Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу

В статті аналізуються погляди польських істориків міжвоєнного часу на проблеми історії Давньоруської держави. Дослі джу ються особливості їх бачення державотворчих процесів та взаємин між народами середньовічної Польщі та Русі. Виявлено значний вплив політичного чинника на формування польських в...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Гриневич, Т.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2010
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Проблемна історіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54661
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу / Т. Гриневич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 278-297. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-54661
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-546612014-02-04T03:19:00Z Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу Гриневич, Т. Проблемна історіографія В статті аналізуються погляди польських істориків міжвоєнного часу на проблеми історії Давньоруської держави. Дослі джу ються особливості їх бачення державотворчих процесів та взаємин між народами середньовічної Польщі та Русі. Виявлено значний вплив політичного чинника на формування польських візій проблем «норманізму» та ґенези розбіжностей обох народів. Зроблено висновок про вагомість проблематики історії Давньої Русі для польської міжвоєнної історичної науки. In the article views of the Polish historians between two World Wars on the problems of history of Ancient Rus have been analysed. The peculiarities of their perception of the state — forming processes and mutual relations between the peoples of medieval Poland and Rus have been studied. The great influence of the political factor on the formation of Polish studies in the problem of «normanism» and the genesis of differences of two people has been revealed. The conclusion about great importance of the problematics of Ancient Rus for Polish history of the period between two World Wars has been made. 2010 Article Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу / Т. Гриневич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 278-297. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54661 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблемна історіографія Проблемна історіографія
spellingShingle	Проблемна історіографія Проблемна історіографія Гриневич, Т. Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу Історіографічні дослідження в Україні
description	В статті аналізуються погляди польських істориків міжвоєнного часу на проблеми історії Давньоруської держави. Дослі джу ються особливості їх бачення державотворчих процесів та взаємин між народами середньовічної Польщі та Русі. Виявлено значний вплив політичного чинника на формування польських візій проблем «норманізму» та ґенези розбіжностей обох народів. Зроблено висновок про вагомість проблематики історії Давньої Русі для польської міжвоєнної історичної науки.
format	Article
author	Гриневич, Т.
author_facet	Гриневич, Т.
author_sort	Гриневич, Т.
title	Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу
title_short	Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу
title_full	Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу
title_fullStr	Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу
title_full_unstemmed	Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу
title_sort	київська русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Проблемна історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54661
citation_txt	Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу / Т. Гриневич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 278-297. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT grinevičt kiívsʹkarusʹvdiskusíâhpolʹsʹkihístorikívmížvoênnogočasu
first_indexed	2025-07-05T05:57:43Z
last_indexed	2025-07-05T05:57:43Z
_version_	1836785403828371456
fulltext	277 ПРОБЛЕМНА ІСТОРІОГРАФІЯ Тарас Гриневич КИЇВСЬКА РУСЬ В ДИСКУСІЯХ ПОЛЬСЬКИХ ІСТОРИКІВ МІЖВОЄННОГО ЧАСУ В польській історичній науці міжвоєнного періоду серед дослідницьких зацікавлень особливе місце посідала проблема витоків польської державності та перших періодів її станов лення. З відновленням незалежності питання ґенези польського народу та його об’єднання в єдиний політичний організм було особливо важливим для формування основ нової національної ідеї. Такими ж актуальними у свідомості поляків бачились і проблеми політичної історії першої польської держави, що в майбутньому визначили головні вектори розвитку народу та заклали підвалини його ідентичності. У даному контексті важли ви ми для істориків стали питання взаємин середньовічної польської держави з її сусідами, зокрема — з потужним східним сусідом Київською Руссю. Самі ж реконструйовані події минулого дослідники часто намагались екстраполювати на наступні епохи та особливо сучас - ні їм реалії політичного і суспільного життя. Так, у відносинах держави П’ястів з Руссю вбачалися витоки становлення моделей налагодження взаємин з українським та російським народами. При цьому намагалися не тільки виявити ґенезу розбіжностей цих народів, але й віднайти моменти, котрі б їх зближували. Досліджуючи процеси розвитку середньовічної Польщі і Русі, історики також намагалися простежити тенденції їх пізнішої політичної, суспільної та культурної еволюції. Серед актуальних напрямків сучасних історіографічних до - слі джень своєю важливістю вирізняється проблема рецепції різно манітних проблем історії України в світовій історичній думці. Такі пошуки дозволяють глибше виявляти особливості національних підходів до історичних фактів та процесів. Одним з таких важливих етапів історії України, що викликав зацікав - лення західноєвропейських та, передусім, польських істориків, 278 був давньоруський період. Зауважимо, що важливість звернення до вказаної проблеми актуалізує також той факт, що попри її вагомість, на сьогодні відсутні спеціальні дослідження, присвя - чені аналізу давньоруської тематики у працях польських істориків міжвоєнного часу. У період ІІ Речі Посполитої ранньоісторична проблематика стала особливо актуальною. Це зумовлювалося потребами пере - осмислення концепцій побудови держави і суспільних відносин у нових політичних умовах. Дослідники намагались у подіях минулого віднайти аргументи на доказ слушності або хибності тієї чи іншої моделі внутрішньополітичного курсу чи вектору зовнішньої політики. Також історичними фактами намагалися підтвердити «легітимність» своїх претензій у геополітичному просторі. Особливо важливою в даному контексті була проблема пошуку нової моделі взаємин з українським народом як найбіль - шою національною меншиною ІІ Речі Посполитої. Саме подіями тисячолітньої давнини витлумачувалися претензії Польщі до володіння «південно-східніми кресами». У політиці князів з династії П’ястів бачилися початки східного вектору польської політики. А в історії відносин Польщі та південно-західних князівств Київської Русі віднаходилися приклади прийдешніх компромісів та союзів між польським та укра їнським народами. Саме на цьому тлі були сформовані й зіткнулися концепції «східної» та «західної» історіографічних орієнтацій польської історичної думки. Прихильники першої бачили на Сході Європи широке поле можливостей для поширення польського політич - ного та культурного впливу, територіальної експансії та ста - новлення імперії на чолі з польським народом. Наріжною також вважали проблему цивілізаційної місії Польщі на східних теренах. Натомість прибічники «західної» історіографічної орієнтації бачили в державі П’ястів втілення західного вектора розвитку Польщі, її поступу в напрямку зближення з західно - європейськими державами та входження в їх цивілізаційне коло. Саме цей вектор орієнтації сприймався як найбільш плідний для поступу польського народу та держави. Крізь призму таких відмінних позицій і розглядалися польськими істориками відно - сини Польщі та Київської Русі. 279 У будь-якій національній історичній науці однією з першо - чергових дослідницьких проблем виступає питання початків власного народу і перших політичних утворень на його теренах. Такі зацікавлення були актуальними і для польської історичної науки. Історики різних епох намагалися відшукати початки політичного життя на теренах Польщі і віднайти достовірні історичні факти, котрі б стосувалися державного будівництва на її землях. Розглядаючи процес появи державності, історики вдавалися до пошуку аналогій з такими ж процесами в інших народів, що дозволяло зрозуміти різні сторони цього складного явища. Найбільш доречними вважалися порівняння процесів, що відбувались у середовищі лехіцьких племен, з державо - творчими процесами в східно– та західнослов’янських групах. Це було викликано їх культурною близькістю та перебуванням на подібній стадії культурного розвитку. Такими об’єктами порівняння для польських істориків виступали Велико морав - ська, а пізніше Чеська держави, союзи полабських і поморських племен та Київська Русь. Останні також були і найближчими сусідами ранньої польської держави, здійснюючи на неї безпосередній вплив. Порівнюючи початки державного будівництва на теренах Польщі та інших слов’янських землях, польські дослідники обговорювали проблему можливого привнесення державного устрою на їх землі ззовні. Як відомо, ще з кінця XVIII ст. в європейській історичній науці були популярними концепції, що пов’язували державотворчі процеси з фактом зовнішнього завоювання. Оскар Халєцкі в «Історії Польщі» прямо виступив проти концепцій, що намагалися віднайти початок польської державності в іноплемінному, а саме норманському завоюванні. Порівнюючи державотворчі процеси в Польщі та на Русі, дослідник вказував на відмінність шляхів появи їх державного устрою. На його переконання Польща, будучи ізольованою від безпосередніх зіткнень із потужними германськими та азіатськими народами, сама проходила еволюційний розвиток племінного устрою та поступового завоювання одних племен іншими. Натомість східнослов’янські племена, перебуваючи у ворожому сусідстві, об’єдналися на чолі з норманськими 280 завойовниками у велику державу. Саме з їх допомогою східні слов’яни змогли «розширити свою експансію та колонізацію на схід у майже необмежений спосіб» і опиратися натискові степових орд.1 Подібно до питання ґенези польської та руської держав підходив Вацлав Собєскі. Виступаючи проти поодиноких спроб побачити в засновнику держави П’ястів — Мєшку І — нормана, він підмітив значні відмінності в процесах заснування держави і об’єднання слов’янських племен у Польську та Руську держа - ви. Дослідник наголошував на існуванні глибокої традиції кон - тактів населення майбутньої Руської держави зі скандинавами та акцентував активну експансію останніх на її терени, що не простежується на теренах Польщі. На його думку, саме нормани, завоювавши Русь, стали її володарями і заснували державність.2 Подібно хід розвитку державотворчих процесів на Русі бачив і Владислав Смолєньскі, акцентуючи іноземний вплив на початок політичного об’єднання східнослов’янських племен.3 Інші польські історики міжвоєнного періоду також були одностайними у своїй прихильності «норманській теорії» похо - дження Русі. Найбільшим симпатиком такого погляду був дослід ник історії українських земель Францішек Равіта- Ґавронський. Він, як і інші прихильники норманізму, вважав, що «основою руської державності став факт завоювання її земель варягами». Відстоюючи позиції теорії завоювання, дослідник розглядав державу Рюриковичів як інструмент підкорення та визиску. Але водночас вважав її «необхідним злом», що привнесло політичну організацію та культурне піднесення роз’єднаним і слаборозвинутим східнослов’янським племенам. На його думку, «вся організація влади опиралася на принципах, що мали своєю ціллю надати учиненому насильству характеру джерела доходів»4. Особливо гостро Ф. Равіта-Ґавронський вступив у дискусію з прихильниками «антинорманізму», передусім з Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським. Вважаючи їхні погля - ди ненауковими та безпідставними, дослідник називав їх «анти- Несторівцями», намагаючись підкреслити цим розбіжність їх поглядів зі свідченнями джерел. Також він вважав «напів фан - 281 тастичною» можливість існування донорманської державної організації на Русі. Погляди ж М. Грушевського щодо співвід - ношення норманського та слов’янського факторів у творенні Русі він назвав тенденційними.5 Інший видатний польський історик Міхал Бобжиньскі також відзначав факт заснування держави на Русі скандинавськими завойовниками, що привнесли на її терени своє військове управління. Втім, такий шлях державотворення він вважав одним з найбільш плідних: «Найлегше держава організовувалася за сприяння народів чужої крові, що на відміну від слов’ян були активніші в політичному житті і не мали такої незгоди і замилування до свободи»6. Але з іншої сторони, історик відзна - чав активну участь у державотворчих процесах і місцевого елементу. На його думку нормани, будучи малочисельними, змогли здійснити масштабні завоювання на просторах Східної Європи тільки завдяки включенню у свої шереги слов’ян. Але цим вони ослабили власну етнічну окремішність і швидко асимілювались. Варяги на Русі «скоро зникли без сліду, зали - шивши лише свою назву, династію Рюриковичів та створений ними устрій»7. Подібні до позицій М. Бобжиньского погляди висловлював Адам Шельонговський. Наголошуючи на норманському похо - дженні державності та правлячої династії на Русі, він відзначав малочисельність скандинавів по відношенню до підкорених слов’ян, що і стало вирішальним фактором у їх швидкій асиміляції. Цікаво, що у своїй «Всесвітній історії» дослідник відзначає існування іншої думки щодо походження Русі — з Приазов’я. На думку автора, ця «кримсько-азовська Русь», ввібравши в себе готські племена Криму, переселилась у Київ і звідти провадила військові та торгівельні походи на Каспій.8 У факті норманського завоювання бачив початок привне - сення політичного устрою у середовище східних слов’ян і Фелікс Конечни. Втім, на відміну від інших дослідників, він відстоював ідею щодо «випадкового» оформлення варягами своєї держави у Подніпров’ї. Скандинавські завойовники, на його думку, не бажали засновувати у Східній Європі свою державу, а лише бачили у ній плацдарм для походів на Візантію 282 та створення держави на Балканах.9 Сам же привнесений ними устрій був покликаний не встановити управління підкореними землями, а лише «накласти данину, що забезпечила б їм [варягам] життя чужим коштом»10. У своїх дослідженнях ґенези руської державності Ф. Конечни дійшов висновку щодо неоднорідності іноетнічних впливів на політичну організацію східнослов’янських племен. На його думку, поштовх до політичного життя східним слов’янам надали вірмени та араби, що за посередництва хазар включили терени майбутньої Русі в орбіту міжнародної торгівлі. Зокрема, як вважав історик, хазари першими відкрили шлях по Дніпру і заснували торговий осередок на його березі — Київ. І лише пі - зні ше, в ході торгових воєн, їх усунули з цих місць конкуренти — варяги.11 Подібні погляди відстоював і А.Шельонговський. Історик наголошував на існуванні двох окремих осередків державо - творення — на півночі з центрами в Ладозі та Новгороді, і на півдні — в Києві. Південний політичний центр перебував під великим впливом «тюрків-хазар» і лише пізніше був підкорений норманами з Новгорода. Але остаточне ослаблення «тюркської частки» в руській державі на користь норманів відбулося лише з падінням Хазарського каганату.12 Значний вплив хазарів на процеси державотворення та полі - тичний устрій на Русі відзначав і Станіслав Закшевський. Але, на відміну від Ф.Конечного, історик пов’язував його початок лише із завоюванням князем Святославом Хазарського каганату в середині Х ст. Дослідник відзначав, що відтоді «Рюриковичі присвоюють собі поруч з рисами вікінгів і хазарський цере - моніал та адміністрацію»13. Зокрема, це вилилось у титулатурі руських князів, що почали вживати хазарський титул «каган». Одностайність польських істориків у прихильності ідеям «норманізму» зумовлювалася політичними концепціями та стереотипами, що сформувались у польському суспільстві. В їх основі лежала ідея про нездатність українського народу до свідомої політичної діяльності та самостійного державо тво - рення. Заперечуючи існування української державної традиції у минулому, польські дослідники відмовляли українцям й у праві 283 на власну державу у майбутньому. Зараховуючи український народ до «неісторичних», вони бачили його лише частиною створеної польським народом держави. Порівнюючи державотворчі процеси на теренах Польщі та Русі, польські дослідники звертали особливу увагу на чинники, що сприяли розбудові держави. Основний такий стимул динамічного розвитку Русі вони бачили в активному розвитку торгівлі. Саме у переплетінні торгівельних і політичних цілей правлячих верств Русі вони вбачали джерело могутності і процвітання молодої держави. Так, С.Закшевський відзначав, що головним завданням, яке покладалося на Руську державу її володарями, було створення сприятливих умов для розвитку торгівлі. На організацію торгівельної мережі були спрямовані всі владні зусилля на Русі. Економічна вигода від збору данини і збуту товарів на іноземних ринках була їх першочерговою ціллю. Щоб забезпечити для цього належні умови, руські князі й вели численні війни та засновували розлогу сітку торгово- військових поселень14. А. Шельонговський також вважав, що руська «держава та династія були військово-купецькою організацією й існували лише доти, доки існували міцні військові та купецькі чинники, що покликали їх до життя»15. Головний такий чинник дослідник бачив у функціонуванні торгівельного шляху «з варяг у греки». Допоки процвітала торгівля з Візантією, доти і розвивалася могутність Русі. Її ж занепад був спричинений підкоренням Константинополя хрестоносцями у 1204 р. і блокуванням татарами торгівлі по Дніпру. Глибокий аналіз ролі міжнародної торгівлі як чинника політичної розбудови держави Рюриковичів провів Ф.Конечни. Як вже зазначалося, саме із залученням арабами та хазарами теренів майбутньої Русі в коло міжнародної торгівлі пов’язані «перші стимули до історичного розвитку, які отримали східні слов’яни». В пізнішому торгівля стала для нових прибульців — варягів — стимулом для їх просування у Подніпров’я. Тому саме торгові верстви були провідниками політичного і цивілізацій - ного розвитку регіону. Дослідник підсумовує, що «не землероб, але купець залишив тут свій історичний слід»16. 284 В ході боротьби з Візантією за контроль над торгівельними артеріями варяги та східні слов’яни відкрили для себе шляхи торгівлі в Західну та Центральну Європу. Так, князь Святослав, утвердившись на Балканах, намагався закріпити за русами торговий шлях по Дунаю. Але поразка у війні відстрочила налагодження західної торгівлі. Продовжив боротьбу за від - криття торгових шляхів у Європу Володимир Великий. Саме з цією метою ним були завойовані Червенські городи та засновані нові торгово-військові осередки на підкорених західних землях — такі, як Володимир (Волинський).17 Ці ідеї знайшли про - довження в дослідженнях С.Закшевського. Причину завоювання Червенських міст він бачив у перекритті печенігами шляху по Дніпрі. І тому, не будучи в змозі здолати нового степового ворога, руси намагались «обігнути» його володіння і вести торгівлю з Візантією з теренів майбутньої Галичини через Семигород».18 У польській історичній науці проблема боротьби за Червенські міста була однією з центральних. Вона розглядалась як в аспекті етнічної приналежності населення зазначеного регіону, так і крізь призму проблеми формування кордонів ранньої польської держави. Особливої актуальності це питання набуло у міжвоєнний період, оскільки його вирішення повинно було обґрунтувати легітимність входження Східної Галичини та Волині в склад ІІ Речі Посполитої і підважити претензії українців на ці території. Вказана проблема була яскравою ілюстрацією ідейного конфлікту «східної» та «західної» історіографічних орієнтацій. Так, О.Халєцкі як прихильник «східної» орієнтації зазначав, що Мєшко І, зосередившись на західному політичному векторі, «недооцінив східної проблеми, від якої Польщі ніколи не вдавалось звільнитися». Цим скористався київський князь Володимир, котрий в 981 р. захопив Перемишль і міста над Західним Бугом, що до того часу входили в державу П’ястів. На думку історика, цей факт мав надзвичайно вагоме значення, адже «став початком великого конфлікту, що часто від - новлювався у різних формах і поділив поляків та їх сусідів- русинів».19 285 Окреме дослідження проблемі входження Червенських міст у Польську та Руську держави присвятив Юзеф Відаєвіч. Хоча головним завданням, яке ставив перед собою дослідник, було встановлення етнічної приналежності населення теренів пізнішої Галичини та Волині, він зробив ряд висновків і щодо ранньої історії боротьби Русі та Польщі за ці землі. Він вступив у дискусію з багатьма представниками російської та української історіографії щодо даної проблеми і заперечив концепцію початкового входження Червенських міст у склад Давньоруської держави. Головною його тезою стало твердження про необхідність дослівного підходу до інтерпретацій джерел, зокрема «Повісті минулих літ», де було сказано, що Володимир Великий здійснив похід на ляхів і відібрав їх міста, що повинно підтверджувати приналежність цих країв до Польщі.20 Подібну точку зору відстоював і В. Собєскі. Історик вважав Червенські міста теренами оселення польських племен, що підпали під руську владу. Причину ж завойовницьких походів руських князів у західному напрямку він бачив у натиску кочових орд на південь Русі, котрі витискали слов’ян і змушували їх до «просування на захід».21 З інших позицій до названої проблеми підходив історик, археолог та ректор Варшавського університету Влодзімєж Анто - нєвіч. Він обстоював думку, що хоча населення Червенських міст і було частиною «ляських племен», але воно так і не ввій - шло в державу Мєшка І. Історик вважав, що ці терени з 963 р. були лише у тісному зв’язку з краківсько-сандомирськими землями, котрі в зазначений період перебували у залежності не від П’ястів, а від чеських князів.22 Особливою в питанні приналежності Червенських міст була позиція С. Закшевського. Історик взагалі вважав, що мешканці майбутньої Галичини та Волині уже в кінці ІХ ст. попали у залежність від Руської держави і сплачували їй данину23. Лише за панування Мєшка І Червенські міста протягом короткого часу перебували під впливом польської держави. У зв’язку з цією проблемою С. Закшевський підняв ряд важливих питань внутріш нього розвитку Давньої Русі. На думку історика, саме з часу західних завоювань Володимира починаються важливі 286 зміни у внутрішніх міжнаціональних та політичних відносинах на Русі. Своїми західними військовими походами Володимир розпочав курс на замирення з Візантією і відмовляв варягам у їх планах експансії на Балкани. Від тоді розпочинається певне охолодження в стосунках між Володимиром і скандинавами. Особливо історик високо оцінював здобутки, які приніс для Русі династичний шлюб Володимира і візантійської принцеси Анни. Головними з них він вважав значні торгівельні привілеї і можливість обмеження впливу варягів, військові контингенти яких в значній мірі перейшли на візантійську службу.24 Проблемою ослаблення варязьких впливів на Русі цікавився також Ф. Конечни. У своїх дослідженнях історик визначив хронологічну межу кінця «Варязької Русі». Її він пов’язував з останнім походом русів на Царгород 1043 р., коли на Русь прибула остання військова дружина скандинавів. Із завершенням військових походів на Візантію закінчується й еміграція варягів на Русь, для яких вона перестає бути заманливим «шляхом до Греції»25. Так, твердить дослідник, розпочинається період слов’я нізації Давньоруської держави. В новій політичній ситуації, що склалася в умовах ІІ Речі Посполитої, необхідним був пошук міжнаціонального консен - сусу між поляками та українцями як найбільшою національною меншиною у відновленій польській державі. Польські еліти дедалі частіше схилялися до думки про необхідність мирного врегулювання багатьох спірних питань у відносинах обох народів, що склалися протягом багатьох століть складних вза - ємин. Саме тому важливими для польських істориків були дослі - дження джерел конфлікту обох народів. Польська історична наука у фокус розходжень поляків та українців ставила конфесійне питання. Для багатьох дослідників прийняття Руссю християнства з Константинополя стало фактором, що став основою для всіх наступних культурних та національних розбіжностей польського та українського народів. Конфесійні відмінності сприймалися польськими елітами як головна перепона у пізнішому злитті польського та українського народів у єдину політичну націю Першої, а згодом і Другої Речі Посполитої. Так, В. Собєскі26 та О. Халєцкі27 бачили прийняття 287 на Русі «східного обряду» джерелом цивілізаційних розходжень і міжнаціонального конфлікту між поляками та «русинами». Оригінальну картину прийняття християнства на Русі висвіт - лив у своїх працях Ф.Конечни. Він вважав, що в період русько- візантійських воєн імператор сам вислав у Київ посольство з пропозицією миру і руки принцеси Анни. Але Володимир не бажав приймати християнство і здійснив похід на грецькі воло - діння в Криму. Поразка у кампанії проти Корсуня примусила Володимира прийняти попередні умови Візантії і охреститись.28 На відміну від В. Собєского та О. Халєцкого, Ф. Конечни запере - чував релігійне обґрунтування конфлікту Русі і Польщі з факту прийняття християнства із Константинополя. Дослідник слушно підкреслював, що Володимир хрестився в «єдиній грецько- католицькій церкві» і це відбулось задовго до Великої схизми 1054 р. Активними були й стосунки Володимира Великого з католицьким Заходом, зокрема з папою римським, а сама нова дружина князя — Анна, була сестрою імператриці Теофанії, дружини Оттона І, що зближувало Русь з Священною Римською імперією.29 Також стикалися східний і західний церковний обряди і на теренах Русі через активну місіонерську діяльність католиків. С. Закшевський початок конфлікту католицької Польщі і православної Русі бачив уже в часах наступника Володимира Великого — Святополка. Саме за його панування, що вирізня - лося симпатією до Заходу, католицька церква проводила активну проповідницьку діяльність на теренах Давньоруської держави. Особливе місце серед місіонерів займали вихідці з Польщі, з яки ми Святополк підтримував теплі особисті стосунки ще з часів своєї молодості, зокрема з єпископом Бруно, котрий був натхненником шлюбу майбутнього князя з дочкою Болеслава Хороброго30. Це привело до конфлікту з православним духовен - ством, що бачило загрозу своїм впливам зі сторони католиків. Ця ворожість поширилась і на їх покровителя — Святополка, якого монахи-літописці назвали «Окаянним» не через вбивство братів, а внаслідок його відступу від православ’я. Саме відтоді веде свій початок ідентифікація «латинників» з «ляхами», що навіть вилилось у зображенні київськими монахами в ХІ ст. диявола в образі «ляха»31. 288 Важливою у даному контексті для польської історичної науки була характеристика церковного життя на Русі. Досліджуючи релігійний чинник у конфлікті польського та руського народів, й поділ на Русі відбувся значно пізніше Великої схизми 1054 р. — руська церква перейшла під зверхність Царго рода лише в 1147 р., а самі Рюриковичі ще довше вагалися між Римом і Константинополем. Історик наводив факти тісних зв’язків князя Ізяслава Ярославича з імператором Генріхом IV та поїздки його сина Святополка до Риму, де він отримав титул короля з рук папи Григорія VІІ і в свою чергу визнав зверхність Риму над Руссю. «Уніатами» дослідник вважав також київських митрополитів Іларіона та Єфрема, що займали митрополичі престоли за панування вищезгаданих князів. Лише Києво-Печерсь ку Лавру історик бачив послідовною у своїй прихиль ності до Царгорода і вважав її натхненницею постійних бунтів проти Ізяслава.32 Досліджуючи відмінності між Руссю та Польщею, польські історики бачили їх джерело не лише у православному віроспо - віданні, але й у запозиченнях з візантійської культури, що актив - но проникала у різні сфери суспільного життя, стаючи вирішаль ним чинником у розходженні східноєвропейської та західноєвропейської культур. Особливу увагу візантійським впливам на Русі приділив М. Бобжиньскі. Саме вони, на думку історика, у вирішальний спосіб спричинилися до зміцнення Давньоруської держави. Візантійська імперія, не маючи в цей час сил підкорити слов’ян силою, була змушена вдатися до «прищеплення їм візантійської цивілізації і піддати їх під моральний вплив і перевагу Константинополя»33. Такий вплив сягав дуже далеко, оскільки абсолютизм візантійських імператорів повністю співпадав з намірами руських володарів по встановленню свого беззаперечного панування у суспільстві. Візантійська система управління давала князям також готові зразки політичного устрою держави. З проблемою ґенези протистояння Польщі та Русі була пов’я - зана історія «східної політики» Болеслава І Хороброго. В істо - рич ній свідомості польського суспільства період його панування розглядався початком виходу польської держави на міжнародну арену та її боротьби за роль регіонального лідера у Центральній 289 та Східній Європі. Так, О.Халєцкі відзначав, що саме Болеслав І як творець «справді європейської за розмірами концепції побудови держави», поставив у центрі своїх зацікавлень «східну проблему»34. Натомість прихильник «західної» орієнтації М.Бобжиньскі, хоча й оцінив територіальні і торгові здобутки Болеслава, все ж критично поставився до його східної політики, що «відвертала увагу народу від західних справ, до яких треба було докласти всіх сил»35. Самі ж діяння Болеслава Хороброго на Сході у свідомості польського суспільства нерідко слугували моделлю поведінки щодо східних сусідів для всіх наступних поколінь поляків. Історичні міфи, що виросли на ґрунті таких уявлень, часто закладалися в основу експансивної стосовно українських земель ідеології та формували бачення України як «свійщини». У міжвоєнній польській історичній науці значною мірою оформилося розуміння розходжень між реаліями походу Бо ле - слава та історичним міфом, що виріс на його ґрунті. Наприклад, С. Закшевський зазначав: «Київський похід, а особливо його ґенеза, не накреслювали перед собою тих цілей, які йому пізніше приписувала легенда, але мав величезне значення для виховання народу»36. Зокрема, це стосувалося поглядів ряду польських істориків, що відстоювали ідею інкорпораційних намірів Боле - слава І Хороброго щодо Русі. Так, проти цих тверджень виступив О. Халеєцкі, котрий вважав, що плани князя обмежувалися зміц - ненням власних впливів у Києві та поверненням Червенських міст. Інакше розглядав плани Болеслава Хороброго Ф. Конечни. Дослідник вважав, що підкорюючи руські землі, польський князь намагався залучити їх до свого роду «федерації» країн, котрі були під зверхністю Польщі, як це він зробив з Помор’ям, Полаб’ям та Моравією. Це також повинно було пояснити його «байдужість» до особи київського князя Святополка, який не мав відігравати жодної ролі в політичній системі нового державного утворення.37 Польські історики намагалися розглядати конфлікт Польщі та Русі на початку ХІ ст. на тлі подій, що відбувалися в Цент - рально- та Східноєвропейському регіоні. Так, безпосеред ню 290 причину війни між Болеславом та Ярославом В. Антонєвіч бачив не стільки в скиненні з київського престолу Святополка, скільки у військовому поході Ярослава на Польщу в 1016 р. як союзника німецького імператора Генріха ІІ, що в цей час вів запеклі війни проти Болеслава Хороброго38. Польський князь спробував владнати конфлікт миром і просив для себе руку сестри Ярослава — Предслави, на що київський князь відповів відмовою. Подібно й В. Собєскі бачив польсько-руську війну частиною більш масштабних подій. Він вважав, що причиною війни було ослаблення Польщі у боротьбі з Німеччиною, яка і залучила до конфлікту угорського короля Стефана та київського князя Ярослава39. До такої ж думки схилявся і С. Закшевський. Натомість В. Смолєньскі у своїй науково-популярній «Історії Польщі» висвітлив погляд, що пропагував польський історичний міф про київський похід Болеслава. Дослідник, підкреслюючи розміри держави Болеслава Хороброго, згадав легенду, котра оповідала про наказ польського князя встановити пограничні стовпи польської держави на березі Дніпра40. Такі приклади мали слугувати вихованню у молодого покоління поляків відчуття патріотизму та водночас мали формувати візію Польщі як регіонального лідера, що має історичні права на володіння землями до Дніпра. Іншим польським історичним міфом, що залишив свій слід в історичній науці, була легенда про коронаційний меч польських королів «Щербєц», який буцімто був надщерблений Болеславом об київські «Золоті ворота» і в пізнішому мав стати символом могутності польської держави і її претензій на володіння земля - ми Русі. Ця історія була відображена у дослідженні С. Закшевсь - кого, присвяченому пануванню Болеслава Хороброго. Історик, на відміну від багатьох сучасних йому дослідників, що бачили в оповіді про «Щербєц» лише пізнішу колоритну патріотичну легенду, висловився на підтримку можливій вірогідності польсь - кої літописної згадки41. З іншої сторони, вчений заперечив свідчення літописця Галла Аноніма про поводження Болеслава з Руссю як із підкореним краєм, а з Святополком як із наміс - ником польського правителя на київському престолі, вважаючи їх значно пізнішими легендами. 291 Дослідники «східної політики» Болеслава Хороброго були одностайними у висновках про те, що київський похід значно зміцнив авторитет польської держави і давав їй підстави претендувати на роль регіонального лідера. Лише контроль над такою політичною і економічною потугою як Русь, давав можливість польським володарям зрівнятися з наймогутнішими правителями у тогочасній Європі — візантійським та німецьким імператорами. Це, зокрема, підкреслювали В. Собєскі42 та О. Халєцкі43, що як приклад наводили історію вислання Болеславом з Києва посольств у Візантію та Священну Римську імперію з гордою пропозицією дружби, погрожуючи війною у випадку її відхилення. Польські дослідники вдавались і до аналізу процесу політич - ної роздробленості на Русі. Ф. Конечни виводив роздробленість із децентралізації торгівельних шляхів. Основним фактором в цьому процесі він бачив відкриття нового торгівельного шляху з Волжською Булгарією через р. Оку. Це призвело до заснування таких швидко зростаючих у своїй могутності центрів, як Рязань, а пізніше — Володимир-на-Клязьмі. Протиборство Києва, Ряза - ні, Мурома, Суздалі та Новгорода як торгівельних центрів, вилилось і в військове суперництво їх удільних князів. Укріпив - шись у своїй могутності, князь «Залісся» Андрій Боголюбський уже не бажав ставати київським князем і після походу на Київ 1169 р. прийняв титул «Великого князя».44 Також історик під - креслював, що джерелом роздробленості був і сам дружинний устрій на Русі. Збільшення чисельності уділів сприяло зросту кількості князівських дружин, а міжусобні війни були прямим джерелом їх утримання, тому правлячі військові верстви були безпосередньо зацікавлені в роздробленості та міжусобицях45. Іншу причину роздробленості Давньоруської держави відна - хо див А. Шельонговскі. Її джерело історик бачив у такому елементі суспільного устрою Русі як «ізгойство». Представники династії Рюриковичів, позбавлені спадку, вдавалися до боротьби за захоплення собі уділу, що розпалювало міжусобні війни. Також, на його думку, «ізгойство» дало поштовх до становлення на окраїнах Русі цілого ряду володінь князів-ізгоїв, що ще більше помножило число уділів. Як вважав дослідник, саме для 292 врегулювання проблеми «ізгойства» був скликаний Любецький з’їзд 1097 р. Також А.Шельонговскі дослідив ґенезу самого «ізгойства» як такого. Його він виводив із тюркських звичаїв, де існували т.зв. «люди без імені» — аристократи, що втратили свої спадки і вели в степах життя «мандрівних лицарів».46 Вдаючись до порівняння політичного і суспільного устрою Польщі та Русі, польські дослідники віднаходили ряд значних відмінностей. Особливо багато уваги цим проблемам присвя - тили Ф. Конечни та Ф. Равіта-Ґавронський. Перший з них виходив з позиції про небажання перших Рюриковичів закладати міцний державний устрій та адміністрацію на теренах Русі з огляду на їх плани експансії на Балкани. Він висунув ідею про кардинальні розходження між владою та суспільством на Русі. На відміну від Західної Європи, де суспільство боролося за впливи в державі і остаточно переходило до співпраці з владою у сфері державного будівництва, у Східній Європі відбувалося відсторонення суспільства від справ держави. Також самі Рюри - ковичі були байдужі до інтересів суспільства і не прикла дали зусиль до впорядкування його устрою. Тому через байдужість влади на Русі не було закладено основ класичного феодалізму. Володіння Рюриковичів були їх родовою власністю і жоден з них не прив’язувався до свого уділу. Практичним втіленням таких поглядів руських володарів була система зміни уділів в ієрархії князів, що поглиблювала відчуженість населення уділу та князя, котрий постійно був готовий покинути його.47 В такій ситуації суспільство само вдавалося до само орга ні - зації. Її втіленнями були «верв» на півдні та «волость» на півночі. На думку історика, на багатшій півночі активніше роз - ви нулась індивідуальна власність, що активізувала процеси само- організації «волості» і встановлення влади народних зборів — віча. Саме тому у Новгороді віче стало законодавчим органом. Устрій, що розділяв пануючу династію і суспільство закріпило законодавство — «Руська Правда», що чітко вказувала відмін - ність «варяга-руса» від місцевого населення.48 Багато уваги політичному і суспільному устрою Давньорусь - кої держави приділив Ф. Равіта-Ґавронський. Розлого висвітлю - ючи різні сторони внутрішнього устрою Русі, дослідник також 293 схилявся до переконання щодо взаємної відчуженості влади і суспільства. Свої висновки він ґрунтував на факті підкорення слов’янського населення норманськими завойовниками і вважав, що влада Рюриковичів утримувалася виключно силою найманих варязьких дружин49. Обстоюючи слушність «норманізму», Ф. Равіта-Ґавронський активно вступив у полеміку з поглядами М.Грушевського щодо існування громади як наглядової інституції стосовно князя. Самі ж політичні права давньоруської громади він вважав витвором дослідників, що намагались ідеа - лізувати суспільний устрій на Русі і приписати йому неіснуючі чесноти.50 Зауважимо, що такі погляди польських істориків значною мірою були інспіровані їх критичною настановою стосовно царської та більшовицької Росії. Оскільки російська держава тривалий час була поневолювачем Польщі, польські дослідники розглядали її як втілення деспотизму. Тому в історії Давньо - руської держави намагалися відшукати ґенезу майбутніх рис деспотичної царської Росії та тоталітарного Радянського Союзу, котрі поневолювали не лише сусідні народи, але й пригнічували власний. Отже, можемо стверджувати, що проблеми історії Давньо - руської держави посідали вагоме місце серед зацікавлень польсь ких істориків. Це зумовлювалося новими політичними обставинами, що склалися в період існування ІІ Речі Посполитої. У відновленій польській державі особливо гострою була необхідність вироблення проектів розбудови держави на новій національній ідеї. Останнє зумовило неабиякий інтерес до питань витоків польської державності та народу. Досліджуючи їх, науковці зіткнулися з потребою співставлення процесів, що відбувалися на теренах Польщі, з їх аналогами в сусідній Давньоруській державі. Аналізуючи відмінності у державо - творенні, польські історики схилялися до ідей привнесення на Русь політичного устрою ззовні через норманське завоювання. В значній мірі такий підхід зумовлювався побутуванням стере - отипу про нездатність українців до державотворення. Перебува - ючи під впливом політичної кон’юнктури, дослідники також доводили існування глибокого розколу між руською державою 294 та суспільством, що повинно було показати ґенезу пізнішої появи деспотичної Російської імперії і тоталітарного Радянсь - кого Союзу. Відносини між державами П’ястів та Рюриковичів розглядалися крізь призму «західної» та «східної» історіогра - фічних орієнтацій. Так, прихильники першої бачили в руській політиці польських володарів відхід від життєво важливих захід - но європейських пріоритетів. Натомість прибічники другої тлума- чили її в контексті становлення моделей позиціонування Польщі як регіонального лідера в Східній Європі. Фактами ми ну лого, таким чином, намагалися підтвердити польське «історич не право» на володіння Правобережною Україною. З іншої сторони, досліджуючи ґенезу історичного конфлікту обох народів, польські історики виявляли причини розходження українців та поляків з метою віднайти нові підстави для міжнаціонального консенсусу. В цілому, у подіях минулого польські дослідники намагалися відшукати джерело оновлення взаємин з українсь - ким народом, що було особливо актуальним для реалій ІІ Речі Посполитої з її гострими проблемами у сфері міжнаціональних стосунків. 1 Halecki O. Historia Polski. — Lublin-Londyn: Towarzystwo Naukowe KUL. Katolicki Ośrodek Wydawniczy «Veritas», 1992. — S. 17–18. 2 Sobieski W. Dzieje Polski. T. 1. Do roku 1696. — Warszawa: Wydawnic- two Zorza, 1938. — S. 31. 3 Smoleński W. Dzieje Narodu Polskiego. — Warszawa — Kraków — Lu- blin — Łódź — Poznań: Nakład Gebethnera i Wolffa, 1921. — S. 18. 4 Gawroński Fr. Rawita. Ustrój państwowo-społeczny Rusi w XI i XII w. W zarysie. — Lwów: Jakubowski i Zaburowicz, 1896. — S. 11. 5 Ibidem. — S. 3–4. 6 Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie. T.1. — Warszawa — Krarów — Lublin — Łódź — Paryż — Poznań — Wilno — Zakopane: Nakład Gebethnera i Wolffa, 1927. — S. 41. 7 Ibidem. — S. 42. 8 Szelągowski A. Historja Powszechna. T. 1. — Warszawa: M.Arct, 1936. — S. 255–256. 295 9 Koneczny F. Dzieje Rosji od Najdawniejszych do Najnowszych czasów. — Poznań — Lwów — Lublin — Łódź: Wydawnictwo M.Arcta w Warszawie, 1921. — S. 4–5. 10 Ibidem. — S. 10–11. 11 Ibidem. — S. 2–4. 12 Szelągowski A. Historja Powszechna. T. 1. — Warszawa: M.Arct, 1936. — S. 255–256. 13 Zakrzewski S. Bolesław Chrobry Wielki. — Lwów — Warszawa — Kraków: Wydawnictwo Zakładu Narodowego imienia Ossolińskich. — S. 244–245. 14 Ibidem. — S. 245. 15 Szelągowski A. Historja Powszechna. T. 1. — Warszawa: M.Arct, 1936. — S.453. 16 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 4. 17 Ibidem. — S. 6–7. 18 Zakrzewski S. Bolesław Chrobry. — S. 246. 19 Halecki O. Historia Polski. — S. 24. 20 Widajewicz j. Południowo-Wschodnie Kresy Polski w X i XI wieku. — Poznań: Nakładem Poznańskiego Towarzystwa Przyjacół Nauki, 1937. — S. 76. 21 Sobieski W. Dzieje Polski. T. 1. Do roku 1696. — S. 37. 22 Polska jej Dzieje i Kultera od czasów najdawniejszych do chwili obecnej. T. 1. Od pradziejów do roku 1572. — Warszawa: Nakładem Księgarni Trzaski, Everta i Michalskiego, 1927. — S. 65. 23 Historya polityczna Polski. Część I. Wieki średnie. — Warszawa — Lu- blin — Łódź — Kraków — New York: Nakładem Polskiej Akademii Umiejęt- ności. Skład Główny Księgarni Gebethner i Wolff, 1922. — S. 16–17. 24 Ibidem. — S. 39–40. 25 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 9. 26 Sobieski W. Dzieje Polski. T. 1. Do roku 1696. — S. 37. 27 Halecki O. Historia Polski. — S. 24. 28 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 7. 29 Ibidem. — S. 7. 30 Zakrzewski S. Bolesław Chrobry Wielki. — S. 224. 296 31 Ibidem. — S. 250. 32 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 16–17. 33 Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie. — S. 42. 34 Halecki O. Historia Polski. — S. 24. 35 Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie. — S. 75. 36 Zakrzewski S. Bolesław Chrobry Wielki. — S. 300. 37 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 9. 38 Polska jej Dzieje i Kultera. — S. 66. 39 Sobieski W. Dzieje Polski. T. 1. Do roku 1696. — S. 40. 40 Smoleński W. Historia Polski. — S. 31. 41 Zakrzewski S. Bolesław Chrobry Wielki. — S. 303. 42 Sobieski W. Dzieje Polski. T. 1. Do roku 1696. — S. 41. 43 Halecki O. Historia Polski. — S. 26. 44 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 17–21. 45 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 19. 46 Szelągowski A. Kwestia ruska w świetle historii. Odbitka z «Przeglądu Narodowościowego». — Warszawa: Druk F.Wyszńskiego i S-ki, 1911. — S. 77–79. 47 Koneczny F. Dzieje Rosji. — S. 11–12. 48 Ibidem. — S. 14–15. 49 Gawroński Fr. Rawita. Ustrój państwowo-społeczny Rusi. — S. 9–11. 50 Ibidem. — S. 43–48. 297

Київська Русь в дискусіях польських істориків міжвоєнного часу

Репозитарії

Схожі ресурси