Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії
У статті аналізується радянська історіографія селянства й аграрних відносин пореформеного періоду.
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54698 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії / В. Бондар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 238-257. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-54698 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-546982014-02-04T03:12:39Z Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії Бондар, В. Проблемна історіографія У статті аналізується радянська історіографія селянства й аграрних відносин пореформеного періоду. The author analyses the Soviet historiography of the peasantry and agricultural relations of the post-reform period. 2011 Article Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії / В. Бондар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 238-257. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54698 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблемна історіографія Проблемна історіографія |
| spellingShingle |
Проблемна історіографія Проблемна історіографія Бондар, В. Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії Історіографічні дослідження в Україні |
| description |
У статті аналізується радянська історіографія селянства й аграрних відносин пореформеного періоду. |
| format |
Article |
| author |
Бондар, В. |
| author_facet |
Бондар, В. |
| author_sort |
Бондар, В. |
| title |
Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії |
| title_short |
Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії |
| title_full |
Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії |
| title_fullStr |
Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії |
| title_full_unstemmed |
Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії |
| title_sort |
аграрно-селянське питання другої половини хіх – початку хх ст. в радянській історіографії |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Проблемна історіографія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/54698 |
| citation_txt |
Аграрно-селянське питання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в радянській історіографії / В. Бондар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 238-257. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT bondarv agrarnoselânsʹkepitannâdrugoípolovinihíhpočatkuhhstvradânsʹkíjístoríografíí |
| first_indexed |
2025-07-05T05:59:14Z |
| last_indexed |
2025-07-05T05:59:14Z |
| _version_ |
1836785498613350400 |
| fulltext |
238
Вадим Бондар
АГРАРНО-СЕЛЯНСЬКЕ ПИТАННЯ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ –
ПОЧАТКУ ХХ ст.
В РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Важливим чинником розвитку сучасної історіографії се-
лянства є звернення до наукової спадщини відомих дослідників,
їх основних здобутків із даної проблеми. Актуальним є розгляд
того наукового фундаменту, на якому будувалися дослідження з
історії селян пореформеного періоду в минулому. Загальний по-
гляд на стан вивчення теми, праць й ідей учених-аграрників,
становлення основних підходів і концепцій, дозволить глибше
зрозуміти особливості сучасного етапу української аграрної
історіографії, прослідкувати в ній певну спадковість і висвітли-
ти новизну у вивченні проблеми.
Ми не будемо робити поділ дослідників на українських та
російських із наступних причин: 1) Україну не можна розгляда-
ти інакше як частину Російської імперії, а потім і Радянського
Союзу; 2) тісні взаємозв’язки й співпраця між науковими
центрами, академічними установами і навчальними закладами
Росії та України ускладнили можливість однозначно віднести
окремих учених до тієї чи іншої історичної науки; 3) головним
для нас є саме концептуальні погляди і підходи фахівців стосов-
но ключових питань історії селянства. Тому проаналізовано ті
праці, які зробили значний внесок у вивчення теми, були попу-
лярні як у свій, так і в наступний час, мають великий індекс ци-
тування та ін.
Значний вплив на формування радянської історіографії
проблеми мали праці представників дореволюційної марксист-
ської та ліворадикальної історіографії. Для них часто була при-
таманною критика аграрної політики держави, що мала актуаль-
ність не тільки у свій час, а й у наступну епоху. На відміну від
ліберальних істориків, які намагалися розглянути позитивну і
239
негативну роль самодержавства, оцінити його досягнення або
невдачі, соціалістична історіографія зосередилася на критиці
монархії, підкреслюючи її реакційність та прагнення до пригні-
чення населення. Окреслилися й ті напрямки у вивченні історії
селянства другої половини ХІХ – початку ХХ ст., які отримали
свій розвиток у працях радянських науковців, а саме його еко-
номічно–соціальне становище та історія селянських рухів. До-
слідники зібрали цінний фактологічний матеріал, а їх висновки
тиражувалися політичною публіцистикою.
Особливе значення для формування радянської історіо-
графії мали праці В.Леніна1. Він дійшов до висновку про пере-
важання капіталізму в сільському господарстві Російської імпе-
рії, але відмітив численні кріпосницькі пережитки, головними
серед яких назвав відробітки, станову нерівність селянства, кру-
гову поруку, відсутність вільної мобілізації земель, обмеження
свободи пересування селян і т. д. В.Ленін розвинув тезу про бо-
ротьбу двох шляхів буржуазно-аграрного розвитку в дореволю-
ційній Росії – пруського й американського. Він показав процеси
диференціації селянства і становище сільської буржуазії (пере-
важно дрібної) та найманих сільськогосподарських робітників.
Ленінські оцінки утвердилися в радянській історіографії у
1930-ті роки. Крім них, це й обмеженість аграрної реформи та її
кріпосницькі риси, криза феодальної формації як головна при-
чина реформи, селянський рух і революційна ситуація 1859–
1861 рр., які примусили уряд розпочати перетворення. Критич-
ний аналіз ленінської концепції реформи в своїй праці здійснив
В.Шевченко2.
У трактуванні соціально-економічних аспектів аграрної
еволюції домінували марксисти, які зосередили увагу на про-
блемі розподілу землі як самій популярній у селянському сере-
довищі. Концепція, сформована В.Леніним, виявилася головним
словом марксизму в аграрному питанні. Вона базувалася на ви-
знанні: 1) процесу диференціації селянства; 2) переваги велико-
го господарства над дрібним; 3) того факту, що всі регіони Росії
йдуть по шляху, пройденому Заходом, переборюючи пережитки
дореформених укладів3.
240
Майже всі дослідники того періоду відзначали незадовіль-
ний рівень народного добробуту, поганий стан матеріально–
технічної бази селянських господарств, низьку культуру сільсь-
кого населення (в тому числі й агрономічну), але шляхи виходу
з цього вбачали різні. Для народників – це зрівняльний розподіл
землі через общину, для марксистів – ліквідація феодальних пе-
режитків та поміщицького землеволодіння, націоналізація землі,
для лібералів – підвищення культурного рівня селянства і скасу-
вання перепон у його пересуванні, агротехнічні заходи в сільсь-
кому господарстві тощо4.
На початку ХХ ст. різні політичні партії й організації за-
пропонували свої програми вирішення аграрного питання.
З’явилася велика кількість книг і брошур, що представляли різні
напрямки суспільної думки. В багатьох із цих робіт наведено
значний фактичний матеріал, але помітний його тенденційний
відбір. Найбільш гострі суперечки стосувалися общини, форм
власності та володіння землею, характеру селянського госпо-
дарства (капіталістичний, дрібнобуржуазний, трудовий, товар-
ний, напівнатуральний тощо) й шляхів його розвитку.
Концепції та підходи, сформульовані в дореволюційний
час соціалістичною історіографією, були використані молодою
радянською історичною наукою. Її викривальний тон особливо
спрямовувався на аграрну політику влади, кризу в країні і важке
становища селянства. Поняття «царський уряд», «самодержавс-
тво», «поміщик», «чиновник» отримали стійке негативне зна-
чення, які впроваджувалися поколіннями істориків. Крім того, в
масовій свідомості термін «реформа», який розумівся як проти-
лежність революції, втрачав свою позитивну суть.
Закріплювалось уявлення про реформу як побічний про-
дукт революції та її залежність від класової боротьби. Значна
увага відводилася вивченню селянських рухів, які знайшли своє
висвітлення у працях В.Дубровського, А.Зекцера, В.Качинсько-
го, Н.Мірзи-Авак’янц, А.Флоровського та ін.5.
Селянський рух зокрема на Поділлі як особливий і несхо-
жий з іншими регіонами А.Зекцер пояснював насамперед катас-
трофічним малоземеллям у краї. Через характеристику вироків
241
селянських сходів він показав їх уявлення щодо земельної влас-
ності, оплати праці й ін. Дослідник проаналізував такі форми
селянського руху, як боротьба наймитів з економіями за підви-
щення заробітної плати, покращення умов праці, захоплення
землі, урожаю і поруби лісу, підпали, напади на поміщиків і єв-
реїв, вимога закриття горілчаних монополій тощо.
Автор визнав, що селяни не зрозуміли значення політичної
агітації та пропаганди й у них не було достатньо революційної
активності. Рух був хоч і усвідомленим, але неорганізованим.
Також хлібороби надіялися на вирішення своїх проблем через
представників у Державній Думі6.
А.Флоровський прагнув розібратися в психології селянсь-
ких заворушень у південних губерніях та дійшов висновку, що
селяни бачили лише Маніфест без додаткових Положень до ньо-
го, тому й неясно уявляли форми свого звільнення. Дослідник
навів приклади, коли вони отримували дані законодавчі акти
окремо із значним часовим проміжком. Як наслідок, виникла не-
зрозумілість, неоднакові трактування законів, так звані «різні во-
лі». Мала своє негативне значення і «казенна» мова документів.
Також селяни очікували повної волі і землі без посередництва
і поміщицького контролю, тимчасовозобов’язаного стану тощо7.
Характеризуючи вчинки селян, А.Флоровський стверджу-
вав, що вони в основному не були злочинними, а форми руху
знаходилися у діапазоні від порушення порядку і припинення
працювати до сутичок із представниками влади та військовими
командами. В офіційному листуванні, на думку автора, термі-
ном «заворушення» якраз називали непослух владі, відмову
працювати й т.д., тобто інколи перебільшувався розмах селянсь-
кого невдоволення.
У 1920-х рр. окремі вчені неупереджено намагалися пока-
зати всю складність аграрних відносин і становища селянства.
Серед них виділимо В.Качинського і його працю «Очерки агра-
рной революции на Украине». Відзначаючи здобутки 1917 р.
дослідник зазначав, що «радянська влада в земельному питанні
лише оформила ту стихію, яка широкою хвилею розлилася по
країні та здійснювала програму ліквідації поміщицького земле-
242
володіння і зрівняльного розподілу земель»8.
Автор доводив, що малоземельні селяни мало думали про
ті форми господарства, які стануть можливими і необхідними
після ліквідації приватновласницьких угідь. Вони бачили цілком
конкретне, обумовлене станом сільського господарства завдання
і до вирішення якого йшли – зрівняльний розподіл конфіскова-
ної у приватних власників землі. Але, на його думку, здійснення
цієї примітивної мети не було вирішенням основних проблем
сільського господарства. Революція створила особливо несприя-
тливі умови для розвитку селянського господарства: зазнали
удару як поміщицьке землеволодіння, так і середні та великі се-
лянські господарства, а також так звані куркулі. За твердженням
В.Качинського, останні у Росії були насамперед елементом тор-
гово-промисловим, які займалися переважно посередницькими
й лихварськими операціями, а на Україні це – селяни-хлібороби,
виробники9.
Цінною є праця М.Слабченка «Матеріали до економічно–
соціальної історії України ХІХ ст.». Автор зробив спробу неупе-
реджено розібратися у причинах реформи 1861 р., її наслідках,
становищі селянства в нових ринкових умовах, його господарс-
тва тощо. На думку вченого, вихід Маніфесту 1861 р. спричинив
зростання середньої та дрібної буржуазії, для якої рамки феода-
льних відносин були завузькими. Серед найбільших досягнень
реформи М.Слабченко назвав договірні принципи між колишнім
кріпаком і його паном, а головне те, що селяни дістали право
власності на нерухоме майно й володіння ним. Учений запере-
чив висновки М.Яворського нібито селянство України не йшло
на викуп, а брало мізерні наділи. На значній джерельній базі він
доводив протилежне – підвищення цін не спиняло його у викупі
своїх земель, а протягом 1860-х рр. у лівобережних губерніях
понад 50 % селян стали власниками10.
Увагу представників школи М.Грушевського (С.Глушко,
П.Діхтяр, В.Єфимовський, В.Камінський, О.Степанишина, С.Шам-
рай) привернули економічний стан селянства і його боротьба за
свої права. За своїм змістом і досягнутим результатом праці цих
науковців у більшості наближалися до студій істориків-
243
марксистів, бо на перше місце під час аналізу тих чи інших
явищ вони висували економічні чинники й на статистичному
матеріалі показували класове розшарування селян11.
Дослідники доводили, що для районів гострого малозе-
мелля ліквідація поміщицького землеволодіння не вирішила ос-
новних аграрних проблем, суть яких полягала не в землекорис-
туванні, а в організації господарства. Також важливим було
припинити аграрне перенаселення. Таким чином, революція, за
словами О.Челінцева, не відкрила шляху до сільськогосподарсь-
кого прогресу12.
Вчені намагалися з’ясувати причини незадовільного ста-
новища значної частини селян і проблемні аспекти аграрної ево-
люції. Зокрема неврожаї другої половини ХІХ ст. С.Булгаков,
П.Маслов і Б.Бруцкус пояснювали «законом поступового змен-
шення родючості грунту». Дослідження В.Докучаєва, А.Ізма-
їльського й П.Костичева, проведені у Воронезькому, Старобіль-
ському, Полтавському і Херсонському регіонах показали, що
неврожаї та голодування селян на родючих південних чорнозе-
мах стали результатом порушення природних продуктивних сил
землі, в якому була вина не природи, а людини. Землеробство у
степах, зазначав зокрема В.Докучаєв, стало «біржовою грою»,
яка проводилася шляхом самої нерозумної експлуатації природ-
них багатств землі13.
Високу оцінку серед окремих учених отримала столипін-
ська реформа. Так, Б.Бруцкус назвав її глибокою революцією14,
а П.Першин підсумував, що ділянкове землеволодіння само по
собі хоча й не стало фактором перетворення селянського госпо-
дарства, але було одним із чинників полегшення цього процесу
за наявності сприятливих загальноекономічних умов. Реформа
відкрила широкі можливості прояву індивідуально-господар-
ської ініціативи, найбільш повному і продуктивному викорис-
танню сил сільського господарства та підготовленості його до
вимог ринку15.
О.Чаянов і його однодумці О.Челінцев, М.Макаров та
О.Рибніков розглядали покращення селянського господарства
на основі раціональної організації виробництва, його інтенсифі-
244
кації за рахунок передової технології, кооперації збуту і переро-
бки сільськогосподарської продукції тощо. Новий уклад на селі
представники організаційно-виробничого напряму вбачали поза
ломкою існуючого політичного та економічного ладу Російської
імперії. В його основі була сімейно-трудова теорія, за допомо-
гою якої доводилася виняткова живучість і міцність селянського
господарства16.
У своїй праці «Основные идеи и формы организации сель-
скохозяйственной кооперации» О.Чаянов доводив, що коопера-
ція – це шлях до полегшення праці селянина й покращення його
життя шляхом поступового кооперування тих виробничих про-
цесів, які йому вигідні17. На його думку, найбільш ефективно
розвивалося виробництво в невеликих сімейно-трудових госпо-
дарствах, де економічні відносини регулювалися торговою, збу-
товою та кредитною кооперацією. Дослідник брав за основу
своєї теорії саме особисту працю селянина і його сім’ ї. Але ко-
лективізація, за допомогою якої створювався клас колгоспного
селянства, не відповідала уявленням ученого про втягнення се-
лян у соціалізм шляхом природного кооперування.
Розроблений економістом-аграрником організаційний план
розкривав внутрішню структуру селянського господарства, взає-
мозв’язок різних його галузей, поєднання останнього й промис-
лів, оборот грошових засобів і продуктів, розподіл трудових за-
трат сім’ ї за часом та за різними напрямами і видами діяльності.
Він відображав зміни, які відбувалися в селянському господарстві
під впливом дії місцевого ринку і загальної економічної
кон’юнктури.
Концепція організаційного плану допомогла відповісти на
запитання, поставлене агрономом Д. Кірсановим ще у 1900 р.:
чому селяни неохоче застосовують вигідні молотарки? О.Чаянов
з’ясував, що вони були більше заклопотані полегшенням най-
більш важких навантажень та рівномірним розподілом трудових
затрат протягом року, ніж частковими вигодами від застосуван-
ня відповідних машин18.
Вчення О.Чаянова було спрямоване на те, щоб селянське
господарство задовольнило насамперед мінімальні потреби сво-
245
їх членів, а не отримало значні прибутки. Учасники такого гос-
подарства поєднували в своїй особі господаря і працівника, де
основною була їх особиста праця19.
Концепція Б.Бруцкуса була націлена на те, щоб селяни не
тільки задовольнили свої потреби через власне господарство, а й
нагромадили найбільший прибуток20. Дослідник намагався тео-
ретично обґрунтувати та виправдати аграрну політику Столипі-
на, довести її відповідність інтересам трудового селянства і
всього народного господарства в цілому, критикував народників
та відстоював переваги дрібного селянського господарства.
В грудні 1929 р. відбулася конференція аграрників-марк-
систів, на якій було розкритиковано так звані дрібнобуржуазні
теорії в аграрному питанні. Це стало сигналом для критики ор-
ганізаційно-виробничої школи і арешту його лідера О. Чаянова
та окремих представників даного напряму.
Після утвердження як офіційної ідеології єдиновірного
марксистсько-ленінського вчення в історичній науці відбувся
розрив не тільки з кращими дореволюційними ідеями, а й із сві-
товою наукою. У радянській історіографії селянська проблема-
тика набула досить широкого, але однобічного висвітлення. Бі-
льшості досліджень став притаманний ідеологізований підхід до
вивчення зокрема історії українського села, зумовлений вико-
нанням політичного замовлення панівної партії. Характерним
було посилення ідеологічного спрямування в бік негативного
ставлення до заможного селянства як класу сільської буржуазії.
Відомий вчений М.Покровський одну із своїх студій при-
святив підготовці реформи 1861 р.21. На його думку, відповідну
ініціативу влади викликав розвиток промисловості, торгівлі й
відставання від них сільського господарства. Промисловість ви-
магала дедалі більше вільних робочих рук, яких не вистачало, а
частка найманих робітників була незначною. Передумовою, за
твердженням історика, було й те, що почуття самозбереження
дворянства вимагало змін: тільки реформа в його інтересах гаран-
тувала збереження соціальної переваги ще на декілька поколінь.
Праця Є.Мороховця протягом двадцяти років була чи не
єдиним посібником з історії реформи 1861 р. та міцно увійшла в
246
науковий оборот22. Автор детально охарактеризував різні форми
виступів селян, розкрив поняття «селянське заворушення» та
«непослух». На думку дослідника основними причинами рефо-
рми був розвиток капіталізму в промисловості і сільському гос-
подарстві, спеціалізація останнього, диференціація селянства та
втягнення його у торгівлю і ринок. Поява заможних селян спри-
яла зокрема розширенню внутрішнього ринку для промисловос-
ті: чим багатшим ставав селянин, тим більше зростали його по-
треби в купівлі її виробів23.
Є.Мороховець продовжив розвивати тезу В.Леніна про на-
явність революційної ситуації перед реформою. Дослідник від-
значив, що реально звільнилися від кріпосної залежності після
реформи 1861 р. лише дворові і селяни-власники, тобто ті, які
уклали з поміщиками викупну угоду. Отже, реформа не відпові-
дала очікуванням селян, які бажали отримати землю без викупу.
Автор описав селянський рух перших пореформених років.
Загалом концепції М.Покровського і Є.Мороховця обгрун-
товували розклад селянського господарства, коли подальший
розвиток промисловості був неможливий в умовах збереження
кріпосного режиму.
Після Другої Світової війни вчені-аграрники активно ви-
вчали насамперед економічну історію селянства, хоча соціаль-
но-класові мотиви залишались сильними. Публікації з історіо-
графії проблеми П.Зайончковського, Л.Захарової, Б.Литвака не
тільки сумували результати спостережень радянських істориків,
а і критично оцінювали досвід дореволюційних дослідників24.
Американський учений Е.Глісон відзначав: «Напевне ні один
марксистський режим не приділяє багато уваги історії перемо-
женого класового ворога»25. Також радянські фахівці дещо за-
хопилися періодизацією, наприклад, встановити точний момент,
коли феодалізм уступив місце капіталізму тощо.
Вважалося, що оскільки феодальний лад неминуче мав
змінитися на буржуазний, то всі спроби реформ не мали користі.
Тобто в радянській історичній схемі селянська реформа 1861 р.
знаходилася на перехідному етапі від феодалізму до капіталізму.
Оскільки правлячий клас всіляко намагався відстрочити або ви-
247
передити ці зміни, то реформа неминуче представлялася як вияв
його неспроможності вирішити аграрне питання26.
У період із другої половини 1950-х – 1980-ті рр. в центрі
дискусій важливе місце посіли питання аграрного ладу Російсь-
кої імперії, рівня розвитку ринкових відносин у сільському гос-
подарстві, внутрішнього устрою і організації основних типів
його виробництва – селянського і поміщицького господарства,
співвідношення і взаємозв’язку різних суспільно-економічних
укладів та ін. Всі дослідники при цьому підкреслювали важли-
вість аграрного питання, яке визначало основні напрямки внут-
рішньої політики держави.
Академік М.Нечкіна розвинула глибше тези В.Леніна про
реформи 1860-х рр. як побічний результат революційної бороть-
би і наявність революційної ситуації 1859–1861 рр. Основними
критеріями останньої дослідниця назвала довгострокові соціа-
льно-економічні тенденції розвитку країни (розклад феодаліз-
му), революційний рух селян і радикальної інтелігенції як захи-
сника їх інтересів, кризу урядової політики та механізму функ-
ціонування державного апарату27. Те, що революційна ситуація
не переросла в революцію, пояснювалося неспроможністю се-
лян до організації, що дозволило уряду шляхом реформ розря-
дити ситуацію. Ця концепція довго слугувала радянським істо-
рикам для того, щоб нагромаджувати велику кількість фактич-
ного та емпіричного матеріалу на її підтримку. Вона орієнтувала
їх на вивчення класової боротьби селянства і революційного су-
спільного руху.
У рамках ленінської концепції склалися два напрями в
оцінці аграрного питання пореформеної доби. Одні вчені нама-
галися наповнити фактичним матеріалом ленінські положення
про значний розвиток аграрного капіталізму, але з обов’язковою
вказівкою на великі пережитки кріпосництва. Інші більше під-
креслювали пережитки феодалізму, не заперечуючи повністю,
що у Російській імперії існував капіталізм. Ті й інші дослідники
намагалися більше писати не про селянство, а про риси капіталі-
зму і кріпосництва28. Обов’язковим атрибутом багатьох праць
стали відверто демонстративні пошуки фактів, які б ілюструва-
248
ли значимість більшовицьких ідей та їхній вплив на розгортання
народного невдоволення.
З історії селянських рухів класичними стали праці
А.Анфімова, С.Дубровського, М.Лещенка, Б.Литвака, Ф.Лося,
П.Першина, Д.Пойди29. Їх характеризувала значна джерельна
база, до наукового обігу вбув ведений величезний масив архів-
них матеріалів.
М.Лещенко доводив катастрофічність соціально-економіч-
ного й політичного становища селянства в другій половині ХІХ
– на початку ХХ ст., але лише поверхово зупинився на причинах
реформи 1861 р. Автор розглянув такі проблеми, як розвиток
ринкових відносин та їх вплив на селянство, зміни в соціальній
структурі останнього, аграрне перенаселення і міграція селян.
Вчений розробив комплекс методичних прийомів щодо статис-
тики селянського руху пореформеного періоду. Він відзначив,
що найпопулярнішими в Україні формами селянської боротьби
були страйки селян і сільськогосподарських робітників, розгром
поміщицьких маєтків і садиб, нелегальні збори, мітинги і інші
політичні форми їх боротьби за землю.
Д.Пойда створив напрямок, а потім і наукову школу дослі-
джень аграрної історії України ХІХ – початку ХХ ст. Зосереди-
вшись особливо на вивченні історії селянського руху в порефо-
рмений період, він один із перших розробив методику його кі-
лькісних і якісних характеристик, яку сприйняла більшість істо-
риків–аграрників. Дослідник пропонував розглядати кожний
селянський виступ за такими ознаками: 1) безпосередні причини
і привід для виступу; 2) конкретні дії селян та їх вимоги;
3) заходи, які влада вживала для придушення виступу, застосу-
вання для цієї мети військ; 4) чи селяни домоглися хоча б част-
кового задоволення своїх вимог; 5) елементи організованості в
їх діях; 6) вплив селянського руху на урядову політику і суспі-
льну боротьбу30.
Загальний масштаб селянських виступів Д.Пойда визначав
кількістю поселень (села, містечка та ін.), які були охоплені ни-
ми. В їх число включені лише ті, де відбувався масовий рух се-
лян, який викликав відповідну реакцію всього їх населення, а
249
також дії влади. Вчений стверджував, що селянські виступи бу-
ло спрямовано не тільки на завоювання свободи, волі, а й на
обов’язкове володіння землею.
Селянський рух у Російській імперії в перші пореформені
роки вивчав М.Найдьонов31. Дослідник показав виступи тимча-
совозобов’язаних селян на Лівобережній і Степовій Україні піс-
ля обнародування Маніфесту 1861 р., дав характеристику інсти-
туту мирових посередників та органів селянського управління.
Показ цих структур був здійснений однобічно, а саме як винят-
ково кріпосницьких, які зовсім не відстоювали інтереси селян.
Він вияснив природу ідеї «слушного часу», яка отримала на по-
чатку 1860-х рр. велике поширення.
Отже, у багатьох працях висвітлено важке становище се-
лян, викликане політикою тогочасної влади. Це робилося зокре-
ма й для того, щоб показати успіхи соціалістичної системи на
селі та переваги колективних господарств над приватними. То-
му в умовах панування комуністичної ідеології практично не-
можливо було неупереджено проаналізувати різні форми селян-
ського господарювання, особливо сімейно-подвірної.
Вважалося, що головна вимога селян у розглядуваний пе-
ріод торкалася землі. Однак масштаби і радикалізм селянських
рухів перебільшувалися дослідниками, розглядалися по суті без
належного врахування особливостей соціальної і етнічної пси-
хології селян, їх суспільно-політичних уявлень і настроїв, вихо-
дячи з суто негативної оцінки наростаючого майнового і соціа-
льного розшарування на селі.
Відомий дослідник реформи 1861 р. П.Зайончковський ви-
світлив передумови її здійснення, підготовку, відповідне зако-
нодавство, його застосування на практиці, а також селянський
рух32. Концептуально важливими для історіографії проблеми
були висновки вченого про буржуазний зміст селянської рефор-
ми, зроблені у той час, коли в літературі підкреслювався перш за
все її кріпосницький характер. Він розглянув звільнення селян в
об’єктивному контексті й особливо підкреслив роль держави у
цьому процесі, виділив суперечності між наростаючими ринко-
250
вими відносинами на селі та феодальною структурою земле-
володіння.
В.Теплицький докладно проаналізував такі питання, як
землеволодіння і землекористування в пореформений період,
мобілізація земельної власності, розвиток сільського господарс-
тва, розшарування селянства й аграрне питання наприкінці ХІХ
– на початку ХХ ст. Автор зібрав цікавий фактичний матеріал,
який дозволив скласти об’єктивне уявлення про еволюцію рин-
кових поземельних відносин, її характер і напрямки, специфіку
в окремих районах тощо33.
Заслуговує на увагу праця П.Першина «Аграрная револю-
ция в России». Вчений прагнув розібратися, чому внаслідок ре-
форми 1861 р. виникла одна з найбільш цікавих суперечностей в
економічному розвитку країни: при наявності великого масиву
родючих земель селяни не могли по-господарськи використову-
вати їх. Він довів, що розвиток ринкових відносин у сільському
господарстві відбувався нерівномірно, охоплюючи в різних ра-
йонах різні галузі сільськогосподарського виробництва34. У збі-
льшенні заможного селянства велику роль, на думку автора, ві-
діграла зокрема сільська кооперація.
П.Теличук докладно розглянув історію дореволюційного
селянського землеволодіння переважно на основі даних земель-
них переписів 1877, 1905 і 1917 рр., мобілізацію земельної влас-
ності й орендні відносини на селі35. І. Гуржій висвітлив місце
України в системі всеросійського ринку в 60–90-х роках ХІХ ст.,
показав сільськогосподарське виробництво в Україні в порефо-
рмений період та визначив частку його у загальноросійському36.
Цікавим є дослідження А.Поріцького щодо побуту сільськогос-
подарських робітників України ХІХ ст. Автор розкрив договір-
но-зобов’язальні відносини, майнові взаємостосунки у середо-
вищі селян37. Життя і побут наймитів у сільському господарстві
півдня України вивчала О.Лугова38.
Чи не єдиною ґрунтовною працею, яка присвячена історії
селянського управління і самоврядування у пореформений пері-
од, є дослідження А.Бондаревського. У ньому показано виник-
нення і розвиток низових органів управління селянами – волос-
251
них, їх структуру, функції та діяльність. Автор висвітлив, хоча й
тенденційно, питання про урядову політику по відношенню до
селянства39.
Здобутком цього періоду історичної науки було видання
колективних праць: «Історії селянства Української РСР» у 2-х
томах (К., 1967), «Історії народного господарства Української
РСР» у 3-х томах (К., 1983), «Історії міст і сіл України» (К.,
1972), де показано різні аспекти соціально-економічного стано-
вища пореформеного селянства.
В другій половині 1950-х рр. почався активний перегляд
теоретичних постулатів радянської аграрної історіографії під
лозунгом: «Перечитати Леніна заново!». Однією з центральних
знову стала проблема двох шляхів аграрно–капіталістичного
розвитку Російської імперії. Заслуга наукової дискусії того часу
була скоріше не у вирішенні, а в постановці питань. Боязнь вий-
ти за рамки соціального аспекту примусила її учасників загли-
битися в аналіз економічних відносин. Прихильники визнання
аграрного ладу буржуазним вважали, що ленінські погляди по-
вністю сформувалися вже до кінця 1890-х рр. та представлені у
книзі «Развитие капитализма в России» в завершеному вигляді.
Прихильники оцінки аграрного ладу як напівкріпосницького про-
тиставляли два цикли ленінських праць, розмежованих росій-
ською революцією 1905–1907 рр. На початку 1970-х рр. остаточ-
но склалися два відповідні підходи – концепція багатоукладності
(К.Тарновський) і концепція стадіальності (І.Ковальченко).
Дослідження К.Тарновського доводили, що партія робіт-
ничого класу змогла зайняти важливе місце в політичному житті
країни тільки через особливості соціально-економічної структу-
ри останньої. Швидкі темпи економічної модернізації не відпо-
відали відсталому соціальному становищу селян.
На рівень дискусії питання про напівкріпосницький харак-
тер аграрного ладу вперше підняв А.Анфімов в 1959 р. А його
однодумець М. Гефтер висловився про те, що «Багатоукладність
– це вся економіка, в кінцевому рахунку весь суспільний устрій
Росії. Вона виражає себе не тільки у, власне, економічній сфері,
а й у сфері політичній, духовній»40.
252
А.Анфімов та К.Тарновський доводили, що аграрний лад
Росії був не просто недостатньо капіталізований, він був багато-
укладним, причому переважну роль у ньому відігравали зовсім
не буржуазні елементи, а докапіталістичні. Розвиток ринкових
відносин у країні не був повторенням «західного шляху», а яв-
ляв особливий тип капіталістичного розвитку. Росія була відне-
сена до країн із «наздоганяючим» типом модернізації, де існува-
ли різні суспільно-економічні уклади. На думку А.Анфімова,
сама ідея реформи 1861 р. полягала в прагненні ускладнити від-
ділення селянського господарства від поміщицького, економіч-
но прив’язати селянина до поміщика41.
Прихильники концепції багатоукладності доводили, що в
Російській імперії початкове нагромадження капіталу з наявним
йому широким поширенням торгівлі й лихварства гальмувало
розвиток селянського дрібнобуржуазного укладу і переростання
його у землеробський капіталізм. Тобто аграрна революція, на
думку вчених, була спрямована не тільки проти залишків кріпо-
сництва, а й на зміну форм та типів аграрного капіталізму і
створення умов для його вільного демократичного розвитку в
землеробстві й у сільському господарстві в цілому.
Таким чином, відбувся радикальний перегляд суті аграр-
них відносин, показана самостійна і недооцінювана раніше роль
державної влади у визначенні характеру розвитку економіки в
цілому. Деякі вчені намагалися скрупульозно та об’єктивно ро-
зібратися в аграрній історії пореформеної доби, тому їх окремі
висновки суперечили пануючим в історичній науці ленінським
положенням. Опублікування у 1972 р. збірника «Вопросы исто-
рии капиталистической России. Проблема многоукладности»
(Свердловск, 1972) стало причиною розгромної критики конце-
пції багатоукладності та її представників (А.Анфімов, П.Воло-
буєв, М.Гефтер, К.Тарновський й ін). Окремі науковці були по-
збавлені кафедр, посад і т. п.
З іншого боку, академік І.Ковальченко доводив, що аграр-
ний лад у державі був капіталістичним, не зважаючи на всі пе-
режитки кріпосництва, які в ньому збереглися. Селянські рефо-
рми 1861–1866 рр. привели до утвердження на селі капіталісти-
253
чного способу виробництва, й уся наступна аграрна еволюція
країни представляла собою процес поступового зникнення пе-
режитків попередніх відносин.
Головним в оцінці реформи 1861 р. для вченого та його
послідовників було бажання показати її закономірність і водно-
час певну половинчастість, пов’язану з невідповідністю консер-
вативних уявлень політичної еліти щодо потреб суспільства йо-
го капіталістичної модернізації. З допомогою математичних ме-
тодів обробки масових джерел вони провели комплексний ана-
ліз селянських господарств Європейської Росії рубежу ХІХ–
ХХ ст.42. Детальніше полеміку радянських істориків щодо агра-
рного ладу в країні висвітлив у своїх працях К. Тарновський43.
Історіографія 1950–1980-х рр. зробила значний крок у ви-
вченні минулого селян. Відбулося як кількісне збільшення праць
із теми, так і їх якісне покращення; вдосконалилися й методи
дослідження. Досить ґрунтовно були вивчені такі питання, як
селянське землеволодіння, землеробство, соціально-класова стру-
ктура селян і їх диференціація, народні виступи. Негативно
вплинула на історичні праці ідеологія, коли класовий принцип в
оцінці подій визначав тематику досліджень та їх зміст.
Таким чином, минуле селянства показано у працях радянсь-
ких істориків, присвячених його виступам, землеволодінню і гос-
подарюванню, економічним відносинам на селі, аграрній політиці
держави, народному побуту. Селянство вивчалося насамперед у
контексті його соціального розшарування, класової боротьби та
союзу з робітничим класом тощо. Питання ж селянського буття і
повсякденності, ментальності і поведінки залишилися «білими
плямами» в історіографії того часу. Але віддамо належне тодіш-
ній історичній науці за низку теоретичних надбань та особливо за
неоціненний внесок в нарощування фактологічного матеріалу.
Маловивченими залишилися й інші питання. Серед них –
демографічна характеристика селянства, його соціально-право-
вий статус, сільська громада, бюджети господарства, різні аспе-
кти соціальної історії селян. Майже не вивчалося становлення
заможного селянства в соціально-економічній структурі суспі-
льства і його внесок у розвиток економічно-продуктивних сил.
254
Наукової розробки потребували етнонаціональний аспект у кон-
тексті аграрних відносин пореформеного періоду, вплив націо-
нальних культур на ведення господарства, регіональні відмінно-
сті в соціально-економічному та правовому становищі селян
відповідно до їх демографічних особливостей, релігійних віру-
вань і звичаїв.
__________
1 Ленін В.І. Аграрне питання в Росії наприкінці ХІХ ст. // Повне зібр.
творів (ПЗТ). – Т. 17. – К., 1971. – С. 53–129; Його ж. Перегляд аграрної про-
грами робітничої партії // ПЗТ. – Т. 12. – К., 1970. – С. 223–251; Його ж. Про-
летаріат і селянство // ПЗТ. – Т. 9. – К., 1970. – С. 327–332; Його ж. Розвиток
капіталізму в Росії // ПЗТ. – Т. 3. – К., 1970. – С. 1–576; Його ж. Ставлення
соціал-демократії до селян // ПЗТ. – Т. 11. – К., 1970. – С. 203–211.
2 Шевченко В. Скасування кріпосного права у 1861 році: спроба
нетрадиційного аналізу. – К., 2008. – 96 с.
3 Савельев П.И. Пути аграрного развития России в дискуссиях россий-
ских историков // Россия сельская. ХІХ – начало ХХ века: Сб. статей / РАН;
Ин-т рос. истории. – Москва, 2004. – С. 26.
4 Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.:
Соціокультурні процеси: Монографія. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 9.
5 Дубровський В. Селянські рухи на Україні після 1861 року. Чернігів-
ська губернія (1861–1864). – Т. 1. – Х., 1928; Зекцер А. 1905 рік на Поділлі.
Частина 1. Аграрні заколоти та заворушення наймитів рр. 1904–06. – Вінниця,
1925. – 46 с.; Качинський В. Селянський рух на Україні в роки 1905–1907. –
Полтава, 1927; Мірза-Авак’янц Н. Селянські розрухи на Україні 1905–1907
року. – Х., 1925; Її ж. Селянські рухи 1902 р. на Полтавщині. – Х., 1924; Фло-
ровський А.В. «Воля панська та воля мужицька». Сторінка з історії аграрних
розрухів у Новоросії 1861–1863. – Одеса, 1922. – 72 с.
6 Зекцер А. Вказ. праця. – С. 42–43.
7 Флоровський А.В. Вказ. праця.
8 Качинский В. Очерки аграрной революции на Украине. – Вып. 1:
Уравнительный раздел земли. – Х., 1922. – С. 9.
9 Там само. – С. 40–41.
10 Слабченко М.Є. Матеріали до економічно–соціальної історії України
ХІХ ст. – Т. 2. – Х., 1927. – С. 7.
255
11 Юркова О.В. Селянське питання у працях істориків київської школи
М.Грушевського // Матеріали Всеукр. симпозіуму з проблем аграрної історії. –
Ч. 1. – К., 1996. – С. 79–82.
12 Челинцев А.Н. Теоретические основания организации крестьянского
хозяйства. – Х., 1919. – С. 79.
13 Докучаев В.В. Избранные сочинения. – Т. 2. – Москва, 1949. – С. 228.
14 Бруцкус Б.Д. Аграрный вопрос. Землеустройство. – Москва, 1922. –
С. 201.
15 Першин П.Н. Участковое землепользование в России. – Москва,
1922. – С. 34.
16 Чаянов А.В. Крестьянское хозяйство. Избранные труды. – Москва,
1989. – С. 8–9.
17 Там само. – С. 20.
18 Там само. – С. 34.
19 Там само. – С. 200.
20 Бруцкус Б.Д. Экономия сельского хозяйства. – Петроград, 1924. –
С. 189–205.
21 Покровский М.Н. Крестьянская реформа. – Х., 1926. – 151 с.
22 Мороховец Е.А. Крестьянская реформа 1861 г. – Москва, 1937. –
164 с.
23 Там само. – С. 9–10.
24 Зайончковский П.А. Советская историография реформы 1861 г. //
Вопросы истории. – 1961. – № 2. – С. 85–104.; Литвак Б.Г. Советская историо-
графия реформы 1861 г. // История СССР. – 1960. – № 6. – С. 99–120; Захаро-
ва Л.Г. Итоги и задачи изучения подготовки крестьянской реформы 1861 г. в
России // Советская историография аграрной истории СССР (до 1917 г.). –
Кишинев, 1978. – С. 85–94.
25 Э.Глисон. Великие реформы в послевоенной историографии // Вели-
кие реформы в России. – Москва, 1992. – С. 10–11.
26 Там само. – С. 22.
27 Нечкина М.В. Реформа 1861 года как побочный продукт революци-
онной борьбы // Революционная ситуация в России в 1859–1861 гг. – Москва,
1962. – С. 9.
28 Ушаков Н.М. Власть и крестьяне России на путях модернизации
(ХІХ – начало ХХ века): проблемы историографии. – Астрахань, 2001. – С. 10.
256
29 Анфимов А.М. Экономическое положение и классовая борьба кре-
стьян Европейской России. 1881–1904 гг. – Москва, 1984. – 232 с.; Дубров-
ский С.М. Крестьянское движение в революции 1905–1907 гг. – Москва, 1956.
– 168 с.; Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху
домонополістичного капіталізму (60–90-ті роки ХІХ ст.). – К., 1970. – 304 с.;
Його ж. Класова боротьба в українському селі на початку ХХ ст. – К., 1968. –
202 с.; Его же. Крестьянское движение на Украине в связи с проведением ре-
формы 1861 года /60-е годы ХІХ ст./. – К., 1959. – 524 с.; Його ж. Українське
село в революції 1905–1907 рр. – К., 1977. – 360 с.; Литвак Б.Г. Крестьянское
движение в России в 1775 – 1904 г.г. история и методика изучения источников. –
Москва, 1989. – 253 с.; Его же. Переворот 1861 года в России: почему не реали-
зовалась реформаторская альтернатива. – Москва, 1991. – 302 с.; Лось Ф.Є.
Революція 1905–1907 років на Україні. – К., 1955. – 404 с.; Лось Ф.Є., Михай-
люк О.Г. Класова боротьба в українському селі в 1907–1914 рр. – К., 1970. –
283 с.; Першин П.М. Нариси аграрної революції в Росії. – К., 1959. – 420 с.; Пой-
да Д.П. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный
период (1866–1900 гг.). – Днепропетровск, 1960. – 487 с.
30 Пойда Д.П. Указ. соч. – С. 13.
31 Найденов М. Классовая борьба в пореформенной деревне (1861–
1863). – Москва, 1955. – 328 с.
32 Зайончковский П.А. Отмена крепостного права в России. Изд. 3-е,
переработ. и. доп. – Москва, 1968. – 368 с.
33 Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні в
60–90 роки ХІХ ст. – К., 1959. – 307 с.
34 Першин П.М. Аграрная революция в России. – Кн. І. От реформы к
революции. – Москва, 1966. – С. 7.
35 Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. – К.,
1973. – 189 с.
36 Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60–90-х років
ХІХ ст. – К., 1968. – 192 с.
37 Поріцький А.Я. Побут сільськогосподарських робітників України в
період капіталізму. – К., 1964. – 139 с.
38 Лугова О.І. Сільськогосподарський пролетаріат півдня України в пе-
ріод капіталізму. – К., 1965. – 190 с.
39 Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян на
Україні після реформи 1861 року. – К., 1961. – 128 с.
40 К.Н.Тарновский. Историк и его время. Историография. Воспомина-
ния. Исследования. – Санкт-Петербург, 2002. – С. 19–20.
257
41 Анфимов А.М. Крупное помещичье хозяйство в Европейской России
(конец ХІХ – начало ХХ века). – Москва, 1969. – С. 34.
42 Ковальченко И.Д. Аграрный строй России второй половины ХІХ –
начала ХХ вв. – Москва, 2004. – 504 с.
43 Тарновский К.Н. Советская историография российского империализ-
ма. – Москва, 1964. – 244 с.; Его же. Социально-экономическая история Рос-
сии, начало ХХ века: Советская историография середины 1950–60-х гг. – Мос-
ква, 1990. – 290 с.
|