Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії

У статті представлено проблему видання Віленської угоди від 3 листопада 1656 р. в історичних працях з середини XVII ст. до нашого часу. У результаті гострих дискусії між польсько-литовськими та московськими послами на засіданнях комісії було вироблено багато чернеток угоди. Деякі з них представлял...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Федорук, Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Проблемна історіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54696
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії. / Я. Федорук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 190-210. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-54696
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-546962014-02-04T03:18:37Z Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії Федорук, Я. Проблемна історіографія У статті представлено проблему видання Віленської угоди від 3 листопада 1656 р. в історичних працях з середини XVII ст. до нашого часу. У результаті гострих дискусії між польсько-литовськими та московськими послами на засіданнях комісії було вироблено багато чернеток угоди. Деякі з них представлялися в історіографії як оригінали. Автор приділяє велику увагу публікаціям самого договору та його чернеток з російського, ватиканського, польського і австрійського архівів. Подано також оцінку цього дипломатичного акту польськими та українськими хроністами Веспасіаном Коховським, Самійлом Величком і Лаврентієм Яном Рудавським. The article presents a problem of the editing of the Treaty of Vilnius on 3 November 1656 in historical writings from the mid-17th century till the present day. Many drafts of the treaty were created by the result of the strong discussions between the Polish-Lithuanian and Muscovite envoys on the proceedings of the commission. Some of them were presented as originals in historical writings. The author pays much attention to the publications of the treaty itself and its drafts from the archives of Russia, Vatican, Poland, and Austria. He also gives assessment of this diplomatic act by the Polish and Ukrainian chronicles of Wezpazjan Kochowski, Samiilo Velychko, and Wawrzyniec Jan Rudawski. 2011 Article Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії. / Я. Федорук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 190-210. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54696 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблемна історіографія Проблемна історіографія
spellingShingle	Проблемна історіографія Проблемна історіографія Федорук, Я. Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті представлено проблему видання Віленської угоди від 3 листопада 1656 р. в історичних працях з середини XVII ст. до нашого часу. У результаті гострих дискусії між польсько-литовськими та московськими послами на засіданнях комісії було вироблено багато чернеток угоди. Деякі з них представлялися в історіографії як оригінали. Автор приділяє велику увагу публікаціям самого договору та його чернеток з російського, ватиканського, польського і австрійського архівів. Подано також оцінку цього дипломатичного акту польськими та українськими хроністами Веспасіаном Коховським, Самійлом Величком і Лаврентієм Яном Рудавським.
format	Article
author	Федорук, Я.
author_facet	Федорук, Я.
author_sort	Федорук, Я.
title	Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії
title_short	Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії
title_full	Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії
title_fullStr	Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії
title_full_unstemmed	Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії
title_sort	аналізи текстів віленського договору 1656 року в історіографії
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Проблемна історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54696
citation_txt	Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії. / Я. Федорук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 190-210. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT fedorukâ analízitekstívvílensʹkogodogovoru1656rokuvístoríografíí
first_indexed	2025-07-05T05:59:08Z
last_indexed	2025-07-05T05:59:08Z
_version_	1836785492773830656
fulltext	190 Ярослав Федорук АНАЛІЗИ ТЕКСТІВ ВІЛЕНСЬКОГО ДОГОВОРУ 1656 РОКУ В ІСТОРІОГРАФІЇ Договір, укладений між Московською державою і Річчю Посполитою за посередництвом австрійського імператора в с. Немежі під Вільном 3 листопада 1656 р., був однією з най- важливіших дипломатичних подій у Центрально-Східній Європі середини XVII ст. Сьогодні його значення в історичній науці вимірювалося як у широкій площині всесвітньої історії, так і у вужчому сенсі – історії України. У тогочасній європейській політиці цей дипломатичний акт започаткував створення широкої коаліції кількох великих і потужних країн проти Шведського королівства. У кінцевому результаті це призвело до поразки кампанії Карла Х Ґустава у Речі Посполитій і краху його балтійської політики, скерованої на перетворення Балтійського моря на внутрішнє шведське озе- ро. Річ Посполита і Москва, об’єднуючи свої сили проти Швеції, змушували її вести війну на два фронти одразу проти двох могу- тніх ворогів. Ще у грудні 1654 р. на відомому засіданні шведсь- кої державної ради у Стокгольмі деякі сенатори передбачали такий розвиток подій у разі нападу Карла Х Ґустава на Річ По- сполиту. Наприкінці квітня 1656 р. такі передбачення збулися в результаті підписання перемир’я у Москві між Олексієм Ми- хайловичем і послом від Яна Казимира оршанським маршалком Петром Ґалінським. На початку липня 1656 р. це перемир’я було підтверджене польським королем у присутності російського по- сла Федора Зикова у щойно відвойованій від шведів Варшаві. Віленський договір, укладений через півроку, зміцнював такий союз проти Швеції. Австрійський імператор Фердинанд ІІІ не випадково так наполегливо підтримував Яна Казимира у його прагненні розв’язати кризу в Речі Посполитій, що виникла в результаті 191 нападу Карла Х Ґустава. Французька дипломатія, апелюючи до вражаючих завоювань Ґустава Адольфа в Австрії та німецьких князівствах під час Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр., всіля- ко намагалася спровадити шведську армію проти Габсбурзької імперії. Ця небезпека, з якою Австрія мусила рахуватися, не да- вала можливості Фердинандові ІІІ надати свої війська на під- тримку польського короля. Однак це можна було зробити, сфо- рмувавши насамперед широку коаліцію проти Швеції і заручи- вшись підтримкою нових союзників у війні з Карлом Ґуставом. Основу такої коаліції, у розрахунках австрійського двору, мав скласти військовий союз Олексія Михайловича з Яном Казими- ром. Отож уже 1 грудня 1656 р., лише через місяць після укла- дення Віленського договору, між Річчю Посполитою і Габсбур- зькою імперією було укладено договір, згідно з яким австрійські війська повинні були виступити з Сілезії на територію Корони Польської. У травні 1657 р. віденський двір виконав умови цьо- го договору, наказавши своїм військам перейти польсько- австрійський кордон і виступити до Кракова. Данський король Фредерік ІІІ спостерігав за цими тенден- ціями у міжнародних відносинах з надзвичайним інтересом. Пе- реборюючи велику спокусу повернути втрачені території після невдалої війни зі Швецією та укладеного в 1645 р. шведсько- данського миру в Бремсебро, Данія прагнула також заручитися підтримкою союзників у разі початку нової війни зі Швецією. Від Австрії, Речі Посполитої і Москви Фредерік ІІІ вимагав за- вірених дипломатичними угодами гарантій щодо їхнього одно- часного наступу на Карла Х у разі, якби останній здійснив напад на Данію. Договори, укладені Річчю Посполитою під Вільном і у Відні, війна Росії зі Швецією і збройний виступ Австрії на під- тримку польського короля мали, без сумніву, вирішальне зна- чення для оголошення Данією війни Карлові Х у червні 1657 р. Відомим фактом є той, що після цього нападу Фредеріка ІІІ шведські війська покинули свого союзника семигородського князя Юрія ІІ Ракоція наодинці з коронним та австрійським вій- ськом, повернувши свою зброю проти Данії. 192 Такою є узагальнююча картина того вирішального впливу, який Віленський договір мав для визначення східноєвропейської політики в епоху політичної кризи середини XVII ст. Для історії України процес примирення, що відбувався між Річчю Посполитою і Москвою, також мав особливе значен- ня. Насамперед згадаймо той важливий факт, що у 1654 р. Бог- дан Хмельницький здійснював акт підданства Олексієві Михай- ловичу в надії укладення мілітарного союзу проти Яна Казими- ра й залучення Москви до українсько-польської війни, яка на той час велася вже шість виснажливих років. Головною полі- тичною метою української старшини було приєднання західно- українських територій до адміністративно-територіального уст- рою Війська Запорозького. При цьому ідеологія, на яку опира- лися український гетьман та його дорадники, сягала своїм ко- рінням в епоху київських князів, коли «[...] кордон князівства Руського був по Віслу ріку, аж до угорського кордону», – як пи- сав Богдан Хмельницький в одному зі своїх листів1. Отож про- цес примирення між Росією і Річчю Посполитою ставив під ве- лику загрозу здійснення цього головного стратегічного плану, якого дотримувалися українські політики протягом всієї епохи Хмельниччини. Намагаючись знайти вихід з цієї ситуації, гетьман здійс- нював українську політику в двох головних напрямах. По- перше, намагаючись у 1656 р. зірвати московсько-польські пе- реговори, початок яких неухильно наближався, він усіма спосо- бами переконував Олексія Михайловича не укладати договору з Яном Казимиром. При цьому гетьман наголошував на облудно- сті запевнень польсько-литовських політиків, які шукали виходу зі своєї шведської руїни, щодо їхнього дійсного бажання прими- ритися з Росією. По-друге, Україна розгорнула альтернативну дипломатичну діяльність, заручаючись підтримкою для своїх антипольських планів у відносинах з Семигородським князівст- вом і Швецією. У вересні 1656 р., саме тоді, коли на Віленській комісії вже велися засідання між польсько-литовськими та мос- ковськими великими послами, в Семигороді було підписано со- юзний договір між Юрієм ІІ Ракоцієм і українськими повноваж- 193 ними послами Іваном Ковалевським та Іваном Грушею. Договір цей було ратифіковано Богданом Хмельницьким у Чигирині в присутності трансільванського посла у жовтні того самого року. Крім того, 6 грудня 1656 р. у Радноті у відповідь на підписання Віленського миру шведський король та семигородський князь також уклали взаємний договір. Цей процес, як відомо, завер- шився семигородською війною в Короні Польській, яка розпо- чалася у січні 1657 р., приєднанням до цієї акції військ на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем і об’єднанням семигородсько-української армії зі шведським королем. Таким чином, процес примирення між Москвою і Річчю Посполитою розвивав дипломатію не лише тих країн, які органі- зовували широку коаліцію проти Швеції, а й змушував здійсню- вати активну діяльність і союзників Карла Х Ґустава. До остан- ньої у той час належала й Україна. * * * Вивчаючи оригінали та списки Віленського договору, до- слідник зустрічає чимало перепон, які виразно помітні під час історіографічного та джерелознавчого аналізу самої угоди. Пов’язано це з великою кількістю письмових проектів цього ди- пломатичного акту, що вироблялися під час дискусій, зокрема на останній стадії переговорів, себто на семи засіданнях – 19, 20, 24, 26, 30 жовтня, 2 і 3 листопада 1656 р. Отож у цій статті хоті- лося б звернутися до аналізу публікацій Віленського договору в науковій літературі, видання тих його варіантів, що з’явилися на останніх засіданнях роботи комісії, а також звернути увагу на те, як історики інтерпретували складну процедуру підписання договору від 3 листопада. Як щойно згадувалося, окрім списків кількох оригіналів самого договору, переданих сторонами одна одній на Віленській комісії, у суспільстві набували поширення також і ті чернеткові матеріали, які слугували послам за підставу для вироблення ос- таточних умов перемир’я. Зважаючи на чернетки угоди, що на- працьовувалися послами під час дискусій під Вільном сьогодні досить важко простежити саму процедуру укладення тексту пе- 194 ремир’я. «[...] що одна сесія укладала, те інша порушувала», – описували комісари атмосферу, яка панувала на останніх засі- даннях, у листі від 7 листопада, уже після укладення договору2. Для дослідника цієї проблематики справу ускладнює також і той факт, що оригінали договору існували у кількох примірниках, які кожна зі сторін, завіряючи своїми підписами, передавала ін- шій. У цілому аналіз історіографії цього питання засвідчує, які складні проблеми доводилося розв’язувати історикам, коли йшлося про розгляд різних списків цієї угоди. Варіанти договору, укладеного під Вільном, що потрапили до польських архівів з самої комісії або дійшли до Яна Казими- ра з неофіційних джерел, почали публікуватися ще у XVII ст. – спочатку з інформативною метою, а пізніше в історичних тво- рах. Про це знаходимо відомість у тогочасній брошурі, надруко- ваній, мабуть, у 1657 р. У ній, окрім інших документів, було ви- друкувано договір, завірений підписами польсько-литовських комісарів3. У своєму відомому творі, виданому у 1688 р., польський історик і учасник бойових дій коронної армії у 1650-х роках Ве- спасіан Коховський, який послуговувався списком Віленського договору з рукопису прусського шляхтича Павла Коноядзького, наводив статті московсько-польського примирення. Однак Ко- ховський зізнавався, що оригіналу цього документа він не ба- чив, через що утримувався від глибших висновків або, як він писав, «[...] від багатослівності в непевних речах [...]»4. Такі йо- го застереження дійсно були доречними, оскільки публіковані ним пункти угоди були дуже неточними. Насамперед Коховсь- кий подавав неправильну дату укладення Віленського договору, визначаючи цей день, згідно з доступним йому джерелом, на 5 листопада 1656 р. Окрім того, ті статті примирення, що їх автор перелічував у загальних рисах, здебільшого були неповними або не відповідали дійсним домовленостям між великими посольст- вами Речі Посполитої та Московської держави. Коховський, на- приклад, нічого не згадував про таку підставову вимогу російсь- ких послів, як обрання царя на Польсько-Литовське королівство. Натомість він писав, нібито Янові Казимиру було обіцяно рес- 195 титуцію земель у Лівонії та Естонії, що також не відповідало дійсності. І, врешті, серед підписів польсько-литовських коміса- рів, наведених Коховським, немає згадки про віленського біску- па номіната Яна Довгялу Завішу, найголовнішого представника від Великого князівства Литовського на переговорах. Українські літописці також відводили певне місце у своїх творах віленським домовленостям. Самійло Величко, наприклад, зазначав, що самі ці переговори Ян Казимир проводив для того, щоб Велике князівство Литовське не від’єдналося від Корони Польської. У цьому літописі автор наводив вісім пунктів угоди зі списку, який, щоправда, не відповідав реальному змістові статей, прийнятих під Вільном5. У переліку пунктів Віленського догово- ру, які літописець наводив у своєму творі, згадано, наприклад, що цар нібито брав зобов’язання перед польським королем втихоми- рити козаків, віддавши їх «[...] у послушенство Короні Польській, і щоб бунтів уже вони не починали»6. Проте, як знаємо, питання повернення України до складу Корони Польської голова москов- ського посольства відмовився обговорювати. Документ, поданий у брошурі у 1657 р., майже повністю збігається з іншим друком, зробленим у середині XVIII ст. Йдеться про текст Віленського договору, вміщений у праці Лав- рентія Рудавського7. Єдина істотна відмінність між публікація- ми у цій історичній праці та брошурі XVII ст. полягає в тому, що в останній перекладач не подав російських титулів великих послів і царя8. Порівнюючи впливи публікацій договору, здійснених Ко- ховським і Рудавським, на польську історичну науку середини ХІХ – початку ХХ ст., можемо відзначити, що текст, наведений Рудавським, мав набагато більше поширення в історіографії. Причиною цього було не лише те, що Коховський перелічував пункти договору фраґментарно, до того ж використовуючи сум- нівне джерело. Річ також і в тім, що на польських істориків того часу великий вплив мали видання перекладів польською мовою Коховського і Рудавського з латинської, опубліковані у 1840-х – 1850–х роках. Польський переклад Коховського, зроблений не- відомим автором наприкінці XVII ст. або у XVIII ст., не брав до 196 уваги події від середини 1656 р. до початку 1657 р., з описом Віленського договору включно9. Переклад же праці Рудавсько- го, здійснений Володимиром Спасовичем, дотримувався станда- ртів історичної науки, які існували у середині ХІХ ст., і подіб- них купюр у ньому не було. Договір, укладений під Вільном, у цьому тексті наводився повністю10. У 1742 р. у Лондоні було також видано один із листів за підписом голови польсько-литовського посольства Яна Казими- ра Красінського та його чотирьох товаришів від 7 листопада 1656 р., у якому комісари, перелічуючи умови укладеного миру, повідомляли про завершення переговорів11. Десь наприкінці 1656 р. – після завершення Віленської комісії – документ цей було переслано англійськими агентами державного секретаря Джона Турло до Англії. У цьому листі комісари не згадували про прийняту постанову стосовно елекції Олексія Михайловича на королівство. Це було, мабуть, викликано тим, що польсько- литовські посли не були впевнені, чи цей документ по дорозі не потрапить у руки ворога. Автори листа лише зазначали, що у Речі Посполитій має бути скликаний сейм, про час і місце якого король повідомить царя для відправки московських послів на його засідання. На цьому сеймі, писали комісари, вестимуться переговори про «найголовнішу справу». До скликання сейму землі, що були захоплені Москвою, згідно з домовленістю під Вільном, залишаться у її володінні до нової комісії. Отже, ми бачимо, що цей лист інформував лише про дві головні справи, про які йшлося на переговорах, – скликання сейму і територіа- льні реституції у Великому князівстві Литовському. Об’єднання військ проти шведського короля тут замовчувалося, як і не зга- дувалося також про припинення військових дій між Річчю По- сполитою і російськими та українськими військами. Перше наукове видання оригіналу, переданого польсько- литовськими послами для московських, з перекладом російсь- кою мовою, узятим зі статейного списку Одоєвського, здійснив архівіст Олексій Малиновський у 1828 р. Цю публікацію росій- ський історик ілюстрував факсимільними відтвореннями авто- графів Яна Казимира Красінського та інших комісарів12. Оригі- 197 нал, з якого робився цей друк, зберігався у теперішньому Росій- ському державному архіві давніх актів у Москві до 1952 р., коли його було передано до Міністерства закордонних справ СРСР. У самій архівній справі, де колись перебував документ, сьогодні зберігається лише переклад тексту договору, виписаний зі ста- тейного списку Одоєвського з книги польських справ Посольсь- кого приказу № 8813. Через п’ять років той самий Олексій Малиновський ще раз видрукував польський текст Віленського договору з паралель- ним російським перекладом зі статейного списку. Ця публікація з’явилася в додатках до його статті про дослідження ідеї вибору царя на польський престол у відносинах між Московською дер- жавою і Річчю Посполитою14. У період між цими двома публікаціями переклад зі статей- ного списку було ще раз видрукувано у 1830 р. у «Повному зі- бранні законів Російської імперії»15. У 1859 р. з’явилося друком видання тексту Віленського договору, яке мало надзвичайно великий вплив на вивчення цієї проблематики у європейській історіографії, передусім, у польсь- кій та австрійській. У збірнику документів, укладених о. Авґу- стином Тайнером, публікувалася копія договору з ватиканського архіву, переслана папським нунцієм до Рима (ішлося, мабуть, про польського, а не австрійського нунція, бо документ публіку- вався з фонду «Nunziatura di Polonia»)16. На непослідовність деяких пунктів, що трапляються у різ- них списках Віленського договору стосовно України, дослідни- ки звертали увагу ще в середині ХІХ ст. Одним з перших тут був Антоній Валевський. Дослідник підкреслював, що протягом ві- ленських дискусій вироблялося декілька варіантів договору, які коригувалися залежно від того, які пункти приймалися москов- ською або польсько-литовською сторонами, а які відкидалися. Історик стверджував, що Віленська угода була підписана царсь- кими послами і польсько-литовськими комісарами, однак посе- редники від підпису відмовилися «[...] з причини проекту елекції царя [...]». Отже, вважав дослідник, у наявності було декілька актів цієї угоди. Красінський вручив Алегретті й Лорбахові 198 польський акт, що його було передано московським послам. Московський же текст, також через австрійських посередників, віддали на руки польсько-литовських комісарів. Від себе додамо, що ці відомості підтверджуються пізні- шими свідченнями одного з комісарів, який був на переговорах під Вільном, Кипріана Павла Бжостовського. Під час його зу- стрічі з російським послом до польського короля Климентієм Ієвлєвим, що відбулася у Бресті 6 (16) квітня 1657 р., він зазна- чав: «[...] як у нас був договір на комісії з великими і повноваж- ними послами, погодилися на тому, щоб бути великому госуда- рю, його царській величності, на Короні Польській і записами, підписавшись, розмінялися»17. Причому з контексту його свід- чення видно, що обмін документами відбувався лише між поль- сько-литовськими та московськими послами. А.Валевський порівнював два списки Віленського догово- ру з ватиканського і віденського архівів. На основі цього порів- няння віденський документ він вважав сумнівним щодо автен- тичності, пояснюючи, що «[...] цей протокол був одним із тих, які містили в собі неодноразові бажання поляків і на які росіяни то давали згоду, то потім знову верталися»18. Документ з вати- канського архіву, друкований у 1859 р. у збірці А. Тайнера, іс- торик оцінював як достовірніший, хоч він також не був позбав- лений неточностей, зокрема у титулах. Річ у тому, що в публіка- ції Тайнера текст Віленського договору за підписом Одоєвсько- го та його товаришів, що мав починатися з царських титулів Олексія Михайловича, починається натомість з імператорських титулів Фердинанда ІІІ. Через це історик вважав підписи мос- ковських послів замість польсько-литовських у цьому виданні текстологічною помилкою19. Окрім того, цей історик помітив відмінності у різних спи- сках договору щодо українського питання. Основна різниця у формулюваннях статей, згідно з Валевським, полягала в тому, що у віденському списку була наявна умова схилити козаків до попереднього підданства Янові Казимиру («Cosacos ad Regem Poloniae reducendi»). Не вважаючи, що московське посольство могло на це погодитися, дослідник відкидав також і можливість 199 свідомої фальсифікації договору для віденського двору з боку польського короля або підканцлера Андрія Тшебіцького, вели- ких прихильників Австрії, з метою вироблення у Фердинанда ІІІ твердішої політики щодо козаків. «Через це вважаю, що цей [ві- денський] протокол був одним із тих, які містили бажання поля- ків [про Україну], що повторювалися декілька разів [...]», – пи- сав Валевський. Історик висловлював припущення, що в текст того списку угоди, де згадувалися козаки, закралася звичайна помилка. У цьому джерелі нібито малися на увазі зобов’язання Москви стримувати Військо Запорозьке від виступу проти Яна Казимира, себто насправді у документі мало бути написано: «Cosacos a d v e r s u s Regem Poloniae reducendi»20. Важливість цих міркувань, хоч і надмірно гіпотетичних, полягає в тому, що в європейській історичній науці вперше було порушено питання про необхідність джерелознавчого порівняння різних списків Віленського договору та вивчення їхньої автентичності. Іншим істориком, який, окрім А. Валевського, писав свою працю переважно на австрійських джерелах, був Альфред Пріб- рам. У стислому спеціальному дослідженні, присвяченому посе- редництву Австрії у польсько-московських переговорах за 1654–1660 рр., він не спинявся детальніше на самій процедурі підписання договору. Однак, незважаючи на це, його вплив на вивчення цієї теми у дальшій історіографії був настільки вели- кий, що обійти мовчанкою цю працю неможливо. Для Прібрама як для представника австрійської історіографії було природно, що під час характеристики перемир’я від 3 листопада (на основі публікацій у творах Рудавського, Коховського та документа зі збірки Тайнера) головну увагу в підсумках Віленської комісії він акцентував на значенні питання щодо елекції московського царя на польський престол для політики Фердинанда ІІІ. При цьому він зупинявся на ймовірних політичних наслідках для Ав- стрії у разі успішного здійснення цього проекту21. Докладні коментарі на висловлювання Величка про те, що у Віленському договорі було прийнято постанову повернути Україну до Корони Польської, висловлював також Микола Кос- томаров. У своїй монографії історик писав, що тут ішлося не 200 про статтю договору, що справді була прийнята під Вільном, а лише про те, що «[...] така думка панувала в Україні»22. В останній чверті ХІХ ст. у Санкт-Петербурзі було здійс- нене ще одне видання документа з російського архіву, який по- давався як Віленський договір. Це джерело друкувалося як складова частина архівної справи зі статейним списком російсь- кого посла до Чигирина Аврама Лопухіна. Насправді це була копія одного з проектів договору, переданого Богданові Хмель- ницькому з Польщі23. Багато місця текстологічному аналізові Віленського дого- вору присвятив у ґрунтовній статті польський історик Мечислав Ґавлік. Однак при зіставленні пунктів договору він допустився кількох неточностей, причина яких крилася у тому, що за основу порівняльного аналізу історик взяв недостовірні списки угоди24. По-перше, автор змішував в один документ проект Віленського договору, який подавався польсько-литовськими комісарами для московських послів, і сам договір. Обидва ці джерела, якими він користувався, було занесено у послідовності один за одним до Тек Нарушевича. Проте тут чітко видно, що ці два різні докуме- нти були переслані в одному листі кимось із комісарів до неві- домого адресата з відповідним коментарем25. По-друге, за осно- ву тексту договору для свого аналізу автор взяв проект (точніше польсько-литовські відповіді на московські пропозиції від 14 (24) жовтня), який обговорювався на засіданні комісії 16 (26) жовтня 1656 р. і був вручений Одоєвському наступного дня у письмовій формі. Використовуючи це джерело і хибно класифі- куючи його, як «[...] pełny text aktu tego ze strony polskiej i rosyjskiej [...]», М. Ґавлік посилався на видання «Собрания госу- дарственных грамот и договоров»26. Однак незрозумілим зали- шається, чому історик не використав документ № 4 з цього са- мого видання – публікацію оригінального тексту Віленського договору за підписом польсько-литовських комісарів27. Адже цей документ він вважав за автентичний з польсько-литовського боку, оскільки оцінював дату, яка у списку з Тек Нарушевича хибно визначена 3 грудня 1656 р., як одне зі свідчень того, що день 3 листопада не завжди одностайний у джерелах для укла- 201 дення угоди. До речі, іншим аргументом для такого висновку він подав той факт, що згаданий проект із «Собрания государст- венных грамот и договоров» датується 17 жовтня, плутаючи при цьому не лише автентичність джерела, а й старий і новий сти- лі28. Цей недогляд і непослідовність у використанні джерел при- звели до того, що у своїй статті автор піддав аналізу проект Ві- ленського договору, переданий московським послам 17 (27) жо- втня 1656 р. і датований тим самим днем, видавши його за оста- точний документ польсько-московського з’ їзду. У 1911 р. обширні витяги зі списку Віленської угоди, що зберігається у віденському архіві, опублікував у Львові україн- ський історик Мирон Кордуба29. Це був той самий документ, яким користувався Антоній Валевський під час праці над моно- графією у 60-х роках ХІХ ст. Однак, згідно з принципом публі- кації джерел, якого дотримувався Кордуба у своєму збірнику, витяги ці стосувалися лише домовленостей про Україну. Отож виданий у фраґментах документ не давав повного уявлення про ситуацію, що склалася у Центрально-Східній Європі в цілому. Окрім того, докладніший аналіз цього джерела засвідчує, що тут ми маємо справу з одним із проектів угоди, який подавався польсько-литовськими послами для московських. У XVII ст. цей проект було видрукувано у згаданій брошурі (поряд з достовір- ним текстом) на основі документів, перехоплених у шведського солдата30. У польській історіографії першу наукову публікацію спис- ків Віленського договору за підписами польсько-литовських і російських послів, здійснив на початку ХХ ст. Людвік Кубаля з копіаріїв книг з архіву бібліотеки Чарторийських у Кракові31. Відтоді ці тексти у польській науці у такому цілісному вигляді не перевидавалися. Л.Кубаля згадував виявлені ним у краківсь- ких та львівських рукописах списки договору (хоч і не диферен- ціював їх за ступенем вірогідності), а також деякі відомі на той час його друки32. Аналізуючи списки, дослідник підкреслював, що остаточна версія Віленського договору була готова у трьох ідентичних актах – один за підписом посередників від імперато- ра, що його отримали як польсько-литовські, так і московські 202 посли; другий за підписом Красінського та комісарів, які відда- ли документ на руки Одоєвському; і третій за підписом москов- ських послів, переданий польсько-литовським комісарам33. В українській історіографії процедурі підписання Віленсь- кого договору деяку увагу присвятив Михайло Грушевський. Іс- торик чітко відрізняв проекти договору, що дискутувалися на пе- реговорах, від самої угоди. Він, зокрема, вважав, що текст, приве- зений українськими послами до Чигирина, саме й був таким польським проектом. Цей документ «[...] був відкинений москов- ською стороною, як московський – польською [...]», – писав до- слідник34. У січні 1657 р. такий текст отримав Аврам Лопухін, який приїжджав у посольстві від Олексія Михайловича до Чиги- рина35. Михайло Грушевський аналізував умову про білоцерків- ську лінію як кордон між Короною Польською та Військом Запо- розьким переважно на основі польських «концептів» про Україну, друкованих Людвіком Кубалею, що формувалися у дискусіях з московськими послами під Вільном36. Однак дослідник не вва- жав, що Одоєвський міг прийняти цю вимогу Красінського37. Незважаючи на досить критичну оцінку М.Грушевським цього джерела, історик все ж перебільшував його достовірність в одному пункті, а саме: він не відкидав можливості, що доку- мент, привезений Лопухіним до Москви, міг бути таємним до- говором між Росією і Річчю Посполитою38. Однак з великою імовірністю можна вважати, що такий таємний договір під Віль- ном не укладався. Можна лише говорити про додаткові усні до- мовленості між російськими та польсько-литовськими послами про повернення литовських земель ще до сейму, але ці домовле- ності не були таємними. Незалежно від цього, оцінки М. Грушевського мали вели- ке значення для науки і впливали на дальші теоретичні узагаль- нення з цієї складної і заплутаної теми. У 1950-х роках у польській історичній науці процедуру підписання Віленської угоди слідом за М.Ґавліком та Л.Кубалею розглядав Збіґнєв Вуйцік. Автор, зокрема, зазначав, що трактат було списано в чотирьох оригінальних актах – у двох за підпи- сом посередників імператора, де не згадувалося про елекцію ца- 203 ря, і по одному за підписами з польсько-литовського боку для московських послів і з московського – для Яна Казимира39. На додаток до переліку списків договору, наведеного Л.Кубалею з краківських рукописних збірок та друків XVII–XVIII ст., З.Вуйцік згадував ще про два списки з варшавських «Silva rerum»40. Публікації тексту, укладеного під Вільном, а також докла- дний перелік його копій, що зберігаються в архівах Варшави та Кракова, подавав у 1977 р. у додатках до своєї дисертації канад- ський історик польського походження Андрій Пернал41. Дослід- ник стверджував, що Віленський договір було укладено в чоти- рьох примірниках – по одному за підписами польсько– литовських та московських послів, якими вони обмінялися, і ще два за підписами австрійських посередників, кожен з яких було передано на руки Красінського та Одоєвського. В останніх двох текстах, як зазначав автор під явним впливом Л.Кубалі, не було згадок про елекцію царя на польський престол42. У цих додатках А.Пернал переказував зміст угоди і стисло її резюмував, умовно поділивши на 14 пунктів. Відзначимо тут істотні розбіжності Л.Кубалі, З.Вуйціка та А.Пернала з висновками А.Валевського щодо підписів австрій- ських посередників під текстом договору. Останній, нагадаємо, писав, що Алегретті й Лорбах взагалі відмовилися підписувати документи, в яких було порушено справу елекції царя на Поль- сько-Литовське королівство. До нотатки Л.Кубалі про те, що австрійці завірили документ своїми підписами, додано авторсь- кий коментар: «bez wzmianki o elekcyi»43. Проте документ, на який посилався історик, насправді згадував про елекцію царя на королівство. Це був один зі списків договору у краківському копіарії44. І навіть більше, з цього джерела видно, що, незважа- ючи на підпис Алегретті й Лорбаха, текст все ж писався від іме- ні польсько-литовських комісарів. На нашу думку, підписи авс- трійських посередників (до того ж зі згадками про місця для їх- ніх печаток) у цій копії поставлено помилково замість Красін- ського та його товаришів. Тому слід, мабуть, прийняти тверд- ження Валевського, що під Вільном австрійці відмовилися скрі- пити підписами договір, який декларував обрання Олексія Ми- 204 хайловича на королівство vivente rege. Остаточне світло на ав- тентичність цього джерела за підписом і польсько-литовських, і австрійських послів можуть пролити пошуки такого оригіналу у віденському архіві. Однак на сьогодні такі пошуки, що прово- дили у ХІХ–ХХ ст. Антоній Валевський, Альфред Прібрам, Ми- рон Кордуба, Іскра Шварц, Криштоф Ауґустинович та інші істо- рики, які вивчали цю тему й працювали з австрійськими архів- ними матеріалами, поки що не дали якогось результату. На великій кількості варіантів проекту Віленського дого- вору, складених російськими та польсько-литовськими послами під час дискусій на комісії, у 1990-х роках наголошував Лев За- боровський. Історик підкреслював, що вже після Віленських пе- реговорів ці списки використовувалися політиками Речі Поспо- литої для впливу не тільки на Богдана Хмельницького, а й на суспільство Великого князівства Литовського в цілому45. На відміну від польських істориків, Дмитро Іванов у своє- му спеціальному дослідженні не згадував про ті особливості процедури укладення договору, що виникали під Вільном у зв’язку з обміном оригіналами між різними сторонами. Проте дослідник ретельно аналізував останні зустрічі між московськи- ми та польсько-литовськими послами, на яких вироблялися ос- таточні статті домовленостей про перемир’я між Росією і Річчю Посполитою. Розбираючи текст угоди критично, історик нази- вав його за тогочасною термінологією «запиской об отстрочке». Йшлося тут, звичайно, про перенесення терміну елекції Олексія Михайловича на Польсько-Литовське королівство до скликання сейму. І оскільки на Віленській комісії точна дата цього сейму не обумовлювалася, то саме перемир’я також продовжувалося на невизначений період. У цьому, на думку дослідника, були зацікавлені і Олексій Михайлович, і Ян Казимир, які обоє у той час вели бойові дії зі Швецією46. Про велику кількість проектів Віленського договору, які в остаточному результаті не були прийняті, писав також Борис Флоря47. У 2007 р., у зв’язку з цілісним виданням російського статейного списку у збірнику документів, присвяченому міжна- родній дипломатії у Європі у середині XVII ст., з’явилася ще 205 одна публікація тексту Віленського договору, здійснена цим іс- ториком. Ідеться про варіант угоди, який Одоєвський та його товариші передали польсько-литовським комісарам зі своїми підписами. Переклад же «[...] с польского писма з записи, какову дали государевым великим послом польские комисары [...]», який використовувався у трьох згаданих публікаціях 1828– 1832 рр., історик згадав у реґесті, наголосивши, що істотних відмінностей у цих текстах немає48. У тому самому збірнику документів австрійські дослідни- ки Іскра Шварц і Криштоф Ауґустинович видрукували текст проекту договору з віденського архіву49. Це є те саме джерело, витяги з якого були наведені М.Кордубою у 1911 р. Проте в контексті інших матеріалів, опублікованих у цьому важливому збірнику, документ слугує важливим доповненням до вивчення Віленських переговорів. Великий вплив М.Грушевського на вивчення процедури підписання Віленської угоди, а також співставлення копій дого- вору зі списками оригіналів простежується в останніх працях українського дослідника Володимира Газіна. Історик, зокрема, стверджував, що до Чигирина було привезено «[...] польський проект договору, відхилений московськими делегатами»50. При цьому В.Газін не відкидав припущення М. Грушевського, «[...] що це міг бути і затверджений текст таємних домовленостей між Москвою і Польщею»51. * * * Отже, на основі цього огляду історіографії та характерис- тики опублікованих джерел бачимо, наскільки заплутаною і складною є тема вивчення тексту договору. Проблемним є ви- значення точних оригіналів, яких під Вільном було складено щонайменше два примірники. Справу сильно ускладнюють чис- ленні проекти або чернетки, що використовувалися польсько- литовськими і російськими послами під час дискусій. Про вели- кий інтерес до віленських домовленостей між Річчю Посполи- тою і Москвою свідчить той факт, що Віленський договір було опубліковано в окремій брошурі майже одразу після його укла- 206 дення. Агенти різних країн пересилали тексти угоди своїм уря- дам також у найближчі місяць-два після підписання перемирʼя. У випадку з Англією ми бачили це на основі публікації паперів Джона Турло, здійсненої у 1742 р. Стосовно Швеції, то можна зазначити, що, перебуваючи в Ризі, Маґнус де ля Ґардьє знав про пункти договору, укладеного під Вільном, уже в середині листопада ст. ст. 1656 р.: 14 (24) листопада він пересилав ці ві- домості до Стокгольма. Приблизно у той самий час новини зі статтями польсько-російського договору дійшли також до Карла Х Ґустава, який перебував у Королівській Пруссії. 2 (12) грудня 1656 р. він уже передавав цю інформацію до ріксроду52. У XVII–XVIII ст. до тексту Віленського договору часто зверталися літописці та історики Веспасіан Коховський, Самій- ло Величко, Лаврентій Рудавський та інші. З-поміж цих трьох хроністів останній наводив найточніший до оригіналу текст угоди. Наукові публікації оригіналів Віленського договору поча- ли з’являтися у 1820-х – 1830-х роках у російській науці. Ці ви- дання були продовжені у середині ХІХ – на початку ХХ ст. дру- ками з ватиканського, віденського і краківського архівів. На по- чатку ХХІ ст. документи Віленської комісії були ще раз видані з московського архіву, а проект цієї угоди – з віденського. __________ 1 Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип’якевич, І.Бутич. – К., 1961. – Док. 380. – С. 502. Про історичні погляди Богдана Хмельницького та літописців XVII ст. у питанні окреслення території України див.: Шевчен- ко Ф.П. Історичне минуле у сприйнятті Богдана Хмельницького // Доба Богда- на Хмельницького: (До 400-річчя від дня народження великого гетьмана): Зб. наук. пр. – К., 1995. – С. 103–104 (передрук з вид.: Український історичний журнал. – 1970. – С. 126–132); Velychenko Stephen. The Influence of Historical, Political, and Social Ideas, on the Politics of Bohdan Khmelnytsky and the Cossack Officers between 1648 and 1657. – PhD: University of London, 1980. – P. 193, 201–203, 214–215; Sysyn Frank. Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620–1690 // Harvard Ukrainian Studies. – Cambridge, Mass., 1986. – № 3/4. – P. 406–407. 207 2 Thurloe John. A Collection of State Papers of John Thurloe / Ed. by Tho- mas Birch. – London, 1742. –Vol. V: (1656). – P. 528 («In aliquot enim sessionibus, præsertim 24, 26, 30, 31 Octobris, 2 Novembris, novæ semper a Moschis induceban- tur materiæ, & quod una sessio conclusit, altera expugnavit»). Список того самого листа комісарів, але без цієї важливої цидули див.: Бібліотека Чарторийських у Кракові (далі – БЧ). – Од. зб. 149/IV. – Арк. 571–572. 3 Literæ Una cum Protocollo Commissariorum Plenipotentium Regis Poloniæ super Tractatu, qui Mediatoribus Sac[ræ] Cæs[areæ] Majest[atis] Ferdinan- di III. Legatis Alegretti ab Alegrettis & Johannis Theodori de Lorbach, cum Mo- schorum Czari Commissariis Plenipotentibus, habitus & conclusus est Vilnæ in Magno Ducatu Lithuaniæ d[ie] 3. Novembris, Anno 1656. interceptæ a milite Suecico & e Polonico in Latinum Idioma translatæ. – [S. l., s. a.] – P. 13–15. 4 Kochowski Vespasiano. Annalium Poloniae climacter secundus. Bella Sueticun, Transyluanicum, Moschouiticum, aliasque gestas ab Anno 1655 ad An- num 1661 innclusiue continens. – Cracoviae, 1688. – P. 179. 5 Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т. 1. – С. 196–197. 6 Там само. – С. 197. 7 Rudawski Lavrentio Ioanne. Historiarum Poloniae ab excessu Vladislai IV ad pacem Oliviensem usque. – Varsoviae; Lipsiae, 1755. – P. 282–284. 8 «Hic Titulus magni Ducis moschoviæ, ejusdem Commissariorum, officiorumque eorundem ruthenico idiomate expressus», – читаємо його коментар (Literæ Una cum Protocollo Commissariorum Plenipotentium Regis Poloniæ super Tractatu... – P. 13). У Рудавського (с. 283) московські титули подано повністю. 9 «Tu autor (себто перекладач Коховського. – Я. Ф.) opuściwszy niektóre zdążenia roku 1656go, i początek r. 1657, tak dalej rzecz prowadzi», – подавав свій коментар з цього приводу видавець Коховського (Historya panowania Jana Kazimierza z klimakterów Wespazyana Kochowskiego / Przez spółcz. tłóm. w skróceniu przełoż.; wyd. Edward Raczyński. – 2-ie wyd. – Poznań, 1859. – T. 1. – S. 293. У попередньому виданні це місце див.: Historya panowania Jana Kazimierza przez neznanego autora / Wyd. z rękop. Edward Raczyński. – Poznań, 1840. – T. 1. – S. 308). 10 Rudawski Wawrzyniec Jan. Historja polska od śmierci Władysława IV aż do pokoju Oliwskiego / Przełoż. Włodzimierz Spasowicz. – Petersburg; Mohylew, 1855. – T. 1. – S. 163–165. 11 Thurloe John. A Collection of State Papers of John Thurloe. – Vol. V. – P. 528–529. Див.: БЧ. – Од. зб. 149/IV. – Арк. 571–572. 12 Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в государ- ственной Коллегии иностранных дел. – М., 1828. – Ч. 4. – Док. 4. – С. 14–19. 208 13 Російський державний архів давніх актів. – Ф. 79. – Оп. 3. – Спр. 96. – Арк. 1–3. 14 Малиновский А.Ф. Исторические доказательства о давнем желании польского народа присоединиться к России // Труды и летописи Общества истории и древностей российских. – М., 1833. – Ч. VI. – С. 245–253. 15 Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. 1: 1649–1675. – Док. 193. – С. 410–411. 16 Theiner Augustin. Monuments historiques relatifs aux règnes d’Alexis Michaélowitch, Féodor III et Pierre le Grand czars de Russie extraits des archives du Vatican et de Naples. – Rome, 1859. – Doc. VII. – P. 17–18. 17 Каманин И.М. Документы эпохи Богдана Хмельницкого 1656 и 1657 г.г., извлеченные из Главного Московского Архива Министерства Иностран- ных Дел. – К., 1911. – Док. ІХ. – С. 80. 18 Walewski Antoni. Historya wyzwolenia Polski za panowania Jana Kazimierza (1655–60). – Kraków, 1866. – T. I. – S. 314–315. 19 Ibidem. – S. 315 (прим. 1). 20 Ibidem. – S. 315. 21 Pribram Alfred Francis. Österreichische Vermittelungs-Politik im pol- nisch-russischen Kriege 1654–1660 // Archiv für österreichische Geschichte. – Wien, 1889. – Bd. 75. – S. 443–445. 22 Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий // Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1904. – Кн. IV. – Т. ІХ–ХІ. – С. 612. 23 Акты, относящиеся к истории Юго–Западной России (далі – Акты ЮЗР). – СПб, 1875. – Т. VIII: (1668–1669, 1648–1657). – С. 395–400. Згідно з цим статейним списком, гетьман говорив Лопухіну на одній із зустрічей про ці папери: «Прислали грамотки друзі наші з Польщі [...]» (Там само. – С. 392). 24 Репліку про подібні помилки в польській історіографії, допущені при аналізі Віленського договору, див.: Иванов Д.И. Восточная Европа во внешней политике России середины XVII века. Русско–польские переговоры 1656 года: Дисс. ... канд. ист. н. / МГУ. – М., 2000. – С. 176. 25 Gawlik Mieczysław. Projekt unii rosyjsko-polskiej w drugiej połowie XVII w. // Kwartalnik Historyczny. – 1909. – R. 23. – Z. 1/2. – S. 96 (прим. 2), 97 (прим. 1). Порівн.: БЧ. – Од. зб. 149/IV. – Арк. 735–745 (проект угоди), 745– 746 (коментар невідомого комісара), 746–750 (список з укладеного договору). 26 Gawlik Mieczysław. Projekt unii rosyjsko-polskiej w drugiej połowie XVII w. – S. 96–98; Собрание государственных грамот и договоров... – Ч. 4. – Док. 1–2. – С. 1–12. 209 27 Собрание государственных грамот и договоров... – Ч. 4. – Док. 4. – С. 14–19. 28 Gawlik Mieczysław. Projekt unii rosyjsko-polskiej w drugiej połowie XVII w. – S. 96 (прим. 2). Порівн.: БЧ. – Од. зб. 149/IV. – Арк. 750. 29 Жерела до історії України–Руси / Упор. М. Кордуба. – Львів, 1911. – Т. ХІІ. – Док. 498. – С. 409–411. 30 Literæ Una cum Protocollo Commissariorum Plenipotentium Regis Polo- niæ super Tractatu... – P. 7–9. 31 Kubala Ludwik. Wojna brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1656 i 1657 [= Szkice Historyczne, ser. V]. – Lwów; Warszawa, 1917. – Dod. V–VI. – S. 403–406 (видання зі збірки: БЧ. – Од. зб. 2113/IV. – Арк. 161–164). 32 Kubala Ludwik. Wojna brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1656 i 1657. – S. 60, 294 (пр. 123). 33 Ibidem. – S. 60. 34 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. ІХ. – Ч. ІІ. – С. 1248. 35 Акты ЮЗР. – Т. VIII. – Док. 46. – С. 395–400. 36 Грушевський М. Історія України–Руси. – Т. ІХ. – Ч. ІІ. – С. 1246. 37 Там само. – С. 1248–1249. Реферативний огляд цих думок див. у ре- цензії Мирона Кордуби: Korduba Miron. Der Ukraine Niedergang und Auf- schwung // Zeitschrift für osteuropäische Geschichte. – Berlin, 1932. – Bd. VI (Neue Folge, Band II). – S. 367. 38 Грушевський М. Історія України–Руси. – Т. ІХ. – Ч. ІІ. – С. 1249. 39 Wójcik Zbigniew. Polska i Rosja wobec wspólnego niebezpieczeństwa szwedzkiego w okresie wojny Północnej 1655–1660 // Polska w okresie Drugiej wojny Północnej 1655–1660. – Warszawa, 1957. – T. I. – S. 368. 40 Ibidem. – S. 368 (прим. 1). 41 Pernal Andrew. The Polish Commonwealth and Ukraine: Diplomatic Re- lations 1648–1659. – PhD: University of Ottawa, 1977. – P. 277, 532–534. 42 Ibidem. – P. 532–533. 43 Kubala Ludwik. Wojna brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1656 i 1657. – S. 294 (пр. 123). 44 БЧ. – Од. зб. 2111/IV. – Арк. 35–36. 45 Заборовский Л. В. Католики, православные, униаты. Проблемы рели- гии в русско-польсько-украинских отношениях конца 40-х – 80-х гг. XVII в.: 210 Документы. Исследования. – М., 1998. – Ч. 1: Источники времени гетманства Б. М. Хмельницкого. – С. 338 (прим. 177). 46 Иванов Д. И. Восточная Европа во внешней политике России середи- ны XVII века. – С. 189–194. 47 Флоря Б. Украинский вопрос на переговорах под Вильно в 1656 г. // Украина и соседние государства в XVII веке: Матер. Междунар. конф. – СПб., 2004. – С. 163–164. 48 Его же. Русско-польские отношения в 50-е годы XVII в. // Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII в. – М., 2007. – [Ч. І:] Материалы русско–польских переговоров. – Док. 3. – С. 190–191. 49 Шварц И., Аугустинович Х. Отношения Габсбургов с Россией и Украиной в период международного кризиса середины XVII в. // Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII в. – Док. 6. – С. 143–146. 50 Газін В. Вільно 1656 р.: «Українське питання» в російсько– польському переговорному процесі // Україна крізь віки: Зб. наук пр. на поша- ну акад. НАН України, проф. Валерія Смолія. – К., 2010. – С. 444. 51 Там само. Передрук цієї статті В. Газіна див. у збірнику: Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи: Зб. наук. пр. – Кам’янець- Подільський, 2010. – Вип. 1. – С. 50. 52 Svenska riksrådets protokoll. – Stockholm, 1923. – Del. XVI: (1654– 1656) / Utgiv. genom Per Sondén. – S. 711; Stockholm, 1929. – Del. XVII: (1657) / Utg. genom Walfrid Enblom. – S. 1. Див. також: Kotljarchuk Andrej. In the Shadows of Poland and Russia. The Great Duchy of Lithuania and Sweden in the European Crisis of the mid–17th Century. – Huddinge, 2006. – P. 221.

Аналізи текстів Віленського договору 1656 року в історіографії

Репозитарії

Схожі ресурси