Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича

Висвітлюються поширення та циркуляцій циклічних теорій історії в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Розглядається рецепція циклічних візій історії, зокрема теорії А.Тойнбі, в студіях Л.Окіншевича....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Ясь, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Історіографічні дослідження в Україні
Schlagworte:	Теорія та методологія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54690
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 22-43. — Бібліогр.: 40 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-54690
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-546902014-02-04T03:18:35Z Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича Ясь, О. Теорія та методологія Висвітлюються поширення та циркуляцій циклічних теорій історії в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Розглядається рецепція циклічних візій історії, зокрема теорії А.Тойнбі, в студіях Л.Окіншевича. The author shows spread and circulation of the cyclic theories of history in the second half of the XIX – in the first half the XX century, considers the reception of the cyclic visions of history, in particular A.Toynby’s theory, in L.Okinshevych’s studies. 2011 Article Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 22-43. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54690 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теорія та методологія Теорія та методологія
spellingShingle	Теорія та методологія Теорія та методологія Ясь, О. Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича Історіографічні дослідження в Україні
description	Висвітлюються поширення та циркуляцій циклічних теорій історії в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Розглядається рецепція циклічних візій історії, зокрема теорії А.Тойнбі, в студіях Л.Окіншевича.
format	Article
author	Ясь, О.
author_facet	Ясь, О.
author_sort	Ясь, О.
title	Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича
title_short	Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича
title_full	Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича
title_fullStr	Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича
title_full_unstemmed	Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича
title_sort	циклічні візії історії в рецепції лева окіншевича
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Теорія та методологія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54690
citation_txt	Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 22-43. — Бібліогр.: 40 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT âsʹo ciklíčnívízííístoríívrecepcíílevaokínševiča
first_indexed	2025-07-05T05:58:52Z
last_indexed	2025-07-05T05:58:52Z
_version_	1836785476231495680
fulltext	22 Олексій Ясь ЦИКЛІЧНІ ВІЗІЇ ІСТОРІЇ В РЕЦЕПЦІЇ ЛЕВА ОКІНШЕВИЧА Ідея циклічного представлення минувшини походить, що- найменше, від часів античності. Вочевидь, вона спирається на зіставлення буття різних історичних об’єктів із відповідними періодами, точніше циклами людського життя, себто безпо- середньо споріднена з органіцизмом. Приміром, циклічну модель споглядаємо в елементарній тричленній формулі – народження, становлення, вмирання чи у вигляді її багатоманітних концептуальних проекцій із різною кількістю складових. Відтак циклічні візії побутують у текстах багатьох авторів класичної давнини. У ранньомодерні часи своєрідну циклічну конструкцію світу історії – «вік богів», «вік героїв» та «вік людей» запропо- нував італійський філософ Джамбаттіста Віко. Проте тільки в ХІХ ст. ідея циклів отримала настільки могутній імпульс, що опинилася у фронтальному ракурсі західної соціогуманітари- стики. Цьому передували поважні культурні й інтелектуальні трансформації. На зламі XVIII–ХIХ ст. в європейській думці ще панувала пізньопросвітницька парадигма, яка спиралися на своєрідні три «кити» – універсальне Ratio, натуралістичне Право та людську Природу. Певна річ, таке інтелектуальне сполучення продукува- ло механістичні, моралістичні й оптимістичні взірці мислення, які ширилися й на ниві тогочасного історіописання. Романтична реакція, яка поширилася після доби Напо- леонівських війн, привнесла з собою самобутній натурфіло- софський бунт, скерований супроти механіцизму. Відтак органі- цизм став тим наріжним концептом, який посів становище інте- лектуальної опозиції до механістичних, раціональних, універса- льних та нормативних конструкцій. 23 З такої перспективи, історична Людина розглядалася як вища мета Природи, а метафізичні пошуки народного духу на шляху до свободи тлумачилися як сутність тодішньої науки. Цей ідеалістичний поворот призвів до того, що в студіях роман- тиків органіцизм набув специфічної подоби «тіла-ідеалу», який мав схопити сутнісні риси того чи іншого народного / націона- льного духу, хоч і з виразним акцентуванням на неповторному колориті місця й часу. Врешті, антропоморфне уподібнення народу / нації в ро- мантичному історіописанні спричинилося до того, що її істори- чне буття репрезентувалося й описувалося у вигляді органічних характеристик: юність / старість, молодість / зрілість і т.п. Нові метаморфози органіцизму породила позитивістська хвиля, з якою на теренах соціогуманітаристики ввійшла натура- лістична програма пізнання, зорієнтована на всеохопний сцієн- тизм та емпіризм. На відміну від романтичного світобачення, схильного до метафізичного потрактування соціуму як «тіла- ідеалу», в позитивістській концептуалізації впроваджувалися безпосередні біологічні аналогії з матеріальним організмом, які дозволяли тотально генералізувати фактографічний матеріал. Відтоді історичний процес тлумачився як органічна еволюція суспільства на кшталт світу природи. Водночас позитивізм упровадив до дослідницьких стратегій і низку методологічних новацій, зокрема типологічний метод, запозичений із природознавства. Дефініції «тип», як одному з ба- зових елементів сконструйованої минувшини, в позитивістській історіографії відводилася специфічна роль посередньої ланки між законом та емпіричним / фактографічним узагальненням. Звісно, типологічний метод, у світлі позитивістських уяв- лень, не давав того рівня загальності й генералізації, який дося- гався з формалізацією закону суспільного чи історичного розви- тку. Проте типологія в жодному разі не була вислідом осягнення чогось одиничного, тобто не зводилася тільки до окреслення індивідуальних прикмет. Більше того, уживання цього методу пов’язувалося з упо- рядкуванням уявлень, яке дозволяло виявити загальні / особливі 24 / одиничні риси чи зв’язки між різноманітними об’єктами, яви- щами та процесами. За великим рахунком, типологія в позити- вістському інструментарії зазвичай заповнювала ті неприступні або вірогідні фрагменти / лакуни суспільного калейдоскопа, які вважалися очевидними за канонами еволюційної поступовості, хоч і не спиралися вповні на задокументовані свідчення. З типологією до дослідницьких стратегій увійшов й елемент вірогідності як неодмінної складової попередніх гіпотез, які допускалися істориками-позитивістами у вивченні суспільства. Зауважимо, що поняття «тип» посідало чільне місце ще у філо- софських системах давньогрецьких мислителів Платона й Арис- тотеля, які вживали цей термін для того, щоб представити пред- мет чи об’єкт як дещо цілісне, тобто подати його загальний образ1. Отож на перехресті органіцизму та типології постали цик- лічні візії історії ХІХ ст., зокрема славнозвісна теорія росій- ського природознавця Миколи Данилевського. Ця конструкція, вочевидь, виникнула в руслі західної інтелектуальної й духовної традиції. Приміром, філософ Володимир Соловйов категорично охрестив візію М.Данилевського «російським списком німець- кого оригіналу», позаяк уважав, що вона повністю запозичена з монографії професора університету у Бреслау Генріха Рюккерта «Lehrbuch der Weltgeschichte in organischer Darstellung» («Навча- льна книга зі світової історії в органічному викладі». Лейпциг, 1857)2. Зрештою, за свого життя автор «России и Европы» мав поодиноких прихильників, з яких лише історик К.Бестужев- Рюмін назвав цю працю «небуденним явищем із усіх російських книг останнього часу»3. За візією М.Данилевського, єдиної загальнолюдської циві- лізації не існує, а на всесвітній сцені побутує лише 13 культур- но-історичних типів: єгипетський, китайський, давньосеміт- ський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, арабський, германо-романський чи європейський, перуанський, мексиканський, слов’янський4. Час існування будь-якого культурно-історичного типу М.Данилевській обмежував 1,5 тис. років, які поділяв на три ци- 25 кли: 1) етнографічний (1000 років); 2) державний (400 років); 3) творчий, або цивілізаційний (50–100 років). Германо-роман- ський та слов’янський типи розглядалися автором як найперспе- ктивніші. Якщо взяти до уваги ще й органічні аналогії М.Дани- левського (вищі й нижчі типи тварин, а відтак і цивілізацій!), то його циклічна візія постає як логічний наслідок позитивістських канонів пізнання. Тим паче що з позитивізмом такий спосіб ми- слення сполучає ціла низка інтелектуальних складових, як-то пошук законів історичного руху, прогностичне призначення, всеосяжна генералізація, детермінізм, натуралістичний органі- цизм і т.п. Звичайно, М.Данилевській, Г.Рюккерт не були поодино- кими прибічниками циклічного представлення історії на ниві європейської соціогуманітаристики ХІХ ст. Згадаємо, приміром, відому расово-антропологічну теорію Жозефа-Артюра де Гобі- но, котрий обстоював думку про народження, розквіт та вми- рання цивілізацій, які пояснював змаганням і взаємодією вищих / нижчих рас на арені минувшини в позитивістському дусі. Недаремно неогегельянець Робін Дж. Коллінґвуд розгля- дав циклічні теорії, передусім Освальда Шпенглера й Арнольда Тойнбі, як безпосередній вислід натуралістичної програми пози- тивізму5. Втім, така беззастережна редукція циклічних візій до їх- нього позитивістського коріння виглядає дещо оманливою, при- наймні, однобічною. Натомість видається, що циклічні теорії були своєрідною спробою подолати ту позірну однорідність представлення минувшини, яка загалом властива позитивіст- ському історіописанню. Власне, типологічний метод застосували для того, щоб перебороти / компенсувати недоліки кількісного та факторного підходів, які поступово виявилися в працях гуманітаріїв- позитивістів. Адже уживання типології щодо людської історії виявило своєрідний конфлікт між канонами еволюційної посту- повості, які досить добре прислужилися щодо репрезентації природної царини, зі сплесками, трансформаціями, ба навіть ви- 26 бухами соціального і, особливо, культурного світу ХІХ ст. Схоже, що теорії циклів якраз і призначалися для того, щоб упорядкувати й генералізувати розмаїтий фактографічний матеріал, який уперто «опирався» дослідницьким стратегіям позитивізму і ніяк не хотів укластися в прокрустове ложе нату- ралістичних взірців. Зокрема, Карл Маннгейм висловив слушну думку про «позитивістську сліпоту» щодо «живого життя куль- тури»6. Тож позитивістську одноманітність мала заступити ідея множинності культур. Заразом циклічні візії, хоча і підважували одну з т.зв. «священних корів» позитивізму – ідею невпинного Поступу, але й не відкидали натуралістичний спосіб мислення вповні, позаяк їхні провідні концепти тою чи іншою мірою були нав’язані до органіцизму! Зрештою, циклізм, як і органіцизм, зорієнтований на поєд- нання ідеального та реального, індивідуального й універсально- го в пізнавальному процесі. Саме таке визначення органіцизму запропонував Ернст Трьольч, який навіть упровадив особливий термін – органологія7. Отож циклічне представлення історії спиралося на сполу- чення різних стилів мислення – романтизму, позитивізму і на- віть пізньопросвітницького раціоналізму, поєднання яких із мо- дерністською естетикою й культурою кінця ХIХ – початку ХХ ст. врешті-решт виплекало віталістичну основу культурно- історичних типів чи цивілізацій. Тим-то, поняття «життя» сприймалося як первісна реальність – цілісний органічний прос- тір у біологічній, космологічній чи історико-антропологічній варіаціях, який передує поділу світу на реальне та ідеальне (Анрі Бергсон, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Фрідріх Ніц- ше та ін.). На початку ХХ ст. циклізм як методологічна стратегія по- трапляє в орбіту неокантіанського та соціологічного поворотів, які творять із культурно-історичними типами цікаві інтелектуа- льні мутації, зокрема спричиняють їхнє перетікання в інші дис- циплінарні сегменти, продукують інструментальні трансформа- ції, наповнюють іншим змістом тощо. 27 Передусім, поняття «цивілізація» та «культурно-історич- ний тип» перетворюються в універсальні інструменти, які вжи- вають для позначення соціокультурної єдності різноманітних форм, явищ та процесів з обсягу людського буття, кінець-кінцем для конструювання цілісного образу / образів всесвітньої історії у просторі та часі. У такому контексті віталістичні засади циклічних теорій не тільки доповнюються культурними та соціальними век- торами, а й продукують уже відмінний інтелектуальний сенс. Показовою, у цьому розумінні, є циклічна візія Освальда Шпенглера, яка кидала виклик класичному історизму. Німецький мислитель уважав історію специфічним калей- доскопом із восьми замкнутих організмів-культур: єгипетської, вавілонської, індійської, китайської, культури майя (мексикан- ської), аполлонівської (греко-римської), магічної (візантійсько- арабської), фаустівської (західноєвропейської). Кожній із куль- тур він відводив 1 тис. років життя. Щоправда, він передбачав і можливу появу дев’ятої – «російсько-сибірської» культури. Побутування таких утворень, на його думку, визначалося чотирма циклами, кожний із яких уподібнений до природної пори року: весна, літо, осінь та зима. В останньому циклі розго- ртався конфлікт культури й цивілізації, який Освальд Шпенглер репрезентував як антитезу органічного та механічного. Відтак уважають, що саме з цієї праці в соціогуманітаристиці ХХ ст. шириться традиція протиставлення культури та цивілізації. Однак, спроба О.Шпенглера подолати європоцентризм то- дішньої соціогуманітаристики видається досить ефемерною, по- заяк виявляє авторську абсолютизацію окциденталізму – захід- ної духовної й культурної традиції. Тим більше, що майже всі із перелічених типів / цивілізацій / культур, за версіями М.Дани- левського й О.Шпенглера, споглядаємо в пантеоні т. зв. «істори- чних народів», витвореному ще гегелівською філософією історії. Властиво, циклізм О.Шпенглера представлений у вигляді низки метафоричних конфігурацій виказує як натуралістично- органічні, так і віталістичні мотиви, зокрема в акцентуації на проблемах людської волі та життєвої сили, які переносяться на поле культури. 28 За його візією, кожна з культур вирізняється унікальною «душею» (аполлонівською, фаустівською, магічною і т.п.)8, яка виявляється у стилістиці, мистецтві, мисленні та діяльності. Єдність культури як живого організму можливо осягнути лише «почуваннями» її буття. Звідси й постає ідея «прасимволу» – своєрідного ключа для осягнення морфології тієї чи іншої куль- тури, врешті-решт усієї будови всесвітньої історії як культуро- знавчого феномена. Такі розумування вводять до аналітичних структур мис- лення інтуїтивні компоненти з філософії життя і, заразом, відо- бражають тогочасні негативістські, ба навіть катастрофічні сві- товідчування європейських інтелектуалів. Зауважимо, що двотомник О.Шпенглера «Присмерк Євро- пи» був вислідом культурної й духовної кризи часів воєнного лихоліття та повоєнної руїни, хоч авторський задум сягав ще передвоєнних років. Схожі песимістичні настрої, до того ж резоновані травма- тичним досвідом національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., побутували і в українській історичній та політичній думці, на- приклад, у неоромантичній і, водночас, консервативній візії В’ячеслава Липинського. Його конструкцію трьох циклів дер- жавного правління та існування нації (демократія, охлократія та класократія) деякі ліві критики навіть порівнювали з теорією О.Шпенглера9. Проте це зіставлення не зовсім коректне, позаяк концепція В.Липинського здебільшого ґрунтується на циклічності поко- лінь, себто вибудована на кшталт теорій циркуляції політичних еліт у версіях Вільфредо Парето, Гаетано Моски чи навіть чер- гування «левів» та «лисів» у дусі Нікколо Мак’явеллі, аніж на ритмічності культурних типів чи цивілізацій. Утім, із плином часу теорія О.Шпенглера сприймалася українськими діячами як «прекрасна мислева будівля», що про- вістила кінець панування ідеї лінеарного розвитку10. Так чи інакше, протягом 1920–30-х років питання про культурну належність України дедалі частіше порушується українськими вченими та діячами, зокрема істориками11. Зазви- 29 чай ця проблематика обмежувалася розумуваннями про цивілі- заційне перехрестя, культурну орієнтацію, культурно-історич- ний вибір, європеїзацію духу і т.п. Та в світовій думці ідея циклічного представлення світу історії у міжвоєнну добу приваблює багатьох учених. Зокрема, циклізм споглядаємо у «культурних надсистемах» Питирима Сорокіна, візіях Фелікса Конечни про множинність цивілізацій і Фрідріха Корнеліуса про ритми світової історії та багатьох ін- ших мислителів, урешті-решт у теорії Арнольда Тойнбі, позаяк перші томи його «Дослідження історії» побачили світ упродовж 1930-х років. Нового імпульсу теоріям культурно-історичних типів чи цивілізацій надала повоєнна дійсність другої половини 1940– 1950-х років. Здавалося б, що тогочасні європейські мислителі, вражені спогляданням нечуваних масштабів руйнації матеріальної куль- тури, величезних людських втрат та суцільних лихоліть, втрати- ли останні залишки віри у будь-які історичні візії, пов’язані з ідеєю Поступу. Водночас нова біполярна конфігурація повоєн- ного світу немовби провокувала на масштабні проекти концеп- туалізації минувшини, які б тою чи іншою мірою містили про- гностичну, ба навіть футуристичну складову. Ця психологічна та культурна атмосфера повоєнної Євро- пи й згенерувала нову хвилю зацікавлень циклічними візіями, зокрема цивілізаційною пропозицією Арнольда Тойнбі, який завершував публікацію згаданого багатотомника. У передмові до споминів він якось зазначив, що саме пра- гнення скласти «попередній баланс світових подій» спонукало його до писання мемуарів та роздумів12. Вочевидь, ці ж мотиви передбачити / осягнути історію побутували й під час творення його багатотомної студії. Втім, світова катастрофа 1939–1945 рр. спричинилася й до появи нових інтелектуальних та культурних векторів, пов’яза- них із спробами більш повного осмислення побутування істо- ричної Людини. Відзначимо, що універсальні, циклічні чи наці- ональні візії залишали вкрай обмежений простір для висвітлен- 30 ня внутрішнього світу особистості з перспективи тих величез- них потрясінь, що відбувалися протягом різних епох. Отож минувшина та тодішня сучасність дедалі частіше розглядається крізь персоналізацію історичної Людини з різно- манітними площинами її соціального та культурного буття. Від- так у фокусі дослідницьких практик опиняється сама Людина, її індивідуальні та групові реакції на розмаїтий спектр явищ та подій, кінець-кінцем на історичне середовище, в якому вона конструює власне існування, відповідні інститути та структури, свідомість й ієрархію цінностей тощо. Виглядає, що популярні філософські течії повоєнного часу (персоналізм, екзистенціалізм) зіграли роль самобутніх провіс- ників того антропологічного повороту, який набув повної сили на зламі 1950-60-х років. Мабуть, саме цей антропологічний вимір соціогуманітаристики, що тільки-но вимальовувався на європейській культурній мапі, й задавав ті контексти висвітлен- ня, які спричинилися до скептичної рецепції нових-старих цик- лічних теорій. Зрештою, ті ж настрої, що породили надзвичайну популя- рність студії А.Тойнбі, особливо у Північній Америці, збудили і хвилю нестримного скепсису щодо його візії, насамперед у Європі. В інтелектуальному сенсі А.Тойнбі наслідував традицію О.Шпенглера, зокрема щодо дискретності світової історії та впроваджував порівняльне студіювання цивілізацій (культур). Але, на відміну від О.Шпенглера з його замкненими культура- ми-організмами, він наголошував на генетичному зв’язку циві- лізацій різних поколінь – першого, другого та третього, які представляв як самобутню генеалогію всього людства. Це помітно збільшило кількість цивілізацій, за візією А.Тойнбі, порівняно з його попередниками. Відтак він нараху- вав двадцять одну цивілізацію, хоч на схилі життя скоротив цей своєрідний регістр до тринадцяти, вилучивши сателітні й недо- розвинені утворення13. У первісному варіанті його «генеалогія цивілізацій» мала складатися з 21 утворення: єгипетська, андська, давньокитайсь- 31 ка, мінойська, шумерська, майянська, юкатанська (центрально- американська), мексиканська, хеттська, сірійська, вавілонська, іранська (ісламська), арабська, далекосхідна (китайська части- на), далекосхідна (корейсько-японська частина), індуїстська, індська, еллінська, православно-візантійська, православно- руська, західна. Зауважимо, що, попри намагання уникнути крайнощів шпенглерівського органіцизму, автор монументального двана- дцятитомника «Дослідження історії» все ж таки не уберігся від натуралістичних аналогій. Приміром, А.Тойнбі відводить кож- ній із цивілізацій певний ареал проживання неначе якомусь біо- логічному виду. Не цурався він і віталізму, проте послугувався, найперше, філософською системою А.Бергсона, зокрема, переважно його метафорами змальовував цикли побутування цивілізацій: Заклик / Порив, Виклик / Відповідь і т.п. Зміст історії А.Тойнбі виводив із взаємодії вселенського розуму – Логосу, Божого Закону та, власне, людства. Якщо при- гадаємо шпенглерівську «душу» культури та відповідні пошуки її «прасимволу», то, вочевидь, натрапимо на схожі трансценден- тні компоненти обох циклічних теорій. Взаємодіяння на арені історії, за версією англійського ми- слителя, в будь-якому випадку є специфічними, оскільки саме вони розкривають своєрідність кожної цивілізації. Логос кидає Заклик у вигляді того чи іншого Виклику (клімат, колонізація, удар, тиск, пригноблення), що збуджує Порив людства, яке мо- білізується для Відповіді. Властиво те, що кинуті Виклики спрямовують цивілізацію, проте сила людської волі визначає її рух, оскільки останній за- лежить від певного вибору Відповідей. Будівничою й активною силою цивілізації виступає творча меншість, яка захоплює інертну більшість (внутрішній пролета- ріат) і дає Відповідь на Виклик Логосу. Саме достатність і міц- ність творчих сил Пориву визначає долю певної цивілізації. За- гибель цивілізації А.Тойнбі пов’язує з моральним виродженням, себто з неспроможністю дати гідні й адекватні Відповіді. Відтак 32 ця цивілізація вступає у добу кризи чи розпаду (мілітаризм, ду- ховний розкол, класова боротьба, війни). Зрештою, деякі цивілізації, за його візією, взагалі не дося- гають свого природного кінця. Вони немовби завмирають у ста- ні стагнації. Натомість історична місія цивілізації, що пройшла всі цикли буття, полягає в тому, щоб створити світову державу. Втім, А.Тойнбі згодом переглянув свої погляди та віднайшов інше призначення цивілізації – творення вищої й універсальної релігії. Історичну місію Західного світу, подібно до Еллінської цивілізації, з глибин якої постало християнство, А.Тойнбі вба- чав у виробленні нової синкретичної релігії людства. Цю релі- гію мала дістати у спадок наступниця Західної цивілізації14. Таким, у вельми спрощеному й схематичному вигляді, по- стає загальний абрис циклічних візій історії на середину ХХ ст. * * * Майбутній український і білоруський історик Лев Олекса- ндрович Окіншевич народився 7 лютого 1898 р. у С.-Петербурзі. Він походив із національно мішаної родини. Його батько був білорусом, працював юрисконсультом Управління Північно-Західних залізниць у С.-Петербурзі, зго- дом директором одного з приватних страхових товариств у Киє- ві. Підтримував взаємини з відомими українськими діячами, особливо з чернігівцями, зокрема з Іллею Шрагом15. Лев втратив свого батька в ранньому дитинстві, коли йому ледь-ледь випов- нилося вісім років. Отож його виховання перебрала на себе мати – Єлизавета Яреш, яка походила з чесько-російської родини. Вона викладала французьку мову в одній із київських приватних жіночих гімназій. Первісний життєвий сценарій Лева Окіншевича схоже на- слідував шлях батька – випускника правничого факультету Но- воросійського університету в Одесі. Спершу юнак навчався у підготовчих класах приватної гі- мназії В.Петра, а згодом перейшов як стипендіат до славнозвіс- ної колегії Павла Галагана. У колегії тривалий час викладав ла- 33 тинську мову його дід Федір Яреш. У 1916 р. Лев Окіншевич розпочав навчання на правничому факультеті університету Св. Володимира. Втім, військові та революційні події перервали його студії. У травні 1917 р. Лев Окіншевич закінчує Другу Київську війсь- кову школу і як прапорщик російської армії опиняється на ру- мунському фронті, де перебуває до весни 1918 р. Того ж року він поновлює навчання у університеті та бере участь у роботі білоруських організацій у Києві. Зауважимо, що на той час він був підданим Білоруської республіки. Відтак уряд УНР звільнив Лева Окіншевича від мо- білізації, хоч його декілька разів примусово призивали до війсь- ка інші політичні режими16. У 1919 р. він одружився з подругою дитинства Марією Савіною. У 1921 р. у подружжя народився син Гліб, який заги- нув під час облоги Ленінграда. Того ж року Лев Окіншевич за- вершує навчання в Київському Інституті народного господарст- ва, до якого перевели правничий факультет. Завдяки щасливому випадку здібний юнак, на одному з іс- питів, привернув увагу знаного історика права, академіка ВУАН Миколи Василенка. Відтоді він працював у ВУАН як член Комі- сії для виучування історії західно-руського і українського права, зокрема був її секретарем протягом 1922–29 рр. Микола Василенко був дуже задоволений його роботою. Зокрема, в листі до Наталі Полонської-Василенко від 13 листо- пада 1927 р. він зазначив, що в Лева Окіншевича був особливий талант – уміння вловити суттєве та записати17. Наукові зацікавлення Лева Окіншевича формувалися пев- ною мірою під впливом М.Василенка, почасти на хвилі соціоло- гізації минувшини, яка виразно простежується в українській іс- торіографії 1920-х років. Передусім, молодого історика цікавив той устрій України- Гетьманщини, який склався після доби Хмельниччини. Недаре- мно у своїх монографічних студіях «Центральні установи Укра- їни-Гетьманщини XVII–XVIII ст. Ч. 1. Генеральна рада» (К., 1929) та «Центральні установи України-Гетьманщини XVII– 34 XVIII ст. Ч. 2. Рада Старшини» (К., 1930) автор прагне висвітли- ти ці питання. У 1928 р. він закінчує аспірантуру при Науково-дослідчій кафедрі історії України М.Грушевського і на основі монографії захищає дисертацію «Генеральна рада на Гетьманщині XVII– XVIII ст.». Та співпраця Л.Окіншевича з М.Грушевським і його най- ближчими співробітниками якось не склеїлася. Після захисту молодий учений практично не підтримує контактів із цією ка- федрою18. У своїх мемуарах Л.Окіншевич достеменно не пояс- нює чому так сталося, а лише висловлює припущення, що він був чужою людиною посеред оточення М.Грушевського19. Проте саме протягом 1920-х років відбувається становлен- ня Л.Окіншевича як ученого. Тогочасні тексти, зокрема рецензії, виявляють помітний зсув інтересів дослідника, котрий прагне дивитися на проблеми історії права в соціологічному вимірі. Приміром, розглядаючи чеський переклад студії російсь- кого історика Д.Одинця рецензент навіть висловлює думку про «юридично-соціологічну методу дослідження»20. Заразом рецен- зії виявляють прикметну рису Л. Окіншевича, схильного досить відверто коментувати й оцінювати погляди відомих учених (Р.Лащенка, В.Липинського, А.Яковліва та ін.)21. Цей соціологічний рефрен, мабуть, і виплекав ту дослід- ницьку проблематику, яку Л.Окіншевич інтенсивно розробляв наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Ідеться про його монографію, присвячену знатному товариству в Україні-Геть- манщині як суспільній верстві, яка балансувала на межі між історією права та соціальною минувшиною. За свідченням автора, вона була підготовлена десь напри- кінці 1931 – на початку 1932 р.22, але побачила світ лише 1948 р. як 157 том «Записок НТШ». Зберігся оригінал та машинопис попередньої рецензії О.Оглоблина на цю роботу, датований 7 квітня 1933 р. У своїх споминах Л.Окіншевич згадував, що О.Оглоблин майже на рік затягнув подання своє рецензії і кінець-кінцем ви- знав його працю немарксистською23. 35 Якщо взяти до уваги те, що лише 26–28 травня 1931 р. за ініціативою Київської філії Українського товариства істориків- марксистів відбулася чергова «дискусія» про «буржуазну Оглоб- лінську концепцію українського історичного процесу»24, то по- боювання й «ідеологічні фігури» рецензента стають зрозумілими. Схоже, О.Оглоблин уважав, що автор прагнув вкласти в юридичні норми той соціальний і господарський процес, який ще тільки розгортався, тобто не був завершеним. На його думку, «знатне військове товариство», яке складає предмет студії Л.Окіншевича, навіть у XVIII ст. ще «не створи- ло замкненого, соціяльного й правно монолітичного стану»25. Відтак він наголошує, що автор механістично розглядає цю спі- льноту як історико-юридичну категорію26, але спирає свої заува- ги на ідеологічне підґрунтя. Та, попри закиди Л.Окіншевичу в «механістичному мате- ріялізмі», які, до речі, адресувалися на той час і самому рецензе- нту, О.Оглоблин досить позитивно відгукнувся про свого коле- гу. У підсумковому висновку він зазначив, що Л.Окіншевич «вправний майстер свого цеху, знавець історії України XVII– XVIII ст., зробив певний крок вперед»27. Але визнання «немарк- систського характеру» згаданої праці виключало будь-які мож- ливості її публікації. Проте й сам Л.Окіншевич на той час публікував статті з «викриванням» чи «розвінчанням» відомих українських істори- ків. Наприклад, слід згадати його розвідки про «націонал- демократичну концепцію» М.Грушевського28 та «фашизм» М.Слабченка29. Варто звернути, увагу й на успішну академічну кар’єру Л.Окіншевича, котрий посідав у системі ВУАН поважні, якщо зважити на його молодий вік, посади: директор видавництва (1929–31), заступник секретаря соціально-економічного відділу (1931–32). Напевне, ці кар’єрні віхи слід пов’язати з його профспіл- ковою роботою, завдяки якої Л.Окіншевич увійшов до неформа- льного культурного гуртка поміркованих академічних діячів (О.Гермайзе, О.Дорошкевич, М.Кравчук та ін.). Останні прагну- 36 ли уникнути безпосереднього конфлікту ВУАН з радянською владою, за рахунок паліативних поступок, але все ж таки нама- галися зберегти національний характер Академії30. Втім, контакти з гуртком, названим на процесі СВУ «Моло- дою Академією», безпосередньо кинули тінь на Л.Окіншевича. Вочевидь, він швидко зметикував і оцінив загрозливу си- туацію 1933 р. та перейшов до Ніжинського педагогічного ін- ституту. Проте наприкінці того ж року його увільни з посади професора історії як «ворожий елемент» та «зв’язкового між українськими й білоруськими націоналістами». Л.Окіншевич та його родина опинилися на волосину від загибелі. Чи не єдиним виходом у такій ситуацій був швидкий пере- їзд на новобудови до віддалених регіонів СРСР. Л.Окіншевич був одним із небагатьох українських науковців, які скористали- ся такою нагодою. За допомогою свого білоруського приятеля у Москві, з яким він навчався у колегії Павла Галагана, історик виїхав до Казахстану, де протягом кількох років працював юрисконсуль- том «Прибалхашстрою», на будівництві комбінату з видобутку міді. У 1937 р. родина Окіншевичів перебралася до Смоленська. На початку радянсько-німецької війни Л.Окіншевича мо- білізували до війська, проте він майже відразу потрапив у по- лон. Йому пощастило, позаяк німці відпустили всіх захоплених, які ще не встигли вбратися в радянський однострій. Розпочалися роки поневірянь воєнної та таборової доби. Л.Окіншевич повернувся до Києва. Працював юрисконсультом Міської управи та деканом відновленого університету. Пізніше емігрував на Захід і в квітні 1945 р., напередодні переїзду установи до Баварії, був обраний професором Україн- ського вільного університету у Празі. По війні він опинився у таборі переміщених осіб у Регенсбурзі (Західна Німеччина). Зауважимо, що наукові студії тогочасних учених-емігран- тів тою чи іншою мірою апелювали до старих незавершених ін- телектуальних порахунків українського історіописання міжво- єнної доби. Саме ця нереалізованість низки проектів, які в захі- дній соціогуманітаристиці перетворилися вже в інтелектуальне 37 надбання анналів історії, суттєво впливала, ба навіть творила певний баланс між національними традиціями та вимогами й викликами світового модерну. У цьому контексті споглядаємо певне суголосся між текс- тами Л.Окіншевича міжвоєнних та повоєнних часів. Насамперед, варто згадати його спробу впровадити нову періодизацію історії українського права: І. Період початкової дофеодальної державної організації (до Х ст.). ІІ. Період феода- льної організації: 1) доба раннього феодалізму (Х–ХІІІ ст.); 2) доба розвиненого феодалізму (XIV – поч. XVI cт.). ІІІ. Період станової держави (починається з Люблінської унії, 1569 р.): 1) Україна під Польщею (1569–1648); 2) Гетьманської України (1648–1781); 3) Україна під Росією і Австрією (до сер. XIX ст.). IV. Період модерної держави: 1) доба перебування України як провінції в реформованих Російській та Австро-Угорській імпе- ріях; 2) доба визвольних змагань і поновлення на певний час української державності31. Порівняно з попередньою п’ятичленною періодизацією (князівсько-земський, литовський, польський, гетьманський, імператорський)32, яка наслідувала візію М.Драгоманова, нова пропозиція Л.Окіншевича спиралася на суспільну, точніше со- ціологічну підоснову. Зрештою, заклики ученого до соціологічного синтезу по- ширювалися й на царину, власне, історії, приміром, у полеміці з Борисом Крупницьким33. Переломним часом у біографії Л.Окіншевича став 1949 р., коли він разом із другою дружиною Вірою Назаркевич перебрався до США. Первісно працював як санітар-чистильник у госпіталі. Проте в нагоді стало його знання кількох іноземних мов. Відтак упродовж 1951–54 рр. ученому вдалося повернутися до наукових студій як стипендіату фундації Форда за дослідницькою програмою вивчення СРСР при Колумбійському університеті. Після завершення проекту Лев Окіншевич працював біб- ліографом та перекладачем у Бібліотеці конгресу США у Ва- шингтоні до лютого 1969 р., але до студій з обсягу історії украї- нського права повертався епізодично. 38 Останні десять років життя Л.Окіншевич потерпав від страшної недуги – хвороби Паркінсона, як колись і його вчитель Микола Василенко. Саме через це вченому так і не вдалося за- вершити свої спомини. Помер Лев Олександрович Окіншевич 7 листопада 1980 р. у Гиллкрест Гиллс (передмістя Вашингтона)34. Три невеликі праці – есе «Між Заходом і Сходом»35, реце- нзійна стаття «Історія цивілізації Східної Європи в праці Арно- льда Тойнбі»36 та розвідка «Про цивілізаційні основи біло- руського історичного процесу»37 були написані й опубліковані Л.Окіншевичем на початку 1950-х років, коли він працював за програмою фундації Форда. Л.Окіншевич як учений уважав себе представником украї- нської історіографії, проте постійно наголошував на прихиль- ному ставленні до білоруської справи і, водночас, зважав на своє достатньо скромне становище дослідника у західному світі та розмаїтті етнокультурні впливи38. Відтак у рецепції циклічних теорій він, хоч і посідав становище українського / білоруського вченого, проте ніколи не абсолютизував цієї позиції. До того ж давалася взнаки полікультурна основа світосприйняття Л.Окін- шевича та його давні зацікавлення на ниві соціологізації історії. Вочевидь, таке інтелектуальне підґрунтя продукувало до- сить цікаве та своєрідне ставлення вченого до нової-старої хвилі циклічних візій минувшини. Зауважимо, що роздуми й критичні настанови Л.Окіншевича зіперті лише на шість томів студії А.Тойнбі, опублікованих протягом 1930-х років. Сьомий- дев’ятий томи «Дослідження історії» з’явилися 1954 р., тобто вже після появи згаданих публікацій Л.Окіншевича. Український критик як очевидець і учасник Першої та Другої світових воєн поділяв тодішні скептичні настрої щодо ідеї поступу в історії. Проте, на відміну від Бориса Крупницько- го, який досить прихильно ставився до новітніх західних філо- софських течій (персоналізм, екзистенціалізм)39, Л.Окіншевич звертав більшу увагу на соціологічні компоненти в концептуалі- зації історії. Зазначимо, що проблеми цивілізаційної / культур- 39 ної належності українських земель обговорювалися у листуванні між цими вченими. Отож концептуальна пропозиція А.Тойнбі містила низку цікавих настанов, які приваблювали Л.Окіншевича як дослідни- ка. Передусім, це – думки про повний / неповний цикл існування цивілізацій, лінії чи межі демаркації між ними, роль творчої / домінуючої меншості, ідея світової держави, яка виглядала до- волі актуальною в умовах тодішнього біполярного світу тощо. Деякі з таких думок Л.Окіншевич прагне інтерпретувати й прикласти щодо східноєвропейської – української та білоруської історії. Приміром, слід відзначити його тезу про рухливість циві- лізаційної межі за віссю Схід – Захід, яка в різні історичні епохи пересувалася в просторовому й культурному сенсі на українсь- ких землях. У такому ж дусі сприймається й заувага Л.Окінше- вича про Велике князівство Литовське як спільноту перехідного типу з західними й східними елементами, а також його роздуми про перехрещування різноманітних культурних впливів в украї- нській історії, що породжували конфліктні постаті і т.п. Втім, український учений не сприймає «Дослідження істо- рії» виключно у позитивному ракурсі. Звичайно, він відзначає низку фактографічних помилок і перекручень, але скеровує свої спостереження здебільшого щодо застосування цивілізаційної конструкції А.Тойнбі до східноєвропейських теренів, аніж на конкретні прогалини чи перекручення. Наприклад, Л.Окіншевич закидає англійському історику недостатню увагу стосовно народження творчої меншості й здо- буття нею статусу домінуючої в російській державі, висловлює сумніви щодо належності минувшини Великого князівства Ли- товського й України-Гетьманщини до російської історії, відзна- чає те, що автор «Дослідження історії» забуває про національ- ний характер українського козацтва, вказує на очевидні супере- чності в ототожненні Російської імперії та Радянського Союзу з «православною цивілізацією» тощо. Видається, що призначення циклічних теорій Л.Окіншевич убачав у тому, щоб віднайти світові / загальнолюдські орієнтири 40 в історичному процесі на певних національних обширах. На його думку, «це вчення про цикли не дає нам всеохоп- люючого пояснення до всіх прикладів розвитку людських сус- пільств. Які етапи розвитку і які цикли можемо ми простежити, скажімо в історії китайської держави, що тисячоліттями стояла, ніби не рухаючись у своїх застиглих формах, чи, може в історії України? Всеохоплюючої переконливої відповіді ми ще не має- мо. Та теорія історичних циклів може прислужитися нам у тім відношенні, що обмежить нас, передусім, границями свого пері- оду в великому процесі розвитку людської культури і людської суспільної організації»40. ___________ 1 Забулионите А.И. Типологический метод в философии культуры и культурологии // Формирование дисциплинарного пространства культуроло- гии. Материалы научно-методической конференции. (16 января 2001 года, Санкт–Петербург). – СПб., 2001. – С. 34. 2 Соловьев В. Немецкий подлинник и русский список // Вестник Евро- пы. – 1890. – № 12. – С. 734. 3 Бестужев-Рюмин К.Н. Теория культурно–исторических типов // Да- нилевский Н.Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отно- шения Славянского мира к Германо-Романскому. – СПб., 1895. – С. 608. 4 Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Сост., послесловие и ком. С.А.Вайгачева. – М., 1991. – С. 88. 5 Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю.А.Асеева; авт. ст. М.А.Киссель. – М., 1980. – С. 155–156, 174. 6 Манхейм К. Избранное. Социология культуры. – М. – СПб., 2000. – С. 272. 7 Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема филосо- фии истории / Отв. ред. и авт. послесловия Л.Т.Мильская. – М., 1994. – С. 238. 8 Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т./ Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К.А.Свасьяна. – М., 1993. – Т. 1: Геш- тальт и действительность. – С. 345–346. 9 Мазепа І. Підстави нашого Відродження. – [Новий Ульм], 1946. – Ч. 2: Проблеми відродженої України. – С. 41–45, 48, 52, 56, 63, 66, 82; Клясок- ратичні мрії // Листи до приятелів. – 1955. – № 3. – С. 7. 41 10 Єндик Р. Теорія О.Шпенглера у М.Хвильового // Наші дні (Львів). – 1943. – № 5. – С. 6. 11 Грушевський М. Наша західна орієнтація // Грушевський М. На поро- зі нової України: Гадки і мрії. / Репринт. вид. 1918. – К., 1991. – С. 13–16; Ли- пинський В. Релігія і церква в історії України. – Львів, 1933. – С. 65–66. 12 Тойнби А.Дж. Пережитое. Мои встречи / Пер. с англ. – М., 2003. – С. 7. 13 Тойнбі А. Дослідження історії: У 2 т. / Пер. з англ. В.Митрофанова, П.Таращука. – К., 1995. – Т. 2. – С. 374–375. 14 Пріцак О. Арнольд Джозеф Тойнбі та його твір // Тойнбі А. Дослід- ження історії. – Т. 2. – С.363–373; Марцинюк І.М. Концепція історії А.Тойнбі і всесвітня історіографія: Автореф. дис. … к.і.н.: 07.00.06 / НАН України. Ін-т історії України. – К., 1997. – 24 с. 15 Падох Я. Лев Окіншевич видатний історик державного права Украї- ни-Гетьманщини XVII–XVIII ст. – Нью–Йорк Мюнхен, 1985. – С. 9. 16 Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні / Ред. О.Романів; пе- редмова Я.Падоха. – Львів, 1996. – С.26. 17 Василенко М.П. Вибрані твори в трьох томах. – К., 2008. – Т. 3. Спо- гади. Щоденники. Листування. – С. 516. 18 Юркова О. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924–1930. – К.,1999. – С. 246. 19 Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні. – С.35–36. 20 Окиншевич Л. Рец. на кн. Odinec D.M. Připojeni Ukrajiny k Moskev- skému státu (Historiko–pravni náčrtek). (Sbornik vĕd právnich a státnich. Ročnik XXVI. Sešit 4. V Praze, 1926. C.382426) // Праці Комісії для виучування історії західньо–руського та українського права. – К., 1929. – Вип. 6. – С. 517. 21 Там само. – С. 519; Окиншевич Л. Рец. на ст.: Лащенко Р. Переяславсь- кий договір 1654 р. між Україною і царем Московським (Ювілейний збірник в честь професора доктора Станіслава Дністрянського. Прага, 1923. С. 51–76) // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. – К., 1926. – Вип. 2. – С. 296–298; Його ж. Рец. на: ст.: Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою р. 1654 (Ювілейний збірник У.А.Н. на по- шану академіка Д.І.Багалія… С. 580–615) // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. – К., 1929. – Вип. 6. – С. 520–521. 22 Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні. – С. 49. 23 Там само. – С. 50. 24 Стенографічний звіт дискусії по докладу Скубіцького з приводу бур- жуазної Оглоблінської концепції українського історичного процесу, що відбу- лася в Києві в травні м-ці 1931 р. [машинопис] // ЦДАВО України, ф. 3561, 42 оп. 1, спр. 303, арк. 1–225. 25 Оглоблін О.П. Попередня рецензія на пр.: Окиншевич Л. Поміщицька кляса і шляхетський стан на Україні XVII–XVIII ст. (Знатне військове товарис- тво Гетьманщини) [автограф та машинопис, 7 квітня 1933] // ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр.197, арк. 105. 26 Там само. – Арк. 104 зв. 27 Там само. – Арк. 119. 28 Окиншевич Л. Націонал-демократична концепція історії права Укра- їни в працях акад. М.Грушевського // Україна. – 1932. – Кн. 1/2. – С. 93–109. 29 Його ж. Шлях до фашизму (Історично-юридичні праці М.Є.Слабчен- ка) // Там само. – 1932. – № 3. – С. 37–60. 30 Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні. – С.31–32. 31 Його ж. Лекції з історії українського права: Право державне: Доба станового суспільства. – Мюнхен, 1947. – С. 10–12. 32 Окиншевич Л. Наука історії українського права: Право державне // Україна. – 1927. – № 1/2. – C. 106. 33 [Окіншевич Л.] О-ч Л. Рец. на кн.: Крупницький Б. До методологіч- них проблем української історії / УВАН. Секція історична: І. Праці Конферен- ції історичної групи, 6 липня 1946. Авгсбург, 1946. 23 c. // Україна (Париж). – 1949. – № 2. – С. 137. 34 Див. про Л.Окіншевича: Odarchenko P. Lev Oleksandrovych Okinshe- vich,1898–1980 (Obituary) // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. – New York, 1978/1980. – Vol. 14, no. 37/38. – P 342; Я.П. [Падох Я.] Помер св. п. проф. Лев Окіншевич // Свобода (Джерзі– Ситі). – 1980, 21 листоп. – № 245. – С. 4; Водотика С.Г. Механізм реалізації політичної влади в Гетьманщині протягом другої половини XVII ст. в оцінці Л.О.Окиншевича // Укр. козацька держава: витоки та шляхи історичного роз- витку: (Мат–ли Четвертих Всеукр. істор. читань). – Київ–Черкаси, 1994. – C. 158–161; Лебедзева В. Леў Акіншэвіч пра гысторыю Беларусi // Спадчына. – 1996. – № 6. – С. 32–38; Ясь О. Лев Окіншевич та його есе «Між Заходом і Сходом» // Розбудова держави. –1997. – № 7/8. – C. 102–107; Лебедева В. Лев Окиншевич и Беларусь // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 1999. – Вип. 7. – С. 253–259; Одарченко П. Професор Лев Олександрович Окіншевич // Одарченко П. Видатні українські діячі. Статті. Нариси. – К., 1999. – С. 39–43; Партноў А. Леў Акіншэвіч – гісторык украінскі і беларускі // Беларускі Гістарычны Агляд. – Менск, 1999. – Т. 6, № 1/2. – С. 248–255; Яремчук В. Знавець Гетьманської держави (Лев Окіншевич) // Яремчук В. Призабуті постаті української історіографії ХХ століття: Біоісторіографічні нариси. – Острог, 2002. – С. 65–97. 43 35 О-ч Л. [Окіншевич Л.] Між Заходом і Сходом // Україна (Париж). – 1952. – № 8. – С.611–615. 36 Okinshevich L. History of Civilization of Eastern Europe in the Work of Arnold Toynbee // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. – New York, 1952. – Vol. 2, No. 2. – P. 305–315. 37 Акіншэвіч Л. Пра «Цывілізацыйныя Асновы» беларускага гістарыч- нага працэсу // Запісы Беларускага Інстытуту Навукі і Мастацтва (New-York). – 1953. – № 2. – C. 70–79. 38 Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні. – С.65–66. 39 Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах руко- пису. – Мюнхен, 1955. – С. 199. 40 Окіншевич Л. Вступ до науки про право і державу. – Мюнхен, 1987. – С. 46.

Циклічні візії історії в рецепції Лева Окіншевича

Institution

Ähnliche Einträge