Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр.
В статье сделанная попытка рассмотреть период 70-х – 80-х гг. истории немцев, борьбы за свои политические и национальные права и их сотрудничество с другим населением Украины. В этот хронологический отрезок времени украинскими немцами был сделан большой взнос в развитие страны....
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Russian |
| Veröffentlicht: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Культура народов Причерноморья |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54523 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. / В.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 108. — С. 65-69. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-54523 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-545232014-02-03T03:13:20Z Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. Васильчук, В.М. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ В статье сделанная попытка рассмотреть период 70-х – 80-х гг. истории немцев, борьбы за свои политические и национальные права и их сотрудничество с другим населением Украины. В этот хронологический отрезок времени украинскими немцами был сделан большой взнос в развитие страны. У статті зроблена спроба розглянути період 70-х – 80-і рр. історії німців, боротьби за свої політичні і національні права і їх співробітництво з іншим населенням України. В цей хронологічний відрізок часу українськими німцями був зроблений великий внесок в розвиток країни. The aim of the article is an attempt to depict the period of 70s-80s in the history of Germans, the fight for their political and national rights and their cooperation with the native population on Ukraine's territory. The contribution made by the first German colonists to the development of Ukraine at this period of time has been covered. 2007 Article Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. / В.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 108. — С. 65-69. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54523 ru Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Russian |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Васильчук, В.М. Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. Культура народов Причерноморья |
| description |
В статье сделанная попытка рассмотреть период 70-х – 80-х гг. истории
немцев, борьбы за свои политические и национальные права и их сотрудничество с другим населением Украины. В этот хронологический отрезок времени
украинскими немцами был сделан большой взнос в развитие страны. |
| format |
Article |
| author |
Васильчук, В.М. |
| author_facet |
Васильчук, В.М. |
| author_sort |
Васильчук, В.М. |
| title |
Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. |
| title_short |
Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. |
| title_full |
Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. |
| title_fullStr |
Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. |
| title_full_unstemmed |
Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. |
| title_sort |
особливості національного руху німців україни в 70- 80-х рр. |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54523 |
| citation_txt |
Особливості національного руху німців України в 70- 80-х рр. / В.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 108. — С. 65-69. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT vasilʹčukvm osoblivostínacíonalʹnogoruhunímcívukraíniv7080hrr |
| first_indexed |
2025-07-05T05:52:12Z |
| last_indexed |
2025-07-05T05:52:12Z |
| _version_ |
1836785056699383808 |
| fulltext |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
65
Васильчук В.М.
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НІМЦІВ УКРАЇНИ В 70 – 80-х рр.
Аналізуючи перебіг процесу перебудови та активність дій широких мас, слід врахувати, що це зумови-
ло необхідність змін в існуючій системі національно-державних відносин. Здійснювались кроки по оздо-
ровленню суспільно-економічного і політичного життя, робилися спроби усунути найбільш кричущі прояви
соціальної несправедливості, ганебні наслідки політики минулих десятиліть.
Актуальність обраної теми обумовлена тим, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною,
соціальною, правовою державою. В Конституції України із змінами і доповненнями, внесеними Законом
України від 8 Грудня 2004 року (Стаття 11) вказується, що – „держава сприяє консолідації та розвиткові ук-
раїнської нації, її історичної свідомості, традицій і культури, мовної та релігійної самобутності всіх
корінних народів і національних меншин” [1].
Автор даної статті поставив за мету дослідити історію етнічних німців в 70–80 роки. В Україні, як і в
інших республіках колишнього Радянського союзу, розгорнувся національно-визвольний рух. Він став ба-
зою для піднесення етнічної самосвідомості німців. Процеси гласності дозволили відкрити багато „білих
плям” в історії як українців, так і інших народів, що населяли республіку, сприяли більш вільному доступу
до джерел інформації.
У доробку української історіографії є багато праць, які присвячені різним сюжетам українських німців
у даний період. Для нас особливий інтерес представляють наукові дослідження І. Кулинича, Н. Кривця, С.
Бобилєвої, О. Калакури, О. Рафальского, та ін. [2]. Проте, більшість цих праць присвячені загальним про-
блемам історії німецьких поселенців в Україні і лише частково висвітлюють даний аспект.
Ще у 70-і рр. радянські німці особливо гостро стали відчувати на собі ідеологічний тиск з боку держа-
ви. Причиною цього служило прагнення багатьох із них налагодити контакти з родичами за кордоном, а то
й полишити межі СРСР. Державні органи пильно стежили за настроями в німецькому середовищі й вишу-
кували запобіжні засоби, часом навіть і правового характеру: ускладнювалась процедура оформлення за-
кордонних паспортів та віз, накладалися різного роду обмеження на виїзд з країни. При виконкомах Рад де-
путатів трудящих були створені спеціальні комісії з інтернаціонального виховання, які ретельно розглядали
мотиви від’їзду за кордон та ухвалювали своє рішення з цього приводу. Найчастіше воно було негативним.
У Західній Німеччині питання громадянських свобод в СРСР, порушення прав німецького етносу з ро-
ку в рік набували все більшого резонансу. Їм присвячувались парламентські слухання, виступи відомих по
літиків і громадських діячів. Проте ці акції мало допомагали радянським німцям, хіба що давали деяку мо-
ральну підтримку.
Під тиском цих подій державне керівництво змушене було розпочати роботу над проектом створення в
Казахстані німецької автономної області. З цією метою була сформована спеціальна комісія ЦК КПРС, яка і
внесла на розгляд вищих органів влади свої пропозиції. Німецьку автономію пропонувалося „утворити на
території п’яти районів, що входять до складу Карагандинської, Кокчетавської, Павлодарської і Цілино
градської областей, з центром у місті Єрментау”. Зазначалося, що створення області саме в цьому регіоні
дозволить „більш повно використати наявні резерви для розвитку економіки північної частини Казахстану і
особливо сільського господарства” [3]. На підставі цих рекомендацій було розроблено Положення про по-
рядок утворення німецької автономної області, а в квітні – травні 1979 р. прийнято відповідні укази Пре-
зидій Верховних Рад СРСР та Казахстанської республіки, а також постанову Політбюро ЦК КПРС.
Рішення було негативно сприйняте корінними жителями тих районів, що мали увійти до складу
німецької області. У червні 1979 р. у Цілинограді й Кокчетаві пройшли акції протесту казахського населен-
ня. На них лунали заклики: „Не віддамо землю батьків фашистам!”, „Вислати всіх німців до Сибіру!”
Ці події викликали занепокоєння німців: вони не бажали загострювати стосунки з іншими етносами.
Крім того, прийняте державою рішення і для них не було оптимальним. Як зазначається у спогадах сучас-
ників, створення автономії в Північному Казахстані навічно закріпило б значну частину німців у цьому
віддаленому регіоні й унеможливило повернення їх на Волгу, а переважання тут іноетнічного населення
суттєво ускладнило б процес німецького національного відродження. До того ж у компетентних органів
з’являвся додатковий аргумент для заборони виїзду до Німеччини. Тому німецька громадськість відразу
розгорнула рух за відродження республіки на Волзі. Проводився збір підписів, у тому числі й серед німців
України, з вимогою до вищих органів влади, велась відповідна агітація.
Ці події кінця 70-х рр. ретельно приховувались державною владою. З одного боку, вона прагнула уник-
нути міжнародного тиску, з іншого, потрібно було маскувати недоліки внутрішньої політики.
На середину 80-х рр. радянські німці були розпорошені по всьому Союзу. Дані про чисельність етносу,
місце проживання і т. п. до офіційної статистики не потрапляли. Перепис населення 1959 р. про існування
німців у СРСР не повідомляв. Уперше в історії всесоюзних переписів про них було згадано лише в 1979 р.
Та й тоді інформація була вкрай скупою: вказувалась лише загальна чисельність, частково зайнятість, але
про розселення мова не йшла. З партійних документів відомо, що на кінець 70-х рр. 46 % (900 тис.) ра-
дянських німців проживали в Казахстані. З них 15 % – це нащадки тих, хто переїхав сюди під час Сто-
липінської реформи або в перші десятиліття радянської влади з Поволжя, України та Північного Кавказу.
Решта – жителі ліквідованої Республіки Поволжя; депортанти, виселені під час Другої світової війни; ре-
патріанти з числа тих, хто мав німецьке підданство [4]. Значну частину їх становили вихідці з українських
земель.
Як підкреслюють дослідники В.Бауер і Т.Ларіонова, особливістю етнополітики керівництва, очолюва-
ного М. Горбачовим, було те, що „укази, постанови і закони стали продовженням прийнятих ще тридцять
Васильчук В.М.
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НІМЦІВ УКРАЇНИ В 70 – 80-х рр.
66
років тому. Вони не стосувались прямо долі потерпілих національних спільнот, їхній всеохоплюючий ха-
рактер був важливим для того, щоб створити основу для ліквідації самих причин таких історичних явищ, як
репресії та депортації. Водночас… керівництву СРСР було вельми вигідно трактувати реабілітацію як акт
вибачення перед конкретною особою. Поновлення в правах у персональному порядку не передбачало по-
вернення того, чого очікували народи – території і державності” [5].
Визвольний рух республік викликав загострення національної самосвідомості етносів, що населяли
СРСР, у тому числі й німців. Цим обставинам сприяли також вимоги сил національно-патріотичного спря-
мування відновити у правах депортовані народи. Досить згадати виступи на їх підтримку відомого правоза-
хисника, академіка А. Сахарова у Верховній Раді СРСР.
У 1988 – 1989 рр. делегації німців кілька разів зустрічалися з високими державними посадовцями: Го-
ловою Ради Національностей Президії Верховної Ради СРСР, представниками ідеологічної комісії ЦК
КПРС. У липні 1989 р. при Раді Національностей Верховної Ради СРСР була створена Комісія з проблем
радянських німців. Її очолив народний депутат Г. Кисельов. До складу комісії увійшли представники
німецької громадськості – Г. Гроут, Б. Раушенбах, Г. Штойк. Перед комісією стояло завдання вивчити весь
комплекс проблем, породжених прийнятим у серпні 1941 р. актом про виселення радянських німців з місць
проживання, у першу чергу з районів Поволжя, коли фактично була ліквідована німецька автономна рес-
публіка, та виробити рекомендації щодо їх вирішення. Комісія визнала за необхідне: 1) прийняти декла-
рацію Верховної Ради СРСР про повну реабілітацію репресованих німців; 2) домогтися від уряду визнання
для них статусу трудармійців; 3) створити Державну комісію для розробки перспективної Комплексної про-
грами відновлення автономії; 4) у місцях компактного проживання німців утворити національні райони і
сільські ради; 5) створити в Поволжі сприятливу для німців суспільну атмосферу [6]. 28 листопада 1989 р.
ці рекомендації були схвалені постановою Верховної Ради СРСР „Про висновки і пропозиції комісій з про-
блем радянських німців і кримськотатарського народу”.
Діяльність комісії, окрім роботи над зазначеними питаннями, полягала також в ознайомленні з умовами
проживання німців у різних регіонах держави, у тому числі в Україні, та з роботою партійних і керівних ор-
ганів підприємств, установ, організацій по задоволенню потреб німецького населення. Контроль за діяльні-
стю названої комісії здійснювала Комісія Ради Національностей з національної політики і міжнаціональних
відносин.
Слід зауважити, що саме в цей час центр розв’язання національних проблем перемістився з керівних
партійних інстанцій до вищого законодавчого органу держави – Верховної Ради СРСР. Саме цей орган в
умовах перебудови прийняв Декларацію „Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів про-
ти народів, що зазнали насильницького переселення, та забезпечення їхніх прав”. У документі проголошу-
валося, що „Верховна Рада СРСР засуджує практику насильницького переселення цілих народів як найтяж-
чий злочин, що є порушенням основ міжнародного права…, та гарантує, що порушення прав людини на
державному рівні більше ніколи не повториться…” [7].
Цим документом було дано політичну, правову і моральну оцінку політики тоталітарної держави щодо
радянських німців. 21 грудня 1989 р. Рада Міністрів СРСР утворила Комісію з організації виконання По-
станови Верховної Ради СРСР „Про висновки і пропозиції комісій з проблем радянських німців і кримсько-
татарського народу”. Вона дала доручення урядам республік, де проживали названі етноси, організувати
відповідні комісії для відновлення прав цих народів. Ставилося також завдання розгорнути цілеспрямовану
роботу по формуванню в районах переселення німців сприятливої суспільної атмосфери, яка б сприяла
створенню нормальних умов для спільного проживання громадян різних національностей та виключала
конфліктні ситуації [8].
Для координації діяльності республіканських органів 29 січня 1990 р. була сформована Державна
комісія з проблем радянських німців. У коло її основних завдань входила розробка Державної програми пе-
реселення на добровільних засадах німців у місця традиційного проживання та реалізація цієї програми
після її затвердження. Протоколи засідань Держкомісії за 1990 р. засвідчують, що нею розглядалося багато
актуальних питань, зокрема, про розширення випуску друкованих засобів масової інформації німецькою
мовою, та ін., аналізувався місцевий досвід у вирішенні проблем німецької спільноти. Комісія схвалила
ідею підготовки і проведення Першого з’їзду радянських німців. Але практичні результати її діяльності бу-
ли обмеженими, жодного разу не розглядалося питання про виконання доручень цього органу.
Згадана комісія намагалася проводити роботу і навколо висунутої німцями вимоги відновлення авто-
номії. Проте на кінець 80-х рр. партійно-державне керівництво СРСР все рішучіше відкидало ідею ор-
ганізації нових етнополітичних утворень, вбачаючи у цьому провокацію відцентрових процесів, спрямова-
них на розпад Союзу. Опиралися цій вимозі і деякі державні керівники. Як зазначають у спогадах члени
німецької делегації, під час зустрічі з Головою Президії Верховної Ради СРСР А. Лук’яновим та прем’єр-
міністром СРСР В. Павловим делегатам було заявлено навіть, що ідея республіки німців розроблена війсь-
ковими колами Заходу і відновлення автономії – не що інше як тонко прорахована військова диверсія. Та
ким чином, реалізація цієї головної вимоги німецької спільноти відсувалась все далі, виглядала все менш
реальною.
Особливістю національного руху німців кінця 80-х рр. стало його більш чітке організаційне оформлен-
ня. У березні 1989 р. відбулася установча конференція Всесоюзного громадсько-політичного і культурно-
освітнього товариства радянських німців „Відродження”. Підготовкою її опікувався Координаційний
комітет з числа представників німецької громадськості, делегованих до вищого державного керівництва у
Москві. На чолі групи стояли: Г. Вормсбехер, редактор альманаху „Хайматліхе Вайтен”, Г. Гроут – канди-
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
67
дат біологічних наук з Бердянська, Ю. Гаар – доцент одного з вузів Саратова. Конференція проходила в залі
Політехнічного музею у Москві. В її роботі взяли участь 135 делегатів.
Утворення товариства відразу виявило, що радянські німці є етносом неконсолідованим, з різними, на-
віть полярними поглядами на шляхи свого національного розвитку та відновлення автономії. Активний
учасник організації товариства В. Крігер на сторінках газети „Нойес Лубен” писав: „Сепаратизм і роздроб-
леність продовжують цвісти, я б сказав, пишним цвітом… Одні, виступаючи зі сторінок преси, ледь не бо-
жаться, що їм не потрібна автономія, що вони і так почуваються добре. Другі на словах виступають за дер-
жавність й одночасно повторюють, що вони самі „туди” не поїдуть. Треті…, відірвані від реальності, вису-
вають найхимерніші варіанти географічного розташування майбутньої автономії то в Казахстані, то в Ал-
тайському краї, то на стиках Павлодарської області і Новосибірської” [9].
Не було єдності і серед членів президії Координаційного центру „Відродження”, до якого увійшли 32
чоловіки. Через кілька місяців існування товариства розгорнулась міжособистісна боротьба голови президії
Г. Гроута і співголови Г. Вормсбехера. Перший очолив радикальну групу, другий став лідером по-
міркованих сил німецького руху.
Конференції товариства 1990 р. проходили в атмосфері протистояння, взаємних випадів і образ. Між
тим на них розглядалися важливі питання: проекти указів та постанов, що стосувалися радянських німців і
мали, за задумом авторів, бути прийнятими вищими державними органами СРСР; форми і методи співпраці
з органами влади; варіанти конституційного устрою майбутньої автономної республіки тощо. Однак розкол
у керівництві та мітинговість у настроях більшості членів „Відродження” істотно послаблювали результа-
тивність цієї роботи.
За таких обставин виникла ідея створення офіційного органу, який би репрезентував і відстоював
інтереси радянських німців на вищому державному рівні. Ця пропозиція була висунута поміркованим кри-
лом руху і підтримана Державною комісією з проблем радянських німців та Комісією з національної по-
літики і міжнаціональних відносин Ради Національностей Верховної Ради СРСР, адже державні органи
прагнули контролювати процес самоорганізації німецької спільноти. Був створений Організаційний комітет
з підготовки і проведення З’їзду радянських німців, який очолив академік Б. Раушенбах.
Радикалісти, керовані Г. Гроутом, відразу заявили, що не поділяють ідеї Оргкомітету, і оголосили про
свою опозиційність. Вони були переконані, що необхідно дистанціонуватися від державних і партійних ор-
ганів, спиратися на власні сили й місцеві ланки, діяльність яких слід активізувати гаслами та ультиматив-
ними вимогами. Філософія дій іншої течії полягала у схильності до угодовства з наявними структурами
влади, які мали відіграти вирішальну роль у підготовці з’їзду та впливати на результати його роботи. У той
же час обидва крила усвідомлювали необхідність проведення форуму і розробляли свої плани ор-
ганізаційних заходів по підготовці з’їзду та проекти його рішень. Так, очолюване Г. Гроутом правління
„Відродження” головним завданням з’їзду вважало прийняття Декларації про відновлення конституційно
не ліквідованої автономної республіки німців Поволжя в її кордонах, з одночасним проголошенням осново-
положних принципів політичної, соціально-економічної і культурної організації цього суб’єкта Російської
Федерації та створенням керівного органа, який пропонувалося назвати Тимчасова Рада Німецької Авто-
номії Союзу Радянських Республік.
Аналогічну діяльність, але під контролем державних органів, проводив і оргкомітет на чолі з Б. Рау-
шенбахом. Між однією й другою групою організаторів точилося багато суперечок навколо питань, якими
мають бути рішення з’їзду, яких форм державності слід домагатися в кінцевому підсумку. Лідери по
міркованих (Г. Вормсбехер, Б. Раушенбах) усвідомлювали, що керівництво СРСР умисно зволікає з
вирішенням питання про автономію німців, оскільки боїться спровокувати нові відцентрові тенденції у рес-
публіках. Радикалісти ж, не поступаючись своїм розумінням порядності в політиці, намагалися навіть за та-
ких умов „вибити” право на незалежність.
Обрання делегатів з’їзду проходило в атмосфері запеклої боротьби. Воно відбувалося на рес-
публіканському, обласному та районному рівнях. Склад делегації формувався і в Україні. Запорізька облас-
на конференція німців обрала на з’їзд одного з лідерів німецького національного руху – Г. Гроута. Загалом
у республіці було обрано близько 100 делегатів.
Переговори з питання, хто має стати лідером національного руху та очолити керівні органи, що будуть
сформовані з’їздом, завершилися провалом. Претендентів на роль майбутніх „вождів” виявилося надто ба-
гато.
На кінець лютого стало очевидним, що з’їзд залишається політично не підготовленим: відсутня тверда,
чітко окреслена позиція державних органів щодо майбутнього німців, а самі ініціатори з’їзду, використо-
вуючи подвійні підходи, так і не змогли розв’язати основні питання його підготовки. Зважаючи на ці обста-
вини, державні органи внесли пропозицію про перенесення дати проведення з’їзду. Державна комісія з про-
блем радянських німців направила до Оргкомітету телеграму такого змісту: „У зв’язку з незавершеністю
розгляду у Верховній Раді СРСР Закону про реабілітацію репресованих народів СРСР та інших правових
актів, необхідних для практичної роботи по відновленню прав німців СРСР, а також з урахуванням майбут-
нього Всесоюзного референдуму 17 березня ц. р., на рівні керівництва країни визнано доцільним перенести
З’їзд німців СРСР. Прошу сприяти в оперативному повідомленні делегатів з’їзду. Про дату проведення буде
проінформовано додатково” [10].
Радикалісти Г. Гроута відразу відкинули цей намір. Вони заявили, що з’їзд має відбутися за будь-яких
обставин, і розпочали безпосередні приготування до нього. Зібрання відкрилося 12 березня 1991 р. у Палаці
культури ім. В. І. Леніна в Москві. Було вирішено розглядати його як перший етап роботи Всесоюзного
з’їзду німців. Присутніми були 505 делегатів, головував Г. Гроут [11]. Представників поміркованого крила
Васильчук В.М.
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НІМЦІВ УКРАЇНИ В 70 – 80-х рр.
68
на з’їзді не було, що ще яскравіше виявило глибину розколу як у русі, так і в усій структурі німецької на-
ціональної самоорганізації.
З’їзд прийняв декларацію, у якій відзначалося, що „антиконституційні акти, в результаті яких АРСР НП
перестала існувати, не чинні з моменту їх прийняття; республіка продовжує існувати де-юре, її необхідно
терміново відновити де-факто. АРСР німців Поволжя була і буде невід’ємною частиною Росії, політичним,
національним і культурним центром усіх німців СРСР” [12]. Була сформована Тимчасова Рада та затверд-
жене положення про неї. До органу увійшли 50 представників. Головою Ради обрано Г. Гроута, заступни-
ками – Г. Вольтера, В. Дізендорфа, О. Шмідта.
З’їзд ухвалив кілька резолюцій, зокрема про статус трудармійців. Остання містила звернення до Прези-
дента СРСР і Верховної Ради СРСР з вимогою не пізніше 1 травня 1991 р. визначити статус трудармійців та
встановити для них пільги на рівні учасників Великої Вітчизняної війни. Було прийнято також чимало
звернень, листів і заяв на адресу різних державних органів та міжнародних інституцій. У зверненні до наро-
ду й уряду Німеччини містилося прохання підтримати німців СРСР у їхньому прагненні повернути свою
державність.
Делегати направили листа Голові Кабінету Міністрів СРСР В. Павлову, у якому вимагали: 1) усі питан-
ня, що стосуються розв’язання проблем німців, повинні вирішуватися з’їздом; 2) притягнути до
відповідальності осіб, що наполягали на перенесенні з’їзду; 3) реформувати Державну комісію з проблем
радянських німців і Оргкомітет по підготовці з’їзду [13].
Післяз’їздівський період у німецькому національному русі засвідчив неефективність прийнятих рішень.
Тимчасова Рада виявилась бездіяльною, не спромоглася стати знаряддям відродження державності. На
думку В. Бауера і Т. Іларіонової, з’їзд для німецьких активістів став генеральною репетицією. Він визначив
усі теми, по яких велися дискусії, висвітив особистості лідерів, їхній потенціал і політичні наміри. Але він
не розв’язав кардинального завдання – не консолідував політично німецький національний рух.
Навесні 1991 р. помірковане крило руху, не поділяючи рішень радикалів, активізувало свої пошуки
діалогу з владою. Було проведено величезне листування з високими посадовцями в ЦК, уряді, Верховній
Раді СРСР, багато зустрічей, у тому числі з відповідальними працівниками адміністрації Президента СРСР
М. Горбачова.
7 травня 1991 р. відбулася зустріч Президента з делегацією німців, яку очолював голова Оргкомітету Б.
Раушенбах. Центральною темою переговорів стало відновлення німецької автономії. Ішлося також про упе-
редження виїзду німців до ФРН та антинімецького руху в регіоні, де мала відроджуватися республіка. М.
Горбачов, усвідомлюючи всю складність внутрішньополітичної ситуації в СРСР, був налаштований рішуче.
Підбиваючи підсумок зустрічі, він висловився так: „Цей драматичний етап в історії радянських німців
дійсно потрібно завершити”. Він підтримав ідею створення Комітету з проблем радянських німців при
Кабінеті Міністрів СРСР, який би проводив єдину державну політику щодо німецької спільноти.
10 травня 1991 р. Г. Гроут, виступаючи на Четвертій всесоюзній конференції „Відродження”, засудив
дії поміркованого крила і заявив, що у держави відсутня концепція національного розвитку, а тому
керівництво намагається заглушити проблеми, не розв’язуючи їх.
Тим часом Оргкомітет наполегливо нарощував співробітництво з урядом. Йому вдалося добитися
підписання 21 червня 1991 р. Президентом СРСР Указу „Про нагородження медаллю „За доблесну працю у
Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.” громадян СРСР, мобілізованих у робітничі колонії» [14]. Це бу-
ло офіційним визнанням державою внеску трудармійців у перемогу над фашизмом.
Навесні – влітку 1991 р. у рамках німецького національного руху почали виникати громадські ор-
ганізації, які ставили просвітницькі цілі й декларували свою аполітичність. Здебільшого вони утворювались
на платформі „Відродження” або Оргкомітету.
29 – 30 червня 1991 р. у Москві відбулася установча конференція Союзу німців СРСР. Було очевидним,
що появі нової структури сприяли представники поміркованого крила. Декларуючи просвітницькі цілі
Союзу, організатори заявляли, що його головне завдання – сприяти розв’язанню проблем німецького наро-
ду з урахуванням інтересів держави. До керівного органу – Ради було обрано 30 представників. Головою
став П. Фальк, а його заступниками – В. Бауер, І. Шрейдер, Ю. Гаар.
Слід зазначити, що Союз став першою громадською організацією німців, офіційно зареєстрованою у
державних органах юстиції. Рада Союзу заявила про тісну співпрацю з Комітетом з проблем радянських
німців, що був утворений при Кабінеті Міністрів СРСР. До його складу увійшли відомі діячі німецької
культури, церкви [15]. Виникали також організації, які намагалися поєднувати громадську і комерційну
діяльність. На середину 1991 р. таких було вже близько десяти.
В умовах все більшої розпорошеності національного руху почала знову культивуватися ідея проведен-
ня з’їзду. 15 липня 1991 р. десять Надзвичайних і Повноважних представників німців СРСР звернулися до
голови Оргкомітету Б. Раушенбаха з проханням провести форум 23 – 28 серпня, коли виповниться
п’ятдесят років від початку насильницького виселення німців з республіки Поволжя.
Проте загострення соціально-економічної ситуації в СРСР, криваві зіткнення на етнічній основі у
різних регіонах держави відволікали більшість німців від проблем національного руху. Усе більше їх бачи-
ло своє майбутнє в еміграції на Захід. За офіційними даними, лише протягом 1990 р. із СРСР на постійне
проживання до Німеччини виїхало 147 950 німців [16]. Унаслідок цього рух втрачав підтримку знизу, сти-
мулювався виключно заходами, організованими верхівкою. Лідери ж як поміркованого, так і радикального
крила намагалися тактикою протистояння один одному одержати якомога більше політичних дивідендів та
зайняти найвищі сходинки у майбутніх легітимних органах німецької громадсько-політичної самоор-
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
69
ганізації.
Розпад Радянського Союзу в серпні 1991 р. фактично підірвав національний рух німців. Хоча і не-
значні, але певні паростки консолідації етносу були зруйновані. Доля німців колишнього СРСР залежала
тепер від урядів держав, що утворилися на пострадянському просторі, у тому числі України.
Протягом 1991 – 1993 рр. лідери руху здійснили кілька спроб утворити об’єднавчу силу для німців,
розмежованих тепер ще й державними кордонами. Було проведено три з’їзди німців колишнього СРСР (18
– 20 жовтня 1991 р., 20 – 22 березня 1992 р., 26 – 28 лютого 1993 р.). Усі три форуми готувалися в атмо-
сфері напруженої боротьби між організаторами навколо ідейних питань, складу делегатів тощо. Усі з’їзди
обговорювали проблему майбутнього німців, створювали різні органи, що мали опікуватися цим. Так, на-
приклад, І з’їзд утворив виконавчий орган – „Раду з реабілітації німців СРСР”. У кінці грудня 1991 р. вона
стала називатися міждержавною. Проте поступово незалежні держави приступили до формування власних
основ етнонаціональної політики, а отже, і самостійного розв’язання етнічних проблем. Наддержавні струк-
тури за таких умов ставали непотрібними. Це розуміли і багато активних учасників німецького національ-
ного руху.
31 грудня 1991 р. Президент України Л. Кравчук підписав два укази: „Про порядок зміни громадянами
України національності” та „Про порядок зміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові”. Ці до-
кументи дозволили німцям – громадянам України змінювати прізвища за своїм бажанням, а також відкрили
можливість для повернення раніше депортованих німців у місця колишнього проживання і створення ними
компактних поселень.
Таким чином, 70 – 80-і рр. ХХ століття були в історії радянських німців періодом боротьби за свої по-
літичні і національні права. Він вилився у масовий рух, який мав у своєму розвитку спади та піднесення.
Були створені органи етнополітичної самоорганізації, проте вони діяли не узгоджено, лідерам була властива
надмірна амбіційність, боротьба за владу, максималізм, нездатність консолідуватися навколо головної мети
– відродження автономії. Держава, не маючи ефективної національної політики, часто уникала розв’язання
етнонаціональних проблем, заганяла їх у глухий кут. Це й послужило одним з детонаторів, що спричинив
розвал імперії.
Джерела та література
1. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006. – С.5.
2. Кулинич І., Кривець Н. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. – К.: Інститут історії України
НАН України, 1995. – 272 с.; Очерки истории немцев и менонитов Юга Украины (конец XVIII – первая
половина XIX в.) / Под ред. Бобылевой С., Бочарова Н., Безносова О. и др. : Институт украинско-
германских исторических исследований Днепропетровского государственного университета. – Днепро-
петровск: Арт-Пресс, 1999. – 231 с.; Калакура О., Рафальський О. Німецькі поселення в Україні: повер-
нення до храму? // Діалог. – 2000. – №1. – С.101 – 105.
3. История российских немцев в документах (1763 – 1992 гг.) \ Cоставители Ауман В.А., Чеботарёва В.Г.\
– М.: РАУ – Корпорация, 1993. – С. 190 – 193.
4. Там само. – С. 200.
5. Бауер В., Илларионова Т. Российские немцы: право на надежду. – М.: Республика, 1995. – С. 67.
6. История российских немцев в документах (1763 – 1992 гг.). – С. 273 – 275.
7. Відомості Зїзду народних депутатів і Верховної Ради СРСР. – № 23. – М.: Видання Верховної Ради
СРСР, 1989. – С. 449.
8. История российских немцев в документах (1763 – 1992 гг.). – С. 281 – 282.
9. Кригер В. Еще раз о консолидации сил // Нойес Лебен. – 1989. – № 43.
10. Бауер В., Илларионова Т. Вказ. праця. – С. 141 – 142.
11. Съезд перенесен? Съезд состоялся? // Нойес Лебен. – 1991. – № 11.
12. Нойес Лебен. – 1991. – № 11.
13. Бауер В., Илларионова Т. Вказ. праця. – С. 147 – 149.
14. Указ Президента СССР // Нойес Лебен. – 1991. – № 26.
15. Нойес Лебен. – 1991. – № 28.
16. Бауер В., Илларионова Т. Вказ. праця. – С. 445.
Горюнова Е.А.
ПРОБЛЕМА ПОЛИТИЧЕСКОГО ИСЛАМА В ТУРЦИИ В НАЧАЛЕ XI В.
ПРИХОД К ВЛАСТИ ПАРТИИ СПРАВЕДЛИВОСТИ И РАЗВИТИЯ
Актуальность темы. Проблема исламизации власти в странах Ближнего и Среднего Востока вызывает
серьезные опасения у всего мирового сообщества, поскольку зачастую на власть в мусульманских странах
претендуют радикальные исламские круги, стратегия которых направлена на усиление религиозного векто-
ра, как во внутренней, так и во внешней политике. Наряду с воинствующими исламскими режимами, пред-
ставленными в Иране и до недавнего времени в Афганистане в лице движения талибов, в ряде государств
региона внедряется концепция "мягкого ислама", где роль религии скорее сводится к возрождению духов-
ности в обществе и опирается на моральных принципах и ценностях. Примером такого государства вполне
может стать Турция, где в настоящее время у власти находится исламская партия – Партия справедливости
|