Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1)

Проблема історії міст на німецькому праві є комплексною і міждисциплінарною. Над нею працюють як історики, так і юристи. Аналіз захищених в останні роки дисертацій та виданих монографій свідчить, що в українській урбаністиці питань залишається більше, ніж відповідей. Комплексно українські середньо...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Гошко, Т.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Проблемна історіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54694
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1) / Т. Гошко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 124-165. — Бібліогр.: 126 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-54694
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-546942014-02-04T03:15:04Z Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1) Гошко, Т. Проблемна історіографія Проблема історії міст на німецькому праві є комплексною і міждисциплінарною. Над нею працюють як історики, так і юристи. Аналіз захищених в останні роки дисертацій та виданих монографій свідчить, що в українській урбаністиці питань залишається більше, ніж відповідей. Комплексно українські середньовічні та ранньомодерні міста практично залишаються не вивченими. Тільки Львів, Київ та ще кілька міст дочекались дослідження своєї історії в різних аспектах. Нові світові історіографічні тенденції (ракурси, підходи, методи) лише частково і повільно доходять до української урбаністики. Але висновок цей попередній. The problem of history of cities, based on the German law, is a complex and interdisciplinary one. It is worked at by both historians and lawyers. An analysis of the dissertations and monographs, defended and published in the last years, testifies that in the Ukrainistics there are more questions left than answers. In fact the Ukrainian medieval and early modern cities are still out of complex studies. Only Lviv, Kyiv and some more cities managed too wait till their many aspekt history were researched. The new historiographic trends of the world (perspectives, approaches, methods) get to Ukrainian urbanistics only partially and slowly. However, it’s just preliminary conclusions. 2011 Article Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1) / Т. Гошко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 124-165. — Бібліогр.: 126 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54694 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблемна історіографія Проблемна історіографія
spellingShingle	Проблемна історіографія Проблемна історіографія Гошко, Т. Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1) Історіографічні дослідження в Україні
description	Проблема історії міст на німецькому праві є комплексною і міждисциплінарною. Над нею працюють як історики, так і юристи. Аналіз захищених в останні роки дисертацій та виданих монографій свідчить, що в українській урбаністиці питань залишається більше, ніж відповідей. Комплексно українські середньовічні та ранньомодерні міста практично залишаються не вивченими. Тільки Львів, Київ та ще кілька міст дочекались дослідження своєї історії в різних аспектах. Нові світові історіографічні тенденції (ракурси, підходи, методи) лише частково і повільно доходять до української урбаністики. Але висновок цей попередній.
format	Article
author	Гошко, Т.
author_facet	Гошко, Т.
author_sort	Гошко, Т.
title	Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1)
title_short	Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1)
title_full	Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1)
title_fullStr	Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1)
title_full_unstemmed	Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1)
title_sort	штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в україні (частина 1)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Проблемна історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54694
citation_txt	Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1) / Т. Гошко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 124-165. — Бібліогр.: 126 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT goškot štrihidosučasnoíukraínsʹkoíístoríografííístoríímístnamagdeburzʹkomupravívukraíníčastina1
first_indexed	2025-07-05T05:59:03Z
last_indexed	2025-07-05T05:59:03Z
_version_	1836785487364227072
fulltext	ПРОБЛЕМНА ІСТОРІОГРАФІЯ 124 Тетяна Гошко ШТРИХИ ДО СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ ІСТОРІЇ МІСТ НА МАҐДЕБУРЗЬКОМУ ПРАВІ В УКРАЇНІ∗∗∗∗ Зростаюча маса досліджень потребує періодичних історіо- графічних оглядів. «Наукова парадигма історіописання, яких би моделей вона не дотримувалась, хоча і здатна дати науковий, тобто раціонально пояснений образ об’єкта дослідження в його предметному представлені, все ж не спроможна забезпечити адекватного знання про об’єкт в цілому, оскільки певна кіль- кість рис і властивостей завжди залишатиметься поза вивчен- ням. Тому наукова історіографія завжди творить і творитиме «вибірковий» образ минулого, який порівняно швидко застарі- ватиме, перетворюючись на стереотип і поступаючись його но- вій версії, представленій під іншим «кутом зору»»1. Саме тому необхідно час до часу робити історіографічні огляди тієї чи ін- шої проблеми. Ясна річ, на сучасному етапі розвитку науки ми не можемо говорити про всеохоплюючі огляди будь яких аспек- тів історіографії, бо нині інформаційний простір зростає надто стрімко. Однак, навіть пунктирні окреслення певних етапів роз- витку науки дають можливість і побачити здобутки, і проаналі- зувати недоліки, і показати перспективи подальших студій. Як відомо, Україна в XIV–XVI ст. була розчахнута між двома державами – Польською Короною і Великим князівством Литовським, які згодом об’єднались у Річ Посполиту, а отже історія України цього періоду – це певною мірою історія цих держав. І якщо історія Литовської держави частково сприйма- лась українськими істориками ще з ХІХ ст., як щось органічно пов’язане з Україною, то про історію Польського Королівства і українські землі в його складі взагалі годі було говорити. Все це ∗ Перша частина статті. Друга частина буде вміщена у 22 випуску цього збірника. 125 було віддано на відкуп польської історіографії. Але і щодо ли- товського періоду в історії України досліджень було не так ба- гато, і це продовжували констатувати вчені від Антоновича і до Яковенко. Зокрема, ще в кінці ХІХ ст., у своїй статті «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362–1569)», Воло- димир Антонович резюмуючи досягнення вітчизняної історіо- графії щодо історії України XIII–XVI ст., насамперед у складі ВКЛ, писав: «З того часу, як закінчились відомості руських лі- тописів в кінці ХІІІ ст. і до появи нового циклу літописних і ар- хівних відомостей в другій половині XVI ст., історію Південної Русі ми звикли або обходити мовчанням, або, що значно гірше для історичної істини, окреслювати долю її кількома штрихами, що складаються з загальних місць і здогадок, які видаються за історичну характеристику, що нібито заснована на фактичних даних»2. Крім того, в офіційній історіографії панувала теорія про перетікання київської історії у московську, а відтак жодної своєї історії у цієї землі, що ще недавно була руською, бути не могло. Сам В.Антонович і його учні та послідовники чимало зробили для зламання цього стереотипу. Але період справді на- ціональної історіографії був надто короткочасним (звісно, з пер- спектив історії). Не виправили ситуацію і зусилля істориків на еміграції3. Ще в 90-х рр. ХХ ст. період XIV–XVI ст. був «тем- ними віками» для української історіографії4, виходили навіть окремі збірники під такою назвою5. Після Київської Русі відразу починалась доба козаччини (що засвідчують деякі тогочасні підручники). Як переконливо довела Катерина Кириченко, та- кою ж залишається ситуація і на початку нинішнього століття6. Ситуація, справді, не дуже змінилася в останні роки. Хоч, звісно, не можна заперечувати певний поступ на цьому шляху, та все ж, «праці українських вчених, присвячені історії Велико- го князівства Литовського займають у загальній масі сучасної історіографії надзвичайно маленьке, ледь помітне місце»7. Та, зрештою, збільшення питомої ваги досліджень історії України XIV–XVIII ст. ще не забезпечує якісних змін в цій області. Все це засвідчують історіографічні огляди, які були проведені за останні роки, і перш за все, ґрунтовна монографія «Українська 126 історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми», видана 2004 р. науковцями Львівського національного універси- тету під редакцією Леоніда Зашкільняка (стан вивчення давньої історії України (до кінця XV ст.) розглянула Ольга Щодра, а проблеми української історії XVI–XVIII ст. Андрій Заяць8). Тут окремими пунктами подано висвітлення проблем урбаністики і, в тому числі, історії права в українських містах, але це лише принагідні зауваги. Окремо питання сучасної української історі- ографії проблеми розвитку українських міст ранньомодерної доби підняв А.Заяць у своїй доповіді на ІІІ Міжнародному нау- ковому конгресі українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу», що відбувся в Луцьку 17–19 травня 2006 р.9 Це практично доповнений варіант розділу згада- ної монографії. На фоні доволі скромних досягнень української литуаніс- тики, не кажучи вже про історію українських земель, що пере- бували у складі Корони Польської, а також урбаністики, не вар- то і говорити про такі «дрібніші» проблеми, як маґдебурзьке право в українських містах у XIV–XVII ст., або, точніше, істо- рію міст на маґдебурзькому праві. Аналізуючи вивчення цієї проблеми в українській історіографії і порівнюючи його із здо- бутками польських істориків, ще в 1999 я вказувала на недоста- тньо глибокий рівень української історіографії в цьому питан- ні10. Звісно, з цього часу і в історико-правових студіях відбулись певні зрушення, з’явились серйозні, правда, поодинокі, дослі- дження, але, назагал, мало що змінилось. При тому, що теза єв- ропейськості України, доказом чого є маґдебурзьке право, нині є популярною, глибоких досліджень саме різних аспектів німець- кого права на українських землях вкрай бракує. Питання поширення маґдебурзького права в Україні, як і загалом в Центрально-Східній Європі, не є суто історичним. Воно лежить, перш за все, на стику історії і права (як, зрештою, і низки інших наук, пов’язаних з урбаністикою) і тому досліджу- ється як істориками, так і юристами, які бачать певну некомпе- тентність один одного. Якщо історики говорять про маґдебурзь- ке право в його історичному контексті і вписують його в канву 127 історичного розвитку держави, то юристи концентруються саме на правових сторонах питання. Відмінність у підходах до ви- вчення німецького права істориками і юристами дуже добре окреслив В.Кіселичник, і оскільки цілком погоджуюсь з його позицією, дозволю собі зацитувати: «Історики здебільшого роз- глядали міське право як санкціоноване державою право на са- моврядування, акцентуючи увагу на питаннях коли було надане Львову (можемо сказати «українським містам» – Т.Г.) маґдебур- зьке право, як воно застосовувалося, як повсякденне життя львівської громади співвідносилося з нормами права. Для істо- риків права ці питання є також важливими, але основою науко- вого аналізу є дослідження природи і джерел міського права, правотворчої діяльності самоврядних органів, змісту правових норм та механізмів їхньої реалізації. Отже, юристи схильні роз- глядати міське право як систему правових норм, які регулюють сферу життєдіяльності міської територіальної громади»11. До прикладу, характеризуючи судоустрій і судочинство в Україні (XVI – поч. XVII ст.) Олена Сокальська, нині вже кан- дидат юридичних наук, серед інших вказує на такі завдання сво- го дослідження: «Дати авторське тлумачення характеру судово- го процесу в українських судах, дослідити обсяг прав та обов’язків учасників судочинства; реконструювати етапи судо- вого процесу, порядок проведення розшукових, слідчих та судо- вих дій; уточнити і узагальнити основні фактори, що зумовили зміни в українському судочинстві, напрямки та характер його еволюції»12. Навряд чи така фразеологія можлива в суто історичних студіях. Ще одна ремарка стосовно відмінностей підходів істо- риків і юристів: слід робити різницю між вивченням самого пра- ва і міста, що жило за його нормами. У першому випадку ми можемо говорити лише про певні норми права і діяльність окремих правових інституцій, а в другому йдеться про функціо- нування всієї урбаністичної системи, що розвивалась у певному правовому полі, в даному випадку, за німецьким зразком. І в такому широкому контексті історики, як правило, і підходять до даної проблеми. Тут показовою є відповідь Н.Білоус своїй реце- 128 нзентці Т.Лютій (яка зазначила, що історико-топографічні студії мало придатні для застосування у правничій розвідці13): «моя монографія не є «правничою розвідкою» – вона присвячена со- ціальним аспектам історії київської міської громади, яка функ- ціонувала на основі норм маґдебурзького права в окреслений період, про що, зрештою, повідомляє назва книги та анотація до неї»14. Це можна достосувати до багатьох власне історичних до- сліджень міст на німецькому праві. В цьому якраз привабливість таких інтердисциплінарних проблем: вони багатогранні і можуть бути розглянуті з різних сторін.. Це стосується не лише проблеми права, але і урбаністи- ки в цілому, адже, як слушно зауважила Ярослава Верменич: «урбаністика разом з дотичними до неї галузями соціального знання дедалі більше еволюціонує у бік засвоєння міждисциплі- нарних підходів: місто розглядається і як складний соціокульту- рний організм, і як результат тривалої еволюції міського соціу- му у напрямі оволодіння функціями концентрації населення і капіталу, виробничих, задоволення різноманітних потреб то- що»15 (такі нові підходи до аналізу сутності урбанізаційних про- цесів останнім часом відшуковує соціосинергетика16). І взагалі, «у визначенні міста слід виходити насамперед від способів са- моорганізації городян і їх специфічної самосвідомості»17. Зрештою, своєрідним доказом цієї міждисциплінарності урбаністики загалом є хоча б те, що «згідно з Європейською ха- ртією міст (1992) існує дві концепції міста – як археологічного, топографічного, містобудівного осередку людської життєдіяль- ності і як історичного та юридичного явища, яке забезпечує фу- ндаментальне ядро (фокус) суспільного життя»18. Причому ця двоїстість міста проявляється вже від самих його початків. Як пише Я.Верменич, «сучасна урбаністика активно послуговуєть- ся поняттям «локаційний процес», що означає стадіальність у розвитку міського поселення – від ухвалення кимось рішення про закладання міського осередку до забезпечення його норма- льного функціонування. Поширення локаційної концепції нада- ло особливої ваги питанню локаційних привілеїв – дозволів вла- ди на заснування міст або надання їм особливих прав. І хоча ба- 129 гато міст згадується в джерелах раніше, ніж вони дістали такі привілеї, нерідко саме останні визначають офіційні дати здобут- тя міського статусу»19. І саме історико-правові студії в галузі урбаністики є чи не визначальними. З ними пов’язані найрізно- манітніші аспекти життя міст20. Відтак, беручись за історико-правові проблеми, важко не перейти межу своєї компетентності і не заблукати між історією і правом, бо «міждисциплінарність має свої пастки, породжуючи, поміж іншим, небезпеку своєрідної «недодисциплінарності»»21. А оскільки проблема маґдебурзького права є міждисциплінар- ною, то говорячи про її історіографію, слід аналізувати доробок не лише істориків, а і юристів. Перші спроби такого аналізу вже робляться. Тут варто згадати історіографічний огляд дніпропет- ровського дослідника Олега Дячка22, де він аналізує власне пра- вовий контекст історичних студій. Це, насамперед, дослідження, пов’язані з вивченням Литовських Статутів, підкоморських, тре- тейських, полюбовних (мирових) судів, інституту свідків у су- довому процесі тощо. Один із аспектів, який аналізує О.Дячок – дослідження маґдебурзького права в українських містах. Однак цей огляд настільки некваліфікований, що хочеться закид, який автор робить іншим дослідникам – «брак історичної освіти»23 – переадресувати йому. Огляд досліджень німецького права у міс- тах О.Дячок з невідомої причини починає з аналізу роботи П.Гураля24, де розглядається волосна громада та її роль в систе- мі самоврядування в період входження українських земель до складу ВКЛ. При цьому О.Дячок не помічає того факту, що майже в кожному номері «Вісника Львівського університету», де опублікована стаття П.Гураля, публікуються більш предметні і значно більш цікаві з огляду на проблему німецького права дослідження (М.Кобилецького, В.Кіселичника та інших). В цей коротенький історіографічний огляд цілком випадково потрапи- ла компілятивна стаття Е.Горяна, яка з огляду на задекларовану проблематику і обсяг просто не могла нічого нового сказати конкретно про систему права в українських містах25. З робіт В.Кіселичника, який, до речі, професійно займається питаннями самоврядування Львова ХІХ ст., згадано маленьку популяриза- 130 торську статтю «Про надання українським містам у XIV– XVII ст. маґдебурзького права»26, а серед великого академічного доробку М.Капраля помічено лише невеличку популярну статтю з приводу порівняння львівської і київської маґдебургії, опублі- ковану ще 2002 р.27, що, на мій погляд, є просто кричущим про- рахунком в історіографічному огляді (навіть якщо йдеться лише про юридичні часописи), оскільки це не дає можливості адеква- тно оцінити міру дослідженості проблеми. Однак, незважаючи на ряд зауважень до студії О.Дячка, з основним її висновком можу цілком погодитись: «…рівень історико–правових публіка- цій залишає бажати кращого. Чимало робіт є компілятивними. Залучення історичних джерел залишається спорадичним, хоча слід зауважити, що в цьому аспекті є суттєвий поступ – частина дослідників звертається як до опублікованих, так і до архівних джерел. Загалом же можна повторити побажання, висловлене автором даної статті (О.Дячком – Т.Г.) ще у 2000 р.: «Джерельна база навіть кращих самостійних досліджень може бути істотно розширена. Для цього потрібно, щоб юристи… ретельніше зна- йомилися з джерелознавчими, археографічними, історіографіч- ними дослідженнями, історичними роботами, які нерідко міс- тять аспекти розвитку держави і права, архівними путівника- ми…»»28. Можу лише додати, що не зашкодило б знайомитись не лише з путівниками, але і самими архівними фондами. Спра- вді, юристи рідко завдають собі клопоту зазирнути в джерела, бодай і опубліковані, не кажучи про архіви (хоч є і приємні ви- нятки). Однак у них є суттєва перевага – вони добре знають за- гальні принципи права і судової системи. І власне тому і істори- ки, і юристи мають добре знати доробок один одного, а сьогодні часто трапляється так, що завдяки численним науковим відря- дженням, фінансованим із Заходу, дослідники краще знають іноземну літературу з досліджуваної проблеми, аніж доробок своїх співвітчизників. Очевидно, всеохоплюючий і вичерпний огляд історіогра- фії німецького права в Україні дати не вдасться, хоча б з тієї простої причини, що за останні 20 років у нас виникло чимало нових наукових інституцій, і не стільки історичного, скільки 131 юридичного профілю. Багато з них видають свої окремі наукові збірники, і не виключено, що саме там публікуються якісь нові розробки з даної проблеми, особливо, якщо врахувати, що пи- тання місцевого самоврядування нині є досить популярним, а отже і його історія теж не пасе задніх серед проблем, що вивча- ються дослідниками. А оскільки наші бібліотеки через певні фі- нансові проблеми не достатньо добре комплектуються сучасни- ми виданнями, особливо регіональними, а ті в свою чергу рідко потрапляють в Інтернет, то відстежити всі ці публікації вкрай важко, а часом просто неможливо. На жаль, інформованість українських дослідників бажає кращого. Інша річ, що ці роботи провінційних істориків (прошу вибачення в колег за такий тер- мін, зрештою, і Львів стосовно Києва є теж провінцією) часто не відповідають високим вимогам науковості29. Своєрідним лакмусовим папірцем дослідженості проблеми є захищені в останні роки дисертації. Не буду детально аналізува- ти написані в останні роки праці, окреслю лише загальну картину. Переглянувши репертуар авторефератів дисертацій історичного (1820 позицій) та юридичного (4000) профілю, захищених у 2000–2009 рр., я дійшла досить невтішних висновків. Здебільшо- го піднімається проблематика Львова і Києва або якісь загально- історичні питання, як, наприклад, питання німецької колонізації та колонізації на німецькому праві у висвітлені польських істори- ків, що серед інших було підняте у дисертації Ганни Хлібовської «Польсько–німецькі відносини другої половини Х ст. – початку XIV ст. у сучасній польській медієвістиці»30. Привертає увагу і дисертація Світлани Ковальової «Ево- люція судової системи і судочинства на українських землях Ве- ликого князівства Литовського»31, написана під керівництвом відомого дослідника П.Музиченка і захищена в Одесі 2004 р. Поставлена в дисертації проблема справді актуальна. Тут роз- глядаються такі питання, як виявлення зв’язку еволюції судової системи з еволюцією державного суспільного життя ВКЛ, сис- тематизація видів судів, їх класифікація, реконструкція видів судів, уточнення їх генези, встановлення основних напрямків та характеру еволюції судового процесу, визначення співвідно- 132 шення споконвічного та запозиченого в судовій системі та судо- вому процесі ВКЛ. Судова реформа 1564–1566 рр. розглядається як наслідок природної еволюції судоустрою Литовсько–Руської держави. Авторка цілком вмотивовано поділяє суди ВКЛ на дві категорії – державні та недержавні. Державні суди репрезенто- вані центральними судами (судом великого князя і судами за його дорученням) та регіональними. До недержавних судів від- несено: номінальні, церковні, третейські та полюбовні, копні суди, суди в містах з маґдебурзьким правом, суди для інородців. Авторка цілком слушно зауважила, що «недержавні суди не утворили певної системи, а залишалися, скоріше, низкою стано- во–територіальних судів. Однак зміни у них відбувалися «зни- зу», з ініціативи самого населення (щоправда, переважно суспі- льної верхівки), і функціонування саме недержавних судів спри- яло швидкому та ефективнішому подоланню правового нігіліз- му, формуванню певної поваги та інтересу до права і суду». Са- ме ж маґдебурзьке право «в українських землях було значною мірою модифіковано під впливом місцевого права». Безпосере- дньо функціонуванню маґдебурзького права в дисертації С.Ко- вальової присвячено п’ятий підрозділ «Суди в українських міс- тах з маґдебурзьким правом» третього розділу «Недержавні су- ди на українських землях Великого князівства Литовського: мі- сце і роль в судовій системі». Однак тут авторка виділяє лише такі типи судів, як бурграфський, поточний і вилочний, що не дає можливості показати весь спектр маґдебурзького судочинст- ва. Разом з тим, що слушно, певна увага присвячена цеховому судочинству. Окремо вказано на утвердження практично необ- меженої судової компетенції війта (що характерно було далеко не для всіх міст – Т.Г.) та змішування функції ради та лави. У судовій практиці, як зазначає С.Ковальова, німецькі правові норми підмінялись руськими, і ці чинники сприяли інтегруван- ню міщанської верстви в суспільне життя князівства. З цим теж не завжди можна погодитись, бо міста насправді були доволі замкнутими корпораціями (можливо менш відособленими ніж західноєвропейські), і мали відмінні від земських інтереси. Окремо слід згадати четвертий розділ дослідження С.Ковальової 133 «Судовий процес на українських землях ВКЛ», де детально і фахово розглянуто учасників судового процесу, його етапи, сис- тему судових доказів (як один із них виділено присягу, що мала особливе, сакральне значення для тогочасного суспільства), ви- несення судового рішення і забезпечення його виконання. В ці- лому досить позитивне враження від фахового і справді глибо- кого дослідження С.Ковальової псує зроблений нею доволі кон’юнктурний висновок: «Дотримання русько-українських правових традицій Великого князівства Литовського протягом всього незалежного існування Литовсько-Руської держави свід- чить, з одного боку, про певну досконалість українського права, з іншого – про здатність його пристосовуватись до нових суспі- льно-державних умов, а також сприймати запозичений досвід, зберігаючи при цьому свій національний характер. Зазначимо, що запозичення набували в українських землях характерного для української правосвідомості демократичного забарвлення (так, наприклад, станові шляхетські суди, запозичені в Польщі, трансформувались в надстанові; в українських маґдебургіях дія- ли суди міської общини тощо). Безумовно, демократія і особисті права в період, який розглядається, існували лише для магнатсь- ко–шляхетської верстви; права «посполитих», особливо після Люблінської унії, зменшувались в зворотній пропорційності, отже, демократія в українських землях Великого князівства Ли- товського мала обмежений характер. Але навіть обмежена де- мократія Литовсько-Руської держави становила яскравий конт- раст із абсолютизмом, який протягом XVI ст. формувався в кра- їнах Західної та Центральної Європи. Суспільство Великого князівства Литовського зберігає демократичні риси не з причи- ни запізнілого формування капіталістичних відносин, а завдяки міцній правовій національній основі»32. Важко погодитись із твердженням про досконалість українського (напевне, точніше було б говорити звичаєвого) права, і про його національний ха- рактер і про демократичність. Конкретніших проблем німецького права стосуються кіль- ка дисертацій. Це, насамперед, роботи М.Капраля33 та Н.Бі- лоус34, на підставі яких вийшли поважні монографії. Справді 134 вагомою і добре документованою є монографія М.Капраля «Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини)», що вийшла 2003 р. і стала основою докторату авто- ра. Історик проаналізував правове становище національних гро- мад Львова, їх взаємини, розглянув демографічні процеси у міс- ті, етнічний склад населення, міграції до міста, міську націото- пографію та міграційні процеси у Львові в XVI–XVIII ст. Ця робота була оперта на добре знання джерельної бази Львова, що засвідчили видані М.Капралем збірники львівських привілеїв35, і абсолютно слушно зауважила Н.Білоус у своїй рецензії, що «вихід у світ кожного із згаданих томів став справжньою подією в українській археографічній практиці»36. Високий фаховий рі- вень автора та блискуче володіння архівним матеріалом демон- струють і інші його роботи37. М.Капраль ввів у науковий обіг термін «націотопографія», під яким він розуміє елемент соціо- топографічного методу, що дозволяє накласти соціальну, а в да- ному разі, національну структуру, на просторовий розвиток міс- та38. Власне цей термін якнайкраще визначає галузь теперішніх наукових інтересів історика. Окремі аспекти львівської маґдебургії на доброму джере- льному матеріалі висвітлено у дисертаціях Ореста Зайця39 та Степана Білостоцького40. О.Заяць, зосередив свою увагу на пи- танні набуття міського громадянства Львова XV–XVIII ст. за даними реєстрів прийняття до міського права. Він не був пер- шим у цій проблематиці (варто хоча б згадати дослідження А.Гілевича41) і не залишається єдиним (у 2005 р. побачила світ двохтомна робота польського дослідника А.Янечека про реєстри прийняття до міського права Львова 1388–1783 р.).42 І все ж до- слідження О.Зайця заслуговує на увагу всіх, хто цікавиться і іс- торією Львова і, ширше, історією українських міст на маґдебур- зькому праві. Зрештою, важливим є той факт, що у Львові збері- гся досить широкий спектр реєстрів прийняття до міського пра- ва, і їх джерельна вартість досить висока, хоча б через те, що для українських міст, окрім Львова, відомі лише реєстри громадян Кам’янця-Подільського і то лише за кілька років першої поло- вини XVIII ст.43 Отже, висновки, зроблені на базі львівських 135 джерел, дають можливість ширше говорити про міста на маґде- бурзькому праві, і зокрема, про процес набуття і втрати міського громадянства. Все це досить детально проаналізовано в шести розділах дисертації О.Зайця. Як зазначив сам дослідник у авто- рефераті, він «вперше в українській історіографії комплексно дослідив питання міського громадянства як правового інституту протягом усього часу його існування (підкреслення моє – Т.Г.) у поєднанні із статистичним аналізом [списків] новоприйнятих громадян. Автором докладно проаналізовано суть та види львів- ського міського громадянства, станове походження новоприйня- тих громадян, відтворено механізм отримання та втрати львівсь- кого громадянства, станове походження новоприйнятих грома- дян, відтворено механізм отримання та втрати львівського гро- мадянства. При дослідженні динаміки поповнення львівської міської громади, географії походження прибулих, етнічного, конфесійного та професійного складу новоприйнятого міщанст- ва, удосконалено та деталізовано статистичні підрахунки. Пере- глянуто та спростовано окремі застарілі та помилкові тверджен- ня попередніх дослідників»44. Окрім того, О.Заяць проаналізував випадки прийняття до міського права неповнолітніх та жінок, розділив ширше та вужче значення терміну «міське громадянст- во», вказав на різні типи присяг, які приносились новообраними городянами, хоч і зазначено, що реєстри були спільними, про- аналізував величину вступних внесків, підрахував середню ін- тенсивність набуття міського права тощо. Серед ряду інших ви- сновків, які були зроблені О.Зайцем слід згадати те, що львівсь- ка громада поповнювалась в основному представниками міщан- ського стану, але в деяких випадках – селянами та шляхтою; се- ляни найактивніше поповнювали лави міщанства у XVI ст., а в XVII ст. – спостерігається значний спад; вихідці із шляхетського стану були найменше представлені серед львівських громадян. При тому, до міського права не приймали духовенство. В етніч- ному плані на початку XV ст. в місті повністю домінували німці, але вже з другої половини цього століття чисельність поляків, українців та вірмен зростає. Суттєво кількість українців збіль- шується у XVI ст., а вірмен – у XVII ст. Отже, як вважає 136 О.Заяць: «міське громадянство було своєрідним фільтром, який мав допускати до міської громади «кращих» людей – із доброю славою та законним походженням, забезпечених фінансово (адже для цього потрібно було не лише сплатити внесок, але й набути досить дорогу нерухомість у місті), і таким чином сфор- мувати своєрідний привілейований прошарок міських жителів. До цього прошарку, окрім владної та фінансової еліти, входили ще й широкі ремісничі кола, а також дещо менш привілейоване некатолицьке населення»45. І з цим важко сперечатись. Дисертація С.Білостоцького теж стосується львівських проблем. Автор розглядає кримінальне судочинство міста XVI– XVIII ст. на основі матеріалів міського війтівсько-лавничого суду. Хронологічні рамки дослідження зумовлені тим, що саме в цей час використовували інквізиційний процес при розгляді злочинів. Дисертація написана на міждисциплінарній основі, у контексті положень загальної теорії права, історії та теорії кри- мінального права (матеріального і формального), історії держа- ви і права України. Метою даного дослідження, як зазначає ав- тор, є «вивчення історії кримінального судочинства міста Льво- ва XVI–XVIII ст. за допомогою аналізу становлення та розвитку військово–лавничого суду Львова, як носія судової влади тери- торіальної громади та його місця в загальнодержавній судовій системі; принципів тогочасного кримінального судочинства; впливу судової влади на розвиток правосвідомості та стан пра- вової культури тогочасного суспільства»46. С.Білостоцький на прикладі діяльності судових інституцій Львова з’ясовує, які ді- яння трактувалися як злочин, види злочину; встановлює, які ви- ди покарань застосовувались війтівсько–лавничим судом Львова за вчинені злочини та їх відповідність чинним тогочасним нор- мам права; визначає коло посадовців міських органів влади, які здійснювали правосуддя; досліджує стадії та особливості кримі- нального процесу XVI–XVIII ст. в містах, де діяло маґдебурзьке право; встановлює види доказів та предмет доказування в зале- жності від виду злочину; з’ясовує причини вчинення злочинів у XVI–XVIII ст. Приємно відзначити, що С.Білостоцький вводить в науковий обіг деякі маловідомі та неопубліковані документи, 137 пов’язані з організацією та діяльністю війтівсько-лавничого су- ду Львова, що, як зазначалось вище, не так вже й характерно для робіт юридичного профілю. У своїй дисертації дослідник дає цікаву класифікацію джерел права, і, що особливо привертає увагу, виділяє застосування звичаєвого права в міських судах та вплив канонічного права на діяльність кримінального суду. С.Білостоцький доводить, що в основу розслідування злочинів, його стадій, розуміння доказів і доказування, тлумачення злочи- ну і покарання було покладено теологічну концепцію права, су- довий процес ґрунтувався на модернізованих засадах канонічно- го інквізиційного процесу47. Дисертант окремо висвітлює діяль- ність війтівського, гайного поточного, гайного гостинного та гайного гарячого (кримінального) судів, розглядає діяльність війта, лавників, судового писаря, возного. В окремому підрозді- лі розглянуто правовий статус окремих учасників кримінального процесу: скаржника, потерпілого, підозрюваного, обвинуваче- ного, інстигатора, прокуратора. Цілком обґрунтовано у виснов- ку автор зазначає: «Львів XVI–XVIII ст. – місто у якому кримі- нальне судочинство будувалось на усталених в Європі нормах права, що характеризувалися жорстокістю та частково контра- версійністю. На відміну від міст Речі Посполитої та Європи, практика застосування цих норм війтівсько-лавничим судом Львова характеризувалася більшою гуманністю та розважливіс- тю. Підтвердженням зазначеному є відсутність «чорної книги злочинів», вироків у справах, так званого, «удаваного зла» (чак- лунство, знахарство, єретицтво). Львів та його система права становили невід’ємну складову європейської правової системи та культури»48. Роботу суттєво доповнюють додатки (загальним обсягом – 52 сторінки). Правда деякі твердження С.Білосто- цького залишаються сумнівними, а можливо просто недостатньо продуманими. Наприклад, автор твердить, що отримуючи «пра- во на міське самоврядування та судочинство» міста «долуча- ються до європейського процесу розвитку місцевих демокра- тій»49. Або ж залишається незрозумілим, в який спосіб результа- ти даного дослідження «можуть бути використані у проведення реформи кримінального судочинства в Україні»50. Але в цілому 138 дослідження С.Білостоцького виконане на високому справді фаховому рівні. Залишається лише сподіватися, що ці дослідження О.Зай- ця та С.Білостоцького буде перероблено в окремі монографії, адже саме в такий спосіб вони вже в повному обсязі, а не лише на рівні авторефератів, можуть стати доступними для більшості дослідників. Джерелознавчий аспект львівської маґдебургії піднято у дисертації Миколи Ільківа-Свидницького «Готичне письмо у канцелярії Львівського магістрату кінця XIV – першої половини XVI ст.»51. Джерельною базою даної роботи стали фінансові або рахункові книги львівського магістрату, а також одна з книг за- пису протоколів про результати виборів до міських урядів, і осіб, яким надано міське громадянство. На основі аналізу цих джерел автор доходить висновку, що готичне письмо не нале- жало до природних явищ української культури пізнього серед- ньовіччя та ранньомодерного часу. Розширення видового спект- ру готичного письма пов’язане з формуванням міських канце- лярських форм Львова у другій половині XIV ст. Поряд із вико- ристанням традиційних готичних курсивів, міські писарі засто- совували книжкові форми готичного письма або формували нові еклектичні різновиди з домінуванням книжкової графіки. У XV ст. з’являється біглий курсив. Ренесансна реформа письма на початку XVI ст. мала спорадичний і несистемний характер. Вона лише сприяла активнішому використанню готико-гумані- стичного письма і його стилевих різновидів. Це дослідження М.Ільківа-Свидницького мало би значно полегшити майбутнім дослідникам роботу з магістратськими матеріалами. За чисельністю дисертаційних розробок Львову не посту- пається Київ. Функціонування київської маґдебургії детально проаналізувала Н.Білоус, і не тільки у вже згаданій монографії, але і у захищеній перед тим дисертації52 та у численних статтях, опублікованих по ходу роботи. Не буду детально зупинятися на монографії Н.Білоус, оскільки вона була досить ретельно про- аналізована М.Капралем53, а також Т.Лютою54, рецензія якої, можливо, не завжди справедлива, на що вказала у своїй відпові- 139 ді Н.Білоус55, але містить загалом досить правильні висновки щодо цієї роботи: «Це перша спроба аналітичного дослідження з історії маґдебурзького права у Києві; розлоге цитування приві- леїв та документів київської маґдебургії наближає нас до видан- ня корпусу документів на цю тематику; структура праці наво- дить на ідею дослідження окремих аспектів діяльності київської влади (наприклад, шинкування); представлені у переліку війтів персоналії заслуговують на окремі видання»56. Особливо хочу наголосити на тому, що Київ уже давно потребує публікації йо- го найважливіших привілеїв (першим кроком до чого, звісно, є вже укладений їх реєстр57), і думаю, що фах і досвід цілком дає можливість саме Н.Білоус зайнятись цією вкрай необхідною справою. Це, можливо, навіть важливіше, ніж дослідження низ- ки інших проблем, пов’язаних із міським самоврядуванням українських міст. Говорячи про дослідження історії Києва, варто згадати ка- ндидатську дисертацію Ростислава Сегеди «Київ у державній системі Речі Посполитої 1569–1648 р.», захищену у 2007 р. Тут 70 років перебування Києва у складі Речі Посполитої розглянуто не як аномалію, що часто траплялось у історіографії, а як зако- номірний період історії міста. Звісно, ця робота лише опосеред- ковано стосується проблеми маґдебурзького права, але разом з тим, вона дає можливість на досить невеликому часовому відти- нку побачити специфіку київської ситуації. Тут піднято такі ва- жливі проблеми як геополітична роль Києва у системі міждер- жавних відносин у Східній Європі в другій половині XVI – пер- шій половині XVII ст.; з’ясовано особливості економічно- правового розвитку міста Києва, виходячи з його статусу у Ли- товсько-польській державі; вперше у вітчизняній історіографії проведено комплексне дослідження міста Києва як структурної одиниці Речі Посполитої; показано складні взаємини міста з ко- заками; встановлено персональний склад посадовців вищої, се- редньої та нижньої ланки воєводської адміністрації; зроблено комплексний аналіз релігійного життя без упереджень до будь- якої конфесії. Автор у першому розділі роботи досить детально проаналізував стан і ступінь дослідження київської проблемати- 140 ки в історіографії та рівень і повноту її джерельного забезпечен- ня. Висновки, зроблені Р.Сегедою добре підкріплені джерель- ними студіями. Звертає на себе увагу третій розділ дисертації Р.Сегеди, «Роль міста Києва у політичному житті Речі Посполи- тої»58, де проаналізовано, серед іншого, непрості стосунки запо- різького козацтва з міщанами. Автор зазначає: «Абсолютна бі- льшість населення Києва – урядовці, міщани намагалися під- тримувати центральну владу, остерігаючись козацької агресії. Проте географічне розташування міста, яке не могло не опини- тися в ареалі діяльності запорізького козацтва, змушувало до постійного здійснення контактів козацтва з Києвом як урбаніс- тичною системо»59. У четвертому розділі проаналізовано особ- ливості економічно-правового та релігійного розвитку міста в складі Речі Посполитої. Насамперед автор звертає увагу на еко- номічні преференції Києва цього періоду та на окремі київські юридики, а також різні юрисдикції київських міщан, які саме і перешкодили, на думку автора, утворенню в Києві потужних іноетнічних (єврейської та вірменської) громад. Р.Сегеда наго- лошує на такій цікавій особливості Києва цього періоду, що в ньому «замкові міщани були представлені в основному ремісни- ками і переважали магістратських кількісно, проте вони посту- палися більш багатим і згуртованішим магістратським міщанам, серед яких досить потужною стала купецька верства. Це непря- мо підтверджується тим, що всі тогочасні київські війти похо- дили з купецького середовища»60. Загалом дисертація Р.Сегеди цікава, насамперед, не досить традиційним підходом до урбаніс- тичних студій – за основу береться не окрема проблема, а цілий комплекс урбаністичної системи на певному часовому проміж- ку. Як і годиться, тема дисертації була апробована у низці ста- тей, серед яких, з огляду на питання правової організації міста можна згадати лише кілька – студії про взаємини Києва із запо- розькими козаками в останній третині XVI ст.61, про один із до- кументів з історії Києва XVI ст.62 та про номенклатуру вищих посадових осіб Києва в епоху Речі Посполитої63. Добрим винятком з цієї львівсько-київської традиції є ди- сертація Ганни Доманової «Чернігівський магістрат: структура 141 та основні напрямки діяльності (друга половина XVII– XVIII ст.)». Авторка, говорячи про джерела даного дослідження поділяє їх на законодавчі та публічно-правові акти, приватно- правові акти, описово-статистичні джерела та джерела наратив- ні64. Така класифікація при певній корекції в кожному окремому випадку могла б бути зразковою. Г.Доманова проаналізувала статус і структуру Чернігівського магістрату, систему виборів міських урядовців та їх повноваження, визначила обсяг і характер земельних володінь Чернігівського магістрату; з’ясувала чисель- ність та соціально-економічне становище чернігівського міщанс- тва, висвітлила основні напрямки діяльності міського уряду, сха- рактеризувала взаємовідносини магістрату з представниками українських та російських державних установ. Взагалі Чернігів- ський магістрат, підвалини якого були закладені привілеєм Сигі- змунда ІІІ від 27 березня 1623 р., вперше став об’єктом комплекс- ного дослідження. Його самоврядна організація цікава ще й тим, що Чернігів був одним з небагатьох лівобережних міст, які протя- гом другої половини XVII–XVIII ст. зберегли свій самоврядний устрій, оскільки він був неодноразово конфірмований царськими грамотами та гетьманськими універсалами, що, однак, не гаран- тувало справжнього дотримання прав та привілеїв міщан. Окрім того, Чернігів репрезентує міста Лівобережної України, для яких характерною була наявність лише однієї колегії – ради, що скла- далась з кільканадцяти обраних урядовців. Відтак маґдебурзький устрій Чернігова, як і багатьох інших міст, відмінний і від київсь- кого, і від львівського зразка. Ба більше, «негативний загалом досвід співіснування у Чернігові станових за своєю природою міщанської та козацької управ (що мало б стати предметом окремого дослідження – Т.Г.) наочно продемонстрував соціаль- ну незбалансованість державної системи Гетьманщини, що не- минуче підважувало її підмурки і послаблювало позиції у на- пруженому політичному протистоянні з сусідами. На прикладі Чернігова стає очевидним той факт, що спроби гетьманського уряду врегулювати стосунки між міщанською та козацькою спі- льнотами виявилися недостатньо ефективними»65. Опираючись на результати свого дослідження Г.Доманова виділяє чотири 142 періоди в історії чернігівського магістрату: 1) 20–40-і рр. XVII ст., коли було започатковано створення системи міського самоврядування під владою королівського уряду Речі Посполитої; 2) друга половина XVII ст., коли відбулося юридичне офо- рмлення самоврядного статусу міста за нових соціально-полі- тичних умов, розгорнулося суперечливе співробітництво магіст- рату з урядовими інституціями Гетьманщини і Московщини; 3) перша половина XVIII ст., коли особливо загострилось протистояння чернігівського магістрату та чернігівської полко- вої канцелярії, що негативно позначилось на розвитку міста; 4) середина 60-х – перша половина 80-х рр. XVIII ст. – пе- ріод, що був позначений спробами налагодження діалогу з но- вими урядовими установами і поступовим економічним зро- станням66. В ході роботи над дисертацією Г.Доманова підготувала і опублікувала низку цікавих статей, що розкривають і деталізу- ють історію чернігівського магістрату, більшість з яких припа- дає саме до період останнє десятиліття67. Але оскільки практич- но всі вони публікувались в регіональних виданнях, то залиша- ються майже невідомими широкому загалу. До історіографії проблеми правової організації українсь- ких міст слід залучити і дотичні до цієї проблеми досліджен- ня, зокрема ті, що стосуються питань соціотопографії міст- маґдебургій. Власне без елементів соціотопографічних і націо- топографічних студій не можна говорити про дослідження пра- вового поля міст в певний історичний період, адже локація міста на німецькому (маґдебурзькому) праві здійснювалась у двох ас- пектах: правовому (отримання привілею) та просторовому (фі- зичне заснування міста або його перепланування). Зрештою, право у місті – це не тільки правові норми, але ще й їх застосу- вання у житті людей, які це місто замешкують. Найкраще окрес- лила зв’язок соціотопографічних студій із проблемою дії маґде- бурзького права у містах Мар’яна Долинська, коли у відповідь на риторичне запитання Т.Лютої в її рецензії на книгу Сергія Климовського: «невже маґдебурзьке право мало поширюватись 143 на подільські клуні та сажі?», відповіла: «Може прямо на шпіх- ліри та хліви маґдебурзьке право й не впливало, але на землю, ділянку, парцелю, де вони стояли поруч із мешкальним будин- ком, його дія повинна була розповсюджуватись. Бо якби геомет- ричні виміри нерухомої власності не були регламентовані, то важко було б врегулювати податок на неї: адже в «класичних» локаційних містах парцеля (curia, area) служила одиницею вимі- ру чиншу»68. Отже, нехтувати доробком колег, які займаються соціотопографічними студіями, якщо аналізуємо вивчення маґ- дебурзького права в українських містах, просто неприпустимо. Історико–топографічні підходи, які передували власне со- ціотопографічним, свого часу дали «нове дихання» вітчизняно- му містознавству69. Їх фундамент заклав ще у 70-х рр. минулого століття Петро Толочко70. Його робота, за висловом М.Долин- ської, стала «класичним зразком конкретного дослідження істо- ричної топографії великого міста»71. І хоч монографія П.Толо- чка в основному спирається на дані археологічних досліджень, однак він наголошує, що подібні студії передбачають викорис- тання інтердисциплінарних методів і баз даних. Продовженням досліджень історичної топографії Києва є монографія доктора історичних наук Гліба Івакіна72 і дисертаційні роботи його учнів – Сергія Климовського та Олени Попельницької, які вже нале- жать до аналізованого періоду. Втім, межа між історичною то- пографією та соціотопографією ще не виразна, оскільки останнє поняття досить молоде. Хоч Я.Верменич твердить, що вперше його ввів у науковий обіг Ярослав Дашкевич у 1987 р.73, однак ближчим до істини видається твердження, що останній лише конкретизував його дефініцію і впровадив у широкий вжиток в українській науці. Під соціотопографією Я.Дашкевич розумів «дослідження урбанізаційних процесів з точки зору взаємо- зв’язків між соціальною структурою населення та місцем його проживання»74. Своєю чергою М.Долинська, яка зробила ваго- мий внесок у цю галузь урбаністики, визначає соціотопографію як міжгалузевий метод дослідження у системі історичних дис- циплін, який передбачає нанесення результатів досліджень соці- альної історії на топографічну підоснову75. Варто відзначити, що 144 термінологічна суперечка про межі між соціотопографією та історичною топографією триває. Нез’ясованість місця соціото- пографії в системі наук підтверджується її класифікацією (за системою конгресу США) між історичними та соціальними нау- ками. Досить вдалу спробу розв’язати цю методологічну й тер- мінологічну проблему здійснила М.Долинська у своїй докторсь- кій дисертації і, відповідно, у монографії76. І тут видається до- сить недоречним іронічне зауваження С.Климовського, що М.До- линська вирішила «стати Верховної жрицею методу Соціотопо- графії і взяти на себе місію остаточно вирішити: хто в Україні правильно вживає термін «соціотопографія», а хто – ні»77. Га- даю, що доктор М.Долинська на сьогодні справді найкомпетен- тніша і найдосвідченіша серед українських дослідників у царині не лише історичної топографії, а й соціотопографії міст. Термін «соціотопографія» з’являється в назвах дисертацій ще в 90-ті рр. минулого століття. Крім роботи С.Климовського78, варто назвати кандидатські дисертації М.Долинської79 та М.Кап- раля80. Останній соціотопографічну проблематику продовжує розвивати в окремих статтях81, де він не просто декларує, але і здійснює соціотопографічний аналіз на рівні вулиць і кварта- лів, визначає соціальний склад населення і його майновий стан, а також на мікроісторичному рівні визначає етнічну приналеж- ність кожного власника середньоміського домоволодіння. В останні роки історико-топографічні дослідження Києва продовжила Олена Попельницька. Вона захистила дисертацію «Київський Поділ XVII–XVIII ст.»82 та видала монографію «Історична топографія київського Подолу XVII – початку XIX століття»83, де на основі комплексного опрацювання нових письмових, археологічних та картографічних джерел розглядає питання історичної топографії Подолу як загальноміського полі- тичного, економічного, суспільного і культурного осередку, центру самоврядування, торгівлі та ремісничої діяльності у часи пізнього середньовіччя та раннього періоду Нового часу. Особ- ливий інтерес викликає четвертий розділ «Землевласники і під- приємці Подолу», де серед іншого проаналізовано майновий стан деяких представників урядуючої еліти Києва. Думаю, що 145 студії О.Попельницької можна з певним застереженням віднести до розряду соціотопографічних. В окремих статтях авторка про- слідковує соціально-економічний розвиток Києва XVI–XVII ст., процес формування міщанства, який був тісно пов’язаний з тор- говельною та ремісничою діяльністю та приватною власністю на нерухомість у місті; на підставі писемних джерел розглядає біо- графії відомих землевласників Подолу та родин київської еліти зазначеного періоду; встановлює родоводи окремих міщанських родин84. Примітно, що, розглядаючи весь київський джерельний комплекс, пов’язаний з функціонуванням магдебурзького права в місті, авторка зазначає, що, як наслідок, «перед очима дослід- ника постає досить яскрава картина тогочасного суспільного життя: родинні стосунки, моральні засади, подробиці побуту то- що. Певно, вже настав той час, коли історична наука, яка донеда- вна оперувала переважно такими поняттями загального характе- ру, як «соціум», «класи», «соціальні стани», може нарешті пере- йти до розгляду у пітьмі віків окремих особистостей, сукупна дія- льність яких, власне, і творила нашу історію»85. А це, відповідно, зайвий раз підкреслює необхідність переорієнтації нашої історіо- графії із суто правничих та соціально–економічних аспектів на культурно–антропологічні, що дасть можливість «оживити» наші знання про українські міста на німецькому праві. Ще одне дослі- дження О.Попельницької, присвячене грецькій громаді Києва, має чітко виражене націотопографічне забарвлення86. В цьому контексті не можна не згадати монографії Сергія Климовського «Соціальна топографія Києва XIV – середини XVII сторіччя»87, яка викликала чималий резонанс в науковій літературі88. Написана вона переважно на матеріалі археологіч- них досліджень (що, зрештою, природно, оскільки ця робота провадилась С.Климовським під керівництвом Г.Івакіна при Ін- ституті археології) із залученням писемних, графічних, нумізма- тичних та сфрагістичних джерел. Монографія побудована не за класичним принципом соціотопографічних досліджень, що і зрозуміло, адже Київ отримав німецьке право, модифіковане у ВКЛ за зразком Вільна, а соціотопографічний метод застосував- ся переважно до класичного варіанту «міста у мурах» на німе- 146 цькому праві, як у Сілезії чи на Помор’ ї. Як слушно зазначила М.Долинська: «Не враховуючи різниці просторового розвитку між класичними маґдебурзькими містами і складним організмом Києва, автор механічно робить спробу об’єднати архаїчний (княжий) міський простір із маґдебурзькою системою функціо- нування міста, що появилася аж наприкінці XV ст. Саме тут за- кладено проблему, котра не дозволяє застосувати соціотопогра- фічний метод у класичному розумінні, а перед автором повинно було виникнути нетипове, цікаве і яскраве завдання – з’ясувати, як і чи всі аспекти правових норм маґдебурзького права втілю- валися у просторі нелокаційного міста»89. Робота С.Климов- ського є свідченням реально існуючої відмінності українського варіанту міста на маґдебурзькому праві не тільки від німецьких міст, але і від Львова. І хоч, як зазначила М.Долинська, «соціа- льна топографія Києва тут практично відсутня», а М.Капраль пише, що С.Климовський паразитує на терміні «соціотопогра- фія», оскільки він справді «паралельно вивчає соціальну струк- туру населення міста та його топографічний розвиток, однак без будь-якого синтезу, без встановлення локаційної ієрархії місько- го суспільства»90, все ж можу погодитись із словами М.Долин- ської: «Сергій Климовський зробив чималий вклад у ретроспек- тивне відновлення історичної топографії Києва XVI–XVII сто- літь. Подані в монографії схеми структури міського простору та землеволодіння… можуть слугувати доброю базою для наступ- них студій як ретроспективної топографії міста на макрорівні, так і для власне соціотопографічного його аналізу, тобто накла- дання результатів вивчення соціальних процесів на синхронні топографічні схеми»91. Особливої уваги заслуговує монографія М.Долинської «Історична топографія Львова XIV–XIX ст.», яка була захищена як докторську дисертація92 і високо оцінена колегами93. Ця кни- га є прикладом вдалого методологічного міждисциплінарного вивчення міської проблематики. Авторка окремими пунктами розглядає просторово-адміністративний поділ львівських пе- редмість та міських сіл, міську територію Львова маґдебурзько- го періоду (що особливо цікаво з огляду на нашу проблематику), 147 історичний ландшафт львівських передмість та риси відносин власності. В двох перших розділах М.Долинська детально обго- ворює методологічні засади свого дослідження і термінологію, якою вона послуговується. Це досить унікальний випадок в українській історіографії загалом. Як безперечний позитив мо- нографії М.Долинської можемо назвати той факт, що в контекст української історіографії вводяться підставові праці з соціотопо- графії, урбаністики, історичної географії польських, німецьких, австрійських та чеських дослідників. Привертає увагу надто ве- ликий відтинок часу, задекларований у назві роботи. Однак ав- торка насправді приходить до власної методологічної схеми, де вона розділяє соціотопографію і вступ до неї, визначаючи за- вданням останнього «теоретичне відтворення на підставі аналізу і зіставлення інтердисциплінарних джерел, великомірних схем урбаністичного об’єкта на декілька часових зрізів»94. Таких хро- нологічних відтинків, хоч їх спеціально не виділено, у моногра- фії можна прослідкувати п’ять: 1356–1372, 1570–1608, 1768– 1788, 1820–1841 і 1870–1899 роки. Зрозуміло, що нам будуть цікаві перші два часові відтинки. Центральне питання, яке намагається розв’язати авторка, це число наданих місту за маґдебурзьким правом франконських ланів: 100 чи 170. Як відомо, 1356 р. Казимир ІІІ у своєму при- вілеї надав місту 70 франконських ланів, а вже 1372 р. Владис- лав Опольський затвердив привілей, за яким місто отримало 100 франконських ланів. У літературі виникло питання, чи надання Владислава Опольчика враховувало ті 70 ланів, що були надані місту раніше, чи число ланів автоматично збільшилось до 170. Лише на основі писемних джерел це питання не вдавалось ви- рішити. Залучення ж картографічних і фіскальних джерел до- зволило М.Долинській однозначно дійти висновку, що місту було надано лише 100 ланів. Річ у тому, що Казимир ІІІ 1368 р. надав ті 100 франконських ланів місту, які Владислав Опольсь- кий 1372 р. лише підтвердив. У грамоті Владислава не було зга- дано надання Казимира, ймовірно тому, що перший правив у Галицькій Русі лише від імені угорського короля, тобто був «неповноправним правителем» і формально не міг підтверджу- 148 вати надання польських королів. Тому привілей 1372 р аналогі- чний привілею 1368 р.95 Торкається М.Долинська і питання про час локації Львова. Локалізуючи лан, належний до братства костелу Марії Сніжної і побудований на цьому лані млин, а також млин першого львів- ського війта кінця XIII ст. Бертольда Штехера (ототожнюючи цей млин з млином каноніків пізніших часів) М.Долинська обе- режно висловила гіпотезу про «вступ до локації» за княжих ча- сів. М.Капраль вважає, що «така обережність у висновку не до- зволяє з’ясувати думку дослідниці про час локації Львова з центром навколо площі Ринок. Це сталося за часів князя Льва Даниловича чи вже в польські часи?»96. Мені ж видається, що висновок М.Долинської доволі однозначний: «Ймовірною вида- ється інтерпретація, що пов’язує заснування костелу Марії Сні- жної з німецькими колоністами, війтом котрих був Бертольд Штехер – власник млина, розташованого неподалік найдавнішо- го лану, адже логічно, щоб локовані ще в княжі часи об’єкти (млин Бертольда Штехера і лан з млином костелу Марії Сніж- ної) в просторі міста знаходились обабіч себе. За аналогією з центральноєвропейськими державами, саме запровадження німецьких колоній можна вважати вступом до локації. У випад- ку Львова кінця ХІІІ ст. наявні обидві складові – німецькі коло- ністи з війтом і елемент просторової локації у формі лану косте- лу Діви Марії»97. М.Долинська піднімає у своїй роботі і питання юридик, і саме через їх призму аналізує львівські передмістя. Дослідниця подає дефініцію поняття «юридика», зазначаючи, що часто це поняття плутають із «юрисдикцією» («Один з небагатьох украї- нських істориків міста П.Сас вважає, що ще у ХІІІ ст. окремою юридикою, заснованою на нормах маґдебурзького права, керу- валася колонія німецьких поселенців у Львові98. Але тут термін «юридика» вжитий, мабуть, помилково замість поняття «юрис- дикція»»99). Авторка правильно окреслює походження назв окремих львівських юридик, однак питання про час виникнення перших юридик залишається відкритим. Цю прогалину запов- нює рецензент М.Долинської доктор М.Капраль: «правовий від- 149 лік цього поступового процесу втрати міської території на ко- ристь духівництва та шляхти почався у середині XVI ст. після виходу сеймової конституції з дозволом шляхті та духівництву набувати власність у містах»100. Водночас він зазначає, що ре- презентативні дані про львівські юридики XVII ст. та першої половини XVIII ст., опубліковані ним у вигляді таблиць до кни- ги «Національні громади Львова 16–18 ст.: соціально-правові взаємини»101, могли б так само бути залучені дослідницею до аналізу і характеристики рис власності на передмістях. М.Долинська у своїй монографії лише окреслює проблему передмість. Справжній розвиток ця тематика дістала у дисертації молодого львівського історика Андрія Фелонюка «Передмістя Львова в другій половині XVII–XVIII ст.: адміністративно- право- вий статус та соціотопографія»102, яка була захищена під керівниц- твом М.Капраля у Інституті українознавства імені І.Крип’якевича у Львові в 2009 р. Зрештою сама М.Долинська продовжує розвивати соціотопографічні дослідження львівських передмість103. У більш популярній формі свої студії М.Долинська виклала у історико-урбаністичному нарисі «Львів: простір і мешканці», де, до речі, два окремих розділи присвячено проблемам Львова маґдебурзького періоду. В анотації до книжки сама авторка за- значила, що вона, «прагнучи подати історію соціуму на фоні іс- торичної урбаністики, просторових змін міста, у кожній із тем ознайомлює із політичним тлом, характеризує розвиток міського простору й описує мешканців – від структури влади, через соціа- льний і національний їх склад до моментів повсякденного жит- тя»104. Робота призначена для краєзнавців, вчителів і студентів, які цікавляться історією Львова, і є прекрасним доповненням ни- зки популярних видань, що вийшли останнім часом. Серед регіональних досліджень останніх років, які декла- руються як соціотопографічні не можна не згадати дисертацію О.Жук «Історична топографія Луцька Х–ХVIII ст.», виконану на кафедрі археології та джерелознавства Волинського державного університету в рамках теми «Історія культури Волині», і захи- щену 2000 р.105 На жаль, ця робота не позбавлена цілого ряду серйозних методологічних помилок, на що вказала в рецензії 150 М.Долинська106. Серед останніх захищених дисертацій з про- блем соціотопографії українських міст варто згадати роботу Ок- сани Коваленко «Полтава XVII–XVIII ст.: розвиток міської те- риторії, просторова структура та міська забудова»107. Крім низки інших проблем, О.Коваленко піднімає питання про безперерв- ність існування міста, яке у сучасній урбаністиці подекуди плу- тають із поняттям безперервності освоєння міського простору, що призводить до безпідставного задавнення населених пунктів. Дослідниця розглядає це питання на прикладі Полтави, яка в 1999 р. на підставі археологічних матеріалів відзначила своє 1100 річчя. Провівши серйозні дослідження, авторка дійшла ви- сновку, що «полтавський міський простір дійсно має тривалу історію освоєння; водночас спостерігаємо тривалі часові відріз- ки, на яких міське поселення, вірогідно, не існувало або ж ско- рочувалось до розмірів хутора. Стверджувати про безупинне, послідовне «існування міста» від ІХ ст.. до кінця першої чверті XVII ст. немає підстав»108. Серед не так соціотопографічних, як історико-топографіч- них досліджень останніх років варто згадати монографію заві- дувача кафедри історії України Кам’янець-Подільського держа- вного університету, професора Миколи Петрова109, де чимало цікавого є і про самоврядування в місті. Як зазначає рецензент цієї праці, «Кам’янець-Подільський… має багатющу історію, а за кількістю збережених у ньому пам’яток старовини разом із Києвом та Львовом тримає першість в Україні. Однак, на відмі- ну від цих двох міст, його доля у ХІХ–ХХ ст. склалася набагато гірше (згадати хоча б перенесення центру області з Кам’янця до Проскурова (Хмельницького)). Через це стан дослідження ми- нувшини даного міста не порівняти зі здобутками науковців Києва та Львова. Але й тут сформувалась та активно діє група археологів і істориків, котра розробляє спектр проблем від часів Київської Русі до ХІХ ст., не забуваючи і історію міста»110. Зга- дана монографія власне і є одним із проявів цієї дослідницької роботи. М.Петров не лише подає топографію міста в історично- му розрізі, але і пов’язує її з елементами міського права. Розвит- ком цих ідей стала одна з останніх статей дослідника111, яка була 151 опублікована посмертно. Прикметно, що тут автор оцінює на- дання маґдебурзького права Кам’янцю-Подільському як «знач- ний інтеграційний крок міста у західноєвропейський правовий простір, норми якого знаходили віддзеркалення не тільки в адміністративно-територіальному устрої, але і в його містобуді- вних засадах, соціальній топографії, економічному, релігійному, культурному житті, а також і в інших напрямках еволюції міс- та»112. Однак варто зазначити, що автор не завжди коректно ци- тує вислови тих дослідників, на яких він посилається, що, звіс- но, підважує вартість цього дослідження. З усього зібраного ма- теріалу, насамперед, про просторовий розвиток Кам’янця– Подільського автор робить, хоч і обережно, досить несподіва- ний висновок: «Реальні історичні умови функціонування По- дільської землі в 60–90 рр. XIV ст. на чолі з литовськими князя- ми Коріатовичами, дають підстави не зовсім погоджуватись з принципом, що «ми старини не рухаємо, а новини що не вводи- мо» в українських землях під владою Литви. Він не зовсім від- повідає істині, прикладом чого служить історія Кам’янця- Подільського досліджуваного часу»113. Несподіваним даний ви- сновок є не стільки сам по собі, скільки з огляду на все сказане дослідником перед тим. Тема Кам’янця-Подільського порівняно популярна. Ще один штрих до соціотопографічних досліджень міста подає у своїй статті114 доцент кафедри всесвітньої історії Київського славістичного університету Віталій Михайловський. Насампе- ред, історик локалізує пляц, наданий кам’янецькому підстарості Яну Срочицькому у Кам’янці. Хоч це лише один із королівських привілеїв для шляхти, яка у винагороду за службу отримувала нерухомість в місті, він цікавий не лише як мікроісторичний факт. Річ у тому, що аналізований документ відомий у копії, яка була написана до підтверджуваного привілею Сиґізмунда Авґу- ста, підписаного 26 лютого 1554 р. у Любліні під час сейму. Сам же документ був виданий у Кам’янці 1527 р. для Я.Срочицького і походив зі старостинської канцелярії Станіслава Лянцкоронсь- кого, на той час кам’янецького (подільського) генерального ста- рости. Цікаво, що це перший відомий на сьогодні привілей із 152 старостинської канцелярії у Кам’янці, писаний польською мо- вою. Окрім таких подробиць, В.Михайловський наводить цікаві термінологічні міркування і відомості про особу самого Я.Срочицького та його родину. Привертає увагу той факт, що «окрім вже згадуваних посесій у Подільському воєводстві Ян Срочицький мав у своєму володінні й низку населених пунктів у сусідньому руському воєводстві. Зокрема у Теребовлянському повіті Галицької землі, …де згодом заснував два селища, а с. Борек перевів у статус міста і надав йому маґдебурзьке пра- во»115. Різні аспекти історії Кам’янця-Подільського в останні роки активно досліджують і польські автори116. Крім названих дисертацій та монографій варто згадати і дослідження А.Зайця117, яке вийшло окремою монографією під егідою Інституту історичних досліджень Львівського націона- льного університету в 2003 р. Багато в чому ця робота повторює дисертацію автора, захищену у 1994 р. Цікаво, що А.Заяць жод- ним словом про своє дисертаційне дослідження не згадує, а да- рма. Дослідження А.Зайця (і дисертація, і монографія) є доволі новаційним в українській історіографії. Воно методологічно спирається на роботу польського історика Р.Щигела118, який і досі є ідейним натхненником львівського дослідника; і така співпраця не може не тішити, бо збагачує і українську, і польсь- ку історичну науку119. Поки що жоден інший український регіон не дочекався подібних студій. Високу оцінку монографії А.Зайця, окресливши і програмні перспективи української істо- ріографії, дав професор Національного університету «Острозька академія» Микола Ковальський: «Справді наукова вартість до- слідження Андрія Зайця полягає саме у вдалому поєднанні тео- ретичних положень з багатою і всебічною конкретикою, що вза- ємно збалансовані та узгоджені. Тільки після виконання циклу праць такого спрямування, профілю і рівня на матеріалі окремих регіонів України можна буде приступити до фундаментальної системної праці про українські міста»120. Монографія А.Зайця була прорецензована, а краще сказати, презентована, Н.Білоус на сторінках «Українського гуманітарного огляду», тому на ній детально не буду спинятись121. 153 Як певний історіографічний факт останніх десяти років можу згадати своє скромне дослідження «Нариси з історії маг- дебурзького права в Україні XIV – поч. XVI ст.»122, що було опубліковане в 2002 р. Не буду детально на ньому зупинятися з ряду причин, і не в останню чергу тому, що досить розлога (хоч, як на мене, не у всьому справедлива) рецензія на книжку була опублікована на сторінках «Українського гуманітарного огля- ду»123. Мушу лише зауважити, що завдання, яке я ставила перед собою, працюючи над проблемою, було не так наукове, як дидак- тичне. Саме тому це були всього лиш досить довільно підібрані нариси, і розуміючи певну наукову «неканонічність» такого під- ходу і численні пробіли в поданій інформації, я не подавала таке дослідження як кваліфікаційну роботу (хоч матеріал, в тому числі джерельний, збирався під час роботи над кандидатською дисер- тацією, яка була присвячена українській і польській історіографії магдебурзького права і містах Центрально-Східної Європи124). Видана книжка, як на мене, певною мірою втратила свою наукову актуальність, бо за останні роки з’явилось чимало значно цікаві- ших і глибших досліджень. Але і сьогодні в роботі зі студентами, які цікавляться різними аспектами міської історії, і в першу чергу історією міського права, вона залишається корисною. На остаток варто згадати про нове комплексне досліджен- ня магдебурзького права в Україні, здійснене львівським вченим Миколою Кобилецьким125. Його книга стала основою докторату, захищеного в 2010 р. на базі Львівського національного універ- ситету126. Але оскільки вона претендує на роль певної синтези всіх сучасних історико-правових урбаністичних студій в Україні (обіцяє системний і всебічний розгляд такого правового фено- мену, як магдебурзьке право українських міст), то мова про неї піде далі. Загалом же складається досить однобічна історіографічна картина – комплексно українські міста залишаються не вивче- ними. Тільки Львів, Київ та ще кілька міст дочекались дослі- дження своєї історії в різних аспектах. Виглядає, що нові світові історіографічні тенденції (ракурси, підходи, методи) лише част- ково і повільно доходять до української урбаністики. Але ви- 154 сновок цей попередній, бо варто продовжити аналіз сучасної української історіографії проблеми міст на німецькому праві на прикладі окремих статей та матеріалів конференцій. Тільки тоді можна буде говорити про прорахунки в минулому і про завдан- ня на майбутнє. ___________ 1 Зашкільняк Л. Історична пам’ять та історіографія як дослідницьке поле для інтелектуальної історії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 15. – Львів, 2006–2007. – С. 860. 2 Антонович В. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362–1569) // Антонович В. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С. 534. 3 Свою версію історії східнослов’янської литуаністики подав доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету з Дніпропетровська Віталій Василенко (Василенко В. Східнослов’янська литуа- ністика: від «практичної історії» до критичних студій // Український гуманіта- рний огляд (далі – УГО). – Вип. 12. – К., 2006. – С. 9–36.). 4 Детально див.: Щодра О. Стан вивчення давньої історії України (до кінця XV ст.) // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми / Під ред. Л.Зашкільняка. – Львів, 2004. – С.135. 5 Темні віки: XIV – перша половина XV ст. / Упор. О.В.Русина. – К., 1993. 6 Кириченко К. Історія Великого князівства Литовського в українській історіографії 1991–2003/4: основні тенденції // Ruthenica. – 2005. – № 4. – С. 215– 229. Див. також: Яковенко Н. У пошуках витоків: проблеми білоруської історіо- графії Великого князівства Литовського з перспективи 1991–92 рр. // Історія, історіографія, джерелознавство (Статті, розвідки, замітки, есе). – К., 1996. – С. 113; Шевченко Н. Білорусько-Литовська держава: нові концептуальні засади сучасної білоруської історіографії // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1997. – № 2. – С. 56; Гошко Т. Нова концепція ґенези Великого князівст- ва Литовського: [рец. на кн.] Краўцэвіч А. Стварэнне Вялікага княства Лі- тоўскага. – Мн, 1998) // УГО. – Вип. 3. – К., 2000. – С. 79–80. Розвиток сучасної української литуаністики було проаналізовано у доповіді Андрія Блануци і Дми- тра Ващука на Міжнародній науковій конференції «Велике князівство Литовське і його традиція: доля національних наративів», що відбулась 20–22 листопада 2008 р. у Вільнюському університеті. (Див.: Блануца А., Ващук Д. Міжнародна наукова конференція «Велике князівство Литовське і його традиція: долі націо- нальних наративів» // УІЖ. – 2009. – № 3. – С. 229. 155 7 Кириченко К. Історія Великого князівства Литовського в українській історіографії 1991–2003/4: основні тенденції. – С. 215. 8 Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і про- блеми. – С. 118–154. 9 Заяць А. Розвиток українських міст ранньомодерної доби у сучасній українській історіографії // ІІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу». Луцьк, 17–19 травня 2006 р. – Т. 1. – Луцьк, 2007. – С. 119–124. 10 Гошко Т. Маґдебурзьке право Центрально-Східної Європи ХІІІ– XVIII ст. в українській та польській історіографії. Дисертація на здобуття нау- кового ступеня кандидата історичних наук. – К., 1999. – С. 175. 11 Кіселичник В. Львівське міське право: поняття, джерела, періодиза- ція та зміст // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Вип. 39. – Львів, 2004. – С. 102. 12 Сокальська О. Судоустрій та судочинство в Україні (XVI – початку XVII ст.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – К., 2006. – С. 3. До слова, на мою скромну думку, згадане дослідження О.Сокальської варте уваги не тільки юристів, але і істориків. Хоч як певний недолік слід відмітити те, що в ньому практично не згадується дія- льність судів у містах на маґдебурзькому праві (так виглядає з автореферату дисертації), хоч розділ 2.2 безпосередньо присвячений місцевим судам україн- ських земель. 13 Люта Т. (рец.) Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. – К., 2008. – 360 с. // УІЖ. – 2008. – № 5. – С. 221. 14 Білоус Н. Імітація рецензії // УІЖ. – 2009. – №. 2. – С. 209. 15 Верменич Я. Проблеми дефініції і генезису міста у науковій спадщи- ні М.Вебера // Історико–географічні дослідження. – Вип. 11. – К., 2009. – С. 15. 16 Див.: Цимбал С. Філософсько-методологічний потенціал соціосинерге- тики. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. філософ. наук. – К., 2005. – 19 с. 17 Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України: про- блема початкового датування. Науково-довідкове видання. – К., 2010. – С. 11. 18 Верменич Я. Проблеми датування міст у сучасній Україні: теоретичні та правові аспекти // Датування міста як проблема історичної урбаністики: європей- ський та український досвід. Матеріали круглого столу 24 вересня 2008 р. – Дніп- ропетровськ, 2008. – С. 9. 19 Там само. – С. 11. Спробою вирішити проблему визначення початків міської історії стало нове науково-довідкове видання колективу київських 156 дослідників, під керівництвом доктора історичних наук Ярослави Верменич. Автори даної роботи поставили собі за завдання звести в одну таблицю ту інформацію про витоки міської історії, яку містять енциклопедії і довідники. При цьому було зроблено вдалу спробу окреслити етапи розвитку та теорети- ко-методологічні проблеми містознавства в Україні, починаючи від проблеми дефініції такого ключового поняття, як «місто». І оскільки «існує безліч різних підходів до визначення міста – від соціально-економічих до політико- правових, від топографічних до соціально–психологічних», то автори прихо- дять до висновку, що «вичерпного визначення міста дати неможливо» (див.: Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України. – С. 11). Тому до вивчення історії міст слід підходити з позиції міждисциплінарності. 20 І якщо «хроніки, акти та інші письмові матеріали, що збереглися в архівах та бібліотеках, в усіх країнах Європи давно вивчені», як твердить ка- занський історик Віталій Бабюк (Бабюк В. Методологічні критерії та принци- пи датування виникнення міст // Регіональна історія України. – Вип. 3. – К., 2009. – С.266), то щодо юридичних актів міст, навіть не всі локаційні привілеї знайшли своїх дослідників, що вже говорити про величезний масив міських актів, який зберігається в наших архівах. 21 Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України. – С. 10. 22 Дячок О. Право Великого князівства Литовського та українських зе- мель у його складі на сторінках українських юридичних видань (1991–2007 рр.) // Ukraina Lithuanica. – Т. 1. – К., 2009.– С. 176–196. 23 Там само. – С. 185. 24 Гураль П. Волосна громада в період входження українських земель до Великого князівства Литовського // Вісник Львівського університету. Серія Юридична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – С. 86–92. 25 Горян Е. Місцеві органи влади на українських землях (з часів Київсь- кої Русі до 1861 р.) // Підприємство, господарство і право. – 2002. – № 9. – С. 101–102. 26 Кіселичник В. Про надання українським містам у XIV–XVII ст. Маґ- дебурзького права // Право України. – 1996. – № 9. – С. 83–84. 27 Капраль М. Доля – спільна, труднощі – різні. Самоврядування Києва та Львова на маґдебурзькому праві (кінець XV – перша половина XVII ст.): порів- няльний аналіз // Людина і влада. – 2000. – № 1–2. – С. 75–77. Ця ж тема підні- малась М.Капралем і на конференції, присвяченій 500 річчю маґдебурзького права в Києві (див.: Капраль М. Самоврядування Києва та Львова (кінець XV – перша половина XVII ст.): регіональна специфіка // Самоврядування в Києві: історія та сучасність. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 500- річчю надання Києву маґдебурзького права. – К., 2000. – С. 137–143). Прикмет- но, що Н.Білоус повністю заперечила можливість будь-яких порівняльних студій щодо функціонування маґдебурзького права у Львові та Києві і саме тому свідо- 157 мо не залучала дослідження маґдебурзького права Львова до своєї монографії, зазначивши: «Львівська маґдебургія – це цілком інша модель функціонування німецького права на українських землях, тоді як київська маґдебургія – литовсь- кого… Привілей на маґдебурзьке право Київ отримав не від польського короля, а від великого князя литовського Олександра, причому на взірець столичного Ві- льна. Ще більш недоречним видається порівняння національних громад Львова і Києва, оскільки в Києві їх, по суті, не існувало, за винятком нечисленної громади вірмен, яка не мала автономії…» (Білоус Н. Імітація рецензії. – С. 209). 28 Дячок О. Право Великого князівства Литовського та українських зе- мель у його складі на сторінках українських юридичних видань (1991–2007 рр.). – С. 194; див. також: Дячок О. Джерельна база публікацій з історико- правової тематики на шпальтах часопису «Право України» // Вісник Дніпропе- тровського університету. Історія та археологія. – Вип. 8. – Дніпропетровськ, 2000. – С. 159. 29 Навіть інформація про великі міжнародні конференції, на яких розгля- даються питання міського самоврядування, не завжди доступна. Прикладом може бути V Міжнародний конгрес білорусистів, який відбувся в Мінську 20–21 травня 2010 р. Поміж 37 заявлених тематичних блоків та круглих столів окремо виділявся блок «Міста з магдебурзьким правом у Білорусії та Україні: актуальні проблеми дослідження», в рамках якого український історик Н.Білоус виголоси- ла доповідь про регіональні особливості магдебурзького права у містах Київсь- кого воєводства XVI – першої половини XVII ст. Однак інформація про цю по- дію post–factum стала доступна у вигляді короткого звіту на сторінках «Україн- ського історичного журналу» (див.: Мицик Ю. V Міжнародний конгрес білору- систів // УІЖ. – 2010. – № 4. – С. 229–231). 30 Хлібовська Г. Польсько-німецькі відносини другої половини Х – по- чатку XIV століття у сучасній польській медієвістиці. Автореферат на здобут- тя наукового ступеня кандидата історичних наук. – К., 2000. 31 Ковальова С. Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Одеса, 2004. – 21 с. 32 Там само. – С. 17 33 Капраль М. Національні громади міста Львова XVI–XVIII ст. (соціа- льно-правові взаємини). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступе- ня доктора іст. наук. – Львів, 2004. – 20 с.; Капраль М. Національні громади Львова у XVI–XVIII ст. (соціально–правові взаємини). – Львів, 2003. – 440 с. 34 Білоус Н. Київський магістрат XVI – першої половини XVII ст.: ор- ганізація та юрисдикція. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступе- ня канд. іст. наук. – К., 2003. – 16 с.; Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII ст. Міська влада і самоврядування. – К., 2008. – 358 с. 35 Привілеї міста Львова XIV–XVIII ст. / Упорядник Мирон Капраль. – 158 Львів, 1998. – 640 с. (рец.: Білоус Н. Привілеї міста Львова (XIV–XVIII ст.) / Упо- рядник Мирон Капраль. – Львів, 1998 // УГО. – Вип. 1. – К., 1999. – С. 236–238); Привілеї національних громад міста Львова (XIV–XVIII ст.) / упор. М.Капраль. – Львів, 2000. – 576 с. (рец.: Білоус Н. Привілеї національних громад міста Львова (XIV–XVIII ст.) / Упор. Мирон Капраль. Наук. ред. Я.Дашкевич, Р.Шуст. – Львів: МГКО «Документальна скарбниця Львова», 2000. // УГО. – Вип. 7. – К., 2002. – С. 272–276); Економічні привілеї міста Львова XV–XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / упор. М.Капраль. – Львів, 2007. – 816 с. (рец.: Білоус Н. Економічні привілеї міста Львова XV–XVIII ст.: привілеї та стату- ти ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Упорядкував Мирон Капраль. – Львів: МГКО «Документальна скарбниця Львова», 2007 // УГО. – Вип. 13. – К., 2008. – С. 185–190). 36 Білоус Н. (рец.) Економічні привілеї міста Львова XV–XVIII ст: приві- леї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Упорядкував Мирон Капраль. – Львів: МГКО «Документальна скарбниця Львова», 2007 // УГО. – Вип. 13. – К., 2008. – С. 185. 37 Окрім численних статей перу М.Капраля належать коментарі до «Хроніки міста Львова Д.Зубрицького (Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Пер. І.Сварника. – Львів, 2002. – С. 447–476). 38 Капраль М. Національні громади міста Львова у XVI–XVIII ст. (соці- ально–правові взаємини). – С. 298. 39 Заяць О. Міське громадянство Львова XV–XVIII ст. (за реєстрами прийняття до міського права). Автореф. дисертації на здобуття наукового сту- пеня кандидата іст. наук. – Львів, 2005. – 20 с. 40 Білостоцький С. Кримінальне судочинство міста Львова XVI–XVIII ст. (за матеріалами війтівсько–лавничого суду міста Львова). Автореф. дисертації на здобуття наукового ступеня канд.. юрид. наук. – Львів, 2009. – 20 с. 41 Gilewicz A. Przyjęciaia z do prawa miejskiego we Lwowie w latach 1405–1604 // Studia z historii społecznej i gospodarcze poświęcone prof. Fr.Bujakowi. – Lwów, 1931. – S. 375–414. 42 Album Civium Leopoliensium. Rejestry pryjęć do prawa miejskiego we Lwowie, 1388–1783 / wyd. A. Janeczek. – Poznań, 2005. – T. 1. – 450 s., T. II. – 291 s. Видання містить 5788 пронумерованих видавцем записок чи згадок про при- йняття міського права у Львові 1388–1783 рр. Автор і упорядник не ставить собі питання про повноту і вірогідність записів про прийняття до львівського місько- го права. Але звертає на себе увагу не лише документальна частина, а й вступна стаття, котра складається із загальної характеристики прийнять до міського пра- ва у європейській історії та конкретно на львівському прикладі. Це дало можли- вість А.Янечеку подати ширше історичне тло розвитку міських структур всього регіону поширення німецького права, зокрема його маґдебурзького варіанту. Однак, як слушно зауважили в рецензії на це дослідження і Ф.Кірик, і 159 М.Капраль, тут бракує конкретних порівняльних даних з іншими містами Поль- щі та України, а також органічного зв’язку з іншими сучасними дослідженнями, зокрема львівських істориків, які в той чи інший спосіб працювали над львівсь- кими реєстрами прийняття міського права. І хоч робота А.Янечека не позбавлена недоліків, на що слушно вказують рецензенти (Див: Kiryk F. Rec. na: Album Civium Leopoliensium. Rejestry pryjęć do prawa miejskiego we Lwowie, 1388–1783 / Wyd. A. Janeczek. Poznań, 2005. T. I. – 450 s., T. II. – 291 s. // Kwartalnik Historyczny. – Warszawa, 2006. – R. 113. – Z. 3. – S. 88–89; Капраль М. (рец.) Al- bum Civium Leopoliensium. Rejestry pryjęć do prawa miejskiego we Lwowie, 1388– 1783 / Wyd. A. Janeczek. – Poznań, 2005. – T. I. – 450 s., T. II. – 291 s. (edycja elek- troniczna, płyta CD) // Український археографічний щорічник. – Вип. 13/14. – Т. 16/17. – К., 2009. – С. 704–709 ), однак вона значно розширює дослідницьке поле львівської маґдебургії, і цілком може бути спонукою до нових досліджень в ракурсі історичної антропології, а саме таких нових підходів, які в світовій істо- ріографії давно не нові, бракує українській урбаністиці. 43 Kiryk F. Księga pryjęć do prawa miejskiego w Kamieńcu Podolskim z lat 1723–1736 oraz 1740–1742 // Kraków–Małopolska w Europie Środka. Studia ku czci profesora Jana M.Małeckiego w siedemdzisiątą rocznicę. – Kraków, 1996. – C. 127–136. 44 Заяць О. Міське громадянство Львова XV–XVIII ст. (за реєстрами прийняття до міського права). Автореферат дисертації… – С. 4–5. 45 Там само. – С. 16. 46 Білостоцький С. Кримінальне судочинство міста Львова XVI– XVIII ст. (за матеріалами війтівсько–лавничого суду міста Львова). Авторефе- рат дисертації… – С. 4. Навіть на прикладі завдань, які ставлять перед собою О.Заяць та С.Білостоцький яскраво видно відмінність у підходах історика і юриста, насамперед у акцентах, які вони розставляють вивчаючи історію одно- го і того ж міста в один і той же період. 47 Білостоцький С. Кримінальне судочинство міста Львова XVI– XVIII ст. (за матеріалами війтівсько–лавничого суду міста Львова). Авторефе- рат дисертації… – С. 8. 48 Там само. – С. 13–14. 49 Там само. – С. 3. 50 Там само. – С. 6. 51 Ільків-Свидницький М. Готичне письмо у канцелярії Львівського ма- гістрату кінця XIV – першої половини XVI ст. Автореферат дисертації на здо- буття наукового ступеня канд. іст. наук. – Львів, 2009. – 18 с. 52 Білоус Н. Київський магістрат XVI – першої половини XVII ст.: ор- ганізація та юрисдикція. Автореферат дисертації… – 16 с. 160 53 Капраль М. Своєрідність київського маґдебурзького права: нотатки на маргінесі нової книги про Київ кінця XV – першої половини XVII століть // Український археографічний щорічник. – Вип. 13/14. – Т. 16/17. – К., 2009. – С. 697–703. 54 Люта Т. (рец.) Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. – С. 219–225. 55 Білоус Н. Імітація рецензії. – С. 208–217. 56 Люта Т. (рец.) Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. –С. 224. 57 Каталог документів з історії Києва XV–XIX ст. // Упор. Г.Боряк, Н.Яковенко. – К., 1982. 58 Сегеда Р. Київ у державній системі Речі Посполитої 1569–1648 рр. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – К., 2007. – 20 с. 59 Там само. – С. 13. 60 Там само. – С. 14. 61 Сегеда Р. Місто Київ та запорізьке козацтво в останній третині XVI ст. // Вісник Київського славістичного університету. Серія: історія. – Вип. 18. – К., 2004. – С. 99–105. 62 Сегеда Р. Документ з історії Києва XVI ст. // Київська старовина (далі – КС). – 2004. – № 4. – С. 97–101. 63 Сегеда Р. Номенклатура вищих посадових осіб Києва в епоху Речі Посполитої // Науковий часопис НПУ імені М.Драгоманова. Серія № 6. Зб. наук. праць. – Вип. 2. – К., 2005. – С. 51–54. 64 Доманова Г. Чернігівський магістрат: статус, структура та основні напрямки діяльності (друга половина XVII – XVIII ст.) Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Чернігів, 2007. – С. 10–14. 65 Там само. – С. 19 66 Там само. – С. 19–20 67 Доманова Г. Чернігівський магістрат: ґенеза, структура, функції (дру- га половина XVII–XVIII ст.) //Сіверянський літопис. – № 2. – 2000. – С. 34–42; Доманова Г. До питання про становище та чисельність міщанства Чернігова (друга половина XVII–XVIII ст.) // Історія України: маловідомі імена, події, факти: Збірник статей. – Вип. 11. – К., 2000. – С. 43–49; Доманова Г. Докумен- тальні джерела з історії Чернігівського магістрату // Історія України: малові- домі імена, події, факти: Збірник статей. – Вип. 19. – Київ; Донецьк, 2001. – С. 306–311; Доманова Г. Актові книги Чернігівського магістрату // Література 161 та культура Полісся: Збірник наукових праць. – Вип. 21. – Ніжин, 2002. – С. 48– 51; Доманова Г. Королівські привілеї, царські грамоти та гетьманські універсали Чернігівського магістрату // Місцеве самоврядування та статутне право в Україні. – Чернігів, 2003. – С. 53–60; Доманова Г. Урядовці Чернігівського магістрату (друга половина XVII–XVIII ст.) // Сіверянський літопис. – № 1. – 2003. – С.29–39; Дома- нова Г. Історія архіву Чернігівського магістрату // Вісник Чернігівського держав- ного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. – Вип. 27. – Серія: Історичні нау- ки. – № 2. – Чернігів, 2004. – С. 27–32; Доманова Г. Чернігівський магістрат як судова установа // Література та культура Полісся: Збірник наукових праць. – Вип. 29. – Ніжин, 2005. – С. 64–70; Доманова Г. Стосунки Чернігівського магістрату з представниками російського уряду (друга половина XVII–XVIII ст.) // Вісник Чер- нігівського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. – Вип. 33. – Серія: Історичні науки. – № 3. – Чернігів, 2006. – С. 15–21. 68 Долинська М. Термінологічні спокуси та пастки для українських «соціотопографів» // УГО. – Вип. 9. – К., 2003. – С.34. 69 Верменич Я. Проблеми дефініції і генезису міста у науковій спадщи- ні М.Вебера. – С. 16. 70 Толочко П. Історична топографія стародавнього Києва. – К., 1972. – 219 с. 71 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – Львів, 2006. – С. 27. 72 Івакін Г. Історичний розвиток Києва ХІІІ – середини XVI ст. – К., 1996. – 271 с. 73 Верменич Я. Проблеми дефініції і генезису міста у науковій спадщи- ні М.Вебера. – С.16. 74 Дашкевич Я. Социотопография городов как направление историко- краевед- ческих исследований // Первая всесоюзная конференция по историческому краеведению (Полтава, октябрь 1987 г.). Тезисы докладов и сообщений. – К., 1987. – С. 71–72. 75 Долинська М. До проблеми складових та джерел соціотопографії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. 7. – Дрогобич, 2003. – С. 422; До- линська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – С. 37. 76 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – С.36–61. 77 Климовський С. Моїм рецензенткам, або знову про соціотопографію // УГО. – Вип. 10. – К., 2004. – С. 252. 78 Климовський С. Соціально–топографічний розвиток Києва XVI – першої половини XVII ст. Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – К., 1997. – 18 с. 162 79 Долинська М. Українська дільниця Львова у XVI–XIX ст. (соціотопо- графічна характеристика) Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – Львів, 1997. – 20 с. 80 Капраль М. Фінансові книги Львова другої чверті XVI ст. як джерело дослідження історичної демографії та соціотопографії. Автореф. дис. на здо- буття наукового ступеня канд. іст. наук. – К., 1996. – 24 с. 81 Капраль М. Соціотопографія львівського середмістя середини XVI ст. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. 5. – Дрогобич, 2001. – С. 59–72. 82 Попельницька О. Київський Поділ XVII–XVIII ст. Автореферат дисе- ртації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – К., 2002. – 20 с. 83 Попельницька О. Історична топографія київського Подолу XVI – по- чатку XIX ст. – К. 2003. – 304 с. 84 Попельницька О. Найбільші землевласники і підприємці Київського Подолу XVII–XVIII ст.: історико–топографічні та генеалогічні аспекти // КС. – 2002. – №. 3. – С. 3–31; Попельницька О. Опис Київського замку 1552 р. як джерело з історичної топографії Київського Подолу XVI–XVII ст. // КС. – 2003. – № 1. – С. 109–117. 85 Попельницька О. Найбільші землевласники і підприємці Київського Подолу XVII–XVIII ст.: історико–топографічні та генеалогічні аспекти. – С. 5. 86 Попельницька О. Грецька колонія на Київському Подолі у XVII– XVIII ст. // КС. – № 2. – К., 2004. – С. 35–41. 87 Климовський С. Соціальна топографія Києва XIV– середини XVII сторіччя. – К., 2002. – 229 с. 88 Люта Т. У пошуках неіснуючого міста, або манівці топографічного ме- тоду // УГО. – Вип. 8. – К., 2002. – С. 150–158; Долинська М. Термінологічні спокуси та пастки для українських «соціотопографів» // УГО. – Вип. 9. – К., 2003. – С. 26–43; Климовський С. Моїм рецензенткам, або знову про соціотопог- рафію // УГО. – Вип. 10. – К., 2004. – С. 251–256; Долинська М. Відповідь Сер- гію Климовському // Там само. – С. 257–259; Люта Т. Де ключі від дверей соціо- топографії – знали… дві Мальвіни // Там само. – С. 260. 89 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – С. 33; До- линська М. Термінологічні спокуси та пастки для українських «соціотопогра- фів». – С. 32–33. 90 Капраль М. Документи статистичного характеру як джерела дослі- дження демографії та соціотопографії Львова XVI–XVIII ст. // Історична топо- графія та соціотопографія України. – Львів, 2006. – С. 357. 91 Долинська М. Термінологічні спокуси та пастки для українських «соціотопографів». – С.38–39. 163 92 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – 356 с. 93 Сварник І. (рец.) Мар’яна Долинська. Історична топографія Львова XIV–XIX ст.: Монографія. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006 // УГО. – Вип. 12. – К, 2006. – С. 227–232; Кап- раль М. (рец.) Мар’яна Долинська. Історична топографія Львова XIV–XIX ст.: Монографія. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. 356 с. // УГО. – Вип. 13. – К, 2008. – С.209–216. 94 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – С. 58. 95 Там само. – С. 142–145. Питання кількості львівських ланів розгляну- то М.Долинською і в окремій статті. Див.: Долинська М. Неопублікований список «головного інвентаря ста ланів 1608 р. для міста Львова» // Наукові зошити Львівського національного університету ім. І.Франка. – Вип. 7. – Львів, 2005. – С. 89–105. 96 Капраль М. (рец.) Мар’яна Долинська. Історична топографія Львова XIV–XIX ст.: Монографія. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. 356 с. – С. 215. 97 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – С. 221. 98 Пор.: Сас П. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI века. – К., 1989. – С. 173. 99 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. – С.225. 100Капраль М. (рец.) Мар’яна Долинська. Історична топографія Львова XIV–XIX ст.: Монографія. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. 356 с. – С. 215. 101Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально– правові взаємини). – С. 331–340. 102Фелонюк А. Передмістя Львова в другій половині XVII–XVIII ст.: адміністративно–правовий статус та соціотопографія. Автореф. Дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – Львів, 2009. – 19 с. 103 Долинська М. Елементи просторової локації на Краківському передмі- сті пізньосередньовічного Львова // Регіональна історія України. – Вип. 3. – К., 2009. – С. 287–297. 104Долинська М. Львів: простір і мешканці (історико-урбаністичний на- рис). – Львів, 2005. – 90 с. 105Жук О. Історична топографія Луцька Х–XVIII ст. Автореферат дисе- ртації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів, 2002. 106Долинська М. Термінологічні спокуси та пастки для українських «соціотопографів». – С. 29–31. 164 107Коваленко О. Полтава XVII–XVIII ст.: розвиток міської території, просторова структура та міська забудова. Автореф. дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – К., 2009. – 20 с. 108Коваленко О. Від Лтави до Полтави: проблема безперервності існу- вання міста // Датування міста як проблема історичної урбаністики: європей- ський та український досвід. – С. 28–32. 109Петров М. Історична топографія Кам'янця-Подільського кінця XVII– XVIII ст. (Історіографія. Джерела). – Кам’янець-Подільський, 2002. – 384 с. 110Мицик Ю. (рец.) Петров М. Історична топографія Кам’янця– Подільського кінця XVII–XVIII ст. (Історіографія. Джерела). – Кам’янець– Подільський, 2002. – 384 с. // УІЖ. – 2005. – № 1. – С. 202. 111Петров М. Кам’янець-Подільський – політико-адміністративний, оборонний, містобудівний та економічний центр Подільської землі у складі Великого князівства Литовського (60–90-і рр. XIV ст.) // Ukraina Lithuanica. – Т. 1. – С. 121–133. 112Там само. – С. 125. 113Там само. – С. 133. 114Михайловський В. Документ для кам’янецького підстарости Яна Срочицького 1527 року на пляц у Кам’янці (історія однієї родини з Поділля у XVI ст.) // Регіональна історія України. – Вип. 2. – К., 2008. – С. 273–284. 115Там само. – С. 280. 116Kamieniec Podolski: studia z dziejów miasta i regionu / Pod red. F.Kiryka. Kraków, 2000.; Bania Z., Wiraszka M. Kamieniec Podolski: miasto-legenda / Zarys dziejów urbanistyki i architektury od czasów najdawniejszych do współczesności. – Warszawa, 2001. – 242 s. etc. 117Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – 206 с. 118Порівняй: Szczygieł R. Lokacje miast w Polsce XVI wieku. – Lublin, 1989. 119Співпраця українських і польських істориків-урбаністів плідно про- довжується і нині. Свідченням цього є вихід в світ покажчика львівських місь- ких урядників (упорядником і автором вступної статті, де ґрунтовно розписано систему самоврядної організації Львова, є доктор історичних наук М.Капраль). Це дослідження провадилось в рамках польського наукового проекту опрацю- вання і видання списків міських урядників на тренах Речі Посполитої, Сілезії та Західного Помор’я (Див.: Kapral M. Urzędnicy miasta Lwowa w XIII–XVIII wieku. – Toruń, 2008. – 372 s.). 120Цитату взято з обкладинки монографії А.Зайця. 165 121Білоус Н. (рец.) Андрій Заяць. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів: Добра справа, 2003. – 205 с. // УГО. – Вип. 10. – К., 2004. – С. 280–290. 122Гошко Т. Нариси з історії маґдебурзького права в Україні XIV – поч. XVII ст. – Львів, 2002. – 254 с. 123Тимошенко Л. Міське право України на тлі жанрово-стилістичного «безправ’я»: Тетяна Гошко. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV – поч. XVII ст. – Львів: Афіша, 2002 // УГО. – Вип. 9. – К., 2003. – С. 151– 163. Шкодую, що так і не написала відповідь на рецензію Л.Тимошенка. Ма- буть на той час морально була не готова (а кажучи словами самого рецензента «не знайшла в собі сили дати відсіч») до гострої і тривалої полеміки, бо як показує досвід Л.Тимошенко не дозволяє будь-кому ставити в дискусії остан- ню крапку (до прикладу, першим, хто відважився відповісти на вже звично гостро критичну рецензію Л.Тимошенка, був Валерій Ластовський. І він одра- зу дочекався належної відповіді дрогобицького історика в притаманному йому стилі (Див.: Тимошенко Л. Пояснювальні параграфи до історії української Церкви: Валерій Ластовський. Історія Православної Церкви в Україні наприкі- нці XVII – у XVIII- му ст.: історіографічні аспекти – К: Логос, 2006. 276 с. //УГО. – Вип. 13. – К., 2008. – С. 115–132; Ластовський В. Урок із фальшуван- ня історії: (відповідь на рецензію: Леонід Тимошенко. Пояснювальні парагра- фи до історії української Церкви // УГО – Вип. 13. К., 2008) // УГО. – Вип. 14. – К., 2009. – С. 194–205; Тимошенко Л. Чи треба досліднику «все розгледіти і до всього додивитися»: (З приводу відповіді Валерія Ластовського на мою рецензію) // Там само. – С. 206–209). 124Гошко Т. Магдебурзьке право Центрально–Східної Європи XIII– XVIII ст.. в українській та польській історіографії. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата іст. наук. – К., 1999. – 19 с. 125Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV – перша поло- вина ХІХ ст..): історико-правове дослідження. – Львів, 2008. – 406 с. (Див.: Гошко Т. Історія магдебурзького права очима юриста: Микола Кобилецький Магдебурзьке право в Україні (XIV – перша половина ХІХ ст..): історико– правове дослідження. – Львів, ПАІС, 2008. // УГО – Вип. 14. – К., 2009. – С. 168–193). 126Кобилецький М. Магдебурзьке право і його застосування в Україні (XIV – перша половина ХІХ ст.). – Автореферат дисертації на здобуття науко- вого ступеня доктора юридичних наук. – Львів, 2010. – 40 с.

Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні (Частина 1)

Репозитарії

Схожі ресурси