1/2 (10/11). — С. 388–405; Її ж. Ліквідація в Україні ієрархії Римо-католицької
церкви (кінець 1917 — 1937 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2000. —
№ 2/4 (13/15). — С. 311–330; Її ж. Передмова // Влада і Костьол в радянській Україні,
1919–1937 рр.: Римо-католицька церква під репресивним тиском тоталітаризму:
Документи / Передмова, упорядкув., додатки, покажчики Н. С. Рубльової // З архівів
ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2003. — № 2 (21). — С. 17–48; та ін.
42 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп.4. — Спр. 4. — Арк. 36.
43 Piasecka M. Gdy na goryzoncie ukazał się Czortków... // Słowo Powszechne. —
1992. — 4 lipca. — № 103 (13425).
44 Досвід старших // Католицький вісник. — 2009. — 23 серпня. — № 15 (468). —
С. 9.
45 Див.: Максименко І. Коронація Марії // Католицький вісник. — 2009. — 20 верес -
ня. — № 17 (470). — С. 6.
46 Див.: Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського
перепису населення 2001 року // Урядовий кур’єр. — 2002. — 28 грудня. — № 244.
47 Портрет нашої Церкви — у цифрах // Католицький вісник. — 2009. — 25 січня. —
№ 2 (455). — С. 16.
48 Див.: Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського
перепису населення 2001 року.
Рубльов Олександр
96
http://history.org.ua
|