Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни

Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2003
1. Verfasser: Лавер, О.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2003
Schriftenreihe:Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50672
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни / О. Лавер // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2003. — Вип. 9. — С. 313-320. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-50672
record_format dspace
spelling irk-123456789-506722013-10-28T03:06:40Z Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни Лавер, О. 2003 Article Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни / О. Лавер // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2003. — Вип. 9. — С. 313-320. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50672 uk Проблеми історії України: факти, судження, пошуки Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Лавер, О.
spellingShingle Лавер, О.
Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
author_facet Лавер, О.
author_sort Лавер, О.
title Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни
title_short Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни
title_full Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни
title_fullStr Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни
title_full_unstemmed Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни
title_sort про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2003
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50672
citation_txt Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки другої світової війни / О. Лавер // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2003. — Вип. 9. — С. 313-320. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.
series Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
work_keys_str_mv AT lavero prolûdsʹkívtrativukraínopolʹsʹkomuetníčnomukonflíktívrokidrugoísvítovoívíjni
first_indexed 2025-07-04T12:27:24Z
last_indexed 2025-07-04T12:27:24Z
_version_ 1836719323296563200
fulltext О.Лавер ПРО ЛЮДСЬКІ ВТРАТИ В УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКОМУ ЕТНІЧНОМУ КОНФЛІКТІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Друга світова війна закінчилася майже 60 років тому назад, а питання визначення людських втрат у ній залишається актуальним до цього часу. Особливо важливим у цьому плані є уточнення втрат населення України в цій війні, у тому числі втрат в україно-польському етнічному конфлікті 1942 – 1944 рр., який мав місце на землях Західної України та південно-східної Польщі. Вивчення людських втрат в етнічних конфліктах ХХ століття наводить на думку, що однією з найважливіших передумов їхнього виникнення є ситуація, коли питома вага ворогуючих народів, які проживають на спірній території, перевищує 10%. Проілюструємо цей факт на прикладі деяких етнічних конфліктів, що відбулися в ХХ столітті, нижченаведеною таблицею, складеної нами на основі джерел1: Ворогуючі народиКраїна, або регіон, де відбувся конфлікт Роки конф- лікту назва % назва % Кількість загиблих (тис. чоловік) Судан 1956 - 1972, 1983 - 2000 араби 49,1 негри півдня 30 2.500 Руанда, Бурунді 1959 - 2000 хуту 85 тутсі 14 1.227 Шрі-Ланка 1983 - 2000 сингали 75,2 таміли 17,1 61 Нагорний Карабах 1988 - 1994 вірмени 75,9 азербай джанці 22,8 13 Абхазія 1992 - 1993 грузини 43,8 абхази 17,1 3 Якщо проаналізувати ситуацію на Західній Україні з етнічної точки зору, то слід відмітити, що для українського народу вона складалася вкрай несприятливо. Досить сказати, що тільки в О.Лавер 314 другій половині ХІХ ст. у Східній Галичині полонізувалося 0,6 млн. українців2. В результаті асиміляційних процесів та польської офіційної політики, яка проводилася в 20 – 30 рр. ХХ ст., співвідношення українського та польського населення у Східній Галичині змінилося так3: Українці ПолякиРік млн чол. % млн чол. % 1782 1,3 79 0,25 15 1931 3,3 59 1,5 30 Перша світова війна суттєво погіршила етнічну ситуацію українського народу на Холмщині і Підляшші. В результаті примусової евакуації українське населення регіону втратило 120 тис. чол., у той час як питома вага польського населення сягнула 85%4. Ситуацію на Волині та Тернопільщині ускладнила колоніза- ційна політика уряду Польщі в 20 – 30-х рр., що мала на меті вкоренити на цих землях польських військових поселенців- осадників. Станом на 1931 р. на західноукраїнських землях проживало 8,9 млн чол., у тому числі 63% українців (5,6 млн), 25% поляків (2,2 млн) та 10% євреїв (0,9 млн)5. Порівнюючи наведені вище цифрові дані з інформацією першої статистичної таблиці, приходимо до висновку, що на західноукраїнських землях у той час накопичився вибуховий потенціал величезної сили. З цієї точки зору україно-польську війну 1919 р. на Східній Галичині, в якій загинуло 15 тис. українців та 10 тис. поляків6, слід розглядати як етнічний конфлікт, що виявився своєрідним прологом етнічного конфлікту 1942 – 1944 рр. Репресії радянських каральних органів у 1939 – 1941 рр. зачепили в основному польське населення західноукраїнських земель. Загалом, за уточненими даними, було депортовано понад 388 тис. чол., а отже дані про 1,5 млн депортованих7 чи інформація про депортацію 10% населення Західної України упродовж 1939 – 1941 рр.8 завищують справжні масштаби депортації в декілька разів. Згідно з даними НКВС з 210051 осадників та біженців з Польщі у 1941 р. поляки складали 55,98%, а українці – 6,4%9. Отже, можемо вважати, що напередодні Великої Вітчизняної війни співвідношення основних народів Західної України – українців, поляків та євреїв зберігалося приблизно на рівні 1931 р. Наприклад, на Волині, Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки ІІ світової війни 315 де етнічний конфлікт 1942 – 1944 рр. ішов з особливою гостротою, мешкало на той час 300 тис. поляків10. Україно-польський етнічний конфлікт почався в 1942 р.11, а згідно деяких даних12 навіть раніше терористичними акціями Армії Крайової (АК), батальйонів хлопських (БХ) та польської допоміжної поліції проти українського населення Холмщини і Підляшшя, і продовжувався аж до визволення Червоною армією Волині (лютий 1944 р.) та Галичини (квітень-липень 1944 р.). На території південно-східної Польщі він продовжувався до 1947 р. Визначити точну кількість загиблих у цьому конфлікті неможливо, оскільки, як справедливо відмітив дослідник І. Іллюшин13, “для проведення всеохоплюючого ретельного аналізу не вистачає документальних джерел”. Проте можна зробити приблизні оцінки втрат, які максимально наблизять нас до встановлення реальної кількості загиблих у цьому конфлікті. В зв’язку з цим являють собою інтерес деякі дослідження радянської доби14, причому не теоретичними узагальненнями тогочасних авторів, а конкретним фактичним матеріалом, який наводиться. У 1942–1943 рр. від рук АК, БХ та польської допоміжної поліції на Холмщині і Підляшші загинуло понад 2 тис. українців15, протягом 1943 – 1944 рр. – ще 5 тис. українців 16. Разом, таким чином, загинуло понад 7 тис. українців. Близьку цифру втрат – 7,5 тис. загиблих українців називає І. Іллюшин17. Таким чином, кількість загиблих українців на Холмщині і Підляшші коливається в межах 7 – 7,5 тис. чоловік. Польські втрати склали 6,1 тис. загиблих. За аналогією з українськими, польські втрати можна наближено оцінити в межах 5,7 – 6,1 тис. загиблих. За встановле- ними анкетними даними в цьому регіоні загинуло 5,3 тис. поляків та 5,8 тис. українців18. Проте, на наш погляд, ця цифра втрат є неповною через неможливість охоплення і опитування всіх поляків та українців, які постраждали від етнічного конфлікту на землях Холмщини і Підляшшя. Особливої гостроти етнічний конфлікт досяг на Волині, де захисниками українського населення виступили загони УПА, УНРА та української допоміжної поліції. Пік конфлікту припав на весну 1943 р., коли за даними, наведеними в книзі Н.Дейвіса19 загинуло 40 тис. поляків, а всього на Волині згідно з даними Я.Грицака 20 загинуло 50 тис. поляків. Польські втрати за даними, наведеними І.Іллюшиним 21, склали 35 тис., а за встановленими анкетними даними – 19 тис. загиблих. Об’єднуючи наведені вище цифрові дані, приходимо до висновку, що втрати польського О.Лавер 316 населення на Волині коливаються в межах 19 – 50 тис. загиблих . На наш погляд, близьку до дійсної цифру втрат давали тодішні німецькі високі посадовці, тим більше, що німецький уряд був зацікавлений в розпалюванні україно-польської ворожнечі. Генерал-губернатор Г. Франк в серпні 1942 року на з’їзді НСДАП говорив: “… В інтересах німецької політики слід підтримувати напружені відносини між поляками і українцями. Ті 4,5 чи 5 мільйонів українців, що живуть тут, дуже важливі, як противага у стосунках до поляків”22. З огляду на це, німецькі посадовці не мали сенсу завищувати або занижувати людські втрати ворогуючих сторін. Згідно інформації генерал-комісара Волині і Поділля Шепе на травень 1944 р. загинуло 15 тис. поляків23, що менше від наведеної вище цифри втрат майже в 2,7 рази. В серпні 1943 р. на Волині загинуло ще кілька тисяч поляків, у тому числі в селах Острівки та Острівецька Воля – понад 2 тис. чол.24 І нарешті, в лютому 1944 року в селі Гута Пеняцька загинуло 680 поляків25. Об’єднуючи наведені вище цифрові дані бачимо, що втрати польського населення сягають 19 тис. загиблих, що співпадає з цифрою втрат, наведеною в праці Іллюшина26. Наближено можна вважати, що на Волині загинуло 20 тис. поляків. Втрати українців на Волині невідомі, а тому приймемо їх рівними втратам поляків. Таким чином, можна вважати, що на Волині з обох сторін загинуло 40 тис. чоловік. Додамо, що в той час на Волині проживало понад 33 тис. чехів27, проте протистояння між чехами та українцями не було. Навпаки, в аналітичному огляді ОУН за липень 1943 р. відзначалося, що “чеське населення на Волині ставиться до українських визвольних змагань прихильно і співпрацює з українцями”28. Етнічний конфлікт між поляками та українцями в “дистрикті Галичина” почався з зими 1943 р. За даними губернатора Вехтера з грудня 1943 і до травня 1944 року на Галичині загинуло 6 тис. поляків29. В праці Іллюшина30 наводиться інформація про те, що за анкетними даними в Львівському та Станіславському воєводствах загинуло 8 тис. поляків та стільки ж у Тернопільському воєводстві. Таким чином, втрати польського населення на Галичині коливаються в межах 6 – 16 тис. загиблих. На наш погляд, остання цифра втрат є завищеною, і необхідно перевірити, чи не було здійснено помилки при підрахунку втрат. Якщо об’єднати наведені вище цифрові дані, то вимальову- ється така картина. Польські втрати на Холмщині і Підляшші склали понад 6 тис., на Волині 20 тис., а на Галичині – 10 тис. Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки ІІ світової війни 317 загиблих. Разом, таким чином, в україно-польському етнічному конфлікті загинуло понад 36 тис. поляків. Виведена цифра втрат є близькою до цифри 40 тис. загиблих поляків, встановленої польським істориком Ч. Мадайчеком31. Отже, втрати польського населення в україно-польському етнічному конфлікті коливаються в межах 36 – 40 тис. загиблих. В зв’язку з цим, дані про те, що в україно-польському етнічному конфлікті загинуло 60 – 100 тис.32, чи 60 – 500 тис. поляків33 є, без сумніву, значно перебільшеними. Інша річ, коли вказані цифри втрат мають на увазі всіх жертв конфлікту. В даному випадку тих, хто загинув, був поранений, втратив житло, став біженцем і т.д. Якщо виходити з того, що в подібних війнах і конфліктах співвідношення вбитих і поранених складає як мінімум 1:334, то при максимальній кількості 40 тис. загиблих поляків, число поранених могло скласти 120 тис. чоловік. Стосовно втрат українців, то кількість загиблих українців на Галичині та Волині є невідомою, а тому інформація про те, що в україно-польському етнічному конфлікті українців загинуло в 3 рази менше, ніж поляків35 є недоведеною. Якщо прийняти кількість загиблих українців рівною кількості загиблих поляків, то максимальна кількість загиблих в україно-польському етнічному конфлікті 1942 – 1944 рр. становитиме 80 тис. чоловік. На території сучасної Польщі, в Закерзонні, етнічний конфлікт продовжувався аж до 1947 року і був частиною громадянської війни 1945 – 1948 рр. в цій країні. В цій війні загинуло 30 тис. чол.36. Стосовно втрат в етнічному конфлікті, то за вказаний проміжок часу з українського боку загинуло 4 тис. чоловік, в тому числі 1,5 тис. бійців УПА та 2,5 тис. підпільників і цивільних громадян. Польські втрати склали 2196 загиблих, в тому числі 997 військовослужбовців, 600 міліціонерів та 599 цивільних громадян 37. Таким чином, в етнічному конфлікті 1945 – 1948 рр. загинуло понад 6 тис. чоловік, що склало понад 20% всіх втрат у громадянській війні 1945 – 1948 рр. в Польщі. Сюди ж треба додати 342 українців, які були засуджені до страти польськими військовими судами в 1947 – 1950 рр., та 151 українця, що загинув від недоїдання, хвороб і тортур в концтаборі у Явожно в 1947 – 1948 рр.38 Таким чином, загальне число загиблих в україно-польському етнічному конфлікті 40-х років ХХ століття склало біля 87 тис. чол. Зауважимо, що україно-польський етнічний конфлікт не був унікальним явищем в роки Другої світової війни. З не меншою жорстокістю на землях Югославії йшов етнічний конфлікт між О.Лавер 318 сербами, хорватами, албанцями і мусульманами. Причина та ж сама: поліетнічність спірних територій. Наприклад, в Хорватії у 1941 р. проживало понад 6 млн. чоловік, в тому числі 55% хорватів, 31,7% сербів, 11,7% мусульман і т.д.39 64]. В результаті етнічного конфлікту тільки мусульман загинуло 50 тис. чоловік, в Косово загинуло 10 тис. сербів40. Як україно-польська війна 1919 р. передувала україно-польському етнічному конфлікту 1942 – 1947 рр. так і етнічний конфлікт в Югославії (1941 – 1944 рр.) передував етнічному конфлікту, який розгорівся на цих землях в першій половині 90-х років. Після взаємного переселення українців та поляків у 1944 – 1947 рр. етнічний конфлікт вичерпав себе. Реальністю стала офіційна дружба між колишнім СРСР та Польщею, Україною та Польщею в зовнішньополітичній сфері та постійне зменшення як кількості поляків на Україні, так і українців у Польщі в сфері внутрішнього життя обох держав. Якщо в 1959 р. на Україні жило понад 363 тис. поляків, причому біля 68% з них вважали рідною українську мову41, то останнім переписом 2002 року на Україні було зафіксовано понад 145 тис. поляків, причому 70% з них вважали рідною українську мову42. За оцінками демографів кількість українців на середину 1987 р. у Польщі складала 300 тис. чол.43 Реальність виявилася менш оптимістичною: за офіційними даними в 1996 р. в Польщі мешкало 200 тис. українців44. Україно-польський етнічний конфлікт 40-х років ХХ століття, в якому загинуло близько 87 тис. чол., уже давно став надбанням історії. Але як результати, так і перебіг основних подій цього конфлікту засвідчують одне: політика держави в поліетнічних регіонах має бути виваженою і толерантною. Це стосується і теперішньої Української держави, у якій за останнім переписом 2002 р. українці складають 77,8%, а росіяни – 17,3% усього населення45. 1 Лавер О.Г. Війни та народонаселення країн світу в ХХ столітті. Статистичне дослідження. – Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно- видавничий відділ управління у справах преси та інформації, 2002. – С.183, 270, 274; Население мира: демографический справочник. – М.: Мысль, 1989. – С. 432, 447; World Almanac and book of facts. 2000. – World almanac books. – Р. 861. 2 Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в 18 – начале 20 века // Советская этнография. – 1981. – №5. – С.27. Про людські втрати в україно-польському етнічному конфлікті в роки ІІ світової війни 319 3 Кабузан Н.В. Украинское население Галиции, Буковины и Закарпатья в конце ХVІІІ – 30-х годах ХХ века // Советская этнография. – 1985. – № 3. – С.74. 4 Енциклопедія українознавства. т.10 – Львів, 2000. – С. 3617 – 3618. 5 Історія України. – Львів: Світ, 1998. – С. 272 – 273. 6 Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1991. – С.324. 7 Другая война: 1939 – 1945. Кн. 3. – М.: Российский гуманитарный университет, 1996. – С. 269, 286–288. 8 Історія України. – С.294. 9 Парсаданова В.С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939 – 1941 гг. // Новая и новейшая история. – 1989. – №2. – С.32. 10 Норман Дейвіс. Європа. Історія. – К.: Основи, 2001. – С.1065. 11 Дзьобак В.В. Тарас Бульба – Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941 – 1944 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. – С.128. 12 Історія України. – С.311. 13 Ілюшин І. Армія Крайова й українсько-польське протистояння в Західній Україні 1939 – 1945 рр. в світлі вітчизняної та зарубіжної історіографії // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 6. – Київ, 2002. – С. 90. 14 Чередниченко В. Анатомія зради. – К.: Політвидав, 1978; Давиденко В.А. УПА: шлях ганьби і злочинів. – К.: Знання, 1989. 15 Дзьобак В.В. Тарас Бульба – Боровець... – С.128. 16 Історія України. – С. 311. 17 Ілюшин І. Армія Крайова й українсько-польське протистояння ... – С. 92. 18 Там само. 19 Норман Дейвіс. Європа. Історія. – С. 1065. 20 Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації. ХІХ – ХХ століття. – К.: Генеза, 1996. – С.254. 21 Ілюшин І. Армія Крайова й українсько-польське протистояння... – С. 92. 22 Чередниченко В. Анатомія зради. – С.159. 23 Там само. – С.160. 24 Там само. 25 Давиденко В.А. УПА: шлях ганьби і злочинів. – С.20. 26 Іллюшин І. Армія Крайова й українсько-польське протистояння ... – С.92. 27 Грицак Я. Нарис історії України. – С.268. 28 Дзьобак В.В. Тарас Бульба – Боровець... – С.129. 29 Чередниченко В. Анатомія зради. – С.172. 30 Іллюшин І. Армія Крайова й українсько-польське протистояння ... – С. 92. 31 Wiadomosci historyczne. – 1988. – № 179. – s. 509. О.Лавер 320 32 Грицак Я. Нарис історії України. – С.254. 33 Норман Дейвіс. Європа. Історія. – С.1065. 34 Урланис Б.Ц. История военных потерь. – М.: Полигон – АСТ, 1998. – С.460 – 467. 35 Грицак Я. Нарис історії України. – С.254. 36 Лавер О.Г. Війни та народонаселення країн світу в ХХ столітті. – С.60. 37 Ткаченко С.Н. Повстанческая армия. (Тактика борьбы). – М.: АСТ, 2000. – С. 367. 38 Історія України. – С.334. 39 Родина. – М. – 2002. – № 6. – С. 64. 40 Лавер О.Г. Війни та народонаселення країн світу в ХХ столітті. – С.47. 41 Там само. – С.226. 42 Аргументы и факты в Украине. – К. – 2003. – № 3. – С.6. 43 Население мира: демографический справочник. – С.439. 44 Этнографическое обозрение. – М. – 2000. – №1. – С.98. 45 Аргументы и факты в Украине. – К. – 2003. – № 3. – С.6. І.Романюк РАДГОСПИ УКРАЇНИ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ ДЕРЖАВИ (кінець 50-х — 60-ті роки ХХ ст.) Нині чимало проблем вітчизняної історії, які довгі десятиріччя вважались “білими плямами, вимагають глибокого вивчення. Серед проблем повоєнної аграрної історії одним з найменш дослідженим є питання існування радянських господарств на селі у кінці 1950-х – 60-х рр. ХХ ст. У своїй аграрній політиці партійно-державне керівництво країни робило ставку на реалізацію ідеї тоталітарного одержав- лення виробництва як норми способу існування й розвитку економіки. При цьому важливе місце відводилось популяризації серед селян колективних форм господарювання, яка перетворитись у дійовий фактор підвищення ефективності виробництва на етапі соціалістичного та комуністичного перетворення. Саме під таким кутом зору й висвітлювала значення радгоспів офіційна історіографія. Це знайшло своє відображення у працях істориків, що вийшли у світ з середини 50-х і до кінця 80-х рр., зокрема М.Богданенка1, М.І.Зеленіна2, М.Коваленка3, І.Русинова4 та ін.

Ähnliche Einträge