Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України
Збережено в:
| Дата: | 2004 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2004
|
| Назва видання: | Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50808 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України / Н. Юсова // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2004. — Вип. 11. — С. 225-273. — Бібліогр.: 202 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-50808 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-508082013-11-04T03:07:51Z Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України Юсова, Н. 2004 Article Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України / Н. Юсова // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2004. — Вип. 11. — С. 225-273. — Бібліогр.: 202 назв. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50808 uk Проблеми історії України: факти, судження, пошуки Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Юсова, Н. |
| spellingShingle |
Юсова, Н. Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| author_facet |
Юсова, Н. |
| author_sort |
Юсова, Н. |
| title |
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України |
| title_short |
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України |
| title_full |
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України |
| title_fullStr |
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України |
| title_full_unstemmed |
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України |
| title_sort |
внесок м.л. рубінштейна у формування радянської концепції історії україни |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2004 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50808 |
| citation_txt |
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування радянської концепції історії України / Н. Юсова // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2004. — Вип. 11. — С. 225-273. — Бібліогр.: 202 назв. — укр. |
| series |
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| work_keys_str_mv |
AT ûsovan vnesokmlrubínštejnauformuvannâradânsʹkoíkoncepcííístorííukraíni |
| first_indexed |
2025-07-04T12:39:27Z |
| last_indexed |
2025-07-04T12:39:27Z |
| _version_ |
1836720081323687936 |
| fulltext |
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 225
Н.Юсова
ВНЕСОК М.Л. РУБІНШТЕЙНА У ФОРМУВАННЯ
РАДЯНСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Історіографічний процес вироблення так званої марксистсько-
ленінської концепції історії України радянською історичною
наукою в сучасній вітчизняній історіографії іще не достатньо
висвітлений1. А узагальнюючий аналіз історіографічних обставин
формування радянської версії історії України, без сумніву, має
важливе значення для розуміння того місця, яке відводили
більшовики Україні в складі СРСР. Радянська історична наука, що
складалася після Жовтневої революції, в пошуках “марксистсько-
ленінської концепції” українського історичного процесу вимушена
була долати як “старі схеми” української та російської історіографії,
так і нові, так звані псевдомарксистські схеми, вироблені вже в
20-х рр. Процес перегляду старих концепцій української і російської
історіографій та формування радянської версії історії України
затягнувся на десятиліття. Фактично, лише в 50-х рр., коли вийшло
двохтомне академічне видання “Історії Української РСР”, цей
процес досяг свого завершення. Нова схема історичного розвитку
України набула офіційного утвердження у відомих тезах ЦК
КПРС, присвячених 300-річчю приєднання України до Росії.
Згідно слушного спостереження Т. Мацьківа, “радянська схема”
історії України стала компромісною модифікацією між традиційною
схемою російської історії та схемою М. Грушевського: вона визнавала
право українців на власну історію, але трактувала останню в ракурсі
максимально наближеному до російського історичного процесу2.
Наголосимо, що в нашому дослідженні, присвяченому доробку
М. Рубінштейна в галузі історії України, більше буде приділено
уваги його працям 30-х рр. – в початковий період формування
радянської концепції українського історичного процесу. В основному
розглядатимуться питання, які відносяться до проблем історії
Київської Русі та етногенезу східнослов’янських народів. Звичайно,
для цілісного окреслення внеску М. Рубінштейна у формування
радянської версії історії України спробуємо проаналізувати також
й інші аспекти його творчого доробку.
В умовах утвердження тоталітарного режиму в площині істо-
ричних знань найбільшу загрозу для нього являли собою концепції
української національної (-істичної) історіографії. Насамперед, –
це концепція історії України М. Грушевського. Як відомо,
український історик категорично відмежував історію українського
Н.Юсова 226
народу від російського, починаючи вже навіть від доісторичних
часів. Важливе місце в його схемі-концепції належало оцінці
києво-руського періоду в історії східних слов’ян. Сутність погляду
вченого зводилася до наступного узагальнення: “Київська держава,
право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської;
Володимиро-Московська – другої, великоруської…”. Відповідно
до цього М. Грушевський вибудовує подальші віхи своєї схеми,
зокрема, пов’язує добу Київської Русі з наступним періодом
історії України: “Київський період перейшов не у Володимиро-
Московський, а в Галицько-Волинський ХІІІ віку…”. Отже, робить
висновок вчений: “Общеруської історії не може бути, як немає
общеруської народності”3.
Погляди М. Грушевського в основному поділяли й інші
українські історики, в тому числі навіть історики, які декларували
себе як історики-марксисти. Провідний в 20-х рр. український
історик-марксист М. Яворський в своїх курсах “Історія України”
виразно поділяє схему осібного українського історичного процесу.
Звичайно, як марксист М. Яворський в центр історичного процесу
ставить класову боротьбу. Це наглядно ілюструє вже сама
періодизація історії України, яку науковцем розроблено згідно
формаційного принципу4. Все ж таки, як вважає А. Санцевич,
центральною ідеєю концепції М. Яворського було положення про
національну історію України, яка, втім, включає в себе також й
історію інших народів, що населяли українські землі5.
М. Яворський визначав, що на певних історичних етапах минуле
України входило в загальноросійський (а для деяких регіонів – у
загальнопольський чи австрійський) процес6. Відводячи багато
місця в своїх узагальнюючих курсах українському національному
рухові та історії всіх українських земель, незалежно від того, до
складу яких держав вони входили на певних історичних етапах,
М. Яворський, таким чином, поділяв схему М. Грушевського. Але
необхідно зазначити, що М. Яворський не погоджується з поло-
женнями М. Грушевського щодо Київської Русі. Так, український
історик-марксист вважав цю державу, створену варягами-руссю,
спільною державою тодішніх східнослов’янських племен7. Лише в
кінці ХІІ ст. “виросли три нових осередки: це була Новгородська
земля, Суздальське князівство, що дало почин Московській державі,
та Галицьке королівство. Заразом довершувалося розділення
єдиної тієї мови, що нею говорили племена Київської Руси. Північні
племена, змішавшися з фінами, дали початок великоруській
народності, а південні – українській”8. Як бачимо, М. Яворський
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 227
відносить початок формування української та російської народностей
на кінець ХІІ ст., а замість білорусів, ним згадуються новгородці.
Концепція історії України М. Яворського, хоча і справила певний
вплив на формування “марксистсько-ленінської” схеми, але на
рубежі 20-х – 30-х рр. була засуджена як “псевдомарксистська”9.
Існує думка10, що і провідні російські історики того часу
(О. Прєсняков, М. Покровський, М. Любавський та ін.) поділяли
положення схеми М. Грушевського, але вона спрощує реальну
історіографічну ситуацію. Ці історики приєднувалися до схеми
М. Грушевського в тому відношенні, що вони виокремлювали із
історії Російської імперії осібність історичного процесу велико-
руського народу та великоруської держави11. Але на цьому сприй-
няття російськими істориками схеми М. Грушевського завершується12.
Наприклад, в працях, М. Любавського та М. Покровського взагалі
не відведено місця для власне історії України. Справді,
М. Любавський відмовляється від спільноруської ідеології: в своїй
відомій монографії “Образование основной государственной
территории великорусской народности” він всю увагу фіксує лише
на великоруському народі та Московському князівстві13. За це він,
до речі, був звинувачений в російському націонал-шовінізмі14.
Але ж історія України вченим просто ігнорується. М. Покровський
фактично розглядав Україну як частину Росії15. Наближення до
позицій М. Грушевського проглядається у М. Покровського стосовно
давньоруської доби в наступній репліці: “Київський і Московський
періоди – це не два послідовні акти однієї і тієї ж драми, а дві
паралельні драми, дві варіації на одну і ту ж тему”16. Але ж тема
ця – це історія однієї російської національності17. Промовистим є
факт, що його наводить В. Кравченко, про те, що М. Покровський
ухилився від відповіді на запитання Д. Багалія щодо власного
відношення до схеми М. Грушевського18. Необхідно зауважити,
що в своїх загальнотеоретичних статтях та виступах на конфе-
ренціях М. Покровський обстоював ідею показу єдності історичного
процесу народів СРСР19. Ця ідея, якраз і стала провідною в
майбутній радянській версії історії народів СРСР. З одного боку, в
радянській історіографії утверджувалася думка, що не можна
підміняти історію народів СРСР; з іншого – не можна було
відривати історію цих народів від історії російського народу. Ця
ідеологічна спрямованість була остаточно легалізована і взята на
озброєння історичною наукою СРСР після оприлюднення постанови
РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 16 травня 1934 р. “Про викладання
громадянської історії в школах СРСР”20 та “Зауважень з приводу
Н.Юсова 228
конспекту підручника історії СРСР”, зроблених 8 серпня 1934 р.,
Й. Сталіна, А. Жданова, С. Кірова, а оприлюднених лише 26 січня
1936 р.21. Власне обговорення стану викладання історії в
навчальних закладах СРСР відбулося в Кремлі іще в березні
місяці 1934 р. під керівництвом самого Й. Сталіна. Як згадував
через десять років в одному із своїх листів на ім’я Й. Сталіна та
А. Щербакова з приводу історії СРСР О. Єфімов22, який був
присутній на березневому обговоренні, що «тоді обговорювалося
не стільки питання про підручники для середньої школи, скільки
про шляхи розвитку радянської історичної науки в цілому
(тут і далі виділено – Ю. Н.)»23. Вказані державно-партійні документи,
за оцінкою Л. Черепніна, відіграли вирішальну роль для створення
засад марксистсько-ленінської концепції історичного розвитку
народів СРСР24.
У О. Прєснякова, щоправда, в університетському лекційному
курсі наявний виклад окремішного українського історичного
процесу25. Однак, на відміну від М. Грушевського, російський
вчений, по-перше, вважав Київську державу “спільною колискою”
майбутніх східнослов’янських народів; а, по-друге, хоча він і
визнавав існування окремої української народності, але ним вона
розумілася як складова частина “триєдиного руського народу”.
Так, в другій редакції університетського курсу (1915-1916 рр.)
О. Прєсняков, зазначає: “В загальному поступі руської історії
Київська Русь має величезне значення як період вироблення всіх
основ пізнішого національного життя як би далеко не
відрізнявся згодом подальший розвиток цих основ по розподілу
населення Київської Русі на нові культурно-історичні типи:
малоросів, білорусів, великорусів”26. Із контексту цієї цитати
цілком зрозуміло, що для О. Прєснякова зазначені “нові культурно-
історичні типи” є складовими однієї “спільноруської” нації.
Окреслена позиція вченого не зазнала змін і після виходу його
монографї “Образование великорусского государства” (1918), де
він начеб-то приєднується до схеми М. Грушевського27. В
неопублікованих статтях, нарисах, вузівських лекціях впродовж
двадцятих років О. Прєсняков так само обстоює ідеологію
“триєдино-руського народу”28. Процитуємо, для підтвердження,
положення з однієї із цих праць вченого. Даючи характеристику
етногенезу східних слов’ян, О. Прєсняков відмічає, що східне
слов’янство “в своєму розселенні … само складалося в певну
етнографічну одиницю – руську народність – складну по складу і
диференційовану по областям, як малороси-українці, білоруси і
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 229
великоруси”29. Якщо відкинути ідею “триєдності” руського народу,
то положення О. Прєснякова про Київську Русь як “пролог ..
спільноруської історії”30, а також висвітлення ним подальшої
окремішної історії східнослов’янських народів, найбільше відповідали
радянській історичній концепції. Підтвердження нашій думці31
знаходимо в доповідній записці одного з офіційних радянських
істориків С. Покровського на ім’я секретаря ЦК ВКП(б)
А. Щербакова, де наголошується, що саме вказані думки
О. Прєснякова про Київську Русь і розвинув Б. Греков32.
Як вважає М. Свердлов, науково-організаційна діяльність
О. Прєснякова знаходилася на передовому напрямку будівництва
радянської історичної науки. Він сприяв створенню видатних по
складу наукових колективів і розробці ними актуальних проблем,
що найбільш повно було реалізовано в 30-ті роки33.
Один із фундаторів радянської концепції історії України –
М. Рубінштейн, в деякій мірі, опирався на положення О. Прєснякова.
Зазначемо, що у М. Рубінштейна в другій половині 20-х рр. були
жваві наукові стосунки і дружні особистісні взаємини з О. Прєсня-
ковим34. М. Рубінштейн вже у другій половині 30-х рр. став одним
із тих офіційних істориків, хто підтримав ініціативу35 опального
учня О. Прєснякова Б. Романова стосовно видання лекційного
курсу вчителя-наставника й став редактором цього видання36.
Втім, окрім О. Прєснякова, значний вплив на М. Рубінштейна у
зв’язку з розробкою ним проблем українського історичного процесу
справив М. Яворський, а в загально-теоретичному аспекті -
М. Покровський.
Отже, тепер перейдемо до розгляду внеску М. Рубінштейна в
процес формування радянської концепції історії України. Одним з
перших, хто спробував охарактеризувати цей внесок був
представник “старої української історіографії” Д. Багалій. В своїй
праці, що була опублікована в 1928 р.37., він тільки згадує чим
займався одеський дослідник у галузі української історії в другій
половині 1920-х рр38. Щоправда, в примітці до останнього розділу
праці “Нариси української історіографії за доби февдалізму і доби
капіталістичної” (1933 р.; посмертне видання) Д. Багалій зробив
принципове зауваження, що в “Нарисі історії Київської Русі”
(1930 р.) М. Рубінштеейн “пробує відродити стару схему єдиної
нероздільної Руси до ХІІІ ст.; але вже не на династичній, а на
соціально-економічній основі”39. Більш детально характеризує
харківський вчений вказану працю М. Рубінштейна у віднайденому
рукописному варіанті підготовчих матеріалів до однієї із заплано-
Н.Юсова 230
ваних історіографічних праць Д. Багалія40. Тут знаходимо кілька
сторінок, присвячених нарису М. Рубінштейна. В цілому доробок
останнього оцінюється негативно; особливо, в частині, що
стосується проблемного питання місця Київської Русі в історії
українців та росіян41. Враховуючи те, що серед значних українських
істориків, які поділяли основні положення схеми М. Грушевського,
ймовірно, ніхто не дав оцінки нарису М. Рубінштейна, окрім
Д. Багалія, то вважаємо за доцільне подати окремим додатком до
цієї статті завершений фрагмент із праці харківського історика,
що стосується аналізованого нарису (див.: Додаток А).
В українській радянській історіографії видається єдиним, хто,
хоча би побіжно, охарактеризував внесок М. Рубінштейна у
розвиток історичної науки в УРСР, був І. Гапусенко. Він вказував,
зокрема, що М. Рубінштейн (в 20-ті рр.) досліджував інститут
закупництва в Київській Русі, порівнюючи його з середньовічним
західноєвропейським прекаріатом або бенефіціатом, відомим як
процес сеньйоріалізації42. Також І. Гапусенко відмітив, що
М. Рубінштейн одним із перших серед радянських істориків іще в
20-х рр. вивчав деякі питання історії торгівлі в Україні доби
феодалізму43. В сучасній вітчизняній історіографії праці
М. Рубінштейна з проблем історії України практично не відомі.
Про погляди М. Рубінштейна стосовно місця Київської Русі в
історії українців та росіян (історія білоруської народності науковцем
не береться до уваги) доводилося писати автору даного
дослідження44. Опрацювання нових архівних матеріалів надає
можливість ширше висвітлити причетність М. Рубінштейна до
створення марксистсько-ленінської схеми історії України. Найбільш
цінні серед віднайдених документів та матеріалів в цьому
відношенні зберігаються в особовому фонді М. Рубінштейна, що
знаходиться в науково-дослідному відділі рукописів Російської
державної бібліотеки (НИОР РГБ) в м. Москві.
Перша половина життя значного радянського історика-
теоретика – Миколи Леонідовича (Лазаровича45) Рубінштейна
(1897-1963) та формування його як науковця проходило в Україні,
в м. Одесі46, де він і народився. Маловідомо, що перші грунтовні
історичні праці майбутнього автора славнозвісної “Русской историо-
графии” (1940), присвячені історії України47. Показовим є той факт,
що М. Рубінштейн був аспірантом та деякий час співробітником
науково-дослідної кафедри історії української культури при
Одеському ІНО48 (що його він завершив по програмі Новоросійсь-
кого університету в 1922 р.), якою керував визначний український
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 231
історик М. Слабченко49. Принагідно зауважимо, що в кінці
листопада – на початку грудня місяця 1929 р. відбулися деякі
структурні зміни в історичних установах ВУАН. Між трьома
кафедрами академіків Д. Багалія, М. Яворського і М. Слабченко
було “ухвалено ставити спеціялізацію катедр Історії України за
марксівською термінологією, а саме означити катедру ак. Яворського
як катедру передісторії України, катедру ак. Слабченка як катедру
історії України за доби февдалізму, катедру ак. Багалія, як
катедру історії України за доби промислового капіталу”50. Тобто,
М. Рубінштейн спеціалізувався на кафедрі М. Слабченко з проблем
історії України феодальної доби. В цей період свого життя
М. Рубінштейн приймав активну участь в роботі Одеської комісії
краєзнавства та місцевого відділення НТШ51. В 1927 р. дослідник
виступив одним із організаторів (та одночасно став і його членом)
Товариства істориків-марксистів в Одесі. Взагалі, науково-культурне
життя міста в 20-х роках відрізнялося неабиякою специфікою52; і в
цьому вируванні пристрастів і проходило становлення молодого
науковця.
В кінці грудня 1928 р. – на початку січня 1929 рр. року він
прийняв участь в Першій Всесоюзній конференції цього
Товариства, яка мала важливе значення для виокремлення
базових засад радянської схеми історичного процесу. Один із його
виступів саме і був присвячений критиці концепції М. Яворського53.
В ті роки, як й інші тогочасні молоді історики, М. Рубінштейн
перебував під впливом методології М. Покровського54. Як історик-
марксист М. Рубінштейн зосереджував свою увагу на дослідженні
соціально-економічних питань історії України та Росії; особливо
ним вивчався період Київської Русі. Вже перша його праця
“Западные торговые пути Украины-Руси” (1924) була присвячена
економічному розвитку Київської Русі. Продовжив М. Рубінштейн
студіювати цю тему і в наступних працях. В них, на основі нового
методологічного підходу в аналізі джерельної бази, аргументував
важливі положення, які були предметом майбутніх наукових
дискусій 30-х рр. про природу суспільного ладу Київської Русі.
Зокрема, в цих працях вчений висловив досить виважені і
помірковані оцінки стосовно генезису феодалізму в Київській
Русі. Заперечуючи, пануючу в історичній науці торгово-міську
теорію, М. Рубінштейн розвивав погляди про те, що Київська
держава ІХ-Х ст. характеризується первісно-племенним суспільним
ладом і тільки з ХІ ст. починається процес “сеньйориалізації” і аж
у ХІІ ст. давньоруські князівства вступають на стадію раннього
Н.Юсова 232
феодалізму. Вже з середини 30-х рр. більшість провідних
представників радянської історичної науки, під тиском крайнощів
формаційного підходу, починають інтерполювати зародження та
стадії розвитку феодалізму на значно раніший історичний період
часу. Якщо у М. Рубінштейна ХІІІ ст. – це тільки початкова стадія
раннього, то для домінуючої в радянській історичній науці школи
Б. Грекова (що з кінця 30-х рр. в процесі проведення численних
дискусій домагається статусу офіційної) зазначене століття
відноситься до періоду зрілого феодалізму. Учасник дискусій 30-
х рр. з цих питань М. Рубінштейн залишився при “своїх поглядах”55
і, мабуть, тому до кінця життя вимушено не повертається до
студіювання цих проблем. І тільки в 1964 р., вже після смерті
вченого, виходить його стаття, присвячена “Руській Правді”56, де
автор, застосовуючи тонкий аналіз давньоруських правових
статей, “вибиває” джерельну базу з-під модернізаційних
інтерпретацій Б. Грекова та інших вчених. Так, іще в заочній
дискусії кінця 20-х рр. з П. Лященком і С. Юшковим, відстоював
власне розуміння початку феодалізму Київської Русі; а у випадку
з П. Лященком іще, окрім того, аргументовано виклав свої погляди
стосовно генезису капіталізму в Російській імперії57.
Широке обговорення нових концепцій історії України, в тому
числі й схеми М. Яворського, показало їхню невідповідність
критеріям більшовицької ідеології. Історики-марксисти на рубежі
20-х – 30-х рр. зазначали, що “справжню” марксистську схему
історії України іще не вироблено58. За таке завдання і насмілився
взятися М. Рубінштейн. Фундаментальна фахова підготовка,
творче тяжіння до дослідження соціально-економічних питань та
засвоєння ним методологічного інструментарію М. Покровського
надавало молодому амбіційному історикові впевненості щодо
реалізації свого задуму побудови марксистсько-ленінської схеми
історії України. Пізніше сам М. Рубінштейн зазначав, що в ті роки
він знаходився під сильним впливом історичної теорії
М. Покровського59. Так, від нього одеський історик засвоїв такий
термін як “ранньо буржуазна революція”, що його останній вживав
стосовно національно-визвольної війни українського народу
середини XVII ст. Втім, враховуючи ту обставину, що М. Покр-
овський фактично не помічав українського історичного процесу,
М. Рубінштейн наслідував його лише в питаннях загальнотео-
ретичного характеру. В одній із неопублікованих праць початку
30-х рр. М. Рубінштейн жалкував з того приводу, що “українська
марксистська історіографія не отримала навіть такої історичної
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 233
спадщини, яку дав М.Н. Покровський для російської”60. Вчений не
вважав М. Яворського “українським Покровським”61. В тій же праці
М. Рубінштейн робить спостереження з приводу методики
М. Яворського, що той брав історичний матеріал у М. Грушевського
та вдягав його у “марксистське вбрання”62.
Отже, десь на рубежі 20-х – 30-х рр. у М. Рубінштейна
зародився задум створити загальний курс історії України, який би
відповідав тим вимогам, що їх висували в середовищі істориків-
марксистів. Підтвердженням того, що М. Рубінштейном був
створений свого роду узагальнюючий курс української історії на
“марксистсько-ленінських” засадах отримуємо в одній із численних
автобіографій, датованій 20 травнем 1944 р., де вказується: “В
1930 р. мною був написаний загальний короткий нарис історії
України, прийнятий тут же до друку в Ленінградському
Державномму Інституті63. Проте, потім не склалося…”64. Можемо
припустити, що, немаючи змоги видати загальний курс як одне
ціле, М. Рубінштейн вдався до спроби видання цього дослідження
окремими частинами. До кожного з блокових компонентів була
зроблена своєрідна історіографічна преамбула. Але для другої та
третьої частин відмічаємо їх більшу подібність по суті викладення
методологічних міркувань та стилістиці. Також в цих частинах
поміщено вченим інваріанти специфічної, підібраної з урахуванням
останніх дискусій по марксистській схемі історичного розвитку,
бібліографії до курсу. Це також є свідченням того, що компоненти
курсу у вигляді окремих, так би мовити етюдних досліджень,
складають одне ціле. Перша частина курсу присвячувалася
історії Київської Русі65, друга – історії України ХІІ – ХVІІІ ст.66, а
третя, відповідно, – історичному процесу впродовж ХІХ – початку
ХХ ст.67. Їх характеристика буде подана нижче.
Першою і єдиною опублікованою частиною цього курсу став
“Нарис історії Київської Русі”; він вийшов українською мовою в
1930 р., але фактично був готовий до друку на кілька років
раніше68. За оцінкою колеги та біографа М. Рубінштейна
С. Дмітрієва цей нарис “вміщав у собі чи не перше в радянській
історичній науці струнке зображення історії Київської Русі, як
історії послідовного розвитку феодалізму та спільного початку
всієї Давньої Русі”69. Всі інші частини цього загального курсу
залишилися неопублікованими, в тому числі й більш розширений
російськомовний варіант вказаного нарису. Тому весь курс, а
також й інші доробки вченого в галузі історії України, які стали
наслідком розвитку концепції, викладеної в загальному курсі,
Н.Юсова 234
можна вповні охарактеризувати лише спираючись на матеріали,
що відклалися в особовому фонді вченого.
В зазначеному фонді зберігаються підготовлені машинописні
варіанти вказаних частин загального курсу історії України, а
також і їхні чернеткові підготовчі матеріали; рецензія на “Книгу
для чтения по истории народов СССР” (Т.1, 1930), в якій
М. Рубінштейн подає своє бачення основних рис історії народів
СРСР70; доповідь71 та тези72, підготовлені для дискусії з приводу
встановлення закономірностей українського історичного процесу;
енциклопедичні статті73, лекції спецкурсів з історії України та
курсів історії народів СРСР, що були прочитані вченим в
Московських вузах впродовж 1934-1939 рр.74; програма спецкурсу
з історії України75, датована останнім передвоєнним роком та
деякі інші документи та матеріали76, що дають можливість
реконструювати внесок М. Рубінштейна у створення радянської
схеми історії України, а також проілюструвати еволюцію поглядів
дослідника. З огляду на те, що архівні матеріали, окрім лекційних
курсів, датуються працівниками досить розпливчато – 1930 - 1940-ми
роками – вважаємо за необхідне перед розглядом кожного з них
підійти до встановлення більш конкретної хронології написання
цих текстів.
Загалом, до початку 1930-х рр. слід віднести всі складові
загального курсу історії України, вказану рецензію та доповідь
разом з тезами. Уточнення будуть подані нижче.
Курс на вироблення радянської концептуальної схеми історії
народів СРСР, а серед них і не віддільно від них, української
історії, остаточно окреслився після дискусій кінця 20-х – початку
30-х рр. в середовищі істориків-марксистів77. Окрім вульгарного
формаційного підходу та виокремлення з історичного процесу
класової боротьби як головного фактору його розвитку, нова
марксистська схема декларувала необхідність не ізольованого
показу історії народів, що входили колись до складу Російської
імперії та, відповідно, від тепер - до складу Союзу РСР.
Цього методологічного кредо дотримувався і М. Рубінштейн.
Так, наприклад, він висловлює його у своїй не опублікованій
рецензії78 на “Книгу по истории народов СССР” (Т.І, 1930) під
редакцією В. Вікторова і О. Прєснякова79. Оскільки машинопис
рецензії не містить обов’язкові посилання на відомі державно-
партійні документи 1934 р. й, враховуючи звичайну практику
написання актуальних рецензій та українську мову тексту, що
передбачала її публікацію в Україні, - все це в сукупності дає
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 235
можливість датувати її приблизно 1930 – 1931 рр., коли вчений
іще жив в Україні, й, в усякому випадку, не пізніше травня 1934 р.,
коли був оприлюднений перший з вказаних вище урядово-
партійних документів. Головна критична заувага упорядникам
рецензованої книги полягала в тому, що вони не подали історії
народів СРСР, а, фактично, відтворювали лише історію російського
народу. Справа не тільки в тому, що упорядники, поки-що, опустили
український історичний процес (вони обіцяють заповнити цю
прогалину окремим виданням). Вони, як зауважує М. Рубінштейн,
мали “відвести відповідне місце” кожному з народів, що входили
до складу Російської імперії та, тепер, уже і СРСР80.
Більш чітко це кредо висловлено вченим в доповіді, що була
підготовлена для оприлюднення в московському Інституті історії
Комакадемії81. ЇЇ слід датувати початком 30-х рр., але не пізніше
травня 1934 р. (з причини, що вказувалася вище). Одним із
головних завдань істориків-марксистів, згідно цієї доповіді, є
“побудова замість старої традиційної історії Російської імперії по-
марксистськи розроблюваної історії народів СРСР.” До вирішення
цього завдання, можна прийти, лише, якщо правильно вирішити
проблему “побудови історії окремих народів, що входять до
складу СРСР.” Зокрема, історію українського народу необхідно
досліджувати, як пропонує М. Рубінштейн, – “в собі”, тобто, “в
певній ізольованості, але, одночасно, як частину системи народів,
об’єднаних в СРСР, а в свій час, об’єднаних Російською імперією.”
Перед марксистським дослідником виникає й інша проблема, яка
полягає, на думку вченого, в тому, що дослідник “повинен показати
не лише внутрішню класову боротьбу, але і певну систему
національних відносин, створених включенням України в більш
складний національно-політичний комплекс.” М. Рубінштейн
наголошує далі, що ці дві складові проблеми, до цієї пори “в
нашій історіографії ще роз’єднані.” Саме це “роз’єднання слугує
перешкодою до правильного марксистського розуміння
української історії, затемнюючи її дійсну класову сутність …
боротьбою національною”82. Вперше подібні думки тоді молодий
науковець висловив в дискусії по доповіді М. Яворського “Сучасні
антимарксистські течії в українській історичній науці” на Першій
Всесоюзній конференції істориків-марксистів в Москві83. Такий
діалектичний підхід довгий час не визнавався більшістю
“ортодоксальних” марксистських істориків. На такий нюанс в
одній із автобіографій вказує і М. Рубінштейн, коли розповідає
про свої спроби встановити наукові контакти з співробітниками
Н.Юсова 236
Комакадемії відразу після свого переїзду до Москви84. Ця
інформація надає цілком ймовірну підставу хронологічно відносити
вказану доповідь до 1932-1933 рр.
Наступний архівний матеріал із особистого фонду вченого –
машинопис російськомовних тез під актуальною для того часу і
характерною для історико-теоретичних пошуків М. Рубінштейна
промовистою назвою “Проблема українського історичного
процесу і українська історіографія”85. Тези, напевно, готувалися
для однієї з дискусій кінця 20-х – початку 30-х рр. в середовищі
істориків-марксистів.
В тезах М. Рубінштейн дає методологічні зауваги і власну
періодизацію українського історичного процесу. Все це він
називає “основною схемою” історії України. На початку, вчений
константує, що проблема “побудови марксистської схеми
української історії до цих пір залишається не вирішеною.” Навіть,
над “марксистською історіографією ще тяжіють елементи старих
націоналістичних концепцій.” Подібно, до сформульованої в
попередній доповіді проблеми, М. Рубінштейн ставить завдання
розв’язати “вузол національно-державної та соціально-класової
проблеми в українській історії і у розвитку української історіографії.”
Він вказує, що складність побудови схеми українського історичного
процесу пов’язана “з відсутністю первинної зовнішньої єдності,
яка дається в єдності політичної історії.” Тобто, цю тезу науковця,
слід інтерпретувати таким чином: основна складність в побудові
схеми полягає у відсутності впродовж української історії державної
організації. Для того ж, щоби виокремити схему вітчизняної історії
необхідно, за М. Рубінштейном, “здолати схему зовнішнього
підкорення чужому історичному процесу.” Далі вчений піддає
критиці спроби здолати цю схему, що були зроблені “старою
українською історіографією” – державницького і національно-
народницького напрямку. Зокрема, він вказує, що “державницька
схема” фактично “розриває єдність українського історичного
процесу”. Як очевидно, за цією схемою історія України – це
історія української держави, а вона існувала з перервами. Що ж
стосується “національно-народницької схеми”, що, на думку
М. Рубінштейна, отримала своє завершення у М. Грушевського,
то її основне поняття – нація, яка є “ціннісним, позаісторичним
поняттям, не може дати органічну цілісність історичного процесу,
лише зовні, прикриваючи його окремі елементи”86. За переконанням
нашого історика, лише “марксистська історіографія може здолати
розірваність старої формальної схеми української історіографії і
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 237
дати органічний синтез українського історичного процесу”87. Бо ж
марксистська схема виходить із “аналізу внутрішнього змісту
історичного процесу, від органічних принципів його розвитку.” З
огляду на це, далі М. Рубінштейн подає свій варіант “основної
схеми” або періодизаії історії України:
“а) доба первісно-племінного ладу і первинної сеньйоріалізації;
б) доба сеньйориліалізму ХІІІ – ХІV ст.;
в) доба феодалізму ХV – XVI ст.;
г) рання буржуазна революція XVII ст.;
д) доба капіталізму, що розвивається (з XVIII ст.)” тощо88.
Таких принципів, в цілому, побудови схеми українського
історичного прцесу дотримується М. Рубінштейн і в частинах
загального курсу історії України, що до його розгляду наразі й
перейдемо. Курс, як вже зазначалося, зберігся в чернетках і
машинописах російською мовою.
Першу частину курсу – російськомовний варіант “Нарису
історії Київської Русі” – ймовірно слід датувати 1930 р. або,
навіть, й дещо ранішим часом. Порівняно з українським варіантом,
він досить видозмінений та розширений. Інакше виглядає його
зовнішня структура: назви параграфів сформульовані по типу
проблемних запитань, відсутній вступ. А сам М. Рубінштейн
зазначає, що зовнішнім поштовхом до складання нарису був
проект російського видавництва “Прометей”, який передбачав
випуск серії науково-популярних нарисів-брошур із різних
періодів російської історії “у формі запитань та відповідей”89.
До того ж, як пише С. Дмітрієв, М. Рубінштейн з весни 1926 р.
намагався опублікувати даний нарис в Москві та Ленінграді,
звичайно, російською мовою. У будь-якому випадку, враховуючи
те, що М. Рубінштейн переважно писав російською, цей або
інший – першопочатковий – варіант все одно передував україно-
мовному. Друга та третя частини загального курсу історії України
теж підготовлені у вигляді брошур російською мовою. Можливо,
вони також намічалися для використання в проекті видавництва
“Прометей”. Третя частина курсу, що охоплює історію України ХІХ
– початку ХХ ст., написана раніше за другу. Адже в преамбулі до
третьої глави історичного нарису ХІІ –ХVІІІ ст (2 частина курсу),
науковець вказує, що ним вже виділено в окремі студії періоди
Київської Русі та ХІХ – ХХ ст.90. Третя частина закінчується
програмою Першої Всесоюзної конференції істориків-марксистів
(написаною від руки М. Рубінштейном). Виклад тексту, таким
чином, закінчується на 1929 р. Другу ж частину, присвячену
Н.Юсова 238
історії України ХІІ-ХVIII ст. слід датувати 1931 р., що йього у тексті
згадано як поточний91. Враховуючи ту обставину, що вчений
підготував загальний курс в цілому до друку в 1930 р., то, дещо
відозмінені частини його у вигляді окремих брошур, навряд чи,
потребували багато часу для нової підготовки до публікації.
Для зручності за основу розгляду першої частини курсу
візьмемо опублікований українською мовою “Нарис історії Київської
Русі”, що доповнюватиметься в процесі аналізу використанням
інваріантних думок із архівного російськомовного “Очерка
истории Киевской Руси.”
Як вже зазначалося, ці нариси відрізняються також своєю
структурою та заголовками підрозділів (заголовки всіх чотирьох
розділів співпадають). Підрозділи “Очерка…” на відміну від
“Нарису…” розбиваються ще на окремі параграфи у формі
запитань, як це намічалося для проекту видавництва “Прометей”.
Якщо опублікований україномовний нарис містить невеликий
вступ, то в російськомовному зміст цього вступу в дещо
зміненому варіанті складає початковий підрозділ першого розділу
“Утворення Київської Русі”. У вступі, на відміну від російськомовного
інваріанту, є низка додаткових положень. Тут, зокрема,
константується, що питання історії Київської Русі “до цього часу
… не знайшли відповідного пророблення в марксистській
історіографії”92. Автор ставить перед собою завдання спробувати
“на базі марксистської аналізи історичного матеріалу уявити собі
історичний процес за часів Київської Русі в його справжньому
оформленні.” Для М. Рубінштейна два “грунтовних засновки
визначають трактування зазначеної доби” – соціологічний та
національний93. Власне розкриттю соціологічного засновка й
присвячений нарис: “Процес февдалізації, або сенйоріялізації,
Київської Русі є основна соціяльно-економічна тема нарису”94.
Національне питання вчений вирішує у вступі, а в російськомовному
варіанті – у початковому підрозділі95.
Заголовок цього підрозділу “Очерка…” виглядає як постановка
питання, характерного для радянської історіографії лише з другої
половини 30-х рр.: “Відношення історії Київської Русі до пізнішої
історії Росії і України.” Відмітимо, що у М. Рубінштейна тут і
взагалі впродовж всіх сторінок нарису відсутня будь-яка згадка
про окрему історію Білорусії. Цей початковий підрозділ
“Очерка…” складається з чотирьох параграфів-питань: 1) “Як
уявляла собі це відношення стара російська історіографія?"; 2) “В
чому полягала помилковість цієї схеми?”; 3) “Яку схему висунула
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 239
українська історіографія?”; 4) “Як повинно бути вирішено
поставленне питання?”. Тобто, М. Рубінштейн в цьому підрозділі
таки виразно робить постановку питання про місце Київської Русі
в історії України та Росії.
В обидвох нарисах, відповідно, – у вступі та початковому
підрозділі, історик піддає критиці схеми російської та української
історіографій. В “Очерке…” він додатково вказує, що “дослідження
мови давньо-слав’янських племін та вивчення їх матеріальної
культури … показало, що основи тих етнічних угруповань східних
слов’ян, які отримали свій розвиток в подальшому, вже мали
місце в цьому давнішому періоді”96. Тим самим, на думку
М. Рубінштейна спростовується теорія російської історіографії про
вторинну колонізацію Південної Русі. А, критикуючи положення
української схеми, він зазначає (в обох нарисах сутність цитати
тотожня): “На славу національного принципу, відокремлення
Московії та України, що сталося в наступному історичному
розвитку, переноситься до первісної доби. Етнічним угрупованням,
що лише намічаються, надається абсолютного характеру,
утворюється повне роз’єднання історичного розвитку в цілому”97.
Вчений акцентує увагу на тому, що насправді обидві історіографії
формально по суті “збігаються”, бо стверджують це “роз’єднання
історичного розвитку.” “Обидві схеми – підводить підсумок своїй
критиці М. Рубінштейн – могли скластися тільки в умовах
цілковитого відвертання від соціяльно-економічного ладу й
політичних відносин та культурного побуту, що від нього
залежали”98.
Саме на основі дослідження соціально-економічного ладу
можна вирішити “історичний зміст поняття Київської Русі”99. Бо ж:
“Господарський уклад, розвиток соціально-економічних відносин
є тотожнім для окремих слов’янських племен” давньоруської
доби”100. Давньоруська держава об’єднала “південні й північні
племена східного слов’янства”, таким чином, що вони “виступають
в органічному з’єднанні та зберігають цю єдність аж до кінця
ХІІ ст.”101 Ця єдність не заперечується деякими елементами
відокремленості: “як єдність не усувала елементів відокремленості,
так саме, в свою чергу, розподіл не скасував внутрішньої
єдності”102. В “Очерке…” теза про єдність більш посилена в
напрямку визнання певної етнічної єдності: “уявлення про їх
національно-політичну єдність міцно зберігаються впритул до
кінця ХІІ ст.”103 Однак, саме поєднання господарської та
політичної єдності “роз’язує питання про взаємовідносини історії
Н.Юсова 240
Київської Русі ІХ-ХІІ ст. та пізнішої історії України й Росії”104. Далі
М. Рубінштейн формулює положення подібне до радянського
варіанту “спільної колиски”, висловленого Б. Грековим в 1939 р.
Відоме положення останнього щодо місця Київської Русі в історії
східнослов’янських народів звучить наступним чином: “історія
Київської держави – це не історія України, не історія Білорусії, не
історія Великоросії. Це історія держави, яка дала можливість
дозріти і вирости і Україні, і Білорусії, і Великоросії“105. В цьому і
полягає, на думку російського вченого, “величезне значення
даного періоду” для історії трьох названих народів. У
формулюванні М. Рубінштейна ця думка звучить так: “Історія
Київської Руси об’єднує історію всього східного слов’янства, що
виступає, як одне ціле, скупчується навколо одного осередку,
злучається в спільному тотожньому історичному процесі”106. Але і
тут рубінштейнівське “східне слов’янство” не включає предків
білорусів. Бо ж, по-перше, в нього Київська Русь “в історичному
складі об’єднує території південного руського слов’янства,
північно-східного, новгородського”, а, по-друге, після занепаду
“єдиного Київського осередку” окремі племена “утворюють нові
угруповання навколо нових осередків: Галицько-Волинське,
Ростово-Суздальське, Новгородське”107. Як бачимо, полоцький
чи смоленський осередок не згадується. В цьому відношенні
М. Рубінштейн наслідує М. Яворського, на якого, до речі, і
посилається в цьому місці, щоправда, лише в не опублікованому
російськомовному варіанті108. Після цього М. Рубінштейн підходить
до положення про визнання початку особистого історичного
процесу цих “нових угруповань”, в тому числі й новгородського:
“Кожне з цих угруповань іде своїми особистими історичними
шляхами”. Але при цьому вони їх починають “на тому самому
місці, що на ньому припиняється історія Київської Руси”109. В цій
державі “виникли і виявилися всі ті основні елементи, що в різних
поєднаннях з різною силою розвивалися в їх наступній історії”110.
Підкреслюючи в “Очерке…” положення про місце Київської Русі в
історії українців і росіян, М. Рубінштейн зазначає, що саме
завдяки цим елементам історія Київської Русі “однаково
належить і російській і українській історії”111. Зазначемо, що
подібну думку вчений вперше висловив іще в 1928 р. в рецензії
на книгу П.Лященко112 і про що не згадує І.Гапусенко113.
Таким чином, М. Рубінштейн першим в радянській
історіографії виразно зробив постановку питання про місце історії
Київської Русі в історії України та Росії. Він визнавав, подібно до
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 241
М. Яворського, період Київської Русі (до кінця ХІІ ст.) періодом
“спільного тотожнього процесу” в історії східних слов’ян, коли
вони перебували в органічному з’єднанні та складали певну
національно-політичну єдність. Однак, ця єдність розумілася ним
досить аморфно, якщо трактувати цю проблему в аспекті
етнічних категорій. Він, що очевидно, не визнавав такої єдності,
яку можно було б підвести під етнокатегорію народності. В той
час М. Рубінштейн не використовував і термін “народ” (у сенсі
“єдиного руського народу”), який, в принципі, сам по собі є досить
розпливчатим для термінологічно-понятійного апарату етногенетики.
Вчений тоді взагалі був далекий від розв’язання етногенетичних
питань. В давньоруську добу для нього існували окремі східно-
слов’янські племена, потім їх угруповання часів сеньйоріалізації,
які поступово почали формуватися в українську, новгородську та
московську народність. Як і М. Яворський, він зовсім ігнорував
питання про виникнення білоруської народності. Осібний український
історичний процес, як і російський, починається за М. Рубінштейном,
з кінця ХІІ ст. Тобто, в українському випадку – зі зміцненням
галицько-волинського “осередку”. Характеристику цього нарису
одеського науковця, зроблену Д. Багалієм дивись: Додаток А.
Але продовжимо розгляд наступних частин загального курсу з
історії України М. Рубінштейна.
Отже, зі зміцненням Галицько-Волинськкої держави для
вченого, фактично, починається історія України, про що свідчить і
назва ІІ-ї частини загального курсу – “Очерк украинской истории в
ХІІ – ХVIІІ вв.” Враховуючи, що і ця частина курсу готувалася для
окремого видання, то і для неї були написані два вступних розділи
загальнометодологічного та історіографічного характеру. Їх
заголовки співпадають з назвою тез, підготовлених для виступу в
одній із дискусій кінця 20-х – початку 30-х рр., що були розглянуті
вище. Тези, нагадаємо, називалися – “Проблема українського
історичного процесу і українська історіографія”. Перший же розділ
ІІ-ї частини курсу має заголовок – “Проблема українського
історичного процесу”, а другий – “Українська історіографія”.
В першому розділі М. Рубінштейн дає більш детальну і
одночасно теоретично глибшу, ніж в тезах, критику обидвох
“старих схем” – російської та української114. Основні моменти цієї
критики, а також висунені науковцем методологічні зауваги були
вже розглянуті вище, а тому не будемо їх повторювати. Далі
історик повертається до проблеми місця в історії України
Н.Юсова 242
Київської Русі, що цілком доречно в окремому нарисі, де історію
України розпочинається з ХІІ ст.
Перегляд схеми українського історичного процесу, на його
думку, необхідно розпочинати з історії Київської держави.
М. Рубінштейн знову, як і в “Нарису історії Київської Русі”, піддає
критиці погляди речників російської та української історіографій
на проблему місця Київської Русі в історії України115. Правильне,
“марксистське”, вирішення проблеми, на думку вченого, полягає в
тому, щоби через розгляд соціально-економічних відносин виявити
“єдність суспільної організації східних слов’ян” зазначеної
історичної доби. Тут він висуває основні положення, що знайомі
нам з попередньої частини курсу. Вчений вживає також деякі нові
вирази, що характеризують Київську Русь як “спільну колиску”.
Зокрема, він називає давньоруську державу “спільним джерелом”,
із якого, “потім вже, в процесі її розкладу, виходять історії окремих
її частин”116. Київська Русь об’єднує “в одному органічному цілому
історію України і Північної Московської Русі”117.
Такою окремою частиною стає Галицько-Волинська держава,
під знаком якої проходить історія України ХІІ – ХІV ст. Але,
зауважує далі М. Рубінштейн, історія цієї держави це лише історія
однієї із українських земель, що “відображує хід українського
історичного процесу в межах цієї землі”, проте, вона не вичерпує
“весь зміст цього процесу”. Ця доба характеризується не тим, що
політичний центр переходить з Києва до Галича, а відсутністю
такого центру взагалі, внаслідок “політичного розпаду”. Цей
розпад сам став лише наслідком “процесу феодалізації, сеньйорі-
ліазації суспільних відносин”. Відповідно до цього М. Рубінштейн
визначає дану добу в історії України як “добу раннього
феодалізму”118. Наступна ж доба – доба підкорення України Литві
і Польщі, з точки зору “марксистської схеми” є “явищем вторинного
порядку, похідне від внутрішнього органічного процесу – збирання
українських земель, типового для пізднього феодалізму”. Тому
цю добу він визначає як добу пізднього феодалізму. Далі,
М. Рубінштейн, в цьому і наступному розділах, зосереджується на
аналізі концепцій різних історичних шкіл української історіографії
з проблем історії України зазначеного в назві нарису періоду119.
Третій розділ нарису, власне і присвячений конкретному
викладу історії України ХІІ – ХVІІІ ст. з позицій “марксистської
схеми”. Згідно періодизації цієї схеми даний історичний відрізок
складається із 4-х періодів: 1) раннього феодалізму (доба
сеньйоріалізації ХІІ – ХІV ст.); 2) пізднього феодалізму (ХV –
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 243
ХVІ ст.); 3) ранньої буржуазної революції ХVІІ ст.; 4) початкового
капіталістичного розвитку (ХVІІІ ст.). Як бачимо, ця періодизація
витримана за формаційним принципом, але хронологічні межі
періодів іще довгий час були предметом дискусій в радянській
науці, учасником яких був і М. Рубінштейн. Згодом було відкинуто
використання термінологічного словосполучення “рання буржуазна
революція” щодо подій української історії ХVІІ ст.
Четвертий розділ нарису складає бібліографія історії України,
де окремим підрозділом виокремлена бібліографія до “проблеми
українського історичного процесу”120. Цінним в цьому розділі є
детальна бібліографічна інформація про дискусії, присвячені
перегляду схеми історії України, що точилися в кінці 20-х – на
початку 30-х рр. в середовищі істориків-марксистів.
Подібно до перших частин курсу і окремий нарис історії
України, що охоплює ХІХ – початок ХХ ст., теж розпочинається з
розгляду історіографії і методологічних засад. В цьому нарисі іще
в більшому ступені превалює виклад соціально-економічних
питань, який перемежовується аналітичним осмисленням суспільно-
визвольного та революційного рухів121.
Розгром тоталітарним режимом українських історичних шкіл,
репресії щодо українських істориків, в тому числі і, так званих,
марксистських, позначилися на долі М. Рубінштейна. Був
арештований в справі СВУ М. Слабченко. Спроби М. Рубінштейна
зав’язати серйозні наукові контакти в тодішній столиці України –
Харкові, теж, з огляду на хаотичну ситуацію в історичному
середовищі, пов’язану з репресіями, не увінчалися успіхом122.
Враховуючи, що один із старших братів історика – відомий
біохімік Д. Рубінштейн в цей час був запрошений на роботу до
Москви123, М. Рубінштейн скористався першою ж можливістю і
також переїхав з батьками в кінці 1931 р. до Москви124.
В столиці СРСР вчений не полишав своїх студій з проблем
історії України, хоча вони відійшли тоді у нього на другий план.
Внесок його у формування радянської версії історії України
більше вписується до контексту концепції історії народів СРСР,
що починає посилено розроблятися в історичній науці з 1934 р.
Вже до цього року М. Рубінштейн пробує знайти примінення свого
теоретичного доробку в галузі проблеми українського історичного
процесу в Інституті історії Комакадемії, але не знаходить
взаємопорозуміння з провідними істориками інституту М. Ванагом
та С. Піонтковським125. У зв’язку з початком реформування
історичної освіти в СРСР, цілим рядом наукових колективів
Н.Юсова 244
готуються нові підручники з історії різних періодів126. Підручник з
історії СРСР, якраз і було доручено написати колективу авторів
на чолі з М. Ванагом, а серед авторів був і С. Піонтковський127.
Конспект саме цього підручника і був підданий критиці в серпні
1934 р. політичним керівництвом СРСР. У “Завуженнях…” Й. Сталіна,
А. Жданова, С. Кірова, зокрема вказується: “Група Ванага не
виконала завдання і навіть не зрозуміла самого завдання. Вона
склала конспект з російської історії, а не з історії СРСР, тобто
історії Русі, але без історії народів, які ввійшли до складу
СРСР”128.
Лише з березня 1934 р., коли вчений отримав можливість
розпочати викладацьку діяльність на окремих історичних кафедрах,
а згодом і факультетах (що відновили свою діяльність) в мос-
ковських вузах та долучитися до науково-дослідницької праці в
історичному академічному закладі (Московскому віділенні
Державної академії історії матеріальної культури – МО ГАИМК)129,
він зміг використати свої доробки з проблем історії України, як у
лекційних курсах з історії народів СРСР (де окремо приділялося
місце історії України) та в спеціальних курсах з історії України130,
так і в науковій діяльності в стінах названої академії. Зокрема, в
МДУ вже в 1934 р. М. Рубінштейн був притягнутий до роботи з
аспірантами з тематики історії України ХVІІ ст.131. Зміни в долі
М. Рубінштейна сталися, як він сам дає це зрозуміти в
автобіографії, внаслідок кремлівських березневих нарад з
проблем історичної освіти і науки132. Отже, початок науково-
педагогічної апробації концепції історії народів СРСР (та
української історії зокрема) М. Рубінштейном відбувався в речищі
нового партійно-державного курсу, що виразно заявив про себе
вже в опублікованих в травні і серпні 1934 рр. директивних
документах.
Окрім вказаних закладів М. Рубінштейн продовжував працювати
в Соцекгізі та державному науковому інституті “Радянська
енциклопедія”, де він (особливо в останьому закладі) знаходив
примінення своїм знанням в галузі історії України. Його погляди
на Київську Русь взагалі, і на розвиток соціально-економічних
відносин того періоду, зокрема, були достатньо відомі в
історичному середовищі завдяки його участі у дискусіях середини
30-х рр., присвячених проблемі соціально-економічного ладу
Киїської Русі133. Важливе значення в справі широкого впровадження
радянської концепції історії народів СРСР (в тому числі –
української історії) мала підготовка і видання першого підручника
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 245
з історії СРСР (Т.1) для історичних факультетів вузів. Серед
провідних авторів підручника, що вийшов у світ в 1939 р, був
М. Рубінштейн134. Ним, окрім історіографічного вступу, були,
зокрема, написані підрозділи присвячені історії України ХVІІ ст.135.
Якраз по цьому періоду історії України М. Рубінштейн долучився
до критики поглядів М. Покровського, що розпочалася з середини
30-х рр.136. Прийняв участь М. Рубінштейн і в науково-публіцистичній
підтримці ідеологічної кампанії з приводу приєднання Західної
України та Західної Білорусії до складу СРСР137, що мала
значення на формування рис концепції історії України138. Широкі
наукові та дружні контакти, як з російськими, так і українськими
колегами; спілкування з молодшими поколіннями істориків та
інше, безперечно, робило погляди М. Рубінштейна на український
історичний процес, враховуючи його науковий авторитет, досить
відомими в історичному середовищі СРСР.
Серед не опублікованих праць вченого, в яких знаходила
місце його концепція історії України, хронологічно першими із
нового блоку праць, що писалися після виходу партійно-урядових
документів 1934 р., будуть, напевно, дві статті до Великої
Радянської Енциклопедії (ВРЕ). Одразу внесемо уточнення:
стаття “Феодалізм”, безсумнівно, призначалася до ВРЕ, а про
іншу статтю – “Україна. Історія” – можна лише допустити, що вона
готувалася до опубліковання у ВРЕ.
Над першою з них М. Рубінштейн почав працювати в 1935 р.,
використовуючи свої попередні наробки. Стаття за обсягом
наближалася до монографії і була підготовлена до друку на
стадії гранок в 1936 р.139. Внаслідок репресій щодо керівництва
ВРЕ ця стаття так і не була опублікована140. Праця носила
проблемно-теоретичний характер і мала великий історіографічний
вступ. Хронологічно виклад матеріалу починається з ІХ ст., тобто,
не дивлячись на назву статті, в ній автор зачипає питання історії
феодалізму і в Україні, насамперед, давньоруського періоду.
Схема історичного процесу в даному випадку співпадає з
періодизацією історії феодалізму, що його раніше розробив
вчений у працях, які було розглянуто вище.
Статтю “Україна. Історія”141 слід датувати часом не пізніше
1935 р., бо вже з наступного року в М. Рубінштейна зникає термін
“сеньйоріалізація” характерний для його ранніх праць, в тому
числі і для цієї. Стаття має стислий енцеклопедичний вигляд і,
скоріше за все, також намічалася для опублікування у ВРЕ.
Праця представляє собою узагальнений короткий виклад
Н.Юсова 246
українського історичного процесу і відповідає положенням
вченого, викладеним в загальному курсі історії України.
Історію України М. Рубінштейн розпочинає тут з другої
половини ХІІ ст. Попередня доба (Київської Русі), як зауважує
автор, “не дає дійсного відособлення історії України від історії
Північно-Східної Русі – Росії”142. Цей підрозділ називається
”Початок історії України”. З приводу історії Київської Русі історик
повторює в дещо видозмінному вигляді основні свої положення із
першої частини загального курсу. Так, зокрема, він вказує, що
“наявність господарської і політичної єдності визначає відношення”
історії Київської Русі ІХ – ХІІ ст. до пізнішої історії України та Росії.
Київська Русь “в своєму історичному складі об’єднує території
південного руського слов’янства, північно-східного та новгородського
в спільному органічно-тотожньому процесі історичного
розвитку”143. Власне, майбутня Україна “виокремлюється в
процесі розкладу старої первинної організації, в умовах своєрідних
відмінних шляхів розвитку” окремих частин Київської Русі.
Занепад давньоруської держави як “політичної системи первинної
політичної концентрації” став лише політичним наслідком
“процесу сеньйоріалізації”144.
Наступні підрозділи статті, згідно схеми М. Рубінштейна,
мають заголовки: “Доба раннього феодалізму або сеньйоріалізації
(ХІІ – ХІV ст.), “Доба пізднього феодалізму ХV – ХVІ ст.” тощо. В
першому з них вчений проводить свої погляди на процес
обособлення України як наслідок внутрішньої “соціальної
еволюції”, пов’язаної з процесами “сеньйоріалізації”. Він, як і
раніше, наголошує на тому, що історія Галицько-Волинської Русі
не покриває собою всього тогочасного українського історичного
процесу. Так само, з точки зору соціальної еволюції,
характеризує М. Рубінштейн і наступні періоди історії України145.
Свою концепцію історії України М. Рубінштейн впроваджує в
загальних (з історії народів СРСР) та спеціальних лекційних
курсах, що ним читаються з 1934 р. в московських вузах.
Викладацька робота історика в Москві розпочалася з посади
доцента кафедри історії народів СРСР в Московському областному
педінституті (МОПІ) ім. Н. Крупської, де він працював до
1939 р.146. Згодом він став в. о. професора цієї кафедри і її
завідуючим. З осені 1934 р. вчений одночасно працював на
кафедрі історії народів СРСР відновленого істфаку МДУ (до
1936 р.)147. А з 1936 р. ще і на аналогічній кафедрі Московского
інституту філософії, літератури і історії (МІФЛІ)148, де працював
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 247
до евакуації у Саратов у вересні 1941 р.149 Окрім того, з 1935 р.
він читав лекції на московських обласних курсах марксизму-
ленінізму150 та з 1936 р. в Історико-Філологічному Інституті НКО
СРСР151. Враховуючи, що основний творчий внесок у розробку
радянської концепції історії України в контексті історії народів
СРСР М. Рубінштейн зробив у першій половині та середині 30-х рр.,
тобто, в початковий період її формування і, якщо мати на увазі
науково-педагогічну апробацію концепції, то слід зосередитися на
деяких лекційних курсах вченого лише цього періода.
Важливе значення для науково-педагогічної апробації
концепції історії України мав спеціальний лекційний курс з історії
України, читаний в 1936/1937 навчальному році в МІФЛІ152. В
особистому фонді вченого зберігся весь лекційний курс, що
охоплює собою історію України від Київської Русі до першої треті
ХХ ст. включно, окрім вступної лекції загальнометодологічного й
історіографічного характеру. Сутність цієї лекції стає відомою із
повсякчасних згадок про неї в наступних лекціях. У ній
М. Рубінштейн виклав основні риси своєї схеми історії України і
дав критику “старих схем”, подібно до попередніх праць153.
Перша лекція, із збережених, присвячена історії Київської
Русі. Тут М. Рубінштейн викладає своєрідні і оригінальні, хоча,
дещо і протирічущі між собою думки. Зокрема, він продовжує
розвивати свої погляди про місце Київської Русі в історії
українського та російського народів (цього разу в нього також
випадає історія білоруського народу!). По-перше, вчений визнає
історію Київської Русі як “перший етап історії України”, але і для
історії Росії вона теж – перший етап154. Спеціально для студентів
М. Рубінштейн підкреслює, що, хоча справжнє відособлення
України наступає в добу феодальної роздрібненості, однак “не
слід виключати добу Київської Русі із історії України”. Відповідно,
він ставить завдання про визначення місця історичної доби
Київської Русі в історії України. У зв’язку з цим вчений дає на
співставлення точки зору “старої” української та російської
історіографій, критикує і визнає їх не задовільними155. Він, між
іншим, погоджується з точкою зору О. Прєснякова про те, що
“історію великоруського народу, великоруського центру і Москви
– не можна вивчати поза дослідженням історії Північно-Східної
Русі”, як, подібно до цього, й історію України, поза межами історії
Південно-Західної Русі. Проте, вірним висновком, на думку
М. Рубінштейна, буде дещо зворотній: “історія Київської Русі, як
цілісного політичного явища, не може бути взята повністю або з
Н.Юсова 248
історії Московської держави або з історії України”. Остання
постановка питання є не вірною. За М. Рубінштейном, “національний
поділ як поділ народу на певній території є продукт більш
пізнього історичного розвитку”. В період же Київської Русі, який
він називає початковим, “і Великоросія і Україна мають … єдиний
спільний корень в цьому спільному історичному процесі розвитку”156.
Тут вже дехто може угледіти якийсь натяк щодо єдиної етноспіль-
ноти східних слов’ян давньоруської доби, але подальший виклад
лекції спростовує цю думку.
“Імперія Рюриковичів”, продовжує М. Рубінштейн, не була
територіально замкнута, як певна територіальна єдність. Вона,
згідно К. Марксу, була “несуразна, нескладна, швидкоспіла,
аляповата імперія, складена Рюриковичами з клаптиків, подібно
іншим імперіям”157. Як не можна сказати, на думку М. Рубінштейна,
що імперія Карла Великого належить лише історії Франції або
Німеччини, так не можна “будувати історію Франції або Німеччини,
не починаючи її з імперії Карла Великого”. Подібно до цього
постає й відношення “імперії Рюриковичів” до історії України та
Росії. Ця імперія надала окремим східнослов’янським племенам,
які і далі зберігали певну відосібленість, “зовнішню політичну
оболонку, спільність національного розвитку, тобто – спільність
рівня внутрішнього розвитку і внутрішньої структури”. Отже, ця
“спільність національного розвитку” розуміється М. Рубінштейном
скоріше в сенсі розвитку “політичної нації”, а не етнічної. Це
пітверджує наступний висновок М. Рубінштейна: “І ця тимчасова
єдність політичної організації … створює єдність історії цього
періоду”158. Він дає “в рівній мірі … вихідні моменти як для історії
Московської держави, так і для історії України”. Тому ця доба і
складає “початковий етап для спільної історії України та Росії”.
Другий етап в історії України – це етап феодалізму.
М. Рубінштейн не може знайти терміну для означення етноспільнот
на цьому етапі, коли попередня єдність Київської Русі розпада-
ється, але ще не виникають “українська та російська нація”. Для
вченого, як і для Й. Сталіна, визначеннями якого М. Рубінштейн
керується в національних питаннях, є лише племена – “етнічні
поняття ранньої доби” та “нація” – “набагато складніше поняття,
яке виступає набагато пізніше”159. В період феодальної роздріб-
неності, процес відособлення давньоруських князівств не
призводить, на думку вченого, іще до виникнення “якого-небудь
специфічного угруповання племін на певній території, угруповання,
яке вже потім явиться попередницею України як територіального
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 249
цілого”. А поки-що, “ми ще маємо не угруповання племін, а ряд
окремих племін, що створюють своє самостійне політичне
утворення”. Далі, М. Рубінштейн не погоджується з традиційною
думкою російської історіографії про те, що лише татарське
завоювання призвело до розриву єдності північно-східних та
південно-західних руських земель. “Коріння” цього розриву, на
думку М. Рубінштейна, “лежить глибше, в розвитку феодального
ладу, і внутрішнього і політичного ладу цих земель. Розвиток
феодального ладу боярської феодальної верхівки – ось сила, яка
створила цю окремішність і привела до роздрібнення окремих
земель”. Втім, “татарське завоювання закріпило цю феодальну
роздрібненість”160. Тобто, не дивлячись на деяку зміну термінології
як наслідок дискусій з проблем історії феодалізму, М. Рубінштейн
і далі підтверджує своє розуміння відособлення українського
історичного процесу саме як результат розвитку соціально-
економічних відносин, розвитку феодалізму.
Далі, в цьому лекційному курсі вчений детально характеризує
розвиток Галицько-Волинського князівства та інших українських
земель, показує історіюУкраїни в період входження до складу
Литви та Речі Посполитої тощо. Термін “українські землі” він
застосовує починаючи з кінця ХVІ ст161.
На основі загальних курсів з історії народів СРСР та спецкурсів
з історії України, прочитаних М. Рубінштейном в московських
вузах в 1934 –1937 рр., він розробляє більш синтетичний і фунда-
ментальний курс з історії народів СРСР. Цей курс був вперше
апробований вченим в МОПІ в 1938/1939 учбовому році. В
повному вигляді він складає 860 сторінок машинопису162. Окремі
підрозділи в лекціях курсу подають хід українського історичного
процесу. Новий лекційний курс вченого вже враховував зміни, що
сталися в історичній науці й освіті після початку критики концепції
М. Покровського (1935 – 1936 рр.) та виходу постанови урядового
журі з конкурсу на кращий підручник історії СРСР (серпень
1937 р.). В останній постанові пролунала директивна вказівка
розглядати приєднання України до Росії як “найменше зло”163.
Виклад української історії в новому курсі М. Рубінштейна під
тоталітарним тиском стає більш офіційно догматичним, більш
відповідним до вимог влади. Одночасно виклад історії України,
особливо давнього періоду, починає наближатися до традиційних
поглядів російської історіографії. Так, характеризуючи “Слово о
полку Ігореві” він константує наявність “національної самосвідомості
руського народу” в ХІІ ст.164.
Н.Юсова 250
Критиці концепції М. Покровского саме на українському
історичному матеріалі присвячені дві статті М. Рубінштейна.
Одна з них вийшла в 1936 р. в московському журналі “Борьба
классов”, а друга залишилася не опублікованою. В першій з них
вчений дає критику окремих поглядів М. Покровського у зв’язку з
класовою боротьбою в Україні в ХVІІ ст. та приєднанням України
до Росії165. В архівній статті дається більш розгорнута критика
поглядів М. Покровського стосовно того ж періоду історії України
та взагалі поглядів останнього на історію України. Стаття була
написана в період, як очевидно, після виходу постанови РНК
СРСР і ЦК ВКП(б) від 26 січня 1936 р. “Про помилкові погляди так
званої історичної школи Покровського”, але до виходу в серпні
1937 р. постанови урядового журі з конкурсу на кращий підручник
з історії СРСР, тому, що в статті не згадується формула
“найменшого зла”. Стаття називається дещо подібно до опублі-
кованої статті, але важливим моментом є фіксування в назві
слова “національна” щодо боротьби українського народу проти
поляків: “Національно-класова боротьба на Україні в ХVІІ ст. та її
виклад у М. Покровського”166. Спираючись на відомі “Зауваження
на конспект підручника з історії СРСР” 1934 р., М. Рубінштейн,
насамперед, критикує М. Покровського за те, що в того фактично
немає історії України167. А, історія України ХVІІ ст. “ставить цю
проблему з особливою виразною конкретністю, приводячи
українські землі безпосередньо до складу Московської держави”.
Як наслідок утворюється “складне переплетіння історії Великоросії
з історією України … з переходом під вплив Московської держави”.
Однак, це є продовженням самостійного українського історичного
процесу, що ігнорувалося російською історіографією і, так само,
ігнорується М. Покровським. У нього лише з темою боротьби
Польщі і Росії за Україну з’являється історія України взагалі.
Попередні ж епохи української історії, зауважує М. Рубінштейн,
ігноруються М. Покровським подібно до російської дореволюційної
історіографії. На наступних сторінках М. Рубінштейн показує
особливості українського історичного процесу в період від
входження українських земель до Литви і до середини ХVII ст.168.
Тим самим, вчений розмежовує історію України від історії Росії,
чого не робить М. Покровський.
Формулу “найменшого зла” враховує М. Рубінштейн вже в
опублікованих статтях 1938 – 1939 рр. Перша з них, присвячена
290-й річниці початку Визвольної війни українського народу
середини ХVІІ ст., якраз насичує партійну тезу конкретним
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 251
матеріалом169. Дві інші публікації присвячені огляду історії
Західної України (в одній з них – ще і Західної Белоруссії) у
зв’язку з входженням її до складу СРСР в 1939 р. В них
М. Рубінштейн показує історію Західної України як складову
частину історії України з метою обгрунтування справедливості і
закономірності входження цих українських земель до складу
УРСР170. Цікаво, що в статті “Западная Украина и Западная
Белоруссия” М. Рубінштейн вже визнає існування білоруської
народності, яка в нього одночасно з українською вже в ХV ст. є
такою, що сформувалася. Щоправда, лише український народ
“усвідомлював свою єдність, цінував свою національну само-
стійність”171. Стосовно оцінки Переяславського акту М. Рубінштейн
пише, що “лише союз з братнім російським народом міг врятувати
український народ від польського гніту”172. Відповідно до вимог
часу, історик зазначає, що національний рух в Галичині “з самого
початку йшов під прапором об’єднання українського народу та
з’єднання з народом російським"173.
Викладаючи історію України в московських вузах, М. Рубінштейн
використовував нові розробки не лише столичних істориків, але і
їх київських колег. Так, наприклад, він намагався узгоджувати
свої програми лекційних курсів з програмами українських
істориків. В цьому відношенні показовими є програми, що
зберігаються в особовому фонді вченого. Одна з них – це
програма лекційного курсу М. Рубінштейна в МІФЛІ на 1940/41
навчальний рік, а друга – програма з історії України для універ-
ситетів і педінститутів, що вийшла у Київі в 1940 р. у видавництві
АН УРСР і була складена науковими співробітниками Інституту
історії України, які були одночасно і викладачами КДУ та
педінституту. Програми подібні між собою по змісту174. В зв’язку з
актуалізацією проблематики етногенезу слов’янських народів175 в
київській програмі окремим пунктом в лекції під № 10 значиться –
“Сформування російського, українського і білоруського народів”176.
У М. Рубінштейна вказується лише питання формування
українського народу (лекція за № 8)177 і це логічно, бо він читав
спецкурс з історії України, а не з історії східнослов’янських
народів. В Київі ж за це могли звинуватити в націоналізмі.
Очевидно, що М. Рубінштейн, який підтримував постійні наукові
контакти з київськими колегами178, був у курсі того, що в АН УРСР
почала з 1940 р. виконуватися комплексна міжінститутська тема
“Походження української народності і формування її в націю”179. В
плані лекції за № 3-4 є пункт “Історія України і проблема
Н.Юсова 252
етногенезу українського народу”180. Передбачав, як видається,
М. Рубінштейн і висвітлення проблеми формування української
нації, бо один з пунктів лекції під № 10 називається “Національне
значення українських об’єднавчих устремлінь”181.
Події ІІ світової війни викликали переміни у внутрішній
політиці СРСР, що відобразилося і на долі історичної науки. В
багатьох історичних працях воєнних і повоєнних років помітно
повернення на позиції традиційної російської історіографії. Теорія
“найменшого зла” на практиці більше декларується, ніж її
притримуються насправді. Колоніальна політика царизма в
історичній літературі все більше реабілітується. Нищівній критиці
з боку владних ідеологічних структур була піддана робота
Інституту історії України АН УРСР з початку його заснування.
Колектив Інституту звинувачувався в тому, що він так і не дав
марксистсько-ленінської концепції історії України і що науковці
академічної установи опинилися в полоні концепції М. Грушевського.
В серпні 1947 р. послідувала постанова ЦК КП(б)У “Про помилки
та незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР”.
Колектив Інституту, згідно вказівок постанови, повинен був
зосередитися на виробленні марксистсько-ленінської концепції
історії України. Ця робота зі сторони академічного інституту
продовжувалася іще багато років поспіль і знайшла своє втілення
в двохтомному виданні “Історія Української РСР”, що вийшов лише
в першій половині 50-х рр. Без сумніву, вироблення українськими
науковцями в повоєнний період нової концепції історії України
проходило в тісному контакті з російськими колегами182. Разом з
ними проходили різноманітні спільні засідання, консультації.
Проблеми історії України обговорювалися на наукових форумах
(конференціях, сесіях, розширених засіданнях Вчених рад).
Чергові макети запланованого “Короткого курсу історії України”
(що втілився в 2-х тт. “Історії Української РСР”) постійно направ-
лялися на рецензування авторитетними фахівцями Москви та
Ленінграду183. При написанні цієї колективної праці українських
істориків, а також і деяких їхніх індивідуальних доробків за
взірець нерідко бралися праці російських вчених, де так чи інакше
висвітлювалася історія України. В цьому відношенні важливе
значення мав вихід в 1947 р. (якраз тоді, коли Інститут історії
України АН УРСР зазнав нищівної критики) додаткового тому ВРЕ
СРСР. В ньому містився великий узагальнюючий нарис з історії
СРСР. Більшу частину нарису займає розділ “Історія СРСР до
кінця XVIII ст.” за авторством М. Рубінштейна. В контексті історії
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 253
народів СРСР знайшов своє місце останній варіант концепції
історії України, який, порівняно з першою половиною 30-х рр.,
майже розчинявся в російському історичному процесі.
Традиційно М. Рубінштейн розпочинає свій нарис з огляду
історіографії, в якому дуже стисло дається знайома вже нам
критика “старих схем” російських та українських історичних шкіл.
Далі вчений приділив увагу і актуальній на той час тематиці –
проблемі слов’янського етногенезу, в тому числі етногенезу
східних слов’ян184. Деякі моменти цього підрозділу протирічать
наступним підрозділам статті. Так, тут вказується, що в період
Київської Русі існували лише племена східних слов’ян. А вже в
наступних підрозділах вчений їх називає “руським народом”185.
Якщо в зазначеному підрозділі не має місця для давньоруської
народності, то в наступному – М. Рубінштейн фактично стверджує
її існування. Називаючи при цьому її “руським народом”. Зокрема
в етногенетичному підрозділі вчений пише, що “на грунті місцевих
племінних особливостей в процесі подальшого історичного
розвитку в XIV – XV ст. іде оформлення російського, українського
і білоруського народів”. В ХІ – ХІІІ ст. “ці племена виступають під
загальною назвою “Русь”.186. Однак М. Рубінштейн вважає цей
термін для Х – ХІ ст. політичним, а не етнічним. В наступний період
назва “Русь” зберігається і далі “в уявленні про руський народ”187.
Розквіт Київської держави, згідно висновку вченого, “закріпив
свідомість внутрішньої єдності… руського народу”188. Подібна
думка, нагадаємо, ним стверджувалася в одній із лекцій,
прочитаних в МОПІ в 1938 р. Втім, як далі пише в додатковому
томі М. Рубінштейн, подальший феодальний розвиток теж сприяв
“росту свідомості внутрішньої народної єдності Русі, що охоплювала
всі землі східного слов’янства, з початком спільної руської
культури і розвитком спільноруської писемної мови”189. Лише в
подальшому в “процесі феодального відосіблення і розвитку
місцевих територіальних інтересів і зв’язків створилися передумови
майбутнього поділу руського народу на великоруський,
український, білоруський, які склалися в процесі послідовного
об’єднання руських земель на наступному історичному етапі”190.
Ці положення науковця нагадують версію В. Мавродіна зразка
1945 р., згідно якої давньоруська народність знаходилася в
процесі формування, але так до кінця і не сформувалася191. У
розділі “Епоха розвинутого феодалізму” М. Рубінштейн зазначає,
що внаслідок феодальної роздрібненості, а згодом – чужоземної
навали, яка закріпила політичну відосібленість окремих частин
Н.Юсова 254
Русі, – історія цих частин, що “формували в період ХІ—ХV ст.
своє національне буття”, історія України і Білорусії набуває своїх
особливих рис192. Тобто за М. Рубінштейном, процес формування
української та білоруської народностей відбувався в XIV—XV ст.
Але в підрозділі, що присвячений історії України і Білорусії в
складі Литви, дослідник суперечить початково висловленій ним
думці. Він вказує, що саме XV ст. і перша половина XVI ст. “були
часом оформлення української і білоруської народності”193.
Припускаємо, що ця суперечність пояснюється тим, що М. Рубін-
штейн під час остаточного відредагування тексту враховував
побажання В. Пічети. Останній в своїй неопублікованій рецензії194
на попередній варіант нарису М. Рубінштейна не погоджувався з
деякими твердженнями автора. Рецензент піддав сумніву
порушене дослідником питання про хронологічні межі формування
білоруської народності і запропонував, по можливості, врахувати
його заувагу195. В. Пічета вважав, що оформлення білоруської
народності (як і української) тривало у XV – в першій половині
XVI ст.
Інша важлива проблема – проблема приєднання України і
Білорусії в середині XVII ст. до Росії подається М. Рубінштейном
у відповідності до офіційної формули “найменшого зла”.
Вписуючи свою схему історії України в загальну схему історії
народів СРСР, М. Рубінштейн враховував всі особливі періоди
історії України: Галицько-Волинський, Литовський та Польський.
Необхідно зауважити, що вчений в цьому нарисі не дотримувався
послідовно власної періодизації, висловленої у 30-х рр., що
будувалася на формаційній теорії. Тут перемежовуються водночас
періодизація за формаційним принципом та періодизація за
зовнішніми політичними чинниками. На це, до речі, у згаданій
рецензії вказав також В. Пічета196.
У тому ж 1947 р. вийшло друге видання І тому підручника з
історії СРСР для історичних факультетів. Серед авторів та
редакторів видання знову бачимо М. Рубінштейна. Одним із
важливих підрозділів підручника за авторством вченого був
підрозділ під назвою “Україна і Білорусія в XVI – XVII ст.197.
Виклад матеріалу в цілому повторює відповідні місця нарису,
вміщеного в додатковому томі ВРЕ. Зокрема, приєднання України
до Росії та його наслідки оцінюється М. Рубінштейном у
відповідності до формули “найменшого зла”. Втім, перспектива
історичного розвитку України після приєднання подаєься ним в
позитивному ракурсі. Переяславським актом було “закладено
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 255
фундамент союзу двох братніх народів”; приєднання до Росії
було “єдино правильним і відповідало історичним сподіванням
українського народу”198.
В наступні роки вчений, в зв’язку з тим, що він потрапив під
політичний прес під час кампанії “боротьби з космополітизмом та
низькопоклонством”199 був відсторонений від активної діяльності
в радянському історіографічному процесі200. Лише після смерті
Й. Сталіна вчений зміг повернутися в лоно активного наукового
життя: знову долучається і до роботи в галузі історії України201
(яку не полишає до кінця свого життя, як і повсякчасних прямих
контактів з провідними науковцями з України202). Але на цей час
марксистсько-ленінська концепція історії України, фактично, уже
була сформована.
Підсумовуючи дане дослідження, зауважимо, що, хоча
опублікованих праць М. Рубінштейна в галузі історії України
обмаль, але проведений аналітичний огляд свідчить, що внесок
будь-якого дослідника в історіографічний процес, а ще ширше – в
інтелектуальну історію – не слід обмежувати лише публікаціями.
Дослідник впливає на розвиток історіографічного процесу, а
також і на формування історичної свідомості широкого загалу
через посередництво багатьох чинників, серед яких власне
публікації іноді не є вирішальними. Важливу роль у формуванні
історичної думки відіграють різноманітні наукові контакти в
історичному середовищі (серед них – безпосередні стосунки
поміж науковцями; участь у конференціях, семінарах, засіданнях,
нарадах, сесіях наукових установ тощо); проведення на практиці
власного бачення процесу історичного розвитку через посередництво
читання лекційних курсів, ведення семінарських занять, формування
науково-педагогічної школи тощо. Тому вважаємо, що внесок
М. Рубінштейна у формування радянської версії українського
історичного процесу був досить вагомим. Серед окремих
елементів творчого доробку вченого велике значення для
радянської історіографії мало висунення ним положень про
Київську Русь як “спільний початковий період” історії двох гілок
східного слов’янства – українців та росіян. В цьому відношенні
М. Рубінштейн набагато років випередив вимоги, що їх ставила
перед істориками політико-ідеологічна дійсність епохи другої
половини 30-х рр.; суголосні майбутнім радянським концепціям
етногенезу східних слов’ян були і погляди вченого щодо
обгрунтування хронологічних меж формування братніх народів. В
працях 30-х рр. М. Рубінштейн, хоча в деяких моментах і
Н.Юсова 256
наближається до концепції давньоруської народності, але,
фактично, вона ним не визнається. Лише в повоєнний період
науковець приєднався до тих істориків, які поділяли думку про
існування давньоруської народності.
Наостанку зауважимо, що дана стаття далеко не вичерпує
собою наукову діяльність М. Рубінштейна в галузі історії України.
Внесок вченого в розвиток української радянської історичної
науки іще потребує більш поглибленого студіювання.
1 Див., напр.: Юсова Н.М. Концепція етногенезу східних слов’ян в українській
історіографії 30-40-х рр. ХХ ст. // Історія України. Маловідомі імена,
події, факти. Зб. ст. - Вип. 20-21. – К., 2002. – С.216-233.
2 Точка зору Т. Мацьківа дається по: Головко В. Історіографія кризи
історичної науки. Український контекст. – К., 2003. – С.110.
3 Грушевский М. С. Звичайна схема руської історії й справа раціонального
укладу історії Східнього Слов’янства // Статьи по славяноведению. –
Спб., 1904. – Вып. І. – С.291-304.
4 Санцевич А.В. М.І. Яворський: нарис життя та творчості. – К., 1995. – С.38.
5 Там само. – С.45.
6 Див.: Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського. // Літопис
революції. – 1930. – № 2. – С.270-271.
7 Яворський М.І. Коротка історія України. – Харків., 1928. – С.22.
8 Там само. – С.27
9 Див.: Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського. // Літопис
революції. – 1930. – № 2. – С.267-326; № 5. – С.289-324.
10 Див., напр.: Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність
(До 50-річчя проблеми) // Пам’ять століть. – 1998. – № 6. – С.4-5.
11 Див., напр.: Наталія Юсова. О.Є. Прєсняков і схема історії східного
слов’янства Михайла Грушевського // А сє єго срєбро… Збірник праць
на пошану чл.-кор НАН України М. Ф. Котляра з нагоди його 70-річчя.
– К., 2002. – С.262-265.
12 Оцінку позиції, зокрема, О. Прєснякова стосовно концепції М. Гру-
шевського див., також: Свердлов М. Б. Проблемы изучения Руси в
творчестве А. Е. Преснякова // Пресняков А. Е. Княжое право в
Древней Руси. Очерки по истории Х- ХІІ столетий. Лекции по русской
истории. Киевская Русь. – М., 1993. – С.580.
13 Любавский М. Образование основной государственной территории
великорусской народности. Заселение и объединение центра. – М.,
1929. – С.3-5.
14 Див.: С. Пионтковский. Великодержавные тенденции в историографии
России // Историк-марксист. – 1930. – Т. 17. – С.22-23.
15 Вірну оцінку відношення М. Покровського до історії України дав
В. Сухино-Хоменко у своєму виступі на дискусії з приводу схеми
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 257
М. Яворського. Див.: Дискусія з приводу схеми історії України… – № 2.
– С.287-289.
16 Покровский М. М. Очерки истории руской культуры. – М.-Л., 1925. – С.48.
17 Дискусія з приводу схеми історії України… // Літопис революції. –
1930. – № 2. – С.288.
18 Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії //
Переяславська рада 1654 року. (Історіографія та дослідження). – К.,
2003. – С.504.
19 Див., напр.: Покровский М. К истории СССР // Историк-марксист. –
1930. – Т. 17. – С.18.
20 Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) “О преподаваниии
гражданской истории в школах СССР”. // Правда. – 1934. – 16 мая. – С.1.
21 Об учебниках истории СССР. // Правда. – 1937. – 22 августа. – С.1;
Фохт А. О методических и педагогических ошиибках М. Н. Покровского
// Исторический журнал. – 1937. - № 3. – С.103.
22 Єфімов Олексій Володимирович – історик, член-кореспондент АН СРСР,
професор Московського державного університету і ВПШ при ЦК КПРС.
23 Российский государственный архив социально-политической истории
(РГА СПИ). – Ф.17. – Оп.125. – Ед. хр.925. Материалы по составлению
учебника истории СССР и совещания историков. – Том. IV. – Февраль
1944 – июль 1944. – Л.67.
24 Архив Российской Академии наук (А РАН). – Ф.1791. – Оп.1. – Ед. хр.149.
Черепнин Л.В. Выработка советскими историками марксистско-
ленинской концепции исторического развития народов СССР. Лекции,
прочитанные для слушателей Академии общественных наук при ЦК
КПСС. Стенограмма 12-19 февраля 1964 г. – Л.34.
25 Див., напр.: Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. – В 2-х тт. –
Т.2. Западная Русь и Литовско-Русское государство. – М., 1939.
26 Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. – В 2-х тт. – Т.1. Киевская
Русь. – М., 1938. – С.12.
27 Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. Очерки по
истории ХІІ-ХVІ столетий. – Пг., 1918. – С.1-26.
28 Научно-исторический архив. Санкт-Петербургский Институт истории
РАН. (НИА СП-б ИИ РАН). – Ф.193. – Оп.1. – Ед. хр.27. А. Пресняков.
Курс русской истории. “Введение” и І-я глава “Киевское государство Х
– ХІІ вв.” Неоконченная рукопись. Начата после 1925 г. На 57 л. – Л.2;
Там само. – Ед. хр.25. А. Пресняков. К вопросу о западной границе
России. Старая орфография. На 5 л. – Л.1 об., 2; Там само. – Ед. хр.21.
А. Пресняков. Курс русской истории. Отдел І. “История древней Руси”.
Старая орфография, неоконченная рукопись 1913 – 1914 гг.
(переработанная в 1925 г. См.: Ед. хр.27). На 58 л. – Л.1-7; Научный архив.
Институт истории материальной культуры РАН, м. С.-Петербург (НА
ИИМК РАН). – Ф.35. – Оп.2. – Д.2150. А. Е. Пресняков. История Древней
Руси. Части: Введение, Восточно-Европейская равнина. На 118 л. –
Л.2, 58, 60.
Н.Юсова 258
29 Там само. – Л.2.
30 Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. – Т.1. Киевская Русь. – С.10.
31 Подібне міркування було висловнене іще також сучасним російським
історіографом В. Брачевим. Див.: С.В. Брачёв. Русский историк
А.Е. Пресняков (1870 – 1929). – Санкт-Петербург, 2002. – С.35.
32 РГА СПИ. – Ф.17. – Оп.125. – Ед. хр. 925. Материалы по составлению
учебника истории СССР и совещания историков. – Том. IV. – Февраль
1944 – июль 1944. – Л.96. До речі, на цій нараді був присутній і
М. Рубінштейн. Див.: Там само. – Л.196.
33 Свердлов М. Б. А. Е. Пресняков (1870 – 1929). Жизнь и творчество //
Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси… – С.540. Оскільки
М. Свердлов, говорячи про таку важливу сторінку біографії О. Прєснякова,
як те, що його було обрано директором Ленінградського відділення
Інституту історії (тобто, його концептуальна розробка історичної
проблематики впродовж 20-х рр. отримала офіційне визнання зі
сторони радянської влади) не наводить джерельного посилання, то
доцільно вказати: НА ИИМК РАН.- Ф.2. – Оп.3. – Ед. хр.534. Личное дело
Преснякова А. Е. Начато – май 1921 г. На 7 л. – Л.7; Отдел Рукописей
Национальной Российской Библиотеки, м. С.-Петербург (ОР РНБ). –
Ф.585. – Оп.1 – Ед. хр.3945. Пресняков Александр Евгеньевич. Письма
(23) и телеграммы (2) Сергею Федоровичу Платонову. Автограф,
машинопись, рукопись. Чернила и карандаш с пометками С. Ф. Платонова.
Приложение: письмо А.Д. Александрова к А.Е. Преснякову 7 декабря.
Б.г. Жизнеописание и список трудов А. Е. Преснякова. 1904 – 1928 гг.
На 43 л. С.-Петербург – Ковно. – Л.41.
34 Рубинштейн Н. Л. О путях исторического исследования // История
СССР. – 1962. – №6. – С.96.
35 Ще в 1934 році Б. Романов звертався до директора ІІМК з пропозицією
про видання рукописної спадщини та перевидання основних творів
О. Прєснякова, брав на себе відповідальність по узгодженню всіх
видавничих проблем та питань, пов’язаних із дотриманням авторських
прав сина Євгенія та його матері. А 14 липня 1934 р. Б. Романов отримав
офіційне доручення з боку дирекції ІІМК та Соцекгізу (де працював на
той час провідним співробітником М. Рубінштейн) про редагування
рукописів О. Прєснякова. Див.: НА ИИМК РАН. – Ф.2. – Оп. 1934 г. –
Ед. хр.56. Дело об издании рукописей А. Е. Преснякова 1934 года.
План сборников статей. На 29 л. – Л.9, 16 та ін.
36 Див.: Научно-исследовательский отдел Рукописей Российской
государственной библиотеки (НИОР РГБ). – Ф.521. – К.26. – Ед. хр. 39.
Романов Б.А. Письма к Рубинштейну Н. Л. – Л.15 [лист від 11 січня
1941 р.], Л.7 [лист від 31 травня 1941 р.]; Отдел письменных источников
Государственного Исторического музея (ОПИ ГИМ). – Ф.470. – Оп.1. –
Ед. хр. 234. Романов Б.А. Пять писем П. Г. Любомирову 1935 г. Семь
писем Е.Ф. Любомировой 1935, 1936, 1937, 1939 гг. – Л.4 [лист від 30
вересня 1934 р.], Л.45 [лист від 35 липня 1935 р.], Л.46 об. [лист від 3
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 259
травня 1935 р.]. Див. також: Юсова Н. Зародження теорії про
давньоруську народність в історичній науці СРСР // Український
історичний збірник-2001. – К., 2002. – С.43; Свердлов М. Б. Примечания
// Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси … – С.602-603.
37 Багалій Д. І. Нарис історії України на соціально-економічному грунті.
Т.І. Історіографічний вступ і доба натурального господарства. – [Х.]:
ДВО, 1928. – С.5-124. (Зб. іст.-філол. відділу ВУАН, № 72).
38 Багалій Д. І. Вибрані праці: У 6 т. – Т. 2: Джерелознавство та
історіографія історії України. / Вступ. Ст., комент В. В. Кравченко; Ред.
кол. (голов. ред.) та ін. – Харків, 2001. – С.305-307.
39 Цит. по: Там само. – С.565.
40 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського
(ІР НБУВ) - Ф.І. Од. зд. 45446. Багалій Дмитро Іванович. Різні робочі
нотатки та уривки з рукопису. Нарис історії України на соціально-
економічному грунті: 1925 – 1928 рр. – 345 арк.
41 Там само. – Арк.34-34 зв.
42 Гапусенко І. М. Історія України періоду феодалізму // Розвиток
історичної науки на Україні за роки Радянської влади / Ред. кол.: П. М.
Калениченко (відп. ред.) та ін. – К., 1973. – С.76.
43 Там само. – С.86.
44 Юсова Н. Зародження теорії про давньоруську народність… – С.43-
45; Юсова Н. М. Концепція етногенезу східних слов’ян… - С.218-219
та ін.
45 Як випливає із ранніх документів історика, його ім’я та по-батькові
звучало саме так – Микола Лазарович. – НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1.
Ед. хр.4. Рубинштейн Н. Л. Личные документы: студенческая и
трудовая книжки, вид на жительство, удостоверения, военный билет,
орденские книжки, читательский, членские билеты и т.п. 1916 –
1960 гг. На 100 л. – Л.2, 78. Жоден із дослідників життя та творчості
М. Рубінштейна не закцентував уваги на цьому факті.
46 До речі, цікаво переплелися долі двох вчених – О. Прєснякова та
М. Рубінштейна: вони обидва народилися в м. Одесі. – НА ИИМК
РАН. – Ф.2. – Оп.3. – Ед. хр.534. – Л.1. На цю обставину звернув увагу
іще М. Свердлов, але без конкретного посилання на джерело. Див.:
Свердлов М. Б. А. Е. Пресняков (1870 – 1929). Жизнь и творчество. //
Княжое право в древней Руси … – С.508. Оскільки широко побутує
думка, що О. Прєсняков народився в м. Тифлісі, то зроблена тут
конкретна відсилка на архівну справу є доречною.
47 Рубинштейн Н. Л. Западные пути торговли Украины-Руси // Вісник
Одеської комісії краєзнавства при управлінні Академії наук. – 1925. –
Ч.2-3. – С.120-134; Його ж. До історії соціальних відносин у Київській
Русі ХІ-ХІІ ст. // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії
української культури. – Харків, 1927. - № 6. – С.42-62; Його ж.
Селянське питання на Україні в першу половину ХІХ ст. // Прапор
марксизму. – 1929. - № 2. – С.149-174; Його ж. Нарис історії Київської
Н.Юсова 260
Русі. – Харків-Одеса, 1930. – 72 с. та ін. В особововому фонді вченого
із ранніх робіт відклався фрагментарний варіант статті про одну із
соціальних категорій населення Київської Русі – так званого закупа.
Див.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2 – Ед. хр.16 л. Рубинштейн Н. Л. О
закупе по Русской Правде. Фрагмент статьи. 1927 г. – 12 л.
48 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. Ед. хр.1. Рубинштейн Н. Л. Автобиографии.
1940-е – 1950-е гг. На 21 л. – Л.4, 5.
49 Варто дещо зупинитися на такому складному питанні, як відношення
М. Рубінштейна до свого керівника по аспірантурі – Михайла
Єлісеєвича Слабченко. Іще на початку 60-х рр. ХХ ст., наскільки
дозволяла тодішня наукова коньюнктура, намагався по-об’єктивістськи
вірно висвітлити ці взаємини друг, колега та біограф М. Рубінштейна
С. Дмітрієв. Див.: Дмитриев С.С. К истории советской исторической
науки. Историк Н.Л. Рубинштейн (1897 – 1963) // Ученые записки
Горьковского госуниверситета. Серия историко-филологическая. Вып.
79. – Т.1. – Горький, 1964. – С.446-449. Та й сам М. Рубінштейн
торкнувся цього питання в автобіографічному есе, де визнає неабиякі
здібності та заслуги М. Слабченко. Див.: Рубинштейн Н. Л. О путях …
– С.94. Проте, М. Рубінштейна не задовільняв рівень науково-
теоретичного підгрунтя творчості керівника. Потрібно враховувати і
такий момент: М. Рубінштейн з притаманним молодості ентузіазмом
усвідомлював себе передусім істориком-марксистом. Отже, вчитель і
учень користувалися різними методологічними засадами. В своїх
автобіографіях М. Рубінштейн зачипає це питання тільки лише перед
тим, як мав стати кандидатом та членом ВКП(б) – 1943-1944 рр.: “В
Одесі не зміг отримати роботу за основною спеціальністю – Історією
СРСР, так як в місцевих Інститутах зберігалася в великому об’ємі
тільки історія України, але моя робота в Інституті наткнулася на
спротив завкафедрою професора Слабченко (що виявився потім
членом СВУ), і я пішов з Інституту”. – НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед.
хр.1. - Л.4 та подібні думки звучать і на Лл.6, 9, 18. Розглядаючи
взаємини між М. Рубінштейном та М. Слабченко, повинні враховувати
складну політичну ситуацію і вже те, що М. Рубінштейн не виступав з
гострою критикою свого наставника, могло йому інтепретуватися з
боку владних структур як прояв інакомислення.
50 Див.: ІР ЦНБУВ. – Ф.Х. – Од. зб.1686. Діяльність історичної секції при
Всеукраїнській Академії Наук та звязаних з нею історичних установ, в
1928 – 1930 рр. Копія з поправками. Друкована на машинці. – Арк.6.
51 Дмитриев С. С. К истории … – С.441.
52 ІР ЦНБУВ. – Ф.Х. – Од. зб. 18141-18142. Слабченко М. Культурно-
наукове життя Одеси в 1914 – 1924 рр. [Стаття]. [1925 р.]. [Оригінал та
копія. Друк. На машинці]. – 30 арк.
53 Див.: Там само. – Ф.521. – К.1 – Ед. хр.1. - Л.1; Яворский М. Современные
антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды
Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов. Изд. 2-е. – В
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 261
2-х тт. – М., 1930. – Т. І. – С.426-435. М. Рубінштейн виступив першим в
дебатах, що розгорнулися із зазначеної доповіді М. Яворського. Див.:
Там само. – С.436-437.
54 Дмитриев С.С. Памяти … - С.443; Рубинштейн Н. Л. О путях … - С.98,
а також див. критичне об’єктивне дослідження молодого науковця про
М. Покровського: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед. хр.9. Рубинштейн Н.Л.
М.Н. Покровский – историк России. Статья. 1928 г. Автограф. - 22л.
55 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.13. – Ед. хр. 1. Рубинштейн Н. Л. Стенограмма
Лекций по курсу “История народов СССР (по “Истории СССР”)”. В
Московском областном педагогическом институте. 1938 – 1939, 1949.
860 л. – Л.60.
56 Рубинштейн Н. Л. Древнейшая Правда и вопросы дофеодального
строя Киевской Руси // Археографический ежегодник за 1964 г. – М.,
1965. – С.3-10. Цікаво, що початок, ймовірно, одного із чернеткових
варіантів цієї статті і під аналогічною назвою міститься в фонді вченого і
датований архівними працівниками 1950 р.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2.
– Ед. хр.23. Рубинштейн Н. Л. Древнейшая правда и вопросы
дофеодального строя Киевской Руси. Статья (начало). 1950 г. – 1 л.
57 Рубінштейн Н. До історії соціальних відносин у Київській Русі ХІ-ХІІ ст.
… – С.42-62; Його ж. До історії російського народнього господарства (з
приводу книги П. Лященка). // Прапор марксизму. – 1928. – №4 (5). –
С.64-87; Його ж. О путях … – С.99.
58 Див., напр.: Скубицкий С. Классовая борьба в украинской исторической
литературе. // Историк-марксист. – 1930. – Т.17. – С.27.
59 Рубинштейн Н.Л. О путях … – С.98;
60 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. Рубинштейн Н. Л. Очерк украинской
истории в ХІІ – ХVIII вв. Исследование [1930-е гг.]. Машинопись. 141 л. – Л.1.
61 Так називає М. Яворського, зокрема, В. Кравченко. Див.: Кравченко В.
Концепція Переяслава в … – С.504.
62 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. – Л.16.
63 Виникає питання: чому саме в Ленінградській науково-навчальній
інституції планувалося видання цієї праці ? На це запитання відповідь
дає сам М. Рубінштейн в авторизованому есе мемуарного характеру.
Так, говорячи про другу половину двадцятих років, пише, що в нього
“встановився жвавий контакт з кафедрою російської історії”
Ленінградського Університету (на той час реформованого в Інститут –
Ю. Н.): Рубинштейн Н. Л. О путях … – С.96.
64 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед.хр.1. – Л.6 об.
65 Там само. – Ф.521. – К.2. – Ед. хр.17. Рубинштейн Н. Л. Очерк истории
Киевской Руси [1930]. – 85л.
66 Там само. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. Рубинштейн Н.Л. Очерк украинской
истории в ХІІ – XVIII вв.- Исследование. [1930-е гг.]. – 141 л.
67 Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед.хр.19. Рубинштейн Н.Л. Заметки и
выписки по истории Украины. 1920-е – 1930-е гг. – 90л. Зміст цієї
Н.Юсова 262
справи вказує на те, що найбільш вірогідно перед нами є третя
частина загального курсу М. Рубінштейна.
68 Так, колега по роботі на історичному факультеті Московського
державного університету С. Дмітрієв, згадує: “після безуспішних
клопотів, розпочатих з весни 1926 р. по влаштуванню друкування в
Москві або Ленінграді загального нарису Київської Русі, він отримав з
Харкова згоду на видання там цього нарису окремою книгою.
Передуманий і виношений, давно написаний ним нарис, накінець-то,
все ж таки, появився перед читачами…”. Див.: Дмитриев С. С. К
истории …. – С.446.
69 Там само. – С.446.
70 НИОР РГБ. – Ф.521. – К,24. – Ед. хр.16. Рубинштейн Н. Л. Рецензия
на книгу для чтения по истории народов СССР. [1930-е гг.]. – 7л.
71 Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.2. Рубинштейн Н. Л. Проблема
нации и державы в украинской историографии. Доклад в Институте
истории Комакадемии. [1930-е гг.]. Автограф. – 2л.
72 Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед.хр.1. Рубинштейн Н. Л. «Проблема
украинского исторического процесса и украинская историография».
Тезисы к докладу и материалы (заметки, выписки, библиография).
[1930-е гг.]. Автограф. – 39л.
73 Там само. – Ф.521. – К.11. – Ед. хр. 2. Рубинштейн Н. Л. «Феодализм». –
Статья для энциклопедии. 1935-1936. – 177л.; Там само. – К.12. – Ед.
хр.10. Рубинштейн Н. Л. “Украина (история)”. – Статья для энциклопедии.
[1940-е гг.]. – 11л.
74 Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.14. Рубинштейн Н. Л. Лекция по
истории Украины в Историко-филологическом Институте НКП. 1936. –
26 л.; Там само. – Ед.хр.8. Рубинштейн Н. Л. Лекции по истории
Украины в ИФЛИ. 1936-1937 гг. – 195 л; Там само. – К.13. – Ед. хр.1.
Рубинштейн Н. Л. Стенограмма Лекций по курсу история народов
СССР (по «Истории СССР») в Московском областном педагогическом
институте. 1938 – 1939, 1949 гг. – 860 л.
75 Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.17. Рубинштейн Н. Л. Программа
лекций по «Истории Украины» (1 семестр 1940/1941 гг.). Автограф. –
4л.; Там само. – Ед. хр.20. Рубинштейн Н. Л. Заметки к программе по
истории Украины для университетов и педагогических институтов.
1940-е гг. Приложена: программа, Киев, 1940. – 52л.
76 Там само. – К.12. – Ед.хр.3. Рубинштейн Н. Л. «Национально-классовая
борьба на Украине в XVII в. и ее освещение М. Н. Покровским».
Статья. [1930-е гг.]. – 10 л.
77 Див., напр.: Покровский М. К истории СССР // Историк-марксист. –
1930. – Т.17. – С.17-20; Скубицкий Т. Классовая борьба в украинкой
исторической… – С.27-40; Пионтковский С. Великодержавные тенденции
в историографии … – С.21-26; Югов М. Положение и задачи исторического
фронта в Белоруссии // Историк-марксист. – 1930. – Т.17. – С.41-50.
78 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.24. – Ед.хр.16. –Л.1.
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 263
79 Книга для чтения по истории народов СССР. / Под ред. М. Покровского;
составители: В. Викторов и А. Пресняков. – Харьков: Пролетарий,
1930. – 310 с.
80 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.24. – Ед.хр.16. – Л.2.
81 Там само. – К.12. – Ед. хр.2.
82 Там само. – Л.1-2.
83 Див.: Труды Первой Всесоюзной … - С.436-437.
84 Там само. – К.1. – Ед.хр.1. – Л.18 об.
85 Там само. – К.12. – Ед.хр.1.
86 Там само. – Л.1-1об.
87 Там само. – Л.2об.
88 Там само. – Л.3-6.
89 Рубинштейн Н.Л. О путях … - С.99.
90 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. – Л.18
91 Там само. – Л.17.
92 Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі. – Харків-Одеса:
Державне видавництво України, 1930. – С.3.
93 Там само. – С.3-4.
94 Там само. – С.3.
95 Пор.: Там само. – С.4-5; НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2.– Ед.хр.17. – Л.1-2.
96 Там само. – Л.1.
97 Там само. – Л.1; Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі. – С.5.
98 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.1; Рубінштейн Н. Л. Нарис
історії Київської Русі... – С.5.
99 Там само. – С.5.
100 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.1
101 Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі ... – С.5.
102 Там само. – С.37.
103 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.1
104 Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі … – С.5.
105 Греков Б. Д. Киевская Русь. – М.-Л., 1939. – С.8-9.
106 Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі … – С.5
107 Там само. – С.5
108 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.2.
109 Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі … – С.5.
110 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.2.
111 Там само. – Л.2.
112 Рубінштейн Н. До історії російського народнного госпподарства. З
приводу книги проф. Лященко П. І. “История русского народного
хозяйства”. (М.-Л., 1927) // Прапор марксизму. – 1928. - № 4 (5). – С.68:
“…історія Київської Русі, як історичного періоду, по суті належить як
російській, так і українській історії.”
113 Див.: Гапусенко І. М. Історія України періоду феодалізму. – С.76.
114 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед. хр.10. – Л.1-6.
115 Там само. – Л.6-7.
Н.Юсова 264
116 Там само. – Л.7.
117 Там само. – Л.18.
118 Там само. – Л.7.
119 Там само. – Л.8-17.
120 Там само. – Л.65.
121 Там само. – К.12. – Ед. хр.19. – 90 л.
122 Дмитриев С. С. К истории … – С.445.
123 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1 - Ед. хр.1 – Л.18; Дмитриев С. С. К истории… – С.423.
124 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1 - Ед. хр.1. – Л.4, 18; Дмитриев С. С. К истории… –
С.449.
125 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.18 об.
126 Див. детальніше: Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) “О
преподавании гражданской истории в школах СССР”. // Правда. –
1934. – 16 мая. – С.1; Удод О. Історія в дзеркалі аксіології. Роль історичної
науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу
в 1920-1930-х роках. – К., 2000. – С.157-161.
127 Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) “О преподавании … -
С.1; Удод О. Історія в дзеркалі … – С.159.
128 Цитується по: Удод О. Історія в дзеркалі … – С.159-160.
129 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1 – Ед. хр.1. – Л.18 об.
130 Дмитриев С. С. К истории … – С.455.
131 Там само. – С.426.
132 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.18 об.
133 Див.: Бахрушин С. Некоторые вопросы истории Киевской Руси. //
Историк-марксист. – 1937. – Кн. 3. – С.165; Дмитриев С. С. К истории
… – С.461; НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1 – Л.18 об.
134 История СССР. – Том. І. / Учебник для исторических факультетов вузов.
Институт истории АН СССР и кафедра истории СССР Исторического
факультета МГУ. – М., 1939. – § 2 “Введение в русскую историографию”.
– С.9-15; раздел В. Главы V, VI і VII “Русское государство и народы
ССР в XVII в.”. – С.447-592 (у співавторстві С. Бахрушина).
135 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.3, 4; Дмитриев С. С. К истории … –
С.461.
136 Див.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед.хр.3. – 10 л.; Там само. – К.2. –
Ед. хр.13. Рубинштейн Н. Л. Историческая схема М. Н. Покровского.
Доклад. 1936 г. – 4 л., а також: Там само. – К.1. - Ед. хр.1. – Л.6 об.
137 Див.: Рубинштейн Н. Западная Украина. Историческая справка. //
Московский большевик. – 1939. – 30 сентября. – С.2; Його ж. Западная
Украина и Западная Белоруссия. (Краткая историческая справка). //
Исторический журнал. – 1939. – № 10. – С.10-15.
138 Див.: Юсова Н. Зміна акцентів в українській радянській медієвістиці
на проблему приєднання України до Росії (кінця 30-х – першої
половини 40-х рр. ХХ ст.). // Проблеми історії України: Факти. Судження,
пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип.9. – К.. 2003. –
С.372-395.
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 265
139 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед. хр.2. – 172 л. (гранки на Л.98-177.
Слід внести уточнення: назва статті в гранках має дещо форму –
“Феодализм в России”).
140 Рубинштейн Н. Л. О путях … – С.101.
141 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.10. – 11 л.
142 Там само. – Л.1.
143 Там само. – Л.1.
144 Там само. – Л.1.
145 Там само. – Л.3-11.
146 Там само. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.18 об.; Там само. – Ед. хр. 4. – Л.13-14.
147 Там само. – Л.18 об.
148 Там само. – Л.18 об.
149 Там само. – Ед. хр.4. – Л.15; Дмитриев С. С. К истории … - С.456-457.
150 Рубинштейн Н. Л. О путях … – С.100.
151 Див.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.14. Рубинштейн Н. Л. Лекция
по истории Украины в Историко-Филологическом Институте НКП.
1936 г.– 26л.
152 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.8. – 195 л.
153 Там само. – Л.1
154 Там само. – Л.1.
155 Там само. – Л.1-2.
156 Там само. – Л.3.
157 Там само. - Л.5.
158 Там само. – Л.5.
159 Там само. – Л.6.
160 Там само. – Л.38.
161 Там само. – Л.48.
162 Там само. – К.13. – Ед. хр.1. – 860 л.
163 Див., детальніше: Юсова Н. Зміна акцентів в … - С.376-377.
164 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.13. – Ед. хр.1. – Л.129.
165 Див.: Рубинштейн Н. Л. Классовая борьба на Украине в ХVІІ веке //
Борьба классов. – 1936. – № 4. – С.34-46.
166 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.3. – 10 л.
167 Там само. – Л.1.
168 Там само. – Л.6-10.
169 Рубинштейн Н. Борьба украинского народа против панской Польши и
присоединение Украины к России (В помощь преподавателю истории)
// Учительская газета. – 1938. – 3 февраля. – С.2.
170 Рубинштейн Н. Западная Украина. Историческая справка ... – С.2; Його
ж. Западная Украина и Западная Белоруссия. (Краткая историческая
справка) … – С.10-15.
171 Рубинштейн Н. Западная Украина и Западная Белоруссия … – С.13.
172 Там само. – С.14.
173 Там само. – С.15.
174 Пор.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.17. – 4 л.; Ед. хр.20. – 75 л.
Н.Юсова 266
175 Див.: На сессии ООН АН СССР (6 октября 1938 г.). // Вестник
древней истории. – 1938. - №4(5). – С.261; Юсова Н. Зміна акцентів в
… - С.381-382.
176 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед хр.20. – Л.6.
177 Там само. – Ед. хр.17. – Л.1 об.
178 Супруненко М. Є. Інститут історії України в 1938 р. // Вісті АН УРСР. –
1939. - №1/2. – С.95-96;
179 Див.: Сапєгін А. А. Тематичний план АН УРСР. // Вісті АН УРСР. –
1941. - № 1. – С.44-45; Академія наук УРСР у 1941 р. / Склали:
С. Є. Боржковський, Т. О. Времєва та ін. – К., 1941. – С.110.
180 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед хр.17. – Л.1.
181 Там само. – Л.11.
182 Коваль М. В., Рубльов О. С. Передмова. // У лещатах тоталітаризму:
перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936-
1956 рр.): Зб. документів і матеріалів: У 2-х ч. – К., 1996. - Ч.І. – С.31-32.
183 Див.,напр.: НИОР РГБ. – Ф.444. – К.14. – Ед. хр.56. ЦК ВКП(б). Отдел
пропаганды и агитации. Письма к Козаченко А. И. 1949 г. Машинопись
с подписью [Лихолата А.]. – 2 л.; Там само. – Ф.731. – К.6. – Ед. хр.42.
Гудзий Н. К. Замечаний по поводу макета “Истории Украинской ССР.
Т.І”. 1952 г. Автограф (черновой). – 18 л.
184 Рубинштейн Н. История СССР до конца XVIII. // БСЭ. – Том СССР. –
М., 1947. – Стб.287-470.
185 Див., напр.: Там само. – стб.315.
186 Там само. –стб.303.
187 Там само. – стб.303.
188 Там само. – стб.315.
189 Там само. – стб.317.
190 Там само. – стб.317.
191 Юсова Н. “Проблема давньоруської народності” в праці
В. В. Мавродіна “Образование Древнерусского государства” (1945 р.).
// Рутеніка. Том І. – К., 2001. – С.160.
192 Рубинштейн Н. История СССР до … – стб.339.
193 Там само. – стб.346.
194 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.28. – Ед. хр.18. Пичета В. И. Отзыв о статье
Рубинштейна Н. Л. “История СССР” – 10 л.
195 Там само. – Л.4.
196 Там само. – Л.2.
197 История СССР. – Т.І, изд. 2-е. / Учебник для исторических
факультетов вузов. – М., 1947. – Глава ХХ Украина и Белоруссия в
XVI-XVII вв. - С.485-507. [у співаторстві з С. Бахрушиним].
198 Там само. – С.495, 501-502.
199 Слід зауважити, що іще в середині 1944 р. книга М. Рубінштейна
“Русская историография” була піддана гострій критиці на нараді
істориків в ЦК ВКП(б) з приводу складання підручників з історії СРСР.
Тоді вченого було звинувачено в тому, що ним на сторінках цього
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 267
дослідження беруться під захист німецькі вчені-норманісти Байєр,
Шльоцер, Міллер, які стверджували, що культуру та державність
слов’янам принесли саме представники німецького етносу. Але тоді
ця критика не мала якихось певних практичних наслідків для подальшої
долі науковця. Детальніше про це див.: РГА СПИ. – Ф.17. – Оп.125. –
Ед. хр.222. Материалы по составлению учебника истории СССР и
совещание историков. Июль – сентябрь 1944 г. 118 л. – Т.І. – Л.5; Там
само. – Ед. хр. 224. Материалы по составлению учебника истории
СССР и совещание историков. Письма Панкратовой А. О брошюре
В. И. Пичеты «Героическое прошлое белорусского народа”. Июнь –
ноябрь 1944 г. 146 л. – Т.ІІІ. – Л.117.
200 НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.11. Рубинштейн Н. Л. Документы,
связанные с осовобождением от работы в МГУ и переводом в
Московский Государственный Библиотечный институт. 1949 г. – 9 л.;
Там само. – Ед. хр.12. Рубинштейн Н. Л. Материалы, связанные с
обвинением в “низкопоклонстве перед Западом. 1948-1949 гг. – 38 л.;
Дмитриев С. С. К истории … - С.467-468.
201 Див., напр.: Рубинштейн Н. Л. Две научные работы по истории
освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 годов.
[Рецензия]: Воссоединение Ураины с Россией 1654 – 1954. – Сб.
статей. – М.: Изд. АН СССР, 1954. – 440 с., илл. // Вопросы истории. –
1954. - № 10. – С.133-139; НИОР РГБ. – Ф.521. – К.23. – Ед. хр.13.
Рубинштейн Н. Л. Отзыв на монографию В. А. Голобуцкого.
“Дипломатическая подготовка Переяславской Рады 1654 г.” 1953 г. –
5 л.; Там само. - К.12. – Ед. хр.11. Рубинштейн Н. Л. “300-летие
воссоединения Украины с Россией”. Тезисы доклада. 1954 г. – 6 л.;
Там само. - Ед. хр.12. Рубинштейн Н. Л. Заметки по истории Украины.
[1955 г.]. Приложено: сопроводительное письмо к неустановленому
лицу с обращением “Эдуард Николаевич”. – 10 л.; Там само. – Ед.
хр.13. Рубинштейн Н. Л. Заметки по украинской историографии. [кон.
1950-х гг.]. – 10 л.; Там само. – К.23. – Ед. хр.15. Рубинштейн Н. Л.
Отзыв о рецензии Гуслистого на О. К. Касименко: “Российско-украинские
взаимоотношения”. (в ред. Журн. “Вопросы истории”). 1956 г. – 5 л.
При розгляді останньої рецензії слід брати до уваги власне саму
роботу К. Гуслистого, яка також відклалася у фонді московського
історика: Там само. – К.27. – Ед. хр.39. Гуслистый К. Неквалифици-
рованное освещение важных исторических вопросов О. К. Касименко.
Русско-украинские отношения. 1648-1654 гг. – 1955 г. – 17 л.
202 Див., напр.: Там само. – К.25. – Ед. хр.34. Голобуцкий В. А. Письма к
Рубинштейну Н. Л. 1953-1957 гг. – 6 л.; Там само. – Ед. хр.32.
Введенский А. А. Письма к Рубинштейну Н. Л. 1961 г. – 6 л.
Н.Юсова 268
ДОДАТОК А.
В Інституті Рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського зберігається
справа під назвою “Різні робочі нотатки та уривки до рукопису
“Нарис історії України на соціально-економічному грунті”1, де,
справді, відклалися різнотематичні записи харківського вченого.
Текст аркушів записано рукою Д. Багалія, приземистим з
нахилом вправо почерком, де чітко, але не каліграфічно,
виписана переважно кожна літера (окрім,”т”, “ж”, “щ”). Папір
використано різноформатний та неодинаковий за якісним
гатунком. Виклад тексту джерела не є цілісним. Їх поглиблене
вивчення дає можливість ретельніше з’ясувати деякі питання,
пов'язані з процесом написання Д. Багалієм історичних та
історіографічних праць другої половини 1920-х – початку
1930-х рр. Згідно з описом цю справу віддатовано 1925 –
1928 рр. Однак, при уважному прочитанні й аналізові, стає
очевидним, що низка матеріалів на кілька років вперед виступає
за зазначену верхню хронологічну межу архівної теки. Зокрема,
в одному з уривків, що, ймовірно, писався як передмова до однієї
з історіографічних праць, Д. Багалія, згадано “ревізію
марксивських праць” (як відомо, вона розгорнулася в 1929 р.), її
наслідки для української історіографії загалом та для
М. Яворського особисто, “кризу української історіографії”.
Очевидно, що такі думки вчений міг викласти на початку
1930 рр2. На зламі 20 – 30-х рр. Д. Багалієм готувався матеріал
для опублікування власних творів у 16-ти томах. Одним із
томів цього запланованого видання повинні були стати
“Начерки з української історіографії”, що писалися на основі
історіографічного вступу до “Нарису історії України на
соціально-економічному грунті” (1928)3. Аналіз матеріалів справи
за № 45446 показує, що, найвірогідніше, більша їх частина
відноситься до підготовчої роботи над 16-ти томним
виданням. Пам’ятка показує, що, як зауважує В. Кравченко,
“перебуваючи під постійним психологічним тиском, Д. І. Багалій
постійно перероблював написані ним тексти, пристосовуючи їх
до нових партійних директив”4. Частина цієї великої монографії
під назвою “Нариси української історіографії за доби февдалізму
і доби капіталістичної” була опублікована вже після смерті
харківського вченого його учнем О. Оглобліним в 1933 р.
Упорядники сучасного видання 2 тому вибраних творів Д. Багалія
подали цю частину за повним авторським варіантом, що
зберігається в ІР НБУВ, а не за скороченим, де редактором і
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 269
видавцем виступає О. Оглоблін5. В зазначеній нами архівній
справі частина матеріалів відноситься вже до наступної доби –
української історіографії радянського періоду. Але вони
виходять за хронологічні межі історіографічного вступу 1928 р.
О. Оглоблін в своїй передмові до названої праці Д. Багалія
відмічає, що той вважав: “розроблення української радянської
історіографії має бути завданням колективної праці”6. Сам
Д. Багалій, дійсно, вважав, що ця робота повинна носити
колективний характер, але уточнював: “…і цю критичну роботу
треба буде розробляти спільно з істориками марксистами
Р. С. Ф. С. Р., щоб об’єднаними силами утворити марксивську
українську і російську історіографію”7. Перебуваючи, за
висловом В. Кравченка, під психологічним тиском, Д. Багалій не
наважувався в такій гострій політичній ситуації публікувати,
зроблений ним науковий огляд марксистської історіографії:
“Але одночасно з цім розширенням свого вступу я прийшов до
думки про необхідність змінити і скоротити частину його, що
була присвячена огляду марксивських праць. У зв’язку з вище
зазначеною ревізією названих мною марксивських праць по
українській історіографії”8. Далі вчений наголошує, що “поки що
обережніше буде одкинути їх”, а також праці молодих істориків,
що “ще не оцінювалися”9.
Виходячи з цього, Д. Багалій “поки що“ і “відкидає” оприлюд-
нення оцінки творів “молодого історика з Одеси” М. Рубінштейна.
Проте, оцінка “Нариса історії Київської Русі” молодого науковця
була ним власноручно зроблена. Серед матеріалів зазначеної
справи відклалася і рукописна інтерполяція (“вставка А в 163
165 стор.”) до 165 сторінки запланованого видання з
історіографії (або розширеного історіографічного вступу до 2-
го видання “Нарисів історії України на соціально-економічному
грунті” або як окремої праці з української історіографії). Ця
інтерполяція являє собою логічно і стилістично завершений
фрагмент варіанту якогось із параграфів, де оцінюються
погляди М. Рубінштейна на історію Київської Русі. Фрагмент за
формою є розграфленим в невузьку “лінійку”; розмір А 4, але
дещо ширший; аркуш заповнений з обох сторін, так що незначні
зовнішні технічні дифекти наприкінці паперу не зачипають
текста.
При опублікуванні уривка збережено авторську орфографію.
Так, при першій згадці одеського науковця Д. Багалій подає
написання прізвища як Н. Л. Рубінштейн, при другій –
Н.Юсова 270
Н. Л. Рубинштейн. Потрібно зауважити, що в останньому
перевиданню творів часто вживане харківським істориком
слово “марксивська” подано через “і” – “марксівська”. Також при
наведенні цитат із книги М. Рубінштейна вносяться
уточнення через квадратні дужки. Оскільки бібліографічні
реквізити нарису одеського науковця вже неодноразово
повністю приводилися, то уточнення сторінок після цитат
робиться в аналогічний спосіб – з допомогою квадратних
дужок. Підкреслення слів, в тому числі з цитат, зроблене
Д. Багалієм і наводиться без змін.
1 ІР НБУВ. – Ф.І. (Літературні матеріали). – Од. зб.45446. Багалій Дмитро
Іванович. [Різні робочі нотатки та уривки з рукопису “Нарис історії
України на соціально-економічному грунті”]. 1925 – 1928 рр. На
349 арк.
2 Там само. - Арк.24-24 зв.
3 Кравченко В. Передмова. // Багалій Д. І. Вибрані твори: У 6 т. – Т. 2:
Джерелознавство та історіографія історії України. – Харків, 2001. –
С.23.
4 Там само. – С.23.
5 Там само.– С.24-27.
6 Оглоблін О. Передмова редактора. // Багалій Д. І. Вибрані твори… -
С.337, прим.1.
7 ІР РНБУВ. – Ф.І. – Од. зб. 45446. – Арк.24 .
8 Там само. – Арк.24.
9 Там само. – Арк.24.
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 271
Далі наведемо фрагмент з історіографічної студії Д. Багалія∗
з аналізом книги М. Рубінштейна “Нарис історії Київської Русі”:
В 1930 р. вийшов в світ “Нарис історії Київської Русі” 72 стор.
молодого Одеського історика Н. Л. Рубінштейна1. Це науково
популярне видання, що намагається дати сінтетичний огляд
історії Київської Руси за марксивським підходом: “У цьому нарисі
ми [й] робимо спробу, каже автор, на базі марксистської аналізи
історичного матеріялу уявити собі історичний процес за часів
Київської Руси в його справжньому оформленню” (стор. 3)2. Згідно
з цією метою Нарис поділяється на 4 розділа: 1) Зформування
Київської держави Руси, 2) Київська Русь до кінця Х ст., 3) Доба
сеньоріялізації, 4) Київська Русь у ХІІ ст. У кожному з ціх розділів
автор розглядає економічний, соціяльний і політичний лад.
“Процес февдалізації, або сеньоріялізації Київської Руси, є, каже
автор, основна [соціяльно-економічна] тема нарису, що [нею]
разом із тим виключається старе уявлення про міську торгову
Русь” [стор. 3]. Ця основна тема не вирішується остаточно автором і
навіть не освітлюється в такій мірі, як це зробив М. Є. Слабченко3
в свойому курсі “Феодалізм на Україні” або проф.[есор] Юшков4,
що також дав начерк феодалізму всієй стародавній Руси5. Його
виклад дуже побіжний, хоч одночасно насичений узагальненнями,
що не могли бути досить обгрунтованими. Це характерна риса
книжки, з цього боку дуже претенціозної, хоч сам автор попереджав
в передмові, що його популярно науковий нарис не міг вдаватися в
критику теорій і використовувати науковий аппарат потрібний для
належного вичерпного обгрунтування нових схем. І тому виходить,
що й схема февдалізма, що її дав автор, мало не досить обґрун-
тована щодо февдалізма (не поставлено питання про февдальні
інстітуції в Київській Руси, як це робив проф.[есор] Юшков6). А що
до другої його проблеми, яку він називає національною, то
вирішення її ніяким чином не можна назвати задовольняючим і я
повинен сказати, що тут скоріше крок назад – ніж вперед в
українській історіографії. Одкинувши голословно ту схему української
історії, що починала її з старих київських часів, Н. Л. Рубинштейн
* Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932) – український історик. У 1906 –
1910 – ректор Харківського університету. У 1906 і 1910 – 1914 – член
Державної Ради, 1914 – 1917 – голова Харківської міської думи. У 1919
обраний академіком, віце-президентом АН УРСР. Автор близько 1000
історичних робіт. Коло наукових зацікавлень – історія Слобожанщини,
соціально-економічна історія Лівобережної України, розвиток українського
історіографічного процесу тощо.
Н.Юсова 272
робить невдалу, на мій погляд, спробу дати, як він каже, “зміст
поняття Київської Руси, яке відступає від поняття Київської Руси в
терріторіяльному обмеженню, що ним історики підмінювали
перше” [стор. 5]. Коли розшифрувати це, то вийде, що він одкідає
початок української історії за ІХ, Х, ХІ і ХІІ ст. і визнає її лише
після в Волино Галицьку добу, забуваючи про те, що утворення
української нації почалося, як і мови почалося іменно в до три 4
сторічча (або й рааніше), як це встановив О.О. акад.[емік]
Шахматов7. Під Київською Русью він розуміє великоро комплекс
племен і князівств Х – ХІІ в., включаючи сюди куди входить і
Новгород, і Псков, і Полоцька, і Смоленська, і Ростово-Суздальська
землі. Він же утворює для ціх областей штучну межу – початок
ХІІІ в., то це спроба але коли ми придивимося до зміста його
нариса, то побачимо, що він не відповідає такому завданню, бо
матеріял майже виключно торкається України-Руси, не кажучи
вже про те, що початкова історія великорусских і білоруских
земель - їх економічний, соціяльний, політичний лад ім зовсім не
розглядається. Автор пробує відродити стару схему єдиної
нероздільної Руси (великую, малую і белую) до ХІІІ ст.∗. Але
тільки вже не на дінастичній, а на соціально-економічній і політичній
основі, але цього не доводить, а нова схема української історії,
якої додержуюся я, не одкідає того, що Київська Русь послужила
була початком не тільки української, а й великоруської історії, але
в далеко більшій мірі першої, ніж другої, а що до другої, то вона
окрім того мала ще й свій власний початок, і цей початок вже ми
й маємо в працях россійських істориків, які ігнорує наш автор.
Ігнорує автор і нову сучасну марксивську схему “Русской истории”
в формі історії народів, що населяютьли колишню Російску
імперію, що вже робиться предметом наукового дослідження в
Москві: Не буду торкатися тут періодизації, що її пропонує автор
(16 стор) (16 – 17 стор.), обмежуся лише указівкою, що вона
занадто дрібна і навряд чи її можемо приняти.
∗Зауважимо, що в цьому місці Д. Багалій вагався як остаточно
сформулювати думку. Текст містить декілька незакінчених речень. Для
зручності прочитання основного викладу фрагменту чернеткові варіанти
наведемо саме тут. Отже: “А коли Автор підкре висовує тенденцію
підкреслити риси єдиної нероздільної Руси (великую, малую і белую)
Автор пробує відродити стару схему; це робить, тільки виходячи з
бажання підкреслити єдинуої нероздільнуої Русьи.Висовує тенденцію
підкреслити риси єдиної нероздільної Руси до ХІІІ ст. ...”. – ІР НБУВ. –
Ф. І. Од. зб. 45446. – Арк.34 зв.
Внесок М.Л. Рубінштейна у формування
радянської концепції історії України 273
ІР НБУВ. - Ф.І (Літературні матеріали). - Од. зд. 45446.
Багалій Дмитро Іванович. [Різні робочі нотатки та уривки з
рукопису. Нарис історії України на соціально-економічному
грунті]. 1925 – 1928 рр. На 349 арк. – Арк.34-34 зв.
1 Рубінштейн Микола Леонідович (Лазарович) (1897 – 1963) – український
та російський історик; професор історичних факультетів Московського
обласного педінституту ім. Н. К. Крупської, Московського держуніверситету,
Московського державного бібліотечного інституту. Фахівець в галузі
історіографії, соціально-економічної історії феодальної епохи та періоду
зародження капіталістичних відносин на теренах Російської імперії.
2 Тут і надалі Д. Багалій вдається до цитування Вступу із «Нарисів…».
Див.: Н. Л. Рубінштейн. Нарис історії Київської Русі … - С.3-5.
3 Слабченко Михайло Єлисейович (1882 – 1952) – український історик,
академік ВУАН; професор Одеського інституту народної освіти; керівник
науково-дослідної кафедри історії України ВУАН. Репресований у
справі СВУ (1930). Автор численних праць з історії економічного та
державного життя України XV – початку XX ст.
4 Юшков Серафим Володимирович (1888 - 1952) – український та російський
історик держави і права, юрист; член-кореспондент УРСР, дійсний
член АН Казахської РСР; професор Московського юридичного інституту
НКЮ. Фахівець в галузі історії держави і права Київської Русі.
5 Вірогідно, мається на увазі книга: Юшков С. В. Феодальные отношения
и Киевская Русь. – Саратов: Сарполиграфпром., типо-лит. № 9, 1925.
– 108 с. Окремий варіант цього дослідження було опубліковано іще в
1924 р: Ученые записки Саратовского гос. ун-та. – Вып. 4. – 1924.
6 Принагідно зауважимо, що Д. Багалій, як і С. Юшков також був
прихильником теорії пізнього розвитку феодалізму для східних слов’ян:
“Основною рисою нашого україно-руського феодалізма являється
невиразність його форми і ембріональність, його запізненість. Особливо
це треба сказати про феодалізм доудільної доби. Це були зародки
феодалізма. У виразних формах ми бачимо його вже в ХІІ [в.], коли
склалися на Україні князівські сеньорії. – ІР НБУВ. – Ф.І. – Од. зб. 45446. –
Арк.14. Тут же харківським вченим робиться заувага: “Феодалізм в
Київській Руси визнавав і М. Н. Покровський, Н. Рожков і М. І. Яворський,
але тільки проф. Юшков довів не лише його існування, але й і форми,
в яких воно виявилося, і й інституції…”. – Там само. – Арк.14.
7 Шахматов Олексій Олександрович (1864 – 1920) – російський філолог,
академік Петербургської Академії наук (з 1897); професор Петербургсь-
кого університету (з 1909). Автор понад 150 праць з історії давньоруської
літератури, мовознавства та історії східних слов’ян, літописання Київської
Русі.
|