Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.

У статті розглянуто стан ознайомлення французької громадськості ХІ-ХVІІ ст. з Україною, проаналізовано причини цікавості французів до цієї країни на тлі історичних взаємин України та Франції. Автор простежує еволюцію французьких історичних досліджень про Україну у Франції....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Луняк, Є.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Історіографічні дослідження в Україні
Schlagworte:	Проблемна історіографія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54695
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст. / Є. Луняк // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 166-189. — Бібліогр.: 77 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-54695
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-546952014-02-04T03:13:19Z Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст. Луняк, Є. Проблемна історіографія У статті розглянуто стан ознайомлення французької громадськості ХІ-ХVІІ ст. з Україною, проаналізовано причини цікавості французів до цієї країни на тлі історичних взаємин України та Франції. Автор простежує еволюцію французьких історичних досліджень про Україну у Франції. The author considers the state of acquaintance of the French society of the XVII century with Ukraine, analyses the reasons of the interest the French took in this country on the phone of the historical relations between Ukraine and France and traces the evolution of the French historical studies in Ukraine. 2011 Article Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст. / Є. Луняк // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 166-189. — Бібліогр.: 77 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54695 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблемна історіографія Проблемна історіографія
spellingShingle	Проблемна історіографія Проблемна історіографія Луняк, Є. Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст. Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті розглянуто стан ознайомлення французької громадськості ХІ-ХVІІ ст. з Україною, проаналізовано причини цікавості французів до цієї країни на тлі історичних взаємин України та Франції. Автор простежує еволюцію французьких історичних досліджень про Україну у Франції.
format	Article
author	Луняк, Є.
author_facet	Луняк, Є.
author_sort	Луняк, Є.
title	Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.
title_short	Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.
title_full	Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.
title_fullStr	Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.
title_full_unstemmed	Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.
title_sort	еволюція історичних уявлень про україну в середньовічній франції до середини хvіі ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Проблемна історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54695
citation_txt	Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст. / Є. Луняк // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 166-189. — Бібліогр.: 77 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT lunâkê evolûcíâístoričnihuâvlenʹproukraínuvserednʹovíčníjfrancíídoseredinihvííst
first_indexed	2025-07-05T05:59:06Z
last_indexed	2025-07-05T05:59:06Z
_version_	1836785490027610112
fulltext	166 Євген Луняк ЕВОЛЮЦІЯ ІСТОРИЧНИХ УЯВЛЕНЬ ПРО УКРАЇНУ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФРАНЦІЇ до середини ХVІІ ст. Розташована на іншому краю Європи сучасна територія України була для тогочасних французів terra incognita, останнім оплотом християнської цивілізації, щоправда, в зіпсованій схи- зматичній формі, перед дикунськими ордами степових кочових пустельників, що уявлялися передовими загонами біблійних на- родів Гог і Магог, вторгнення яких мало передвіщати кінець світу. Прямі безпосередні контакти між територією південному- ських земель і Францією були явищем надзвичайно рідким в ту епоху. Крім руського посольства до франкського короля в 839 р. та унікального шлюбу середини ХІ ст. між дочкою Ярослава Мудрого Анною та французьким королем Генріхом І, зафіксо- ваного в західноєвропейських документах, можна згадати хіба що участь руського архієпископа Петра Акеровича у Ліонсько- му соборі 1245 р. з метою організації об’єднаного протистояння християнських правителів навалі монголо-татар. Відзначимо, що кочові завойовники зі східних степів вважалися в Європі пород- женням пекла, тому їхню назву на заході найчастіше позначали як «тартари» (від грецького Тартар). У французькій мові поняття «tartares» для означення цього народу зберігалося до ХХ ст., коли поступилося менш інфернальному поняттю «tatares». Візитери з Франції на землях сучасної України в добу се- редньовіччя також були виключною рідкістю. Крім посольства короля франків, що добивалося руки Анни Ярославни в середині ХІ ст., можна відмітити лише дипломатичні місії середини ХІІІ ст. папського легата Джованні Плано Карпіні, що вирушив з Ліона до монгольської столиці Каракорума та посланця фран- цузького короля Людовика ІХ Святого Вільгельма Рубрука (Рубруквиса), що відвідав ставку Батия – Сарай. Обидва ман- 167 дрівника залишили детальні свідчення про свої подорожі через територію нашої держави, які й понині залишаються невичер- пним історичним джерелом тієї епохи. На початку ХV ст. через українські землі здійснював свою подорож ще один французький емісар – Жильбер де Лануа, який також залишив опис своїх вражень про побачені землі. Особисті контакти між українськими землями та Фран- цією до ХVІ ст. були явищем поодиноким, тож навіть у найосві- ченіших представників французької інтелектуальної еліти не бу- ло докладних і правдивих знань про території на схід від Польщі. Щоправда, цілком ймовірним є потрапляння в цей час ви- хідців з Південної Русі до Франції з освітньою чи торгівельною метою. Принаймні, маємо свідчення про навчання наших земля- ків в різних європейських університетах. У списках студентів Сор- бонни згадуються учні «з Рутенії» (1353, 1369), «рутенської нації з Києва» (1463, 1469) чи «Natione Ruthenia de Ucraina» (1567)1. Зокрема, є відомості, що в першій половині ХVІІ ст. в Па- ризькому університеті навчалися відомий український філолог Іван Ужевич-Слов’янин, автор латиномовної «Граматики сло- венської» та видатний військовий і політичний діяч доби Хмельниччини Юрій Немирич. Також, безперечним є факт прибуття до Франції в ХV– XVI ст. значних груп невільників, набраних у якості ясиру в результаті грабіжницьких походів на Україну. І.В.Лучицький на підставі великого архівного матеріалу, зібраного у Франції та Іспанії, виявив значний притік невільників з Русі у пізньому Середньовіччі до Русильйону – французької провінції, що розташована між Піринеями та Середземним морем. Можна не сумніватися, що до найкрупніших портів Середземномор’я – Перпін’яна (столиці Русильйону) та Марселя (столиці Провансу) у зазначений період доставлялися работоргівцями сотні рабів, забраних в полон на українських землях. Як зазначав автор у цій розвідці: «Головним чином, рабів купували в Русильйоні для задоволення землеробських потреб… Рабиню руську, завжди молоду, купували безумовно, і згодом по закінченню певного часу її дитина чи діти продавалися чи відправлялися до при- 168 тулку, а вона сама передавалася у тимчасове користування іншій особі в якості більшою мірою годувальниці… Це було справою вкрай вигідною для рабовласника… В Перпін’яні увійшло з другої половини ХV ст. у загальну моду тримати руських годувальниць»2. Проте окремі епізодичні контакти між Францією та Руссю не дозволяли мати чітке уявлення про останню на заході Євро- пи. Згадки про руських воїнів і купців, товари з Русі є нерідкими у старофранцузькому епосі, але не дають практично ніякої інформації про саму країну їх походження3. Навіть найближчий за часом для французьких хроністів епізод одруження їхнього короля Генріха І з Анною Ярославною, відмічений в багатьох творах ХІ–ХІІ ст., майже не проливає світла на рідну землю нової королеви Франції. Батьківщина Анни іменується в хроніках «Русією»4, «Ра- бастією»5, «Русцією»6, «Рутією»7. А ось «Вандомські аннали» початку ХІІ ст. та трохи пізніша від них «Сен-Мексанська хро- ніка» щодо походження дружини Генріха І вказують: «Генрікус король франків жінку привів скіфку та руду (Heinricus rex Francorum uxorem duxit Scythicam et rufam)»8. Цілком вірогідно, що під словом «rufa»=«rusa» хроніст розумів руське походження жінки, відповідно, ототожнюючи сучасну йому Русь з античною Скіфією. З хроніки монастиря святого Петра Живого в місті Сан, написаної ченцем Кларієм на початку ХІІ ст., виходить, що Анна була дочкою грецького правителя9. Це, очевидно, випли- ває з західноєвропейського середньовічного уявлення про пра- вославні країни сходу, як про володіння грецького монарха. Якщо назва рідної країни королеви Анни зустрічається в джерелах у найрізноманітніших варіаціях, то варіації слов’ян- ського імені її батька й, відповідно, діда їхнього короля Філіппа І, зафіксовані французькими хроністами середньовіччя, ще мен- ше нагадують оригінал. Його називають тут Герискло (Gerisclo)10, Юрислохт (Jurisloht)11 або взагалі Булесклот (Bullesclot)12. Мабуть найближчим латинським відповідником слов’янського імені батька Анни є Оресклав (Oresclavus)13. Авторами хронік без утруднень сприймалося лише християнське ім’я Ярослава Муд- 169 рого – Юрій-Георгій (Georgius), яке також кількаразово зустрі- чається в старовинних текстах14. В наступні століття визначних контактів між Францією та Руссю не зафіксовано. Хоча французькі хроністи час від часу відмічають окремі події, пов’язані з життям Русі, уривчаста й перекручена інформація про які доходить до їхнього королів- ства. Приміром це стосується походу галицько-волинського кня- зя Романа Мстиславича до Центральної Європи в 1205 р., свід- чення про який занотовує у своїй хроніці чернець з абатства Трьох Джерел у Шампані Альберік Труафонтен15. Головним джерелом інформації про землі сучасної Украї- ни у Франції в ХІІІ–ХV ст. були свідчення нечисленних подо- рожніх, що виконували різні дипломатичні чи військові місії, на кшталт Плано Карпіні, Рубрука чи де Лануа. Туманне уявлення про українські землі в період середньо- віччя цілковито знаходить своє відображення на тогочасних єв- ропейських картах. Вони зображували на сході маловідомі французам території з екзотичними для них назвами: Русія, Во- линія, Подолія, Сарматія, Скіфія, Татарія, Дикоє Поле тощо. І серед цих назв поступово розповзалася на картах пляма, яку називали Окраіна, Ограіна, Укранія, Україна16. Мабуть най- точніші та найдетальніші зображення можна віднести до крим- ського півострова, відомого ще з античності й добре знаного генуезцями, що тримали тут свої факторії. Середньовічні карти були своєрідною енциклопедією то- гочасних знань про світ. На них не лише наносилися зображення різноманітних географічних об’єктів, але й все це супроводжу- валося малюнками та лаконічними підписами, що доповнювали уявлення людей про певні землі. Карколомні зміни на сході, що відбулися після Батиєвої навали, внаслідок якої припинила своє існування могутня Дав- ньоруська держава, призводили до непорозумінь при оцінюван- ні минулого з боку західноєвропейських середньовічних авторів. Один з перших французьких історіографів ХVІ ст. Жан дю Тілле (150?–1570), згадуючи про одруження короля Генріха І з русь- кою принцесою Анною, дочкою короля Георгія, визначає країну 170 її походження наступними словами «Русь, яка зараз є Москові- єю» («Russie, qui est Moscovie»)17. Через півстоліття подібну тезу повторить відомий французький історик Франсуа Ед де Мезере (1610–1683) у своїй «Історії Франції», яка надовго стала найав- торитетнішим нарисом історії цієї держави18. Незважаючи на те, що Київ, з якого вирушала до Парижа в середині ХІ ст. Анна не належав Московії до 1654 р., авторам ХVІ – першої половини ХVІІ ст. було дуже легко припуститися помилки, адже на тогочасних картах «Русія» інколи позначалась в кількох місцях або як просто «Русія» (найчастіше в межах Руського воєводства Польщі), або як «Русія Червона», або як «Русія Біла» та «Русія Чорна» (Russia, Russia Rubra, Russia Alba19, Russia Nigra), але найбільша з цих країн називалася «Русія або Московія» (Russia sive Moscovia)20, «Князівство Московське або Велика Русія» (Ducis Moscoviae sive Magna Russia)21, «Русія, дехто каже Московія» («Russia, alias dicta Moscovia»)22 чи «Русія, загальноприйнято Московія» (Russia vulgo Moscovia)23. Проте всі західні «Русії» були на той час територіями бездержавними, тоді як Московське царство намагалося повністю притягнути до себе історичну спадщину Давньої Русі, і головне, отримати визнане право називатися центром руських земель, а не північно-східною околицею. В умовах відсутності достовірної інформації про минуле Русі французькі історики ХVІ – початку ХVІІ ст. цілком могли умоглядно виводити свою королеву Анну з володінь московського царя. Значному посиленню цікавості французької публіки до українських земель у ХVІ ст. сприяло обрання на престол Речі Посполитої в 1573 р. Генріха Валуа, який був коронований незабаром під іменем Генріха І (і, до речі, останнього, бо більше в Польщі Генріхів не було). Землі сучасної України складали близько третини тодішньої Речі Посполитої, включаючи Київ, де колись правив далекий пращур новообраного короля Ярослав Мудрий. Важливе місце вони посідали і в королівському титулі. Зокрема, у відомих «Генрікових артикулах» він називається так «Генрікус, Божою милістю король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Самогітський 171 (Жемайтійський), Київський, Волинський, Підляський, Ливон- ський і прочая». Хоча його правління в Кракові виявилося короткогрива- лим й вже наступного року він, залишивши Польщу, зійшов на французький престол під іменем Генріха ІІІ, загальне захоп- лення своїм принцем, що мав посісти найбільший трон на сході, у Франції в 1573 р. вилилося не лише в численні оди, гімни та панегірики на честь Генріха24, а також і в кілька описових праць про історію та географію володінь польського монарха. Ці роботи досить швидко були підготовлені до друку та видані у Франції за активної підтримки та сприяння королівської влади. Найважливішими з цих книг в 1573 р. були латиномовна праця польського історика Яна Гербурта де Фульстина (бл. 1524–1578) «Історія королів і князів Польщі», оперативно перекладена та видана французькою мовою25, компіляція з німецьких авторів Бенуа Ріго «Роздуми про історію поляків, завдяки якій можна дізнатися про походження, становище, родючість, звичаї, закони та традиції мешканців цього королівства. Виписки з історіо- графів німецьких»26, а також дві книги французького історика Блеза де Віженера (1523–1596) «Хроніки й аннали Польщі»27 та «Опис Польського королівства та приєднаних до нього країн»28 . Ян Гербурт де Фульстин, відомий польський культурний, релігійний і політичний діяч, брав особисту участь у сходженні на престол своєї держави Генріха Валуа. Як і багато представ- ників польської знаті Гербурт отримав блискучу освіту в уні- верситетах Західної Європи, зокрема, у Левені в Бельгії, тому бездогано володів французькою мовою, що мало сприяти йому в налагодженні близьких і довірчих взаємин з майбутнім королем його держави. Зазначимо, що саме Гербурт був одним з ініціаторів та авторів «Генрікових артикулів». «Історія королів і князів Польщі», видана французькою мовою в Парижі, була частиною його великого латинського трактату «Chronica sive historiae Polonicae compendiosa», що вийшов у Базелі в 1571 р. і мав ходіння у Франції. Зупинимося докладніше на творах французьких авторів Ріго та Віженера, щоб проаналізувати їх історичні уявлення про 172 українські землі того періоду. Зайвим буде зауважувати, що минуле нашої країни подавалося в цих працях крізь призму бачення здебільшого польських історіографів, які вважали території Південної та Західної Русі споконвічною власністю свого королівства. Бенуа Ріго був відомим літератором і книговидавцем другої половини ХVІ ст. З його друкарні у Ліоні вийшло в світ багато наукових і літературних творів. Принагідно відмітимо, що Ліон був одним з найдавніших центрів книгодрукування в Європі. В 1470 р. тут була надрукована перша французька книга. Велику відомість Ріго як видавцю приніс той факт, що саме в його друкарні вперше побачила світ книга пророцтв славнозвісного Нострадамуса (1555), з яким той був особисто знайомий. Також Ріго користувався великою підтримкою королівського двору, за що не забував висловлювати подяки та присвяти французьким монархам на сторінках публікованих ним книг. Видані ним «Роздуми про історію поляків» з нагоди сход- ження на престол Речі Посполитої Генріха Валуа дають нам змогу зрозуміти уявлення французького ерудита про географі- чне положення та минуле українських земель. Русь, або пра- вильніше «Русія», («Russie»), інакше названа «Роксоланією» («Roxolanie»), на думку автора, є природною частиною Польщі. Населення цієї території належить до грецького обряду, а голов- ним її містом є Львів («Leopolis»), де знаходиться архієпи- скопська кафедра, але під впливом поляків народ Русі поступово навертається до католицтва. Перераховуються також всі най- більші міста Русі, такі як Кам’янець на Поділлі, Холм, Луцьк, Київ29. За баченням француза, Русь колись мала окреме прав- ління зі своїми князями («princes») чи герцогами («ducs»), але під зверхністю королів Польщі, проти яких часто повставала. Наприклад, згадуючи про правління короля Мечислава [тобто Мешка ІІ – Є.Л.], автор позначає, що той «мав тяжку війну з русинами («Russiens»), які після смерті його батька [Болеслава – Є.Л.] збунтувалися»30. А в 1205 р. пішов війною на короля Леха [Лешка Білого – Є.Л.] Роман, герцог володимирський і галиць- кий («Duc d’Wladimire & Haliciense»), але був ним розбитий і 173 загинув31. Але загалом події в Русі не є в центрі уваги дослід- ника, він звертається до них вряди-годи. Необхідно відзначити, що автором подані важливі дода- ткові свідчення, що стосуються минулого України, зокрема, генеалогія роду Гедеміновичів32 та список польських королів33. Цілком логічно, що текст твору, датований 12 липня 1573 р., завершується величним панегіриком на честь Генріха, герцога Анжуйського, брата короля, який був обраний і виз- наний «королем і правителем країн Польщі, Литви, Русі, Прусії та інших земель»34. Характерною рисою твору є те, що термін «Русь» у ньому стосується лише володінь польського короля. Держава москов- ського царя тут іменується тільки «Московією» («Moschovite»), а її населення, відповідно, «московитами» («moschovites»)35. Хоча, як було вищезазначено, на той час вже існувала тенденція до ототожнення Московії та Русі на географічних картах та в наукових і політичних трактатах. Загалом слов’янська термінологія з незвичними для фран- цузів словами, іменами та назвами викликала великі утруднення для автора та видавця. Якщо згадати, що терміни наводилися за латинськими хроніками, написаними переважно німецькими хроністами, можна зрозуміти, яку важкість можуть являти ці перекручені та змінені слова для індентифікації власних назв і імен у відповідності до норм сучасності. Так, Кам’янець тут називається то «Camenet», то «Camenic», Перемишль – «Premislie», Київ, у відповідності до латинської традиції, – «Kiovie», а Луцьк – «Luceorie»36. Ще складніше буває інколи зрозуміти давньоруські імена. Наприклад, «Grismile» означає Гремиславу, дружину Лешка Білого, руську княжну з Луцька, а в імені «Iacoslane» достатньо непросто побачити Ярослава37. Хоча деякі слова, наведені у тексті, досить легко можуть бути зрозумілими українським читачам. При описі розорення Русі татарами автор подає свідчення, що люди, рятуючись, кричали «bigaice!» (тобто «убігайте», «біжіть», «тікайте»)38. Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що го- ловною метою написання твору було підняття престижу фран- 174 цузької монархії та династії Валуа зокрема, представники якої брати Карл і Генріх одночасно ставали правителями найбільших католицьких держав, розташованих по різні боки Європи. У тріумфі французьких королів автор бачив визнання провідної ролі своєї країни в Європі, яка мала стати на захисті христи- янської католицької цивілізації, протиставляючи себе натиску магометан ззовні та впливу протестантів всередині. Автор інших двох праць Блез де Віженер (1523–1596) може бути віднесений до плеяди найяскравіших постатей серед придворних Франції другої половини ХVІ ст. Він був відомий не лише як блискучий ерудит, талановитий історіограф і пись- менник, але й як знаний дипломат і кріптограф, автор так зва- ного «шифру Віженера», який залишався незламним до середи- ни ХІХ ст. й використовувався для засекречування важливих повідомлень таємними службами всіх європейських країн. На жаль його історичний доробок мало досліджувався в Україні, тому слід розглянути його детально. Як можна побачити з передмови до «Хронік і анналів Польщі», датованої 20 серпня 1573 р. й адресованої «найвеличні- шому, наймогутнішому, найпрекраснішому та непереможному принцу Генріху, сину та брату короля» (далі йде перерахування всіх його численних титулів і регалій), Віженер мав на меті ознайомити новообраного короля Речі Посполитої з історією його майбутніх підданих. Свій твір, як підкреслював сам автор, він написав «рідною мовою» короля, оскільки Генріх погано володів латиною39. Праця Віженера представляє собою компіляцію з латиномовних хронік, писаних переважно польськими авторами. За основу ним була взята праця Мартіна Кромера «De origine et rebus gestis Polonorum», про що сам він свідчив у передмові. Цей твір був виданий у Базелі в 1555 р. й, безумовно, мав поширення у Франції. Також Віженер використовував матеріали з «Історії королів і князів Польщі» Яна Гербурта де Фульстина, публікація якої у Парижі відбувалася за його безпосередньої участі. В роботі неодноразово зустрічаються посилання й на хроніку Яна Длугоша. На початку твору Віженер подав повний список всіх пра- вителів Польщі від легендарного Леха до Сигізмунда ІІ Августа 175 включно, вказавши для більшості з них вік їхнього сходження на престол і тривалість життя. Власне кажучи, сама праця французького історіографа представляє собою розповідь про життя та діяльність кожного з зазначених ним володарів. У першому розділі «Про походження поляків» Віженер подає традиційну для середньовічної історіографії картину походження європейських народів. Він зазначає, що «Сарматія або Скіфія в усі часи була великою колискою та осередком походження народів і націй, які заполонили більшу частину Азії, Європи та Африки»40. Найвідомішими серед них, на його думку, були кімври, готи, вандали та «славони» (тобто слов’яни). Походження назви останніх він виводить від слова «слава» («gloria»). Цю назву вони отримали через могутність і войовни- чість, захопивши в свій час половину Європи. Розселившись по світу, слов’яни поділилися на окремі народи, які Віженер пере- раховує в наступному порядку: рутени (Rutheniens), болгари, поляки, московити (Moscovites), серби, боснійці, карнійці (тобто мешканці Карнії, сучасні словенці), хорвати, богемці, морави, померанці, масогіти (очевидно, мазовшани, мешканці Мазовії) та сілезці. Більшість з цих народів згодом втратили самостій- ність і були підкорені іншими могутніми державами, і тільки поляки, освітлені словом «істиної релігії» ніколи не втрачали державності й завжди посилювали свій вплив в Європі. Назву поляків Віженер виводить від слов’янського слова «поле»41. Слід зазначити, що у творі Віженера для мешканців Русі рівнозначно вживаються два терміни «рутени» (Rutheniens) та «русини» (Russiens), а сама Русь називається то «Рутенією» (Ruthenie), то власне «Русією» (Russie). Автор майже скрізь відокремлює «русинів» від «московитів», крім єдиного випадку, коли наводить данні про хрещення Русі. Вказуючи роки охре- щення окремих країн і народів, а також називаючи їхніх перших правителів-християн, Віженер змішує «московитів» і «рутенів». Розповідаючи про перших і називаючи великого князя Москов- ського «наймогутнішим християнським володарем, серед тих, хто не має титулу короля», він говорить, що охрещення в цій країні здійснив Володимир (Volodimerus), і далі вже мова йде 176 про «рутенів», а сама їхня релігія називається «грецькою або рутенською» («la religion Greque ou Ruthenique»). Така плута- нина могла б призвести стороннього читача до сприйняття князя Володимира у якості саме правителя Московії. Проте це єдине місце у творі, де «рутени» і «московити» подаються синоні- мічно, в решті випадків автор відділяє одних від інших42. В цілому автор правильно подає основну канву україн- ської історії від часів Володимира Хрестителя до утворення Речі Посполитої. Але, зрозуміло, що основна увага історіографа була зосереджена на правліннях польських королів і долі їхньої дер- жави, тому минулого Русі він торкається лише тоді, коли це стосується історії Польщі. Це передусім стосується міждина- стійних взаємин двох держав і військових зіткнень між ними. Так, Віженер фіксує одруження Казимира І з Марією-Доброні- гою (щоправда, називаючи її Доброгнівою), сестрою Ярослава Мудрого, не забуваючи відмітити, що жінка прийняла като- лицтво43. Історіограф відмічає також шлюби Болеслава ІІ з вродливою руською принцесою Вишеславою44, Болеслава ІІІ Кривоустого із Збиславою, дочкою Святополка ІІ Ізяславича45 та Лешка Білого з Гремиславою, дочкою луцького князя Інгваря Ярославича (помилково автор вважав її дочкою Ярослава Ізяславича, тоді як насправді, вона була його онукою). Щодо останньої в книзі Віженера допущена плутанина, вона названа в одному місці Премиславою (Primislave), в іншому правильно Гремиславою (Grimislave)46. Француз ретельно занотовує всі відомі йому польсько- руські збройні конфлікти, зокрема, захоплення Русі Болеславом Хоробрим, який допомагав повернути київський престол Свято- полку47, похід Болеслава ІІ Сміливого на Русь, щоб відновити на київському престолі свого двоюрідного брата Ізяслава48 та ін. Історію цих війн Віженер бачить очима польських хроністів. Тому не дивно, що польські правителі в творі французького історіографа виступають мудрими, сміливими та шляхетними людьми, які завжди отримують блискучі перемоги. Руські воїни або тікають при наближені доблесного польського війська, або зазнають нищівної поразки, безславно гинучи чи здаючись у 177 полон. Змальовуючи зворотні походи з Русі на Польщу, автор відзначає їх варварський, грабіжницький характер. Загони русь- ких воїнів уявляються йому збіговиськом відвертих головорізів, очолюваних хитрими й підступними, але боягузливими ватаж- ками. Кожного разу, вторгаючись у Польщу, русини зазнавали поразок. Так, Володар Ростиславич (Volodor), князь перемись- кий, «що мав славу більше грабіжника ніж князя», розоряв вогнем і мечем польські землі, але потрапив у полон до Болеслава ІІІ і був відпущений за великий викуп49. Роман, князь Волині та Галичини (duc de Wladimirie & Halicie) розпочав вторгнення у Польщу в 1205 р., але був розбитий Лешком Білим під Завихостом і загинув. Польський король шляхетно повернув тіло руського князя його підданим50. В 1265 р. русини на чолі з князем Шварном дійшли до Сандомира, але були розбиті51. Лев, син Данила, «наймогутніший з усіх правителів на Русі», пішов до Любліна, пограбувавши польські землі. У свою чергу неза- баром Лешко Чорний помстився йому та здійснив похід на Львів, взявши з міста велику данину52. Цікавим є той факт, що, розповідаючи про війни Боле- слава Хороброго з Ярославом Мудрим, ім’я якого автор подає абсолютно точно (Iaroslaus) – рідкий випадок правильного написання цього імені французами, Віженер не бачить нічого достойного в діяльності руського князя. У його викладі, це недолугий і боягузливий правитель. Автор з іронією повідомляє, що, коли русини, які билися на річці Буг з поляками, побачили свою поразку, вони почали стрімголов тікати, а їхній князь Яро- слав попереду від усіх53. Очевидно, Віженер не знав, що осмія- ний ним Ярослав був далеким предком всіляко возвеличуваного ним Генріха Валуа. Інакше тон його був би більш шанобливим. Загалом, складається враження, що Русь завжди була країною, підпорядкованою Польщі, так би мовити, її бунтівною та неспокійною провінцією. З твору випливає, що польські королі постійно віддавали накази руським князям, наводили лад в їх країні, а згодом на цих землях правитимуть «палатини» – намісники польських королів. 178 Дуже детально Віженер зупиняється на татарській пробле- мі, яка стала спільною бідою Польщі та Русі. На його думку, татари прийшли з безлюдних степів Скіфії, прогнавши «полов- ців, яких зараз називають готами, гунами чи куманами» (Polomiciens, que les modernes apellent Gots, les autres Chunes ou Cumans)54. Автор ретельно занотовує всі численні випадки гра- біжницьких походів степових завойовників, яскраво змальову- ючи жахливі картини спустошення та збезлюднення земель. Руські князі виявилися абсолютно неспроможними протистояти жорстокій навалі дикунських східних орд. Дуже скоро майже вся Русь підкорилася татарам, а руські князі навіть почали брати спільну з ними участь у походах на Польщу. Наприклад, Да- нило, король Русі (Daniel roi de Russie), пропустив через свою країну татар, які йшли грабувати Польщу, а згодом його діти Лев і Роман, разом з Даниловим братом Васильком, своїм дядьком, брали участь у новому поході ординців на захід55. Також згадується як татари разом з русинами ходили на Люблін і пограбували його околиці56. Остаточне приєднання земель Русі до Польської корони видається французу актом цілковито логічним і закономірним. Для польських володарів це був крок, як самозахисту, для убез- печення своєї території від нападів зі сходу, так і шляхетний обов’язок християнських правителів взяти під свою опіку одно- вірців (щоправда, грецького обряду), які потерпали від нападів татар. Віженер відмічає, що після смерті останнього короля з роду Данила (якого помилково тут названо Давидом) Казимир ІІІ Великий в 1340 р. приєднав до себе Львів та інші міста Гали- чини: Перемишль, Сянок, Галич, Теребовлю, Любашів, Кам’янець. А в 1349 р. він здійснив новий похід на Русь і приєднав до своїх володінь Луцьк, Володимир, Брест, Холм і Білосток, поставив- ши в цих містах польські гарнізони. Дбаючи про інтереси своїх нових підданих, Казимир ІІІ навіть просив у папи Урбана V створити митрополію на Русі з центром у Львові57. Таким чином, підкорення Західної Русі Польщею в творі Віженера виглядає подією благородною та позитивною для її населення. Щоправда конкурентом за руську спадщину для поляків виступили литовці, 179 проте незабаром сама Литва та всі її володіння були поєднані унією з Польщею. Практично весь подальший виклад подій в творі Віженера, пов’язаних з долею України, стосується намагань польських ко- ролів і литовських князів протидіяти турецько-татарський агре- сії. Історіограф детально описує заходи Вітовта, спрямовані на укріплення південного кордону, зокрема, похід 1399-го року, будівництво фортець на Поділлі. Відзначає автор і розширення кордонів Великого князівства Литовського на сході, коли Вітовт «захопив Брянськ і Стародуб і всю країну Сіверську» та мав війну з московитами в 1406 р.58. Грабіжницькі напади татар і турків на землі польської ко- рони Віженер визнає найбільшою політичною проблемою того часу. Протягом лише одного ХV ст. він називає більше десятка великих завойовницьких походів на руські землі: Поділля, Галичину, Волинь, Київщину, Сіверщину, ретельно відзначаючи найбільш постраждалі території й описуючи страшні кривди, завдані підданим короля нападниками59. З великою симпатією та захопленням відгукується автор про мешканців і нечисленну залогу маленького містечка Вишневець на Галичині, яке чинило героїчний опір татарській агресії впродовж довго часу60. Відзначається й участь інших християнських держав у боротьбі з «магометанами»: Волощини, Угорщини, Молдавії, Московії. Зокрема, згадується військова діяльність овіяного легендами господаря Влада Дракули61. Зрозуміло, що увага історіографа приділена лише життю знаті – королів, князів, вищих духовних ієрархів. Народ, у від- повідності до тогочасних уявлень, постає лише як безлика сіра маса, нездатна ні до чого гарного, божественне покликання якої тільки виконувати всю чорнову роботу та смиренно зносити весь тягар долі. Саме тому, згадуючи про селянське повстання 1490–1492 рр. під проводом Мухи, Віженер не обтяжує себе міркуваннями про причини, що підштовхнули великі маси людей до нього. Француз цілком і повністю солідаризується з думками польських хроністів, подаючи спрощене бачення цього соціального вибуху: «В ті дні один селянин на ім’я Муха, 180 зібравши близько десяти тисяч валахів і русинів з Покуття, пішов грабувати всю Русь…Але Миколай Ходецький, названий Земелькою, чоловік достойний і вправний у військових справах, зібравши певну кількість польських солдатів, дуже швидко ути- хомирив цих повсталих людей. Грабіжник Муха був захоплений руською знаттю, відправлений до Кракова, де закінчив свої дні у в’язниці»62. Велику повагу в історіографа викликає постать князя Костянтина Острозького, який почав збирати військові загони для відсічі татарам і туркам. За словами Віжера, цей видатний воєначальник здобув «вічну славу тим, що з маленьким загоном виступив проти двадцяти тисяч татар і розгромив їх поблизу міста Канів у Литві»63. Фактично, можна стверджувати, що французький автор у викладі подій української історії безпосередньо наблизився до витоків формування козацтва. І хоча саме слово «козак» в його творі не зустрічається, одним з останніх героїв його розповіді є Предслав Лянцкоронський, який вважається першим козацьким гетьманом64. Уявлення Віженера про історію Східної Європи майже повністю залежало від творів тих польських авторів, які були йому відомі на момент написання книги. Брак свідчень і залеж- ність від польських хронік кінця ХV – середини ХVI ст. в творі французького історіографа проявилися ще й у надзвичайно по- ганій його поінформованості про правління останнього Ягелл- на. В його великій історичній розповіді Сигізмунду ІІ Августу, що правив 24 роки, відведено лише дві сторінки, які майже не містять фактичних даних, тоді як правління цього короля було надзвичайно насичене подіями. Такий же обсяг матеріалу автор відвів і Генріху Валуа, який на той час тільки став щойнообра- ним королем Речі Посполитої і навіть не залишив ще території Франції. Не беручи до уваги апологетичного характеру даного твору, покликаного возвеличити особу французького монарха на польському престолі, слід зауважити, що праця Віженера стала першою значною франкомовною роботою, яка ознайомлювала 181 місцевий читацький загал з історичним минулим українських зе- \|мель. В цілому його дані про Україну є правдивими і відповіда- ють загалом історичним реаліям. Хоча, безумовно, в тексті твору можна зустріти багато плутанини та помилок стосовно геогра- фічних назв, імен і подій. Дуже часто при читанні твору Віженера виникає трудність з ідентифікацією певних назв і імен у відповід- ності з вітчизняною традицією: Луцьк (Luschie), Перемишль (Primislie), Всеволод (Wissevoldus), Ярополк (Iaropelc), Збислава (Sbilave), Святополк (Stopelc) тощо. Не все гаразд у історіографа і з датами. Наприклад, хрещення Русі у тексті двічі віднесено до 908 року від Різдва Христового, тоді як дві дати від створення світу цієї події, наведені ним, практично збігаються з загально- прийнятим нині датуванням. За католицьким літозчисленням, прийнятим у ХVІ ст., він подає охрещення Русі під 4996 р. За руським календарем, що, як зазначає автор, «різниться від нашого на п’ятнадцять століть», Володимир хрестив своїх підданих у 6497 р. Враховуючи, що створення світу за православною традицією припало на 5509 або 5508 рік до народження Христа, отримуємо загальновідому дату 988 чи 989 р.65. Втім, можливо в оригінальному тексті Віженера в якості охрещення Русі стояв 980-й рік, який через друкарську помилку перетворився на 908-й. Саме 980-й рік в якості часу хрещення русинів позначено в іншому творі цього автора66. Але дуже часто автор взагалі опускає дати, переказуючи події без років або вказуючи невизначені часові інтервали: потім, згодом, незабаром, через певний час і т.д. Аналізуючи історичне бачення Віженером минулого України не можна оминути й іншу його працю 1573 р. «Опис Польського королівства та приєднаних до нього країн, з їх становищем, законами, порядками та способом життя»67. На відміну від попередньої ця робота французького автора має здебільшого географічний описовий характер й представляє собою спробу у стислій формі ознайомити читача, насамперед свого патрона Генріха Валуа, з територією, природою та насе- ленням Речі Посполитої, що простяглася «від Одера на кордонах Бранденбурга до славної ріки Бористена, від берегів Понту Евксинського, до якого доходять крайні частини Поділля, до 182 Північного океану». Короткий екскурс в минуле цієї держави є майже точним переказом змісту попереднього твору. Описуючи минуле й сьогодення східних околиць королівства Русі, Волині та Поділля, автор підкреслює, що їх населяє один народ. До- кладно описано життя та побут татар, а також зроблено огляд ево- люції їхньої експансії у Східній Європі. Фактично, можна визна- ти, що «Опис Польського королівства» є короткою енциклопе- дією Речі Посполитої, створеною для французів. Праці Віженера стали важливою віхою на шляху розвитку історичних уявлень у Франції про українські землі. Вони стали першими грунтовними нарисами, що у доступній формі, а голов- не, доступною мовою (замість мертвої латини), ознайомлювали освічених французів з географією та історією країн на схід від Польщі. Короткочасне правління Генріха в Польщі сприяло збли- женню двох держав. Французька мова та звичаї стали буденним явищем при дворі польських королів, а серед військових і дер- жавних діячів країни з’явилося багато вихідців з Франції. Свід- чення цих урядовців-французів стали важливим джерелом при вивченні історії України. Саме до цього кола належить відомий авантюрист-найманець Жак Маржере (1560-і – після 1619), пріз- вище якого найчастіше подають як Маржерет. Його перу нале- жить цікавий твір, що частково стосується історії України, «Стан Росiйської імперії та Великого князівства Московського» (1607). Ця розповідь про свої пригоди в далекій країні, створена очевидцем і активним учасником описуваних подій, була при- свячена французькому королю Генріху ІV, родоначальнику ди- настії Бурбонів, і надрукована з його ласки. Цікава паралель: час Смути в Росії практично співпав з останнім періодом релігій- них війн у Франції, тому праця Маржере дозволяла читачам провести певні аналогії щодо громадянського протистояння в двох країнах по різні сторони Європи. Підкреслення автором релігійної толерантності в Росії могло бути натяком на потребу у віротерпимості на його батьківщині. Хоча ця книга не є історичним дослідженням, а її автора важко назвати професійним істориком, його твір містить важливі 183 спостереження та судження, що торкаються минулого нашої дер- жави й дозволяють краще зрозуміти розвиток історичних уявлень про Україну у Франції. Праця Маржере кілька разів перевида- валася на його батьківщині, що, безумовно, свідчить про цікавість французів до тематики, якої торкнувся він у своїй роботі. Вперше вона була передрукована в 1669 р., коли французька публіка з тривогою спостерігала за посиленням Росії на фоні послаблення Речі Посполитої, які вели між собою запеклу війну за Україну. В ХІХ ст. вийшло ще кілька перевидань. Публікації твору Марже- ре у середині ХІХ ст., вочевидь, були пов’язані з війною між Францією та Росією, що зумовлювало посилення попиту на книжкову продукцію про ворожу державу серед французів68. З ХІХ з’являються російські переклади цієї книги або окремих частин, які одразу привернули увагу вітчизняних до- слідників минулого69. Незважаючи на те, що твір Маржере є в першу чергу важ- ливим джерелом з історії Росії Смутного часу, його екскурси вглиб історії Русі дозволяють побачити уявлення автора про минуле України. Наприклад, походження династії Рюриковичів він пояснював наступним чином: «Вважають, що походження великим князям поклали троє братів, які прийшли з Данії, згідно з руськими анналами (selon les Annales de Russie). Вони під- корили собі Русь, Литву та Поділля близько восьмиста років тому, а Рюрик, старший з братів, став називатися великим кня- зем володимирським, і від нього пішли всі інші великі кня- зі…»70. Цей короткий уривок дає можливість зрозуміти загальну поінформованість француза про витоки давньоруської історії, хоча знання його виявляються неточними та поверхневими. На- віть такий яскравий епізод минулого, як хрещення Русі, в нього виглядає абсолютно розпливчасто: «Ця країна прийняла хри- стиянство близько 700 років тому»71. Праця Маржере стала по суті першим нарисом, що пода- вав бачення минулого Русі з позиції Москви. Сама назва твору підкреслює тотожність понять Русь (la Russie) та Московія в уявленні автора. Він постійно вживає термін «росіяни» (Russes) для означення підданих московського царя, уникаючи традицій- 184 ного визначення «московити» (Moscovites), яке в нього трапля- ється нечасто. Така концепція разюче контрастує з баченням Ві- женера, писавшого за тридцять років до Маржере, в творах якого під Руссю розумілися саме володіння польських королів. Те, що Віженер називав Руссю, у Маржере виступає під сукупною назвою Поділля (Podolie). Цей географічний регіон розширений у нього до такої межі, що доходить аж до кордонів Московського царства. Згідно з його твердженням, замок Путивль (Poutimel) розташований саме на кордонах Поділля72. Хоча, не слід забува- ти, що подібну тезу про синонімічність Русі та Московії висло- влював і дю Тілле, що був сучасником Віженера. Таким чином, можна спостерігати тенденцію, як у фран- цузькій історіографії з кінця ХVІ ст. поступово починає утвер- джуватися ідея ототожнення Русі-Росії лише з Московією. Існу- вання кількох територій з назвою «Русь» на середньовічних кар- тах призводило до плутанини в уявленнях західних європейців. Посилення Московського царства сприяло закріпленню назви «Русі» саме за ним, оскільки за цією країною стояла династійна спадковість і міць потужної держави, а за рештою земель тільки історична традиція. Велику важливість мають звістки Маржере про козаків (Cosaks). Здається, це перші згадки про них у французьких тво- рах. Автор, як професійний солдат, захоплювався військовими здібностями козаків, визнаючи їх найкращою збройною силою Русі. Маржере зробив докладний опис їхнього одягу та озбро- єння, способу життя та звичаїв. Француз відзначив, що «справ- жні козаки мешкають уздовж річок Волга, Дон і Дніпро та завдають великої шкоди татарам»73. Не оминув увагою Маржере і важливої ролі, яку козаки відіграли у воцарінні Лжедмитрія І, котрого він вважав дійсним сином Івана Грозного (Iohannes le Tiran). Автор відзначив, що «козаки з верхів’ їв Дону та Дніпра» складали основу війська Лжедмитрія й були найнадійнішою його опорою74. Незважаючи на значну віддаленість Московського царства від Франції, між цими державами наприкінці ХVІ ст. вже були налагоджені контакти. Про це свідчить той факт, що Маржере 185 зустрічав у Москві земляків, один з яких, французький купець Бертран де Кассан, був його інформатором75. Про посилення дипломатичних взаємин між Францією та Росією може свідчити й те, що, за словами Маржере, Лжедмит- рій І збирався на англійських кораблях у серпні 1606 р. відвідати Францію, але цей намір не був здійснений у зв’язку з державним переворотом і загибеллю останнього76. В цілому, свідчення Маржере про історію та географію Русі є правдивими. Він писав, як правило, про те, що бачив на власні очі чи чув з достовірних джерел. Але подекуди він зано- товував і речі цілковито фантастичні, як, наприклад, існування на півдні Русі в районі Астрахані «рослин-тварин, про яких писали колись деякі автори. Це баранці, які виростають з землі, поєднані з коренем немов би кишкою в два чи три сажені, що виходить з пупа. Такий баранець їсть траву навколо себе, а згодом помирає. Вони розміром з ягня, мають кучеряву вовну. В одних смух зовсім білий, в інших – плямистий. Я бачив різні шкури»77. Таким чином, підводячи підсумок, можна сказати, що до середини ХVІІ ст. історичні уявлення про Україну в середньо- вічній Франції суттєво розширилися та доповнилися фактично. Французькі історіографи фіксували у своїх творах такі теми, як правління давньоруських князів, культура та релігія Русі, підко- рення руських земель Польщею, протистояння татарській і ту- рецькій агресії. Праця Маржере презентує зміну в уявленнях пізнього середньовіччя про Русь, а також виводить на передній план козацтво, постаті якого стануть головним атрибутом всіх історичних досліджень, що торкатимуться історії України ХVІ– ХVІІІ ст. Саме в творі цього автора бачимо наголошення того, що Руссю треба вважати володіння московського царя. Пройде зовсім небагато часу і «країна козаків» завдяки праці Боплана стане відомою під новою для Західної Європи назвою – «Україна». 186 1 http://uk.wikipedia.org/wiki 2 Лучицкий И.В. Русские рабы и рабство в Руссильоне в ХІV и ХV вв. // Университетские известия. – Киев. – №11. – Ч. 2., Критика библиография. – 1886. – С. 191–219. 3 Назаренко А.В. Гених І и Анна Ярославна // Древняя Русь в свете за- рубежных источников: Учебное пособие для студентов вузов / М.В.Бибиков, Г.В.Глазырина, Т.Н.Джаксон и др. Под ред. Е.А.Мельниковой. – М.: Издатель- ство корпорация «Логос», 1999. – С. 353. 4 Chronicon Sancti Petri Vivi Senonensis // Bibliotheque historique de L’YONNE ou Collection de legends, chroniques et documents divers pour server a l’histoire des differentes contrees qui forment aujourd’hui ce department. – Tome II. – Auxerre: Perriquet et Rouille, imprimeurs de la societe; Paris: Didron, 1863. – Р. 506; Ex Historiae Francicae // Monumenta Germaniae historica. Inde ab anno Christi quincentesimo usque ad annum millesimum et quingentesimum. Scriptorum. Tomus 26. – Leipzig: Verlag Karl W.Hiersemann, 1925. – P. 61; Hugonis liber qui modernuorum regum francorum continent actus // Monumenta Germaniae historica. Inde ab anno Christi quincentesimo usque ad annum millesimum et quingentesimum. Scriptorum. Tomus 9. – Leipzig: Verlag Karl W.Hiersemann, 1925. – P. 388–389; Historia regum francorum monasterii Sancti Dionysii // Monumenta Germaniae historica. Inde ab anno Christi quincentesimo usque ad an- num millesimum et quingentesimum. Scriptorum. Tomus 9. – Leipzig: Verlag Karl W.Hiersemann, 1925. – P. 404. 5 Назаренко А.В. Указ. соч. – С. 353–354. 6 Vita Lietberti episcopi Cameracensis // Monumenta Germaniae historica. Scriptorum. Tomus 30–Part 2, Supplementa tomorum I–XXV. 1934. – Р. 850. 7 Hugonis liber qui modernuorum regum francorum continent actus... – P. 388–389. 8 Marchegay P., Mabille Em. Chroniques des églises d’Anjou. – P.: Renouard, 1869. – P. 167; reproduit par la Chronique de Saint–Maixent, ibid. – Р. 398. А також: Recueil des historiens des Gaules et de la France. Tome onzième, édité par des religieux bénédictins de la Congrégation de Saint–Maur. Nouvelle édition publiée sous la direction de M. Léopold Delisle [mêmes texte & pagination], Paris, Victor Palmé, 1876. – Р. 219. 9 Chronicon Sancti Petri Vivi Senonensis... – Р. 506. 10 Ibid. 11 Ex Historiae Francicae... – P. 61. 12 Historia regum francorum monasterii Sancti Dionysii... – P. 404. 13 Назаренко А.В. Указ. соч. – С. 353–354. 187 14 Там же; Hugonis liber qui modernuorum regum francorum continent ac- tus... – P. 388–389. 15 Назаренко А.В. Указ. соч. – С. 353. 16 Вавричин М.Г., Дашкевич Я.Р., Кришталович У.Р. Україна на стародавніх картах: Кінець ХV – перша половина ХVІІ ст. – К.: ДНВП «Карто- гра- фія», 2004. – 208 с. 17 Tillet Jean du. Recueil des Roys de France, leurs couronne et maison. – Paris: Chez Jaques du Puys, avec previlege du Roy, 1580. – P.72. 18 Mezeray, François Eude de. Histoire de France depuis Faramond jusqu’a maintenant. Tome I. – Paris: Chez Mathieu Guillemot, avec previlege du Roy, 1643. – P. 399. 19 Вавричин М.Г., Дашкевич Я.Р., Кришталович У.Р. Вказ. тв. – С. 28– 29, 42–43, 187, 198–199. 20 Там само. – С. 127. 21 Там само. – С. 129, 148–149. 22 Там само. – С. 153. 23 Там само. – С. 183. 24 Esjouissance des Français et bons citoyens de Paris sur l’election de roi de Pologne. – Lyon: Par Benoist Rigaud, 1573. – 14 p.; Masconnois P.B. Panegyrique sur l’avant couronnement du roi de Pologne. – P.: Par Denis du Pré Imprimeur, 1573. – 16 p.; Hymne triomphal sur l’entrée du prince Henri. – Lyon: Par Benoist Rigaud, 1573. – 16 p. 25 Herburt de Fulstin Jan. Histoire des roys et princes de Poloigne, composée en latin et divisée en XX livres par, Jean Herburt de Fulstin, Traduite de latin en françois [par Fr. Bauduin]. – P.: L'Huilier, 1573. – 150 р. 26 Benoist Rigaud. Discours sur l’histoire des polognais. – Lyon: Par Benoist Rigaud, 1573. – 80 p. 27 Vigenère Blaise de. Les Chroniques et annales de Poloigne. – P.: J.Richer, 1573. – 487 p. 28 Vigenère Blaise de. La Description du royaume de Poloigne et pays adjacens, avec les statuts, constitutions, moeurs et façons de faire d'iceux. – P.: J.Richer, 1573. – 188 p. 29 Benoist Rigaud. Op. cit. – Р. 6. 30 Ibid. – Р. 14. 31 Ibid. – Р. 24. 188 32 Ibid. – Р. 32. 33 Ibid. – Р. 39. 34 Ibid. – Р. 37. 35 Ibid. – Р. 36–37. 36 Ibid. – Р. 6. 37 Ibid. – Р. 24. 38 Ibid. – Р. 26. 39 Vigenère Blaise de. Les Chroniques et annales de Poloigne... – Epistre. 40 Ibid. – Р. 1. 41 Ibid. – Р. 1–4. 42 Ibid. – Р. 36. 43 Ibid. – Р. 57. 44 Ibid. – Р. 64. 45 Ibid. – Р. 82. 46 Ibid. – Р. 151, 164. 47 Ibid. – Р. 42. 48 Ibid. – Р. 61. 49 Ibid. – Р. 99, 101. 50 Ibid. – Р. 147. 51 Ibid. – Р. 181–183. 52 Ibid. – Р. 188–189. 53 Ibid. – Р. 47. 54 Ibid. – Р. 149–159. 55 Ibid. – Р. 177–178. 56 Ibid. – Р. 196. 57 Ibid. – Р. 226–227, 232, 235. 58 Ibid. – Р. 270–271, 277, 316. 59 Ibid. – Р. 344, 378, 385, 416, 432–434, 441, 445–446, 452–453, 460. 60 Ibid. – Р. 445–446. 61 Ibid. – Р. 365. 189 62 Ibid. – Р. 444. 63 Ibid. – Р. 473. 64 Ibid. – Р. 473. 65 Ibid. – Р. 36. 66 Vigenère Blaise de. La Description du royaume de Poloigne et pays adjacens, avec les statuts, constitutions, moeurs et façons de faire d'iceux. – P.: J.Richer, 1573. – 188 p.; Описание Польского королевства. Извлечения из запи- сок Блеза де Виженер (1573) // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. I (XVI ст.). / Под ред. В.Б.Антоновича. – К., 1890. – С. 59–88. 67 Ibid. 68 Margeret. Estat de l’empire de Russie et Grande duché de Moscovie avec ce qui s’y est passé de plus mémorable et tragique, pendant le regne de quatre Empereurs: à sçauoir depuis l’an 1590 jusques en 1606, en septembre. Nouvelle édition, précédée de deux lettres inédites de l’auteur et d’une notice biographique et bibliographique par Henri Chevreul. – P.: L.Potier Librairie, 1855. – 140 р.; Reéditions 1821, 1860 etc. 69 Маржерет Жак. Состояние Российской империи: Ж.Маржерет в до- кументах и исследованиях: (тексты, комментарии, статьи) / Под ред. Ан.Береловича, В.Д.Назарова, П.Ю.Уварова; [авт. и сост.: Ан.Берелович (Па- риж), Т.А.Лаптева и др.]. Состояние Российской империи. – М.: Яз. славянских культур, 2007. – 553 с.; Россия ХVII века. Воспоминания иностранцев. – М.: Русич, 2003. – 496 с. та ін. 70 Margeret. Op. cit. – Р. 8. 71 Ibid. – Р. 15. 72 Ibid. – Р. 24. 73 Ibid. – Р. 24. 74 Ibid. – Р. 75. 75 Ibid. – Р. 87. 76 Ibid. – Р. 86. 77 Ibid. – Р. 2.

Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.

Institution

Ähnliche Einträge