Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст.
У статті розглядаються комплекси джерел, які використовувалися українськими істориками другої половини ХIХ — першої третини ХХ ст. під час студіювання різних аспектів жіночої історії. Подається характеристика джерел, визначається їх специфіка, а також ставлення до них дослідників. Показується зм...
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Назва видання: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54659 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. / Л. Буряк // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 238-257. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-54659 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-546592014-02-04T03:15:51Z Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. Буряк, Л. Джерела з історії української науки У статті розглядаються комплекси джерел, які використовувалися українськими істориками другої половини ХIХ — першої третини ХХ ст. під час студіювання різних аспектів жіночої історії. Подається характеристика джерел, визначається їх специфіка, а також ставлення до них дослідників. Показується зміна джерельної бази історичної фемінології в процесі розвитку української історичної науки. The article considers sets of sources used by the Ukrainian historians of the second half of the XIX and at the one third of the XX centuries in the course of studies in various aspects of women’s history. The author characterizes the sources presents their specifics as well as reveals researchers’ attitude towards them. The investigation shows changes in the sources of historical feminology in the process of development of Ukrainian history. 2010 Article Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. / Л. Буряк // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 238-257. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54659 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Джерела з історії української науки Джерела з історії української науки |
| spellingShingle |
Джерела з історії української науки Джерела з історії української науки Буряк, Л. Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. Історіографічні дослідження в Україні |
| description |
У статті розглядаються комплекси джерел, які використовувалися українськими істориками другої половини ХIХ —
першої третини ХХ ст. під час студіювання різних аспектів
жіночої історії. Подається характеристика джерел, визначається
їх специфіка, а також ставлення до них дослідників. Показується
зміна джерельної бази історичної фемінології в процесі розвитку
української історичної науки. |
| format |
Article |
| author |
Буряк, Л. |
| author_facet |
Буряк, Л. |
| author_sort |
Буряк, Л. |
| title |
Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. |
| title_short |
Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. |
| title_full |
Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. |
| title_fullStr |
Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. |
| title_sort |
джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини хіх — першої третини хх ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Джерела з історії української науки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54659 |
| citation_txt |
Джерела з української історичної фемінології у працях істориків другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. / Л. Буряк // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 238-257. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT burâkl džerelazukraínsʹkoíístoričnoífemínologííupracâhístorikívdrugoípolovinihíhperšoítretinihhst |
| first_indexed |
2025-07-05T05:57:39Z |
| last_indexed |
2025-07-05T05:57:39Z |
| _version_ |
1836785398641065984 |
| fulltext |
Лариса Буряк
ДЖЕРЕЛА З УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ
ФЕМІНОЛОГІЇ У ПРАЦЯХ ІСТОРИКІВ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ ХІХ — ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ ст.
У дослідженнях з жіночої історії на Заході поширеною є
думка, що до середини ХХ ст. історія людства була представлена
як «чоловіча історія», тобто така, в якій не було місця жінкам.
Подібна точка зору поширювалась і на пострадянському про -
сторі, де так само стверджувалось, що тематика і методологія
«жіночої історії» (або, вживаючи іншу термінологію, історичної
фемінології), сформувались на Заході у 60-х–70-х рр. минулого
століття1. Не підлягає сумніву, що особлива актуалізація істо -
рико-фемінологічних досліджень, їхнє виокремлення як само -
стійного і самодостатнього напряму історичного знання, спроби
структурування методології, інституалізація та оформлення
поняттєво-термінологічного апарату асоціюються, перш за все,
з західною історіографією другої половини минулого століття.
В той же час одна з провідних сучасних російських дослідниць
жіночої історії Н. Пушкарьова переконливо доводить, що
«жіноча тема в російській історіографії є присутньою протягом
більш, ніж двохсот років. Серед перших праць, які засвідчували
появу наукового інтересу до цієї тематики, вона називає роботи
М. Цертелєва, М. Костомарова, В. Шульгіна, М. Владимирсь -
кого–Буданова, Д. Мордовцева (Д. Мордовця)2. Такий погляд на
історико-фемінологічну традицію, з тією лише суттєвою поправ -
кою, що спадщина цих істориків є не лише складовою імперсь -
кого історичного наративу, але, у першу чергу, репрезентує
українську історіографію, все ж таки повинна пом’якшити
безапеляційність тверджень щодо монополії західних науковців
«відкриття» жіночої історії. Вже з другої половини ХІХ ст., коли
у науковому просторі з’явилися праці узагальнюючого харак -
238
теру, українська історіографія засвідчила свій сталий інтерес до
жіночої історії, демонструючи науковий пошук пріоритетних
напрямів, визначаючи методи, прийоми та джерела дослідження.
Підтвердженням цього були праці, як вже згаданих істориків,
так і дослідження В. Іконникова, О. Левицького, О. Лазаревсь -
кого, О. Єфименко, М. Драгоманова, І. Франка, М. Сумцова,
В. Гнатюка, Ф. Вовка, К. Грушевської, Н. Заглади, В. Петрова та
інших, наукова спадщина яких цілеспрямовано або фрагмен -
тарно відображала історико-фемінологічний інтерес авторів.
Для досліджень з жіночої історії домінантою була наявність
джерел, які б дозволили об’єктивно відтворювати становище
жінки у минулому. Джерельна база української історичної
фемінології була позначена хоча і широким спектром різнохарак -
терних матеріалів, проте їхньою обмеженою кількістю у середи -
ні ХІХ ст. Крім того, процес формування масиву джерел —
пошук, збирання, обробка, спроби класифікації — розтягнувся
майже на сто років і був штучно перерваний на початку 30-х
років минулого століття.
Акцентуючи увагу на важливості дослідження жіночої
історії, В. Шульгін у середині ХІХ ст. зауважував, що на той
момент це було надто проблематичною справою саме через брак
джерел: «Чем важнее вопрос, тем…труднее решить его как сле-
дует: проследить подробно во все периоды семейное и обще-
ственное положение женщины, ее права, обязанности, значение
в семействе и обществе, ее влияние на современников. Труд-
ность эта, главным образом, заключается в свойстве источников,
из которых мы почерпаем сведения о минувшей судьбе наших
предков. Эти источники, довольно обильные материалами для
изображения внешних проявлений общест венной жизни, дают
очень скудные и отрывочные сведения о семейном быте рус-
ского человека, а в этом-то быте по преимуществу проявляется
деятельность и значение женщины»3. Тим не менш, В. Шульгін
зробив спробу систематизувати комплекси джерел з жіночої
історії та визначити їхню інформаційну цінність. Серед них він
виокремив і охарактеризував літописи, фольклорні джерела,
хроніки іноземців, законодавчі акти. Кожен з цих джерельних
комплексів, на думку автора, мав свої переваги і недоліки, що
239
потребувало від дослідників ретельного ставлення до них.
Літописи вважались, безумовно, цінним джерелом, проте у
контексті дослідження жіночої історії мали свої вади. За
літописними джерелами історія жінки залишалась досить
туманною, головним чином через брак інформації, оскільки
лапідарність, як характерна риса літописів, унеможливлювала
докладний переказ сюжетів з сфери приватного життя. Крім
того, як відмічав В. Шульгін, у літописах неодмінно повинно
було відбитись упереджене ставлення до жінки, зумовлене
християнською традицією, яка сформувала по відношенню до
неї подвійні стандарти4. Окрім того, що жінка, як добра дружина
та домогосподарка повинна була заслуговувати на повагу, з
жіночим началом пов’язувалась гріховність людства.
Серед джерел, до яких часто звертались історики у ХІХ ст.
для вивчення жіночої історії, були щоденники іноземців, які
відвідували Московську державу з посольськими місіями.
Цінність цих джерел полягала у тому, що їхнім авторам вда -
валось зробити видимими ті пласти культури, які довгий час
лишались поза увагою, включаючи сферу стосунків між жінкою
і чоловіком. В інтерпретаціях іноземних авторів характеристики
стандартних, на перший погляд, ситуацій виявлялись гострими
і часто несподіваними. Проте, ставлення до записок іноземців
як до історичних джерел, що надавали інформацію про стано -
вище жінки, мало бути так само стриманим і критичним,
оскільки ці автори не могли адекватно і об’єктивно оцінити
ситуацію у чужому для них соціумі, розібратися у складному
лабіринті суспільних відносин, проникнути у потаємні сфери
життя іншого народу. Причини крились у тому, що іноземні
мандрівники спостерігали приватне життя ззовні, а отже, їм не
дано було до кінця розпізнати його внутрішній зміст, зумовлений
давніми традиціями народу5.
Не зважаючи на критичне ставлення до цих джерел, історики
віддавали їм належне та часто звертались до праць таких
авторів, як А. Мейерберг, Б. Таннер, Г. Корб, Михалон Литвин,
черпаючи в них багатий матеріал, особливо, коли це торкалось
становища жінки у Московській державі XVI – початку XVIII ст.
Книга Августина Мейерберга «Путешествие в Московию» —
240
австрійського дипломата, що перебував у складі посольства у
Московській державі у 1661–1662 рр., привертала пильну увагу
істориків ХІХ ст. Це був широко відомий і популярний твір,
попри його певну тенденційність і упередженість щодо оцінок
державного устрою та рівня побутової культури московського
суспільства. На освіченого європейця сильне враження справили
стосунки між представниками протилежної статі у московсь -
кому середовищі, оскільки вони радикально відрізнялись від
тих, що тоді панували на Заході. М. Костомаров6 і пізніше
В. Іконников7 у своїх дослідженнях цитували здивування
автора з приводу того, що жоден чоловік у Московії не може
схилити коліна перед жінкою і засвідчити таким чином свою
повагу до неї.
У праці, присвяченій становищу російської жінки, В. Ікон -
ников звертався до твору Михалона «О нравах татар, литовцев
и московитян» та наводив коментарі литовсько-польського
гуманіста, який ще у ХVI ст. зауважував: «ни татары, ни мос -
ковитяне не дают своим женам никакой свободы, говоря, что кто
дает свободу жене, тот отнимает ее у себя. Они у них не имеют
власти, а у нас некоторые владеют многими мужчинами»8. Ми-
халон, як і решта мандрівників, що відвідували Московію,
сприймав її соціум крізь призму західноєвропейської цивілізації,
оскільки Польща, у складі якої на той момент перебували
українські землі, знаходилась у тісних стосунках з Західною
Європою і засвоїла її культурні традиції, в тому числі ставлення
до жінки. Інший мандрівник, чех Бернгард Таннер, відвідуючи
Москву у 1678 р., так само не міг стримати здиву вання і не
оминув увагою «жіночі» сюжети. «Описание путеше ст вия
польського посольства в Москву в 1678 г.» Б. Таннера разом з
іншою широко відомою у ХІХ ст. працею секретаря
австрійського посольства Г. Корба «Дневник путешествия в
Московское государство Игнатия Христофора Гвариента, посла
императора Леопольда І к царю великому князю Петру
Алексеевичу в 1698 г.»9 використовувалися як історичні джерела
для дослідження становища жінки за часів панування
Домострою та з метою відстеження еволюції жіночого статусу,
що відбулась внаслідок реформ Петра І.
241
Вивчаючи жіночу історію з урахуванням регіональних та
соціальних факторів, історики звертались до пам’яток законо -
давства, в яких відбилось різноманіття законодавчих практик.
Ставлення до цього масиву джерел так само було неоднознач -
ним. Відмічалась важливість інформації, збереженої у цих
джерелах, але при тому зазначалось, що вони все ж таки
фіксували те, що мало бути, а не те, що відбувалось у реальному
житті, тобто скоріше на підставі цих джерел можна було скласти
уявлення про юридичне, а не про дійсне становище жінки10, яке
залишалось утаємниченим. Тим не менш, для визначення
правового та сімейного статусу жінки у різні епохи учені
прагнули ретельно аналізувати документи, в яких жіночі права
знайшли відбиток. В. Іконникову вдалось простежити трансфор -
мацію жіночого становища, аналізуючи Ізборник Святослава,
Устав Ярослава, Судебник Івана ІІІ, Литовські статути, Кормчу
книгу. Негативний погляд на жінку як на спокусницю та
уособлення зла, що несе на собі комплекс Єви, був зафіксований
ученим в Ізборнику Святослава (1073 р.). Проте, як зазначалось,
не зважаючи на ідеологічну дискримінацію жінки, у той час її
майнові права дорівнювались чоловічим. Джерела, проаналі зо -
вані істориком, переконливо доводили, що вдова користувалась
повним правом над дітьми, була звільнена від відповідальності
за злочини чоловіка, а за Судебником Івана ІІІ майно померлого,
за відсутністю сина, могло успадковуватися донькою. Домо -
строй розглядався водночас як джерело, що вміщував приписи
на рівні законів та як система сімейних відносин, що виступала
віддзеркаленням державної авторитарної системи. На підставі
вивчення документів, включаючи Домострой, як історичне
джерело, історик дійшов висновку, що зміни у правовому статусі
жінки у бік обмеження і надалі повного ігнорування почали
проявлятися за правління Івана IV11.
Статті Литовського статуту, приписи Магдебурзького права,
ті, що відображали становище жінки, опинились у центрі уваги
істориків і стали об’єктом спеціальних досліджень. У комплексі
з іншими джерелами, зокрема актовими книгами стародавніх
судів, що стали доступними у наслідок роботи археографічних
комісій, вони дозволили значно розширити уявлення про
242
реальне становище жінки. Попри різноманітність поглядів
істориків більшість з них дотримувались думки, що за Литовсь -
ким статутом в українських землях, де діяла ця юридично-
правова система, жінка користувалась значними майновими
правами, мала право вибору при укладанні шлюбу, не позбав -
лялась права на розлучення та не вилучалась з суспільного
життя, як у Московській державі. Втім О. Левицький і М. Вла -
ди мирський-Буданов констатували, що практика розлучень в
українських землях у XVI–XVII ст. часто не збігалась з
церковно-канонічними приписами та з правовою системою,
передбачуваною Литовським статутом. При розлученнях домі -
ну ючою виступала народна правосвідомість, яка розглядала
шлюб, як договір, що укладався і розривався з волі осіб, котрі
домовлялися розійтися, а процедура розлучень носила полегше -
ний характер і полягала у тому, що подружжя при свідках
надавали один одному «роспусные листы»12. Подальше розши -
рення джерельної бази, комплексний аналіз джерел дозволив
історикам прийти до висновку про існуюче неспівпадіння
нор ма тивних систем, передбачуваних діючими законами, і
соціаль них практик, коли діяльність розвивалась поза нормами,
з ураху ван ням індивідуальних специфік, тобто відбувалась
своєрідна верифікація права місцевими традиціями і культурою.
Фундаментальною джерельною базою позначились дослі -
дження М. Костомарова з жіночої історії, присвячені таким
відомим в історії постатям, як Марина Мнішек, царівна Софія,
імператриці Анна Іоанівна, Єлизавета Петрівна. Великого
значення історик надавав епістолярним джерелам. Зазначаючи
надзвичайну важливість листування Анни Іоанівни як істо -
ричного джерела, М. Костомаров писав: «Переписка эта пре вос-
ходно высказывает личность государыни», в тому числі її
схильність до пліток, демонструє обмеженість її інтелекту та
убогість розуму і здібностей, «масса таких писем рисует нам
госпожу, всем сердцем и душою погруженную в узкий мирок
домашнего угла»13.
Відповідно до романтичних, а пізніше, позитивістських
історіографічних традицій, поширених у ХІХ ст., одним із
найбільш популярних і досліджуваних став великий масив
243
фольклорних та етнографічних джерел. Схильність більшості
істориків ХІХ ст. до етнографізму зумовила широке викорис -
тання фольклорно-етнографічних матеріалів, які стали безцін -
ним джерелом для історичної фемінології, формуючи підґрунтя
для узагальнень та висновків. Використовуючи фольклорні
матеріали як джерело, М.Костомаров намагався класифікувати
жіночі типи, що зустрічалися у народних піснях. У традиціях
романтизму, проникнутого народністю, історик виокремлює
декілька жіночих типів, в основу класифікації яких були
покладені соціально-вікові характеристики. Використовуючи
фольклорні матеріали як джерело, М.Костомаров зробив спробу
класифікувати жіночі типи, що зустрічалися у народних піснях.
У традиціях романтизму, проникнутого народністю, історик
виокремлює декілька жіночих типів, в основу класифікації яких
були покладені соціально-вікові характеристики. Фольклорні
джерела надихнули М.Костомарова сформувати своєрідний
жіночий ряд за такими позиціями: «дівчина», «молодиця»,
«мати», «сестра», «знахарка»14. Кожен, з означених жіночих
типів, мав свою філософію, відігравав чітко окреслену роль у
соціумі, позиціонував себе за усталеними традиціями, користу -
вався відповідним, до існуючих канонів, ставленням зі сторони
громади.
Протягом ХІХ ст. з’явилися численні збірки народних пісень,
збирачами та упорядниками яких були М. Цертелєв, М. Макси -
мович, М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Мирний, І. Білик,
Марко Вовчок, О.Маркович, Леся Українка та ін. Жіночі образи,
що поставали з народних пісень, давали імпульс до філо -
софсько-психологічного осмислення жіночої природи під новим
кутом зору, розкривали місце жінки у світі, громаді, родині,
формували модерні погляди на суть стосунків між жінкою та
чоловіком.
У роботі «Про українських козаків, татар та турків», що
вийшла окремим виданням у 1876 р. М. Драгоманов, вико -
ристовуючи український фольклор – думи та пісні, репрезен -
тував біполярну палітру жіночих образів, які, на його думку,
могли бути уособленням соціальних позицій українських жінок
в українсько-турецькому історичному конфлікті. Для історика
244
своєрідним втіленням протилежних жіночих образів стали
найбільш відомі історико-епічні героїні — Роксолана і Маруся
Богуславка. М. Драгоманов відмічав, що, потрапивши до полону,
«іноді бранки забували зовсім свою віру і робилися запеклими
бусурманками, ненавиділи християн, як от хоч би ж тая самая
Роксолана»15. Образ Роксолани у М. Драгоманова далекий від
міфологізації та піїтизації. Ця жінка, як її уявляв історик,
скориставшись закоханістю у неї султана Сулеймана, змусила
його «повбивати своїх родичів, навіть свого сина…»16. Аналі зу -
ючи зміст іншої пісні про містечко Ведмедівка на Чигиринщині,
де розповідалося про жінку, яку «у Царіград з дочкою узяли»,
М. Драгоманов акцентував увагу на тому, що жінка все ж таки
втекла з полону, а її донька «там зосталася і заміж вийшла»17. За
спостереженнями та висновками історика, було немало таких
жінок, котрі, потрапивши на чужину, залишались там, адапту -
ючись до нових умов життя, як і тих, що «…пам’ятали про те,
що були колись теж християнками і помагали невольникам
утікати з неволі»18. На його думку примітним у діях Марусі Богу -
славки було те, що допомагаючи співвітчизникам звіль нитися з
полону, вона сама не збиралася повертатися на батьків щину і
про себе говорила: «Бо я вже потурчилась, обусур ма нилась, Для
розкоші турецької, Для лакомства нещасного»19. Як історичне
джерело думи відкривали можливість простежити трансфор -
мації щодо самоідентифікації українських жінок, котрі відбу -
вались під час їхнього перебу ван ня на чужині.
Фольклорний матеріал, зібраний у ХІХ ст., перетворився на
історичне джерело, до якого звертались дослідники аби зрозу -
міти глибинні суспільні процеси. Поява великого масиву етно -
графічних джерел, де жіноча компонента виступала невід’ємною
органічною складовою, стало поштовхом до осмислення істо -
рич них сюжетів, в яких об’єктом дослідження виступала жінка,
її поведінка у сім’ї, становище у громаді, стосунки з батьками,
чоловіком, дітьми. І. Франко, досліджуючи жіночу тематику у
малоросійський піснях, звернув увагу на складний етико-
психологічний комплекс проблем, що знайшов у них свій
відбиток. Питання, що є більшим гріхом для жінки «жити і
вмирати…, не зазнавши любові і не мавши дітей»20, чи все ж
245
таки пережити любов, народити дитину, хай і позашлюбну,
всупереч пануючій моралі, звучить у його праці як риторичне.
Як учений і як митець І. Франко розмірковує на тему вкорінених
у суспільство стереотипів на зразок громадського осуду, що
нищив жінку, котра наважувалась на позашлюбне народження
дитини. Посилаючись на Талмуд, він відмічає, що у цій древній
іудейській книзі для жінки народження дитини розглядається як
«виразний припис» і перегукується з українською лірницькою
піснею, в якій говориться: «Приплодноє древо до раю при -
ймають, Мене ж неплодющу з раю виганяють»21. Тим не менш,
численні фольклорні джерела свідчили, що дівчат, які дали волю
«нерозважливій любові», «ждала ганьба перед цілою грома -
дою», а інколи тілесні покарання: «били їх прилюдно шнурами
від дзвонів, котрі перед тим на кілька день намочені були в
соляній ропі»22. У цьому контексті І.Франко наводить твір
«У неділю, у селі» свого великого попередника Т. Шевченка про
трагічну долю Титарівни. Складений за фольклорною пам’ят -
кою, вірш розповідав про жорстоку розправою над жінкою, яка
змушена була вбити незаконнонароджену дитину, аби врятувати
себе від публічного осуду. Висновок, зроблений І. Франком на
підставі осмислення фольклорних джерел, висвітлював пробле -
му давнього конфлікту, присутнього в українському суспільстві:
«Суд громадський в таких справах бував безжалісний, а грома -
дяни й не бачили того, що обертаються в блуднім колесі, що
строгість кар за менші проступки іменно родить більші про -
ступки»23.
Широко відомий сюжет пісні «Ой не ходи Грицю та й на
вечорниці» з його драматично-кримінальною фабулою, відкри -
ва ючи приховані сторони жіночої природи, здатної до рішучих
і жорстоких кроків, коли йшлось про сильне кохання, чоловічу
зраду, образу тощо у свій час справив глибоке враження на
дослідників. П. Мирний, будучи збирачем, упорядником та
одним з авторів збірки народних пісень, поклав цей сюжет в
основу художнього твору24. У 1870 р. на основі сюжету пісні, яка
потрапила до різних збірок, він розпочав писати оповідання
«Кохання», яке завершив пізніше у новій редакції «Грицько і
Галя». Це оповідання, як і роман «Повія», написаний за змістом
246
збірки весільних пісень, відображав жіночу складову українсь -
кого суспільства в багатьох її суперечливих проявах. У контексті
джерелознавчої та історіографічної критики представляла
інтерес рецензія на роман П. Мирного, що з’явилась у часопису
«Киевская старина». Автор рецензії (Василь Горленко) наголо -
шував на значенні художніх творів, у даному випадку, так
званого, «побутового роману», як важливого джерела для ви -
вчен ня епохи у її культурному та соціально-психологічному
вимірі25. Зазначалось, що «историческая наука, повернувшая с
дороги протоколирования внешних фактов и событий на путь
изучения нравов, направлений мысли и изменений во времени
характера и духа человека, все более и более дает цену худо -
жественному воспроизведению жизни и стала верить прозорли-
вому творческому оку поэтов наравне с несомненными
истори ческими документами….»26. Таким чином, намічались
прояви нової тенденції в історичній науці, що супроводжувалась
зміною методологічної парадигми, а саме художні твори, напи -
сані на ґрунті джерел, переважно фольклорно-етнографічних,
пропонувалось розглядати у якості історичного джерела.
Робота Київської (1843–1921 рр.) та Віленської (1864–1914 рр.)
археографічних комісій дозволила значно розширити джерельну
базу історичних досліджень, в тому числі і тих, що були
пов’язані з жіночою історію. Матеріали археографічних комісій
сприяли виокремленню нових напрямів в історіографії, де увага
істориків акцентувалась на сфері сімейних відносин у їхньому
правовому та соціально-психологічному аспектах. До кола
історичних джерел додавались документи, які раніше не були
доступними дослідникам, передусім, актові судові книги.
Історико-юридичні матеріали актових книг, здобутих Віленсь -
кою археографічною комісією, дозволили М. Владимирському–
Буданову розкрити особливості сімейного права, специфічні
умови укладання та розірвання шлюбу, дослідити традиції
приватного життя та зумовлене ними становище жінки на так
званих південно-західних територіях Російської імперії 27.
Судові книги стали об’єктом ґрунтовних досліджень О. Ле -
виць кого, якому відводиться особлива роль у розробці історико-
фемінологічної проблематики в українській історіографії. Роботу
247
по вивченню цих книг, розпочату ще у 80–х роках ХІХ ст.,
учений продовжував до кінця свого життя. Перебуваючи трива -
лий час секретарем Київської Археографічної комісії, О. Левиць -
кий мав безпосередній доступ до історичних джерел. У статті
«О семейных отношениях в Юго-Западной Руси в XVІ–XVII
веках» він дав характеристику данному масиву джерел як
такому, що містить великий інформаційний потенціал для
дослідження повсякденного життя, включаючи становище
жінки. «…Нет другого предмета в области русской истории, при
изучении которого исследователь располагал бы таким обилием
чрезвычайно ценных материалов, какой для означенной цели
представляют сохранившиеся в громадном количестве на всем
пространстве Юго-Западной России актовые книги старинных
ее судов», — наголошував О. Левицький28. На його думку, ледь
не єдиними джерелами, найбільш інформаційно насиченими і
водночас доступними для дослідження повсякденного життя
різних соціальних верств, були судові акти. Підкреслюючи їхню
джерельну цінність, він писав: «…достаточно напомнить, что и
в наше время при возможности непосредственного наблюдения
над общественною или народною жизнью, нет более удобного
места для подобных наблюдений, как судебные заседания, и не
даром судебные отчеты занимают такое место в современной пе-
чати. Нередко уголовные процессы вскрывают такие тайники
души народной или такие глубоко скрытые язвы в обществен-
ном организме, которые при обыкновенных условиях жизни не
поддаются наблюдению»29.
Як історик О. Левицький професійно підходив до питання
про джерела, які могли би надати розлогу інформацію, розкрити
“таємниці” повсякденного життя України та органічно вплетеної
до нього жіночої компоненти з усією її різнобарвністю.
«Звичайні» джерела, як він називав літописи, дипломатичні акти,
законодавчі пам’ятки, на його думку, були недостатніми для
розкриття багатого та різноманітного спектру повсякденності.
З цього приводу він зауважував: «Ни литература того века, скуд-
ная и безжизненная, ни записки иностранных путешест венников,
очень ценные в других отношениях, не дают сколько-нибудь
полного представления о тогдашней народной жизни; своих же
248
мемуаров из этой эпохи мы и вовсе не имеем»30. Враховуючи
такий стан джерел, історикові довелось покладатись ледь не на
єдиний масив джерел, в яких відбились картини повсякденного
життя ХVІ–ХVІІ ст. на українських теренах — судові книги.
Результатом напруженої роботи археографічних комісій стало
те, що у розпорядженні істориків опинився великий масив
судових книг спочатку переважно Правобережної України.
О. Левицький у своїх перших розробках свідчив, що у Київсь -
кому центральному архіві знаходиться більше 6000 актових книг
судів гродських, земських, магістратських і до півмільйона
окремих документів. З них до 1880 р. було розібрано лише 300–
400 книг. Не менша кількість книг знаходилась у Віленському,
Вітебському та Варшавському архівах. На думку О. Левицького,
як одного з провідних українських археографів, на першому
місці у величезному масиві зібраних матеріалів знаходились
свідчення про сімейний побут та шлюбне право в українських
землях у ХVІ–ХVІІ ст., а також «крайне интересные сведения о
форме заключения браков того времени, о правах и обязанностях
супругов, и особенно о формах и условиях расторжения
браков»31.
Протягом тривалого часу залишалося відкритим питання
щодо наявності судових книг Лівобережної України. Вважалось,
що вони не збереглися, хоча було відомо, що такі книги у
Малоросії велись з XVI по XVIIІ ст. при різних судах — старо -
стинських, гродських, земських, магістратських і ратушних, а з
часів Б. Хмельницького – полкових, сотенних та генеральному
військовому суді. Через брак джерел гальмувались дослідження
історичних процесів, що відбувались на території Гетьманщини.
Ці джерела у більшості своїй стали відомими і доступними
історикам лише наприкінці ХІХ ст. З величезної кількості
актових книг, що повинні були б накопичитися за період
існування Гетьманщини на Лівобережжі, наприкінці ХІХ ст.
були відомі лише поодинокі їхні екземпляри. О. Левицький
вказував що вдалось виявити: «а) отрывки Стародубских маги-
страт ских книг 1683 и 1690 гг.; отрывки таких же Нежинских
книг 1657–1674 гг.; в) актовые книги Бориспольского ратушного
суда 1612–1698 гг.; г) отрывки книг Борзенского сотенного суда
249
1664–1720 гг.; д) актовая книга Прилуцкого полкового суда 1660 г.;
е) пять книг Полтавского полкового суда XVIІ–XVIІІ ст. Осталь-
ные книги погибли бесследно, а некоторые, быть может, хра-
нятся еще под спудом в столичних архивах, в числе других
старых дел, поступивших туда из малороссийских губерний по
закрытии старых судов в 1860–70-х годах»32.
Тим не менш, навіть маючи у своєму розпорядженні далеко
не повний масив судових актових книг, О. Левицький відмічав:
«кращого матеріалу для нашого завдання ми не змогли б і
побажати: навряд чи знайдуться інші судові акти, щоб вони
могли так яскраво й повно освічувати народне життя, як акти
Лівобережної України»33.
При складанні «Нарисів народного життя в Лівобережній
Україні в другій половині ХVІІ ст.» історик використовував пе-
реважно акти Полтавського полкового суду. Звертаючись до
цього різновиду історичних джерел, слід було зважати на те, що
інформація судових справ відображала, перш за все, скандальні
історії, де віддзеркалювалися не найкращі вчинки людей. Отже,
для історика існувала загроза того, що соціальні процеси, ха-
рактери людей, їхні стосунки могли бути представлені одно бічно,
лише у негативному світлі, крізь призму кримінального світу.
Розуміючи, що картина суспільства може бути дещо викрив -
леною, оскільки книги полкових козацьких судів — масив доку -
ментів із відображеним в них відповідними людськими діями і
вчинками, О. Левицький зауважував: «Здесь вся Мало рос сия вре-
мен Самойловича и Мазепи, правда, преимущест венно в лице
своих порочных граждан, но и самые их пороки и преступления
нередко так своеобразны, так резко запечатлены характером того
оригинального быта и века»34. Щоправда, на переконання
істо рика, у тій добі «пороков было больше, нежели добродете-
лей, и поэтому отрицательные типы южно-русских женщин
ХVІ–ХVІІ ст. отличаются изобилием и разнообразием»35.
Розглядаючи комплекси джерел, до яких звертались історики,
у процесі історико-фемінологічних досліджень, не можна не
сказати про джерельну базу О. М. Лазаревського, який так само
не обійшов увагою жіночу історію. У працях О. Лазаревського
вона означена широким колом тем, пріоритетними серед яких
250
були приватне та публічне життя жінки – представниці козацької
верхівки, її статус у суспільстві, стосунки з чоловіком, жіноча
освіта. Розгляд наукової спадщини О. Лазаревського в контексті
історичної фемінології дає підстави стверджувати, що історик
велику увагу приділяв жіночій складовій, будучи переконаним у
її важливості щодо відображення цілісності картини українсь -
кого козацько-старшинського середовища. Вивчаючи соціальну
історію Гетьманщини, він не оминав у загальноісторичному
контексті сюжетів з жіночою присутністю і тим самим формував
органічне уявлення про українське суспільство ХVІІ–ХVІІІ ст.,
повсякденне життя козацької старшини, її наміри, характер,
менталітет. О. Лазаревський проводив постійний пошук, вивчав,
публікував, коментував джерела, в яких відображалась сфера
сімейного життя козацької старшини. М. Костомаров в одному з
листів до О. Лазаревського писав: «Ваши статьи в «Русском ар-
хиве» о малорусских фамилиях читал с жадностью. Бес спорно,
никто не изучил старой Гетманщины, как Вы и никто не имел
под рукою такого богатства материалов для истории и особенно
ее прошедшего внутреннего быта, как Вы»36. Питання, що
торкались відношення козацької еліти до шлюбу, ставлення до
жінки, її впливу на події, подружні стосунки, родинні традиції,
широко репрезентовані у науковій спадщині вченого.
Відсутність же праць історіософського характеру у доробку
історика пояснюється, за визначенням М. Грушевського, тим, що
О. Лазаревський був «твердокамінним документалістом і
об’єктивником», який уникав узагальнень і «відповідальності
інтерпретатора»37.
Джерела до вивчення жіночої історії, знайдені та опублі -
ковані О. Лазаревським, умовно можна поділити на три групи.
Першу складають документи, переважно з сімейних архівів —
листи, тестаменти, які друкувались без будь-яких коментарів, а
їхня інтерпретація віддавалась на розсуд читачеві. Друга — це
зображальні джерела, жіночі портрети зокрема, що складали
значну частину художньої колекції історика. Декотрі з них були
на друковані у часопису «Киевская старина». Третя група джерел
— документи, що супроводжувалися аналітичними матеріалами,
в яких відбивається позиція історика, його бачення проблеми,
251
робляться, хоча і нечисленні, висновки та спроби дослідити
наявні у ранньомодерному та модерному українському суспіль -
стві тенденції.
Кожен з трьох томів «Описания старой Малороссии»
О.Лаза ревсь кого починався докладним описом джерел, які вико -
ристо вувались при написанні історії гетьманських полків —
Старо дубсь кого, Ніжинського і Прилуцького. Одне з централь -
них місць серед джерел займав Архів генеральної військової
канцелярії. О. Лазаревський відмічав, що архів надзвичайно
насичений документами, що дають уявлення про приватне життя
з усіма його складовими, враховуючи подружні відносини,
становище жінки, ставлення до неї. Особливе місце відводилось
приватним листам, де, як зауважував історик, відбились всі
потаємні сторони життя людини. Місцем зберігання листів, як і
багатьох інших джерел приватного характеру, були сімейні
архіви козацької старшини. Сімейні архіви Скоропадських,
Лизогубів, Холодовичів, Кандиб, Ґалаганів, Милорадовичів, як
неодноразово підкреслював історик, вміщували «любопытную»
інформацію38, яка розкривала сферу приватного життя козацько-
старшинського середовища.
Опрацювання ще одного комплексу джерел — численних
тестаментів-заповітів, надали можливість О. Лазаревському
наблизитися до узагальнень, зокрема щодо впливового стано -
вища жінки в українському козацько-старшинському середови -
щі. У більшості заповітів, що збереглися від тієї епохи у
сімейних архівах, відбилась дбайлива турбота про майбутнє
вдови і йшлося про те, що глава сімейства, помираючи,
передавав їй владу над маєтками і над дітьми.
Наукова творчість істориків у першій третині ХХ ст. вже була
позбавлена «романтичного захоплення». Фольклорно-етногра -
фічні джерела, що позиціонували жіночу складову у контексті
соціальних, культурних та побутових процесів та коментарі до
них, свідчили про намагання відобразити реалії українського
соціуму. Критичне ставлення до фольклорно-етнографічного
масиву джерел, до історії як процесу, високий рівень наукових
досліджень, що відповідав рівню світової науки, стають
чинниками, притаманними новим дослідженням з історико-
252
фемінологічною складовою. Традиції, закладені М. Драгома -
новим, М. Сумцовим, І. Франком, Ф. Вовком у другій половині
ХІХ ст., були продовжені у працях В. Гнатюка39, К. Грушевсь -
кої40, Н. Заглади41. Корпус «побутових дум», зібраних та про -
аналізованих у роботі К. Грушевської, яскраво відображає
історично-фемінологічну багатоманітність. Супроводжуючи
думи розлогими коментарями, дослідниця здебільшого приді -
ляла історії цих фольклорних текстів. Вона порівнювала варі -
анти дум, встановлювала між ними взаємозв’язок, визначаючи
ареали їхнього поширення, автентичність окремих записів.
Чимало розглянутих нею дум присвячувалось материнській
проблематиці. Так, «Удова» — дума, просякнута ідеєю поваги
до матері та покарання тих, хто зневажає моральні постулати,
додавала до романтичної жіночої міфологеми, елементи суворої
дійсності, засвідчуючи, що попри традиційно високий статус
матері в українському суспільстві траплялись випадки, що
виходили за межі канонів.
У першій третині ХХ ст. історики вводять до обігу нові
комплекси джерел, які дозволяють під іншим кутом зору
розглядати жіночу складову в українському соціумі. В. Гнатюк,
котрого І. Франко називав «феноменально щасливим збирачем
всякого етнографічного матеріалу, якому … мабуть, не дорів -
нював ні один» —42, поширював ідею збирання та опрацювання
так званого «сороміцького фольклору», який на початку ХХ
століття привертав увагу народознавців багатьох європейських
країн. Наслідком роботи ученого стало двотомне видання
«Сексуальне життя українського селянства», перший том якого
вийшов у 1909 р., а другий — у 1912 р. у Ляйпцигу43.
Серед наукових праць В. Гнатюка були ті, що засвідчували
неодмінний інтерес ученого до фемінологічної тематики у
фольклорно-етнографічних джерелах. Будучи прихильником
порівняльної школи у фольклористиці, В. Гнатюк простежив
прямий зв’язок між декількома оповіданнями в українському
фольклорі та сюжетами з Декамерону, віднайшов до трьох
десятків варіантів однієї з найпоширеніших українських балад
про «покритку — дитозгубницю», намагався простежити
видозміни окремих фольклорних сюжетів у часі та просторі.
253
Зміст джерел він порівнював з історичними фактами, народним
побутом, судовими протоколами, вибудовуючи між ними зв’яз -
ки, паралелі, підводячи підсумки.
Початок століття позначився цілою серією перевидань най -
більш відомих і популярних праць М. Костомарова та О. Левиць -
кого, в яких відображалась жіноча історія. У цей час українська
історична фемінологія виходить на новий рівень. Джерелами,
які аналізуються та надають новий поштовх для узагальнень та
висновків, стають праці істориків, що виходили друком протягом
другої половини ХІХ ст. Їхнє перевидання супроводжується, як
правило, аналітичними матеріалами44, викликає появу нових
критичних публікацій45.
Проте, історико-фемінологічні розробки, що ґрунтувались на
традиціях ХІХ ст., перериваються у 1930-х роках у наслідок
згортання українізації та остаточного встановлення тоталітар -
ного режиму у Радянському Союзі, що супроводжувався жор -
стокими розправами над українською інтелігенцією. Були
репресовані фахівці, що працювали у цій науковій сфері, від -
кинуті напрацьовані джерельні комплекси, змінена тематика
історичних досліджень, ідеологічним підґрунтям яких повинна
була стати ідея класової боротьби, а не соціокультурні та
психоемоційні трансформації людини.
1 Репина Л. Пол, власть и концепция «разделенных сфер»: от истории
женщин к ґендерной истории // Общественные науки и современность. —
2000, № 4. — С. 123.
2 Пушкарева Н. Русская женщина: история и современность: История
изучения «женской темы» русской и зарубежной наукой. 1800-2000: Ма-
териалы к библиографии. — М. : Ладомир, 2002. — C. 12, 14, 15.
3 Шульгин В. О состоянии женщин в России до Петра Великого. Исто-
рическое исследование. — К., 1850. — С. ХVІІ
4 Там само. — С. XVIII–XIX.
5 Там само. — С. XXII–XXIII.
6 Костомаров Н. Очерк домашней жизни и нравов великорусского на-
рода в XVI и XVII столетиях. — СПб., 1860. — С. 103.
254
7 Иконников В. Русская женщина накануне реформы Петра Великого и
после нее. Сравнительно-исторический очерк. — К., 1874. — С. 42.
8 Там само. — С. 43.
9 Там само. — С. 42, 60, 61.
10 Шульгин В. О состоянии женщин в России до Петра Великого. Исто-
рическое исследование. — С. ХХІІІ.
11 Иконников В. Русская женщина накануне реформы Петра Великого и
после нее. — С. 35.
12 «Роспустный лист», як повідомляє М. Владимирський-Буданов, —
«особый письменный акт», який подавався до судових установ. Він
укладався подружжям, що приймало рішення «відпустити» одне одного,
тобто розлучитися. Цей термін був запозичений ученим із судових книг
ХVI–XVII ст. і використовувався у тогочасному історичному наративі при
дослідженні феномена шлюбних відносин в українському соціумі.
13 Костомаров Н. Императрица Анна Ивановна и ее царствование //
Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших дея-
телей. В 4-х т. — М., 1998. — Т. 4. — С. 279, 281.
14 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии
// М. І. Костомаров. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фолькло -
ристики й літературознавства. — К. : Либідь, 1994. — С. 164 — 172.
15 Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків. — К.,
1917. — С. 23.
16 Там само. — С. 22.
17 Там само. — С. 44.
18 Там само. — С. 23.
19 Там само. — С. 23.
20 Франко І. Жіноча неволя у руських піснях народних // Іван Франко.
Зібрання творів у 50-ти т. — К. : Наук. думка, 1980. — Т. 26. — С. 219.
21 Там само. — С. 219–220.
22 Там само. — С. 218.
23 Там само. — С. 218.
24 Народні пісні в записах Панаса Мирного та Івана Білика. — К.:
Музична Україна, 1977. — 198 с.
25 У кінці ХХ ст. історик культури, засновник тартусько-московської
семіотичної школи Ю. Лотман для цілісного відтворення дворянської
255
російської епохи запровадив вдале використання літературних художніх
творів Карамзіна, Жуковського, Грибоєдова, Пушкіна, Тютчева, Толстого,
Достоєвського, Тургенєва та інших класиків. Широке коло літературних
асоціацій зробило праці Ю. Лотмана цінними виданнями, що надають
яскраве уявлення про реалії повсякденного життя (заручини, шлюб,
розлучення, жіночу освіту, дуелі, бали, розваги тощо) кінця ХVIIІ —
початку ХІХ ст.
26 Г-ко В. [Горленко В.] Рецензия на роман П. Мирного «Повія» // Киев-
ская старина (далі — КС). — 1883. — Т. 6. — № 6. — С. 366.
27 Владимирский-Буданов М. Историко-юридические материалы, из-
влеченные из актовых книг губерний Витебской и Могилевской // Уни-
верситетские известия. — 1878. — № 4. — С. 94–111.
28 Левицкий О. О семейных отношениях в Юго-Западной Руси в
XVI–XVII веках // Русская старина. — 1880, ноябрь. — С. 550.
29 Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй поло-
вине XVII cт. — К., — 1902. — С. 2.
30 Там само. — С. 3.
31 Левицкий О. О семейных отношениях в Юго-Западной Руси в
XVI–XVII веках. — С. 551.
32 Левицкий О. Черты семейно-юридического быта в Левобережной
Малороссии во 2-й половине XVII в. // Чтения в историческом обществе
Нестора Летописца. — 1901. — Кн. XV, вып. 2-й. — С. 27–28.
33 Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй по-
ловине XVII cт. — С. 3.
34 Там само. — С. 4.
35 Там само. — С. 5.
36 Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова //
Україна. — 1927. — Кн. 4. — С. 101.
37 Грушевський М. В двадцять п’яті роковини смерті Ол. М. Лазаревсь -
кого. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження//Україна. —
1927. — Кн. 4. — С. 4.
38 Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для исто-
рии заселения, землевладения и управления. — Т. 2. Нежинский полк. —
К., 1893. — С. ІІІ.
39 Гнатюк В. Легенда про три жіночі долі // Записки Наукового това -
рист ва ім. Шевченка (далі ЗНТШ). — Львів, 1910. — Т. ХСVII. — Кн. ІІІ. —
С. 74–85; Пісня про покритку, що втопила дитину // Матеріали до
256
української етнології. — Львів, 1919. — С. 249–389; Пісня про неплідну
матір і ненароджені діти // ЗНТШ. — Львів, 1922. — Т. СХХХІІІ та інш.
40 Грушевська К. Українські народні думи. Видання історичної секції
«Комісії історичного писемності» Української Академії наук. — К.,
1927. — Т. 1.
41 Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріали до етнології. — К.,
1929. — Т.1.
42 Мушинка М. Володимир Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття.
— Париж –Мюнхен, 1975. — С. 7.
43 Das Geschelechtleben des Ukrainischen Bauernvolkes Folkloristische Er-
hebungen aus des Russischen Ukraina. Autzeichnungen von Pavlo Tarasevskyj.
Einleitung und Parallelennachweise von Volodymyr Hnatjuk. — Leipzig, 1909.
— T. 1. — 461 с.; Das Geschelechtleben des Ukrainischen Bauernvolkes in
Osterreich — Ungarn Folkloristische Erhebungen von Volodymyr Hnatjuk. —
Leipzig, 1912. — T. 2. — 480 с.
44 Петров В. «Чернігівка» Костомарова // М. Костомаров. Чернігівка.
Бувальщина з другої половини ХVII віку. Переклад Б. Грінченка. — К.:
Книгоспілка, 1929. — С. ІІІ–ХІV; Черкаський Г. Історик-белетрист Орест
Левицький // О. Левицький. Історичні оповідання. — К. : Рух, 1930. —
С. 5–26; Ніковський А. Історична белетристика // Літературно-науковий
вісник. — 1919. — Т. 75. — Кн. VII–ІХ. — С. 122–132; Ніковський А.
Передмова // О. Левицький. Ганна Монтовт. — К.: Сяйво, 1926. — С. 5–11.
45 У 1914 р. у Києві були окремою збіркою видані «Волинські
оповідання з життя ХVІ–ХVІІ вв.» О. Левицького. Рецензіями на це ви-
дання відгукнулись Д. Дорошенко («Україна», 1914. — Кн. 2. — С. 93–95);
С. Єфремов («Рада», 1914. –№ 131, 25 червня); Л.Старицька-Черняхівська
(«Літературно-науковий вісник», 1914. — Т. 65. — Кн. 6. — С. 494–499).
257
|