П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел

П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел

Стаття присвячена маловідомим аспектам історії п’ятьох резиденцій українських гетьманів XVII – XVII ст. – Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Мазепи та К.Розумовського. До наукового обігу уперше вводиться інформація про результати останніх археологічних досліджень Суботова та відомості...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2005
1. Verfasser: Попельницька, О.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2005
Schriftenreihe:Історико-географічні дослідження в Україні
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54044
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел / О. Попельницька // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 50-83. — Бібліогр.: 75 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-54044
record_format dspace
spelling irk-123456789-540442014-01-30T03:09:46Z П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел Попельницька, О. Стаття присвячена маловідомим аспектам історії п’ятьох резиденцій українських гетьманів XVII – XVII ст. – Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Мазепи та К.Розумовського. До наукового обігу уперше вводиться інформація про результати останніх археологічних досліджень Суботова та відомості з історичної топографії «гетьманських» міст. The present investigation is dedicated to the history of little-known aspects of the residences of such hetmans: B.Khmelytski, I.Vuhovskyi, P.Doroshenko, I.Mazepa and K.Razumovskyi, who were Ukrainian rulers in the XVII-XVIII cenyuries. The information of new archeological finds from the sites of Subotiv, Chyhyryn, Baturyn as well as the historical topography data of hetmans’ capitals were for the first time introduced into practice by the author. 2005 Article П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел / О. Попельницька // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 50-83. — Бібліогр.: 75 назв. — укр. XXXX-0022 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54044 930.22 (477.4) «1648 – 1781» uk Історико-географічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description Стаття присвячена маловідомим аспектам історії п’ятьох резиденцій українських гетьманів XVII – XVII ст. – Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Мазепи та К.Розумовського. До наукового обігу уперше вводиться інформація про результати останніх археологічних досліджень Суботова та відомості з історичної топографії «гетьманських» міст.
format Article
author Попельницька, О.
spellingShingle Попельницька, О.
П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел
Історико-географічні дослідження в Україні
author_facet Попельницька, О.
author_sort Попельницька, О.
title П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел
title_short П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел
title_full П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел
title_fullStr П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел
title_full_unstemmed П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел
title_sort п’ять гетьманських резиденцій: суботів, чигирин, батурин, глухів, козелець: інформація історичних джерел
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2005
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54044
citation_txt П’ять гетьманських резиденцій: Суботів, Чигирин, Батурин, Глухів, Козелець: інформація історичних джерел / О. Попельницька // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 50-83. — Бібліогр.: 75 назв. — укр.
series Історико-географічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv AT popelʹnicʹkao pâtʹgetʹmansʹkihrezidencíjsubotívčigirinbaturingluhívkozelecʹínformacíâístoričnihdžerel
first_indexed 2025-07-05T05:24:58Z
last_indexed 2025-07-05T05:24:58Z
_version_ 1836783343525429248
fulltext 50 УДК 930.22 (477.4) «1648 – 1781» Олена Попельницька П’ЯТЬ ГЕТЬМАНСЬКИХ РЕЗИДЕНЦІЙ: СУБОТІВ, ЧИГИРИН, БАТУРИН, ГЛУХІВ, КОЗЕЛЕЦЬ: ІНФОРМАЦІЯ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ Стаття присвячена маловідомим аспектам історії п’я- тьох резиденцій українських гетьманів XVII – XVII ст. – Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Мазепи та К.Розумовського. До наукового обігу уперше вводить- ся інформація про результати останніх археологічних до- сліджень Суботова та відомості з історичної топографії «гетьманських» міст. I снування Гетьманської держави охоплює, за визначен- ням відомої дослідниці Н.Полонської-Василенко, до- сить короткий історичний час – з 1648 до 1781 року, коли Російська імперія остаточно інкорпорувала її і перетвори- ла на намісництво. На чолі Української держави стояв геть- ман, першим з яких був Богдан Хмельницький. Протягом іс- нування Гетьманщини на території України постійно велися військові дії, через що гетьмани не мали єдиної постійної сто- лиці. За Богдана Хмельницького вона перебувала у Чигирині. За часів так званої «Руїни» Чигирин лишався резиденцією гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Юрій Хмельницький під час свого третього гетьманування короткий час мав за столицю Немирів на Поділлі, лівобережний гетьман Іван Брюховецький – Гадяч, а Дем’ян Многогрішний переніс свою резиденцію до Батурина, який Іван Мазепа розбудував на зразок західноєвропейських столиць. Останню столицю геть- манів – Глухів прикрашали гарні споруди та пишні храми; там збудували і гетьманський палац1. Крім офіційних столиць багато хто з гетьманів мав і неофіцій- 51 ні резиденції, де вони мешкали з родинами, приймали інозем- них послів, проводили ради козацької старшини. Іноді значення цих «тіньових» столиць було не меншим за офіційні. У дослідженні, що пропонується, розглядається п’ять геть- манських столиць та резиденцій, в історичних долях яких, на нашу думку, найбільш яскраво відбилися тогочасні тенденції українського політичного та культурного життя, відобразилися характерні риси правління того чи іншого видатного гетьмана – керманича української держави не певному етапі її розвитку. Проблема дослідження історичної долі резиденцій україн- ських гетьманів другої половини XVII – XVIII ст. набула акту- альності тільки після здобуття Україною незалежності 1991 р. До цього увага приділялася тільки Суботову – родовому маєт- ку Б.Хмельницього та Чигирину (історичній топографії, архі- тектурним та археологічним пам’яткам), де впродовж 1950 – 1970-х рр. відбулися археологічні розкопки. Побіжно (проте недостатньо) історія Суботова, Чигирина, Батурина, Глухова та Козельця була висвітлена на сторінках багатотомного видання «Історія міст і сіл України», що поба- чило світ у 1970-х рр. Більш об’єктивно відображення історич- на цих міст знайшла у статтях енциклопедичного довідника «Чернігівщина», виданого Українською радянською енцикло- педією 1990 року. Проте найбільші зрушення у дослідженні історії резиденцій відбулися протягом останнього десятиліття. У цей час прове- дено систематичні археологічні розкопки Батурина, Чигирина та Суботова, результати яких значно доповнили свідчення пи- семних, картографічних та образотворчих джерел. У 1989 р. був створений Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» з філіалом у Суботові, головним завданням якого є дослідження та відтворення історико-культурної спадщини першої гетьманської столиці. На початку 1990-х рр. створено Музей гетьманства у Києві. Науковці цих установ приділяють значну увагу дослідженню джерельних пам’яток, пов’язаних з історією цих резиденцій. Результати студій знайшли відобра- ження у публікаціях випусків збірок наукових праць «Нові до- 52 слідження пам’яток козацької доби в Україні» (1993 – 2003 рр.). До кожного з 12-ти видань збірки увійшли тексти виступів на- уковців на щорічних конференціях Науково-дослідного центру «Часи козацькі» Українського товариства охорони пам’яток іс- торії та культури. У 1996 – 1998 рр., після репринтного перевидання 11-том- ної «Історії України-Руси» М.Грушевського (1913 – 1936 рр.), вітчизняні дослідники нарешті дістали змогу ознайомитись зі значним фактичним матеріалом, пов’язаним з політичним життям двох столиць другої половини XVII ст. – Чигирина та Суботова, що міститься у IX – Х томах. 1. СУБОТІВ – «УЛЮБЛЕНЕ ГЕТЬМАНСЬКЕ МІСТЕЧКО» Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України – Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Тарас Шевченко Посол Венеційської республіки Віміна, який з дипломатич- ною місією відвідав Богдана Хмельницького у Суботові в черв- ні 1650 р., у своїх мемуарах зауважив, що це – «улюблене міс- течко» гетьмана2. Там по кілька днів любив перепочити гетьман, повертаючись з військових походів, і тільки потім їхав до своєї офіційної резиденції – Чигирина, де вирішував державні питан- ня. Для зручності сполучення між Чигирином та Суботовом, за свідченням П.Алепського, над заболоченою низиною зі ставами та островами була прокладена 14-км гребля (гать) з дорогою3. Хутір Суботів4 (зараз – селище Чигиринського району Черкаської області у межиріччі Тясмину і Суботи) зі слобо- дою Новоселицею заснував неподалік Чигиринського замку на кордоні з «Диким полем» батько Б.Хмельницького, шляхтич Михайло Хмельницький, на землі, у 1616 р. подарованій йому корсунсько-чигиринським старостою Я.Даниловичем5. У 1893 р. в Новоселиці під час оранки був знайдений скарб: три великі мідні казани (зараз перебувають у Національному музеї історії України)6, дві олов’яні тарелі, бойовий молот та ло- 53 пата-заступ7. Важко сказати, чи має якесь відношення цей скарб до господарства гетьманського хутора Новоселиці, пороте час побутування речей – XVI – XVII ст. – не викликає сумнівів. Після загибелі М.Хмельницького на війні право на його маєтності, отримані 1646 р. від польського короля, одержав син покійного, Богдан. Проте, як показали наступні події, Б.Хмельницький (спочатку – писар Війська Запорозького, а з 1638 р. – чигиринський сотник) не мав документів, які б під- тверджували його право власності. Можливо, надання Суботова королем, з яким у Б.Хмельницького були непогані стосунки, мало вигляд усної домовленності. У Суботові Б.Хмельницький заснував заможне господарство з рибними ставками, млинами, великою садибою, орними по- лями, табунами коней, пасікою. На той час суботівські шинки складали навіть конкуренцію чигиринськими8. Однак, іділія тривала недовго. У 1648 р. чигиринський підста- роста Д.Чаплинський здійснив «наїзд» на Суботів на підставі відсутності у Б.Хмельницького офіційних документів на ці ма- єтності9. Конфіскація Суботова та засудження Хмельницького до смер- ті за непокору старостинському уряду суттєво змінила долю колишнього сотника. Рятуючись від страти, Богдан подався на Січ, де був обраний гетьманом Війська Запорозького, якого ви- знав і король. З Запоріжжя Хмельницький на чолі козацького війська виступив на Центральну Україну і невдовзі відвоював Суботів (де відбудував садибу і відновив пасіку) та Чигирин – резиденцію підстарости Д.Чаплинського. Право Хмельницького на володіння Чигиринським повітом, надане польським коро- лем, 1651 р. закріпив Білоцерківський трактат10. Чигирин став столицею Війська Запорозького, де вирішувались головні пи- тання миру і війни. Суботів набув ролі другої резиденції, де гетьман приймав іно- земних дипломатів «без протоколу», у домашній атмосфері. У 1653 р. там мав аудієнцію посол московського царя, піддячий Фомін. З Суботова було видано чимало гетьманських «універ- салів» – законодавчих документів, що мали юридичну силу у 54 межах Гетьманщини. У середині XVII ст. Суботів з хутора пере- творився на сотенне містечко. За відсутності Б.Хмельницького у Суботові постійно мешкав його старший син Тиміш (Тимофій), який спорудив навколо батькової садиби укріплення – ров і два ряди земляних валів11. Досить лаконічні свідчення мандрівника Павла Алепського (1654 р.) про укріплений двір Б.Хмельницького доповнюють результати археологічних досліджень замчища у Суботові. У 1953 р., з метою з’ясування місця розташування будинку Б.Хмельницького булb проведені археологічні дослідження., під час яких найдені фундаменти (9,7 х 10,4 м) мурованої споруди, яку мистецтвознавець Г.Логвин на графічній реконструкції зам- ку Хмельницького зобразив у вигляді оборонної вежі. У 1969 – 1973 та 1990 – 1992 рр. на замчищі працював Суботівський загін Чигиринської археологічної експедиції на чолі з П.А.Горішним та М.П.Кучерою. Тоді виявлено кам’яні підмурки ще двох де- рев’яних веж з рештками зрубів, досліджено конструкції валів, уточнено розміри фундаменту, виявленого у 1953 р. Питання ідентифікації останнього (частина палацу Б.Хмельницького чи башта-донжон) до сьогодні остаточно не вирішено. Брак фінан- сування на розкопки на дозволяє вивчати цю історичну і архео- логічну пам’ятку у повному обсязі. На 1997 р. з 2 га площі замку було досліджено тільки 5 % 12. З суботівського замку вели дві підземні галереї, що мали воєнне значення: одна з’єднувала садибу Хмельницького з Іллінською оборонною церквою, друга виходила у степ13. Мурована Іллінська церква споруджена у 1651 – 1656 рр. на пагорбі навпроти гетьманського двору для захисту підступів до нього під час ворожого нападу. За своїм розташуванням церк- ва одержала у мешканців Суботова визначення «горянська». Вона панувала як над містечком, розташованим біля підніжжя пагорба, так і над довколишнім оточенням. За переказами, у це- гляній храмовій кладці були використані вапнякові брили з ро- зібраної татарської мечеті, розташованої у степу в 5 милях від Суботова14. Вишукані фронтони Іллінської церкви дозволяють фахівцям 55 визначити цю будівлю як перехідну форму від архітектури ре- несансу до бароко. Однак, споруджена українським майстрами, церква має мало спільного з готичними та ренесансними косте- лами Правобережної України та Польщі XVІ – XVII ст. Це – не- велика, квадратна у плані споруда зі склепіннями та гранчастою апсидою. Церква має потужні стіни з брил пісковику та жолоб- частої цегли, у товщі яких з заходу розміщені сходи на горище з вікнами-бійницями, пристосовані для оборонної мети. Адже ця споруда слугувала окремим укріпленням (в разі потреби могла оборонятись самостійно) системи захисту гетьманського замку, підсилюючи західну частину. З садибою гетьмана церкву з’єд- нував підземний хід15. Будівництво храму такого суворого і ла- конічного типу у середині XVII ст. обумовлювало важке еконо- мічне та політичне становище прикордонних земель Україні, де розташовувався Суботів16. Іллінська церква будувалась не тільки як воєнна твердиня, а як домова церква Хмельницьких і родинна усипальниця. 23 серпня 1657 р. у ній поховано Богдана Хмельницького, який по- мер 27 липня у Чигирині. Як свідчить «Чернігівський літопис», у 1664 р. польські жовніри генерала С.Чарнецького викинули останки Б.Хмельницького з церковного склепу та зруйнували гетьманську садибу. Та у наукових колах літописне повідомлен- ня про зруйнування поховання Б.Хмельницького не вважається беззаперечним. Наприкінці ХІХ ст. український етнограф і фольклорист Марко Грушевський записав в Суботові кілька народних пе- реказів про місце поховання гетьмана, які уклав у збірку «Гетьманське гніздо. Урочища і перевози села Суботова» (1897 – 1899 рр.), у 1909 р. надруковану в № 91 «Записок» Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові17. У першому з переказів говорилося, що гетьмана спочатку по- ховано у склепі під Іллінською церквою, а коли жовніри вики- нули з могили його кістки, їх перепоховали під одним з кам’я- них хрестів на цвинтарі Іллінського храму. Другий переказ розповідав, що справжня могила Богдана – у дерев’яному Михайлівському храмі, а біля Іллінської церкви 56 для введення в оману поляків поховано «підмінного Богдана». Перші спроби виявлення поховання Б.Хмельницького здій- снила експедиція Київського археографічного товариства у 1861 – 1869 р., коли археологічно був досліджений храм з при- леглою територією18. Іллінський храм, історична реліквія українського народу, у XIX – XX ст. неодноразово реставрували. У 1820 р. церк- ва, що на той час занепала, як цвинтарна була «приписана» до Михайлівського храму. Т.Шевченко, який відвідав Суботів у 1843 та 1845 р., почав збір коштів на реставрацію церкви, де- рев’яні конструкція якої підгнили, а склепіння тріснули. На той час уряд прийняв рішення розібрати храмову споруду. Проте суботівський священик Р.Орловський протягом 1852 – 1861 рр. не дозволив остаточно зруйнувати церкву. Він тим ча- сом збирав кошти на її ремонт, який відбувся впродовж 1861 – 1869 рр. Іллінська церква діяла з 1869 до 1929 р. і в 1941 – 1962 рр. У 1962 – 1990 рр. там перебував музей-усипальниця Б.Хмельницького19. Храмову споруду Іллінської церкви науковці досліджу- вали двічі. Матеріали історико-археологічних досліджень 1953 р. дали підставу Г.Логвину відтворити первісний ви- гляд споруди, покладений в основу наступних реконструкцій. 1954 р. в Іллінській церкві встановлено символічний надгробок Б.Хмельницького. У 1969 – 1973 рр. біля входу до храму архе- ологи знайшли три чоловічі поховання XVII ст. у трунах, які могли належати членам родини гетьмана. Могили Богдана та Тимоша Хмельницьких (про які у ХІХ ст. писав Л.Похилевич у «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии») в церкві виявлені не були20. У 1977 р. були відновлені первісні форми даху з полив’яної зеленої черепиці, порталу та барокового фронтону, віконниці з кольоровими шибками та інші деталі декору храму. У 1993 – 1995 рр., в зв’язку з підготовкою до відзначення 400-річчя від дня народження Б.Хмельницького, дах церкви було перекрито міддю, будівлю потиньковано і побілено, оновлено дзвіницю21. З 1989 р. Іллінська церква, видатна пам’ятка культури і істо- 57 рії, знову функціонує як діюча. Її взято під охорону держави і включено до Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Крім мурованої Іллінської церкви у Суботові XVII ст. існу- вали два дерев’яні храми: Воскресенський та Михайлівський. Останній («низянський», на противагу Іллінській «горянській» церкві) розташовувався на ринку. За даними П.Алепського церква споруджена батьком Б.Хмельницького – Михайлом. Пізніше гетьман відбудував Михайлівську церкву, знищену під час війни, бо П.Алепський 1654 р. описував цей храм як новий. У 1664 р. Михайлівська церква згоріла при нападі військ Д.Чарнецького, та її відбудували ще двічі, у 1718 та 1786 р. У 1874 р. на її місці споруджено більш просторий храм, який про- існував до 1935 р. 1653 р. у Михайлівській церкві поховали Тимоша, що загинув у Молдові. Над його могилою висіла корогва з портретом геть- манича, зображеним верхи на коні, з мечем і булавою. Згідно суботівських переказів, при перебудові Михайлівської церк- ви у середині ХІХ ст. виявлено склеп з похованням Тимофія Хмельницького. Проте дослідниця Н.Кукса, посилаючись на свідчення старожилів Суботова початку ХХ ст. про виявлення дитячого поховання під церковним престолом, вважає, що то – могила найменшого сина Б.Хмельницького, забитого у 1647 р. під час «наїзду» на Суботів Д.Чаплинським22. У дворі небіжчика Тимоша Хмельницького у Суботові деякий час жила його удова, Розандра23. Ця вродлива і освічена (знала волоську, турецьку, грецьку та руську мови)24 жінка походила з роду господарів Молдавії і перебувала у родинних зв’язках з ба- гатьма європейськими правлячими династіями. Її сестра Гелена – дружина коронного гетьмана Литви Януша Радзивіла25. Руки Розандри свого часу просили польський коронний гетьман Каліновський, староста кремінецький П.Потоцький (син ко- ронного гетьмана Речі Посполитої) та С.Ракоці, син господаря Семигороду (Трансильванії)26. У 1650 р. Богдан Хмельницький почав думати про похід у Молдавію. Того року до Чигирина прибули посли від господа- 58 ря Молдови Василя Лупула для обговорення питання шлю- бу Тимоша з Розандрою. Хоча гетьманич не був досить шля- хетним для того, щоб поріднитись з вельможними Лупулами, однак за Тимошем стояла 16-тисячна козацька армія (без ура- хування сили союзників Богдана – татар), готова за першим на- казом ступити на землю Молдови, яку господар мав намір вико- ристати для зміцнення власних позицій. Гетьман, з свого боку, прагнув здобути нового союзника у війні проти Польщі та ви- гідний стратегічний і економічний плацдарм – землі Молдови та Валахії. Весілля, призначене на кінець 1650 р., не відбулося: уряд Туреччини, протектор Молдови, не погодився на це він- чання. На початку 1651 р. Розандру як заложницю забрали до Стамбула, з якого вона повернулась до Ясс через рік. У 1652 р. Тиміш з військом підійшов до молдавського кордону і у серп- ні все ж відбулось весілля в Яссах, звідки молодята вируши- ли до Чигирина. Військовий похід у Молдову деякі налашто- вані романтично мемуаристи XVII – XIX ст. порівнювали з Троянською війною, а Розандру – з прекрасною Єленою. Доля Розандри склалась трагічно. Її сини-близнята народилися вже після загибелі їх батька, Тимоша Хмельницького. Поховавши чоловіка, Розандра деякий час жила при гетьманському дво- рі, а потім з дітьми переїхала до прикордонного замку Рашків на Дністрі, одержаного від Конецпольського. На той час її се- стра з чоловіком, батько та мати вже померли. Спроба брата Розандри, господаря Молдови Стефана, у 1659 р. забрати се- стру, не мала успіху: його конвой, висланий по неї, розбили ко- заки27. Розандра, ще молода жінка, жила у Рашкові удовою. У листах до царя Олексія Михайловича невістка Богдана проси- ла затвердити за нею право на володіння трьома маєтками, по- дарованими їй покійним гетьманом та дозволити перебратись у безпечне місце. Адже одного разу вже сталося так, що загони «гультяїв» захопили садибу «Тимошихи» (так її називали того- часні документи), а її саму побили батогами. Зрештою Розандра виїхала до Волощини. Проте, своєї долі їй не вдалось уникну- ти. За свідченням С.Величка, Розандру вбили козаки отамана 59 Дрозденка, яким вона навіть під тортурами не виказала місця переховування родинних скарбів28. Єдиним матеріальним свідченням перебування цієї жінки в Україні стало її золоте намисто з коштовним камінням, зобра- жене у XVIII томі «Киевской старины» за 1887 рік. Воно похо- дило зі здобичі, захопленої Дрозденоком29. Цю прикрасу пода- рував Спаському храму Білої Церкви полковник Семен Палій. Намисто Розандри, історія якого була викладена у описі храмо- вого майна за 1740 р., у 1887 р. бачив на іконі Спаської церкви М.Костомаров30. Живописні руїни колишнього «улюбленого містечка» Бог- дана, Суботова, продовжували бути історичною святинею укра- їнського народу. Свого часу вони надихнули молодого Т.Шев- ченка на створення графічних і поетичних робіт: вірша «Стоїть в селі Суботові...», малюнків «Богданова церква у Суботові», «Богданові руїни в Суботові», «Будинок Хмельницького в Суботові». Хоча сьогодні у Суботові ніщо, крім Іллінської церкви, не нагадує про колишню велич і значимість для України цього «улюбленого містечка» гетьмана, це невелике селище і досі привертає до себе увагу як місце, де колись не раз вирішува- лась доля України. 2.ЧИГИРИН – ТРИЧІ ГЕТЬМАНСЬКА СТОЛИЦЯ Не могли знати ні сотники, ні полковники, Що наш гетьман Хмельницький, Батя Богдан-Зіновій чигиринський У городі Чигирині задумав і загадав! Дванадцять пар гармат вперед себе одсилає, А сам з городу Чигирина рушає. Народна пісня Місто Чигирин (зараз – райцентр у Черкаській області), роз- ташоване у поріччі Дніпра і Тясмину, протягом майже трид- цяти років (з 1648 до 1675 рр.) грало провідну роль у тогочас- ній політичній історії. Там, у гетьманській столиці (спочатку Б.Хмельницького, а згодом – І.Виговського та П.Дорошенка) 60 вирішувалась доля не тільки України, а подекуди і усієї Західної Європи. Тут розташовувались і резиденції двох митрополитів – Діонісія Балабана (1657 – 1663 рр.) та Йосипа Нелюбовича- Тукальського (1663 – 1675 рр.) – сподвижників І.Виговського і П.Дорошенка. У 1592 р. Чигирин (тоді вже чимале за розмірами міс- течко) одержав самоуправління за Магдебурзьким пра- вом. На рубежі XVI – XVII ст. на Замковій горі, що височі- ла над містом, споруджено військову фортецю. Приблизно тоді саме у поріччі Тясмину було утворене Чигиринське ста- роство (адміністративна одиниця Речі Посполитої) з цен- тром у Чигирині. Неприступний Чигиринський замок від часу заснування став потужною ланкою у ланцюгу оборон- них фортець Терехтемирів – Канів – Черкаси – Чигирин – Умань – Могилів-Подільський. Цей захисний рубіж створено Річчю Посполитою для захисту населення міст і сіл «коро- лівщини» – території, підпорядкованої польському королю. Чигиринський замок на початку XVII ст. став одним з най- південніших форпостів польської держави, що далеко вису- вався у степ. До кордонів Кримського ханства від Чигирина було усього п’ять днів шляху вершника (що вважалось незна- чною відстанню). На південь від Чигирина, біля Чорного лісу, у XVI – XVII ст. проходили кордони «Дикого поля» – кочо- вищ ногайських татар, федератів Кримського ханства. Незважаючи на загрозу постійних набігів кочівників, Чигирин швидко став чималим і людним містом. Королівський пере- пис населення у 1616 р. зафіксував у Чигирині 500 козацьких та 50 міщанських дворів. Приблизно у той саме час у Києві (в 1552 р.) нараховувалось 450 дворів. З 1620 р. Чигирин – козаць- ке місто, центр однойменного полку та сотні, тому серед його населення переважали козаки. Неподалік фортеці знаходився православний Троїцький монастир, перша згадка про який да- тована 1627 р. Чигиринський замок також захищав і населення навко- лишньої території (староства), що почало заселяти поріччя Тясмина з кінця XVI ст., опановуючи у степу родючі чорнозе- 61 ми та інші природні багатства. Цих вихідців з Поділля, Волині, Полудневої Київщини не лякала татарська загроза: поряд з їх хуторами і слободами височіли міцні стіни фортеці, за якими вони і їх пожиток завжди могли знайти захист та притулок у час небезпеки31. За свідченням мемуариста П.Алепського, Чигирин за Б.Хмель- ницького мав вражаючий вигляд, хоч вже тоді фортеця пере- бувала у досить занедбаному стані. «Малий замок» (цитадель фортеці) на Чигиринській горі був видний здалеку, ще на під’їз- дах до міста. Замок з «підзамчем» був просторою, високою і не- приступною твердинею, оточеною болотами і ручаями. На його стінах стояли 16 гармат (переважно трофейних), що сяяли на сонці, наче золото. До фортеці вела одна брама, Спаська, на- звана на честь найдавнішої міської церкви. У межах укріплень знаходились двори міщан та козаків, війта та «городового ота- мана», козацьких полковників та замкових урядовців, грець- ких митрополитів, (що перебували при гетьманському дворі) та генерального писаря І.Виговського – найближчого дорад- ника гетьмана. Там був і «заїзжий двір», де зупинялись посли, які прибували до гетьмана. Біля підніжжя Замкової гори розта- шовувався великий двір Хмельницького з гетьманською скарб- ницею. Охорону фортеці з замком здійснювали два козацьких полки, загони кримських татар – союзників Хмельницького та західноєвропейські найманці. В 1657 р., за словами турецького мандрівника Евлія Челебі, у Нижньому місті нараховувалось 10 тисяч будинків та 27 дзвіниць32. До останніх, ймовірно, мандрів- ник помилково зарахував і фортечні башти. Найдавніша з церков Чигирина, соборна Спаська (ім’я якої перебрала міська брама), уперше згадується у джерелах в 1596 р., а Ттрьохглавий дерев’яний Успенський храм – на по- чатку XVII ст. Останній знаходився поряд гетьманського дво- ру. У 1650 р. у ньому правив службу коринфський митрополит Йосиф (що загинув у 1651 р. під Берестечком), а в 1653 р. там відспівували сина Богдана – Тиміша33. У 1657 р. в Успенській церкві майже місяць, до похорону у Суботові, перебувало тіло покійного гетьмана Б.Хмельницького. 62 Ще одна трибанна дерев’яна церква, Миколаївська, розташо- вувалась на Замковій горі, у межах фортеці. Храм, зазначений на плані Читинської фортеці 1678 р., гадано був побудований за Б.Хмельницького. Мурована церква св. Петра і Павла, подібна за архітектурою до Іллінського храму у Суботові, споруджена на штучній тера- сі Замкової гори на місці однойменної церкви. За словами іс- торика Л.Похилевича, у цьому храмі в 1675 р. Й.Нелюбович- Тукальський був обраний київським митрополитом та пізніше у ньому таки похований. Під час боїв за місто у 1677 – 1678 рр. труну митрополита винесли з Чигирина і перепохо- вали у Лубенському монастирі34. У п’ятому чигиринському храмі XVII ст., Воскресенському, в 1653 р. московський посол, що прибув до гетьмана, застав Б.Хмельницького під час молебну. Всі храми Чигирина зруйно- вані під час штурмів міста у 1677–1678 рр. Після короткочасного захоплення Чигирина коронним геть- маном Каліновським, Хмельницький почав думати про пере- несення столиці у більш безпечніше місце – до Миргороду, де з 1653 р. перебувала значна московська залога. Туди були від- правлені дружини Б.Хмельницького та І.Виговського та удова Тимоша, Розандра. Сам гетьман лишався у Чигирині до смерті у 1657 р. За від- сутності Богдана, коли він був у військових походах, фортеч- ним життям керував чигиринський полковник. При поверненні Хмельницького назустріч йому виїздили козаки чигиринської со- тні, а у замку стріляли з гармат, грали у сурми і били в литаври. Останні три роки життя Хмельницького (1654 – 1657 рр.) були позначені активною дипломатичною діяльністю козацько- го гетьманського уряду. У цей час до Чигирина прибували по- сли від можновладців європейських та азійських країн: москов- ського царя, королеви Швеції, господарів Молдавії, Валахії та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османської імперії, донських козаків. Біля гетьманського двору дипломатів вітали полковники, що супроводжували їх до Богданової «світлиці». Гетьман з родиною 63 устрічав і частував гостей. Під час таких обідів у фортеці стріля- ли з гармат і за кожним пострілом Хмельницький виголошував тости на честь прибулих. За столом разом з гетьманом сиділи його сини, Тиміш та Юрась, третя дружина Ганна Золотаренко, з якою Богдан взяв шлюб 1651 р.35 Деякі посольства (напри- клад, польської королеви Марії Людовіки) прибували особисто до гетьманші36. З Чигирином пов’язана одна з трагедій в родині гетьмана: влітку 1651 р., коли Б.Хмельницький прямував до Берестечка, там загинула його друга дружина Олена, яку її пасинок Тиміш повісив на воротах власного двору. Приводом до страти одні іс- торичні джерела називають подружню зраду, інші – зраду по- літичну: за намовою поляків вона хотіла отруїти гетьмана, але її вчасно викрили37. Майже одночасні загибель дружини і Берестецька поразка завдали Хмельницькому болючого удару. Однак він невдовзі бере третій шлюб з удовою козацького пол- ковника – Ганною, демонструючи ворогам готовність до реван- шу за Берестечко. У 1650 р. у Чигирині була укладена угода про шлюб гетьма- нича Тимоша з донькою молдавського господаря В.Лупула, Розандрою38, у 1653 р. підписано угоду про похід у Молдову козацького війська. Тоді саме до Чигирина прибуло посоль- ство з грамотою царя Олексія Михайловича про прийняття Війська Запорозького під протекторат Московської держави39. У 1654 р., після візиту до Чигирина митрополита Київського, Б.Хмельницький надав грамоти-привілеї найбільшим право- славним монастирям Києва: Михайлівському Золотоверхому, Братському, Пустинно-Миколаївському, Видубецькому та Печерському40. Чигирин також став місцем проведення щорічних січневих рад, на які приїздили полковники та сотники з усіх козацьких міст і містечок України41. Особливо урочистою була рада 1656 р., яка співпала з весіллям доньки Б.Хмельницького – з Данилом Виговським, братом писаря Івана. У цей час у Чигирині пере- бували посли п’яти іноземних держав: шведський, московський, кримський, волоський і мунтянський (молдавський). 64 Влітку 1657 р. у Чигирині помер Б.Хмельницький. Перед смертю гетьман зібрав козацьку раду, на якій своїм наступни- ком призначив молодшого сина Юрія (старший, Тиміш, загинув у 1653 р.)42. Однак вже у вересні 1657 р. на новій козацькій раді на гетьманському дворі до повноліття Юрася гетьманом був об- раний писар І.Виговський, найближчий дорадник покійного. Відтоді Чигирин став резиденцією І.Виговського. Туди при- бували посли від кримського хана і запорожців, у 1658 р. на вій- ськову нараду, на чолі 40-тисячної орди прибув разом з мурза- ми кримський хан Карач-бей – союзник І.Виговського43. При дворі гетьмана у 1657 – 1659 рр. жили митрополит Київський Діонісій Балабан та автор Гадяцького трактату Юрій Немирич – підкоморій Київський і Овруцький, староста Кременецький. Ще за життя Б.Хмельницького писар І.Виговський заснував у Чигиринському Троїцькому монастирі Іоанівську церкву. Останнє піднесення Чигирина і його наступний занепад при- пали на часи гетьманування Петра Дорошенка (1665 – 1676 рр.). У 1668 р., після усунення від гетьманства Ю.Хмельницького (який на відміну від батька виявився незугарним політи- ком і державним керманичем) П.Дорошенко з тріумфом в’ї- хав до Чигирина, ненадовго об’єднавши під своєю булавою Лівобережну і Правобережну Україну, розчленовані під час Руїни. З 1669 р. в Чигирині Іван Мазепа, майбутній гетьман, у чині генерального осавула виконував гетьманські дипломатич- ні доручення. З 1667 р. П.Дорошенко почав будівельні роботи по зміцнен- ню своєї резиденції. На Замковій горі спорудили поздовжні те- раси, що збереглися дотепер, а Верхній замок укріпили ровом, викопаним у скельному ґрунті. У замку спорудили криницю і підземний хід до берега Тясмину. Каміння, вбране з рову, вико- ристали при спорудженні нового мурованого бастіону – 3-ярус- ної «башти Дорошенка», зазначеної на плані Чигирина 1678 р. військового інженера П.Гордона. На першому поверсі башти, у казематах, зберігали порох та розташували в’язницю. Від цього походить інша назва бастіону – «тюрма Дорошенка». У 1668 р. там ув’язнили полонених московських воєвод, яких незабаром 65 обміняли на українських бранців. На другому поверсі, розташо- ваному на рівні фортечного двору, перебували три склепінчас- ті приміщення для стрільців та артилерії. Третій ярус – відкри- тий майданчик, захищений бруствером, мав мушкетні бійниці та гарматні амбразури44. До сьогодні у Чигирині збереглися тільки рештки фортечних укріплень. Під час археологічних розкопок 1953 р. у колишньо- му Верхньому місті, проведених співробітниками Інституту історії і теорії архітектури та Інституту археології АН УРСР (Г.Н.Логвином, О.О.Максимовим, І.М.Самойловським та ін.), виявлено фундаменти кам’яних мурів. У 1990 – 1992 рр. екс- педиція Інституту археології НАН України та заповідника «Чигирин» (керівник П.Горішний) дослідили рештки «бастіо- ну Дорошенка»45. До 1675 р. у Чигирині знаходилась резиденція митропо- лита Київського Й.Нелюбовича-Тукальського, найближчо- го дорадника П.Дорошенка. У 1674 р. лівобережний гетьман Іван Самойлович з московським військом обложив столицю Правобережної України – Чигирин. З П.Дорошенком у фортеці лишились лише вірні йому найманці-сердюки, а очікувані заго- ни татар і турок так і не підійшли. Правобережний гетьман ка- пітулював. У 1675 р., після смерті Й.Нелюбовича-Тукальського, П.Дорошенко (скомпрометований союзом з Туреччиною) пере- дав у Чигирині булаву Генеральній козацькій раді. Остаточне знищення замку відбулось у 1677 – 1678 рр. під час другого Чигиринського походу Ю.Хмельницького, став- леника Османської Порти, коли 200-тисячне турецьке військо обложило фортецю, де перебував І.Самойлович. Перед відсту- пом московська залога замінувала укріплення (зокрема, «башту Дорошенка»46) і Чигирин, що злетів у повітря, назавжди втра- тив своє воєнне і політичне значення. Т.Шевченко,що побував у Чигирині в 1843 та й 1845 рр., при- святив йому поетичні («Чигирине, Чигирине», «У неділень- ку святую» ін.) та образотворчі («Дари в Чигирині», «Смерть Богдана Хмельницького», «Чигирин з Суботівського шляху» ін.) твори. Поет писав: 66 «Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали Козацької слави убогих руїн!» 3. БАТУРИН – МІСТО МАЗЕПИ ТА РОЗУМОВСЬКОГО Жодне з українських міст, крім Батурина, не можуть по- хвалитись тим, що протягом майже півстоліття виконува- ли почесну роль резиденції кількох українських гетьманів, їх уряду і двору. Уперше Батурин, за рішенням Глухівської ге- неральної козацької ради, став столичним містом у 1669 р. за гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного47. З 1669 до 1708 р. та у 1750 – 1754 рр. Батурин поєднував у собі гетьманську приватну резиденцію з офіційною столицею Гетьманщини. Зараз мало що нагадує про колишню велич у селищі Батурин, розташованому на річці Сейм у 26 км від райцентру Бахмач Чернігівської області. Перша відома документальна згадка щодо Батурина датована 1625 р., коли там споруджена поль- ська фортеця. Народні перекази (які цитували В.Коховський, Самовидець та анонімний автор «Історії Русів») пов’язу- ють назву міста з королем XVI ст. Стефаном Баторієм – на- чебто легендарним засновником Батурина48. Про виникне- ння Батурина, можливо, ще за часів Великого князівства Литовського, опосередковано свідчить і один з містких топо- німів – «Литовський замок». Проте дослідник О.Лазаревський заперечував версію про за- снування Батурина С.Баторієм і вважав, що ця легенда базується на співзвучності королівського імені з назвою міста49. Можливо, назва міста походить від чоловічого імені Батура, зазначеного в «Помяннику» Печерського монастиря XV – XVI ст.50 Власниками Батурина у XVII ст. були польські магнати: з 1634 р. – коронний канцлер Речі Посполитої Єжі Оссолінський, згодом – Любомирські. З 1648 р. місто стало сотенним: спо- чатку – Чернігівського, з 1649 р. – Ніжинського полків. У цей 67 час Батуринська фортеця зберігає своє стратегічне значення: у 1664 р. король Ян Казимір не зміг взяти її приступом51. У 1654 р., згідно тогочасного опису, Батуринську форте- цю, розташовану над високим берегом Сейму, оточував рів та вал з гостроколом та шістьма баштами та трьома воротами: Сосницькими, Конотопськими та Ніжинськими. Усередині зам- ку, на високому пагорбі, розташовувалась цитадель з брамою («Литовський замок» або «панський двір»), також укріплена ровом, валом з дубовими палями. Там у 1669–1708 рр. перебу- вав гетьман і замкові урядовці. У цитаделі знаходились дерев’я- на Миколаївська церква52. Ще одна церква, Трійці, розташову- валася поза межами цитаделі, у фортечному посаді. На межі XVII – XVIII ст. у цитаделі з’явилися мурова- ні скарбниця, невеликий гетьманський будинок та два храми: Трійці та Миколи Чудотворця. Рештки будинку І.Мазепи у ви- гляді монументальної прямокутної споруди (20 х 60 м), знище- ної пожежею, виявлені під час археологічних досліджень міста у 1995 – 1997 рр.53 З 1654 р. Батурин, як і більшість міст Лівобережної України, отримав самоуправління за Магдебурзьким правом і одер- жав статус містечка та ярмаркового центру, який зберігав до XVIII ст. включно. Ще до свого визначення гетьманською сто- лицею Батурин ввійшов у історію України як місце підписан- ня у 1663 р. «Батуринських статей», які підтвердили «Березневі статті» Б.Хмельницького та московського уряду 1654 р.54 За Івана Мазепи у 2-х км від міста, на Гончарівці, на високо- му мису, що виступав над Сеймом, споруджено нову резиден- цію гетьмана. Там стояв цегляний палац з дерев’яною церк- вою, оточений розкішним садом та березовим гаєм. Його зали прикрашали картини та портрети європейських політичних діячів, зокрема короля Франції Людовіка XIV (1643 – 1715), якого високо оцінював І.Мазепа. У палаці розмістилася і рід- кісна бібліотека та коштовна колекція зброї, які гетьман зби- рав впродовж свого життя. Резиденція І.Мазепи була укріплена земляними вали з п’ятьма бастіонами та ровом. Поряд розта- шовувалися садиби найближчих соратників І.Мазепи: при- 68 луцького полковника Горленка, Ломиківського та П.Орлика55. Гетьманський палац був зруйнований 1708 р.56 Археологічні дослідження 1995 – 1997 рр. заміської резиденції І.Мазепи з’я- сували, що від палацу збереглися льохи57, а його стіни, певно, були розібрані на цеглу. Причиною знищення Батурина був прихід під час Північної війни на українські землі шведської армії Карла XII, з яким І.Мазепа вів таємні переговори. 24 жовтня 1708 р. гетьман з ге- неральною старшиною, дев’ятьма полковниками та 4 000 ко- заків виїхав з Батурина та 28 жовтня прибув до ставки Карла XII. У відповідь цар Петро І маніфестом проголосив І.Мазепу зрадником і наказав О.Меншикову знищити Батурин, де зали- шилася 23-тисячна українська залога та генеральна артилерія з 40-ка гармат. Маючи артилерію, запаси пороху і харчів, гар- нізон Батурина міг триматись досить довго, до прибуття швед- ської допомоги. Оборону Батурина очолив сердюцький пол- ковник Дмитро Чечіль. Ні намови Меншикова та Голіцина, що підійшли з 10-тисячним військом під стіни міста, ні наказ Петра І не змусили їх здати укріплення та обрати нового гетьмана. Тільки зрада полковника Івана Носа, який показав російським військам підземний хід, вирішила долю Батурина. 2 листопада місто було спалене, а його населення та мешканці довколишніх сіл (що шукали порятунку за стінами фортеці) винищені. Ті, хто переховувався від багнетів п’яних російських солдатів у льохах та на горищах будинків, за свідченням Лизогубівського літопи- су, згоріли живцем або задихнулися у диму пожежі, що охопи- ла місто. Багато людей, що втікали по тонкому льоду, потону- ли у Сеймі58. Звірства російських військ у Батурині змусили здригнутись не лише Україну, а й Європу: про них писали посли Пруссії та Англії у Росії Кайзерлінг та Вітворт, Новгородський та Лизогубівський літописи. Особисто про «батуринську різ- ню» Петру І у листі доповів О.Меншиков, що одержав знище- не місто «у виногороду». Проте, навіть у 1726 р. Батурин стояв пусткою, весь зарослий бур’яном, зі зруйнованими церквами та будівлями59. Під час пожежі 1708 р. у Батурині загинули багато будинків 69 як пересічних мешканців, так і козацької старшини60. Щасливим виключенням стала «кам’яниця» генерального судді (1699 – 1708 рр.) Василя Кочубея, що збереглась до нашого часу. У цій одноповерховій цегляній будівлі на двох льохах, розташованій у старовинному парку з дубів, зараз розташований Батуринський історико-краєзнавчий музей61. З В.Кочубеєм пов’язаний одна з найдраматичніших сторі- нок вітчизняної історії. Дізнавшись про переговори І.Мазепи з Карлом XII та польським королем Станіславом Ліщинським про звільнення України з-під російського гніту, В.Кочубей з полковником Іваном Іскрою повідомив про це Петра І, склав- ши «донос» на свого кума, І.Мазепу – хрещеного батька доньки В.Кочубея, Мотрони. Однак російський монарх настільки вірив І.Мазепі, що віддав І.Кочубея і І.Іскру в руки гетьмана, яких за вироком гетьманського суду було страчено і поховано у Києво- Печерському монастирі. Причиною ворожнечі між колишніми свояками І.Мазепою і В.Кочубеєм перекази вважають любов- ний зв’язок між Мазепою і його хрещеною дочкою Мотрею, про- ти якого категорично виступав батько дівчини. І не лише через солідну різницю у віці коханців, а й через «гріховність» з точ- ки зору моралі подібних стосунків між хрещеним батьком та його похресницею. «Останньою краплею» стала втеча Мотрони з батьківського дому до палацу І.Мазепи, що і змусило її батька написати «донос». Доля Мотрони склалась трагічно: її видали заміж, вона померла черницею полтавського монастиря. Могилу М.Кочубеївни у Полтаві зображено на літографії XIX ст.62 і су- часні науковці не втрачають надії її відшукати. Після знищення Батурина у 1708 р. гетьманською резиден- цією став Глухів. Однак з 1750 р. Батурин – знову столиця но- вого гетьмана України, призначеного російським урядом. Ним став 22-річний родич імператриці Єлизавети Петрівни, молод- ший брат її чоловіка – Кирило Розумовський. Через десять ро- ків імператриця подарувала йому Батурин і з 1760 р. місто ста- ло власністю К.Розумовського. В цей час у Батурині почалось інтенсивне будівництво та роз- винулось мануфактурне виробництво. 70 Перший гетьманський будинок, споруджений після 1759 р., був дерев’яним. Проте, К.Розумовський постійно мешкав у ньо- му з 1779 р., назавжди переселившись в Україну з Петербургу63. Для спорудження і облаштування власних палаців у багатьох містах граф К.Розумовський спорудив у Батурині цегельню (1751 – 1752 рр.)64, заводи для виготовлення кахлів, килимів, текстильних шпалер та свічок (1756 – 1757 рр.)65. На околиці міста був закладений шовковичний сад. Ці та інші промисло- ві підприємства міста у другій половині XVIII ст. входили до складу великої графської економії. Коштом К.Розумовського у Батурині діяла невелика сіль- ська лікарня – перший в Україні подібний заклад. У мріях гетьман К.Розумовський бачив Батурин європейським міс- том з власним університетом, де б навчалась талановита укра- їнська молодь. Однак ці проекти наштовхнулись на супро- тив російського уряду і здійснились лише частково. За життя К.Розумовського у Батурині були збудовані Покровський со- бор (1789 р.), Воскресенська церква (1803 р.) та графський палац (1799 – 1803 рр.), з яких до нашого часу збереглись дві останні споруди66. Воскресенську церкву споруджено з цегли Троїцької церк- ви (або «Мазепиного стовпу»), знищеної у 1708 р. Ампірна бу- дівля Воскресенської церкви з однією апсидою і однією банею прикрашена портиками та трикутними фронтонами. В 1803 р. у ній поховано колишнього керманича Гетьманщини (в 1764 р. усуненого з посади Катериною ІІ), останнього гетьмана України К.Розумовського. Споруджувати палац К.Розумовський почав у похилому віці і не дочекався його завершення. Від цієї класичної споруди (зве- деної на околиці міста за проектом відомого англійського ар- хітектора Ч.Камерона) зберігся головний корпус, відрестав- рований у 1911 – 1913 рр., фасади якого оздоблені колонами з портиками, а стіни першого поверху – камінням у техніці «руст». Після смерті К.Розумовського Батурин успадкував його син, який не приділяв місту уваги. У 1836 р. припинила діяти сукон- 71 на мануфактура. Занепад Батурина тривав: у 1866 р. в місті на- раховувалось усього 384 двори. Однак вже у 1897 р. їх кількість збільшилась до 939, а Батурин став одним з торгових центрів Чернігівщини67. Зараз мало що лишилось від колишньої величі резиденції гетьманів І.Мазепи та К.Розумовського: фортеця і гетьман- ський палац давно зруйновані. Однак людська пам’ять довго- вічніша, ніж земляні вали і цегляні стіни: у переказах і легендах, зі сторінок пожовклих документів і книжок постає перед нами велична доля міста, яке кілька століть тому грало неабияку роль у вітчизняній історії. 4. ГЛУХІВ: «СУПЕРНИК» БАТУРИНА ЧИ ЙОГО ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ? Історичні долі Батурина і Глухова пов’язані між собою: зане- пад першого у 1708 р. спричинив до піднесення другого. Однак К.Розумовський упродовж свого гетьманування (1750 – 1764 рр.), маючи Глухів офіційною резиденцією, мріяв перенести сто- лицю до Батурина. Певно, так останній гетьман прагнув віддати належне пам’яті І.Мазепи, за якого Батурин був звеличений та занапащений. Після його знищення у 1708 р. гетьманську сто- лицю було наказано перенести до Глухова. Це місто, розташова- не неподалік україно-російського кордону, Петро І у 1708 р. зро- бив своєю ставкою, з якої керував російськими військами проти шведської армії, що просувалась у глиб України. З Глухова цар видавав «маніфести», які І.Мазепу називали зрадником. Для ще більшої дискредитації І.Мазепи Петро І наказав на головній площі Глухова виставити на глум «персону» (ляльку), що уосо- блювала опального гетьмана. Привселюдно кат зірвав з «пер- сони» ордени, зламав над її головою герб І.Мазепи та шаблю. Так здійснювалась процедура позбавлення шляхетської гідності над справжніми злочинцями. Того ж дня в Глухові у присутнос- ті Петра І, членів московського уряду, козацької старшини та нового гетьмана Івана Скоропадського (призначеного Петром І) митрополит Йоасаф Крюковський проголосив «анафему» (церковне прокляття) І.Мазепі68. 72 Тож обставини, за яких Глухів на початку XVIII ст. став гетьманською резиденцією, були не досить сприятливими. Однак попереду на Глухів чекали кращі часи, а позаду у ньо- го було славне минуле. Уерше місто Глухів (зараз – райцентр у Сумській області) на ріці Єсмань у Чернігівському князівстві під 1152 р. згадує «Іпатіївський літопис». У 1239 р., після спус- тошення Чернігова монголо-татарами, до Глухова була перене- сена резиденція Чернігівського єпископа. У XIII – XIV ст. місто є центром невеликого удільного Глухівського князівства. У XIV – першій половині XVII ст. Глухів перебував спочатку у скла- ді Великого князівства Литовського, а згодом – Московської Русі та Речі Посполитої. У роки «Хмельниччини» Глухів став козацьким містом: з 1654 р. у ньому розташовувався центр со- тні Ніжинського полку. Глухівська фортеця, споруджена у пер- шій половні XVII ст., в 1664 р. витримала облогу військ короля Яна ІІ Казимира. Протягом другої половини XVII – XVIII ст. ці земляні укріплення неодноразово поновлювались і охоплювали усе більшу територію69. У 1669 р. у місті відбулась важлива історична подія: підпи- сання між гетьманом Дем’яном Многогрішним та московським урядом «Глухівських статей», що уточнювали правове та полі- тичне становище Лівобережної України у складі Російської дер- жави, визначене «Березневими статтями» 1654 р. З 1708 р. у Глухові перебували усі установи гетьманської ад- міністрації (Генеральний суд, скарбниця, архів), Перша (1722 – 1727 рр.) та Друга (1764 – 1786 рр.) Малоросійські колегії. У 1727 та 1750 р. в Глухові відбулись урочисті обрання двох гетьманів, Данила Апостола і Кирила Розумовського, хоча ви- бори останнього не можна вважати справжніми: кандидату- ру К.Розумовського запропонувала сама імператриця і аль- тернативи бути не могло. Однак К.Розумовський, якому доля призначила стати останнім українським гетьманом, виявився непоганим керманичем Гетьманщини, який дбав як про її еконо- мічний, так і культурний розвиток. Саме К.Розумовський надав Глухову небаченого досі блиску, намагаючись перетворити свою резиденцію у місто європейського рівня. Одночасно гетьман 73 розбудовував Батурин, куди планував перенести свою столи- цю. Глухів став «полігоном», де випробовувались архітектурні і планувальні нововведення, які згодом могли б бути застосовані і для Батурина. Відбудова Глухова у 1752 – 1780 рр. здійснювалась після по- жежі 1748 р., що знищила майже усю старовинну забудову, зо- крема Тріумфальну арку, споруджену у 1744 р. на честь приїз- ду імператриці Єлизавети. Автором будівельних проектів став відомий російський архітектор А.Квасов. У цей час у Глухові виникли прекрасні ансамблі гетьманського палацу (1751 – 1757 рр.) і садиби президента Другої Малоросійської колегії графа П.Румянцева (1767 – 1768 рр.), будинки Малоросійської колегії і Генеральної канцелярії, прикрашені скульптурою та лі- пленням. Палац К.Розумовського нагадував західноєвропейські палаци, а парк був розбитий у модному «англійському» стилі. За часів К.Розумовського у місті діяли кав’ярні, книгарня (де продавались видання Російської академії наук, президентом якої у 1746 – 1765 рр. був К.Розумовський), французькі пансі- они і школи для дітей козацької старшини, лікарня та бібліоте- ка. З 1751 р. при дворі гетьмана (який був меценатом і захоплю- вався музикою) існував оперний театр, на сцені якого співали не лише українці (численність придворної гетьманської капе- ли становила 40 осіб), а й солісти з Італії та Франції. У приват- ній бібліотеці К.Розумовського (зараз – у фондах Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського) кількість нотних пар- титур оперно-симфонічної та камерно-інструментальної му- зики перевищувала 2300 примірників. Гетьман опікувався і Глухівською «співоцькою школою», заснованою ще у 1723 р. з ініціативи Д.Апостола, вихованці якої співали у придворній ка- пелі у Петербурзі, куди у 1758 р. було переведено і саму шко- лу. Під час навчання майбутні співаки опановували музичне мистецтво як теоретично, так і співаючи у хорі глухівського Миколаївського собору. Гетьман К.Розумовський для обговорення важливих держав- них питань започаткував у Глухові регулярні з’їзди козацької старшини, які з часом могли б перетворитись на український 74 шляхетський сейм. У 1763 р. на Генеральні збори, скликані для затвердження судової реформи, прибув «цвіт» козацтва: пол- ковники, сотники, старшина, «бунчукові», «значкові» та «вій- ськові» товариші. Такі з’їзди консолідували верхівку україн- ського суспільства, що не могло не турбувати нову імператрицю Катерину ІІ, яка у 1764 р. скасувала інститут гетьманства, однак лишила екс-гетьманові усі маєтності і титули. Перебування гетьманської столиці у Глухові відобразилося у новому міському гербі: на геральдичному щиті, поділеному на чотири поля, були зображені дві схрещені гетьманські булави, бунчук, російський прапор і золотий п’єдестал. У XVIII ст. Глухів був не лише політичним центром Геть- манщини, а й великим торговим і ремісничим містом, до якого на ярмарки приїздили купці не лише з України, а й з-за кордону. Серед глухівських майстрів славились ливарники, які виготов- ляли дзвони і гармати. Руйнівна пожежа 1784 р. знищила майже усе, чим Глухів міг би пишатись до сьогодні. Наприкінці XVIII ст. у межах фор- течних валів перебували лише жалюгідні рештки чудових бу- дівель, спорудження яких диктувалось не лише часом, а й осо- бистою волею останнього гетьмана. У той час до глухівської фортеці вели четверо воріт, двоє яких, Київські і Московські, були мурованими. У межах фортеці ще зберігалась невелика цегляна будівля Генеральної канцелярії (що вже перебувала у аварійному стані) та триповерхова споруда колишньої Другої Малоросійської колегії; Генеральний, повітовий та підкомор- ський суди; скарбова канцелярія та Генеральний малоросій- ський архів. Після пожежі були відбудовані деякі з десяти мурованих міських храмів, п’ять з яких перебували у межах укріплень: Миколаївський собор, Троїцька та Анастасіївська церкви, дві церкви колишнього жіночого монастиря – Успенська та Різдва. Інші п’ять церков знаходились у передмістях. До нашого часу зберігся глухівський Миколаївський собор (16- 86 р.). Численні ремонтні роботи XVIII – XIX ст. (що змінили первісний вигляд храму) не торкнулись «барокових» обрамлень 75 вікон, вертикальних пілястр та горизонтальних карнизів XVII ст.70 Переступивши поріг собору, можна відчути подих століть і, напруживши уяву, побачити те, що діялось дуже давно: хлопчи- ки, учні «співоцької школи», співають складні музичні твори на кілька голосів, а у перших рядах прихожан стоїть граф Кирило Розумовський, який, схиливши голову, уважно слідкує за розви- тком музичної теми, що лине під церковне склепіння у вічність. 5. ЗОРЯНИЙ ЧАС КОЗЕЛЬЦЯ Коли російський престол посіла дочка Петра І Єлизавета Петрівна, для України настали два десятиліття політичної «від- лиги». Такій разючій зміні ставлення імперії до Гетьманщини наші предки могли завдячувати двом співвітчизникам, уро- дженцям хутора Лемеші під Козельцем на Чернігівщині – ко- зацьким синам Олексію та Кирилу Розумам. Брати уславились як заступники своєї Батьківщини перед російськими можно- владцями. Вони не обійшли увагою і рідне місто Козелець, роз- квіт якого припав саме на ті часи. Історія Козельця відображує головні віхи української історії. Засноване ще у XV ст. за часів Великого князівства Литовського, пізніше місто ввійшло до складу польської держави, яка спору- дила тут фортецю. У ході Визвольної війни Козелець став центром спочатку од- нойменної сотні, а з 1708 р. – Київського полку. За участь ко- зелецьких козаків у битвах 1648 – 1654 рр. (під Пилявцями, Берестечком, Батогом) Б.Хмельницький у 1656 р. надав Козельцю самоврядування за Магдебурзьким правом. Це спри- яло бурхливому розвитку міста, його ремесел та торгівлі. На то- гочасному міському гербі на червоному щиті було зображення срібного цапа з хрестом на спині, яке начебто пояснювало назву міста. Проте назва міста може походити і від назви рослини ко- зелець, зарості якої вкривали луки довкола міста. Після переведення з Києва у 1708 р. полкової канцелярії до Козельця до міста переїхала верхівка полкової старшини і збіль- шилась кількість його мешканців. Але кульмінаційними в історії міста стали 1740 – 1770 рр. 76 Саме тоді тут була споруджена полкова канцелярія, кілька це- гляних церков, численні приватні будинки і палаци. У середині XVIII ст. склався архітектурний ансамбль історичного ядра міс- та, від якого до наших днів збереглися собор Різдва Богородиці з дзвіницею, Миколаївська церква та будинок канцелярії71. Багато часу минуло відтоді. Сучасний Козелець – невеликий райцентр на річці Острі на Чернігівщині. Мало що нагадує тут гетьманські часи, коли вулицями мчали розкішні екіпажі, а з па- лаців лунала оркестрова музика у виконанні кращих європей- ських віртуозів. Тоді по дзеркальному паркету гетьманської рези- денції у танці йшла сама імператриця разом з чоловіком, графом Олексієм Розумовським, а серед гостей були не тільки представ- ники української шляхти та російські сановники, а й іноземні посли. Приймав гостей президент Російської академії наук, геть- ман Кирило Розумовський разом з матір’ю та сестрами. Німі свідки тих подій, чудові архітектурні споруди і досі прикрашають міські вулиці та площі. Більшість будівель про- ектували на замовлення гетьмана та членів його родини відо- мі російські архітектори XVIII ст. – В.Растреллі, А.Квасов та І.Григорович-Барський. Собор Різдва Богородиці (1746 – 1753 рр.) дещо нагадує церкву Покрови на Подолі у Києві та храм міста Василькова на Київщині. Це не дивно, адже автором усіх трьох проектів став Іван Григорович-Барський. Проте козелецький собор, як більш рання авторська робота, має ряд особливостей: три ґанки перед входом та п’ять куполів. На першому ярусі двоповерхової бу- дівлі перебувала усипальниця знаті, на другому – храм. Фасади церкви були декоровані колонами та ліпленням у типовому для архітектури «єлизаветинської доби» стилі «рокайль» (або «ро- коко»). В інтер’єрі церкви зберігся різьблений позолочений іко- ностас XVIII ст.72 Вхід до будинку канцелярії Київського полку (1753 – 1758 рр.) прикрашав ґанок та ліплення у вигляді рельєфних гербів. В архі- тектурі будівлі поєдналися елементи бароко та класицизму, що було притаманним для творчості І.Григоровича-Барського73. Ще одну церкву, Миколаївську (1781 – 1784 рр.), спорудже- 77 но у стилі пізнього бароко коштом її священика та парафіян на місці фортечного храму. Від розкішної садиби Віри Дараган (сестри гетьмана К.Ро- зумовського), що є унікальним для Лівобережної України зраз- ком цивільної дерев’яної архітектури XVIII ст., збереглися жит- ловий будинок, каретний сарай, флігель, господарча кам’яниця та парк. Цегляна кам’яниця садиби В.Дараган є унікальним для Наддніпрянщини зразком господарського будівництва. Вона має два поверхи і складається з кількох камер74. Інтер’єри помешкання Дараганів прикрашали розкішні печі, складені з розписних закордонних кахлів, які зараз можна по- бачити на фотографіях початку ХХ ст. Проте вціліли інші то- гочасні кахлі XVIII ст. – з будинку козелецького священика, які зараз зберігаються у Національному музеї історії України та Державному музеї українського декоративно-прикладного мистецтва у Києві. Їх виготовили не іноземні майстри, а чер- нігівські гончарі; вони розмальовані українськими пейзажами, птахами, тваринами (вовк, чапля), казковими істотами, які вра- жають майстерністю виконання і кольоровою гамою. Можна уявити, які гарні та ошатні груби прикрашали помешкання ко- зельчан у ті часи. Сини Віри Дараган, однієї з найбагатших жінок Гетьманщини, дружини козелецького полковника, отримали блискучу осві- ту в європейських університетах коштом дядька, Олексія Розумовського, який не мав власних дітей від шлюбу з імпера- трицею Єлизаветою, укладеного у 1742 р. Тоді відбулося їх таєм- не вінчання. Ходили чутки, що брати Дарагани (на російський манер Дараганови, яких за кордоном називали Таракановими) були дітьми Розумовського та Єлизавети. Так виникла легенда про спадкоємців російського престолу – князів Тараканових. У 1744 р. імператриця вирішила відвідати батьківщину чо- ловіка, яку, за свідченням історика Г.Кониського, заочно поко- хала. Вона вирушила у довгу подорож з Петербурга в Україні. Крім Козельця, де Єлизавета познайомилась з ріднею чоловіка, государиня завітала до Києва, де на її честь міщани, магістрат та студенти Могилянської академії влаштували урочисте теа- 78 тралізоване дійство. На знак подяки Єлизавета заклала у Києві церкву святого Андрія. У Національному музеї історії України експонується карета, подарована імператрицею Єлизаветою ки- ївському митрополиту Р.Заборовському на знак вдячностьі за гостинний прийом. Там же зберігається і скриня, окута залізом, у якій гетьман К.Розумовський надсилав до Лемешів подарунки матері, що не побажала жити у палацових розкошах Петербурга і повернулась до рідного хутора, де утримувала шинок. Історія братів Розумовських заслуговує на окрему увагу. Олексій був старшим за Кирила на 19 років і саме він прокладав брату до- рогу до слави і влади. У 18-річному віці Кирила обрали президен- том Російської академії наук, у 22 роки – гетьманом України. Сам же Олексій Розум, на відміну від Кирила, що навчався у Європі, одержав лише початкову освіту, навчаючись у сільського дяка, але від природи мав меткий розум, вроду та чудовий голос, завдя- ки якому його відібрали до придворної капели імператриці Анни Іоаннівни. В 22 роки Олексій уперше побачив Петербург, де по- знайомився з принцесою Єлизаветою. У 1741 р. внаслідок вій- ськового заколоту Єлизавета зійшла на трон. Не останню роль у цьому грав О.Розумовський, на той час вже генерал і досить впли- вова особа. У Петербурзі, за словами Катерини ІІ, мало кого лю- били так щиро, як фаворита імператриці Єлизавети – за веселу вдачу, щедрість та гостинність. Кирило поступався брату Олексію великодушністю, однак перевершував його оригінальним розу- мом та приємними манерами, завдяки чому мав успіх у придво- рних дам. К.Розумовський, одружений з Є.Наришкіною, родич- кою імператриці та фрейліною, мав п’ятьох синів. К.Розумовський став останнім гетьманом України. Його ім’я завершує славетний перелік керманичів української держави – Гетьманщини. Слід віддати належне К.Розумовському, який дбав про піднесення України. Під його керівництвом була роз- роблена низка проектів реформ, які повинні були б вивести Україну на шлях прогресу і процвітання75. Однак втілити у жит- тя він встиг лише судову та військову реформи. А перший укра- їнський університет, який гетьман мріяв збудувати в Глухові, був заснований майже на сто років пізніше у Харкові. 79 К.Розумовський пережив старшого брата на 32 роки й помер у Батурині 1803 р. у власному палаці. Саме Батурин, колишню резиденцію гетьмана І.Мазепи, К.Розумовський хотів перетво- рити на нову столицю Гетьманщини. І саме у Батурині він знай- шов свій вічний спочинок. Але згадка про братів Розумовських і досі жива не лише на сторінках підручників історії та історичних романів. Про них нагадують архітектурні перлини, збудовані в Києві, Батурині, Глухові, Козельці. 1. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. –Від середини XVII століття до 1923 року. – К.: Либідь, 1992. Т. 2 – С. 152, 157. 2. Грушевський М Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Роки 1650 –1654. – К.: Наук. думка, 1996.– Т. IX – 1. – С. 49. 3. Там само. Роки 1654 –1657. – К.: Наук. думка, 1997. – Т. IX – 2. – С. 1010. 4. Суботів // Історія міст і сіл України: У 26 т. Черкаська область. – К.: Ін-т історії АН УРСР, Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1972. – С. 688 – 695. 5. Шмиголь Л. Суботів у романі М.Старицького «Богдан Хмель- ницький». Дійсність і вимисел // Нові дослідження пам’яток козаць- кої доби в Україні. –– К.: УТОПІК, 2002. Вип. 11. – С. 245. 6. До Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка ці казани надійшли у 1926 р. з музею Київського університету (Див. Каталог му- зея древностей Киевского университета св. Владимира; Каталог выс- тавки ХІ археолог. съезда в Киеве. – К., 1899. – С. 6). Усі три посудини виготовлені з листової міді з залізним обручем. 7. Книга вступу Київського історичного музею. 1948 р. – №№ 17005 – 17007; Археологічні фонди Національного музею історії України. – Інв. №№ В 4900 – 4902. 8. Грушевський М. Вказ праця.– Роки 1626 –1650. – Т. VIII – С. 156. 9. Там само. – С. 159. 10. Там само.– Роки 1650 –1654. – Т. IX – 1 – С. 366. 11. Там само.– Роки 1654 –1657.– Т. IX – 2 – С. 1010. 12. Гугля В. Підземні ходи – складова частина укріплень маєтку 80 Хмельницьких в с. Суботів // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Зб. наук. пр.– К.: УТОПІК, 1997. – Вип. 6. – С. 96. 13. Там само. – С. 96 – 98. 14. Грушевський М Вказ. праця.– Роки 1654 –1657. – Т. IX – 2 – С. 1010. 15. Кукса Н. Іллінська церква в с. Суботові: історія і сучасність // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 6. – К.: УТОПІК, 1997.– Зб. наук. пр. – С. 98. 16. Субботов. Ильинская церковь // Украина и Молдавия. Справоч- ник-путеводитель. Автор текста и составитель альбома Г.Н.Логвин. – М.: Искусство, 1982. – С. 454. 17. Кукса Н. До історії Михайлівської церкви в Суботою // Нові до- слідження пам’яток козацької доби в Україні. –К.: УТОПІК, 1999.– Вип. 8.– С. 112. 18. Кукса Н. «Наукові» досліди Г.Я.Стеллецького по «з’ясуванню іс- торичної тайни Богдана» в Суботові (20-ті рр. ХХ ст.) // Нові дослі- дження пам’яток козацької доби в Україні.– К.: УТОПІК, 2002.– Вип. 11. – С. 11 – 12. 19. Кукса Н. Іллінська церква в с. Суботові...– С. 98, 99. 20. Шмиголь Л. Вказ. праця.– С. 247; Кукса Н. До історії Михайлів- ської церкви в Суботові. – С. 115. 21. Кукса Н. Іллінська церква в с. Суботові. – С. 98 – 100; Її ж. До іс- торії Михайлівської церкви в Суботові. – С. 117. 22. Грушевський М Вказ. праця. – Роки 1654 –1657.– Т. IX – 2. – С. 1010; Кукса Н. До історії Михайлівської церкви в Суботові... – С. 115. 23. Грушевський М Вказ. праця. – Роки 1654 –1657.– Т. IX – 2. – С. 1010. 24. Там само. – С. 1010. 25. Там само.– Роки 1650 –1654. – Т. IX – 1. – С. 94. 26. Там само – С. 510; Ролле И. Женщины при Чигиринском дворе // Киев. старина. – 1894. – Т. XLIV, февраль. – С. 294. 27 Ролле И. Вказ. праця. – С. 303. 28. Там же. – С. 303 29. Там же. 30. Венгрженовский С. Свадьба Тимоша Хмельницького. – Киев. старина. – 1887. – Т. XVIII, май. – С. 49–51; П.Л-в. Две поправки к ста- 81 тье «Свадьба Тимоша Хмельницького». – Там же. – Т. XVIII, июнь и июль. – С. 583 –584. 31. Чигирин // Історія міст і сіл України: У 26 т. Черкаська область. – К.: Ін-т історії АН УРСР, Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1972. – С. 655 – 670; Чигирин // Энциклопед. словарь. Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СПб., 1903. – Т. XXХVIІІ. – С.815. 32. Попованова О. Культові споруди у Чигирині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні.– К.: УТОПІК, 1997. – Вип. 6. – С. 100. 33. Грушевський М Вказ. праця. –Роки 1650 –1654.– Т. IX – 1.– С. 599. 34. Попованова О. Вказ. праця. – С. 101 – 102. 35. Грушевський М Вказ. праця. –Роки 1650 –1654.– Т. IX – 1. – С. 312. 36. Там само. – С. 567 – 568. Ролле И. Вказ. праця. – С. 294. 37. Грушевський М Вказ. пр. – Т. IX – 1. Роки 1650 –1654. – С. 254; Ролле И. Вказ. праця. – С. 289 – 290. 38. Грушевський М Вказ. пр. –Роки 1650 –1654.– Т. IX – 1. – С. 254. – С. 128. 39. Там само. – С. 569. 40. Там само. – С. 857 – 858. 41. Там само. – С. 778 – 779. 42. Там само. – Роки 1657 – 1658.– Т. X. – К.: Наук. думка, 1998. – С. 29 – 30. 43 Там само. – С. 137. 44. Сашка Т. Башта Дорошенка в Чигирині: історія та археологічні знахідки // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні.– К.: УТОПІК, 1999.– Вип. 8. – С. 72. 45. Там само. – С. 76. 46. Там само. – С. 71 – 76. 47. Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625 – 1760 гг.) // Чтения в Историческом Обществе Нестора летописца. – 1892. – Кн. 6. – С. 109. 48. Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625–1760 гг.).– С. 106; Батурин // Энциклопед. словарь. Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Еф- рон. – СПб., 1892. – Т. ІІI. – С. 187; Батурин // Чернігівщина. Енци- клопед. довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 47. 49. Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625 – 1760 гг.). – С. 106. 82 50. Голубев С. Древний помянник Киево-Печерской лавры // Чте- ния в Историческом Обществе Нестора летописца. – 1892. – Кн. 6. – Приложение. – С. ХІІ. 51. Батурин // Історія міст і сіл України: В 26 т. Чернігівська об- ласть. – К.: Ін-т історії АН УРСР, Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1972. – С. 145 – 152. 52. Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625 – 1760 гг.). – С. 108. 53. Батуринська фортеця // Чернігівщина. Енциклопедичний довід- ник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 49; Коваленко В., Моця О., Ситий Ю. Архе- ологічні дослідження Батурина в 1995 – 1997 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні.– К.: УТОПІК, 1999.– Вип. 8. – С. 4. 54. Батуринські статті 1663 // Чернігівщина. Енциклопед. довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 50. 55. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – С. 157; Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625 – 1760 гг.). – С. 114. 56. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – С. 69. 57. Коваленко В., Моця О., Ситий Ю. Вказ. праця. – С. 4 – 8. 58. Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625 – 1760 гг.). – С. 112. 59. Там же. – С. 112. 60. Полонська-Василенко Н .Вказ. праця. – С. 69. 61. Кочубеївський парк // Чернігівщина. Енциклопед. довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 363; Кочубея будинки // Там само. – С. 365. 62. Горбенко С. Могила Мотрони Кочубей // Нові дослідження пам’я- ток козацької доби в Україні.– К.: УТОПІК, 1997.– Вип. 6. – С. 10 – 15. 63. Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625 – 1760 гг.). – С. 118. 64. Батуринський цегельний завод // Чернігівщина. Енциклопедич- ний довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 49 – 50. 65. Батурин // Чернігівщина. Енциклопед. довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 48. 66. Розумовського палац у Батурині // Чернігівщина. Енциклопед. довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 713. 67. Батурин // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 47 – 48. 83 68. Полонська-Василенко Н. Вказ. пр. – С. 70. 69. Глухов // Энциклопед. словарь. Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СПб., 1893. – Т. VIІІ. – С. 904; Глухів // Чернігівщина. Енциклопед. довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 167. 70. Глухов. Николаевский собор // Украина и Молдавия. Справоч- ник-путеводитель. Автор текста и составитель альбома Г.Н.Логвин. – М.: Искусство, 1982. – С. 392. 71. Козелец // Энциклопедический словарь. Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СПб., 1895. – Т. XV. – С. 593; Козелець // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 323. 72. Козелец. Рождественський собор // Украина и Молдавия. Спра- вочник-путеводитель. Автор текста и составитель альбома Г.Н.Лог- вин. – М.: Искусство, 1982. – С. 419. 73. Козелець. Полковая канцелярия // Украина и Молдавия. Спра- вочник-путеводитель. Автор текста и составитель альбома Г.Н.Лог- вин. – М.: Искусство, 1982. – С. 420. 74. Дараганів кам’яниця // Чернігівщина. Енциклопед. довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 212. 75. Разумовские // Энциклопед. словарь. Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СПб., 1899. – Т. XXVI. – С. 201 – 204. Olena Popelnytska THE FIVE HETMANS’ RESIDENCES: SUBOTIV, CHYHYRYN, BATURIN, HLUKUIV, KOZELETS The present investigation is dedicated to the history of little-known aspects of the residences of such hetmans: B.Khmelytski, I.Vuhovskyi, P.Doroshenko, I.Mazepa and K.Razumovskyi, who were Ukrainian ru- lers in the XVII-XVIII cenyuries. The information of new archeological finds from the sites of Subotiv, Chyhyryn, Baturyn as well as the histor- ical topography data of hetmans’ capitals were for the first time introd- uced into practice by the author.

Ähnliche Einträge