Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки
Стаття являє собою історіографічний аналіз стану розробки теми «Жіноцтво України в науці», яка велася зусиллями авторів як радянських так і пострадянських часів. Пропонована до уваги публікація по суті є першою у вітчизняному дослідницькому доробку історіографічною розвідкою спектру проблем вход...
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54675 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки / Т. Орлова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 508-530. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-54675 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-546752014-02-04T03:14:38Z Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки Орлова, Т. Проблемна історіографія Стаття являє собою історіографічний аналіз стану розробки теми «Жіноцтво України в науці», яка велася зусиллями авторів як радянських так і пострадянських часів. Пропонована до уваги публікація по суті є першою у вітчизняному дослідницькому доробку історіографічною розвідкою спектру проблем входження жіноцтва у наукову діяльність, історичної біографістики видатних жінок-вчених, а також ролі і місця жіноцтва в науковій сфері сучасної України. The article is a historiographical analysis of the state of development of the topic «Women of Ukraine in Science», carried out by Soviet authors as well as by post-Soviet ones. In Ukrainian researches, the offered publication is essentially the first historiographical survey of the whole spectrum of problems of women’s advent into scientific and scholarly domain, of the historic studies in outstanding female scientists’ biographies as well as of the role and place of women played and occupied in the scientific realm of contemporary Ukraine. 2010 Article Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки / Т. Орлова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 508-530. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54675 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблемна історіографія Проблемна історіографія |
| spellingShingle |
Проблемна історіографія Проблемна історіографія Орлова, Т. Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки Історіографічні дослідження в Україні |
| description |
Стаття являє собою історіографічний аналіз стану розробки
теми «Жіноцтво України в науці», яка велася зусиллями авторів
як радянських так і пострадянських часів. Пропонована до уваги
публікація по суті є першою у вітчизняному дослідницькому
доробку історіографічною розвідкою спектру проблем входження жіноцтва у наукову діяльність, історичної біографістики
видатних жінок-вчених, а також ролі і місця жіноцтва в науковій
сфері сучасної України. |
| format |
Article |
| author |
Орлова, Т. |
| author_facet |
Орлова, Т. |
| author_sort |
Орлова, Т. |
| title |
Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки |
| title_short |
Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки |
| title_full |
Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки |
| title_fullStr |
Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки |
| title_full_unstemmed |
Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки |
| title_sort |
наукова діяльність жіноцтва україни: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Проблемна історіографія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54675 |
| citation_txt |
Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки / Т. Орлова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 508-530. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT orlovat naukovadíâlʹnístʹžínoctvaukraíniístoríografíčnírozvídkiídalekosâžnívisnovki |
| first_indexed |
2025-07-05T05:58:16Z |
| last_indexed |
2025-07-05T05:58:16Z |
| _version_ |
1836785437721493504 |
| fulltext |
Тетяна Орлова
НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОЦТВА УКРАЇНИ:
ІСТОРІОГРАФІЧНІ РОЗВІДКИ
І ДАЛЕКОСЯЖНІ ВИСНОВКИ
Сучасний етап розвитку людства характеризується декіль кома
суперечливими и неоднозначними процесами: глобалі зацією,
хаотизацією, фрагментацією, — що ускладнює шлях кожної
держави. Найбільш розвинені рухаються в бік інформа цій ного
або постіндустріального суспільства, яке інколи називають
«суспільством знань». Це суспільство базується насамперед на
науково-технологічних досягненнях і здатності широких верст
населення користуватися ними. Через десять-п’ятнадцять років
головним буде «соціальний» або «людський капітал». І якщо
чоловічий — вже майже вичерпаний, цього не можна сказати про
жіночий. Особливо це стосується задіяності у науковій сфері. На
межі тисячоліть жінки України, як і багато інших країн, на рівній
з чоловіками правовій основі мають вільний доступ до вищої
освіти та занять наукою. Проте, якщо звернутися до історії, така
ситуація у науково-освітній царині була далеко не завжди.
Розвиток феміністичного руху, зростання чисельності жінок-
вчених, привернули увагу до проблеми місця і ролі жінок в
суспільстві в цілому і в науці зокрема. Протягом 1980–1990-х
років на Заході вивчення цієї проблеми перетворилося на
самостійну галузь наукових студій, дослідження в якій водночас
стали і складовою частиною загального руху за рівноправність
жінок, адже переважну більшість вчених, які розробляють цю
тему, складають жінки. Наприкінці останнього десятиріччя
минулого століття до них приєднались і українські сили. Мета
пропонованої статті — з’ясувати стан розробки винесеної у
заголовок проблеми у публікаціях, що вийшли друком в Україні
як до одержання нею незалежності, так і після того. Аналіз
наявної літератури показує, що їх тематика зосереджується
навколо трьох головних напрямків. Перший — входження
508
жіноцтва у наукову діяльність. Другий — видатні імена жінок-
вчених України. Третій — проблеми жіноцтва у науковій сфері
сучасної України.
Зрозуміло, що про участь жіноцтва у науковій діяльності не
могло б навіть мови йти без одержання освіти, зокрема — доступу
до її вищого рівня. Така можливість з’явилася напри кінці ХІХ —
на початку ХХ ст., коли жінки отримали змогу вчитися у вищих
навчальних закладах. Слід зазначити, що тема жіночої освіти є
надзвичайно популярною серед дослідниць (чоловіків, які б
писали про жіночу освіту, виявлено не було). У загальному масиві
публікацій, присвячених жіночій історії в Україні, ця тема стоїть
на першому місці за кількісними показни ками, що наразі унемож -
ливлює повномасштабне посилання у даній статті. Зазна чимо
лише, що О. Аніщенко, В. Вірченко, В. Добро вольська, Л. Єршо -
ва, К. Кобченко, І. Малинко, О. Мель ник, Л. Применко, Т. Сухен -
ко, Т. Тронько, Т. Шушара та інші захистили кандидатські
дисертації, результати яких були опри люд нені у вигляді числен -
них статей і навіть монографій1. Серед вірогідних пояснень такої
масовості — на першому місці, звичайно, стоїть важливість
жіночої освіти як такої. Але на другому — третьому — бажання
жінок найшвидше захистити дисертації, обираючи не найскладні -
ший шлях. Адже можна подивитися, як схожу тему розробляли
попередниці і скорек тувати поправки на період та регіон.
Дещо інша картина складається при історіографічному огляді
проблем місця і ролі жінок України в науці. Хоча кількісно
наявне коло праць менше, ніж попередня група, проте в ньому
більше різноманітності, представленої в різних пропорціях.
Зокрема не так багато написано про входження жінок до
наукових сфер. Однією з перших публікацій була доповідь на
конференції наукового співробітника Центру досліджень
науково-технічного потенціалу та історії науки національної
академії наук С. Рудої «Участь жінок у роботі наукових товариств
України»2. У ній називаються імена перших жінок, які стали
дійсними членами наукових товариств в Україні, брали участь у
наукових дослідженнях, лекційній та просвітницькій роботі.
Проте на трьох сторінках міститься надто мало матеріалу, який
носить суто інформаційний характер. Детальнішого продовжен -
509
ня нами знайдено не було, що наводить на сумні висновки
відносно уваги поважної установи, а також самої авторки до
висвітлення історії участі жінок в українській науці. Хоча, з
іншого боку, внесок жіноцтва у науки протягом століть не можна
назвати значним: жіночі дарування в інших сферах суспільного
життя виявлялися набагато ширше, ніж у науковій творчості.
Добре відомо, що після революцій 1917 року більшовики
відразу проголосили рівноправність чоловіків і жінок. Серед
іншого — і в здобутті освіти всіх рівнів і можливості займатися
наукою. Не можна не визнати, що невдовзі швидкими темпами
була не тільки ліквідована неписьменність, але й зросла чисель -
ність студенток у вищих навчальних закладах, побільшало серед
жінок фахівців, які працювали у різних галузях, зокрема, в нау -
ковій. З точки зору історіографії, можна помітити декілька
суттєвих моментів. Насамперед, праці, присвячені зазначеній темі,
практично відсутні. Здебільшого наводилися цифри у тих книгах
і статтях загального плану, які доводили успіхи радянсь кої влади
у розв’язанні «жіночого питання». Жорсткий ідеоло гіч ний пре -
синг унеможливлював справжній науковий підхід у вивченні будь-
якого суспільствознавчого питання. Книги і статті, що вихо ди ли
в ті часи, мали суто пропагандистський характер, а статис ти ка,
яка в них наводилася, навряд чи може вважатися за правдиву.
Єдина публікація, спеціально присвячена обраній нами темі,
вийшла у 1969 р. у товаристві «Знання» Української РСР. Доктор
економічних наук Г. М. Добров і А. С. Теплякова (без наукових
ступенів та звань) підготували брошуру під назвою «Горді,
розумні, прекрасні (Науковий подвиг радянських жінок)»3. Ця
публікація є дуже типовою для радянських часів за змістом і
формою. Окрім того вона написана більше у публіцистичному
ключі, а не науковому плані. Це пояснюється тим, що брошури
товариства «Знання» видавалися на допомогу лекторам, які
повинні були виступати у «трудових колективах» і вести пропа -
гандистську роботу з «комуністичного виховання». Дуже часто
в ролі лекторів виступали жінки з вищою освітою, яким окрім
роботи в установі або на підприємстві, хатньої праці і догляду за
дітьми та іншими членами родини в умовах суцільного дефіциту
належало вести «активну громадську роботу». Їм ніколи було
510
складати лекційні конспекти і думати про те, як би виступити
цікавіше, аби аудиторія не заснула. Тому згадана брошура
відповідно побудована: сповнена елементів «розважального»
характеру: від поетичного образу дівчини, якій «відкриті всі
дороги» до постійного нагнітання негативів про гноблення
жінок у капіталістичних країнах.
Додержуючись історичної правди, не можна не визнати:
багато жінок за часів радянської влади спромоглися докорінно
змінити свої життєві перспективи і здійснити успішну соціальну
самореалізацію. Серед них — чимало успішних дослідниць, які
були визнані окрім усього іншого присудженням наукових
ступенів та звань. В західних країнах шлях жінок до юридичної
рівноправності був довшим, ніж в Радянському Союзі. Напри -
клад, жінки Великої Британії до 1957 р. боролися за ліквідацію
статевих обмежень при вступі до Оксфордського університету, а
в США у той же період в оголошеннях про те, що потрібен
науковий співробітник, вказувалося: «жінкам не звертатися».4
Через два роки після жовтневої революції В.Ленін говорив, що
за той час «Радянська влада в одній з найвідсталіших країн
Європи зробила для визволення жінки, для рівності її із
«сильною» статтю стільки, скільки за 130 років не зробили всі
разом передові, освічені, «демократичні» республіки всього
світу»5. Частково це було так, але в радянській історіографії
ніколи не говорилося про «зворотний бік медалі».
Радянські автори використовували витончений прийом
подання статистичних даних. Вони наводили зростання чисель -
ності жінок-наукових кадрів у сотнях процентів, збільшення їх
чисельності до сотень тисяч, проте ніколи не наводили відпо -
відних даних про чоловіків. Правда полягала у тому, що
спочатку чоловіки в науковій сфері переважали кількісно, а
потім якісно, тобто в плані наукових звань і керівних посад. З
часом відбулося кількісне збільшення жіночих наукових кадрів,
проте серед фахівців вищої категорії — кандидатів, докторів,
професорів, не кажучи про керівний склад — від завідувачів
відділів до президентів Академій наук — жінок було набагато
менше, можна сказати, одиниці. Здебільшого вони займалися
допоміжними роботами, готуючи матеріали для узагальнень
511
наукових колективів, очолюваних чоловіками, яким діставалися
і честь, і слава, і більше фінансування.
За радянських часів не прийнято було говорити про потрійне
навантаження жінки, якій треба було бути старанною праців -
ницею на виробництві чи установі, турботливою матір’ю і
дружиною, а також активним громадським діячем (та ж лекційна
робота по лінії товариства «Знання», «добровільна» праця у
підшефному колгоспі, чергування ввечері на вулицях в якості
«народних дружинниць» тощо). Про те, як це поєднується в
реальному житті, не писали аж до часів горбачовської пере -
будови. Лише тоді з’явилися поодинокі публікації, в яких
пролунали «несподівані» висновки. Такою, наприклад була
стаття «Вплив професійної діяльності жінки-вченого на її
сімейний статус», яка з’явилася у збірці «Демографічні
дослідження» у 1986 р.6 Її автор — Н. А. Фойгт розглядає питан -
ня залежності між професійною діяльністю жінки-вченої з її
сімейним станом в плані виявлення особливостей суміщення
нею успішного наукового пошуку і створення гармонійної сім’ї.
Наукове сумління не дозволило покривити проти реальності, як
це часто мало місце у дифірамбах радянському ладу допере -
будовних часів. На основі наведених статистичних даних з
питання «захист дисертації — розлучення» наприкінці статті
показується, що наукова робота жінки часто призводить саме до
цього. При чому, як виявилося, на стадії підготовки і захисту
кандидатської дисертації, розлучення виявилося стимулом до
прискорення роботи, сімейний стан жінки подовжував період
між захистом кандидатської і докторської дисертації. Сама ж
докторська часто спричиняла розлучення. Насамкінець
Н.А.Фойгт пише: «Підводячи підсумок, можна припустити, що
наукова діяльність, будучи, по суті, рафінованою творчістю,
акумулює значні інтелектуальні і фізичні ресурси жінки-вченого,
що, в свою чергу, сприяє незбалансованості її професійної
діяльності з традиційними жіночими «ролями»7.
Після краху СРСР розвалилося чимало стереотипів, які
панували у суспільствознавчих працях. Починаючи з 90-х років
минулого століття вітчизняні дослідники поступово стали
приймати новації світової історичної науки і віддзеркалювати їх
512
у власних розвідках. Насамперед, це виявилося у зацікавленості
гендерною проблематикою, жіночими студіями, новими підхо -
дами у біографістиці.
Протягом остатнього десятиріччя в Україні вийшло чимало
досліджень гуманітаріїв різного фаху з гендерних питань, про
що можна було б підготувати окрему статтю і навіть дисертацію.
Але звернемо увагу на показову публікацію Людмили Лобанової
«Теоретичні засади гендерного аналізу сфери науково-технічної
діяльності»8 в журналі «Наука і наукознавство». В ній аналізу -
ється поняття «гендер» як таке, показуються передумови його
виникнення і зростання популярності, основні напрямки гендер -
них досліджень, зокрема в галузі науки. Авторка наголошує:
«У зв’язку з тим, що гендерні дослідження вивчають відносини
влади і намагаються дешифрувати політико-культурні метафори,
які виявляють тиск чоловічого менталітету, процес розвитку цих
досліджень виявився «болючою точкою» у сучасному суспіль -
ство знавстві. Формування гендерного підходу в соціальному та
гуманітарному знанні — це становлення принципово нової
теорії, визнання якої потребує зміни ціннісних орієнтацій
людини, перегляду багатьох звичних уявлень та «істин», що
виявляється для багатьох дуже хворобливим процесом».9
Протягом тривалого часу у значної частини представників
суспільствознавства домінував вузький біологізм і «науково
обґрунтовані забобони» у розгляді складних питань стосовно
відмінностей статей. Так відомий французький філософ і
політичний діяч П.-Ж.Прудон у своїй багатотомній праці «Про
справедливість у Революції і Церкві» (1858 р.) дав арифметичну
формулу статевої нерівності: співвідношення фізичних, розумо -
вих, моральних здібностей жінки і чоловіка, за його думкою,
складало: 2-2-2 і 3-3-3, тобто 8 до 2710. Подібний підхід зумовлю -
вався тою обставиною, що протягом тисячоліть у більшості
культур народів світу «чоловіче» ототожнюється з духом, лого -
сом, культурою, активністю, силою, раціональністю, світлом,
наповненістю, формою і т. ін.. «Жіноче» — з матерією, хаосом,
природою, пасивністю, слабкістю, емоційністю, тьмою, порож -
не чею, безформністю. Одним з наслідків стала поширеність
недовіри «чоловічої» науки до потенціалу жінок.
513
Для пояснення такої недовіри в якості одного з аргументів
береться менший внесок жіноцтва у розвиток науки. У своїй
статті Л.Лобанова пише про «чотири основні напрямки,
представники кожного з яких по-своєму визначають причини
відносно скромної ролі жінок у виробництві наукових знань»11.
До першого напрямку відносяться роботи, які аналізують внесок
жінок у розвиток науки, їхні автори намагаються довести, що
наукові досягнення жінок явно применшені, а імена багатьох з
них незаслуговано забуті істориками науки. Другий напрям
доповнює перший, розглядаючи історію участі жінок у наукових
інституціях та їх статус як професійних вчених. Третій —
охоплює праці, пов’язані із вивченням біологічних та психоло -
гічних особливостей жінок, які займаються наукою. Четвертий
включає праці, присвячені аналізу самої природи науки, викрив -
ленням у нормах і методах наукових досліджень, що зробили
неминучим результатом практичну недостатню участь жінок у
становленні сучасної науки. Звернемо увагу на те, що авторка
пише: «Огляд опублікованих наукових робіт з проблем участі
жінок у наукових дослідженнях свідчать про наявність…».
Тобто можна подумати, що вона самостійно проаналізувала
зазначені праці. Насправді ж без посилання майже дослівно було
використано матеріал із вступної частини реферативної збірки,
виданої у 1989 р. московським Інститутом наукової інформації із
суспільних наук12, а сам аналіз був виконаний Т. В. Виноградо -
вою на підставі дійсно широкого кола іноземних публікацій,
посилання на які наведені у збірнику. Її ґрунтовна аргументація
дає підставу погодитися з висновком відносно чотирьох напрям -
ків. В цілому слід зазначити, що дослідники висувають чимало
пояснень — історичних, соціальних, психологічних та біологіч -
них — недостатньої участі жінок у наукових дослідженнях.
Основним фактором складності є те, що треба поєднувати сім’ю,
материнство та наукову діяльність.
Другим великим напрямком у дослідженні питання участі
жінок України у науковій діяльності є біографістика. Наявні
праці, присвячені видатним українським жінкам-вченим, різ нять -
ся як за обсягом, так і характером. На першому місці за кількістю
стоять невеликі статті, які найчастіше носять суто інформаційний
514
характер. Насамперед вони приміщені у різнома нітних виданнях
енциклопедично-довідкового характеру. При кла дом можуть бути
«Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник»13 або
«Жінки — вчені Києва»14. Якісно інший підхід здійснено при
виданні «Українки в історії», в якому міститься великий розділ
«Видатні українки-вчені Новітньої доби (ХІХ–ХХ ст.)15. В ньому
матеріал подається не тільки в інформаційному плані, а з
елементами такого аналізу, який відображає обізнаність з новими
підходами, поширеними у світовій історіографії.
Українську історіографію, особливо жіночих студій, відрізняє
певна «поетичність». Прикладом може бути досить велика за
обсягом праця Олеся Козулі «Жінки в історії України»16. Автор
веде розповідь про видатних жінок від княгині Ольги до
сучасної дослідниці історії та письменниці Раїси Іванченко.
Окрема глава присвячена жінці, яка зробила неоціненний внесок
у розвиток української історії, білорусці за походженням Олені
Апанович17. Це видання не можна вважати по-справжньому
науковим, воно радше науково-популярне або навіть художнє.
І тому зрозумілим є бажання автора достукатися до серця читача,
що йому вдалося. Слід визнати потрібність подібних книг для
популяризації історичної науки серед широкого загалу, для
виховання історією. Цій же меті присвячені статті у періодичних
виданнях, які найчастіше друкуються під 8 березня. Разом із тим
в них часто «надмірна поетизація» викликає у читача не
замилування, а роздратування.
Окремо необхідно сказати про велику роботу, яку провела и
продовжує вести дослідниця з Дніпропетровська Людмила Шум -
ри кова-Карагодіна. Вийшло друком два видання її монографії
«Видатні жінки України і їхній внесок у розвиток національної і
світової науки (друга половина ХІХ — середина ХХ ст.)18. В книзі
йдеться про відомих жінок України, які уславилися своїми
науковими і педагогічними досягненнями в галузях гуманітарних
та природничих наук. Треба віддати належне авторці за цю
роботу, оскільки навіть фаховим історикам відомо не так багато
про жінок-вчених нашої країни, не кажучи про нефахівців, які
навряд чи зможуть назвати хоча б одне ім’я жінки-вченої, окрім
Марії Складовської-Кюрі або Софії Ковалевської.
515
Л. Шумрикова-Карагодина про свою монографію пише:
«Раніше у радянській історіографії з’являлися праці про
творчість вчених, але їх особисте життя, особисті мотиви зали -
шалися поза увагою авторів цих праць — вони ніби не відігра -
вали особливої ролі у творчості відомих вчених. Насправді ж
творча робота — це частина життя людини, і вона не завжди
збігається з її характером, із суттю особистості, не завжди
адекватна її внутрішньому світові, індивідуальним мотивам
діяльності. Ми ж намагалися з’єднати, говорячи про жінок-
вчених, дві частини людського буття: особисте життя і
творчість. Якщо дозволяли матеріали, розповідали не лише про
наукову, педагогічну, громадську й інші сторони життя жінок, а
й про те, якими вони були в сім’ї: жінками, матерями,
дружинами…»19. Ці ж самі слова можна знайти у її статті
«Маловідомі сторінки історії України: Історіографія дослі джен -
ня життя та творчості видатних жінок-вчених (кінець ХІХ —
початок ХХ ст.)20. Подив викликає те, що під такою назвою мав
би йти історіографічний аналіз здобутків всіх або, принаймні,
більшості українських науковців, які видрукували свої праці з
означеної теми. Проте стаття є повідомленням (анотацією
або рекламою) тільки про одну працю — монографію самої
Л.Шумрикової-Карагодіної. Разом із тим відзначимо, що
дослідниця не зупиняється в своїх жіночих студіях. У 2003 р.
видана її наступна робота «Талановиті співвітчизниці: Історико-
біографічні нариси»21. В ній йдеться про сучасних жительок
Дніпропетровська, які відзначилися у різних сферах діяльності,
у тому числі і в науковій. Але залишається без належного
глибокого і всебічного дослідження роль і місце жінок України
у розвиткові наук від середини ХХ ст. до сьогодення.
Можливо, закономірним є те, що історики більше пишуть про
істориків, ніж, наприклад, про представниць природничих наук.
Серед жінок, які присвятили своє життя вивченню історії
України, найбільше увагу біографів та історіографів привернули
Олександра Єфименко, Олена Апанович, Наталія Полонська-
Василенко, а останнім часом — Катерина Грушевська.
В ряду великих праць, присвячених жінкам — історикам
України, першою за часом виходу монографією є дослідження
516
Полікарпа Маркова про Олександру Єфименко22. Вона була
першою жінкою Росії, яка одержала звання доктора історії. Її
робота проходила у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. і в
Україні, і в Росії, де визнали її таланти й досягнення. Монографія
складається з трьох основних частин: короткий біографічний
нарис життя та діяльності; суспільно-політичні погляди; найго -
ловніші питання історії України в оцінці О. Я. Єфименко. Назва -
на праця є цікавою з того боку, що дає можливість дати
істо ріографічну оцінку самому історіографу, побачити як він мав
визначати «правильне» і «неправильне» у науковій спадщині
своєї попередниці, виходячи з принципу «партійності науки».
Загальний висновок П. Г. Маркова зводиться приблизно до такої
констатації: незважаючи на помилковість цілого ряду її вис нов -
ків, О. Я. Єфименко в цілому стояла на демократичних позиціях.
Хоча менша за обсягом, проте вже вільна від обов’язково
партійно-вивірених оцінок, — стаття Ольги Ковалевської, примі -
щена у щорічному збірнику з історіографії Інституту історії
Національної Академії Наук України23.
В сфері історичних наук так само, як і чоловіки, жінки-
дослідниці мали працювати у жорстко визначених партійною
лінією межах. Якщо вони порушували «кордони», на них
чекало винищення — фізичне або моральне, не зважаючи на
таланти і заслуги, часом визнані лише з плином часу. Так,
зокрема, ста лося із О. М. Апанович — видатною діячкою
української істо рич ної науки. Її перу належить велика кількість
необхідних, ґрунтовних, цікавих праць, впорядкованому пере -
ліку яких навіть присвячено бібліографічний покажчик24.
Декілька публікацій висвітлюють науковий внесок та грома -
дянський подвиг Олени Михайлівни26. В статті М. Дмитрієнко
детально викладено шлях професійного становлення і
еволюцію дослідницьких інтересів О. Апанович, показано, як
непросто було писати про українську історію за радянських
часів, що майже призвело до «заборони на професію» для
видатної вченої. З статті можна скласти детальну картину
результатів дослідницької роботи, яка відобразилася у
численних виданих працях ювілярки. Тобто дана розвідка є
класичною публікацію «на віншування» видатної особи. Але не
517
особистості. Про її характер і обставини його формування
можна лише робити самостійні висновки, яких не робить
М. Дмитрі єнко. Хоча, ймовірно, такої мети і не ставилося в
урочистій статті офіційного характеру.
Можна також припустити, що наприкінці 90-х років мину -
лого століття до вітчизняних істориків ще не дійшли актуальні
тенденції світової історіографії, а саме — «нової біографічної
історії». Мова йде не просто про відтворення перипетій
індивідуальної долі, а про історичне дослідження безперервного
руху особи своїм життєвим шляхом та про її численні взаємодії
у соціально-інтелектуальному просторі, що постійно зміню -
ється. На разі можна згадати визначення об’єкта і предмета
біографії, яке дав на початку 1980-х рр. російський дослідник
Е.Ю.Соловйов: «Безпосереднім об’єктом біографії є життя
людини від моменту народження до моменту смерті. Однак
предметом, на який спрямоване основне дослідницьке зусилля
біографа, кожного разу виявляється соціальна і культурна ситу -
ація. Тільки по відношенню до останньої життя, що замальо -
вується, набуває значення історії, особливої змістовно-часової
цілісності, до якої можна застосувати поняття унікальності,
подійності, розвитку, самоздійснення»27.
Для частини і нинішніх істориків, які працюють в Україні,
притаманне, так би мовити «випадіння із сучасності» —
незнання або ігнорування того, що відбувається у світовій
історичній науці. Навряд чи це можна назвати самобутністю. На
разі йдеться про те, що у дисертаціях, присвячених тій чи іншій
видатній особі, жодного разу не зустрілося навіть посилання на
типологію біографічного жанру, розроблену Дональдом Уоке -
ром, не те, що її втілення в самому дослідженні. До названої
типології входять: 1) біографія особистості (відомості про час і
місце народження, освіту, родинні коріння і впливи, риси
характеру та особисте життя особи); 2) професійна біографія;
3) бібліографічна біографія (аналіз надрукованих праць, історія
їх створення, резонанс); 4) ситуативна біографія або біографія
середовища (події та умови соціально-економічного та політич -
ного життя епохи та суспільства, в яких жила і працювала
людина28.
518
Якщо перші три позиції в працях вітчизняних дослідників
присутні, так четверта майже повністю ігнорується, наче всі і
так знать і розуміють, що до чого. Наголосимо: якщо історик
пише біографію, то вона має бути історичною. Такою вона
може бути тільки тоді, коли занурена в історичний контекст,
причому взятий у всіх його аспектах. Звичайно, це набагато
складніше, ніж переказ фактів біографії і перерахування
виданих праць. Тут потріб ний аналіз соціокультурного середо -
вища і його змін, які не можуть не впливати на особистість.
Історику треба здійснювати ширший підхід, беручи до уваги
можливості, які надаються інши ми гуманітарними науками,
такими, як соціологія, психологія, культурологія, філософія та
ін. Можна сподіватися, що серйозна дослідниця може впоратися
із таким підходом, адже жінкам краще вдається скласти мозаїку
з різних елементів, бо вони ліпше за чоловіків можуть уважно
розгледіти найменші деталі і нюанси, побачити картину більш
різнобарвну, в якій немає дрібниць.
Окремий аспект теми, що розглядається, представлений
дисер та цією Надії Швайби «Н. Д. Полонська-Василенко —
дослідник історії Південної України»29. Робота присвячена
вивченню науко вої діяльності (не історичної біографії) жінки
— історика, учасни ці історіографічного процесу, роль якої в
якості «творця історіографічного дискурсу вітчизняної історії»
важко переоці нити. Достатньо сказати, що відразу після 1991 р.
її праці були ледь не єдиним джерелом вивчення історії України
«по-новому», поки не з’явився перекладений з англійської
підручник Ореста Субтельного, а потім вже праці вітчизняних
науковців. Робота ж Н. Швайби є комплексним історіогра -
фічним аналізом спадщини Н. Д. Полонської-Василенко з
історії Південної Укра їни ХVIII ст. Як випливає з автореферату
дисертації, Н. Швайба надрукувала 8 статей у фахових
виданнях і 9 — в інших. Окрім того, проведений нею аналіз
праць попередників свідчить про наявність значного кола
публікацій, присвячений Н. Д. Полонсь кій-Василенко. Серед
них — і кандидатська дисертація Ігоря Верби30. Принагідно
відзначимо не тільки виявлений інтерес з боку чоловіка до
жіночих студій, але й те, що після захисту докторської
519
дисертації, присвяченої О. П. Оглобліну, дослідник продовжує
віддавати шану видатній вченій: у 2008 р. він виступив
упорядником покажчика документальних матеріалів в архівах
України31.
Н. Д. Полонська-Василенко працювала за кордоном, являючи
своєю працею вияв уваги діаспори до української історії. Ця
увага поширювалася і на тему «Жінки України в науці». Так, у
журналі Спілки українок Америки «Наше життя» час від часу
друкувалися матеріали Л. Бачинської-Донцової, Л. Бурачинської,
Л. Дражевської та інших, присвячені українським жінкам в
науці32. Вони здебільшого присвячувалися тим українським
жінкам, які досягли успіхів у науковій діяльності за кордоном,
або працювали не у «підрадянській» Україні. За звичай —
невеликі за обсягом з огляду на характер і можливості журналу,
проте цінні як історіографічне джерело.
Якщо подивитися на те, як склалося життя чотирьох названих
жінок, які присвятили своє життя вивченню і популяризації
історії України, то вийде сумна картина, яка віддзеркалює саму
історію нашої країни. О.Єфименко разом із дочкою було вбито
«бандитами» на маленькому хуторі під час громадянської війни.
О. Апанович всіляко перешкоджали в її роботі, часом позбав -
ляючи самої можливості нею займатися. Н. Полонська-Васи -
ленко жила і працювала за кордоном. К. Грушевська зазнала
сталінських репресій і загинула у молодому віці, не зумівши
реалізувати величезний науковий потенціал, який мала. Ім’я
доньки видатного політичного і наукового діяча України М. Гру -
шевського, яка сама була здібним етнологом, соціологом, істо -
риком, фольклористом, тривалий час взагалі у вітчизняній
істо рі ографії не згадувалося, чого не можна сказати про діас -
порну33. Велику увагу до вивчення життя і наукової діяльності
Катерини Михайлівни виявила І. Б. Матяш, яка починала з
публікацій окремих документів і коротких біографічних статей
і прийшла до видання ґрунтовних монографій, що одержали
численні схвальні рецензії34. Принагідно треба зазначити, що
Ірина Матяш — не єдина дослідниця, яка своєю працею віддає
шану видатній доньці українського народу. Свої розвідки також
оприлюднили два історика — Роман Кирчів та Василь Горинь35.
520
З набуттям незалежності України активізувалися громадські
рухи, почали створюватися нові громадські організації, частина
яких наслідувала приклади як міжнародного, так і національного
рівня. Серед них — громадська організація «Жінки в науці».
Одним з напрямків її діяльності є організація і проведення кон -
ференцій, присвячених відповідним проблемам. Так, починаючи
з 1999 року, було проведено чотири міжнародні науково-практич -
ні конференції «Жінка в науці і освіті: минуле, сучасність, май -
бутнє» (1999, 2002, 2005, 2008 рр.), матеріали яких потім
виходили друком36. Кожний раз працювала секція під назвою
«Історичні портрети жінок-вчених та освітянок». Серед них знов-
таки у кількості переважали постаті освітянок та громадських
діячок. Повідомлень про жінок-вчених — значно менше. Напри -
клад, у матеріалах третьої конференції у цьому розділі про них —
10 доповідей з 28. Решта присвячена освіті, а також громадським
рухам та іншим питанням. Разом із тим слід підкреслити, що
кожного разу у повідомленнях про жінок-вчених додаються все
нові й нові імена. Ці розвідки разом із попередніми могли б стати
основою створення комп’ютерного архіву «Жінки України в
науці», подібного до англомовної енциклопедії «Women in sci-
ence. Biographies», що представлена в Інтернеті.
Найбільша увага на науково-практичних конференціях «Жін -
ка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє», а також у
статтях наукових журналів та збірок, присвячується третьому
напрямку, а саме — проблемам жіноцтва у наукових сферах
теперішньої України. Вже на першій конференції 1999 р.
зазначалося: «Характерною особливістю нашої цивілізації є
побудова патріархального суспільства, де практично всі суспіль -
но відповідальні рішення приймаються з мінімальною участю
жінок. Аналогічна ситуація і в Україні, хоча жінки у нас скла -
дають 53,5 % від загальної кількості населення і понад 51 %
серед студентів вузів. Проте тільки 4 — 7 % їх серед академіків
та член-кореспондентів Національної Академії Наук та членів
Верховної Ради, одиниці серед керівників наукових установ і
вищих освітніх закладів»37. Учасниці конференцій (чоловіків
окрім почесних гостей, які виголошують вітання, там не буває)
шукали відповіді на питання стосовно об’єктивності причин
521
подібного стану речей, порівнювали положення жінок в науковій
та освітянській сферах в Україні та за кордоном, намагалися
з’ясувати, чи існують гендерні обмеження на наукову кар’єру,
чи сумісна кар’єра жінки-вченої, жінки-керівника з обов’язками
дружини, матері та обговорювали багато інших проблем. При -
чому науковий рівень доповідей вельми розрізнявся, а теми
деяких доповідей виглядали не зовсім підходящими. Чи це було
зумовлено «широтою поглядів», чи бажанням досягти масової
участі і тим підвищити вагомість проведених заходів, складно
сказати. Спадає на думку, що краще було б відбирати ті мате -
ріали, які дійсно відповідають «духу і букві» конференції. Хоча
навіть за таких обставин сам факт регулярного проведення
подібних наукових зібрань є дуже суттєвим.
За звичай конференції завершуються прийняттям заключних
рекомендацій, в яких містяться такі положення : «Звернутися до
Кабінету Міністрів України і Міністерства освіти та науки
України з пропозиціями
— забезпечити суттєве підвищення фінансування освіти та
науки як пріоритетної сфери розвитку держави;
— розробити стратегію реформування науки із залученням
міжнародної експертизи…;
— на виконання Закону про забезпечення рівних прав і
можливостей жінок та чоловіків створити підрозділ з гендерної
політики у сфері науки та освіти;
— розглянути можливість використання квотування для
паритетного представництва жінок на керівних посадах вищих
навчальних закладів…»38 та інше.
Зрозуміло, що інакше і не можуть чинити учасники науково-
практичної конференції — представниці наукової громадськості
України. Адже науковці повинні надавати експертні оцінки, що
сприяли б успішному розвиткові суспільства. Проте українські
реалії такі, що вітчизняна еліта зовсім не зацікавлена у
розвиткові освіти та науки. Вона поділяється на кілька груп,
яким вкладати кошти в ці галузі зовсім не потрібно (або
дозволяти, щоби перерозподіл державного бюджету йшов у
зазначеному напрямку). Перша група одержує свої прибутки від
експлуатації важкої промисловості, яка випускає напівфабрикат
522
на застарілому і енерговитратному обладнанні (гігантські
доменні печі здебільшого були зведені за часів перших п’яти -
річок), бо переобладнання, де могли б бути втілені науково-
технічні новації, коштує дорого, а тим більше за умов кризи стає
взагалі неможливим. Друга — фінансова, де користуються тим
інстру ментарієм, що придуманий за кордоном і треба тільки
вивчити правила гри (більшість студентів комерційних вузів
обирають економічний, фінансовий, юридичний фах). Третя
група — торгова, де розвиток науки зовсім не потрібний.
Четверта група займається політикою, де розвиток наукових
знань не потребує значних капіталовкладень, а в політології
відбулося значне спрощення: наприклад, навіть відпала необ -
хідність розрізняти відмінності і тонкощі тої чи іншої ідеології.
Не секрет, що значна частина сучасних акторів українського
політикуму взагалі не цікавляться наукою окрім того, аби
придбати ступінь кандидата, доктора або професора. А функції
прессекретарів, піарщиків, копірайтерів, юрисконсультів та
інших помічників та радників виконають амбітні молоді люди,
навчені здебільшого за держав ний кошт в існуючих вищих
навчальних закладах, що вижи вають за нинішніх умов.
Стосовно ж гендерних питань в цілому і в галузі науки
взагалі, можна сказати, що наявні публікації віддзеркалюють
адекватне сприйняття авторками історичного минулого і сього -
дення: «Представництво жінок у науці в різних країнах та їх
реальний стан у цій сфері залежать від багатьох факторів:
поточної економічної ситуації, загального науково-техноло -
гічного розвитку країни, соціально-культурних традицій, систе -
ми законодавства тощо. В останнє десятиріччя можна говорити
про «нову хвилю» в процесі фемінізації науки. Явне зниження
суспільного статусу і значення цієї сфери, особливо в країнах
постсоціалізму, а також у ряді інших країн, де наявним є спад
економічного розвитку, призвело до відтоку значної частини
чоловіків-вчених до більш престижних соціальних сфер, що
повністю відповідає відомій орієнтації чоловіків на престижні
види діяльності й високі заробітки… Якщо в країні спостеріга -
ється економічна нестабільність і зростання безробіття, то, як
свідчить світовий досвід, в першу чергу потерпають жінки, які
523
при однакових з чоловіками освіті, професійному досвіді та
трудовому стажі частіше за чоловіків втрачають свої робочі
місця. Це пов’язано з гендерними стереотипами, що панують в
науці»39. Варто було додати: і не тільки в науці.
При підбиванні підсумків вимальовуються наступні висновки.
1. Після тривалої ідеологічної ізоляції від світового суспіль -
ствознавства історична наука незалежної України поступово
входить в курс справ і тенденцій, що насамперед можна сказати
про напрямок, відомий під назвою «Women’s studies« або в
нашій транскрипції «Жіночі студії». Яскравим прикладом є
колективна монографія «Жіночі студії в Україні. Жінка в історії
та сьогодні»40. Проте поки що зарано говорити, що цей напрямок
є достатньо розвинений навіть у порівнянні із станом справ у
наших найближчих сусідів, таких як Польща або Росія.
2. Закономірним є те, що в Україні, яка за рівнем наукового
потенціалу від часів радянської влади і досі займала і займає
друге місце серед колишніх республік СРСР, роль жіноцтва в
науковій сфері — значна. Проте вона зазнавала і зазнає певних
змін, зумовлених історичними трансформаціями суспільства.
3. Зазначена обставина не могла не викликати дослідницький
інтерес, зумовлений не тільки досягненнями жіноцтва України,
але й загальними тенденціями демократизації, а отже і феміні -
зації сучасного світу. Як вже вказувалося, дослідження ролі
жіноцтва у розвиткові науки стало одним з популярних напрям -
ків іноземної історіографії.
4. Українська історіографія також має свій дослідницький
доробок, втілений в кількох колективних та індивідуальних
монографіях, енциклопедичних довідниках, збірниках матеріа -
лів наукових конференцій, статтях та дисертаціях.
5. У порівнянні з радянським періодом публікації часів неза -
лежності України кількісно і змістовно набагато перевер шують
аналогічні попередні публікації. Зростає чисельність авто рів,
зацікавлених проблематикою участі жінок в науці. Переважаюча
більшість серед них — жінки, хоча декілька чоловіків також
надрукували результати своїх досліджень у даній тематиці.
Також розширюється коло осіб, які стають героїнями біогра фіч -
них розвідок.
524
6. Разом із тим українська історіографія характеризується
надмірним захопленням темою жіночої освіти в Україні на різних
етапах розвитку, особливо кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Зокрема, це простежується у кількості дисертацій і статей, у
матеріалах чотирьох міжнародних науково-практичних конферен -
цій «Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє». Зазна -
чена тематика не тільки переважає інтерес до ролі і місця жіноцтва
України в науці, але й взагалі усі інші проблеми жіночий студій.
Хіба що проблеми жіночого руху (особливо в Західній Україні)
можуть конкурувати в цьому відношенні. У зв’язку з цим виникає
питання: чим зумовлюється дослідницька робота: прагненням
зробити суттєвий внесок до важливого напрямку вітчизняної
історії або бажанням швидше і легше захистити дисертацію?
7. Поки що відсутнє комплексне дослідження історії вхо джен -
ня жінок України до наукової сфери та їхньої подальшої діяль -
ності, яке могло б мати втілення і в індивідуальній монографії,
і в док торській дисертації. Звичайно, колективна монографія,
яка б об’єднала зусилля знавців різних історичних періодів, була
б більш бажаною.
8. Симптоматично те, що найвідомішою українкою в історії
Укра їни є Роксолана — дружина турецького султана Сулеймана
Пиш ного. Це є показником переважання в нашій країні так званого
культурного фемінізму, головна ідея якого полягає у шануванні
чеснот «самиці», слабкої жінки, яка своїм розумом і чарами спро -
мог лася впливати на сильного чоловіка. Українство досі дуже упе -
реджено ставиться до жінок, які намагаються відстоювати рів но-
правність не своєю слабкістю і чарівністю, а розумом і іншими
талантами. В книжкових крамницях легко можна знайти товсті
книги на кшталт «100 найвідоміших коханок» (більшість яких —
з харківських видавництв), але не ті, які показують роль жіноцтва
України в її історії, не кажучи вже про їхні наукові досягнення.
Показовою є також та обставина, що на різноманітні акції типу
«Жінка року» або «VIP-жінки» ніколи не запрошують жінок-
вчених, шануючи виключно діячок ділового світу та шоу-бізнесу.
9. Стан історіографії віддзеркалює не тільки інтерес до певних
проблем, стан їх розробки, глибину та охват дослідницьких
студій, але й ті процеси, які мають місце в суспільстві. На жаль,
525
дуже часто вони залишаються «за кадром». Пояснення тому
можуть бути різними. Перше: науковець вважає, що історичне тло
і так добре відоме, і читач сам має здогадатися, як обставини
впливали на роль і місце жіноцтва в цілому або конкретної жінки-
вченої. По-друге, елементарна лінькуватість або наукова неспро -
можність піднятися над примітивним переказом біографічних
фактів та переліком надрукованих праць до серйозних узагаль -
нень, заглиблення в аналіз не тільки трансформацій середовища,
але й тих змін, які під їх впливом відбувалися у долі та характері
жінки-вченої. По-третє, свою роль може відігравати і загальна
економічна ситуація в країні, яка не тільки призводить до
гендерних змін на ринку праці, в галузі науки і освіти, але й
елементарно тягне за собою скорочення видавничої діяльності аж
до обмеження обсягу публікацій.
10. Історіографія проблеми «Жіноцтво України в науковій
сфері» або її варіації можуть розглядатися як конкретний
випадок дії ширших тенденцій, існуючих у сучасному
суспільстві. А вис новки мають ще більш загальний і від того
важливий характер. У сучасному технологічному просторі
необхідно визначити власне місце як на державному, так і на
особистому рівні. Колиш ній СРСР «не вписався» у дві науково-
технічні революції, що разом із іншими факторами призвело до
його краху і до змін життя усіх своїх колишніх громадян. Новим
незалежним держа вам — пострадянським країнам потрібно
вирішувати непросту проблему модернізації, яку ускладнює
світова економічна криза. Вже очевидно, що Україна не виживе за
рахунок застарілих заводів-гігантів металургійної і хімічної
промисловості. Не можна також покладатися на завезення нових
технологій з-за кордону, бо сама по собі технологія нічого не
вирішує. Необхідні особистість, культура, належна освіта, що
роблять можливими нові наукові прориви, які цінуються і
впроваджуються в життя, значно його полегшуючи. Проте на
заваді стоять дві головні перешкоди: український політикум і
недосконалість у гендерній сфері, які не дають вивільнитися і
самореалізуватися значному потенціалу України, у перспектив -
ність якого хочеться вірити.
526
1 Вовк Л. П. Коренные изменения в образовании женщин в процессе
осуществления ленинской программы культурного строительства (на
материалах УССР. 1917–1941) : Автореф. дис. … канд. пед. наук. — К.,
1975. — 26 с.; Малинко И. Г. Высшее женское образование на Украине
(вторая половина ХIX — начало ХХ вв.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. —
Х., 1985. — 24 с.; Применко Л .В. Проблеми жіночої освіти в наукових
системах освіти і виховання України і Франції (ХVIII — перша чверть
ХХ ст..): Автореф. дис. … канд. пед. наук. — К., 1994. — 24 с.; Аніщенко О. В.
Розвиток професійної освіти жінок в Україні (друга половина ХІХ —
початок ХХ ст..): Автореф. дис. … канд. пед. наук. — К., 2000. — 20 с.;
Сухенко Т. В. Жіноча середня освіта в Україні (ХІХ — початок ХХ ст..):
Автореф. дис. … канд. іст. наук. — К., 2001. — 20 с.; Тронько Т. В.
Діяльність органів державної влади в галузі жіночої середньої освіти в
Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.: Автореф. дис. … канд.
іст. наук. — Запоріжжя, 2001. — 19 с.; Єршова Л. М. Розвиток жіночої
освіти на Волині (кінець ХVIII — початок ХХ ст.): Автореф. дис. … канд.
іст. наук. — К., 2002 — 20 с.; Давидюк О. О. Роль освіти у формуванні
соціального статусу жінок: Автореф. дис. … канд. соціолог. наук. — К.,
2004. — 19 с.; Кобченко К. А. Київські вищі жіночі курси в контексті
боротьби за освіту жінок в Україні (1878–1920): Автореф. дис. … канд. іст.
наук. — К., 2004. — 20 с.; Вірченко В. В. Жіночі навчальні заклади у м.
Києві (1861–1920 рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. — К., 2006. — 20 с.;
Добровольська В. А. Історія жіночої освіти Півдня України (1901–1910 рр.):
Автореф. дис. … канд. іст. наук. — Дніпропетровськ, 2006. — 20 с.;
Шушара Т. В. Розвиток жіночої освіти в Таврійській губернії (ХІХ — поч..
ХХ ст..): Автореф. дис…. канд. пед. наук. — К., 2006. — 20 с.
2 Руда С. Участь жінок у роботі наукових товариств України //Жінки
України: історія, сучасність та погляд у майбутнє: Мат-ли Міжнар. наук.-
практ. конф. 4–5 листопада 1995 р. — Дніпропетровськ: ЗАТ Видавництво
«Поліграфіст», 1996. — С. 13–17.
3 Добров Г. М., Теплякова А. С. Горді, розумні, прекрасні (Науковий подвиг
радянських жінок) — К.: Тов-во «Знання» Української РСР, 1969 — 48 с.
4 Наприкінці ХХ століття ситуація докорінно змінилася. Наприклад, на
Заході у всіх оголошеннях стосовно прийому на роботу в галузі фізики
елементарних часток відтоді обов’язково вказується, що жінки і представ -
ники національних меншин мають преференції. В університетах Німеч чини
при оголошенні конкурсу на посаду професора, спочатку пропозиція взяти
в ньому участь робиться жінкам, які мають відповідні підстави, з ними
проводять спеціальну підготовчу роботу. В разі декількох претенден тів,
серед яких може бути жінка, у «фінальну пару» претендентів вона обов’яз -
ково увійде. А далі на засадах об’єктивності визначається переможець.
527
5 Ленін В. І. Радянська влада і становище жінки //Ленін В. І. Повне
зібрання творів. Пер. з п’ятого рос. вид. — К.: Вид-во політичної літера -
тури. Т. 39. — С. 269–270.
6 Фойгт Н. А. Вплив професійної діяльності жінки-вченого на її сімей -
ний статус //Демографічні дослідження. Вип. 1. — К., 1986. — С. 46–50.
7 Там само. — С. 50.
8 Лобанова Л. С. Теоретичні засади гендерного аналізу сфери науково-
технічної діяльності //Наука і наукознавство. — 2001. — № 3. — С. 52–60.
9 Там само. — С. 54.
10 Орлова Т. В. Історія сучасного світу. — К.: Знання, 2006. — С. 371.
11 Лобанова Л. С. Теоретичні засади гендерного аналізу сфери науково-
технічної діяльності. — С. 56.
12 Женщины в науке. Реф. сб. /А. М. Кулькин (гл. ред.) — М.:ИНИОН
АН СССР, 1989. — С. 5–6.
13 Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник /М. А. Орлик
(голов. ред.), Л. Г. Андрієнко Л. Г (укл.) — К.: Фенікс, 2001 — 560 с.
14 Жінки — вчені Києва /Л. Нестеренко (голов. ред.) А. Мохняк,
Я. Гречка (укл.) — К.: Б.в., 2003 — 312 с.
15 Українки в історії /В. Борисенко (загал. ред.) — К.: Либідь, 2004,
2006 . — 328 с.
16 Козуля О. Жінки в історії України — К.: Український центр духовної
культури, 1993. — 256 с.
17 Там само. — С. 209–213.
18 Шумрикова-Карагодіна Л. П. Видатні жінки України і їхній внесок у
розвиток національної і світової науки (друга половина ХІХ — середина
ХХ ст.) — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського університету,
1999; — 198 с.; Видання друге доповнене. Монографія. — Дніпро пет -
ровськ: Вид-во Дніпропетровського університету, 2003. — 212 с. Частина
названої книги — біографії видатних жінок-вчених — приміщено також
у Т. 30 видання «Жінка в Україні» — К.: Вид-во науково-дослідного
інституту «Проблеми людини», 2004. — С. 335–374.
19 Шумрикова-Карагодіна Л. П. Видатні жінки України і їхній внесок у
розвиток національної і світової науки. — С. 4.
20 Шумрикова-Карагодіна Л. П. Маловідомі сторінки історії України:
історіографія дослідження життя та творчості видатних жінок-вчених
(кінець ХІХ — початок ХХ ст.) // Історична наука: проблеми розвитку. —
Луганськ, 2002. — С. 251.
528
21 Шумрикова-Карагодіна Л. П. Талановиті співвітчизниці: Історико-
біографічні нариси. — Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровсь -
кого університету, 2003. — 180 с.
22 Марков П. Г. А. Я. Ефименко — историк Украины. — К.: Изд-во
Киевского университета, 1966. — 124 с.
23 Ковалевська О. Олександра Єфименко / Історіо гра фічні дослідження
в Україні — Вип. 12. — К.: Ін-т історії НАНУ, 2002. — С. 152-180.
24 Олена Михайлівна Апанович [бібліографічний покажчик (До 80-річ чя
від дня народження і 55-річчя наукової діяльності) /упоряд. С. Даневич] —
К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. — 82 с.
25 Ковальський М. Відданість життєвому покликанню //Під знаком Кліо.
На пошану Олени Апанович. Зб. статей. — К.-Дніпропетровськ: Б.в., 1995. —
С. 3–9; Дмитрієнко М. Ф. 80-річчя від дня народження О. М. Апанович //
Український історичний журнал. — 1999 — № 5. — С. 71–86.
26 Соловьев Э. Ю. Биографический анализ как вид историко-философсь -
кого исследования //Вопросы философии. — 1981. — № 9. — С. 138.
27 История через личность: Историческая биография сегодня /Под ред.
Л. П. Репиной — М: Кругъ, 2005. — С. 332–333.
28 Швайба Н. І. Н. Д. Полонська-Василенко — дослідник історії Півден -
ної України: Автореф. дис. … канд. іст. наук. — К., 2008. — 20 с.
29 Верба І. В. Н. Д. Полонська-Василенко — історик та археограф
(1884–1973): Автореф. дис. … канд. іст. наук. — К., 1994. — 14 с.
30 Н. Д. Полонська-Василенко: покажчик документальних матеріалів в
архі вах України / І. В. Верба (упоряд.) — К., Запоріжжя: Тандем-У,
2008. — 366 с.
31 Бачинська-Донцова Л. Жінка — науковий дослідник //Наше життя. —
1954. — Ч.6. — С. 10–13; Бурачинська Л. Жінки-вчені //Наше життя. — 1969 —
Ч. 8. — С. 3–4; Дражевська Л. Жінки-вчені //Наше життя. — 1960. —
Ч. 4. — С. 3–4; Її ж. Українські жінки в науці //Наше життя. — 1962. —
Ч.3. — С. 3–4; Її ж. Українські жінки в науці //Наше життя. — 1984. —
Ч. 3–4. — С. 18–20 та ін.
32 Малик Я. Катерина Грушевська //Український історик. — 1991. —
№ 3/4, 1992. — № 1/4.
33 Матяш І. Б. Невідомий документ «архівної грушевськіани»: щоден -
ник Катерини Грушевської //Архіви України. — 1997. — № 1/6 (240). —
С. 96–101; Її ж. Грушевська К. М. //Українська біографістика: Зб. наук.
праць. — Вип. 2. — К., 1999. — С. 86–89. Її ж. Катерина Грушевська:
життєпис, бібліографія, архіви. — К., 1997; Її ж. Зірка першої величини.
529
Життєпис К. М. Грушевської. — К.: НАНУ Ін-т української археографії та
джерелознавства імені М. С. Грушевського, 2002. — 232 с.; Її ж. Катерина
Грушевська: життя і діяльність. — К.: Україна, 2004. — 240 с.
34 Кирчів Р. Катерина Грушевська — дослідниця й едитор української
народної думки //Народознавчі зошити. — 1999. — № 2. — С. 150–153;
Горинь В. Катерина Грушевська (1900–1943)… Що стояла на сторожі
«огню в світогляді українського народу». — Л.: НАН України, Ін-т
українознавства ім. І. Крип’якевича, 2000. — 114 с.
35 Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє: Мат-ли міжнар.
наук.-практ. конф. — К., 3–4 грудня 1999. — К.: Холс, 1999. — 289 с.;
Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє: Мат-ли Другої
міжнар. наук.-практ. конф. — К.: Холс, 2002. — 352 с.; Жінка в науці та
освіті: минуле, сучасність, майбутнє: Мат-ли Міжнародної наук.-практ.
конференції «Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє» та
Другої Міжнар. наук.-практ. конф. «Гендерний компонент у структурі
вищої технічної освіти і природничих наук» Україна, Київ, 3–5 листопада
2005. — К.:Холс, 2005. — 398 с. Четверта міжнародна науково-практична
конференція під такою ж назвою, присвячена 130-річчю вищої освіти
жінок в Україні, пройшла на базі Національного технічного університету
України «Київський політехнічний інститут» 6–8 листопада 2008 р., тексти
доповідей були подані в оргкомітет для подальшого видання збіркою.
36 Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє — К., 1999. —
С. 2.
37 Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє. — К., 2005. —
С. 397–398.
38 Лобанова Л. С. Теоретичні засади гендерного аналізу сфери науково-
технічної діяльності. — С. 57.
39 Жіночі студії в Україні. Жінка в історії та сьогодні /Л.Смоляр (ред.) . —
Одеса: АстроПринт, 1999. — 440 с.
530
|