Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології

Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2004
1. Verfasser: Гриневич, Л.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2004
Schriftenreihe:Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50937
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології / Л. Гриневич // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2004. — Вип. 12. — С. 225-233. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-50937
record_format dspace
spelling irk-123456789-509372013-11-07T03:09:36Z Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології Гриневич, Л. 2004 Article Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології / Л. Гриневич // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2004. — Вип. 12. — С. 225-233. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50937 uk Проблеми історії України: факти, судження, пошуки Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Гриневич, Л.
spellingShingle Гриневич, Л.
Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
author_facet Гриневич, Л.
author_sort Гриневич, Л.
title Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології
title_short Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології
title_full Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології
title_fullStr Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології
title_full_unstemmed Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології
title_sort єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в усрр у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2004
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/50937
citation_txt Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології / Л. Гриневич // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2004. — Вип. 12. — С. 225-233. — укр.
series Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
work_keys_str_mv AT grinevičl êvrejsʹkenacíonalʹnokulʹturnevídrodžennâ1920h1930hrrvusrruprokrustovomuložíbílʹšovicʹkoíídeologíí
first_indexed 2025-07-04T12:49:23Z
last_indexed 2025-07-04T12:49:23Z
_version_ 1836720706172223488
fulltext Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології 225 Л.Гриневич ЄВРЕЙСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ 1920-х – 1930-х рр. В УСРР У “ПРОКРУСТОВОМУ ЛОЖІ” БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ Проголошення ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р. курсу на коренізацію започаткувало проведення в СРСР широкомасштаб- ної національної реформи, якою передбачалося залучення представників корінної національності до органів державного управління, створення мережі освітніх закладів, установ науки і культури, газет і журналів, розвиток книговидавничої справи національними мовами тощо. В УСРР коренізація набула насамперед форми українізації. Поряд із цим відповідні заходи проводилися й серед національних меншостей республіки, в тому числі євреїв. У контексті політики, що її подекуди в офіційних документах називали євреїзацією, створювалися єврейські структурні підрозділи у державних органах, формувалися єврейські адміністративно-територіальні одиниці, відкривалися освітні заклади із викладанням мовою їдиш, вживалися кроки на шляху до розвитку єврейської літератури, науки, мистецтва тощо. Сприятливі, порівняно з безправним царським минулим, можливості для єврейського національного відродження були активно використані єврейськими інтелектуалами, які поповнили скарбницю культури єврейського народу новими, безперечно вагомими здобутками. Одначе, як би це не здавалося парадоксальним, ці здобутки відбулися скоріше всупереч, аніж завдяки радянській політиці в національній сфері, адже провідна ідея, що нею керувалися більшовики проголошуючи коренізацію, полягала в тому, щоб максимально наблизити “національні маси” до радянської влади, інакше кажучи “радянізувати” їх “ національ- ними руками”. У цьому смислі здійснювана більшовиками в УСРР протягом 20-х рр. “євреїзація” від початку носила обмежений, казенний характер, була націлена на руйнування виплеканих багатьма поколіннями єврейства традиційних норм і устоїв життя, мала на меті впровадження у свідомість євреїв нових, комуністич- них цінностей. Не сприйняття цих останніх поважною частиною єврейської спільноти, прагнення зберегти релігійно-культурні традиції народу, а отже й національну ідентичність, наполегливі намагання задіяної в процесі коренізації єврейської еліти вирватися з “прокрустова ложа” більшовицької ідеології – з одного боку та Л.Гриневич 226 жорстка протидія правлячої партії цьому – з іншого визначали зміст і зумовлювали суперечливість процесу єврейського національного відродження 20-х рр. Розглянемо у загальних рисах специфіку національно-культурного життя українського єврейства за умов проведення політики коренізації. Вирішення одного з першочергових завдань коренізації – пристосування державного апарату до обслуговування потреб національних меншостей більшовицьке керівництво передбачало шляхом утворення в компартійних і радянських органах республіки національних структурних підрозділів. З початку 20-х рр. вся офіційна робота серед євреїв України зосереджувалася насампе- ред у Головному бюро Єврейських секцій при ЦК КП(б)У та відповідних бюро при губернських партійних комітетах, діяльність яких визначалася метою поширення впливу комуністичних ідей і комуністичної партії “серед єврейського робітництва й біднішого населення”. Існувало також Центральне єврейське бюро при Народному комісаріаті освіти (НКО) УСРР, єврейські бюро або інспекції при губернських, містечкових та повітових відділах народної освіти, які опікувалися проблемами організації єврейських освітніх закладів. Минув рік після офіційного проголошення політики коренізації, перш ніж в УСРР розпочалося формування мережі державних адміністративних органів, зорієнтованих на національні меншості. В квітні 1924 р. при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК) започаткувала свою діяльність Центральна комісія у справах національних меншин, у штаті якої передбачалася Єврейська секція. Дещо пізніше підрозділи Комісії були створені при окружних і районних виконавчих комітетах. Водночас при містечкових радах (переважно у фінансових, земельних відділах та ін.) діяли єврейські “національні столи”. Почали функціонувати єврейські судові камери, єврейські підрайони міліції. У контексті адміністративно-територіальної реформи, яка також проводилася у цей період і передбачала національне районування, у місцях компактного проживання єврейства тривало створення національних сільських, містечкових рад. 1925 р. в Україні нараховувалося 19 єврейських сільських і стільки же містечкових рад, у 1926 р. – відповідно 34 і 52, у 1927 – 56 і 52, у 1928 – 77 і 53, у 1929 – 92 і 66. Розгортання кампанії землевпорядження єврейства сприяло організації єврейських національних районів. Спочатку у 1927 р. на Херсонщині було створено Калініндорфський район – перший єврейський національний район в СРСР. Двома Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології 227 роками пізніше на Запоріжжі постав Новозлатопольський національний район, в 1930 р. на Запоріжжі – Сталіндорфський. До 1931 р. національним районуванням в УСРР було охоплено 250 тис. євреїв – 14,2% їх загальної кількості в республіці. Протягом 20-х рр. на рівні вищого політичного керівництва обговорювалося питання про можливість утворення в Криму єврейської національної автономної республіки. Проект цей, одначе, не було реалізовано. Натомість у Кримській АСРР, що входила у той час до РСФРР, було сформовано два єврейських національних райони – Фрайдорфський (1931) і Лариндорфський (1935). Звичайно, наявність єврейських національних підрозділів у державних органах УСРР мала позитивне значення у контексті створення більш сприятливих умов для задоволення культурних і господарських потреб єврейства. Однак важливо враховувати те, що вищезазначені державні структури об’єктивно не могли виступати повноцінними представницькими органами широких мас єврейського населення, оскільки формувалися за умов відсутності свободи волевиявлення, диктатури правлячої комуністичної партії, а отже виступали її провідниками. Головним знаряддям “комунізації” українського єврейства за доби коренізації продовжували залишатися єврейські секції при компартійних комітетах. Складені переважно з колишніх членів Бунду, Фарейникте, прекрасно обізнані з єврейською національною специфікою “євсеки”, як їх нерідко презирливо називали пересічні євреї, здійснювали жорсткий політичний контроль поточної діяльності єврейських адміністративних органів та проводили найактивнішу роботу в напрямі руйнування традиційних засад єврейського общинного життя. Під постійним прицілом євсекцій перебували, зокрема, релігійно-культурні інституції, які століттями регулювали соціальне й духовне життя єврейства. Наступ на “єврейський клерикалізм” – переслідування рабинів, перетворення синагог на клуби, майстерні, склади, нескінченні антирелігійні кампанії на кшталт показових “судів” над Торою, створення “червоних громад” на чолі з “червоними рабинами” чи влаштування безоплатних ситних обідів з урочистостями на Йом-Кіпур, оголошення “гнійниками духу” та закриття хедерів, ієшив, нищення священних книг, документів на івриті і т.д. і т.п. – визначали сенс діяльності євсекцій на “єврейській вулиці”. Л.Гриневич 228 Витісненню “реакційно-клерикальної мови” іврит, традицій Тори та навіюванню нових комуністичних цінностей мала сприяти й запроваджувана за доби коренізації нова єврейська освіта, установи якої перебували у безпосередньому віданні Наркомату освіти УСРР. Для єврейських дітей 8-14 років передбачалося навчання у семирічних трудових школах – єврейських, де викладання проводилося виключно на їдиш, проголошеної мовою єврейських трудових мас, а також змішаних (українсько-єврейських, російсько-єврейських, українсько-російсько-єврейських та ін.). У 1925-1926 навчальному році в УСРР функціонувало 295 єврейських трудових шкіл, в 1926-1927 р. – 392, 1927-1928 р. – 480. У 1928-1929 р. в 475 єврейських школах республіки навчалося 70,5 тис. дітей, у 39 школах змішаного типу – 11,5 тис. Продовжити навчання єврейські юнаки і дівчата 15-18 років мали нагоду в єврейських ремісничих училищах. Чимало з них фінансувалися зарубіжними благодійними організаціями, зокрема Джойнтом, Єврейським колонізаційним товариством (ЄКТ). У 1928-1929 рр. в УСРР функціонували 39 єврейських професійних училищ, у тому числі 33 індустріальних (слюсарні, столярні, кравецькі тощо), 2 сільськогосподарські. Статус вищої школи до початку 30-х рр. мали технікуми. В 1931 р. у республіці діяло 3 педагогічні, 5 сільськогосподарських, 20 індустріальних єврейських технікумів. Існування розгалуженої мережі єврейських освітніх закладів було на той час унікальним явищем у світовій практиці, і ця обставина досить активно використовувалася більшовиками для пропагування переваг радянського ладу. Однак реалії державної єврейської освіти в радянській Україні не були сповнені оптимізму. Єврейська трудова школа постійно потерпала від матеріальної скрути, нестачі викладацьких кадрів, браку підручників (у пік коренізації в 1927-1928 рр. існуючі навчальні видання задовольняли лише 1,2% їх потреби), а також перманентного тиску з боку наділених владою прихильників асиміляції, котрі відстоювали думку про шкідливість і не перспективність школи на їдиш, проголошували її “єврейською петлюрівщиною” (Ю.Ларин). Власне кажучи, абсолютна більшість створених за доби коренізації єврейських трудових шкіл існувала в місцях компактного проживання єврейства. Там, де єврейські діти виявлялися розпорошеними серед дітей українців, росіян – а таких була переважна більшість – національні школи або взагалі не створювалися, або ж існували у дуже незначній кількості. Це, звичайно, сприяло мовній асиміляції єврейства. Утім, зважаючи Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології 229 на політико-ідеологічне наповнення навчальних програм радянських шкіл, духовний манкуртизм загрожував і дітям, котрі навчалися у єврейських школах. Отож, значною мірою мали рацію автори однієї з сіоністських листівок середини 20-х рр., які з розпачем констатували: “Зростає покоління невігласів і дикунів. Єврейські діти не знають ні Б’ялика, ні Переца. Немає єврейської літератури, немає книг, крім брехливих казенних “Емеса” і “Комфона”. “Їдиш” слугує ... лише засобом скорішої духовної асиміляції”. Затвердження більшовицької влади та її рішучий наступ на носіїв “буржуазної культури” спричинили на початку 20-х рр. масову еміграцію з України єврейської інтелігенції, в тому числі відомих письменників і поетів Х.Б’ялика і Д.Берельсона, Ф.Гофштейна і Б.Дінабурга, Л.Квітко, П.Маркіша та ін. Відлуння доби УНР – свобода творчої діяльності, і як наслідок цього – розквіт єврейської поезії та літератури відійшли у минуле зі встановленням в УСРР системи політичного контролю за єврейськими літераторами, а також всією єврейською книго- видавничою та газетно-журнальною справами. До середини 20-х рр. радянська влада припинила діяльність створеної за часів Центральної Ради “Культур-Ліги” – найвизначнішого осередку їдишистської культурно-освітньої роботи в Україні. Поступово було встановлено контроль над кооперативним видав- ництвом “Культур-Ліга”, що випускало основну масу єврейських навчальних посібників, технічної, художньої літератури. Пізніше масовий випуск такої літератури почали також здійснювати Державне видавництво України та Всеукраїнська філія Центрального видавництва народів СРСР. Ясна річ, попереднє “політичне благословення” книг, газет і журналів на їдиш, зокрема з боку Головбюро євсекцій ЦК КП(б)У, стало обов’язковою умовою виходу в світ того чи іншого видання. Обсяги книжкової та газетно-журнальної продукції на мові їдиш в УСРР з року в рік зростали (в 1930 р. було видано 419 найменувань книг і періодичних видань загальним накладом 2,6 млн. примірників), при цьому основну їх масу незмінно складала так звана “політична література”. Разом із тим, специфіка нової економічної політики, офіційний курс на коренізацію все ж зумовлювали існування певного простору для свободи творчої та видавничої діяльності, завдяки чому у республіці поряд із стосами “політичної макулатури” побачили світ твори видатних Л.Гриневич 230 представників їдишистської культури – науковців, поетів, письменників та ін. Сповненим ідейного протиборства було єврейське наукове життя в міжвоєнний період. Досить виразно це проглядалося у протистоянні між Жидівською (Єврейською) історико- археографічною комісією (керівник – відомий з дореволюційних часів гебраїст І.В.Галант) та Кафедрою пролетарської культури (керівник – історик Й.І.Ліберберг, у минулому працював на Кафедрі марксизму-ленінізму в одному з вузів). Самовіддана праця відтвореної 1924 р. ЖІАК по збереженню, вивченню архівної спадщини єврейства давала плідні результати (зібрання унікальної колекції документальних матеріалів з історії та культури євреїв України за 1519–1919 рр., видання “Збiрників праць Жидiвської icторично-археографiчної комісії”, Київ, 1928, 1929 та ін.). Однак від початку вона здавалася підозрілою більшовицьким ідеологам, насамперед Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У. З ініціативи останнього у противагу дітищу української революції в 1926 р. було засновано Кафедру єврейської культури, зусиллями керівництва якої ЄІАК у 1929 р. була ліквідована. Втім, у складі самої Кафедри протягом 20-х – початку 30-х рр. працювали талановиті науковці, чиї імена увійшли в історію, в тому числі Н.Штіф – знавець єврейської мови та літератури XV- XVIII ст. на їдиш, І.Г.Співак – видатний лінгвіст, автор десятків підручників (“Їдиш для школи і вдома”, “Їдиш-шпрах”, “Методика єврейської мови”, “Унзерворт” (“Наше слово”) та ін.), С.Боровий – упорядник та перекладач єврейської хроніки часів Хмельниччини, автор досліджень з історії євреїв у Запорізької січі та ін. Існування двох, по суті взаємовиключних, тенденцій – прагнення частини єврейської еліти до сміливих експериментів, свободи творчої діяльності, і натомість наполегливі зусилля правлячої партії щодо опанування творчого процесу, спрямування його потуги на “комуністичне виховання мас” – надзвичайно виразно позначалося на єврейському літературному житті. Протягом 20-х рр. в СРСР і, зокрема, в Україні тривало становлення молодих, так званих “пролетарських” письменників і поетів, сповнених рішучої готовності “служити пером” більшовицькій владі (І.Фефер, І.Кіпніс, Н.Лур’є та ін.). Одначе поряд з ними усе ще творили “ідейно нестійкі” літератори, які намагалися дистан- ціюватися від політики. Когорту цих останніх наприкінці 20-х рр. поповнили відомі вже за часів революції поети і письменники – Д.Бергельсон і Д.Гофштейн, Л.Квітко і П.Маркіш, Дер Ністер та Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології 231 ін., котрі, перебуваючи під враженням успіхів політики коренізації, повернулися з еміграції до СРСР. Одначе по мірі посилення репресивного тиску більшовицької влади вповні явний ідейний вододіл між “пролетарськими” та “ідейно нестійкими” письменни- ками та поетами ставав дедалі умовним. Поетична збірка Д.Гофштейна “Радість нового буття”, видана трагічного 1933 р., безперечно стала сумним символом цього. Складної трансформації в міжвоєнний період зазнавало єврейське театральне життя. Намагаючись перетворити театр у знаряддя комуністичного виховання мас, радянська влада вживала цілеспрямованих дій у напрямі централізації театральної справи та встановлення політичного контролю над театральним репертуаром. Заборона “буржуазно-клерикальних” постановок і натомість нав’язування “героїко-революційної”, атеїстичної тематики оберталися поступовим згортанням діяльності одних єврейських театральних колективів та зміною ідейного обличчя інших. 1925 р. у Харкові на базі ліквідованої театральної студії “Культур-Ліги” постав Державний єврейський театр, першою постановкою якого стала антирелігійна п’єса Е.Лойтера “Пурим- Шпиль”. У наступні роки державні єврейські театри було засновано також у Києві (1928), Одесі (1933). Натомість створений у Києві іще 1922 р. перший стаціонарний єврейський театр “Кунст-Вінкл” (“Куточок мистецтва”), творча група якого намагалася дотримуватися принципів старої жанрово-побутової школи, не користувався особливою прихильністю нової влади. В 1928 р. театр статусу понизився з стаціонарного на пересувний, а в 1931 р. він взагалі припинив своє існування. Подібні процеси відбувалися у художньо-мистецькому житті. Після встановлення радянської влади чимало талановитих єврейських художників виїхали за кордон. Ті митці, які залишилися в СРСР або повернулися з еміграції під впливом успіхів коренізації (І.Рабинович, О.Тишлер, Т.Фраєрман, Й.Чайков, Н.Шифрин), були змушені пристосовуватися до існуючих ідеологічних обмежень й фактично могли здобути визнання, лише змальовуючи в райдужних тонах успіхи соціалізму. Втім, у 20-ті рр. соціалістичний реалізм в СРСР іще не був єдиним напрямом радянського мистецтва, а у творчості єврейських художників усе ще знаходилося місце для зображення картин життя єврейського містечка – того життя, якому невдовзі судилося відійти у вічність і тугу за яким так образно передавав у своїх ліричних строках поет І.Харік: Л.Гриневич 232 Как я хотел, чтобы сгорело ты, Как пылко я мечтал об этом в детстве, И как храню теперь твои черты, Как берегу теперь твое наследство. Как вырос я, как изменилось ты!.. Виразно негативні тенденції у справі «єврейського національно- культурного відродження» стали намічатися наприкінці 20-х рр. Рішуча відмова правлячої партії від попередніх реформ у національній сфері співпала у часі з початком сталінської “революції згори”, ключовими елементами якої стали також згортання НЕПу та відновлення на селі надзвичайних заходів взірця доби воєнного комунізму, проведення форсованої індустріалізації промисловості в рахунок безжалісного пограбування села та примусова колективізація сільського господарства. Трагедія голодомору 1933 р. та виявлений у різних регіонах СРСР значний рівень негативної політичної активності населення засвідчили глибоку кризу влади, вихід з якої сталінське керівництво намагалося віднайти з одного боку – у подальшому посиленні терору, а з іншого – у створенні умов для прискореного формування нової, радянської ідентичності. Друга половина 30-х рр. пройшла під знаком судових процесів над “ворогами народу”, у числі яких опинилося чимало євреїв – від компартійних і військових, культурних діячів до колишніх бундівців, сіоністів та пересічних громадян, запідозрених у потенційній нелояльності радянській владі. За деякими підрахунками у міжвоєнний період в Україні за політичними мотивами було засуджено 264 тис. євреїв. Іще 87 тис. євреїв проходили по кримінальних справах. Постраждали й рідні “ворогів народу”: 70 тис. дорослих і 35 900 дітей – членів сімей засуджених були вислані за межі України. Чимало єврейських дітей, чиї батьки були розстріляні або засуджені на тривалі строки, виявилися розпорошеними по дитячих будинках. Таким дітям змінювали імена, прізвища, а при отриманні паспорту – й національність. Іще однією характерною рисою суспільного життя в СРСР періоду другої половини 30-х рр. стало затвердження політики державного антисемітизму, одним із конкретних проявів якої стала прихована “боротьба” сталінського керівництва проти “єврейського засилля” – поступове обмеження частки єврейства у складі органів державної і партійної влади, силових структурах і т.д. і т.п. Єврейське національно-культурне відродження 1920-х – 1930-х рр. в УСРР у “прокрустовому ложі” більшовицької ідеології 233 Посилення державного терору супроводжувалося поступаль- ною ліквідацією скромних здобутків доби єврейського національно- культурного відродження. До кінця 30-х рр. поступово відійшла у минуле практика національного районування, різко скоротилася кількість назв і наклади літератури та періодичних видань мовою їдиш. Єврейські навчальні заклади поступово були перетворені на звичайні, змішаного типу. У 1937–1938 навчальному році в УСРР діяло 312 єврейських шкіл, в яких навчалося 45950 учнів – майже вдвічі менше, ніж це було на початку 30-х рр. У 1939 р. дві третини єврейських дітей уже навчалися в російських, а третина – в українських школах.

Ähnliche Einträge