Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства

У статті аналізується становище християнської Церкви у першій чверті IV ст.; досліджується еволюція ставлення імператора Костянтина І Великого до аріанства; визначається особистий вплив імператора на вирішення церковного конфлікту....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Жданович, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2005
Назва видання:	Історико-географічні дослідження в Україні
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54061
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства / О. Жданович // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 266-279 — Бібліогр.: 66 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-54061
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-540612014-02-08T20:23:24Z Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства Жданович, О. У статті аналізується становище християнської Церкви у першій чверті IV ст.; досліджується еволюція ставлення імператора Костянтина І Великого до аріанства; визначається особистий вплив імператора на вирішення церковного конфлікту. In the article, the status of Christian Church in the first quarter of 4th century a .C. is analyzed; the evolution of the Emperor Constantine the Great’s attitude towards Aryanism is under research; the Emperor’s personal influence on the solution of the ecclesiastic conflict is determined. 2005 Article Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства / О. Жданович // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 266-279 — Бібліогр.: 66 назв. — укр. XXXX-0022 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54061 (1-11)(37)(1-44)[32:Константин І Великий]288 uk Історико-географічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	У статті аналізується становище християнської Церкви у першій чверті IV ст.; досліджується еволюція ставлення імператора Костянтина І Великого до аріанства; визначається особистий вплив імператора на вирішення церковного конфлікту.
format	Article
author	Жданович, О.
spellingShingle	Жданович, О. Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства Історико-географічні дослідження в Україні
author_facet	Жданович, О.
author_sort	Жданович, О.
title	Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства
title_short	Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства
title_full	Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства
title_fullStr	Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства
title_full_unstemmed	Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства
title_sort	політика римського імператора iv ст. костянтина і великого стосовно аріанства
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2005
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54061
citation_txt	Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства / О. Жданович // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2005. — Число 8. — С. 266-279 — Бібліогр.: 66 назв. — укр.
series	Історико-географічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT ždanovičo polítikarimsʹkogoímperatoraivstkostântinaívelikogostosovnoaríanstva
first_indexed	2025-07-05T05:25:40Z
last_indexed	2025-07-05T05:25:40Z
_version_	1836783387339128832
fulltext	266 УДК (1-11)(37)(1-44)[32:Константин І Великий]288 Олеся Жданович ПОЛІТИКА РИМСЬКОГО ІМПЕРАТОРА IV СТ. КОСТЯНТИНА І ВЕЛИКОГО СТОСОВНО АРІАНСТВА У статті аналізується становище християнської Церкви у першій чверті IV ст.; досліджується еволюція ставлення імператора Костянтина І Великого до аріанства; визнача- ється особистий вплив імператора на вирішення церковно- го конфлікту. Х ристиянська Церква у Східній Римській імперії на по- чатку IV ст. набула значної популярності серед широ- ких верств населення Римської імперії. Проте, пережив- ши жорстокі гоніння та отримавши врешті офіційне визнання, вона не змогла уникнути розбрату в середині самої себе. Серед широких освічених верств населення спостерігалася тенденція повернення до античних традицій, почали з’являтися різнови- ди християнського вчення, замішані на філософських традиці- ях минулого. Одним з таких варіантів стало аріанство, засно- вником якого був пресвітер Александрійської церкви Арій. Сутність аріанства полягала у запереченні християнського догмату троїстості. Погляди Арія знайшли прихильників се- ред багатьох представників тогочасного суспільства. Це не могло пройти поза увагою ортодоксального напряму христи- янства. Розгорілася суперечка, в якій опонентом Арія висту- пив Александрійський єпископ Олександр. Проблема вийшла за межі конфесії й набула загальноімперського характеру. Імператор Костянтин І не залишився осторонь конфлікту та ві- діграв значну роль у його вирішенні. У наукових дослідженнях останніх років дане питання спеці- ально не розглядалося. З фундаментальних монографій на дану тематику можна виділити роботи російських істориків церкви 267 – А.Лєбєдєва1, М.Е.Поснова2, Г.В.Фроловського3, М.Тальберга4; представників західної історичної науки – Ш.Діля5, А.Доніні6, Х.Α.Дрейка7, А.Хант8, Р.Вільямса9, Б.Ланкона10, Я.Буркхарда11; російських та вітчизняних дослідників історії Римської та Ві- зантійської імперії – А.П.Каждана12, В.П.Оргіша13, І.С.Свєн- цицької14, С.І.Ковальова15, Ф.І.Успенського16, Головащенка С.17 Проте, ці автори торкалися даної проблеми вкрай побіжно, зо- крема розглядаючи її в контексті розвитку Римської імперії та її взаємин з християнською церквою. Тому завдання даної статті полягає у дослідженні еволюції ставлення імператора до аріан- ства та складних церковних суперечок, які виникли на теренах імперії на початку IV ст. IV ст. нової ери стало переломним в історії Римської імперії. У цей період Рим поступово втрачав своє значення як центр мо- гутньої держави. Відбувався занепад західної частини імперії. На історичну арену все відчутніше виступала східна її частина. На тлі загальної кризи імперії велику популярність серед на- родних мас все більше завойовувало християнство. Вже напри- кінці І ст. воно значно поширилось на території Римської імпе- рії. Тут утворилася значна кількість християнських общин та церков. Нове віровчення виникло на Сході, у Палестині і звідти поширювалося до Сирії, Фінікії18, Кілікії19, потім – на о. Кіпр20 та Едессу.21 У IV ст. воно переживало досить нелегкі, сповнені напругою часи – від жорстоких гонінь імператорів Діоклетіана та Галерія на общини, до перетворення, врешті, на офіційну релігію за ча- сів правління імператора Костянтина І Великого та його на- ступників. З моменту легалізації християнської релігії та почат- ку розробки церковної догматики у християнському середовищі з’являлися та активізовували свою діяльність громадяни, невдо- волені ортодоксальними канонами християнського віровчен- ня. Почали виникати богословські суперечки з приводу питан- ня основоположних догматів вірування – про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина.22 Одну з найгостріших суперечок поро- дило аріанське віровчення, яке виникло на початку IV ст. і пере- росло у першу велику єресь Східної Римської імперії. 268 В аріанстві спочатку часто вбачали просту суперечку між богословами, яка переросла у складну та заплутану дискусію. Однак, на думку деяких істориків23 , дійсне значення та зміст цього конфлікту полягали в іншому. Він вмістив у собі політич- ні, соціальні та національні мотиви, до яких додавалися проти- річчя з приводу віровчення та способу релігійного життя. Місцем найбільшої концентрації християнського вільно- думства став Схід імперії. На це були об’єктивні причини. Так, на початку IV ст. поширення християнства в різних частинах Римської імперії позначено нерівномірністю. Італійський істо- рик Амброджо Доніні, чия концепція видається нам найбільш обґрунтованою, виділяє три основні зони християнізації імперії: 1) ареал найбільшого проникнення християнства – Мала Азія, особливо Фрігія, Віфінія і Понт Евксінський – аж до кордонів Кавказу, Вірменія, включаючи райони на захід від Євфрату, ост- рова Егейського моря, а також окремі зони Едесси; 2) зона, де християнство охопило значну частину населення, але не мало визначального впливу: Греція, Македонія, Сирія, деякі міста Палестини, Єгипту, Африки та Нумідії, Рим та його околиці, узбережжя Північної Італії та Сицилії, Іспанія і Галлія аж до центрального європейського масиву; 3) Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна та Північна Італія, дунайські провінції. Мезія і Паннонія, Кіренаїка, Лівія і Мавританія – райони, де процеси християнізації ледве починалися.24 Ізольовані християнські общини спорадично зустрічалися також на північному узбережжі Чорного моря та в Криму, на півночі Галлії, у Бельгії, вздовж Рейну, в Реції і Норику, навко- ло Віндобона (теперішнього Відня) і на британських островах, включаючи Губернію (латинська назва Ірландії). 25 Висока концентрація християнського населення на сході Середземноморського басейну і перенесення політичного та адміністративного центру імперії у Візантію вплинули на зміну імператорської політики стосовно християнства та спричинили до появи ряду варіантів цього вчення. Причини зростаючої популярності християнства серед на- 269 селення держави криються, насамперед, у кризі античної релі- гії. Традиційна римська релігія була вже не в змозі задоволь- нити духовні потреби тогочасного суспільства. Як зазначає І.С.Свєнцицька26, це особливо чітко простежувалося у містах Малої Азії, Греції, Італії. Відбувалася криза полісної релігії, ко- тра проявлялася у значному падінні авторитету древніх анти- чних богів. Ще одним проявом кризи стала поява офіційних культів, що обслуговували органи влади. Це проявлялось у спо- рудженні пам’ятників та барельєфів обожествленному Демосу, Ареопагу, Римському сенату.27 Такий стан міг свідчити про за- вуальовану, ще не до кінця усвідомлену потребу імперської вла- ди у сильній ідеологічній підтримці з боку Церкви. Згодом ця потреба буде втілена в життя завдяки одержавленню христи- янства. Особливою популярністю у перші століття нової ери в Римській імперії користувалися чаклунство, магія та віра у пророкування, що також свідчило про невдоволення населення релігією предків, про духовні пошуки в середовищі римського суспільства. Привабливі ідеї християнства призвели до звернення до нової релігії багатьох жителів Римської імперії. Хоча на початок IV ст. християни становили тільки до 5 відсотків від усього населен- ня імперії28, однак, очевидно, це були тільки офіційні, охреще- ні християни. Набагато більше серед прибічників християнства було тих, хто симпатизував новому різновиду вірування. Їх не так вже і легко виявляли, адже фактично вони являлись язич- никами, продовжували виконувати язичницькі обряди. До но- вої релігії значна маса громадян тільки придивлялася, зважую- чи можливість в майбутньому вступити до її лав.29 З самого початку виходу на історичну арену християнство залучало до своїх лав людей різного соціального та майново- го стану, однак, серед його поборників переважали представни- ки нижчих, бідних прошарків суспільства.30 Проте, у ІІ – ІІІ ст. спостерігається перехід в нову релігію значної частки знатних і багатих людей, зокрема навіть тих, хто мав безпосереднє відно- шення до імператорського двору.31 Серед потенційних християн були навіть представники імператорських сімей. Траплялося, 270 що й самі імператори ставилися до цього вчення прихильно, або навіть таємно сповідували його. Так, при дворі імператора Олександра Севера нараховувалося багато християн,32 а сам ім- ператор та його спадкоємець були оголошені таємними христи- янами.33 Двір Діоклетіана переповнювали християни, як і двір Констанція Хлора і Ліцинія.34 А імператор Костянтин Великий взагалі офіційно вважався першим християнським імперато- ром. І то незважаючи на те, що прийняв він хрещення тільки на смертному одрі. В особі апологетів християнство отримало людей освічених, особливо серед представників гностичного християнства зу- стрічалися високо інтелектуальні особистості та знані мисли- телі високого рангу.35 У другій половині ІІ ст. у Александрії від- крито школу християнського богослов’я, яку очолював спершу Климент Александрійський, а потім Оріген. Видатні особистос- ті: філософи, адвокати, вчителі ораторського мистецтва – рито- рики, які прийняли християнство та були причетними до ста- новлення християнського богослов’я, створювали теологічні праці, оприлюднювали своє розуміння неоднозначного став- лення християнства до античної культури: вони критикували її, але при цьому багато що з неї запозичували. Завдяки діяльнос- ті таких особистостей до лав християнської церкви залучалося багато освічених людей. Християнська релігія отримала значне поширення і у сільській місцевості, на периферії Римської імпе- рії, отримуючи нових членів з середовища рабів та колонів. Різні верстви населення сприймали християнське віровчен- ня по-різному: одні осмислювали канони Церкви, спираючись на свій досвід та освіченість, а інші, за браком освіти, сприйма- ли все тільки на віру. Як бачимо, вже тоді, на етапі становлен- ня, християни формально розкололися на дві групи: вихідців з міського середовища, освічених, вихованих на традиціях ан- тичності, обізнаних із здобутками філософських вчень людей, та представників сільської бідноти, котрі знайшли у християн- ських догмах відповіді на свої насущні питання і задовольни- лися ними, більше не бажаючи нічого знати та розмірковувати. Саме з представників другої групи виходили релігійні фанати- 271 ки. Можливо, саме тоді й окреслилися передумови для виник- нення суперечки в середині Церкви на початку IV ст. Імператор Костянтин І Великий відіграв вирішальну роль в історії християнства і створив останню всесвітню імперію.36 Він поставив його на твердий грунт офіційного визнання. З ча- сів правління Костянтина язичницька імперія почала перетво- рюватись на імперію християнську. Союз імператора з хрис- тиянською Церквою носив, перш за все, політичний характер. Від правління Костянтина християнство почало набувати ви- рішального значення в ідеологічному житті імперії, а христи- янська Церква поступово перетворювалася на привілейовану структуру. Імператор розглядався як захисник і покровитель, охоронець порядку та єдності в церкві. Християнство обожувало не самого імператора, а його владу. Воно санкціонувало і освячувало режим необмеженої монар- хії. Сучасник Костянтина – єпископом Євсевій Кесарійським37 розробив християнську концепцію «божественного походжен- ня» і характеру імператорської влади. Імператор не Бог, але він обраний богом і, таким чином, є посланником Бога на землі та править за допомогою Сина Божого. Євсевію належить і роз- робка концепції християнської держави – імперії, як держави християн на чолі з імператором – її світським главою, правите- лем християнських підданих. Імператор Костянтин І Великий народився у місті Нісса (ни- ні Ніш), що знаходиться на території Сербії38, в родині рим- ського воєначальника Констанція Хлора, який служив при дво- рі імператора Діоклетіана. Точні відомості про рік народження Костянтина відсутні. Так, якщо вірити Євсевію, скоріше за все, він народився 274 р.39 Матір’ю його була проста жінка, донь- ка власника трактиру – Єлена. Неофіційний шлюб40 батьків Костянтина був недовговічним. У 293 р. Констанція Хлора про- голошено кесарем західної частини Римської імперії. За нови- ми правилами престолонаслідування Констанцій Хлор змуше- ний був залишити Єлену і одружитися із прийомною донькою Августа Максиміана Геркулія, Феодорою. 41 Юність майбутнього імператора пройшла при дворі прави- 272 теля Діоклетіана у Нікомідії, куди Константина відправлено наприкінці ІІІ ст. чи то з метою виховання, чи як заложника.42 Можливо вже тоді Костянтин перейнявся ідеями християн- ства, оскільки його прибічників було чимало при дворі. Відомо, що мати Костянтина Єлена була християнкою і мала неабия- кий вплив на духовне становлення та світогляд свого сина.43 Батько імператора, Констанцій Хлор, також завоював собі гар- ну репутацію у церковних істориків того часу. Євсевій пише, що він «був одним із найславетніших монархів наших»44. До того ж, за свідченнями Євсевія, він прихильно ставився до христи- ян: «Протягом усього свого правління він весь свій дім, разом з дітьми, дружиною і домашніми, присвятив єдиному цареві усіх – Богу»45. Однак, це не свідчить про те, що Констанцій Хлор був християнином, як не був він і язичником. Можливо, він просто симпатизував християнам, адже таких потенційних християн у той час в імперії була вже достатня кількість. При дворі Константин проявив себе як здібний та обдарова- ний юнак. Він любив військові ігри, брав участь у навчальних турнірах і військовій підготовці. У молодому віці Костянтин виявив задатки досить непоганого полководця, сміливого і від- важного воїна. Це підмітив Галерій, який вбачав у Костянтині потенційного суперника. У 305 р., після зречення престолу Діоклетіаном, Галерій зробив Костянтина своїм заручником, боячись, що той, маючи підтримку в армії, зможе легко захопи- ти владу. Батько Костянтина – Констанцій Хлор у той час був при смерті, і, щоб побачитись із сином, надіслав Галерію лис- та з проханням відпустити до нього сина. Але Галерій не мав наміру відпускати Константина від себе живим. Спроба ней- тралізувати сина Констанція виглядала ризикованою, тому що Костянтин користувався повагою серед громадян, особливо, в армійських колах. Після низки невдалих спроб Галерія знищи- ти Костянтина, тому довелося тікати.46 У 306 р. помер батько Констанцій Хлор і Костянтина було проголошено Августом.47 Однак, до смерті Галерія він поширював свою владу тільки на колишню область батька.48 Константину довелося ще довго бо- ротися із суперниками за владу. У 312 р. ця боротьба закінчи- 273 лася перемогою, коли війська останнього суперника Максенція були розгромлені в битві біля Мільвіанського, мосту поблизу містечка Червоні Скелі неподалік Риму. З цією битвою пов’язане й легендарне навернення Костянтина у християнство. Про це можемо судити лише за свідченнями (як правило, легендарними) його сучасників, а також ряду цер- ковних істориків. Одна з таких легенд розповідає, що напере- додні битви з Максенцієм Константин побачив у небі палаю- чого хрестоподібного стовпа із написом: «Цим переможеш!» Пізніше, вночі йому явився Христос і наказав зробити прапор із символікою побаченого знамення, що імператор і повелів зро- бити. Після цих подій Костянтин здобув блискучу перемогу над військом ворога, а сам Максенцій потонув у річці.49 Після цієї незвичної події Костянтин привернувся до християнства. У 313 р. двоє правителів імперії – тимчасові союзники і май- бутні непримиренні вороги – Костянтин і Ліциній – (обнаро- дували едикт, за яким християни отримували свободу бого- служіння.50 Сталася ця значна для християнського світу подія у Медіолані (Мілані) і отримала назву «Міланський едикт» про віротерпимість.51 Документ остаточно визнавав припи- нення гоніння на християн.52 Терор свого часу приніс багато бід і зла, спричинив зловживання на місцях, адже значну кіль- кість потрібних для держави людей знищили в ім’я боротьби.53 Згідно з «Міланським едиктом»54, християни мали право від- крито відправляти свій культ. Церковні організації могли від- тепер володіти будь-яким майном, в тому числі і нерухомим (з цього моменту починається зростання земельних володінь церкви). Конфісковане до того майно поверталося христия- нам. Формально християнство ставало, відтак, тільки одним із численних дозволених культів імперії.55 Вищезгаданий едикт, як свідчать йог статті, проголошуючи фактично повну свобо- ду віросповідання, все ж пояснює необхідність її легітимнос- ті дуже обережно. З огляду на політичні мотиви, така обереж- ність імператорів у зміні політики стосовно християн певною мірою виправдовує себе. Імператор Костянтин вважав, що пе- рехід від політики гоніння до повного визнання і прийняття 274 християнства повинен здійснюватись поступово. Можливо, що Костянтин і сам ще не розібрався до кінця у своїх релігійних уподобаннях. Він проводив політику не завжди ідентичну його власним поглядам.56 Після перемоги над Максенцієм Константин став єдиним правителем Західної Римської імперії. У східній частині імпе- рії на престолі утвердився співправитель Костянтина – Валерій Ліциніан Ліциній, який після смерті Галерія в 311 р. був про- голошений Августом. Таке співіснування двох правителів у Римській імперії тривало до 323 р., коли Костянтин напав на Ліцинія і розгромив його армію. З 337 р. Костянтин – єдиний правитель обох частин імперії.57 У IV ст. Церква стала привілейованою духовною організаці- єю, її ієрархам надано чимало прав. Але християнські догмати залишалися предметом широкого обговорення, що породжува- ло величезну кількість єресей та релігійних рухів, що відобра- жали суспільну думку і настрої різних прошарків населення.58 Ледве отримавши визнання, церква відразу почала викори- стовувати державні засоби насилля для вирішення своїх вну- трішніх суперечностей. Імператори, в основному, підтримува- ли офіційну Церкву при виникненні внутрішніх суперечок. А та, в свою чергу, дотримувалася вимог імператора. Відомо, на- приклад, що галльські єпископи, зібравшись у Арлі у 315 р.59, заборонили християнам дезертирувати з армії під страхом від- лучення від церкви. Однак лояльності з боку християнської церкви до імператора було недостатньо. Державній владі по- трібна була єдина церква з єдиною ідеологією, а у християн- стві, після його легалізації, суперечності з теологічних питань спалахнули з новою силою. У період широкого інтенсивного поширення аріанства та роз- ростання христологічної суперечки у християнській церкві у 322 – 323 рр., імператор Константин не мав змоги звернути на це увагу, воюючи за владу зі своїм співправителем. Восени 23- 2 р.,60 після отриманої перемоги, у новому амплуа єдиновладно- го правителя імперії, Костянтин узявся за вирішення церковно- го конфлікту. Він написав Арію та єпископу Олександру листа, 275 в якому виклав свою позицію стосовно релігії: « я дуже хотів би, щоб учення усіх народів про божество було приведене до єди- ного ладу»61. Імператора дуже стурбувала сварка і він прагнув примирити ворогуючі табори: «Як жорстоко вразила мій слух, або краще сказати, саме серце, звістка про те, що між вами ви- никли непорозуміння оголошую про своє право бути посеред- ником у вашому конфлікті і покровителем миру між вами «62. Константин закликав до одностайності у питаннях віровчення, зазначаючи, що «подібні суперечки – справа голоти, і більше підходять дитячому невігластву, ніж розуму людей освічених і мудрих. Хай буде у вас одна віра, одне розуміння, один заповіт Всевишнього.»63 Імператор прагнув єдності і спокою в Церкві, бажаючи оста- точно закріпити за християнством статус ідеологічної опори своєї імперії та поставити Церкву на службу державі. Тож суть суперечки, розбіжності у поглядах між Арієм та Александром його не хвилювали. Так само, як не вбачав він чогось значно- го та небезпечного у самому аріанстві. Однак, розбіжність по- глядів між церковними кланами та ієрархами Церкви могла сильно підірвати власні позиції імператора, котрі не познача- лися стабільністю у Східній частині імперії. Прагнучи зберег- ти спокій у державі, Костянтин написав ще одне послання, на цей раз до прямого винуватця конфлікту – Арія. У листі він намагався навернути Арія в «істинну» віру та відвернути кро- вопролиття, що могло виникнути 64 Однак, примирити опо- нентів не вдалося. Тому, врешті, вирішено скликати Собор, на якому суперечливі питання винесли на суд широкому загалу представників Церкви. Перший Вселенський Собор відбувся у 325 р. у м. Нікея. Дата його проведення міститься у праці «Церковна історія» Сократа Схоластика: «Він (Нікейський Собор – О. Ж.) відбувся у кон- сульство Павліна і Юліана, у двадцятий день місяця травня, – це був 636 рік від Александра, царя Македонського».65 Тобто, ді- яльність Собору тривала з кінця травня по кінець липня 325 р. На Нікейському Соборі вчення Арія було засуджене та про- голошене єрессю. Костянтин підтримав і власноруч підписав 276 Символ Віри, запропонований опонентами Арія. Для з’ясуван- ня позиції Константина І вартим уваги є заключне послання імператора до усіх єпископів і народів, в якому він наголосив: «Аріанство є нечестивим і єретичним вченням» і закликав зни- щувати твори Арія та його прибічників.66 Отже, політика імператора Костянтина І Великого по відно- шенню до аріанства та суперечок, які воно спричинило, збу- дивши суспільство, носила однобокий продержавницький ха- рактер. Костянтина турбували, насамперед, спокій в державі, єдність всіх частин імперії. А конфлікт, спричинений аріан- ством, міг порушити співвідношення сил та підірвати значною мірою авторитет імператора, котрий ще тільки освоювався з ви- соким статусом одноосібного глави держави. Підтримка силь- ної церкви, що освячувала його сан, була дуже необхідною. 1. Лебедев А.П. Эпоха гонений на христиан и утверждение христи- анства в греко-римском мире при Константине Великом.– М., 1994. 2. Поснов М.Э. История христианской церкви.– Брюссель, 1994. 3. Фроловский Г.В. Восточные отцы IV века.– М., 1992. 4. Тальберг Н. История христианской церкви.– М.; Нью-Йорк, 1991 5. Диль. Ш. История Византийской империи.– М., 1948. 6. Донини А. У истоков христианства.– М., 1979. 7. Drake H.A. In praise of Constantine. A historical study and new tran- slation of Eusebius Tricennial Orations.– Berkeley, 1975. 8. Ann Hunt. What are they saying about Trinity?– New-York: Paulist Press, 1998. 9. Arius: Heresy and tradition by Rowan Williams.– London: Darton, Longman, and Todd, 1987. 10. Lancon, Bertrand, Constantin: (306-337).– Paris, 1998. 11. Буркхард Я. Век Константина Великого.– М., 2003. 12. Каждан А.П. От Христа к Константину.– М., 1965. 13. Оргиш В.П. Античная философия и происхождение христиан- ства.– Минск, 1986; Оргиш В.П. Истоки христианства: культурно-ис- торический генезис.– Минск, 1991. 14. Свенцицкая И.С. От общины к церкви.– М., 1985.; Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории.– М., 1988. 277 15. Ковалев С.И. Основные вопросы происхождения христианства.– М.; Л., 1964. 16. Успенский Ф.И. История Византийской империи.– СПб., 1927. 17. Головащенко С. Історія християнства.– К., 1999. 18. Діяння апостолів, 9.20. 19. Там само. 15.23. 20. Там само. 13. 21. Eusebius. Historia Ecclesiastica, I, 13. 22. История Византии: В 3-х т.– М., 1968.– С. 158-159. 23. Диль Ш. История Византийской империи.– М., 1948.– С. 47; (див. також: Донини А. У истоков христианства.– М., 1979.– С. 243.) 24. Донини А. Вказ. праця.– С. 239. 25. Історик церкви М. Е. Поснов виділяє 4 основні зони. христи- янізації імперії: 1) Провінції та області, де християнське населення складало половину. Це усі області Малої Азії за винятком мало на- селених і залишених поза увагою областей в середині півострова і на півдні, котрі завжди були мало значними в культурному відношенні. До них відноситься частина Фракії, Вірменія та, очевидно, о. Кіпр і Едесса; 2) провінції, де християни складали значну частину населен- ня, мали вплив на владні структури, і християнство могло вільно су- перничати з усіма іншими релігіями. До цієї категорії можна віднести Антіохію і Келесирію, Александрію з Єгиптом і Фіви. Нова релігія тут вже глибоко поширилася серед бідного, негрецького населення. Сюди ж можна віднести Рим, частину Італії, Африку і Нумідію, пів- денну Іспанію, деякі (прибережні) частини Ахайї, Фессалії, Македо- нії і острова, а також південні області Галлії разом з долиною Рони; 3) провінції, де християнство було не досить поширеним. До цієї зони можна віднести Палестину, Фінікію, Аравію, деякі місця в Месопо- тамії, внутрішній частині Ахайї, Македонії, Фессалії, Епіру, Дарданії, Далмації, Мізії і Паннонії, північну і внутрішню частину середньої Італії і східну верхню Італію, південну Францію, Бельгію, Германію, Мавританію, Триполітанію, деякі частини Іспанії; 4) провінції та об- ласті, де християн було дуже мало. До них належать міста старої кра- їни філістимлян, північні і північно-західні береги Чорного моря, за- хідна верхня Італія, середня і верхня Галлія. // Поснов М. Э. Вказ. праця.– С. 80. 278 26. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории.– М., 1988.– С. 37. 27. Там само.– С. 38. 28. Див.: Спасский А. Обращение императора Константина Велико- го в христианство. Сергиев Посад, 1904.– С. 5-19; Буасье Г. Падение язычества. Исследование последней религиозной борьбы на Западе в IV веке.– М., 1892.– С. 16. 29. Baker G. P. Constantine the Great and the Christian Revolution.– New-York, 1969. P. 155. 30. Васильєв А.А. Лекции по истории Византии.– П.Г. 1917.– С. 48-49. 31. Свенцицкая И.С. Вказ. праця.– С. 131. 32. Eusebius. Hist. Eccles., VI.28. 33. Там само.– VI.34. 34. Поснов М. Э. Вказ. праця.– С. 83. 35. Там само.– С. 81-82. 36. История Византии.– С. 150. 37. Eusebius. Vita Constantini. (Див. також: Евсевий Памфил. Жизнь блаженного Василевса Константина. М., 1998. 38. Поснов М. Э. Вказ. праця.– С. 250; Буркхард Я. Век Константина Великого. М., 2003.– С. 256. 39. Eusebius.– V.– C., І, 5. 40. Буркхард Я. Вказ. праця.– С. 256. 41. Поснов М. Э. Вказ. праця.– С. 250. 42. Eusebius.– V.– C., І, 19; ІІ, 51. 43. Theodoret. Historia Ecclesiastica, I, 18. 44. Eusebius.– V.– C., І, 12. 45. Там само. І, 17. 46. Там само. І, 12-30. 47. Август – титул старшого правителя Римської імперії. Імперією правило чотири особи:двлє августів та двоє кесарів. 48. Поснов М. Э. Вказ. праця.– С. 251. 49. Socratis Scholastici. Historia Ecclesiastica, I, 2. 50. Eusebius. Hist. Eccles., X, 4. 51. Свенцицкая И.С Вказ. праця.– С. 175. 52. Найжорстокіші переслідування християн відбувалися за часів 279 правління імператора Діоклетіана (303–304 рр.) 53. Eusebius. Hist. Eccles., IX, 9. 54. Там само. X, 4. 55. Свенцицкая И.С. Вказ. праця.– С. 175. 56. Drake H. In Praise of Constantine: Historical Study and Mew Trans- lation on Eusebius’ Tricennial Orations // University of California Public- ations: Classical Studies, vol. 15, Berkeley-Los Angeles, 1976. P. 28. 57. Socratis Scholastici. Hist. Eccles., I, 4. 58. Курбатов Г.Л. Ист. Византии.– М., 1984.– С. 44. 59. Свенцицкая И.С. Вказ. праця.– С. 177. 60. Буркхард Я. Вказ. праця.– С. 275.; Успенский Ф.И. Ист. Визан- тийской империи.– СПб., 1927.– С. 90 та інші. 61. Eusebius.– V.– C,. 2.68. 62. Там само. 2.68. 63. Socrates Scholasticus. Hist. Eccles. III.7. (Див. також: Сократ Схо- ластик. Церковная история.– М., 1996.– С. 16.) 64. Деяния Вселенских Соборов, изданные в русском переводе при Казанской духовной академии.– Казань, 1859.– Т. 1.– С. 75-77; Euseb- ius. V. C. 2.68. 65. Socrates Scholasticus. Hist. Eccles., I.13. 66. Деяния Вселенских Соборов… С. 179. Olesya Zhdanovich EASTERN ROMAN EMPIRE IN THE IV CENTURY: POLICY OF THE EMPEROR CONSTANTINE THE GREAT TOWARDS ARYANISM In the article, the status of Christian Church in the first quarter of 4th century a .C. is analyzed; the evolution of the Emperor Constantine the Great’s attitude towards Aryanism is under research; the Emperor’s per- sonal influence on the solution of the ecclesiastic conflict is determined.

Політика Римського імператора IV ст. Костянтина і Великого стосовно аріанства

Репозитарії

Схожі ресурси