Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.)
На підставі невідомих архівних документів і спогадів сучасників досліджено розгортання повстансько-партизанського руху на Київщині проти білогвардійських військ генерала А.Денікіна в 1919–1920 рр., відтворено перебіг бойової діяльності повстанських загонів та визначено їх політичну спрямованість....
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5246 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) / М.А. Ковальчук // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 106-121. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-5246 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-52462010-01-14T12:00:52Z Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) Ковальчук, М.А. Студії На підставі невідомих архівних документів і спогадів сучасників досліджено розгортання повстансько-партизанського руху на Київщині проти білогвардійських військ генерала А.Денікіна в 1919–1920 рр., відтворено перебіг бойової діяльності повстанських загонів та визначено їх політичну спрямованість. On the base of the unknown archival documents and memoirs of contemporaries the author investigates the expanding of insurrectional movement in the Kyiv’s region against the white troops of general A.Denikin in 1919–1920, reconstructs course of the operation activity of the insurgent detachments and determines their political trend. 2009 Article Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) / М.А. Ковальчук // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 106-121. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5246 uk Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Студії Студії |
| spellingShingle |
Студії Студії Ковальчук, М.А. Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) |
| description |
На підставі невідомих архівних документів і спогадів сучасників досліджено розгортання повстансько-партизанського руху на Київщині проти білогвардійських військ генерала А.Денікіна в 1919–1920 рр., відтворено перебіг бойової діяльності повстанських загонів та визначено їх політичну спрямованість. |
| format |
Article |
| author |
Ковальчук, М.А. |
| author_facet |
Ковальчук, М.А. |
| author_sort |
Ковальчук, М.А. |
| title |
Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) |
| title_short |
Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) |
| title_full |
Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) |
| title_fullStr |
Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) |
| title_sort |
повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Студії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5246 |
| citation_txt |
Повстансько-партизанський рух проти білогвардійців на Київщині (вересень 1919 - січень 1920 рр.) / М.А. Ковальчук // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 106-121. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kovalʹčukma povstansʹkopartizansʹkijruhprotibílogvardíjcívnakiívŝiníveresenʹ1919síčenʹ1920rr |
| first_indexed |
2025-07-02T08:22:49Z |
| last_indexed |
2025-07-02T08:22:49Z |
| _version_ |
1836522741555003392 |
| fulltext |
106 М.А.Ковальчук
50 Ланге Н.Н. В чём должна состоять реформа нашей школы // Летопись Историко-
филологического общества при Императорском Новороссийском ун-те. – Одесса, 1906. –
Т.XV. – С.5–23.
51 Протоколы заседаний Историко-филологического общества при Императорском
Новороссийском ун-те (169 заседание 27 мая 1902 г.) // Летопись Историко-филологичес-
кого общества при Императорском Новороссийском ун-те. – Т.XII. – С.41.
52 Труды XIII съезда в Екатеринославе в 1905 г. – Москва, 1907. – Т.1. – 434 с.; 1908. –
Т.2. – 806 с.
53 Протоколы заседаний Историко-филологического общества при Императорском
Новороссийском ун-те (219 заседание 29 марта 1908 г.) // Летопись Историко-филоло-
гического общества при Императорском Новороссийском ун-те. – Т.XVI. – С.36.
54 Труды московского предварительного комитета XV археологического съезда в
Новгороде 1911 г. – Москва, 1911. – 258 с.
55 Отчёт о деятельности Историко-филологического общества при Императорском
Новороссийском ун-те за 1908/1909 год // Летопись Историко-филологического общества
при Императорском Новороссийском ун-те. – Т.XVI. – С.2–6.
56 Отчёт о деятельности Историко-филологического общества при Императорском
Новороссийском ун-те за 1915 год // Отчёт о состоянии и деятельности Императорского
Новороссийского ун-та за 1915 год. – Одесса, 1916. – С.368.
57 Устав Историко-филологического общества при Императорском Новороссийском
университете. – Одесса, 1915. – С.2.
58 Отчёт о деятельности Историко-филологического общества при Императорском
Новороссийском ун-те за 1915 год. // Отчёт о состоянии и деятельности Императорского
Новороссийского ун-та за 1915 год. – С.368, 370.
59 Там же. – С.369.
60 Історія Одеського університету за 100 років. – С.333.
61 Там само. – С.332.
62 Историко-филологическое общество // Народное просвещение. – 1922. – №6/10. –
С.71.
63 Там же.
64 Державний архів Одеської області. – Ф.45. – Оп.4. – Спр.2853. – Арк.1–2.
This article treats of the background to and establishment of Odesa historical and
philological society under Novorosiya University as well as main stages of the former’s
development. The society statutes are examined and principal ways and trends of its
research and educational activities are considered likewise.
М.А.Ковальчук*
ПОВСТАНСЬКО-ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ ПРОТИ БІЛОҐВАРДІЙЦІВ
НА КИЇВЩИНІ (ВЕРЕСЕНЬ 1919 – СІЧЕНЬ 1920 рр.)
На підставі невідомих архівних документів і спогадів сучасників досліджено
розгортання повстансько-партизанського руху на Київщині проти білоґвардій-
ських військ ґенерала А.Денікіна в 1919–1920 рр., відтворено перебіг бойової діяль-
ності повстанських загонів та визначено їх політичну спрямованість.
Історія повстанського руху в Україні доби національно-визвольних змагань
1917–1921 рр. й дотепер рясніє численними «білими плямами». Незважаючи на
клопітку працю істориків упродовж останніх десятиріч, чимало аспектів цієї теми
й дотепер залишаються маловивченими. Здебільшого, увагу дослідників привер-
тає антибільшовицька складова повстанського руху, що часто призводить до
* Ковальчук Михайло Анатолійович – канд. іст. наук, наук. співроб. Інституту
української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України.
107Повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині...
нерозробленості інших, не менш важливих сюжетів з історії українського повстан-
ства. Зокрема, недостатньо вивченою в історіографії залишається повстанська
боротьба в Україні проти російських білоґвардійських військ у 1919–1920 рр.
За радянських часів ця тема була відверто кон’юнктурною, що зовсім не сприяло
її науковому вивченню1. Однак і сьогодні відсутні цілісні й узагальнюючі дослі-
дження з цієї теми. Порівняно відомими є сюжети, пов’язані з боротьбою проти
денікінців у Південній Україні (діяльність повстанської армії Н.Махна, Висун-
ської і Баштанської республік), але повстансько-партизанський рух проти білих в
інших реґіонах країни практично не знайшов відображення в історичній літерату-
рі. Так, невивченою сторінкою в історії національно-визвольних змагань залиша-
ється боротьба проти білоґвардійців на Київщині, що вважалася в 1919–1920 рр.
одним із найбільших реґіонів українського повстанства. Досі ця тема не знайшла
висвітлення в історичних працях – незважаючи на те, що реґіональний вимір істо-
рії українського повстанства потребує особливо ретельного й об’єктивного вивчен-
ня. Тож, спираючись на архівні документи й спогади сучасників, ми спробували
дослідити повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині в
1919–1920 рр.
Улітку 1919 р. війська ґенерала А.Денікіна розгорнули загальний наступ
проти більшовиків на півдні Росії та в Україні. Переслідуючи відступаючі з’єд-
нання червоної 14-ї армії, білоґвардійці у середині серпня переправилися на пра-
вий берег Дніпра у районі Катеринослава й Олександрівська2. Спочатку денікін-
ське командування не планувало операцій на Правобережжі, але стрімкий відступ
більшовиків заохочував білих до продовження наступу. Легкість, з якою білоґвар-
дійські десанти наприкінці серпня 1919 р. захопили Херсон, Миколаїв та Одесу,
засвідчила військову слабкість більшовиків у цьому реґіоні. Відтак у ставці дені-
кінських Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) було вирішено продовжувати операції
на терені Київщини до остаточного її зайняття3. Не останню роль у цьому відіграв
ентузіазм, з яким населення наддніпрянських міст зустрічало білоґвардійців. «Я
ніколи не забуду в’їзду свого до Катеринослава, – згадував командир 3-го Кубан-
ського кінного корпусу ґенерал А.Шкуро. – Люди стояли навколішки і співали
«Христос воскрес», плакали й благословляли нас. Не лише козаки, але і їхні коні
були буквально засипані квітами. Духівництво в парадному вбранні служило
повсюди молебні. Робітники ухвалили працювати на Добрармію в міру своїх сил…
Маса жителів вступала добровольцями у війська. Підйом був колосальним»4.
Подібні картини спостерігалися і при вступі білих до інших міст Наддніпрян-
щини. Біло ґвардійське командування розраховувало отримати на Правобережній
Україні значні людські поповнення, украй необхідні для виснажених безперерв-
ними боями військ, що вели наступ проти більшовиків у Центральній Росії.
Протягом короткого часу білим удалося без особливих зусиль зайняти майже
всю Херсонщину. Однак просунутися вглиб Правобережжя перешкоджали укра-
їнські війська. Армія УНР та Українська галицька армія у серпні 1919 р. визволи-
ли від більшовиків Поділля, а також більшу частину Волині і Київщини. Невиз-
начені відносини між УНР та ЗСПР поступово переростали у взаємне протистоян-
ня. 31 серпня білоґвардійці захопили Київ, витіснивши з міста українські війсь ка.
Після цього останні відтягнулися на захід, а білі до середини вересня 1919 р.
зайняли переважну частину Київщини, яка на тривалий час потрапила під владу
денікінської адміністрації.
На цей час Київщина вважалася одним із найбільших осередків повстансь-
кого руху в Україні. Незважаючи на всі зусилля, більшовикам не вдалося приду-
шити полум’я повстанства у цьому районі – добре організовані й озброєні селян-
ські загони були недосяжними у лісових нетрях Південної Київщини. «Розбиті
банди розсіюються по лісах і болотах, інколи навіть збираються в особливих міс-
цях, зручних для укріплення і перетворюють їх на справжні фортеці, звідки час
108 М.А.Ковальчук
від часу влаштовують вилазки на ближчі населені пункти. Таким місцем є, напри-
клад, Холодний Яр, збудований у часи Запорізької Січі. Він простягається на
30 верст у довжину і 15 у ширину, його перетворено на справжню фортецю, для
взяття якої потрібні значні сили Червоної армії», – змушений був констатувати
один із більшовицьких командирів5. Із приходом білих значна частина партизанів
повернулася до рідних осель. Зі свого боку білоґвардійці намагалися використати
найбільш стійкий і бойовий елемент серед повстанців для створення партизан-
ських частин. Так, командир 1-го Дніпровського кінно-партизанського загону
С.Баранов у відозві до «громадян Росії» закликав населення повставати проти
більшовиків і допомагати Добровольчій армії6. На початку вересня 1919 р. у Києві
розпочалося формування «1-го Малоросійського добровольчого партизанського
загону по боротьбі з комуною та анархією». Командиром його було призначено
полковника Клименка-Глейгеля, а його помічником став відомий на Київщині
повстанський ватажок, активний борець проти червоних та ініціатор єврейських
погромів – отаман І.Струк. Уже 24 вересня перший відділ цього полку виступив на
протибільшовицький фронт під Києвом7.
Але ставлення населення Київщини до приходу російських білоґвардійців
було неоднозначним. Великодержавна шовіністична політика нової влади не
могла знайти співчуття серед мешканців краю, де ще зберігалася пам’ять про
козаччину й національно-визвольну боротьбу XVII–XVIII ст. Недарма під час
революції 1917–1918 рр. Київщина була одним із найбільших осередків україн-
ського національного руху (залишення цього реґіону білоґвардійцям стало серйоз-
ною помилкою уряду УНР). До того ж прихід білих на зміну червоному терору
приніс безконтрольне свавілля військових частин. Із перших днів денікінської
влади населення багатьох сіл і містечок Київщини стало жертвою різноманітних
поборів, реквізицій і неприхованого грабунку з боку білоґвардійських військ.
Кількаденний єврейський погром, влаштований у Фастові 2-ою Терською козачою
бриґадою, вразив місцевих мешканців своєю нелюдською жорстокістю8. Пере-
шкодити подібним «ексцесам» не було кому, оскільки цивільної адміністрації на
місцях білоґвардійці майже не мали. Унаслідок цього серед населення Київщини
швидко зростали антиденікінські настрої. Більшовицький аґент, що наприкінці
вересня 1919 р. відвідав Київщину, повідомляв: «Настрій селянства в більшості
петлюрівський, із Добрармією не миряться»9. Антагонізм між населенням і новою
владою розпалювали більшовицькі шпигуни, а також емісари уряду УНР, що
прагнули організувати збройне повстання проти білих. Малочисельні білоґвардій-
ські війська, розквартировані на Київщині, не могли запобігти розгортанню
повстансько-партизанського руху. На 18 вересня 1919 р. війська Київської області
ЗСПР налічували близько 7270 багнетів і 330 шабель, переважна частина з яких
перебувала на фронті проти більшовиків та армії УНР10. У деяких повітових міс-
течках формувалися офіцерські батальйони й роти, а також підрозділи державної
варти. Але цих незначних сил було недостатньо навіть для підтримання правопо-
рядку на місцях, не кажучи вже про боротьбу із повстанством.
На початку вересня 1919 р. у районі Чигирин – Звенигородка проти білоґвар-
дійців уже діяли повстанські загони силою в 500 бійців, створені старшинами
армії УНР – поручником М.Палієм-Сидорянським, хорунжим Калюжним та ота-
маном П.Соколом11. «У повіті оперують банди Калюжного та Холодноярський
петлюрівський полк», – повідомляв звенигородський комендант12. Маючи наказ
командувача Київської групи армії УНР отамана Ю.Тютюнника дезорганізувати
білоґвардійські тили, загони М.Палія-Сидорянського й Калюжного навіть захопи-
ли на деякий час Звенигородку13. «Солдатам денікінської армії наказую негайно
розстрілять всіх офіцерів і, передавши зброю українському трудовому селянству,
відправитись на родину, – ішлося у виданому М.Палієм-Сидорянським наказі
№1. – Солдат денікінської армії, пійманий зі зброєю, буде розстрілюватись.
109Повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині...
Офіцери-добровольці! Вам несу я гибель – і нема тієї сили, яка б спасла вас од мук
і смерти»14. Наприкінці вересня проти повстанців було кинуто дві сотні партизан-
ського дивізіону 42-го Донського козачого полку, зняті з українського фронту15.
Однак знищити повстанські загони білим не вдалося, і збройні сутички в околи-
цях Звенигородки не припинялися.
Водночас бойову діяльність проти білоґвардійців розгорнули й загони радян-
ської орієнтації. Одним із найбільш відомих повстанських ватажків на Південній
Київщині був С.Коцур – колишній каторжанин, за фахом сільський учитель, а в
недалекому минулому командир більшовицького Чигиринського полку16. Досить
популярний у рідному Чигиринському повіті, С.Коцур швидко сформував чима-
лий загін із невдоволених денікінським режимом селян. Уже в перших днях
вересня чигиринські повстанці чинили напади на залізничні лінії й комунікації.
Як відзначалося у білоґвардійському зведенні, партизанам удалося навіть ула-
штувати катастрофу поїзда, в якому їхав командувач Добровольчої армії ґенерал
В.Май-Маєвський17. На початку жовтня 1919 р. загін С.Коцура, скориставшись
військовою слабкістю білих, захопив на короткий час Чигирин18.
На Канівщині організатором червоного повстанського загону став голова міс-
цевої комуністичної організації С.Федоренко, який під час відступу більшовиків
залишився з кількома своїми однодумцями в Таганчеській волості для підпільної
діяльності. Маючи 14 кулеметів, 200 рушниць та достатню кількість боєприпасів
С.Федоренко у середині вересня розпочав формування повстанського загону19,
який уже невдовзі налічував кілька сотень бійців і розташовувався у районі
Таганча – Поташня – Канів20. У цей же час у Звенигородському повіті діяв черво-
ний партизанський загін під командою Туза – колишнього командира більшо-
вицького Звенигородського караульного батальйону, який кинув військову служ-
бу й повернувся на Звенигородщину21.
Поява на Київщині уенерівських і червоних повстанських загонів привернула
увагу білоґвардійського командування. 2 жовтня 1919 р. командувач військ
Київської області ЗСПР ґенерал А.Драґомиров наказав командиру 2-го армійсько-
го корпусу ґенералу М.Промтову «очистити від тилових банд район Козятин –
Трипілля – Черкаси – Христинівка»22. Однак виконати цей наказ М.Промтов не
мав змоги, адже одна частина його військ діяла проти армії УНР, а інша – на фрон-
ті проти більшовиків. Жодних резервів у розпорядженні комкора не було. За від-
сутності ж військової сили місцевій денікінській адміністрації залишалося лише
безсило спостерігати за розгортанням у реґіоні повстанського руху.
У вересні 1919 р. прапор відкритого повстання проти білоґвардійського режи-
му підняв відомий організатор повстансько-партизанського руху на Київщині –
отаман Зелений (Д.Терпило). Напередодні він визнав найвищою владою в Україні
уряд УНР і деякий час спільно з українськими військами здійснював бойові опе-
рації проти більшовиків. Із приходом на Київщину білоґвардійців Зелений виру-
шив до тимчасової столиці УНР Кам’янця-Подільського з метою одержати кошти
й амуніцію для своїх партизанів. В інтерв’ю українським журналістам у середині
вересня 1919 р. ватажок повстанського руху заявив, що боротиметься проти білих
до остаточної перемоги, «поки сам народ не зможе утворити ту владу, яку сам
схоче»23. Повернувшись на Київщину, отаман Зелений відразу ж оголосив від
імені УНР мобілізацію до лав партизанської Дніпровської дивізії24. За кілька тиж-
нів на теренах Білоцерківського, Васильківського й південної частини Київського
повітів уже діяло кількатисячне повстанське з’єднання.
Очолене Зеленим повстання спершу мало успіх. На початку жовтня 1919 р.
повстанці здійснили напад на Васильків, а їх роз’їзди були помічені в околицях
Канева, Рокитного й Білої Церкви. 9–14 жовтня двотисячна повстанська дивізія
Зеленого за підтримки гарматного вогню повела наступ на Канів, який обороня-
ли лише 80 службовців державної варти25. Повстанцям практично вдалося
110 М.А.Ковальчук
зайняти місто, але в перестрілці було важко поранено отамана Зеленого, що від-
разу ж змусило дніпровців відступити26. Коли ж наступного дня від ран він
помер, на бійців отамана чекала ще одна несподіванка – під Каневом з’явилася
т.зв. Полтавська повстанська бриґада, що діяла під егідою українських бороть-
бистів. Це військове формування деякий час перебувало у складі армії УНР, але
внаслідок ідеологічних розбіжностей залишило українське військо й вирушило
на Полтавщину для організації там антиденікінського повстання27. Оскільки
повстанці Зеленого діяли під прапором УНР, полтавці роззброїли загони Дніп-
ров ської дивізії, після чого здобули штурмом Канів, переправилися на лівий
берег Дніпра й продовжили далі свій шлях28. Пригнічені загибеллю командира і
втратою зброї, повстанці Зеленого почали розходитися по домівках, і Дніпров-
ська дивізія розпалася. Наприкінці жовтня у районі Канева та Золотоноші ще
діяли загони колишніх зеленівців, які налічували до 1000 повстанців при 5 гар-
матах29. Поступово від Дніпровської дивізії залишилися три невеличких загони,
кожен з яких налічував кілька десятків бійців. Найбільшою бойовою активніс-
тю відзначився загін отамана Дьякова (колишнього заступника Зеленого), що
діяв у Германівській та Кагарлицькій волостях Васильківського повіту. Загін
Й.Завзятого оперував у Черняхівській волості, а відділ Я.Удода-Самозванця – у
районі Трипілля30.
Незважаючи на поразку отамана Зеленого, повстансько-партизанський рух на
Південній Київщині розростався. У середині жовтня 1919 р. чигиринський загін
С.Коцура вчинив успішний напад на Новогеоргіївськ. Із наближенням до містечка
білоґвардійського охоронного підрозділу загін відступив до лісу, прихопивши як
заручників міського голову, помічника коменданта і чотирьох священиків31.
Білим вдалося відбити напад загону С.Коцура на ст. Кам’янка (втрати повстанців
склали близько 50 осіб убитими й 40 пораненими)32. Усього ж, за даними білоґвар-
дійської розвідки, станом на 20 жовтня 1919 р. С.Коцур мав у своєму розпоряд-
женні до 2000 бійців при 3 гарматах; при цьому частина повстанців була вбрана у
трофейні англійські однострої33.
Реґіоном підвищеної повстанської активності залишалася Звенигородщина.
Найбільшими за чисельністю були загони М.Палія-Сидорянського й Калюжного,
які білоґвардійцям так і не вдалося знищити. «Палій у Звенигородщині оставив
організаторів повстання, які будуть чекати нашого наступу і відповідного наказу
про загальний рух повстань в тилу», – такий запис з’явився у щоденнику штабу
армії УНР 11 жовтня 1919 р.34 Наприкінці жовтня білоґвардійська розвідка від-
значала бойову діяльність загонів Палія (600 бійців), Калюжного (200 бійців), а
також невеличких відділів отамана С.Гризла35. Існували на Звенигородщині й
повстанські формування пробільшовицької спрямованості – боротьбистський
загін Петренка (300 осіб) і невеличкий червоний загін Афанасьєва (50 осіб)36.
Білоґвардійське командування було всерйоз занепокоєне масштабами пов-
станства на Правобережжі. Як зазначав згодом командувач Новоросійської облас-
ті ЗСПР ґенерал Н.Шиллінґ, повстанський рух на Київщині й Північній Херсон-
щині «створював загрозу тилу військ Київської області і швидко наближав момент
цілковитого розриву залізничного зв’язку між Правобережною Україною і Пів-
нічною Таврією»37. Для координації боротьби проти повстанців, запілля Київ-
ської області ЗСПР наприкінці жовтня 1919 р. було розподілене на 3 тилових
райони – Київський, Черкаський і Лубенський. Загальне керівництво бойовими
діями на «внутрішньому фронті» Київської області ЗСПР покладалося на ґенерала
Ф.Рерберґа. Черкаський тиловий район, що охоплював Південну Київщину, під-
лягав командирові 2-го армійського корпусу ґенералові М.Промтову38. Та оскіль-
ки з’єднання корпусу перебували на фронті, боротьба з повстанськими загонами,
як і раніше, покладалася на місцеві охоронні відділи, офіцерські підрозділи й дер-
жавну варту.
111Повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині...
На початку листопада 1919 р. білим удалося добитися часткових успіхів у
боротьбі з повстанським рухом на Київщині. Запасний офіцерський батальйон
5-ї білоґвардійської дивізії, виступивши з Черкас на Чигирин, завдав поразки
загону отамана С.Коцура39. Водночас каральний загін черкаської офіцерської
роти розбив поблизу Мошен червоний повстанський загін Рябоконя40. Та все ж
локалізувати повстансько-партизанський рух білоґвардійцям не вдалося.
«...У межах тилів лише однієї Київської області виявлено 28 банд, які можна оці-
нити у 8000 осіб, що мають у своєму розпорядженні багато зброї включно з гарма-
тами», – доповідав начальник київського пункту розвідувального відділу штабу
військ Київської області ЗСПР 11 листопада 1919 р.41
Підтримка партизанів значною частиною сільського населення Київщини
надзвичайно ускладнювала боротьбу з повстанством. У середині листопада, за
даними денікінської адміністрації, прихильне ставлення до Добровольчої армії
спостерігалося лише у Звенигородському й Чигиринському повітах, населення ж
Канівського, Таращанського та Черкаського повітів загалом співчувало повстан-
цям42. «Під впливом великої кількості петлюрівських аґітаторів, що прибули до
правобережної частини області впродовж останнього місяця, повстанський рух в
цьому районі розростається», – доповідав командуванню ґенерал-квартирмейстер
Київської області ЗСПР ґенерал А.Шуберський43. Так, у Звенигородському повіті
поручник Мітла закликав українців до повстання проти білоґвардійців, у Мошнах
на Черкащині виник петлюрівський повстанський загін в 250 осіб44. Доповідаючи
про розгортання повстанського руху, начальник розвідувального відділу штабу
військ Київської області ЗСПР зазначав: «Більшовицької пропаґанди однак у
селах не помітно і взагалі більшовизм на селі непопулярний, але «самостійниц-
тво» ще аж ніяк не втратило своїх прихильників»45.
Розмах повстанського руху збільшувався в міру зростання масштабів свавілля
і безчинств білоґвардійських частин. Розташовані під Києвом 2-га Терська плас-
тунська бриґада, Вовчанський партизанський загін, Осетинський піший баталь-
йон та 3-й Осетинський кінний полк «уславилися» нескінченними грабунками
мирного населення. Білоґвардійський розвідник А.Качуровський про зустріч із
повстанцями у районі розквартирування осетинських частин писав: «Усі, як
один, заявили мені, що проти Добрармії вони нічого не мають і навіть люблять її,
але проти осетинів (чи як там вони називають чеченців) будуть боротися до остан-
нього, бо ті немилосердно їх грабують, ґвалтують жінок і забирають останній
шмат хліба»46. Неприховану ненависть серед населення своїми діями викликали
й запасні ґвардійські частини на Черкащині. «Поведінка чинів місцевої залоги –
суто бандитська: безчинства, розгул, пиятика, стрілянина й наскоки, що здійсню-
ються чинами залоги… Пиятика йде відкрито…», – повідомляли з Черкас 6 грудня
1919 р.47 Не обійшлося й без єврейських погромів. «Єврейське населення дрібних
населених містечок ... жорстоко потерпає від погромів, які найсильнішим чином
перешкоджають налагодженню життя на місцях, – зазначалося у зведенні штабу
військ Київської області ЗСПР від 14 листопада 1919 р. – Погром у Білій Церкві
систематично продовжується п’ятий тиждень, терські козаки цілковито розграбу-
вали м.Фастів і Васильків. Із дрібніших пунктів є відомості про погром у
с. Степанці, Богуслав і Миронівка»48. Втрачаючи у грабунках і погромах боєздат-
ність, білоґвардійські частини поступово розкладалися і вже були непридатними
для активних бойових дій.
Неспроможність денікінської адміністрації забезпечити правопорядок на міс-
цях за відсутності надійної військової сили призвела наприкінці 1919 р. до цілко-
витої втрати контролю над ситуацією. «Залоги дрібних міст надзвичайно малочи-
сельні і небоєздатні, – вказувалося у білоґвардійському інформаційному зведенні
про становище на Київщині. – Державна варта малолюдна і ненадійна. Село пере-
повнене бандитами, тероризоване і перебуває в їхніх руках»49. У штабі військ
112 М.А.Ковальчук
Київської області ЗСПР констатували, що державна варта «налаштована панічно
і при зіткненнях із бандами розбігається, завжди перебільшуючи відомості про
силу банд»50.
Чисельність залог у містечках Київщини на початку грудня 1919 р. не переви-
щувала 100–200 багнетів, часто ця цифра була ще меншою. Так, на 17 листопада
в Таращі охорону несли 26 стражників51. Усього ж станом на 4 грудня в білоґвар-
дійських охоронних ротах і запасних частинах Київського тилового району налі-
чувалося лише 849 багнетів52. Було зафіксовано численні випадки, коли запасні й
офіцерські підрозділи виявляли «самостійницькі» настрої (переяславська охорон-
на рота, залоги Сміли, Канева)53. Так, із Канева співробітник денікінської адмі-
ністрації повідомляв: «Місцева охорона майже вся цілковито складалася з офі-
церів петлюрівського толку і під її охороною інтеліґенція й чиновники, налашто-
вані в дусі Петлюри, почувалися чудово»54.
У середині листопада 1919 р. у районі Холодного Яру у Чигиринському повіті
виник ще один осередок повстансько-партизанського руху. Тут утворився загін
В.Чучупаки, що налічував до 1000 осіб і діяв під прапором УНР. Діяльність ота-
манів В.Чучупаки й С.Коцура намагався координувати окружний повстанський
комітет (голова Панченко, члени П.Чучупака, С.Лопата, Шевченко). На засіданні
комітету, що відбулося за участю обох ватажків, було вирішено, що всі повстан-
ські загони, які діють на Чигиринщині й визнають уряд УНР, «задля поліпшення
боротьби проти московсько-монархічних окупантів і комуністичної анархії» дія-
тимуть спільно55. У політичному плані обидва повстанські формування підпоряд-
ковувалися повстанкому, а в оперативному – спеціально створеній військовій раді
у складі В.Чучупаки, С.Коцура й Шевченка. Очевидно, влада комітету не виходи-
ла за межі Чигиринського повіту, адже загін М.Палія-Сидорянського, що у сере-
дині листопада 1919 р. зайняв Ставище й Тетіїв, не мав зв’язку із Холодним
Яром56. Утім, у розпорядженні холодноярського повстанкому перебували досить
значні сили. Білоґвардійське розвідувальне зведення від 26 листопада констатува-
ло концентрацію «банди петлюрівської орієнтації» у районі Жабо тин – Мед ведів-
ка – Холодний Яр, що на Чигиринщині й півночі Черкащини. Як відзначав автор
зведення, повстанські загони С.Коцура, В.Чучупаки, О.П’ятенка, Рябоконя та
Коваленка об’єдналися для спільної боротьби проти білих57. До Холодного Яру
поступово прибували й невеличкі відділи вояків розбитої білоґвардійцями на
Поділлі армії УНР. За підрахунками розвідки білих, ці об’єднані сили налічували
не менше 5000 осіб при значній кількості кулеметів і 6–8 гарматах58.
Для ліквідації зосереджених у районі Холодного Яру повстанських загонів
командування Київської області ЗСПР виділило 15-й Терський пластунський баталь-
йон, який було підпорядковано командиру 2-го корпусу ґенералу М.Пром тову59. Тим
часом, 30 листопада холодноярський повстанком видав наказ, яким повідомив насе-
лення про взяття влади у Чигиринському повіті до своїх рук; скасовувалися всі нака-
зи й розпорядження денікінської адміністрації, натомість відновлювалися закони і
накази Директорії УНР60. У районі Жаботин – Медведівка повстанком оголосив
мобілізацію. При штабі холодноярських повстанців перебував Коленко, емісар
Центрального українського повстанського комітету при уряді УНР.
Загін отамана В.Чучупаки, що отримав назву полку гайдамаків Холодного
Яру, зосереджувався у районі Черкаси – Бобринська – Фундукліївка – Новогеор-
гіївськ. За даними білоґвардійської розвідки, у лавах цього формування налічува-
лося близько 6000 осіб, що мали на озброєнні 9 гармат (щоправда, боєприпасів до
них майже не було). При цьому в постійній бойовій готовності перебували 3000
бійців, а інші мали залишити свої домівки за першим же наказом отамана61. На
цей час між В.Чучупакою й С.Коцуром виникли значні розбіжності. «Чучупака –
ідейний самостійник, спирається на сільську інтеліґенцію і селянство; суворо
переслідує у себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію. Коцур
113Повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині...
же зі своїми бандами головним чином грабував», – зазначалося у білоґвардійсько-
му зведенні62. Військовий штаб В.Чучупаки дислокувався у Мотронинському
жіночому монастирі в лісі поблизу Жаботина («У монастирі перебувають до
600 чоловік, з яких озброєних половина. ... Караули вдень виставляються лише
біля брами, уночі ж виставляється дозор. ... Розвідку ведуть похилого віку селя-
ни, що їдуть торгувати у Черкаси. ... Інші повстанці в кількості 600 чоловік зна-
ходяться у селах, які прилягають до монастиря, під виглядом місцевої само-
охорони»63). В іншому білоґвардійському донесенні йшлося: «Організація зв’яз-
ку: при штабі є команда зв’язку в 25 вершників, 5 возів ... на даний час встановле-
но телефонну лінію з штабу з Чигирина в Медведівку. Крім того, є 4 польових
телефони і 5 котушок дроту. Охорона: Мотронинський монастир, в якому розта-
шувався штаб, охороняється стежами біля брами, уночі, крім того, довколишня
місцевість під спостереженням дозорів. ... При штабі організовано мобілізаційний
комітет, що працює досить енергійно. ... Розвідка у штабі поставлена зразково: в
усіх довколишніх селах, навіть на значній відстані від штабу, у Чучупаки є свої
вірні люди, що здійснюють розвідку на місцях; ці відомості збираються в них і
доставляються у штаб селянами, що проїздять через ці села. Крім цього, Чучупакові
доставляють відомості черниці Мотронинського монастиря»64. При першій же наго-
ді отаман В.Чучупака готувався повести наступ на Чигирин і Черкаси.
На початку грудня 1919 р. загін С.Коцура перервав залізничне сполучення
між Кам’янкою, Бобринською та Фундукліївкою. Відрізані від зв’язку з Черка-
сами 40 стражників на ст. Бобринська опинилися у надзвичайно скрутному стано-
вищі, але на допомогу їм прийшов 15-й Терський пластунський батальйон. Увесь
день 6 грудня і всю наступну ніч терці вели бій із повстанцями поблизу Фунду-
кліївки65. І хоча повстанці врешті-решт відступили, 7 грудня ґенерал Ф.Рерберґ
попрохав командувача військ Київської області ЗСПР терміново вислати на
ст. Кам’янка запасний ґвардійський батальйон із Кременчука, щоб підтримати
операції проти загону С.Коцура66. Білоґвардійське командування також зважало
на загрозу захоп лення повстанцями Чигирина, де перебував лише запасний
батальйон 15-ї піхотної дивізії67.
У цей час на Черкащині відновив свою діяльність червоний повстанський
загін Рябоконя, чисельність якого завдяки мобілізації зросла до 1000 бійців.
Розташувавшись у Мошнах, Рябокінь також збирався захопити Черкаси.
До на ступу на місто готувався і червоний загін Вишкварки (2000–3000 осіб), що
діяв у районі Мошни – Мліїв68. Білоґвардійська залога Черкас налічувала 600 баг-
нетів та 130 шабель при 22 кулеметах і 8 гарматах (76-й Кубанський, 78-й
Наваґинський піші полки, сотня 2-го Лабинського козачого полку, ескадрон зве-
деного полку Кавказької кінної дивізії, 5-та інженерна рота, офіцерська рота)69.
Крім того, у Каневі, Богуславі, Звенигородці, Корсуні, Шполі перебували офіцер-
ські роти, у кожній з яких налічувалося у середньому до 50 осіб.
На Канівщині червоні загони С.Федоренка й Туза об’єдналися для спільного
наступу на Корсунь70. «Неодноразово розбитий більшовик Туз набирає знову знач-
ні озброєні великої рухливості банди завдяки наявності кінноти, – відзначалося у
білоґвардійському донесенні від 4 грудня. – Присутність банд шкідливо відби-
вається на перебігові мобілізації, яка проходить відносно успішно. ... Настрій
мирного сільського населення, робітників – пригнічений, необхідні рішучі за -
ходи»71. На початку грудня 1919 р. загін С.Федоренка налічував близько 500 бій-
ців, активно поповнюючись за рахунок усіх тих, хто ухилявся від оголошеної
білоґвардійцями мобілізації. У зайнятій повстанцями Таганчі діяли виконком та
військово-революційний трибунал72. Та незважаючи на радянські гасла, до біль-
шовиків у загоні Туза ставилися не надто прихильно. Так, за нез’ясованих обста-
вин повстанці застрелили члена звенигородського ревкому І.Ґулькіна, що супро-
воджував загін73. Білоґвардійські зведення також відзначали політичну хиткість
114 М.А.Ковальчук
цього угруповання: «Туз – колишній більшовицький комісар, що впродовж остан-
нього часу приєднався до самостійницького руху, але так само легко може від
нього і відійти»74.
Під натиском канівського експедиційного загону загін С.Федоренка був зму-
шений відступити з Канівщини на Черкащину, а відділ Туза повернувся до
Звенигородського повіту75. До району Корсунь – Городище передислокувався
загін М.Палія-Сидорянського76.
У Васильківському повіті «отаман фронту київського напрямку» Дьяків ого-
лосив мобілізацію до лав повстанської 1-ї Київської радянської дивізії, після чого
чисельність його загону швидко зросла до 1000 осіб77. «Дьяків веде сильну аґіта-
цію проти Добрармії і за Петлюру; уже неодноразово здійснював мобілізації, при
цьому не зупиняючись перед найжорсткішими заходами до шмагання і розстрілу
включно, – ішлося у розвідувальному донесенні штабу білоґвардійських військ
Київської області на початку грудня. – Його банди грабували населення і впро-
довж останніх двох – трьох тижнів не пропускали з Києва возів із продовольством.
... Серед його бандитів є чимало кінних, на гарних конях. Цими днями Дьяков
видав наказ про мобілізацію Вінцентівської і Бакумівської волостей»78. 7 грудня
ґенерал-квартирмейстер військ Київської області ЗСПР А.Шуберський повідом-
ляв командиру 2-го армійського корпусу ґенералу М.Промтову, що в районі на
схід від Василькова, у с.Янковичі, Мархелівка, Ходосівка, Ярославичі, Кривичі
формуються повстанські загони отамана Дьякова. «Ґенерал Бредов не має сил лік-
відувати ці банди, – зазначив А.Шуберський. – Прошу повідомити, що ви можете
виділити з частин вашого корпусу для боротьби, оскільки названі села входять
[до] вашого району»79. Та М.Промтов лише послався на неможливість зняти час-
тини з фронту, принагідно поскаржившись на відсутність резервів80. Розміщений
у Білій Церкві запасний батальйон 4-ї стрілецької дивізії також не надавався для
бойових дій проти повстанців.
На початку грудня 1919 р. білоґвардійському командуванню забракло війсь-
кових сил для боротьби з повстанським рухом на Південній Київщині. У цей час
12-та більшовицька армія контратакувала білих на Правобережжі, скувавши вій-
ська Київської області ЗСПР. Спроби зупинити червоних виявилися невдалими, і
поступово білоґвардійські частини на фронті Козятин – Фастів – Київ – Мена
перейшли до оборони81. Та ледь військова слабкість білих стала очевидною, кіль-
кість повстанських загонів на Київщині почала стрімко збільшуватися. Повстанці
чинили напади на залізничні транспорти, обози білоґвардійських частин, псували
телеграфний зв’язок. «При появі значних загонів Добрармії загони розсипаються
по своїх домівках і майже невловимі», – вказував начальник розвідувального від-
ділу штабу військ Київської області ЗСПР82. На початку грудня більшовицький
об’єднаний штаб повстанських загонів України навіть видав було відозву до меш-
канців Київщини із закликом підніматися на повстання проти білоґвардійців83.
7 грудня виконувачем обов’язків начальника тилу військ Київської області
ЗСПР було призначено ґенерала Ґ.Розаліона-Сошальського84. Уже 9 грудня він
направив головнокомандувачеві ЗСПР ґенералові А.Денікіну доповідь, у якій
окреслив безрадісні перспективи боротьби із повстанським рухом: «Для підтри-
мання ладу [в] тиловому районі Правобережної Малоросії і боротьби з бандами
необхідна реальна сила. Фронт жодного вояка для цієї мети дати не може. Наявні
на місцях охоронні роти малонадійні, деякі заражені самостійністю і потребують
негайного переформування. Запасні батальйони [в] даний час перебувають у най-
ближчій смузі до фронту для забезпечення своєчасного надходження поповнення
й охорони найближчого тилу військ на фронті. Бандитизм [у] правобережному
районі розвивається: банди загрожують Черкасам, з’явилися банди поблизу
Кам’янки, виникла загроза Бобринському вузлу, банди біля Шполи, Василькова,
навіть поблизу Києва в Ярославичі (10 верст на схід від Боярки). Крім того, [у]
115Повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині...
районі Мошни, що на північ від Білозір’я, формуються два радянські полки. Біля
Холодного Яру банди силою до десяти тисяч Чучупаки, Коцури, Туза»85. Боротьбу
із повстанськими загонами Ґ.Розаліон-Сошальський збирався вести силою чоти-
рьох летючих загонів, на формування яких він просив виділити 2400 рушниць та
240 кулеметів. Поки ж ці загони перебували у стадії формування, ґенерал прохав
направити на боротьбу з повстанцями Київщини хоча б один піший батальйон та
кінний полк86. Зрозуміло, що за цілковитої відсутності резервів, та ще й у час мак-
симальної напруги на фронті, задовольнити це прохання А.Денікін не мав змоги.
Навіть відтягнення на боротьбу із повстанцями наявних у запіллі військових час-
тин сприймалося багатьма військовиками як недозволена розкіш. «Незважаючи
на просування червоних, значні сили Добрармії змушені займатися боротьбою зі
старими і новоствореними «бандами»...», – констатував у черговій доповіді
начальник розвідувального відділу штабу військ Київської області ЗСПР87.
Білоґвардійське командування побоювалося також, що розбита у листопадо-
вих боях армія УНР спробує прорватися через Київщину на Лівобережну Україну,
щоб там підняти повстання88. У доповіді начальника розвідувального відділу
штабу Київської області ЗСПР вказувалося, що українські частини «вірогідно до
Полтави не дійдуть, оскільки відомості, що є в них про повстанський рух у районі
Полтави, надзвичайно застарілі, можливо, що ці банди, проходячи через най-
більш охоплений повстанським рухом район, тобто Черкаський та Чигиринський
повіти, там залишаться»89. Це, на думку автора доповіді, було вкрай небажаним,
оскільки «з огляду на наявність у цих бандах значної кількості старшин, тобто
петлюрівських офіцерів, ці українські банди при своєму з’єднанні з бандами
Черкаського і Чигиринського повітів можуть надати їм суттєву підтримку як у
сенсі організації банд, так і в їх посиленні»90. Водночас білоґвардійське команду-
вання припускало, що війська УНР збираються підняти повстання у районі Білої
Церкви, щоб таким чином спробувати захопити Київ91. Відтак для операцій проти
армії УНР у Черкасах зосереджувався 76-й Кубанський полк 19-ї дивізії (замість
відправки до Києва, який саме штурмували більшовицькі війська)92. Насправді ж
знекровлена боями та епідемією тифу армія УНР поволі рухалася з Південної
Волині на захід Київщини. Командарм М.Омелянович-Павленко не планував
активних операцій проти білих, а прагнув лише відірватися від противника і
виграти час для відновлення боєздатності частин.
На початку грудня 1919 р. до Холодного Яру з Північної Херсонщини прибув
повстанський відділ отамана А.Гулого-Гуленка (500 шабель), який отримав від
головного отамана УНР С.Петлюри мандат на керівництво повстанськими загонами
Херсонщини, Катеринославщини й Південної Київщини93. Прибуття до Холодно-
ярської республіки представника уряду УНР пожвавило бойову діяльність повстан-
ців, але водночас і посилило ідеологічні конфлікти в їх середовищі. Коли в середині
грудня тритисячні загони С.Коцура й В.Чучупаки захопили Чигирин, між обома
ватажками повстанського руху відразу ж спалахнула жорстка суперечка. С.Коцур
призначив комендантом міста старшину зі свого загону, але В.Чучупака скасував це
розпорядження, призначивши натомість свою людину. Кількох бійців із загону
С.Коцура було розстріляно за звинуваченням у бандитизмі, після чого відносини
між отаманами остаточно зіпсувалися94. Невдовзі білоґвардійці швидкою контрата-
кою повернули Чигирин. Загін С.Коцура відступив на Фундукліївку, однак частину
його бійців дорогою роззброїли місцеві селяни, обурені грабунками й безчинствами
повстанців. Інша частина загону приєдналася до відділу А.Гулого-Гуленка (який
ставився до С.Коцура неґативно, вважаючи його пособником більшовиків)95. Після
цього загін А.Гулого-Гуленка вийшов на узбережжя Дніпра і розпочав приготуван-
ня до наступу на Черкаси. Як повідомляла білоґвардійська розвідка, одночасно
наступ на Черкаси з району Мошни мав повести загін Рябоконя, а загін В.Чучупаки
готувався напасти на ст. Боб ринська96.
116 М.А.Ковальчук
На середину грудня 1919 р. Київщина залишалася реґіоном із найбільш
організованим на Правобережжі самостійницьким повстанським рухом. При
цьому, як відзначалося у білоґвардійських зведеннях, саме район Холодного
Яру (Мошни – Корсунь – Бобринська – Фундукліївка – Чигирин) був «най-
більш загрозливим» у плані повстанської активності97. Начальник тилу військ
Київ ської області ЗСПР ґенерал Ґ.Розаліон-Сошальський наполегливо вимагав
від командування направити армійські частини для боротьби з повстанським
рухом у Черкаському й Чигиринському повітах. 15 грудня командувач військ
Київської області ЗСПР ґенерал А.Драґомиров віддав розпорядження про переда-
чу 3-го Осетинського кінного полку й Осетинського пішого батальйону зі складу
2-го корпусу в розпорядження начальника тилу військ області98. Наступного дня
Ґ.Ро заліон-Сошальський уже прохав командира 7-ї пішої дивізії ґенерала Н.Бре-
дова направити ці частини на ст. Корсунь99. На ст. Цвіткове зосереджувався
зведений ударний батальйон, що призначався для боротьби з повстанцями у
районі Кор сунь – Бобринська – Новомиргород – Звенигородка і був сформова-
ний із колишніх охоронних офіцерських рот і комендантських команд повітів
Лівобережної України100. У розпорядження начальника тилу військ Київської
області ЗСПР передавалися також розквартировані у районі Черкас ґвардійські
запасні батальйони. Крім того, Ґ.Розаліон-Сошальський розраховував, що після
придушення махновського повстанського руху на Катеринославщині з’єднання
3-го армійського корпусу ґенерала Я.Слащова також будуть перекинуті для опе-
рацій у Черкаському й Чигиринському повітах101.
Однак планам білоґвардійського командування не судилося збутися. Саме у
цей час 12-та більшовицька армія розгорнула наступ на Київ, а 16 грудня біло-
ґвардійці здали червоним столицю України102. Війська Київської області ЗСПР
було терміново підпорядковано командувачу військ Новоросійської області ґене-
ралу Н.Шиллінґу, який отримав від А.Денікіна наказ утримувати передусім
Південну Україну. На Київщині білоґвардійські війська мали обороняти перепра-
ви біля Кременчука і Черкас, міцно втримуючи лінію Черкаси – Бобрин-
ська – Цвіткове й христинівський залізничний вузол103. Частини 5-ї пішої дивізії
зосереджувалися для охорони залізниці, 2-й Лабинський і 2-й Таманський козачі
полки перекидалися на Катеринославщину для боротьби з махновцями, а 4-та
стрілецька дивізія виводилася в резерв на ст. Знам’янка104. «У зв’язку з безпере-
рвними грабунками і реквізиціями відступаючих військових частин ставлення
селян до Добрармії різко неґативне. У багатьох місцях селяни організуються для
нападу на обози військових частин», – повідомляв співробітник денікінської адмі-
ні страції на Київщині105. 17 грудня ґенерал Н.Шиллінґ доповідав командуванню:
«Усі тили Київської групи до лінії Катеринослав – Олександрівськ включно тепер
переповнені бандами, що загрожує перейти у стан суцільного повстання. Заліз-
ниці, з огляду на відсутність пального та діяльність банд, під загрозою повної
зупинки»106. 18 грудня в розпорядження начальника тилу Київської області
ЗСПР було надано 3 бронепотяги («Москвич», «Русский», «Донец»), призначені
для операцій проти повстанців на відтинках Фастів – Цвіткове – Христинівка –
Знам’янка107.
В умовах загального відступу білоґвардійці були вже не у змозі ліквідувати
повстанський рух на Київщині. «Денікінці не зуміли здобути околиць Холодного
Яру і знищити в них збройних сил, які під час відвороту «білої» армії форсували
залізницю Бобринська – Знам’янка, часто захоплювали потяги з бойовими припа-
сами і награбованим майном, хоч на цей відтинок стягнено поважну кількість
бронепотягів, які цілими днями без толку обстрілювали з дальнобійних гармат
холодноярські ліси і жорстоко розправлялися з дальшими селами», – згадував
сучасник108. У білоґвардійському розвідувальному зведенні від 18 грудня 1919 р.
чисельність загонів В.Чучупаки, зосереджених у районі Черкаси – Бобрин-
117Повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині...
ська – Фундукліївка – Новогеоргіївськ, визначалася в 6000 осіб, причому озброє-
них було не менше половини109. «При повному зосередженні у Коцури можна
вважати до 1500 чоловік, Чучупаки – до 1200 озброєних і 2–3 тис. неозброє-
них», – стверджувала розвідка білих110. 23–24 грудня в районі Черкас загін
В.Чучупаки (1000 осіб), здійснюючи мобілізацію, витримав бій із білими. 27 груд-
ня білоґвардійська розвідка відзначала скупчення близько 1500 холодноярських
повстанців у районі Чигирина. Загін С.Коцура, що налічував лише 400 бійців,
розташовувався в Новогеоргіївську111. Двотисячний повстанський загін було
помічено у районі ст. Бобринська–Фундукліївка, значні сили повстанців діяли
також у районі Таганча – Городище – Мошни112. Поблизу Корсуня виник парти-
занський загін колишнього прапорщика Гаркуші, який 22 грудня вчинив напад
на Нарбутівський цукровий завод. У Васильківському повіті білоґвардійцям вда-
лося розбити повстанський загін отамана Дьякова і навіть захопити його команди-
ра, якого було страчено. Уцілілі бійці загону Дьякова приєдналися до відділу
отамана Й.Зав зятого113. До боїв із повстанцями додавалися ще й сутички з армією
УНР у південно-західному районі Київщини. 26 грудня білоґвардійська кіннота
розгромила поблизу містечка Животова 3-тю дивізію армії УНР, але вже 28 груд-
ня під Жашковом українські частини завдали противникові значних втрат114.
Безумовно, діяльність повстансько-партизанських загонів сповільнювала ева-
куацію білоґвардійцями залізничних ліній Біла Церква – Цвіткове – Бобринська.
Унаслідок псування повстанцями залізниці зазнали катастрофи ешелони штабів
Зведеної ґвардійської пішої дивізії, 15-ї пішої дивізії, 2-го армійського корпусу.
Міст біля ст. Таганча було висаджено в повітря саме перед проходженням ешелону
штабу військ Київської області ЗСПР115. Відступ білоґвардійських частин похід-
ним порядком надзвичайно ускладнювався внаслідок постійних сутичок із пов-
станцями116. Денікінська адміністрація на місцях припинила своє існування, а її
вцілілі співробітники прагнули лише евакуюватися разом із військами. До речі,
разом із білоґвардійськими частинами відступав на південь і партизанський загін
отамана І.Струка, який не кинув своїх покровителів у час скрути117.
Наприкінці грудня 1919 р. остаточно дезорганізовані війська Київської облас-
ті ЗСПР під натиском 12-ї більшовицької армії відтягнулися до району Черкаси –
Цвіткове – Тальне – Умань118. 26 грудня червоні вибили білоґвардійців із Кре-
менчука, а 31 грудня за допомогою холодноярських повстанців захопили Черка-
си119. Рештки військ Київської області ЗСПР відступили на Єлисаветград – Оль-
віо піль, що дало змогу армії УНР безперешкодно зайняти район Умані. До
по чат ку січня 1920 р. переважну частину теренів Київщини знову зайняли росій-
ські більшовицькі війська. Холодноярська повстанська організація деякий час
уникала прямої конфронтації з червоними, прагнучи виграти час для організацій-
ної розбудови власних сил. Як писав 27 січня 1920 р. командувач армії УНР ґене-
рал М.Омеляно вич-Павленко своєму заступникові отаманові Ю.Тютюннику, заго-
ни А.Гулого-Гуленка, С.Коцура, В.Чучупаки «визнали принцип радянства, завдя-
ки чому мають спокійне відношення з більшовиками, зможуть дальше провадити
організаційну справу»120. Та якщо окремі повстанські отамани (С.Коцур) не поба-
жали поривати з радянською орієнтацією, то основні сили Холодноярської респуб-
ліки вже невдовзі розгорнули бойові дії проти червоних під прапором УНР.
В історії повстансько-партизанського руху на Київщині розпочиналася нова
сторінка...
Таким чином, наприкінці 1919 р. повстансько-партизанський рух на Київ-
щині став головним чинником дестабілізації денікінської влади в реґіоні.
Узятися за зброю селянина здебільшого змушували безчинства і свавілля біло-
ґвардійських частин, що досягли масового характеру. У політичному плані се ред
повстанців домінували самостійницькі (уенерівські) настрої. Повстанський рух,
що здійснювався під прапором УНР, виявився найбільш масштабним і організо-
118 М.А.Ковальчук
ваним. Слід відзначити, що незважаючи на певні симпатії до гасел радянської
влади, прибічників комуністичної доктрини у повстанському середовищі було
обмаль. Протягом кількох місяців партизанські загони цілковито дезорганізува-
ли ворожі комунікації у безпосередньому запіллі військ Київської області ЗСПР
й знищили місцеву адміністрацію. Утім, поразка УНР у війні з А.Денікіним не
дала змоги українському урядові скористатися наслідками повстанської актив-
ності. Зробити це вдалося більшовикам – адже саме діяльність повстансько-пар-
тизанських загонів у білоґвардійських тилах на Київщині значною мірою й
забезпечила успіх наступальних операцій Червоної армії на Правобережній
Україні наприкінці 1919 р.
1 Надмірно тенденційні й узагальнені праці радянських дослідників фактично не роз-
кривають теми і мають надзвичайно низьку наукову вартість. Див., наприклад: Кин Д.
Повстанческое движение против деникинщины на Украине // Летопись революции. –
1926. – №3/4 (18/19) – С.70–90; Міщенко С. Боротьба трудящих України проти білогвар-
дійської армії Денікіна. – Ужгород, 1963. – 76 с.; Балковий П. Війна без флангів.
Партизансько-повстанська боротьба українського народу проти білогвардійців та інтервен-
тів у 1918–1920 рр. – К., 1966. – 303 с.; Супруненко М. Боротьба трудящих України проти
денікінщини. – К., 1979. – 287 с.; Вовк Т. Збройна боротьба трудящих України в тилу
денікінської армії // Укр. іст. журн. – 1980. – №10. – С.66–75.
2 Шкуро А. Записки белого партизана // Белое дело. Добровольцы и партизаны. –
Москва, 1996. – С.222.
3 Деникин А. Очерки русской смуты. – Т.4, 5. Вооружённые силы Юга России. –
Москва, 2005. – С.498; Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). –
Ф.5956. – Оп.1. – Д.391. – Л.3 об. – 4.
4 Шкуро А. Записки белого партизана. – С.223.
5 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО
України). – Ф.1. – Оп.20. – Спр.116. – Арк.105.
6 Там само. – Оп.18. – Спр.63. – Арк.20.
7 Там само. – Оп.20. – Спр.39. – Арк.56, 61–62. Невдовзі виявилося, що навіть пере-
йшовши на бік білогвардійських військ, Струк не позбувся звички до грабунків та єврейсь-
ких погромів. «Найбільше зло – це отамани, що перейшли на наш бік, типу Струка, – писав
А.Денікіну з цього приводу головнокомандувач військами Київської області ЗСПР ґенерал
А.Драґомиров. – Це типовий розбійник, якому судилася, поза всяким сумнівом, шибени-
ця. Приймати їх до нас і зберігати їх загони – це [означає] лише паплюжити нашу справу»
(Деникин А. Очерки русской смуты. – Т.4, 5. – С.520). Водночас серед білогвардійців існу-
вали різні думки щодо моральної вартості повстанців. Так, один із керівників білогвардій-
ської контррозвідки в Україні поручник М.Ціммерман вважав отамана Струка та його
партизанів надійними й перевіреними борцями проти більшовизму (ГАРФ. – Ф.5881. –
Оп.2. – Д.724. – Л.28).
8 Сергійчук В. Погроми в Україні 1914–1920. Від штучних стереотипів до гіркої прав-
ди, приховуваної в радянських архівах. – К., 1998. – С.479–488.
9 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.18. – Спр.24. – Арк.3–4; КП(б)У за денікінщини
(матеріяли й документи) // Летопись революции. – 1930. – №1 (40). – С.222.
10 Российский государственный военный архив (далі – РГВА). – Ф.39540. – Оп.1. –
Д.35. – Л.93 об. – 94, 124–124 об.; Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-
білогвардійське збройне протистояння. – К., 2006. – С.533.
11 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.4.
12 Там же. – Ф.39660. – Оп.1. – Д.178. – Л.61.
13 Палій-Сидорянський М. «На рейді» // Гуртуймося. – 1931. – Ч.VIII. – С.27–30.
14 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі –
ЦДАВОУ України). – Ф.4592. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.7.
15 РГВА. – Ф.39660. – Оп.1. – Д.178. – Л.61; Там же. – Ф.39540. – Оп.1. – Д.25. –
Л.202; ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.39. – Арк.79.
16 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.1, 187.
17 Там же. – Л.1 об.
18 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.39. – Арк.78.
119Повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині...
19 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.1; ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.18. – Спр.23. –
Арк.12–12 зв.; Там само. – Ф.59. – Оп.1. – Спр.235. – Арк.35; Гражданская война на
Украине 1918–1920. Сб. документов и материалов: в 3-х т., 4-х кн. – Т.2: Борьба против
деникинщины и петлюровщины на Украине (май 1919 г. – февраль 1920 г.). – К., 1967. –
С.334; Габинский И. (Каляев). Воспоминания о повстанческом движении на Киевщине –
Полтавщине // Летопись революции. – 1926. – №2 (17). – С.27.
20 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.18. – Спр.40. – Арк.25 зв.
21 Коваль И. Борьба за власть в крестьянском уезде (Звенигородка, Киевской губернии
в 1918–1920 гг.) // Октябрьская революция. Первое пятилетие. – Х., 1922. – С.643.
22 РГВА. – Ф.39667. – Оп.1. – Д.20. – Л.4.
23 Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. – С.90.
24 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.131.
25 Там же. – Д.41. – Л.16; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.200 об.; ЦДАГО
України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.39. – Арк.92, 194.
26 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.39. – Арк.194. Див. також: Коваль Р. Отама-
ни гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998. – С.259.
27 Див. докладніше: Ковальчук М. Серед гасел та орієнтацій: з історії одного повстансько-
го формування (жовтень–грудень 1919 р.) // Вісник Київського національного лінгвістично-
го університету. Серія «Історія. Економіка. Філософія». – 2005. – Вип.10. – С.55–69.
28 Лисовик О., Огий Я., Матяш К. Красный рейд (из истории красной партизанщины)
// Летопись революции. – 1926. – №1(16). – С.144–145.
29 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. – Л. 77; Там же. – Д.43. – Л.15.
30 ЦДАВОУ України. – Ф.1078. – Оп.2. – Спр.210. – Арк.101.
31 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.18. – Спр.5. – Арк.8.
32 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. – Л.77; Там же. – Д.43. – Л.188.
33 Там же. – Д.43. – Л.15; Там же. – Д.50. – Л.8 об. За даними більшовицького
Зафронтового бюро ЦК КП(б)У, станом на 22 жовтня 1919 р. в загонах С.Коцура налічува-
лося до 5000 повстанців (ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.18. – Спр.40. – Арк.25 зв.).
34 ЦДАВО України. – Ф.3172. – Оп.3. – Спр.43. – Арк.156 зв.
35 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. – Л.77, 92; Там же. – Д.43. – Л.15.
36 Коваль И. Борьба за власть в крестьянском уезде (Звенигородка, Киевской губернии
в 1918–1920 гг.). – С.643; РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.15; ЦДАГО України. –
Ф.1. – Оп.18. – Спр.40. – Арк.25 зв.
37 Гражданская война на Украине 1918–1920. – Т.2. – С.735.
38 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.97.
39 ЦДАВОУ України. – Ф.1075. – Оп.2. – Спр.481а. – Арк.121–122; РГВА. – Ф.39666. –
Оп.1. – Д.41. – Л.92.
40 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.185.
41 Там же. – Л.162.
42 Див.: Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.40–41.
43 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. – Л.140.
44 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.121; Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.50. – Л.29.
45 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.152 об.
46 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.203.
47 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.119.
48 Там же. – Л.201.
49 Там же. – Л.100 об.
50 Там же. – Д.6. – Л.146.
51 Там же. – Д.13. – Л.12.
52 Там же. – Д.6. – Л.97 об.
53 Там же. – Л.98 об.; Там же. – Д.12. – Л.19; Там же. – Д.13. – Л.40, 85.
54 Там же. – Д.13. – Л.101.
55 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.178; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.65.
56 Там же. – Л.12.
57 Там же. – Ф. 39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.89, 91, 99.
58 Там же. – Л.89, 91, 99.
59 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.12. – Л.30.
60 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.181.
120 М.А.Ковальчук
61 Там же. – Л.188, 189, 191 об., 223, 225; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.64,
66 об., 67.
62 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.193.
63 Там же. – Л.174–174 об.
64 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.66.
65 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.50. – Л.9–9 об.; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. –
Л.118; Там же. – Д.12. – Л.21, 58; Там же. – Д.13. – Л.18.
66 Там же. – Д.12. – Л.21.
67 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.50. – Л.5; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.201;
Там же. – Д.12. – Л.6.
68 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.185, Л.186–187, 191; Там же. – Д.50. –
Л.17 об.
69 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.12. – Л.37–38.
70 Там же. – Д.43. – Л.116; Там же. – Д.50. – Л.5 об.; Там же. – Д.6. – Л.201.
71 Там же. – Д.13. – Л.17.
72 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.50. – Л.10 об., 14 об.; Там же. – Д.43. – Л.224 об.
73 Коваль И. Борьба за власть в крестьянском уезде (Звенигородка, Киевской губернии
в 1918–1920 гг.). – С.643.
74 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.223.
75 Там же. – Д.50. – Л.16.
76 Там же. – Д.43. – Л.223.
77 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.12. – Л.29; Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. –
Л.223–223 об.; Там же. – Д.41. – Л.140.
78 Там же. – Д.43. – Л.223 об.; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.67 об.
79 Там же. – Д.12. – Л.20.
80 Там же. – Д.6. – Л.115; Там же. – Д.13. – Л.145.
81 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.2. – Д.492. – Л.3, 14.
82 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.152 об.
83 Гражданская война на Украине 1918–1920. – Т.2. – С.535–537.
84 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.50. – Л.41.
85 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.58–58 об.
86 Там же. – Л.58–58 об.
87 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.159.
88 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.70–70 об.; Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. –
Л.144; Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. – С.276.
89 РГВА. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. – Л.144.
90 Там же. – Л.144.
91 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.70–70 об.; Там же. – Ф.40238. – Оп.1. – Д.45. –
Л.40.
92 Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.70 об.
93 Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919–6.V.1920). – К., 2001. – С.129; ЦДАВОУ
України. – Ф.3275. – Оп.1. – Спр.5а. – Арк.58 зв.; РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. –
Л.65 об.; Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.175 об. – 176.
94 РГВА. – Л.173.
95 Там же. – Л.175; Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919–6.V.1920). – С.228.
96 РГВА. – Л.167, 175 об. – 176.
97 Там же. – Л.166 об.; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.65.
98 Там же. – Д.6. – Л.69.
99 Там же. – Л.162.
100 Там же. – Л.160–160 об.
101 Там же. – Л.173 об.
102 Гражданская война на Украине 1918–1920. – Т.2. – С.553–554, 563.
103 Клавинг В. Гражданская война в России: белые армии. – Москва; Санкт-Петербург,
2003. – С.139; ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.2. – Д.492. – Л.21.
104 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.22 – 22 об.
105 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.205 – 205 об.; Там же. – Ф.39668. – Оп.1. –
Д.13. – Л.49 – 49 об.
106 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.2. – Д.492. – Л.16.
121Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
107 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.21.
108 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр // Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч.2. – С.6.
109 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.71 об. Водночас у зведенні білогвардійської
розвідки від 17 грудня вказувалося, що загін В.Чучупаки налічує 600 бійців (у тому числі
200 озброєних) при 1 гарматі, 18 кулеметах, а загін С.Коцура – 600 озброєних повстанців
при 8 легких гарматах, 32 кулеметах (Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.168).
110 Там же. – Д.43. – Л.168.
111 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. – Л.153 – 153 об., 155.
112 Там же. – Л.152.
113 Шляховий М. Записки повстанця. – К., 1999. – С.20; ЦДАВО України. – Ф.1078. –
Оп.2. – Спр.210. – Арк.101.
114 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії війська Української
Народної Республіки. – Т.І: Рік 1919. – Нью-Йорк, 1971. – С.229–232; Столыпин А.
Записки драгунского офицера (1917–1920 гг.). – Санкт-Петербург, 1992. – С.93–94;
Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920). – К., 2007. – С.245.
115 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.45.
116 Див. наприклад: Корсак В. Великий исход // Белое дело. – Т.10. Бредовский
поход. – Москва, 2003. – С.13–57.
117 ЦДАВО України. – Ф.3504. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.40.
118 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.2. – Д.492. – Л.22.
119 Там же. – Л.31; Дикий А. Из истории партизанской борьбы на Черкащине (Воспо-
минания о 1919 годе) // Летопись революции. – 1927. – №2 (23). – С.102–103.
120 Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919 – 6.V.1920). – С.138.
On the base of the unknown archival documents and memoirs of contemporaries
the author investigates the expanding of insurrectional movement in the Kyiv’s region
against the white troops of general A.Denikin in 1919–1920, reconstructs course of the
operation activity of the insurgent detachments and determines their political trend.
С.В.Кульчицький*
КОЛИ І ЯК ВІДБУЛОСЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ З УРСР
Автор твердить, що пакт Ріббентропа–Молотова передував приєднанню
Західної України до СРСР, але не став безпосередньою причиною возз’єднання
земель українського народу. У 1941 р. німецько-радянські договори щодо Польщі
були визнані такими, що втратили силу. Право українського народу на воз-
з’єднання своїх земель було визнане керівниками трьох держав антигітлерів-
ської коаліції, які виступали від імені Об’єднаних Націй.
17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула радянсько-польський кордон і
розпочала «визвольний похід». Сталінський уряд приступив до реалізації пакту
Ріббентропа–Молотова. Цей пакт є швидше живим, ніж мертвим навіть тепер. Аж
до червня 1997 р. Румунія висувала територіальні претензії до України, пов’язані
з анексією Радянським Союзом Бессарабії і Північної Буковини. Із заяви прези-
дента Румунії Траяна Басеску, яку він зробив у травні 2009 р., випливає, що
румунсько-молдовський кордон не є державним1. Цим ставиться під сумнів існу-
вання Молдови.
Коли мова заходить про возз’єднання українських земель в єдиній державі –
Українській РСР, історики поєднують два протилежні за змістом твердження:
по-перше, з правового погляду возз’єднання було наслідком злочинної змови двох
* Кульчицький Станіслав Владиславович – д-р іст. наук, професор, завідувач відділу
історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ.
|