Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації

Стаття є першою спробою у вітчизняній історіографії на базі широкого кола джерел провести прикладну класифікацію порохівниць та натрусок, що були частиною воєнного костюму українських вояків у XVII і XVIII ст....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Славутич, Є.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2005
Назва видання:	Історико-географічні дослідження в Україні
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54047
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації / Є. Славутич // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 100-128 — Бібліогр.: 43 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-54047
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-540472014-01-30T03:09:40Z Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації Славутич, Є. Стаття є першою спробою у вітчизняній історіографії на базі широкого кола джерел провести прикладну класифікацію порохівниць та натрусок, що були частиною воєнного костюму українських вояків у XVII і XVIII ст. The present paper is the first attempt in domestic historiography to classify powder-flasks that were adopted in Ukrainian forces in the 17 th – 18 th centuries. To this end a wide range of sources was employed. 2005 Article Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації / Є. Славутич // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 100-128 — Бібліогр.: 43 назв. — укр. XXXX-0022 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54047 [623.4.07 + 355.666] (477) uk Історико-географічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Стаття є першою спробою у вітчизняній історіографії на базі широкого кола джерел провести прикладну класифікацію порохівниць та натрусок, що були частиною воєнного костюму українських вояків у XVII і XVIII ст.
format	Article
author	Славутич, Є.
spellingShingle	Славутич, Є. Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації Історико-географічні дослідження в Україні
author_facet	Славутич, Є.
author_sort	Славутич, Є.
title	Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації
title_short	Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації
title_full	Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації
title_fullStr	Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації
title_full_unstemmed	Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації
title_sort	порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ xvii - xviii ст: спроба класифікації
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2005
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54047
citation_txt	Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації / Є. Славутич // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 100-128 — Бібліогр.: 43 назв. — укр.
series	Історико-географічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT slavutičê porohívnicískladovavoênnogosporâdžennâukraínsʹkihvíjsʹkxviixviiistsprobaklasifíkacíí
first_indexed	2025-07-05T05:25:07Z
last_indexed	2025-07-05T05:25:07Z
_version_	1836783351964368896
fulltext	100 УДК: [623.4.07 + 355.666] (477) Євген Славутич ПОРОХІВНИЦІ – СКЛАДОВА ВОЄННОГО СПОРЯДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК XVII – XVIII ст: СПРОБА КЛАСИФІКАЦІЇ Стаття є першою спробою у вітчизняній історіографії на базі широкого кола джерел провести прикладну класифіка- цію порохівниць та натрусок, що були частиною воєнного костюму українських вояків у XVII і XVIII ст. П орохівниці є складовою частиною майже зовсім невивче- ного українського військового костюму XVII – XVIII ст. Причому, зазвичай, ці предмети воєнного споряджен- ня або зовсім випадають з кола зору дослідників, або ж отри- мують надто абстрактне, туманне і узагальнене визначення. Незадовільною є справа і з атрибуцією порохівниць у збірках вітчизняних музеїв, причому відсутні дані не тільки щодо місця виготовлення та побутування окремих порохівниць, але й не- повно, а в деяких випадках і помилково, виконано морфологіч- ний аналіз наявних предметів (розміри, матеріал, робота, тип оздоблення, призначення, спосіб застосування тощо). В даній роботі автор ставить перед собою завдання запропонувати до- слідникам класифікацію порохівниць, які були у воєнному спо- рядженні українських військ протягом XVII – XVIII ст. В осно- ву класифікації покладено принципи групування предметів за їх призначенням, формою та регіоном побутування. Автор праг- нув дати більш-менш ґрунтовну характеристику кожного назва- ного типу порохівниць. При дослідженні предметів вітчизняної матеріальної воєнної культури першорядне значення для до- слідника представляють речові автентичні пам’ятки, що збері- гаються в музейних збірках. Цінними джерелами для вивчен- ня цього питання є також іконографічні матеріали – малюнки і 101 гравюри сучасників, зображення на побутових предметах, вій- ськових печатках, прапорах, а також актові джерела, козацькі літописи, діаріуші тощо. У військовому побуті використували два види порохівниць: порохівниці для зберігання грубого пального пороху, яким на- чиняли набої, та порохівниці-натруски для підсипки дрібно- го пороху на полицю замка вогнепальної зброї. Процес заря- джання виглядав наступним чином: 1) вояк зводив курок на запобіжник; на відкриту полицю замка сипав порох з натрус- ки, закривав полицю; 2) діставав з ладівниці патрон, надривав (скушував) його з боку пороху, висипав порох в ствол, опускав туди пусту паперову оболонку з кулею; 3) виймав шомпол й прибивав ним заряд в стволі (при цьому папір, зім’явшись, ста- вав пижем); 4) убираючи шомпол в ложе, ставив курок на бойо- вий звід, прикладався і смикав за спусковий гачок. Зазначимо, що в Російській регулярній армії від натрусок відмовилися в 1730-х роках, та й те, з великою неохотою. Сталося це тільки за особистим наполяганням графа Мініха. Замість них почали використовувати частину пороху з паперового набою, на захід- ний манер1. Порохівниці і натруски переважно носили підвішеними на поясі, рідше – на плечовому перев’язі. Загалом практика носін- ня на поясі предметів амуніції, зброї та інших предметів, необ- хідних в поході, була властива народам Середньої Азії, Кавказу, Закавказзя, Персії і Османської імперії, а згодом поширилась і у воєнному побуті українського і російського козацтва. Так зні- малося навантаження з м’язів спини і попереку під час трива- лих походів2. Для виготовлення порохівниць і натрусок використовували ріг, кістку, дерево, шкіру та метали. Українські вояки, зокрема козаки, намагалися носити порохівниці традиційних типів, ба- жаючи тим самим підкреслити вірність військовим традиціям, приналежність до особливого військового інституту (лицар- ства), який мав за плечами довгий та славетний шлях зі зна- чним бойовим досвідом. Причому в різних регіонах України – Гетьманщині, Слобожанщині, Запоріжжі, Правобережжі та 102 Західній Україні – склався особливий, неповторний комплекс порохівниць, пов’язаний з векторами військових і торгових зв’язків, ідеологією, культурою, модою, зрештою навіть з осо- бливостями флори і фауни. НАТРУСКИ Українські вояки використовували натруски різних типів, за- лежно від регіону побутування, соціального становища і поса- ди власника. Найпоширеніший спосіб їх носіння – біля пояса з кріпленням за допомогою коротенького перев’яза (петлі) з шкіри або ланцюжка, рідше – на плечовому перев’язі. Остання комбінація, за збереженими у музейних колекціях зразками, ха- рактерна для натрусок, виготовлених гуцульськими майстра- ми, які спорадично траплялися і в спорядженні козаків під час Визвольної війни 1648 – 1654 рр. Спробуємо класифікувати такі типи натрусок за їх формою. І тип: оригінальні натруски місцевого виробництва, виготов- лені з фрагменту рогу оленя з відгалуженнями або полої кістки подібної форми. Цей тип не має аналогів в арміях сусідніх кра- їн. Для збереження пороху важко було знайти краще матеріал за ріг (або кістку), що був порівняно легким, міцним і водоне- проникним матеріалом. Роги оленя мають однакову структуру і схожу конфігурацію, водночас кожен з них відрізняється фор- мою стовбура та бокових гілок. Торці порохівниць закрива- ли дерев’яними чи кістяними заглушками, окрім одного, рідше двох, де робили пристосування для засипки та підсипки пороху. Довжина натрусок коливалась від 11 до 24 см, ширина – від 8 до 18 см. Торці із дерев’яними заглушками часто додатково закри- вали мідними кришками або кістяними платівками, які приби- вали до заглушок кістяними цвяшками із великими декоратив- ними кулеподібними голівками діаметром 7-9 мм. Така оздоба, кістяна або металева, є досить типовою для вітчизняних поро- хівниць та прикладів козацьких рушниць у XVII – XVIII ст., особливо в Гетьманщині та Слобожанщині. Дуже поширеною вона була в спорядженні козаків Б. Хмельницького. Подібні кулеподібні оздоби зустрічаються також на російських пища- 103 лях XVII ст. та вогнепальній зброї донських козаків і народів Кавказу у XVII – XVIII ст. Ріг та кістку прикрашали пласким різьбленням чи гравіруван- ням. В оздобленні зустрічаються різні сюжетні композиції: а) з «очкового» орнаменту, що складається з 1-го – 2-х концентрич- них кіл з крапкою в центрі (найдавніший орнамент на кістці), кіл, трикутників, січених зубців, «бань» (зубців з голівками з концен- тричних кіл), жолобків, розеток, хвилястих рисок, півкіл склада- лися різні геометричні орнаменти в поєднанні з прямими лініями, штрихами або зиґзаґами, іноді спрощений рослинний орнамент; б) рослинний орнамент в стилі «бароко», у вигляді мотиву квітки, що росте у вазоні (тип «поттен-кант»), чи дерева; композиції з рос- линних мотивів, що нагадують стилізований рисунок виноградної лози; в) складні сюжетні композиції із зображенням тварин, лю- дей, сцен полювання, релігійних сюжетів (церкви, Голгофа, брама до раю, херувим, Бог тощо), астральних об’єктів, гербів в поєднан- ні з рослинним і геометричним орнаментом3. Нерідко на порохів- ницях робили гравірований напис із зазначенням дати, ім’я влас- ника або майстра, місця виготовлення тощо. Така інформація дуже цінна для дослідників через те, що дозволяє встановити міс- це походження, час виготовлення та власників предметів. Натруски цього типу є найбільш традиційними. З деякими відмінностями вони були однаково поширені протягом XVII – XVIII ст. в Гетьманщині, Запоріжжі, Слобідських полках та на Правобережній і Західній Україні. Результати тривалих розкопок, проведених під керівництвом вітчизняного археолога І.Свєшнікова на місці Берестецької битви, свідчать, що даний тип натрусок був домінуючим в спо- рядженні українського козацького війська у Визвольній війні 1648 – 1654 рр. Але козацькі натруски того часу відзначаються оригінальністю від пізніших за походженням тим, що їм часто надавали вигляд стилізованих коників. Отвір одного з відгалу- жень закривали пробкою, верх якої вирізали у вигляді голови коня (Рис. 1.1). Виготовляли такі натруски не тільки з кістки, але й дерева4. Надалі мода надавати натрускам зооморфні риси поступово згасає. 104 Необхідно звернути увагу на той факт, що в Гетьманщині нижні козацькі чини у походах використовували натруски майже виключно цього типу, а у XVIII ст., з поділом козаків на виборних і підпомічників у 1735 р., натруски разом з інши- ми предметами стройового костюму виборних козаків стають форменими речами: тип, матеріал і навіть ціна натрусок визна- чалися указами вищого командування. Так, при підготовці до походу 1741 р. ордером з полкової Лубенської канцелярії, по- сланим в сотенні правління «в подтверждение прежних Его Императорского величества Самодержца всероссийского З вой- сковой Енералной Канцелярии указов» велено, щоб «Натруски в каждого козака были б роговие для содержания к подсипки пороху мhлкого дабияк обикли крупние пороха ногтми зведши курок ростират…». Серед речей, вкрадених 1752 р. запорожця- ми у козака Переволочанської сотні згадується «натруска оле- нева»5. Традиційні натруски залишилися у козаків і після пере- ходу в кінці 1750-х і у 1760-х рр. козацьких полків на озброєння прусського або російського зразка російської роботи. Це під- тверджують дані актових джерел та наявні у музейних колекці- ях екземпляри даного типу із зазначеними на них датою, ім’ям власника і полку або сотні6. Відгалуження зрізали найчастіше під гострим кутом і могли бути середньої довжини, довгими або низько зрізаними, під саму розвилку, утворюючи часом пряму лінію. Торці стовбура і відгалужень закривали кістяними або дерев’яними заглушками з плоским або опуклим дном, закріпленими з боків цвяшками, а іноді – металевими насадками у вигляді пояска (кільця) чи металевими платівками зверху. В одному з торців відгалужень робився отвір, який закривався або дерев’яною чи кістяною пробкою, або кришкою. Та деякі натруски мають отвори в обох відгалуженнях, один з яких служив для наповнення натруски, а інший – для підсипки. Зазвичай в цих натрусках в розвилці, між відгалуженнями, зроблено наскрізний отвір, крізь нього продя- гали шнурок або тасьму для підвішування (Рис. 1.2). В деяких випадках, часто пов’язаних з конструкцією кістки, натруску під- вішували за допомогою металевого штиря з кільцем, вставлено- 105 го зверху в розвилку, або ж двох штирів з вушками, укріплених з боків стовбура, в якому робився отвір з пробкою (Рис. 1.3). Однак остання комбінація нехарактерна для натрусок, виготов- лених на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі7. Запорізькі натруски даного типу, судячи з наявних автентич- них екземплярів, частіше робилися із плескатої і широкої полої кістки з відгалуженнями, довжиною до 20 см, шириною у 16- 20 см. Причому торці зазвичай закривали мідними насадками, укріпленими цвяшками; одна або обидві кришки на відгалужен- нях оснащалися циліндричною мідною лієчкою, яку закривали затичкою. Між відгалуженнями під розвилкою робили круглий отвір для підвішування. Іноді натруски підвішували за метале- ві штирки з кільцями, вставлені в кришки верхніх торців (Рис 1.4). Для різьбленого декору запорізьких натрусок дуже харак- терне зображення двоголового орла, а також релігійних сюжетів (Голгофа, церкви, херувим тощо)8. Серед натрусок даного типу вирізняються вироби майстрів Правобережної та Західної України (гуцульський тип). Їх но- сили завжди стовбуром уверх. Вони мають відгалуження вели- кої чи середньої довжини, зрізані під прямим кутом, і відносно короткий стовбур. Торці закривали кістяними чи дерев’яними заглушками, іноді оковували міддю, оздобленою чеканкою або басмою (литим узором). На верхній кришці з отвором уміщу- вали (приклеювали або вставляли) дерев’яну, кістяну чи мідну лієчку циліндричної форми діаметром до 1 см і довжиною у 2 – 3 см. Нерідко такі натруски оснащали вмонтованим у верхню кришку ручним обертальним механізмом з ключем на поверх- ні (біля лійки), що регулював поступ пороху до лійки. З боків стовбура вверху вставляли залізні штирки з вушками і кільця- ми, до яких кріпили перев’яз. В XIX ст. до рогових і кістяних натрусок вже використовували насадки з лійкою, що були по- вністю металеві, до того ж найчастіше – заводської роботи. Для декору згаданих натрусок (як і порохівниць) найбільш харак- терний гравірований геометричний орнамент з концентрич- них кіл (очковий), півкіл, січених зубців, «бань», «кривульок» (зигзагоподібних пасочків), «штрейфиків» (ліній), «драбинок» 106 і особливо, – шести-, семи– або дванадцятипелюсткових роз- еток у колах, нерідко складених у більш складні розетки, одна з яких, велика, наносилась в центрі (Рис. 1.5). Такі натруски знані у мисливців, а також опришків (гуцульських повстанців) в кінці XVIII – початку XIX ст.9 ІІ тип, який можна вважати підвидом натрусок І типу: ко- зацькі натруски, виготовлені з кістки у формі трапеції. Одні на- труски виготовляли з фрагменту цільної, полої всередині кіст- ки без відгалужень. Вони мають вигляд різнобічної трапеції або дзвона з дещо увігнутими ребрами, а в перерезі – форму вузь- кого овала або листа. В довжину вони сягають 14-16 см. Торці закривали дерев’яними кришками-заглушками, укріпленими по краю торців цвяшками, а, окрім того, нерідко прикривали кістяними пластинами з декоративними кістяними цвяшками. Верхню кришку робили з отвором, який закривали пробкою, а іноді оснащали і лієчкою (Рис. 2.1). Підвішували натруски за допомогою металевих штирів з кільцями, вмонтованих з боків натруски, або кістяної чи дерев’яної ручки, уміщеної на верх- ньому торці. Прикладом останньої комбінації може служити на- труска дзвоноподібної форми козака Миргородського полку С. Зайченка, 1744 р. виготовлення10. Інші натруски робили із двох однакових плескатих полих кіс- ток, мали форму високої рівнобічної трапеції з трохи опуклими ребрами, нагадуючи браму. Довжина їх коливалась від 16,5 до 18 см, а ширина основи – від 15 до 16,5 см (Рис. 2.2). Зазвичай кістки скріпляли знизу дерев’яною кришкою, а в верхній час- тині – ремінним шнурком, протягнутим крізь отвори, зроблені біля стику кісток. В деяких випадках натруску додатково укрі- плювали знизу мідною кришкою, а зверху – мідною насадкою у вигляді смуги чи паска. Верхні торці кісток закривали двома або однією дерев’яними кришками, оснащеними дерев’яною лі- єчкою та дерев’яною чи кістяною ручкою, до якої прив’язували ремінний шнурок. Іноді натруска підвішувалася за допомогою невеликого наскрізного отвору, проробленого на стику двох кіс- ток вверху, під кришкою)11. Поверхню кістки оздоблювали гра- віруванням так само, як і в натрусках І типу. 107 ІІІ тип: дерев’яні натруски у формі опуклого диску або бакла- ги, діаметром до 11 см. Він отримав поширення з кінця XVII ст. на Запоріжжі та в українських землях, що перебували у воло- дінні польської корони. Подібні натруски були поширені також в Російській армії та Польському війську. За способом виго- товлення їх можна розрізняти за двома видами: а) виготовлені з двох круглих частин. Нерідко такі натруски мали в середині круглий наскрізний декоративний отвір діаметром до 3 см (Рис. 3.1)12; б) вирізані з одного шмата дерева: один з боків – достат- ньо опуклий, напівсферичної форми, а інший – майже рівний, з великим круглим отвором для вирізання порожнини, забитий наглухо дерев’яною заглушкою діаметром до 6 см (зустрічаєть- ся здебільшого в запорізьких зразках) (Рис. 3.2)13. Збоку по лінії стику натруски даного типу укріпляли металевим паском (сму- гою) шириною до 12 мм, що охоплює увесь диск уздовж ребра. В запорізьких натрусках, які характеризуються менш витон- ченою, грубішою роботою, ця смуга металу в більшості випад- ків з’єднується знизу гвинтом або заклепкою. Зверху натрус- ки оснащені видовженою залізною лієчкою довжиною до 2-4 см і діаметром до 1 см, отвір якої закриває шарнірно укріплений пружинний важіль з кришкою на кінці. До цього типу ми від- носимо плоскі круглі дерев’яні натруски з дерев’яною шийкою- лієчкою, оправленим на кінці металом. З двох боків на ребрі в них кріпили на штирях або припаювали залізні вушка чи скоби різної форми для підвішування (Рис. 3.3)14. Дерев’яний корпус оздоблювали різьбленим або фарбованим орнаментом у вигляді кількох концентричних кіл по центру, зубців, крапок та кіл, розташованих по колу, стилізованих кві- тів та гербів (державного або родового) у поєднанні із зазначе- ними мотивами, а коштовні – також інкрустацією з кістки та мушлі. Гуцульські натруски зазвичай є окутими міддю і оздо- блені карбівкою та басмою у вигляді дрібного геометричного орнаменту з крапок, кіл, ромбів, дужок і пасків-косиць; носи- лися на плечовому ремінному перев’язі, густо вкритому рядами дрібних мідних півкуль15. До цього типу відносимо унікальну натруску XVIII ст. по- 108 дібної конструкції з колекції Національного музею історії України, довжиною у 15 см і шириною – 10 см, у якої резер- вуаром для пороху замість дерев’яного диску служить панцир маленької черепахи, оправлений зверху і знизу сріблом з кар- бованим рослинним орнаментом в стилі «бароко». У верхній торець панцира вставлена залізна лієчка циліндричної форми з пружинним важелем, а по боках – асиметрично 2 штирка з вушками і кільцями (Рис. 3.4). На нашу думку то є натруска за- порізьких козаків16. Зрідка можна зустріти дерев’яні натруски у формі краплі з усіченим верхом, виготовлені з двох однакових половинок. З боків, по лінії стику вони укріплені прибитою металевою сму- гою шириною до 5 мм. Верхній торець з отвором завершується металевою вузькою насадкою-кільцем. З боків шийки вставлені 2 залізні штирки з кільцями під поясний перев’яз (Рис. 4). За зо- внішніми ознаками їх можна віднести до запорізьких. Аналоги натрусок цього типу, дерев’яні та металеві, побутували у війську країн Кавказу, переважно у простих вояків. Відомо ще кілька видів натрусок, які не отримали стійкої тра- диції побутування. Через неусталеність форми та надто корот- кий період побутування, їх важко виділити в окремий тип або віднести до вже перерахованих. Мова йде про певні натруски, які використовували в багатотисячній армії Б. Хмельницького, зроблені з речей іншого призначення, а саме: невеликі латун- ні пляшечки, перероблені з деталей свічників, пляшечки або опуклі флакони, вирізані з шматка дерева з дашкоподібною пробкою, довжиною до 6 см, а також відомі за іконографічним джерелами дерев’яні профільовані натруски турецького типу у формі трохи зігнутого ріжка з лієчкою і затичкою на кінці, пря- мокутні у перерізі. Останні очевидно були поширеними у коза- ків в XVI і в першій половині XVII ст.17 Якщо вищерозглянуті типи натрусок становили приналеж- ність військового спорядження нижчих чинів, то військова старшина усіх українських козацьких військ у XVII – XVIII ст., так само, як і польська шляхта, наслідуючи східну воєнну моду, користувалася коштовними натрусками східних типів, зо- 109 крема іранського, – східної роботи (іранської та кавказької) або виготовленими в Польщі вірменськими майстрами за іранськи- ми і кавказькими зразками. Вірмени здобули визнання в усьо- му світі як чудові майстри. Відомі чудові вироби вірменських зброярів, що працювали в Польщі на запрошення польських ко- ролів, і які заснували відомі центри зброярського виробництва у Львові і Кам’янець-Подільському18. В обмежених масштабах натруски східних зразків робили і в підросійській Україні міс- цевими або іноземними майстрами. Старшинські натруски за матеріалами вітчизняних музейних збірок представлені зразка- ми наступних типів: IV Тип: ірансько-кавказького типу («шаг-даганег»), виготов- лені з бичачого рогу або у формі того ж рогу з дорогої кістки, напівкоштовного каміння або металу, довжиною до 225 мм і ді- аметром до 48 мм. Серед майна полковника стародубівського Петра Рославця 1677 р. згадуються «6 натрусок черкаских под лосиною шерстью». Показовим є факт, що Черкесія експорту- вала щорічно до 200 тисяч пар бичачіх рогів19. Такі натруски набули поширення майже на всьому Сході і у всіх російських козацьких військах, тоді як в побуті рядової маси українсько- го козацтва вони практично незнані. Широкий кінець рогу за- кривали кришкою з моржевої чи слонової кістки з рівним або округлим краєм; металеві натруски зазвичай мають метале- ву кришку, плоску чи трохи опуклу, з куполоподібною ручкою або кільцем. Вужчий кінець закривали металевою кришкою з пружинним важелем, шарнірно укріпленим на внутрішньому боці рогу. До нього кріпили два рухливі ажурні кільця-вушка для підвішування на поясі. Бичі роги обтягували хозом, чорною шагреннюабо лосиною шкірою, часто з шерстю, оправляли місцями або суцільно сріблом, нерідко – ажурної та філігранної Хоз – дублена козяча шкіра, сап’ян. Шагрень або «ящур» – м’яка дублена і вичинена особливим чином хребтова шкіра коня, цапа, ві- слюка чи верблюда, що має на лицевому боці шершаву (фактурну, зер- нисту) поверхню. Використовували для обкладення піхв і держаків січної зброї, а також порохівниць. Вироблялася в Ірані та Малій Азії. 110 роботи, із зображенням стилізованого рослинного орнаменту у східному стилі у вигляді квіткових розеток, арабесок і стеблів. Найбільш коштовні оздоблювали, окрім того, черню, позоло- тою, басмою, золотою насічкою, фігурними срібними платівка- ми з інкрустацією напівкоштовним камінням різного ґатунку та коралами. Часто такі натруски оправляли трьома срібними пла- тівками: по середині та на обох кінцях, – із зображенням моти- ву квітки тюльпану, яблука гранату та інших «сонячних» квітів, типових для Ірану, Кавказу і Туреччини (Рис. 5.1). Важіль та- кож нерідко оздоблювали різьбленням й золотою насічкою20. Коштовні зразки натрусок даного типу виготовляли з морже- вої або слонової кістки у формі бичачого рогу. Їх корпус найчас- тіше оздоблений рельєфним різьбленим орнаментом у вигляді мотиву квітки тюльпана та фігурних зубців муру (Рис. 5.2)21. В українському побутовому лексиконі XVII – XVIII ст. моржева кістка виступає під назвою «рибя кость», «кость смор- жевая», «моржовий зуб». Її завозили з Московії і в великій кількості експортували до Царграда, Персії і Бухари. Вироби з неї цінували надзвичайно високо, тому вони були доступні тіль- ки старшинам високих рангів: «натруска рыбя костяная, опра- ва серебреная золоченая с финифом (у Івана Самойловича); «Натрусник кость рыбья, оправа серебреная с каменем» (у полковника стародубівського Петра Рославця); «натруска кос- теная белая» (у Данила Апостола)22. V тип: натруски іранського типу («шаг-даганег») східної ро- боти, виготовлені цілком зі сталі, срібла чи латуні у формі чов- ника або лебедя, круглі або профільовані в перерізі, довжиною в 13-17 см і діаметром – до 4 см. Ширший кінець слугує лієч- кою і закривається, як натруски попереднього типу, пружинним важелем, шарнірно укріпленим на внутрішній дузі, з двома або одним рухливими кільцями під перев’яз. Інший бік, вужчий і вигнутий у формі шиї лебедя, має декоративне завершення у формі шишки або голівки лебедя (Рис. 6). Прикрашали їх бас- мою, карбівкою або інкрустували сріблом23. VI тип: кавказькі натруски довжиною до 15 см, виготовлені у формі широкого і плаского ікла з дерева, оправлені місцями 111 або суцільно сріблом з карбованим чорненим рослинним орна- ментом в кавказькому стилі: найбільш характерним для деко- ру є мотив «сонячних» квітів. Широкий кінець закривали де- рев’яною кришкою, іноді оправленою сріблом. На прямому боці шарнірно укріплювали довгий пружинний важіль з кришкою на кінці, що закриває вузький кінець натруски (Рис. 7). До шарні- ра вмонтовано залізне кільце під перев’яз24. Натруски східного походження зазначених типів зазвичай підвішували до пояса на короткому ланцюжку, нерідко – з фі- гурними ланками. В описі майна Івана Самойловича значать- ся «натруска маленкая шумовая, оправлена серебром, с чhпоч- кою серебреною, чhпочка мhрою вдвоя три четвертей аршина, с исподи натруски чhпочки тоненкой четверть», «натруска шу- мовая, оправлена серебром, цhпочка серебраная вдвоя, да кол- цо трех чети»; у полковника стародубівського Петра Рославця 1677 р.: «натруска с чhпью серебреная», «натруска яшмова, чh- почка медная»25. ПОРОХІВНИЦІ Для зберігання грубого, крупного набойного пороху викорис- товували порохівниці більшої місткості. Як і натруски, вони різняться за формою, матеріалами виготовлення, місцем виго- товлення та регіоном й часом побутування. Пропонуємо класи- фікацію порохівниць за формою. І тип: найдавніший і домінуючий в українських козацьких військах у нижчих і вищих чинів протягом XVII і XVIII ст. у Гетьманщині, Слобідських полках, Запоріжжі та Правобережжі – порохівниці турецького типу, виготовлені з дерева у вигляді сильно зігнутого рогу достатку. Цей тип відомий за козацьки- ми печатками ще з XVI ст. Висота порохівниць коливалась від 14 до 20 см, ширина – від 13 до 20 см, діаметр верхньої частини – 7,5 – 9 см. За писемними пам’ятками порохівниці цього типу відомі під назвою порохового або пороховного рога26. Його по- ширенню посприяла заслужена слава турецької піхоти – яни- чарів, яка послужила зразком для української козацької піхо- ти, а також – для московської, іранської, кавказької, донської 112 тощо. Матеріали розкопок з місця Берестецької битви 1651 р. дають достатню інформацію щодо особливостей конструкції і оздоблення козацьких порохових рогів часів Визвольної війни 1648 – 1654 рр. Порохівниці дерев’яні, виготовлені з двох ви- довбаних половинок, у вигляді сильно зігнутого рогу достатку, обшиті шкірою. Вузький кінець рівно зрізаний або прикраше- ний шишкою з нарізами. Така декоративна оздоба, кістяна або дерев’яна, практично невідома в турецьких зразках, натомість є дуже характерною для кавказьких, донських і російських поро- хівниць. На наш погляд, в українському козацькому війську її запозичили, адже в пізніших зразках цього типу вона зустріча- ється нечасто. Верхній широкий торець порохівниць закритий дерев’яною пласкою кришкою з лійкою для пороху довжиною 20 – 25 мм із затичкою, а нерідко – також і ручним оберталь- ним механізмом, який регулював надходження пороху до лійки. По краю верхній кінець оббитий шкіряною смужкою із зубча- тим краєм або рядом цвяхів з широкими шляпками (Рис. 8.1). Такий самий ріг, з ручним механізмом, цвяшками по верхньо- му краю і кулькою на кінці, підвішений на плечовому перев’я- зі, бачимо у українського козака на малюнку, виконаному з на- тури 1651 р. очевидцем тих подій, голландським художником А. Вестерфельдом. На нашу думку, цей ручний механізм, неві- домий на Сході, не є традиційним в козацьких порохівницях. Очевидно він був запозичений з гуцульських зразків, в яких зберігався до середини XIX ст. З утворенням української держа- ви – Гетьманщини та поділом України між Польщею і Росією порохівниці з ручним обертальним механізмом в Гетьманщині, Слобідських полках і Запоріжжі вийшли з використання. До порохівниць кріпили шкіряні кисети розміром 7,5 на 7,5 см з кулями (від 10 до 110)27. Якщо порохові роги з-під Берестечка подібні за формою та оздобленням до яничарських, то в рогах пізніших часів, які зберегли в цілому традиційну форму, вузький кінець нерід- ко оформлений декоративним завитком або глухо замкнутий з верхньою широкою частиною; оправа і оздоблення взагалі на місцевому грунті отримали більше розмаїття. Корпус оздо- 113 блювали різьбленням, обтягували шкірою, оправляли у ме- тал. Широкий кінець оснащували дерев’яною лієчкою з проб- кою або просто круглим отвором, закритим пробкою на зразок яничарських (Рис. 8.2). Підвішували порохові роги за допомо- гою шкіряної петлі на пояс або носили на плечовому перев’я- зі. Останній спосіб носіння отримав особливе поширення у за- порізьких козаків, що засвідчують дані іконографічних джерел XVII – XVIII ст. А в гетьманському війську віддавали перевагу носінню на поясному перев’язі28. Окрім практичного застосування, в козацькому війську, на нашу думку, ці порохівниці мали також і символічне значення, бо ставали свідченням (нагадуванням) славетних військових традицій, окремішності, кастовості козацького, лицарського то- вариства, його особливого привілейованого статусу. Недаремно на військових печатках, прапорах та інших предметах із зобра- женням у якості емблеми українського козака, навіть часів гетьманування К.Розумовського і пізніше, козак незмінно має при боці пороховий ріг традиційної форми. По обранні геть- маном Д. Апостола імператриця надала печатку, на якій зобра- жено: «Казак в круглой шапке. На ней перо. С правой стороны – пороховой рог». На користь нашого твердження може слу- жити і той факт, що на церемонії у Москві на честь укладення Ніштадського миру зі Швецією 1722 р., за свідченням військо- вого канцеляриста М. Ханенка, гетьман І.Скоропадський разом з полковниками і генеральними старшинами, які були в його почті, одяглися в габяки, – «козацьким строєм з рогами»29. Старшина користувалася рогами, обшитими різними ґатун- ками шкіри: хозом, сап’яном та «ящуром», оправленими у срі- бло та інші метали, прикрашеними інкрустацією кісткою, муш- лями й напівкоштовним камінням. Серед майна І.Самойловича згадується «рог пороховой неболшой с раковинами», «рог по- роховой нарhзной раковинами», «один рог мhдяной, один рог жестяной», «пороховница деревяная з косьми да с карман- цом коженными и с набойником желhзным». У реєстрі речей Данила Апостола зафіксовано «пять рогов пороховых оправ- лены серебром, в том числе на трех вызлочено один с черню», 114 «два рога пороховые, в том числе один под хозом черным да при них три сумочки. На поесе пряжка и крючок серебреные». В описі майна запорізької старшини 1775 р., у кошевого отамана Калнишевського: «Рожок деревянной», у судді Головатого: «Рог козацкой с кисетами на пули», у писаря Афанасія Фридріха: «Рожок пороховой с оправою серебреною с тесмою пестрою и протычкою серебреною»30. Окрім рогів місцевого виробництва, старшина широко корис- тувалася виробами східної роботи, зокрема кавказької. Корпус порохівниць обтягували шкірою різних ґатунків, а коштовні зразки оправляли суцільно або місцями сріблом чеканної та фі- лігранної роботи з рослинним орнаментом, іноді з інкрустацією напівкоштовним кольоровим камінням (бірюза, яшма, сердолік, агат тощо). У більшості випадків кавказькі порохові роги оклеяні ґатунка- ми дорогої шкіри деяких видів скатів чи акул сірого, кремового або сіро-трав’янистого кольору, з пророслими дрібними кістя- ними шипиками мінерального походження (фосфати кальцію), рівномірно розсіяними на лицевій поверхні шкіри, злегка сто- ченими і відшліфованими (Рис. 8.3). В українському побуті ця шкіра закріпилась, як і власне шагрень, під назвою «ящур» або «рибя кожа», а в Європі відома під назвою «галюша»31. Широкий кінець рогу закривали пласкою або опуклою криш- кою, а вузький – декоративною пробкою з кістки у вигляді кулі або шишки. Зазвичай отвір для насипання пороху в кав- казьких порохових рогах робили не зверху, а збоку, біля широ- кого торця. Він мав прямокутну форму і закривався пласкою пробкою. На внутрішньому боці порохівниці зверху вмонто- вували дві залізні скоби для кріплення перев’яза. Іноді дорогі зразки порохівниць оснащали на внутрішньому боці пружин- ним важелем з кришкою, подібно до натрусок іранського типу, яка закривала отвір на вузькому кінці порохівниці, що служив лієчкою (Рис. 8.4)32. Окрім дерев’яних, привозили також порохові роги, виготов- лені з рогу дикого барана. Про ступінь їх поширення на Сході може вказувати той факт, що Черкесія експортувала щорічно 115 до 200 тисяч пар рогів диких баранів33. Оправляли їх подібно до дерев’яних. Так, пороховий ріг з колекції Чернігівського істо- ричного музею окутий на кінцях у срібло з позолотою з карбо- ваним у кавказько-іранському стилі стилізованим орнаментом та інкрустацією бірюзою і коралами. Срібна насадка на вузь- кому кінці рогу має кулеподібне завершення, подібне до кістя- них (Рис. 8.5)34. ІІ тип: порохівниці, виготовлені з рога буйвола або гірського козла. Роги особливо великих розмірів, довжиною часом до 80 см, слугували для зберігання запасів пороху. Вояки їх не носили безпосередньо. Серед майна І.Самойловича згадуються «рог по- роховой буйловой черной, оправлен серебром», «рог, в чем бы- вает порох буйваловой оправлен сребром, крук мhдяной, мhрка буйваловая»35. Судячи з достатньо великої кількості представ- лених в музейних збірках зразків, такі рогові порохівниці отри- мали однакове поширення у всіх регіонах України. Однак, при- пускаємо, що даний тип порохівниць більше використовувався в мисливстві, особливо це стосується рогів західноукраїнсько- го виробництва. Кінець рогу у більшості з них вирізаний у фор- мі відкритого рота риби чи качки, в який вставлена кістяна, де- рев’яна або металева трубочка-лієчка (Рис. 9.1). Буйволові роги, більш поширені в Гетьманщині та Слобожанщині, закінчують- ся на вузькому кінці металевою конічною насадкою з отвором, до якої кріпили на шарнірі пружинний важіль з кришкою (Рис. 9.2). Широкий кінець закривали дерев’яною, металевою чи кіс- тяною кришкою, а в деяких випадках виготовленою з основи (дна) рогу. Деякі кришки закріплені наглухо, мають отвір, що закривається фігурною дерев’яною або кістяною пробкою з руч- кою. Роги нерідко оправляли мідними і срібними платівками. Ріг та оправу прикрашали різьбленням і карбівкою у вигляді рослинних і геометричних орнаментів, сцен полювання і напи- сами. Підвішувалися порохівниці за допомогою двох кілець або кулеподібних голівок, укріплених на штирках або припаяних до насадок, розміщених на внутрішній дузі порохівниці36. ІІІ тип: порохівниці з кісток з відгалуженнями, за формою і оздобленням подібні до натрусок І типу, але трохи більшої міст- 116 кості, довжиною до 24 см. Носили їх стовбуром до верху. Нижні торці закривали заглушками, а верхній – кістяною або дерев’я- ною кришкою з отвіром і різаною пробкою. З боків стовбура вставляли залізні скоби або штирі з вушками під перев’яз. Між відгалуженнями знизу вони мають в більшості випадків кру- глий наскрізний отвір, до якого підвішувався мішечок з кулями (Рис. 10). Такі порохівниці отримують помітне поширення в по- буті українських козаків у XVIII ст. Причому західноукраїнські (гуцульського типу) оснащали лієчкою і ручним обертальним механізмом для зменшення поступу пороху до лійки37. IV тип: дубові порохівниці конічної, глечикоподібної або ци- ліндричної форми з округлим дном, довжиною до 14 см і шири- ною – 9-12 см. Зверху закриті пласкою кришкою. В бічну стінку, із значним потовщенням зверху, з одного боку вмонтовано мід- ну лієчку і ручний обертальний механізм для зменшення над- ходження пороху в лійку. Корпус могли обшивати шкірою, але зазвичай оправляли суцільно або частково міддю, оздобленою карбівкою або басмою в гуцульському стилі (Рис. 11). Загалом цей тип (гуцульський) є характерним для регіону Західної України в XVII – XIX ст. Проте матеріали розкопок на місці Берестецької битви свідчать про їх обмежене використання в армії Б.Хмельницького, що можна пояснити не усталеною тра- дицією в козацькому виряді, а тимчасовим покозаченням меш- канців Західної України38. Тип IV: дерев’яні порохівниці у формі опуклого диска або баклаги, виготовлені з двох половин, часто з отвором посеред- ині, – подібні до натрусок ІІІ типу, тільки більшого розміру, діаметром до 20 см. Оснащені вони металевою лієчкою і пру- жинним важелем з кришкою або дерев’яною шийкою, оправ- леною шкірою чи міддю, отвір якого закривається дерев’яною чи кістяною пробкою (Рис. 12). Корпус оздоблювався різь- бленням. Територіально цей тип можна умовно окреслити ре- гіоном Західної й Правобережної України та Запоріжжям. Для Гетьманщини він не був характерним і не отримав помітно- го поширення, за винятком південних земель, які межували із Запоріжжям39. 117 V тип: порохівниці індо-іранського типу (Daba-e-barut або Barutdan). Вони мають форму округлого бутля з дов- гою шийкою. Виготовляли їх зі шкіри, оздобленої тисненням та фарбами, а також із сталі, кістки, дерева, паперу, мушель. Використовувалися також натуральні форми мушлі наутілусу та тваринного сечового міхура. Закривали фігурними пробка- ми40. Усі порохівниці індо-іранського типу поширені у XVIII ст. головним чином в спорядженні запорізького козацтва і частко- во – козацької старшини гетьманату. У вітчизняних музейних збірках порохівниці індо-іранського типу представлені такими видами: А. Опуклі порохівниці, виготовлені з цільного шматка дере- ва у формі серця з широкою циліндричною шийкою, довжиною – 16-20 см і шириною – 9-11 см. Поширені в побуті запорізь- ких козаків приблизно з середини XVIII ст. Шийку зазвичай оправляли на кінці металом у вигляді широкого кільця або сму- ги, іноді оздоблювали металевою платівкою у вигляді пальмети. Закривали вирізною фігурною куполоподібною пробкою. У за- дній стінці вони мають досить великий круглий отвір, залише- ний від вирізання порожнини, закритий дерев’яною заглушкою. У всіх наявних зразків корпус оздоблений різьбленням у ви- гляді геометричного орнаменту із пасків – «морщинок» (вузь- ких зубців-голок), зубців і зигзагів («кривульок»), складених у кільця, кола, півкола, розетки і дуги (Рис. 13.1). Підвішували їх за допомогою кільця із залізною скобою, вставленою наскрізь з задньої сторони до шийки41. Б. Шкіряні порохівниці серцеподібної форми з довгим гор- лишком довжиною до 30 см, східної роботи, виготовлені з трьох частин: передньої, задньої і середнього (бокового) ременя (Рис. 13.2). Часто прикрашені тисненням, фарбами та гаптуванням срібними й кольоровими нитками. Отвір шийки закривали різ- ною довгою куполоподібною пробкою, а до її торця кріпили тонкий ремінець для підвішування42. В. Часто зустрічаються шкіряні порохівниці XVIII ст. індо- іранського типу природної форми, виготовлені східними май- страми з міхура барана або цапа, зшитого знизу та з одного боку 118 уздовж. Довжина порохівниць коливається від 20 до 25 см, а ширина – від 9 до 12 см. Кінець шийки, діаметром до 25 мм, за- звичай оправляли міддю, а отвір закривали пробкою. Під ший- кою, з внутрішнього боку міхура, вони мають природній виступ, оснащений кільцем або пряжкою під шкіряну петлю-перев’яз. Корпус прикрашали пласким різьбленням або фарбуванням (Рис. 13.3). Цікаво відмітити, що у наявних видів порохівниць- міхурів з вітчизняних збірок орнаментація декору виконана у дуже схожій манері, в іранському стилі: в більшості випадків – у вигляді зиґзаґів, перевитих і скісних ліній, пальмет, зуб- ців, «морщинок» і арабесок в поєднанні зі стилізованим рос- линним орнаментом, що подібний до декору на серцеподібних дерев’яних порохівницях43. Не виключено, що їх виробництво було налагоджено іноземними або місцевими майстрами також в південних землях України. За нашим переконанням, побуту- вання цих східних порохівниць обмежувалось одним регіоном – Запорізькою Січчю, хоча в поодиноких випадках вони могли потрапляти і до озброєння військової старшини Гетьманщини. Побутування на Запоріжжі такого особливого і досить ши- рокого кола видів порохівниць можна пояснити поліетнічнстю запорізького козацтва, географічним фактором (Великим кор- доном) та відсутністю «регулятивних» тенденцій, які спостері- галися у війську Гетьманщини і Слобідських полків. Г. Коштовні порохівниці, виготовлені із срібла та інших ме- талів, оздоблені чеканкою, черню, басмою, інкрустацією камін- ням і коралами, платівками срібними і золоченими філігранної роботи. З боків шийки до них вмонтовували скоби або штир- ки з вушками під ланцюжок або ремінець. Завдяки розширен- ню турецьких кордонів на Схід шляхом завоювань, порохівниці індо-іранського типу отримали поширення не тільки на тере- нах Османської імперії, але і за її межами. Виробництвом осо- бливо коштовних і високоякісних зразків зброї та воєнного спо- рядження уславився Трапезунд (з XVII ст. турецька провінція, сучасний Трабзон), вироби майстрів якого здобули надзвичай- ний попит та популярність серед української воєнної еліти, слу- гували маркером високого соціального і службового станови- 119 ща. Серед інших східних виробів вони вирізняються особливою помпезною декоративною перевантаженістю, зокрема багатою інкрустацією червоними коралами, обробленими у формі кра- пель та кружечків, та наявністю в орнаментації великої шестикі- нечної зірки («зірки Давида»). Прикладом таких виробів слугує унікальна серед вітчизняної музейної спадщини турецька поро- хівниця XVIII ст. індо-іранського типу з колекції Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського. Вона виготовлена з шкіри у формі плоского круглого бутля з довгою шийкою і та- кою самою кришкою, довжиною у 33 см. Порохівниця попереду, збоку і навколо усієї шийки суцільно окута сріблом чеканної і філігранної роботи, місцями золочена. Подібним чином оздо- блена і кришка. Характерними елементами оздоблення є вели- ка золочена шестипроменева зірка з 7-а червоними коралами в центрі порохівниці. Такі самі корали розміщено навколо зірки по краю порохівниці і на її кришці (Рис. 13.4)44. На закінчення потрібно відзначити, що запропонована нами прикладна класифікація, здійснена вперше відносно таких скла- дових воєнного костюму XVII – XVIII ст., якими є натруски і порохівниці, стосується винятково вперше виявлених автором і проаналізованих унікальних речей. Проведене нами джерельне вивчення та аналіз унікальних за типами і видами зразків натрусок і порохівниць складає над- звичайно цінний джерельний матеріал, який дозволяє нам ре- конструювати елементи оздоблення козацьких одностроїв XVII – XVIII ст. Складність виявлення місць зберігання все ж не стала на заваді при застосуванні розробленої нами при- кладної класифікації наявних зразків, оскільки вони виявили- ся достатньо представницькими. Отримані дані дають можли- вість ідентифікувати нововиявлені знахідки, а також сприяють реконструкції одягу вояків козацького війська з достатньо ви- сокою імовірністю. Маємо надію, що дана робота стане у нагоді історикам-прак- тикам, зокрема музейним працівникам, художникам (баталіс- там та портретистам) й постановникам кінофільмів з воєнної тематики часів XVII – XVIII ст. 120 1. Егоров В. Армия Петра І? История одной мистификации // Цейхгауз. – 1994. – № 1 (3). – С. 2-7. 1. История народов северного Кавказа с древнейших времён до кон- ца XVIII в. / Отв. Ред. Б.Б. Пиотровский. – М.: Наука, 1988. – C. 270. 2. Українське народне мистецтво. Різьблення та художній метал. – К.: Держ. вид-во образотворч. мист-ва і муз. літ-ри УРСР, 1962. – С. 8-9, 19. 3. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Л.: Слово, 1992. – Рис. 65. 3), 4); рис. 66. 3), 8), 9). 4. Распоряжение кн. А.И. Шаховского о разделении малороссийских казаков на «выборных» и «подпомошников», 1735 г. // Киевская ста- рина (Далі – КС). – 1902. – №2. – С. 85; Центральний державний іс- торичний архів України в м. Києві (Далі – ЦДІАУК). – Ф. 223. – Спр. 406. – Арк. 2; Там само. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 101. – Арк. 9; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (Далі – ІР НБУВ). – Ф. ІІ. – Спр. 20823. – Арк. 1. 5. ЦДІАУК. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 3014. – Арк. 2-3; Державний музей українського народного декоративного мистецтва (Далі – ДМУНДМ). – Інв. № Д – 3347 (КП – 26089); Жданович Я.Н. Отдел «Малороссия» на выставке «Ломоносов и Елизаветинское время» // Тр. Чернигов. учёной архив. комиссии. – Чернигов, 1915. – Вып. 11. – С. 145 – 146. 6. ДМУНДМ. – Інв. № Д – 506; Д – 606 (стар. Д – 344); Д – 1451 (5049, Д – 330); Д – 607 (Д – 346); Д – 608; Д – 1433 (Д – 296, 5099); Д – 1436; Д – 1437; Д – 1444; Д – 1441; Д – 1457; Національний музей іс- торії України (Далі – НМІУ). – Інв. № З – 1288; З – 1307; Полтавський державний краєзнавчий музей (Далі – ПДКМ). – Інв. № Р – 121; Р – 119; Дніпропетровський державний історичний музей ім. Д.І.Явор- ницького (ДДІМЯ). – Інв. № О – 383, КП – 39640; Чернігівський дер- жавний історичний музей ім. В.В.Тарновського (Далі – ЧДІМ). – Інв. № И – 3031; И – 3033; И – 3035; И – 3036; Українське народне мисте- цтво… – Табл. 119-120, 121,132-133; Каталог Музея украинских древ- ностей В.В.Тарновского. – К., 1898. – № 263, 276. 7. ДМУНДМ. – Інв. № Д – 1416; Д – 1423; Д – 1417; Українське на- родне мистецтво… – Табл. 122-123, 134. 121 8. ПДКМ. – Інв. № Р – 122; Зб – 86; ДМУНДМ. – Інв. № Д – 610; Д – 1422; Д – 1418 (5067, 3367, 3391, Д – 343; ЧДІМ. – Інв. № И – 3043; Переяслав-Хмельницький державний історичний музей (Далі – ПХДІМ). – Інв. № 2002); НМІУ. – Інв. № З – 700; Українське народ- не мистецтво… – Табл. 129. 9. Українське народне мистецтво… – Табл. 127; ЧДІМ. – Інв. № И – 3040. 10. ЧДІМ. – Інв. № И – 3059; ПХДІМ. – Інв. № 1944; ДМУНДМ. – Інв. № Д – 1435. 11. ПХДІМ. – Інв. № 2000; НМІУ. – Інв. № З – 691; ДМУНДМ. – Інв. № Д – 1438; Львівський державний історичний музей (Далі – ЛДІМ). – Інв. № З – 4180, З – 4190. 12. ЧДІМ. – Інв. № И – 3057. 13. НМІУ. – Інв. № З – 691; ДМУНДМ. – Інв. № Д – 1438. 14. ЛДІМ. – Інв. № З – 4190. 15. НМІУ. – Інв. № З – 346. 16. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст.: Навчаль- ний посібник / Київський Нац. ун-т ім. Т. Шевченка та ін. – К., 1997. – С.122; Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Л.: Слово, 1992. – Рис. 66. 1), 2); Очерки истории СССР. Период феодализма. XVII в. – М., Изд-во Акад. Наук СССР, 1955. – С. 673; Введенский Г.Э. Янычары. – СПб.: ТПГ «Атлант», 2003. – Рис. 1, 7, 12. 17. Oreż perski i indoperski XVI – XIX wieku ze zbiorόw polskich. Ka- talog wystawy podakcja Antoniego Romualda Chodynskiego. – Malbork, 2000. – S. 75; Введенский Г.Э. Янычары. – СПб.: ТПГ «Атлант», 2003. – С. 100. 18. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1884. – Т. 13. – С. 236 – 237; Адыги, балкарцы и карачаевцы в известиях европейских авторов XIII – XIX вв. – Нальчик: кн. изд-во «Эльбрус, 1974. – С. 195, 197. 19. НМІУ. – Інв. № З – 1342; ЛДІМ. – Інв. № З – 4185, СК – 63 / С ІІ; З – 4186, СК – 64 /С ІІ; ЧДІМ. – Інв. № И – 3045; Каталог Музея украинских древностей В. Тарновского. – К., 1898. – № 278; Жолтов- ський П.М. Визвольна боротьба українського народу в пам’ятках мис- тецтва XVI – XVIII ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958. – С. 26, Рис. 12; Oreż perski i indoperski XVI – XIX wieku ze zbiorόw polskich. Katalog 122 wystawy podakcja Antoniego Romualda Chodynskiego. – Malbork, 2000. – С. 54, Кatаlog. – № 262-264. 20. ДМУНДМ. – Інв. № Д – 1440; НМІУ. – Інв. № З – 1393; Хар- ківський державний історичний музей (Далі – ХДІМ). – Інв. № ОС – 395; Oreż perski i indoperski XVI – XIX wieku ze zbiorόw polskich… – Katаlog № 262; Музей истории Азербайджана / Под ред. П.А. Азиз- бековой. – Баку: ЭЛМ, 1973. 21. Дубровский В. До питання про міжнародну торгівлю України в першій чверті XVIII ст. // Зап. ВУАН. – К., 1931. – С. 377, 386; Опись движимого имущества, принадлежавшего малороссийскому гетману Ивану Самойловичу и его сыновьям, Григорию и Якову // Русская ис- тор. библиотека, издаваемая Археограф. комиссиею. – СПб., 1884. – Т. VIII. – С. 1136; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1884. – Т. 13. – С. 237 – 238; ІР НБУВ. – Ф. XXVIII. – Спр. 1. – Арк. 38. 22. ДДІМЯ. – Інв. № О – 384, КП – 39641; ЧДІМ. – Інв. № И – 3050; Каталог Музея украинских древностей В. Тарновского. – К., 1898. – С. 56, № 265, 276; НМІУ. – Інв. № З – 77; Oreż perski i indoperski XVI – XIX wieku ze zbiorόw polskich… – Katаlog. – № 265, 267. 23. ЧДІМ. – Інв. № И – 3046; Музей истории Азербайджана / Под ред. П.А. Азизбековой. – Баку: ЭЛМ, 1973. 24. Опись движимого имущества, принадлежавшего малороссий- скому гетману Ивану Самойловичу… – С. 1148, 1177; Акты, относящи- еся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1884. – Т. 13. – С. 236 – 237. 25. ЦДІАУК. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 101. – Арк. 9; Там само. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 3014. – Арк. 2-3; ІР НБУВ. – Ф. 54482 (Лаз. 1). – Арк. 243; Летопись событий в Юго-Западной России в XVII – м веке / Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720.– К., 1864. – Т. 4. – С. 131; Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економіч- ного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціяльно-економіч- ної історії України. – Т. І. – К., 1932. – С. 142; 168; Стороженки. Фа- мильный архив. – К., 1908. – Т. 6. – С. 29. 26. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Л.: Слово, 1992. – Рис. 66. 6, 10, 11; Каталог найважливіших знахідок з місця берестецької 123 битви 1651 р. (за матеріалами археологічної експедиції музею). – Ров- но, 1986. – Арк. 5-6; Очерки истории СССР. Период феодализма. XVII в. – М.: Изд-во Акад. Наук СССР, 1955. – С. 673; Слава українського козацтва / Кардаш П., Кот С. – Мельборн; Київ: Фортуна, 1999. – С. 243. 27. ПХДІМ. – Інв. № 1943; ДМУНДМ. – Інв. № Д – 1424; Д – 1418 (5067, 3367, 3391, Д – 343); Слава українського козацтва… – С. 243; Очерки истории СССР… – С. 673; Введенский Г.Э. Янычары. – СПб.: ТПГ «Атлант», 2003. – Рис. 1, 4, 5, 7-9, 12. 28. Ситий І. Гетьманські універсали й печатки у збірці Чернігівсько- го історичного музею ім. В.В. Тарновського // Пам’ятки України. – 2001. – № 1-2. – С. 149 – 154; Російський Державний архів давніх ак- тів. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 2 зв.; Ханенко Микола. Діаріуш, або журнал, тобто щоденна записка оказій та церемоній… / Переклад, публікація та примітки В. Шевчука // КС. – 1993. – № 6. – С. 34. 29. Опись движимого имущества, принадлежавшего малороссий- скому гетману Ивану Самойловичу… – С. 1146, 1177, 1197, 1202; ІР НБУВ. – Ф. XXVIII. – Спр. 1. – Арк. 38 зв., 40 зв.; Полонська-Ва- силенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціаль- но-економічного дослідження історії Запоріжжя… – С. 142, 168, 182. 30. ДМУНДМ. – Інв. № Д – 1430; ПХДІМ. – Інв. № 1941; ЧДІМ. – Інв. № И – 3041; Соболевский В.И. Замечательные минералы. – 2-е изд. – М.: Просвещение, 1983. – С. 70-72. 31. ЧДІМ. – Інв. № И – 3056. 32. Адыги, балкарцы и карачаевцы в известиях европейских авторов XIII – XIX вв. – Нальчик: кн. Изд-во «Эльбрус, 1974. – С. 195, 197. 33. ЧДІМ. – Інв. № И – 3024. 34. Опись движимого имущества, принадлежавшего малороссий- скому гетману Ивану Самойловичу… – С. 1084, 1173. 35 ПДКМ. – Інв. № Зб – 1199; ХДІМ. – Інв. № ОС – 305; ОС – 283; ЧДІМ. – Інв. № И – 3030; ПХДІМ. – Інв. № 1707; И – 3049; НМІУ. – Інв. № З – 693; З – 735; З – 1396; Старинная одежда и принадлеж- ности домашнего быта слобожан // Харьковский сборник. – Вып. 1. – Х., 1887. – С. 175. 36. Українське народне мистецтво… – Табл. 137, 138 – 139; ДМУНДМ. 124 – Інв. № Д – 604; Там само. – Інв. № Д – 1421; ЧДІМ. – Інв. № И – 3028; ХДІМ. – Інв. № ОС – 519; НМІУ. – Інв. № З – 1146. 37. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст… – С. 122; ХДІМ. – Інв. № ОС – 284; НМІУ. – Інв. № З – 699. 38. ХДІМ. – Інв. № ОС – 285; ПДКМ. – Інв. № Зб – 71; Марсове поле. – Кн. 2. Героїчна поезія на україні. Друга половина XVII – по- чаток XIX століть / Упоряд. В.О. Шевчук. – К.: Молодь, 1989. – С. 99 (Ілюстрація). 39. Oreż perski i indoperski XVI – XIX wieku ze zbiorόw polskich…– S. 54, 85, Katаlog. – № 270. 40. МНДМУ. – Інв. № Д – 605; ДДІМЯ. – Інв. № О – 381, КП – 396- 38; О – 386, КП – 39643; ЧДІМ. – Інв. № И – 3026; Українське народне мистецтво… – Табл. 16. 41. Каталог Музея украинских древностей В. Тарновского. – К., 1898. – № 259. 42. ЧДІМ. – Інв. № И – 3038; НМІУ. – Інв. № З – 690; Там само. – Інв. № З – 632; ПХДІМ. – Інв. № 1999; Oreż perski i indoperski XVI – XIX wieku ze zbiorόw polskich… – Katаlog. – № 270; Музей истории Азербайджана / Под ред. П.А. Азизбековой. – Баку: ЭЛМ, 1973. 43. ЧДІМ. – Інв. № И – 3027. Eugene Slavutych POWDER-FLASK OF UKRAINIAN FORCES OF THE 17TH – 18TH CENTURIES: ATTEMPTS OF CLASSIFYING The present paper is the first attempt in domestic historiography to cl- assify powder-flasks that were adopted in Ukrainian forces in the 17 th – 18 th centuries. To this end a wide range of sources was employed. 125 Рис.1.1а Рис.1.1б Рис.1.2а Рис.1.2б Рис.1.2в Рис.1.2г Рис.1.2г1 Рис.1.2д Рис.1.2е Рис.1.2ж Рис.1.3 Рис.1.4а Рис.1.4б Рис.1.5а Рис.1.5б Рис.1.5в Рис.1.5г Рис.1.5д 126 Рис.2.1а Рис.2.1б Рис.2.2а Рис.2.2б Рис.3.1б Рис.3.1в Рис.3.2а Рис.3.3а Рис.3.3б Рис.4 Рис.5.1а Рис.5.1а1 Рис.5.1б Рис.5.1в Рис.5.1г Рис.5.2а Рис.5.2б Рис.5.2в Рис.6а 127 Рис.6в Рис.7 Рис.8.1а Рис.8.1б Рис.8.2а Рис.8.2б Рис.8.3а Рис.8.3б Рис.8.4 Рис.8.5 Рис.9.1а Рис.9.1б Рис.9.2в Рис.10а Рис.10б Рис.10в 128 Рис.11б Рис.12а Рис.12б Рис.13.1а Рис.13.1б Рис.13.1в Рис.13.1г Рис.13.2 Рис.13.3а Рис.13.3б Рис.13.4

Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII - XVIII ст: спроба класифікації

Репозитарії

Схожі ресурси