Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги)

Роздуми після прочитання «подієвої» книги. (С.И. Дорогунцов, А.Н. Ральчук. Хозяйствование — синергетический инвариант. К.: Оріяни, 2006. — 228 с.).

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2007
Автор:	Бєлов, Ю.А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2007
Назва видання:	№10
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/569
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги) / Ю. Бєлов // Вісн. НАН України. — 2007. — N 10. — С. 57-70. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-569
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-5692008-05-06T12:00:21Z Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги) Бєлов, Ю.А. Рецензії Роздуми після прочитання «подієвої» книги. (С.И. Дорогунцов, А.Н. Ральчук. Хозяйствование — синергетический инвариант. К.: Оріяни, 2006. — 228 с.). 2007 Article Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги) / Ю. Бєлов // Вісн. НАН України. — 2007. — N 10. — С. 57-70. — укp. 0372-6436 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/569 uk №10 С. 57-70 Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Бєлов, Ю.А. Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги) №10
description	Роздуми після прочитання «подієвої» книги. (С.И. Дорогунцов, А.Н. Ральчук. Хозяйствование — синергетический инвариант. К.: Оріяни, 2006. — 228 с.).
format	Article
author	Бєлов, Ю.А.
author_facet	Бєлов, Ю.А.
author_sort	Бєлов, Ю.А.
title	Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги)
title_short	Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги)
title_full	Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги)
title_fullStr	Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги)
title_full_unstemmed	Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги)
title_sort	як соціум обирає свій шлях (роздуми після прочитання «подієвої» книги)
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/569
citation_txt	Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги) / Ю. Бєлов // Вісн. НАН України. — 2007. — N 10. — С. 57-70. — укp.
series	№10
work_keys_str_mv	AT bêlovûa âksocíumobiraêsvíjšlâhrozdumipíslâpročitannâpodíêvoíknigi
first_indexed	2025-07-02T04:19:48Z
last_indexed	2025-07-02T04:19:48Z
_version_	1836507451760836608
fulltext	ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 57 РецензIЇ Ю. БЄЛОВ ЯК СОЦІУМ ОБИРАЄ СВІЙ ШЛЯХ Роздуми після прочитання «подієвої» книги. (С.И. Дорогунцов, А.Н. Ральчук. Хозяйствование — синергетический инвариант. К.: Оріяни, 2006. — 228 с.). © БЄЛОВ Юрій Анатолійович. Доктор фізико-математичних наук. Завідувач кафедри теоретичної кібернетики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. 2007. КОНТИНУУМНІСТЬ І ПЕРЕРИВЧАСТІСТЬ — АЛЬТЕРНАТИВИ СВІТОГЛЯДНИХ ТЕХНОЛОГІЙ Власне, різниця в акцентованих тут «кон- тинуумному» і «переривчастому» мето- дах опису СПС і ЕС, а глибше — у поданні й оперуванні дійсності, що стоїть за ними, — утворює другий аспект розрізнення цих сис- тем. Безпосередньо не деклароване для СПС постнекласичною наукою, а для ЕС — еко- номічною неокласикою, це розрізнення, про- те, є для даних наукових парадигм іманент- ним. Не діючи звичайно в чистому вигляді, а взаємодоповнюючи один одного, рельєфно й автономно воно з’являється у поділі мислен- ня (ширше — світогляду) на два полярних види — аналогове і дигітальне (Г. Бейтсон). Аналоговий (континуумний, безперерв- ний) світогляд є для людської психіки вихід- ною, архаїчною формою ставлення до світу. Ця форма безпосередньо пов’язана з несвідо- мим у людині, з вегетативними, тілесними явищами та практиками. Світ тут постає у його вихідній цілісності, холізмі, отже, у взаємозв’язку всіх речей і явищ, їхній схиль- ності до багатовимірних метаморфоз. Онто- логічно, аналоговий світогляд спо лу ча ється з актуальною безкінечністю («справ жньою безкінечністю») як із чимось, що вже стало- ся, цілісним, неосяжним і у своїх глибинах — «неполіпшуваним». Аналоговий світогляд відбиває реальність і багатство бут тя, ніби ковзаючи по його складному «онтологічному рельєфу», зберігаючи, таким чином, і вірність буттю, і знаходячи можливості для людсько- го самовираження. У культурі наших днів цей світогляд втілюється у двох основних фор мах — «звужувальній» і «розширюваль- ній». «Звужувальна», матеріалізована форма представлена у так званій аналоговій техно- логії, що оперує з фізичними величинами і процесами, поданими в їх реальному, вихідно- безперервному вигляді: величині струму, тис- ку, швидкості тощо. Аналогова технологія повторює, перетворює і тиражує цю безпе- рервність у необхідних для користувача від- ношеннях. Будучи, власне, копією природ- них процесів і явищ, аналогова технологія повторює природність і в аспекті різного роду експлуатаційних незручностей (обереж- но говоримо — незручностей, дедалі більше Закінчення — поч. у «Вісн. НАН України» №9 58 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 дратівних для людства, що занурилося в ге- донізм) — шумів, нестійкостей, двозначності результатів, їхнього неефективного зберіган- ня тощо. Звід си аналогова технологія, котра загалом віддзеркалює «світ як він є сам по собі», усе масштабніше заміщується надійні- шою й ефективнішою дигітальною техноло- гією, що, однак, являє собою певну імітацію світу. Навпаки, аналоговий світогляд із став- ленням до світу «як він є сам по собі», зна- чною мірою — ос но ва синергетики, що ре- тельно досліджує всі ці природні своєріднос- ті (новий діалог людини із природою за І. При- гожиним) або «розширювальна» фор ма ана- логового світогляду. Дигітальний (цифровий, переривчастий, дискретний) світогляд виходить із можли- вості подання і, що особливо важливо, опе- рування цілісним світом у вигляді необме- жено детальної та масштабної компози ції елементів «є» — «ні» або, те ж саме, — «1» — «0». Такий світогляд виник на певному ета- пі еволюції людської психіки, він по в’я заний з людською інтенцією керування світом (або, точніше, володіння світом за принци- пом «розділяй і пануй») і заснований на фундаментальному абстрагуванні. Онтоло- гічно дигітальний світогляд сполучається з потенційною безкінечністю («умов ною без- кінечністю»), тобто певною досить великою, але незавершеною сукупністю елементів, яку можна множити й конфігурувати, одер- жуючи нічим не обмежений бажаний ре- зультат. Абстрагованим даний світогляд є саме тому, що припускає як базову реаль- ність те, чого насправді ніде немає. Особли- вістю дигітального світогляду, проведеного послідовно, є те, що він припускає специ- фічну унікальну операцію із двома вихідни- ми «атомарними» елементами: один з них («є», «1») являє собою абсолютну самото- тожність і наявність, а інший («ні», «0») — тотальне заперечення цієї самототожності, абсолютну відсутність першого елемента. Всі логічні операції (і засновані на них ін- формаційні технології) так чи так оперують саме даною парою. Власне, це надає логіч- ним висновкам характеру абсолютної аб- страктної непорушності, безумовної доказо- вості й точності без потреби співвідносити- ся з ширшим контекстом буття, з тим, що в інших формах світогляду (мислення) або переживаннях буття відсутнє. Подібні осо- бливості повторюються й у дигітальній ін- формаційній технології: розкладаючи (відо- бражаючи) передану дійсність у компози- цію достатньо великої (з необхідною точніс- тю) кількості парних атомарних елементів, вона цю дійсність (звукову, зорову, логічну тощо) здатна представляти, інтерпретувати в зручному для її опрацювання вигляді. Тут відкривається безліч можливостей маніпу- лювання з атомарними елементами. Ці еле- менти, як необхідна інформація, компактно і достатньо довго можуть зберігатися, вони практично не зазнають впливу шумів. Гово- рячи дещо огрублено, але сутнісно адекват- но, дигітальний світогляд здатний створю- вати необхідні або бажані образи реальнос- ті, неначе повноцінніші і достовірніші щодо відповідної їм вихідної природної реальнос- ті. Послідовно і повномасштабно проведе- ний дигітальний світогляд, сполучений з відповідною інформаційною технологією, по роджує віртуальну реальність — удава- ність, образність, звичайно цікавішу ніж наш повсякденний світ, але позбавлену субстра- тів речовини й енергії, які забезпечують цей світ, отже паразитуючу на ньому. Принципи аналогового і дигітального сві - тоглядів, очевидно, по-різному позиціону- ються щодо СПС і ЕС. СПС — це певний ба- ланс, узгодженість аналогового і дигітально- го світоглядів, із пріоритетом аналогового стосовно дигітального, де перший зумовлю- ється «вписаністю» СПС у закони синерге- тики, другий — необхідним аналітичним (аб- страктним, цифровим) структуруванням на відповідні підсистеми (компоненти), ієрар- хічні рівні тощо. Аналогією для подання СПС тут може бути розроблюваний нині в рамках дослідження принципів пізнання так ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 59 званий тілесний пізнавальний підхід (em bo- di ed cognition approach). Він виходить із то- го, що справжнє пізнання потребує відповід- ного «тіла», тілесного носія з його здатнос- тями сприйняття й руху в просторі (тобто, щось, сполучене з аналоговим світоглядом), над яким надбудовується і з яким взає модіє певна ін телектуально-аналітична струк тура (співвідноситься з дигітальним світоглядом). Навпаки, ЕС — і в реальному, упредметнено- му стані, і як теоретична конструкція є пре- рогативою дигітального світогляду — і з огляду на вихідну «вирізаність» ЕС із «тіла» буття (антитеза «вписаності» СПС у буття за допомогою законів синергетики), і з огля- ду подальшого дроблення «вирізаної» ЕС на певні атомарні автономні компоненти із су- купністю зв’язків між ними. Продовжуючи пізнавальну аналогію, ЕС тут можна зістави- ти з обчислювальним підходом (computation approach). Здійснюючись на основі ком п’ю- терних програм, ніби «зависаючи у повітрі» і не стикаючись із реальним буттям, цей під- хід ефективно демонструє швидке зростання можливостей штучного інтелекту, але під- креслимо — саме штучного, що не може бути винятковою самоціллю соціуму. СОЦІОПРИРОДНА Й ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМИ: СКЛАДНО ПРО КВАЗІПРОСТЕ Артикульована штучність ЕС — на проти- вагу збалансованій природності СПС — визначає третій аспект зіставлення СПС і ЕС. Тут діють кілька ключових моментів. По-перше, щодо локалізації цих систем. Локалізація СПС має реальну і конкрет- ну просторово-часову прив’язку, сполуча- ючись із певним топосом і темпоральни- ми процесами в ньому. Більше того, «впи- саність» СПС у синергетичну картину світу визначає й характер її фрактального струк- турування (фрактальність — властивість са- моподібності систем — наприклад, частина хмари подібна до всієї хмари). Фракталь- не структурування СПС визначає те, що в глобальній СПС (на основі світового госпо- дарства) можна виділити — відповідно до різних критеріїв — нескінченну безліч різ- номасштабних суб-СПС, котрі можуть на- кладатися одна на одну, перетинатися, буду- чи, проте, реальними просторово-часовими утво реннями (властивість континуумнос- ті СПС). Навпаки, дискретні властивості ЕС визначають їхню ієрархічну архітектуру співіснування, де глобальна ЕС поділяється далі на ЕС окремих країн або об’єднань кра- їн (приміром, Європейського Союзу), вкрай не схожих одна на одну. Парадоксально, але ця дискретність діє і в нинішній геоеко- номіці, яка здавалося б не знає жодних об- межень і виникла на основі інформаційно- мережного суспільства, що формується. ЕС геоекономіки жодним чином компактно не локалізовані, а, навпаки доцільно (для них самих) розосереджені в реальному просто- рі своїми фрагментами із прив’язкою до інформаційно-комп’ютерної мережі, яка з огляду на дигітальний (тобто дискретний) характер інформаційної технології має мож- ливість утворення віртуальної реальнос- ті. Віртуальність визначає, власне, дискрет- ний, точніше — дискретно-часовий характер ЕС геоекономіки — неочікувано виникнув- ши у просторі, що обіцяє високу геоеконо- мічну ренту, можливість цю ренту зібрати й так само швидко зникнути. По-друге, це екзистенціальні особливості систем. Існування СПС, «вписаної» у навко- лишній світ за допомогою законів синерге- тики й такої, що характеризується доміную- чим аналоговим світоглядом, може реалізу- ватися тільки в діалоговому режимі, діало- гічно. Єдина доцільна форма такої реалізації — процес смислопородження, зумовлений погодженістю можливостей уні версуму й людської активності (зокрема економічної діяльності). Таку діалогову екзистенцію СПС, коли в ній необхідно і взаємозацікав- лено взаємодіють соціальне і природне на- чала, можна представити й за допомогою фі- лософської категорії складки, що набуває у пізнанні дедалі більшого значення. Складка, 60 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 яка взагалі має своїм завданням подолати обмежене відображення реальності шляхом парних характеристик типу «праве — ліве», «внутрішнє — зовнішнє», «частина — ціле» (а між ними — що, безодня?), наразі пред- ставляє саме те, що соціум в СПС водночас й відчуває свою відмінність від «усього ін- шого» — природи, світу, універсуму — і контрольовано безмежно близько наближа- ється до нього, оскільки воно соціуму необ- хідне саме своєю з ним несхожістю. Такий екзистенціальний статус, звісно, не може бути в ЕС, де реалізується дигіталь- ний світогляд. Екзистенція ЕС здійснює- ться — саме завдяки логіці дигіталізму — як певна самототожність, як чиста при сутність елементів з пари «1» або «є», без жодного зі- ставлення з контекстом буття. Власне, це визначає ЕС як адекватний економічний ін- струментарій нинішнього монологічного людства й монологічну поведінку самої ЕС. Подібна поведінка може спрямовуватися тільки тією метою, що генерується в надрах самої ЕС і їй же підконтрольна. Такою ме- тою в ЕС є вартість — «найекономічніше в економіці» (Ю. Осипов) і тут, слідом за авто- рами, хочеться підкреслити деякі ци ві лі за- ційно-синергетичні особливості екзистенції ЕС. Будучи генетично (дигітально) штуч- ною і переростаючи своє інструментальне призначення, ЕС такою мутацією характе- ризує себе в кодах синергетики як певний варіант алопоетичної системи (на відміну, нагадаємо, від автопоетичної СПС). Алопо- етичність ЕС виявляється у поступовій змі- ні її місії (мовою синергетики — зміні іден- тичності) від призначення служити людині, бути її інструментом до прямо протилеж- ної — підпорядковувати собі людину, робити її своїм функціональним елементом. Зазначена мутація характеризується й су- путньою їй зміною змісту, мутацією варто- сті, де окремі моменти її існування, взяті поза контекстом змін, є каменем спотикан- ня нинішньої економічної думки. Синер- гетичне ж «прочитання» мутації вартос- ті можливе з позицій так званого мета сис- тем ного переходу, де ускладнення тієї або іншої системи в напрямку реалізації її мети здійснюється послідовною надбудовою но- вих підсистем, дедалі ближчих місії систе- ми, над комплексом підсистем-попередниць. Нара зі у генетично штучної ЕС мутація вар- тості — це маркер послідовного посилення «штуч ності» вартості — від вихідного «тру- дового» характеру вартості, через її надбу- дову «кориснісним» компонентом, аж до можливості навіювання вартості (Ю. Оси- пов) у створю ваному мережевому суспіль- стві. Очевидним тут є і посилення негатив- них джерел формування вартості, коли, на- приклад, у характеристику обсягу вартості (ВВП) ЕС/національної держави включа- ються у все більших масштабах і різнома- нітні за своїм змістом деструктивно-вартісні оцінки — від військових витрат, що вже ста- ли звичними, до витрат дегуманізуючої мас- культури. Звідси спроби оцінювати рівень «монологічного» (власне, вартісного) жит- тя в ЕС якось ширше, не тільки виключно у вартісних координатах: від індексу розви- тку людського потенціалу до зовсім уже ек- зотичного (але затято прагнучого вирвати- ся за рамки вартісної характеристики) рів- ня людського щастя. Звідси й реалізована за допомогою синергетичного подання (само) цільного розвитку вартості в ЕС можли- вість розуміння того нинішнього цивіліза- ційного стану, що соромиться (побоюєть- ся?) визнати нинішня економічна наука й переважаюча маса «економізованого» соціу- му: не економіка (ЕС) є певним необхідним інструментом для людини, а людина дедалі більшою мірою стає необхідним засобом для економіки (зайнятої своєю «святою спра- вою» самозростання вартості). МЕТАТЕОРІЯ ГОСПОДАРЮВАННЯ ЯК ПІЗНАВАЛЬНА РЕФЛЕКСІЯ СОЦІОПРИРОДНОЇ СИСТЕМИ Нарешті, третім моментом зіставлення СПС і ЕС є зумовлена ними предмет- ність відповідно інтерпретуючого їх науко- ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 61 вого знання. Генетична штучність ЕС, їхня самототожність, нагадаємо, з позицій дигі- тального світогляду, поза співвіднесеністю з контекстом буття, робить ЕС поліфонічними щодо їх можливих реалізацій — і кон цеп- туально-теоретичних, і практичних. Інак ше кажучи, безліч можливих реалізацій ЕС по- гано зводиться до єдиного й конкретного «понятійного поля» (власне, лише на рівні високої абстракції подання ЕС як сукупнос- ті ресурсів і суб’єктів та економічної діяль- ності, які взаємодіють у процесі виробни- цтва, розподілу, обміну й споживання, утво- рюючи єдине ціле). Поліфонічність ЕС як смислова розмаїтість — навіть смислова різ- носпрямованість — об’єктів еко номічного знання робить у принципі незвідними до «загального знаменника» відповідні їм еко- номічні теорії. Це породжує те, що в су- часній економічній думці відзначають як проблему релятивізму в економічній тео- рії, котра пояснюється звичайно впливом постмодернізму на економічну неокласику. На впаки, СПС своєю синергетичною «впи- саністю» у єдине буття (світ, універсум) є монофонічними — у тому сенсі, що через свою фрактальну самоподібність вони мо- жуть бути зведені до певного «загального теоретичного знаменника». Такий знамен- ник поданий авторами як метатеорія госпо- дарювання. Метатеорія господарювання міс- тить деякі важливі для розуміння аспекти. По-перше, метатеорія по-своєму і необхід- но відображає об’єкт (СПС), якому вона відповідає. Використовуючи близьку рецен- зентові метафорику, можна сказати, що між СПС і метатеорією діють ті самі сутнісні відносини, які існують між кібернетикою першого та другого порядків (Х. фон Фер- стер), виходячи із принципів самозастосов- ності кібернетики, тобто дослідження кібер- нетики засобами самої цієї науки. Якщо кі- бернетика першого порядку, розділяючи світ на об’єкт і суб’єкт, досліджує (і реалі- зує) можливості керування світом, спираю- чись на процеси, органічно притаманні світу, то кібернетика другого порядку ґрунтується на тому, що діяльнісний суб’єкт (людина), як частина світу, саме з огляду на це має від- повідати за свої думки і вчинки у світі. Інак- ше кажучи, кібернетика другого порядку «самозастосовується» щодо кібернетики першого порядку. По-перше, копіюючи у собі певне спільне їх «тіло». По-друге, дослі- джуючи в цьому «ті лі» із сутнісних, смисло- вих позицій ті управ лінські процеси, які в кібернетиці першого порядку використову- ються насамперед тому, що вони «добре пра- цюють». Або інакше: кібернетика другого порядку — це рефлексія, самосвідомість кі- бернетики, які можуть бути адекватними, лише діючи у конфігурації власного «тіла». Зрозуміло, що такої рефлексії не може бути у нинішнього економічного знання, де ментальний заряд економічної теорії вже самовичерпався у поданні «штучної» і «ті- лесно безформної» ЕС. Навпаки, самоза- стосовність синергетики — сутнісно вищо го рівня, ніж у кібернетиці, — визначає подібну рефлексію у «витканій» і «розчиненій» у си- нергетиці СПС. Цією рефлексією і є метате- орія господарювання. Причому структурою свого теоретичного корпусу вона, очевидно, має у знаннєвій формі відбивати реальність СПС — реальність, яка існує в СПС по вер- тикалі «ментальність — тілесність». Якщо в СПС по такій вертикалі її рівнів полярність «ментальність — тілесність» діє саме в цілісній системі, а ментальність і тілес- ність локалізуються у певній кілько сті верх- ніх і нижніх рівнів СПС, то цілісність СПС за синергетичним принципом тринітарності (Р. Баранцев) повинна забезпечуватися якимсь третім компонентом, що відповідає за холізм системи. Оскільки СПС не тільки щось при- пускає («ментальність») і не тільки якось узгоджує ться з можливостями універсуму («ті лесність»), а й щось таке продукує (має продукувати), цей компонент, з відповідними йому середніми рівнями СПС, можна позна- чити як «інструментальність». «Інструмен- тальність» — це, власне, те, що реалізує діало- 62 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 гову — продуктивну, смислопороджувальну, — ді яльність СПС (яка може бути діалоговою тільки за узгодженості тріади «ментальність — інстру ментальність — тілесність»). Оче- видно, ця тріада має відображатися у метате- орії і стосуватись вже всіх, реальних і можли- вих СПС, у знаннєвій формі віддзеркалюючи те, що в СПС ці компоненти виконують функ- ціонально і реально-про дук тивно. Ком поненту «менталь ність», який в СПС відповідає за формування визначення мети її діяльно сті, у метатеорії повинен відповідати компонент рефлексії стосовно доцільності діяльності, «інструментальності» — компонент визначен- ня припустимості її раціональної організації, «ті лесності» — компонент зумов леності до- цільної діяльності за конами і можливостями універсуму (передовсім — си н ер гетичними). Чи є у нинішньої науки (причому ширшої, ніж тільки економічна) якісь дисципліни, більш-менш релевантні таким компонентам? З різним ступенем адекватності, наукової опрацьованості й існування історичного до- свіду це, відповідно, філософія господарства, економічна теорія (теоретична економія, еко- номіка) і фізична економія (еко номі ка). Ключовим — саме у значенні «не перший серед рівних», а особливий — компонентом тут є наукова дисципліна, що набула напри- кінці ХХ — на початку ХХI століть усталене найменування філософії господарства. Уза- гальнюючи у знаннєвій формі ментальність СПС, філософія господарства замислюється над питаннями про екзистенціальні орієнти- ри людського буття-у-світі. А саме — яким чином реалізувати різноманітну і необхідно активну життєдіяльність людства (від до- звілля до масштабних економічних проек- тів) так, щоб вона, не суперечачи законам і можливостям природного та соціального універсумів, а узгоджуючись з ними, мала стійкий і благий результат, що відповідає глибинному (у широкій палітрі можливого прочитання — від органічно-природного до Божого) призначенню людини? Іншими сло- вами: як зробити так, щоб ця блага за заду- мом і реалістична за можливістю виконання життєдіяльність (як ще зовсім недавно зда- валося) цілком конкретно (що тепер почи- нає сприйматися як загальноцивілізаційна криза) не перероджувалася у те, «чим висте- лена дорога у пекло» (знову в широкій палі- трі прочитання: від поки ще безмежної ей- форії неофітів гедонізму і споживацтва до «вже не страшилок» — масштабних техно- генних катастроф і змін клімату). Така узгодженість життєдіяльності люди- ни із законами і можливостями універсуму є сутністю філософії господарства — і як пред- мета наукової дисципліни, і як «життя за фі- лософією господарства». Бать ко-за сновник філософії господарства — Аристотель — узго- дженість розумів як певне благе домогоспо- дарство, де людина, працюючи, отримувала і необхідні для свого життя продукти, і радість від такої праці. Домогосподарство було обме- жене за масштабами з огляду на обмеженість природних людських потреб. Домогосподар- ству протиставлялася неправедна хрематис- тика — як прагнення до наживи і накопичен- ня багатства (сучасною мовою — щось із устремлінь нинішніх олігархів і «людей пові- тря»), тобто діяльність, яка не знає стриму- вань і жодних обмежень. С.М. Булгаков — російський філософ та економіст, якому й належить термін «філософія господарства» — узгодженість трактує вже цілком конкрет- но і процесно — як динамічний довготрива- лий баланс між natura naturans («ор га ніч- ною», природою-субстанцією, що творить) і na tu ra naturata («артефактною», створеною людиною «другою» природою). Порушення цієї узгодженості «програмує» господарю- вання на негативну есхатологію, ту чи ту його кризовість й абсурдність, може, за гар- ного (зовні) стану справ (наприклад, веде до моральної деградації багатіючого олігарха, або, ширше — до масштабної аномії взагалі- то небідного соціуму). Навпаки, «гос по да рю- вання в узгодженості» забезпечує позитивну есхатологію, з її стійким благим результатом або діє в режимі смислопородження. ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 63 СМИСЛОВІ І СТРУКТУРНІ КООРДИНАТИ МЕТАТЕОРІЇ Для коректного розуміння філософії гос- подарства тут є важливими кілька ре- чей. Насамперед власне господарство й гос- подарювання. Філософія господарства подає їх як самé життя — від певних глибинних людських світовідчувань до практичних і фі- зичних дій. Звідси господарство — ширше, ніж нинішня економіка, призначенням якої є виробництво і споживання товарів та по- слуг за допомогою ринку. Однак господарю- вання тримає людську діяльність під «діало- гічним конт ролем» (баланс natura naturans і natura na tu rata), причому не просто регла- ментує її обмеження у масштабах (як одна з перших пропозицій Римському клубу — «ну- льове зро стання»). Діалогічний кон троль пропонує людині робити саме те, що не може дати їй природа (світ, універсум), але ро би ти це так, щоб не підмінювати, і тим паче, не ви- нищувати природу (світ, універ сум). Інакше кажучи, філософія господарства подає діяльність-гос по да рю ван ня — в ідеалі і в можливому наближенні до ідеалу — як діа- лог трансценденції та неповторності «при- родності» (природи, світу, універсуму) і трансценденції та неповторності «культур- ності» (соціум зі своєю самореалізацією). Результатом господа рю вання в такому ре- жимі і є певне осмислене (у рамках процесу смислопородження) благо. Навпаки, еконо- міка як діяльність у її нинішній ліберально- ринковій моделі призначена лише для вузь- кої мети виробництва товарів і послуг. Вона не перебуває під «діалогічним контролем», є монологічною і контролюється тільки влас- ним принципом — «дозволено все, що не за- боронено». Отож не може не почати ліквідо- вувати ці заборони, поступово дозволяючи сама собі абсолютно все. De facto економіка своєю агресивною інтенсивністю стає не те що ширшою, — оскільки їй недоступні й не- цікаві тонкі екзистенціальні речі, — а «по- мітнішою» від господарювання, яке знає (за задумом) «своє місце». Однак це нерозумна екзистенціальна «помітність», пов’язана з оштучненням усього універсуму — і природ- ного, і соціального. Світ стає гомогенно штучним, сповіщаючи про себе наростаю- чою загальноцивілізаційною кризою, поро- джуючи із себе якусь глобальну постеконо- міку — для всіх і для нікого, оскільки люди- на теж перетворюється на штучну особину (якщо поки й не цілком у фізичному плані, то вже досить повно — у світоглядному). Такі змістові уявлення філософії госпо- дарства про місце, можливості та призна- чення людини, її життєдіяльність, щоб не залишатися тільки спалахом інтуїції, котра протвережує людство — як це було від мо- менту зародження філософії господарства і до кінця ХХ століття, — мають виходити не тільки на певні вагомі раціональні підтвер- дження, а й на можливість своєї конструк- тивної реалізації. З позицій нинішньої пост- некласичної науки це і здійснює мета тео рія господарювання, сполучаючи смис ло ор га ні- зуючий (смислопороджувальний) компо- нент філософії господарства з двома інши- ми компонентами — теоретичною економі- єю та фізичною економією. Тут, у метатеорії, у тріадній взаємодії компонентів, фі лософія господарства «замикається на смисл» (орга- нізує смислопородження), а два інші компо- ненти мають бути вихідними складовими смислу і смислопородження. Причому, за синергетичними принципами смислопоро- дження, один складник від по ві датиме орі- єнтованій на досягнення певної мети люд- ській діяльності, другий — характеризува- тиме можливості світу, універсуму в реалі- зації такої діяльності. Автори показують, що подану у зазначений спосіб діяльність ви- вчає нинішня економічна наука, узагальне- но — теоретична економія, можливостям же світу відповідає те, що ни ні починають ро- зуміти як фізичну економію. Відзначимо, що теоретична економія (за- садничо і первісно — керування господар- ством) за періодом зародження така ж ста- родавня наука, як і філософія господарства. Однак, на відміну від філософії господар- 64 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 ства, це, особливо із прискореним протягом останніх двох століть зростанням кількості і складності її положень, що синхронізуються з ускладненням породженого «практичною» економікою нового стану світу, досить роз- винена наука. Більше того, вона вже мовби мимохіть і вимушено мириться з тим, що поруч із предметом її діяльності існують й інші світи — соціальний та природний. Отож теоретична економія і дає визначення свого предмета в діяльнісно-операціонально-ін- струментальному ключі як науки про госпо- дарство, способи його ведення, відносини між людьми у процесі виробництва й обмі- ну товарів, закономірності перебігу госпо- дарських процесів, але робить це, не позиці- онуючи себе щодо природного і соціального світів. Тут, якщо застосувати аналогію з об- числювальним і тілесним пізнавальними під- ходами, теоретична економія за ідейною спрямованістю близька саме обчислюваль- ному підходу, який не сполучається ні зі смислом свого застосування (перерахувати геть усе? перетворити весь світ на сукупність това рів і послуг?), ні з фізико-ма теріально- енер ге тичними властивостями сві ту (довес- ти, що штучний інтелект «краще» свідомос- ті людини — такої вразливої до різних недуг і взагалі смертної? зробити весь світ настіль- ки штучним, що жодні кліматичні зміни не будуть страшні?). Це визначає необхідність підконтрольності знаннєвої активності тео- ретичної економії як пізнанню смислу з боку філософії господарства, так і знанню про ре- альні (не тільки тут-і-тепер, а й у безмежній перспективі) і синергетичні (з огляду на під- ступну «м’якість» законів) можливості уні- версуму. Останнє, власне, визначає завдан- ня фізичної економії. Фізична економія в цій тріаді компонен- тів метатеорії господарювання є наймолод- шою науковою дисципліною. Її зародження пов’язують з ім’ям Г. Лейбниця, тобто вона хронологізується кінцем ХVІІ — початком ХVІІІ століть. За нинішніми уявленнями фізична економія досліджує як прояв зако- нів природного і соціального універсумів у субстратній тріаді «речовина-енергія-ін фор- мація», за всіх інших рівних умов визначає неоднозначний кінцевий господар ський (економічний) результат соціуму. Оскільки фізична економія як наукова дисципліна пе- ребуває у стадії становлення й окрім того автори розглядають її саме в синергетично- му варіанті, то дія цих законів, по-перше, до- сліджується з позицій можливості «спра- цьовування» певних обмежувальних пара- метрів, що фіксують вихід домагань соціуму за припустимі межі. Ці параметри мають, як правило, неявний (синергетичний) характер і, звичайно, у нинішньому економічному жит ті на них навіть не зважають. По-друге, в інкорпорованій у такий спосіб у метатео- рію господарювання фізичній еко номії за- кони універсуму трактують не як прикрі зо- внішні умови й обмеження («краще б їх не було!»), що сковують діяльність людського генія — як це діє, приміром, навіть у най- більш просунутій з «природофільного» по- гляду екологічній економіці. (Тут, власне, спостерігаємо ситуацію, іронічно обіграну Й. Ґете в міркуваннях певного голуба про те, що він літав би краще, якби йому не за- важало повітря. Причому що цікаво: ниніш- ня цивілізаційна — монологічна — модель і пов’язана з нею «практична» економіка все- рйоз зайнялися переробкою цього незруч- ного «повітря». Але породжуючи нову штуч- ну технобіосферу, вони підкоряються вже її «повітрю» — від «незручних» техногенних й екологічних катастроф до ком п’ю те ри зо ва- ного стилю мислення, що підозріло занадто добре знає, чого воно хоче, не кажучи вже про згадуваних «людей повітря», які прямо- таки живуть там.) Навпаки, синергетичні закони універсуму з усіма їхніми циклами, обумовленістю, станами рівноваги, біфурка- ціями і фрактальностями для фізичної еко- номії та ширше — метатеорії — є вихідне й необхідне (у пізнавальному аспекті — і ціка- ве) субстратне благо світу. Саме воно у знаннєвій формі тільки й може при взаємо- ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 65 дії зі знанням організації людської діяльнос- ті теоретичної економії втри мувати цю ді- яльність у межах смислу, що контролюється філософією господарст ва. ПРОБЛЕМА ЦІЛІСНОСТІ МЕТАТЕОРІЇ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇЇ ІНФОРМАЦІЙНО- ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО РОЗВ’ЯЗАННЯ Очевидно, що у метатеорії господарю- вання виникає проблема адекватної «смислозабезпечувальної» взаємодії тріа- ди компонентів. Ця проблема вже конкрет- ніше — як застосування метатеорії до ре- альних СПС — звучатиме у сенсі забезпе- чення їх інформаційної (і загальної) ціліс- ності на всіх функціонально-ієрархічних рівнях СПС. Солідаризуючись із авторами, розв’язання проблеми можна подати як вза- ємодоповнення двох нинішніх наукових під- ходів — інформаційної взаємодії та інститу- ціоналізму. Інформаційна взаємодія — один з нових напрямків інформатики, який швидко роз- вивається. Це взаємодія між певними ак- тивними об’єктами (системами), коли хоча б один з них змінює, збільшує рівень сво- їх знань. Оскільки метатеорія за допомо- гою СПС розглядає благе людське життя- господарювання саме як смислопороджу- вальний діалог з двома учасниками (актив- ними об’єктами, системами) — соціумом і природою, — їхня інформаційна взаємодія є інформаційною формою діалогу, що регла- ментує характер і необхідні параметри такої взаємодії. Це дає змогу розглядати стриж- неву ідею діалогічності у перспективі роз- витку інформатики з коректних, «інженер- них» позицій структурування діалогічнос- ті — виділення в СПС рівнів, потрібних для взаємодії соціального і природного начал, різних видів їхніх переходів і перетворень, станів рівноваги та еволюції в напрямку осі «тілесність — ментальність». В управлін- ському аспекті інформаційна взаємодія дає досягнення балансу соціального і природно- го начал у поведінці СПС і, відповідно, пер- спективу практичної реалізації смислопоро- джувальної діяльності людини. У ширшому плані взаємодія, демонструючи необхідність узгодженості в екзистенціальному і онтоло- гічному (діалог «соціум — природа»), про- сторовому (вертикальному й горизонталь- ному) і часовому (баланс «минуле — сьо- годення — майбутнє») ракурсах, визначає водночас і неможливість людського життя в координатах смислу за будь-якого стихій- ного буття соціуму — нехай це навіть буде спонтанний ринковий порядок Ф. фон Хає- ка. Саме можливість смислопороджуваль- ного буття соціуму завдяки інформаційній взаємодії показує, що таке буття необхідною мірою має бути науковим — у сенсі узгодже- ності волі людських дій із синергетичними законами універсуму. Якщо інформаційна взаємодія визначає принципову можливість «зчеплення» різних ярусів й елементів буття — зокрема і для ор- ганізації смислопороджувального господарю- вання в СПС, то інституціоналізм у певному аспекті дозволяє таку організацію цільовим і предметним чином агрегувати. Інституціона- лізм за походженням є економічною катего- рією і реалізується у відповідних інститу- тах — сукупності певних можливих і при- пустимих норм та правил поведінки соціуму. Отримуючи від інформаційної взаємодії принципи необхідного струк ту ру вання («зчеп лення елементів бут тя»), інституціо- налізм робить це вихідне важкоуявне струк- турування буквально ергономічним, раціо- нально обумовленим людським сприйняттям і досяжністю. Якщо в СПС подібні інститути діють як норми, правила, ре ко мендації щодо такої поведінки соціуму (за спрямованістю, змістом і масштабами), виконання яких соці- умом тільки й дасть йому змогу рухатися траєкторією смислу, то метатеорія має відпо- відним чином коректно генерувати ці норми. Автори показують, що така можливість ви- пливає із тріади «філософія господарства — теоретична економія — фізична економія», власне, з необхідності існування певних ін- 66 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 терфейсів, які з’єднують по одній позиції фі- лософію господарства з теоретичною еконо- мією (перший вектор смислопородження) і по другій — філософію господарства з фізич- ною економією (другий вектор). Очевидно, ці інтерфейси визначають сутність і характер норм інститутів уже для діяльності конкрет- них СПС (норм, що у нинішній економічній думці, подібно до мутації вартості, дедалі більше еволюціонують від раціональних норм «класичного інституціоналізму» до ка- зуїстики «нового інституціоналізму», ідейно близького «людям повіт ря»). Такі норми, саме для сполучення господарювання із смислопородженням, мають бути побудова- ні, по-перше, як соцієтальні, пов’язані з фік- сацією в нормах господарювання людського (гуманного, морального) начала й, по-друге, органічні, пов’язані з фіксацією природного начала (норм, близьких до сьогоднішніх еко- логічних). КОНЦЕПТ ЯК НЕОБХІДНА ОПТИКА НОВОГО БАЧЕННЯ Ця невелика за обсягом (17,5 друкова- них аркушів) книга вирізняється гли- биною, різноплановою цілісністю й ори- гінальністю. Відмовившись від стандарт- них підходів, її автори ставляться без звич- ного захвату до контурів інформаційного (пост індустріального) суспільства, що по- стає на наших очах, і не зациклюються на «священних» для сьогодення словах і сло- восполученнях (інвестиція, інновація, швид- ке подвоєння ВВП, стале економічне зрос- тання), а закликають економічне зростан- ня розглядати з позицій смислу, пропоную- чи для цього відповідні теоретичні моделі. (Тут у союзники можна хіба що взяти росій- ського академіка-економіста В. Маєв сько го з його «Тією мірою, якою економічна нау- ка сприяє прискоренню економічної еволю- ції, вона, очевидно, наближає суспільство до катастрофи, до того стану Хаосу, що цілком можливий внаслідок безперервного нарос- тання Порядку».) Рецензована книга за своєю суттю є кон- цептом (за Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі) або особливою інтелектуальною подією, яка водночас дає і можливість нового бачення дійсності, і почасти формує саму дійсність. «Подієвість» книги полягає насамперед у тому, що, пропонуючи певний оригіналь- ний, доцільний і здатний реалізуватися по- рядок речей у світі, котрий сам по собі, без наукової (знаннєвої) підтримки, мабуть, ні- коли б і не здійснився, концепт-пропозиція необхідно «вибудовує» себе цілком нетриві- альним, але й закономірним чином. Така нетривіальність, на переконання авто- рів принципів створення концептів, є актом творчої інтуїції, що водночас ґрунтується на трьох взаємозалежних і реально існуючих ре- чах: вихідних складових концепту, плані іма- ненції й концептуальному персонажі. Якщо генетично концепт визріває з певних первіс- но невизначених та суперечливих (за Дельо- зом і Гваттарі — з вихідного хаосу) уявлень, а в підсумку — конденсується в нову за зміс- том знаннєву цілісність, чого і досягли авто- ри рецензованої праці, то в плані «доганяю- чої» (використаємо такий термін, близький за суттю до «розвитку, що доганяє» в еконо- міці) реконструкції розуміння умовного чи- тача тут доцільно повернутися від вже гото- вого концепту до ситуації його зародження. Оскільки ж самим готовим концептом є не просто метатеорія господарювання, а коге- рентно (і самозастосовно — з позицій синер- гетики) узгоджувана з об’єктом і предметом свого дослідження — СПС, це дає змогу ви- ділити в реконструкції розуміння умовного читача деякі «знакові» моменти. Стосовно вихідних складових концепту такими моментами є філософія господар- ства, теоретична та фізична економія. За всієї їх очевидної наукової інституалізова- ності і предметності, відображаючи різні «зрізи» розуміння буття «людини господа- рюючої», ці дисципліни ще не є взаємодо- повнювальними (як слід було б), а реально вони скоріше є опозиційні — у діапазоні від ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 67 холодної байдужості до ворожості. Умовно персоніфікуючи зазначені дисципліни до певної узагальненої ментальності представ- ників їхніх наукових шкіл, тут можна виді- лити деякі знаннєві інтенції, котрі визнача- ють таку опозиційність. Щодо філософії гос- подарства це можна позначити як її духовну самітність, зумовлену зосереджені стю на крайніх питаннях людського буття-гос по да- рювання — його осмислення, більше того, ко- тре припускає можливість і необхідність па- раметризації такого смислопороджувально- го господарювання, означення йо го характе- ристик. (Додамо, духовна самітність особ- ливо помітна тепер, коли існує очевидний дефіцит смислу, більше того, діє зростаюча анонімна загроза взагалі позбутися смислу і його незручних запитань.) Ментальність те- оретичної економії можна позначити як мо- нологічний прагматизм. Адже економічне знання, вироста ючи буквально з «самого себе», не дуже сполучається із іншими реалі- ями світу, а, навпаки, навіть нібито підкоряє їх собі («еко номічний імперіа лізм»), задає науковий фор мат швидко зростаючої у масштабах й інтенсивності людської діяль- ності. Менталь ність фізичної еко номії мож- на позначити як пізнавальну самодостат- ність, зумовлену буквально гіп но тично-за- ворожливим характером впливу законів і можливостей універсуму в їх синергетичній «редакції» на діяльність соціуму. Зрозуміло, що така опозиційність цих трьох наукових дисциплін є для нинішньої постне- класичної науки ситуацією явно ненормаль- ною, і тут навіть очевидна присутність ненау- кових, суб’єктивно-політичних сил — «людей повітря» в широкому розумін ні. Вони заці- кавлені у збереженні статус-кво діючої опо- зиційності, точніше, у збереженні «економі- зації економізму». Або, іншими словами, си- туація популярної нині конспірології — теорії світової змови — у своїх масштабах і спрямо- ваності тут, схоже, «має місце». Подолання опозиційності — з позицій пост некласики як епістемологічне завдан- ня, а з позицій справжніх інтересів широ- кого світового соціуму як онтичне завдання гідного, не гламурно-спрощеного людсько- го буття — єдино можливе шляхом згадува- ного принципу доповнюваності, коли кож- на із трьох наукових дисциплін, зберігаючи свою автономність, предметність і методо- логію, зумовлює інші й дає глибше розумін- ня відповідної дійсності у складі нової ціліс- ності (тут — у метатеорії господарювання). З погляду постнекласичної науки з її інтен- ціями інтегративності і міждисциплінарнос- ті це цілком природне розв’язання проблем- ної ситуації — і епістемологічної, й онтич- ної. Труднощі тут полягають в іншому. По- перше, у певній «непросуненості» у власній предметності і методології фі лософії госпо- дарства та фізичної економії (звідси важли- вість бачення їх ще не до кінця реалізовано- го потенціалу), та і в малій ознайомленості з ними широкої наукової аудиторії (навіть і вчених-економістів). По-друге, у значній до- гматизованій популярності економічної нау- ки (теоретичної економії), котра de facto дав- но затвердила за собою право «головної» на- уки про суспільство (правда, це вже серйоз- но заперечує ться зараз соціологією). Звідси — й різні очікувані пси хологічні акценти у період вихідної гіпотетичної доповнюванос- ті трьох дисциплін: від передбачуваних по- зитивних у філософії господарства і фізич- ної економії — як відчуття власного зрос- тання і реалізованої потреби, до безумовно негативних у теоретичної економії — як ре- акції на «обмеження прав» науки, що розви- валася тривалий час практично автономно, і в цій автономності по-своєму відображала еталонний для неї спонтанний ринковий по- рядок. (Згадаємо труднощі, пов’язані з ради- кальною корекцією наукових уявлень, що відзначалися Т. Куном, — аж до необхіднос- ті «біологічного» оновлення відповідних на- укових шкіл.) Тому метатеорія господарю- вання, а ширше — вся рецензована книга як концепт (прямо, щоправда, не оголошена ав- торами такою) і не повинна за визначенням 68 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 знаходити легке розуміння — серйозність, несподівана й оригінальна композиція є од- нією з особливостей концепту. Інший ракурс цієї проблемності — необхідність створення наукової школи на основі концепту метатео- рії господарювання, незвичність якої поля- гатиме не в екстраполяції того, що поки до- бре виходить (нагадаємо слова В. Маєвсько- го), а в поверненні людини (і її господарю- вання) у ті координати осмисленого буття, з яких вона так хоче вибратися. ІМАНЕНТНА ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ПРОБЛЕМНІСТЬ КОНЦЕПТУ План іманенції — як певним чином стур- бована й орієнтована відповідною про- блемністю «переддумка», контекст концепту (у Дельоза і Гваттарі — префілософія, що по- роджує концепт і рівна йому за творчою си- лою), очевидно, не зводиться до переліку, ко- трий вже стає стандартним, характеристик кризовості сучасної цивілізації. Зрозуміло, що такий багатий перелік «страшилок», хоча їх у роботі цілком достатньо, тепер у соціокуль- турному аспекті й не досягає своєї мети, біль- ше того — дратує («лякають, лякають, а на- чебто б і непогане жити»), а в науковому сенсі не може бути генеруючим концепт його кон- текстом, планом іманенції. Речей, що по- справ ж ньому визначають тут план іманенції і загальну архітектоніку концепту, — дві. Про це — докладніше, оскільки їх перекручена ре- алізація є основою наростаючої патології на- шої цивілізації і позначається на індивідуаль- ному рівні поводження всієї маси соціуму. Перша така річ — це онтологічно-ді яль- нісне (онтичне) ставлення соціуму (і окре- мої людини) до світу — діалогічне або моно- логічне. Не переповідаючи всього, що ска- зано авторами монографії щодо принципів діалогічної та монологічної поведінки і став- лення до світу (діалогічна поведінка — смис- лопороджувальна, а монологічна — в оста- точному підсумку є дорогою в нікуди), вка- жемо ще на один момент. Саме він визначає цивілізаційну безальтернативність (безкри- зовість) діалогічності. Філософська антро- пологія доводить, що творчим, моральним, соціально-комунікабельним може бути тіль- ки «людина діалогічна». Більше того, лю- дина має бути розімкнута (С. Хоружий) на певного Іншого, у якого принципово інша, але не менш багата онтологія (Бог, Природа). Саме така розімкнутість передбачає справ- жні ідентичність, індивідуальність і можли- вість самовдосконалення людини. Навпаки, нинішня модель цивілізаційного розвитку з її повсюдною «економізацією» і «технізаці- єю» життя породжує той новий, необхідно всеосяжний штучний світ, сполучений з ав- торством у ньому людини, де людині так чи інакше призначено вже розмикатися не на Іншого, а на саму себе. Зрозуміло, що це га- рантований шлях зниження людських якос- тей, якщо не прямої деградації соціуму. Другою, не менш ключовою річчю, є мета- системний перехід. Мовою синергетики, він відзначає те, що істинний (автопоетичний) розвиток складних (живих і соціальних) сис- тем можливий лише шляхом їх внутрішньо- го творчо-кумулятивного вдоско налення. При цьому системи вдоско налюються так, що з’являються нові підсистеми, які надбу- довуються над старими. Нові підсистеми бе- руть на себе й нові функції, пов’язані з пове- дінкою ускладнених систем, залишаючи ста- рим підсистемам їхні традиційні функції. Саме так організує ться цілісність і спадко- вість розвитку і живих (приміром, головний мозок — над його первісними структурами надбудовуються пізніші), і соціальних сис- тем (наприклад, високе мистецтво, де здо- бутки антично сті зовсім не «відміняються» пізнішою школою романтизму, у культурно- му сенсі вони існують рівноправно й синх- ронно, більше того, з позицій романтизму в античній школі можна відкрити те додатко- ве, що сам по собі він дати вже не в змозі). З погляду необхідного метасистемного перехо- ду зовсім не те відбувається у нинішній мо- делі цивілізації. Постмодернізм, як ідеоло- гія сучасності, і котрий у принципі є контр- ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 69 культурним, зрівнює всі минулі культурні епохи в однаковій недовірі та скепсисі до них, або взагалі відмовляючи культурі в розвитку. У діючій же нині в контексті постмодернізму ліберально-рин ковій економіці одним з го- ловних складників її розвитку і розширення масштабів діяльності є так звана керована де- струкція. Це насильно нав’язане модою спо- живання певних товарів і така ж швидка пе- реорієнтація на нові, але по суті — рівноцін- ні, із заміною ними попередніх. Вона є вже справжньою тиранією моменту (Т. Ерік- сон), що «вимиває» з менталітету соціуму і ставлення, інтерес до минулого (як такого, з котрого мода вже «пішла»), і до майбутнього (де мода ще не «заявлена»). Такі, здавалося б, непримітні та малоціка- ві речі, однак правильно прочитані, принай- мні, у «кодах» філософської антропології й синергетики, показують коріння патології розвитку нинішньої цивілізації. У плані іма- ненції, яка визначає концепт, вони діють і «від протилежного», і позитивно. «Від про- тилежного» (буквально — так жити не можна) це передбачає заміну сполученої з патологіями монологічності і порушен- ням метасистемного переходу ЕС на СПС, де дані патології знімаються. Позитивно — власне, пропозиція СПС і метатеорії госпо- дарювання, що інтерпретує її. Концептуальний персонаж, за Дельозом і Гваттарі, є креативним началом-суб’єктом (окремий учений або їх група, наукова шко- ла). Саме він, помістивши автономні скла- дові концепту, які початково не стикують- ся, у «силове поле» контексту-плану іманен- ції, здатний своїм творчим баченням іншого, можливого стану буття реалізувати концепт, водночас, і як конкретну оптику (розумін- ня, уявлення), і як прагматику (досяжність у діях) цього стану. Кореспондуючи із безпо- середнім, «фізичним», автором (авторами) концепту — з його (їх) світоглядом, творчи- ми можливостями, культурою і навіть екзис- тенцією (як духовною, так і тілесною), кон- цептуальний персонаж виражає ці елементи у «чистому вигляді» та в певній інтегрованій формі, або «дотягує» до створення концепту, або він не спроможний це здійснити (у такій ситуації, звичайно, і не усвідомлюючи до кін- ця всіх масштабів своєї творчої драми). КОНЦЕПТУАЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ЯК ЗАВДАННЯ І ЯК ПРОБЛЕМА Слід зазначити, що розуміння персо нажа, який створив концепт, і розуміння чи- тача, котрий «освоїв» цю готову річ, — да- леко не симетричні. У безпосередньо твор- чому (важкому) розумінні завжди є щось особливе, критичне і невимовне, відсутнє у підступно легшому розумінні готових речей. Тут можна нагадати класичну історію, яка сталася з А. Бергсоном, котрий протягом довгого часу розробляв свій концепт чистої тривалості. Він вважав: здобуте ним важ- кою інтелектуальною і духовною працею осягнути іншим уже в готовому вигляді буде порівняно легко. Однак результат розумін- ня іншими вже готового концепту виявився негативним (великі люди — великі ілюзії). Щоправда, на противагу цьому слід враху- вати можливості так званої когнітивної ево- люції, яка завдяки природній зміні поколінь і появі нових людських популяцій певною мірою знімає «тягар» і необхідність особис- тісного розуміння, переводячи їх на гене- тичний, «видовий» рівень. Однак кризова цивілізаційна ситуація, що позначається, зо- крема, в культурно-науково-освітній сфе рі, робить надію на «автоматичні» можливості когнітивної еволюції занадто віддаленими у часі, ілюзорними. Відлік часу для форму- вання істинного (і відповідального) науко- вого розуміння всієї сукупності ци ві- лізаційно-господарських проблем, що роз- ростаються, уже ведеться не десятиліттями, а фактично роками. Особистіс не розуміння цих проблем залишається, мабуть, єдиним інтелектуальним (і духов ним) засо бом ви- ходу з поки що погано усвідомлюваної кри- зової ситуації. Не замикаючись на рецензо- ваній праці, а спів від но сячись із усією від- 70 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 10 значеною проблемністю, хотілося б сформу- лювати якусь мі німальну структуру опорних і взаємозалежних «точок» вихідного розу- міння, необхідних для адекватного уявлен- ня проб лем. Це насамперед: • «Голографічно-об’ємне» уявлення уні- версуму, з можливістю виходу на різні піз- навальні ракурси. Використовуючи мета- форику, можна сказати, що тут мають спів- існувати й античні уявлення про універсум, можливості його пізнання і впливу на ньо- го, а також, зрозуміло, новітні. Це уявлен- ня Платона про пізнання як пригадування того, що людина взагалі-то мусить знати з народження (певна «генетична пам’ять» з її вірністю буттю, що аж ніяк не потрібно ни- нішній економізованій цивілізації), і фраг- ментарність нашого уявлення про світ (при- тча «Печера»), що потребує відтворення ці- лісного бачення світу. З погляду сучасної постнекласичної науки — це те, що переда- ється її пізнавальною метафорою «помисли- ти немислиме» — тобто можливість реалі- зації інших станів універсуму, і хронологіч- но, діахронно здійснéнних у майбутньому, і синхронно припустимих тепер. • Синергетичне уявлення про універсум у його станах буття і становлення, синерге- тичні закони і закономірності розвитку, про їх «м’який» характер дії, автопоетичний, ало- поетичний і гетеропоетичний режими само- організації, цикли, стани і сценарії розвитку, соціоприродні системи і їх структурну ієрар- хію тощо. Причому синергетика має давати уявлення про себе не як про певний «філо- софський камінь», здатний відкрити останні таємниці буття і реалізувати безмежну вла- ду людства над світом, а саме про те, що світ (природи і людини) — безмежно крихкий і вразливий, і по-справжньому розумні, осмис- лені людські дії здійсненні в досить вузькому коридорі зовні широких можливостей. • Уявлення про універсум і своє, людське місце в ньому, з позицій смислу і смислопо- родження. Розуміння осмисленого цивіліза- ційного розвитку як такого особливого «ма- кродіалогу», коли результуюча активність соціуму узгоджується з можливостями уні- версуму (природного і соціального) — і в поточний момент часу, і в певній далекій перспективі. Причому тут соціум, не підмі- нюючи собою універсум, робить винятково лише те, що не може безпосередньо отрима- ти від універсуму, зберігаючи у такий спосіб і можливість одержання необхідних «чис- тих дарів» універсуму. • Уявлення про людську життєдіяль- ність як про господарювання, де в необхід- них масштабах і спрямованості людина вза- ємодіє з навколишнім світом. Уявлення про можливість існування благого господарства з відповідними йому параметрами: викону- ючи свою творчу місію, людина наповнює світ певними, глибинно необхідними і для неї, і для світу продуктами діяльності. Розу- міння такого господарства як інструменту, необхідного для діалогічного спілкування людини зі світом. Уявлення про те, що цей інструмент може вийти (бути виведеним) зі свого функціонального призначення і поча- ти розвиватися автономно, а його розвиток може стати самоціллю. • Уявлення про те, що нинішня економіка, як економічний інструмент людини, вийшла з-під контролю соціуму, набула вартісного саморозвитку і, власне, «перепідпорядкува- ла» собі людство, нав’язуючи йому свої, штучні, потреби, а в ширшому плані — і сам спосіб життя. Розуміння того, що такий вид економічного (само)розвитку спричинює по- вне переродження — «розлюднення» люди- ни, якщо він раніше не закінчиться глобаль- ною екологічною або техногенною катастро- фою. Усвідомлення необхідності вве дення економічного розвитку у параметри свого ін- струментального призначення. Повертаючись до «подієвої» книги — «Хозяйствование — синергетический инва- риант» — наголосимо, що ця мінімальна структура розуміння і буде, власне, тестом на можливість її правильного, коректного і необхідно глибокого уявлення.

Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання «подієвої» книги)

Репозитарії

Схожі ресурси