Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності

The given article is dedicated to the description and analysis of changes of evolution of the metanarrative of Ukrainian historical discourse at different stages of Modernity (New Time). The author esteems changes of the forms (images) historical metanarrative (according to John Stephens it “is a gl...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Колесников, К.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2008
Schlagworte:	Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5723
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності/ К. Колесников // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 120-139. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-5723
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-57232013-02-13T02:13:56Z Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності Колесников, К. Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii The given article is dedicated to the description and analysis of changes of evolution of the metanarrative of Ukrainian historical discourse at different stages of Modernity (New Time). The author esteems changes of the forms (images) historical metanarrative (according to John Stephens it “is a global or totalizing cultural narrative schema which orders and explains knowledge and experience”) – complex of representations about the Ukrainian history as continuous and series on all the extent from an antiquity up to a modernity. 2008 Article Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності/ К. Колесников // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 120-139. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5723 uk Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii
spellingShingle	Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii Колесников, К. Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності
description	The given article is dedicated to the description and analysis of changes of evolution of the metanarrative of Ukrainian historical discourse at different stages of Modernity (New Time). The author esteems changes of the forms (images) historical metanarrative (according to John Stephens it “is a global or totalizing cultural narrative schema which orders and explains knowledge and experience”) – complex of representations about the Ukrainian history as continuous and series on all the extent from an antiquity up to a modernity.
format	Article
author	Колесников, К.
author_facet	Колесников, К.
author_sort	Колесников, К.
title	Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності
title_short	Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності
title_full	Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності
title_fullStr	Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності
title_full_unstemmed	Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності
title_sort	український метанаратив доби модерну: семантика темпоральності
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5723
citation_txt	Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності/ К. Колесников // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 120-139. — укр.
work_keys_str_mv	AT kolesnikovk ukraínsʹkijmetanarativdobimodernusemantikatemporalʹností
first_indexed	2025-07-02T08:47:50Z
last_indexed	2025-07-02T08:47:50Z
_version_	1836524315591311360
fulltext	Ейдос 3’2008 Костянтин Колесников Дніпропетровськ Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності Відтоді, як історики покоління „Анналів” заявили свою епістемологічну програму, в історіографічному дискурсі розпочалася „битва за синтез” – напружений пошук критеріїв, украй потрібних, щоб зобразити історію як ціле. Цей пошук, що прийшов на зміну заклику Л. фон Ранке писати історію, як вона є, вдавалося суміщати зі старим як світ прагненням узгоджувати теоретичний доробок з суспільно - політичною практикою.1 В українській історіографії „битва за синтез” спалахнула раніше, була викликана і підсилювалася іншими, далекими від методологічно-дискурсивних практик, причинами, мала відмінні наслідки. Розпочалося все десь від межі ХІХ – ХХ ст., коли українські інтелектуали (не лише історики) із підлітковим ентузіазмом захопилися переплавленням продуктів власної творчості в новітній національний міф. Від народження міф зажив власним життям, став самостійним суспільно-політичним актором та ловцем ду ш для своєї вистави. Живився міф, між іншим, історичними студіями, творці яких захоплено втягнулися в нову для тодішнього українського історіографічного дискурсу „битву за синтез”. Ця „битва” – напружене і метушливе вироблення істориками знарядь демонстрац ії та доказів послідовного, де потрібно – плавного, еволюційного, а інколи – революційного, але безупинного і безперервного плину української історії віддавна до майбуття. В умовах тодішньої бездержавності пошук послідовності в історії України, що оформивс я в концепцію української „історичної тяглості”, перетворювався на пошук доказів існування самої цієї історії. 1 Hagen, von Mark. Does Ukraine Have a History? // Slavic Review 54, no. 3 (Fall 1995). – P. 669. Український метанаратив доби Модерну 121 Історіописання, що стало одним із китів національного міфу , сприяло актуалізації зв’язку соціально -політичної дії з абстрактними теоріями. Пошуки цього зв’язку в Європі тягнулися ще з епохи Ренесансу і Просвітництва. Вони ґрунтув алися на вірі в раціональні закони історії та бажанні створити наукову систему для передбачення майбутнього і керування історією. 2 У термінології Ю. Габермаса така методологічна парадигма отримала назву “проекту Модерну”. 3 Для розірваної між чужими державами України, що переживала в ХІХ – ХХ ст. процес національного становлення, зв’язок і сторії і політики вбачався значно актуальнішим, ніж для сформованих націй -держав Європи. Гучний, хоча й не повний, провал національного міфу в соціально-політичній практиці 1917 – 1923 рр. неймовірно підсилив його в теорії і, головне, в душах кількох поколінь патріотів -адептів. О. Забужко твердить, що відтоді в свідомості еліти, котра не спр омоглася зробити націю самостійним суб’єктом історії та забезпечити її суверенітет державно, “ідея державності перетворюється на своєрідну Ultima Thule – крайню межу, до якої асимптотично збігає будь -яка масштабна рефлексія”. 4 Національний міф вбирається в державницькі шати, а історична наука, як один з його китів, перелицьовує концепт „історичної тяглості” з народницького на державницький. Між двома світовими війнами на Заході став відчутним занепад філософських засад “політичної онтології проекту Модерну” , який згодом переріс у крах “ідеології та теорії раціонально -свідомої (науково-планованої) організації суспільно -політичного буття людини”5 „Лінгвістичний поворот” 1970 -х рр., що знаменував прихід в історичний дискурс постмодерну, відвернув багатьох від „ битви за синтез”, змусивши замислитися над речами, що здавалися раніше звичними, – над природою, змістом та результатами творчості історика. Проте для українського історичного дискурсу, розцвіченого кольорами національного міфу або перейнятого догмами радя нського марксизму, все це залишалося чужим до кінця 1990 -х рр. Різноманітні альтернативні образи „історичної тяглості”, генеровані українською історіографією, в основних композиційно - методологічних принципах, як буде показано в статті, виявилися схожими. У змістовно-ціннісному плані більшість з них, реанімованих 2 Ракитов А.И. Историческое познание: Системно-гносеологический подход. – М.: Политиздат, 1982. – С. 146 – 147. 3 Lyotard J.-F. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge. – Minneapolis Press, 1991. 4 Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. – К.: Основи, 1993. – С. 9. 5 Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В. Полохало (керівник автор. колективу). – К.: Політ. думка, 1995. – 17 – 18. Костянтин Колесников122 наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., виходили з тези про універсальну цінність державотворення. І якщо вона легко пояснювалася і була зрозумілою ще вчора, сьогодні вимагає ретельного дослідження, вже розпочатого кращими представниками сучасної української науки, які охоплювали проблему з філософської, історичної і політичної точок зору. 6 На мою думку, їх роботу можна доповнити розглядом наступності професійних орієнтацій українських істориків від XVII до ХХ ст., які в той чи той спосіб витворювали інколи дуже відмінні образи „історичної тяглості” як глобальний метанаратив вітчизняної історії. Таке дослідження сприятиме порівнянню характерних рис актуального досі модерного історичного дискурсу (з властивими йому образами „історичної тяглості”) та популярної нині постмодерної інтелектуальної історії. Дане порівняння необхідне, щоб накреслити лінії розвитку української історіогр афії, простежити еволюцію її методів, критеріїв визначення її предмету, а також виявити спосіб взаємодії з практикою культурного і пол ітичного життя. * Прагнення українських істориків кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. заперечити дискретність української історії, продемонструвати наступність і взаємопов’язаність її „основн их” знакових епох, викликані класичним для Європи ставленням до історії як до лінеарного процесу послідовних змін. Модерний історичний дискурс базується на ідеї розвитку, тяжіє до телеології чи навіть есхатології. Таким баченням світу й сприйняттям часу єв ропейська цивілізація завдячує іудео-християнському релігійному світогляду, що у перші століття по Різдву Христовому синтезувався з елліно -варварськими уявленнями і цінностями. Напружене відчування часу, увага до змін і появи нового, есхатологічні сподіван ня (поширені у перші століття по Р. Х. не тільки серед адептів Христа, але властиві також германо - скандинавському язичництву або іранським віруванням мітраїстьско - маніхейського кола), хіліастичні чекання, надії на друге Пришестя і страх перед Страшним судо м – усе це мало єдине коріння: впевненість у наступності часів і дій, у провіщенні Нового Заповіту в Старому, у прямій послідовності подій Священної історії. Усе це мало й спільний наслідок – лінійне уявлення про історичний час, ідею історії як процесу, точніше – вектору, прокладеному від точки „А” (акт Творення) до точки „Б” (Страшний суд). Історія з часів Середньовіччя вже не плуталася в циклічному коловороті самоповторювання, а 6 Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок XX століття). – К.: Генеза, 2000. – 256 с Український метанаратив доби Модерну 123 поступово рухалася між двома означеним точками. 7 Завдяки середньовічній теології історію вперше вдається вхопити в її сакральній цілісності. Підвищена увага до проблеми історичного континуїтету України викликана тривалими розривами в історії місцевих державницьких інституцій, позбавлених після монголів суверенітету на своїй терито рії щодо свого ж населення. У Середньовіччі державність асоціювалася з особою володаря, а наступність в історії його країни – з тривалістю його династії. В Україні такі умови були відсутні принаймні з пізнього Середньовіччя, тому докази історичної тяглості перетворювалися на докази того, чи „мала Україна свою історію” (М. фон Хаген). Що власне вважати за предмет української історії? Кожен самостійний мислитель зупинявся на власній відповіді, породжуючи свій образ „історичної тяглості”. Українська думка XVII ст. вбачала континуїтет вітчизняної історії в тяглості традиційного державно -політичного ладу в країні. Спадковість князівської влади над Руссю вважалася надійною підставою збереження самобутності рідної землі й послідовності епох її історичного розвитку. Інакше кажучи, безперервність історичного буття народу і країни вбачалася в наступності легіти мної влади княжих родів. Скажімо, про князя Костянтина (Василя) Острозького в “Палінодії” (1621 – 1622) Захарії Копистенського йшлося: “Княжа Острозькоє, Василій Костянтинович, рожай свой з благословенного яфето-роського покоління провадить: пресловутого Володимира, в святом крещенії Василія, монархи великого, і Даніїла, княжат роських, власний потомок...”.8 Влада належала за правом походження лише представникам певних родин, які всупереч своїй підлеглості литовським великим князям чи польс ьким королям, продовжували зухвало титулуватися, як незалежні правителі, вол одарями “з ласки Божої”. У XVII ст. була поширена літописна концепція, за якою континуїтет української історії пов’язувався з трансформаціями верховної влади над сакральним осердям Русі – “богохранимим стольним градом Києвом”. Ця концепція відбита у “Хроніці Литовській і Жмойтській”, “Густинському літописі”, “Львівському літописі”, у “Синопсисі”, навіть у „Літописі” Григорія Грабянки. Автори згаданих творів відтворюють три стадії занепаду київської 7 Аверинцев С.С. Порядок космоса и порядок истории в мировоззрении раннего средневековья // Античность и Византия. – М.: Наука, 1975. – С.266 – 286. 8 Копистенський З. Палінодія // Українська література Х VІІ ст.: Синкрет. писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / Упоряд. В.І. Крекотня. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 102. Костянтин Колесников124 супрематії: від самодержавного царства св. Володимира, через удільне князівство Олельковичів, до провінційного воєводства за Казимира Ягеллончика. Останній після смерті кн. Сімеона ввів до міста воєводу – католика-литовця Яна Гаштольда. Сучасників неприємно вразило, що той не просто – „лях” (католик), а ще й не князь (sic!). “Року 1471 по преставленії Благовірного князя Сім еона Олельковича, Король Польський Казимир Царственний Град Кіев і Княж еніе Его в воєводство пременіл... І с того времені царствованіе кіевское и самодержавное княженіе от грехов человеческіх і с попустітельства Божієго изменілось от царствія во княженіе і от княженія в воеводство”.9 Із вгасанням протягом XVII cт. українських православних князівських династій – культурно, духовно і генетично споріднених із символічною добою старої Русі – наступність історичних епох почала уявлятися в інші способи. Так, автор “Палінодії” спробував простежити канву безперервної історії Русі (“народу яфето -роського”), підкреслюючи причетність до княжої держави сучасного йому запорозького козацтва: “А другая часть яфето -роського покоління, з Малої Россіи выходячиі, а на Запорогах живучиі козаки – татари й міста турецькиі на морі чолном воюють”. 10. Добре відомі слова, взяті М. Грушевським за епіграф до VII тому “Історії України -Русі”, де розглядалося перше століття козаччини. Ці слова походять з церковного маніфесту 1621 р., так званої “Протестації”, киї вського митрополита Йова Борецького з приводу таємної посвяти православних ієрархів під протекцією запорозького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. У маніфесті йшлося щодо козаків: “Се ж бо те плем’я славного народу Рус ького, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і с ухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви прийм али”.11 Як бачимо, у 1620-ті рр. церковні літератори спробували огорнути Військо Запорозьке німбом героїки княжої Русі. Для цього була сконструйована фіктивна шляхетна генеалогія козацтва, яке в той 9 Pritsak O. Kiev and All of Rus’: The Fate of a Sacral Idea // Harvard Ukrainian Studies, Vol. X, 1986. – Р. 279 – С.290. 10 Томашівський С. Українська історія: Старині і середні віки. – Мюнхен: Український Вільний Ун-т, 1948. – С.163. 11 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1991. – Т.VІІ. – С. 393. Український метанаратив доби Модерну 125 час офіційними польсько-українськими колами розглядалося як напівграбіжницьке збіговисько хлопів, одного разу – за Наливайка – вже оголошене ворогами держави. Ця штучна благородна генеалогія явилася одним із варіантів реакції на фундаментальну зміну суспільних структур України-Русі, котра закінчилася під час революційного вибуху 1648 – 1657 рр. створенням нової української держави. Н. Яковенко з цього приводу пише: “На очах мінявся лідер нації: на зміну старій княжій аристократії, що кермувала Руссю від часів Київської держави, козацька старшина... зробила перший крок до політичного лідерства”.12 Згодом козацькі публіцисти, конструюючи свої легітимістські концепції та відтворюючи схеми історичного континуїтету, спи ралися на фікцію своєрідного посередника між двома епохами – лицарський козако-хозарський народ, що колись служив київським князям, а за нових часів ініціював створення козацько -малоросійської держави. Ця історична ідеологема зустрічається в літописі Самій ла Величка (бл. 1715 – 1720 рр.), але чітко сформульована в преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (“Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis”, 1710). „Козарській легенді” за зразок слуг увала розповсюджена в польській публіцистиц і XVI cт. ідеологія польського сарматизму, відповідно до якої старовинна польська шляхта була нащадками войовничих сарматів, які нібито колись підкорили землі від Чорного до Балтійського морів. Натомість церковники, причетні до авторства “Синопсису” Інокентія Гізеля (1674 – 1681), конструювали зв’язок часів, звертаючись до генеалогічного зв’язку між старокиївськими володарями і теперішніми московськими правителями, базуючись на патримоніальних ідеях. “Синопсіс, или краткое собраніе от различних летописцев” мав розповідати “о наследниках благочестивыя державы его [Володимира Великого] Россійскія, даже до Пресветлаго и Благочестиваго Государя нашего Царя и Великаго князя Феодора Алексеевича, всея Великіа, и Малыя, и Белыя Россіи самодержца”. 13 Відновлення влади царського скіпетра Рюриковичів над Києвом розглядалося як відродження “преславного верховного и всего народу Россійскаго головного граду Кіева”, “царствованія и самодержавія Владимерова”. Для такої стрункої патримоніальної схеми здавався зовсім дріб’язковим украй туманний зв’язок московських Романових з київськими Рюриковичами. 12 Томашівський С. Українська історія: Старині і середні віки. – Мюнхен: Український Вільний Ун-т, 1948. – С. 163. 13 Синопсис // Українська література Х VІІ ст.: Синкрeтична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / Упоряд. В.І. Крекотня. – К.: Наук.думка, 1987. – С. 167. Костянтин Колесников126 Війна і державотворення відроджуваної нації на чолі з новими провідниками – козаками в цьому тлумаченні послідовності української історії оминається мовчанкою: “Синопсис” ігнорує існування світської української держави – Війська Запорозького, а її творець Богдан Хмельницький та його боротьба з поляками майже не згадуються. О. Пріцак, стверджує, що однією з причин ць ого забуття була суперечність між гетьманом Богданом Хмельницьким і митрополитом Сильвестром Косовим про характер державної влади. С. Косів вимагав спільного правління над Україною гетьмана і митрополита, намагаючись відр одити на практиці традиційну для православ’я доктрину симфонії держави і це ркви. Б. Хмельницький, вихований у політичній культурі Польщі, відмовився п ередати владу від світської військово-землевласницької верхівки (шляхти та козацької старшини) до рук церковників. Ігнорування авторами “Синопсису” козацької держави та її провідників було негативною відповіддю православного кліру світським претензіям тодішніх керманичів України. Церковні інтелектуали знайшли можливість відродити сакральну ідею симфонії (гармонійного правління мон арха- самодержця і церковного лідера – митрополита чи патріарха), підтримавши спілку з московським царем як природним спадкоємцем влади великих князів “царствованія київського”. 14 Не просто входження Києва й України до Московської держави на підставі патримоніальних прав московських самодержців на всю Русь, а відновлення духовно-культурної і політичної ролі колишнього осердя старої Русі – древнього Києва визнавалося передумовою відр одження справжнього Православного царства за зразком держави св. Володимира Великого, а то й імперії св. Костянтина Великого. Отже, саме в церковних колах Києво-Печерської Лаври другої половини XVII ст. був уперше виразно розірваний зв’язок у сприйнятті двох символічних епох самостійного буття н ації – княжої і козацької. В уяві церковних інтелектуалів уперше руйнується тя глість вітчизняної історії через нехтування модусом сучасності. Як бачимо, в українському історіописанні ХVІІ – ХVІІІ ст. конструювання „історичної тяглості” між окремими ланками темпоральної послідовності або нехтування деякими з них в угоду політичним розрахункам виявилося типологічно схожим з пі дходами, висунутими державницькою історіографією в ХХ ст. 14 Pritsak O. Kiev and All of Rus’: The Fate of a Sacral Ide a // Harvard Ukrainian Studies, Vol. X, 1986. – Р. 279 –.С. 296 – 297. Український метанаратив доби Модерну 127 В історіографії першого етапу культурно -національного відродження (кінець XVIII – початок XIX ст.)15, на думку О. Пріцака, розуміння „історичної тяглості” подане в “Історії Русів”, що була створена біля 1818 – 1822 рр. таємним патріотичним гуртком”. 16 Цей історико-літературний твір розглядав українське козацтво як втілення малоруського народу. Минуле “землі сієї Козацкой или Руской” описувалось, як історія “незалежної західноєвропейської нації, котра як суверенна держава забезпечувала власну недоторканість політичними союзами із сусідами й міжнародними дог оворами”. 17 Українська історична думка ХІХ ст. у цілому відчувала слабку спорідненість між княжим і козацьким періодами української історії. Уявлення про дискретність вітчизняної історії були, з одного боку, пов’язані з впливом московсько-суздальської літописної схеми, яка описувала правонаступництво влади і традицій Київської Русі (translatio imperii) за династичною схемою “переносу” великокняжого столу: Київ  Володимир Москва. У зміненому вигляді ця схема присутня вже на сторінках “Синопсису”, де сакральне коло спадковості, втім, розпочинається і замикається Києвом. Не менш важливим чинником розповсюдження „дискретного образу”, названого М. Грушевським у 1904 р. “звичайною схемою руської історії”, стали праці російських істориків В.М. Татищева, М.М. Щербатова, М.М. Карамзіна. Завдяки останнім через півтора століття після “Синопсису” „дискретний образ” (точніше – „обкраяний”) української історії тріумфально опанував інтелектуальне середовище Р осійської імперії. Крім впливу російської історіографії (яка вбачала початок російської історії в київській княжій добі, позбавляючи цим власних початків історію українську) були внутрішні причини, чому численні українські історики ХІХ ст. розглядали вітчизняну історичну традицію як дискретну. Українські романтики і народники XIX ст. завдяки загостреній увазі до простолюду позбулися державно-політичного і правового акценту в своїх працях, чим мимоволі сприяли утв оренню провалля між знаковими державницькими епохами України-Русі. Український історичний дискурс, породжений національним відродженням початку ХІХ ст., живився іншими ідеями, ніж попереднє козацьке літописання та церковна література. Ці ідеї сформувалися під впливом європейського романтизму та спрямовували молодих 15 На мою думку, цю добу можна визначити як „класицистичний історичний дискурс”, який на початку того ж ХІХ ст. поступився „романтичному”. 16 Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського / / Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К: Наук. думка,1991. – Т.1. – С. LXIX. 17 Pritsak O. V.Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // Harvard Ukrainian Studies, Vol. IX (№ 3-4), 1985. – Р. 245 – 251. Костянтин Колесников128 малоруських митців і науковців до уважного пізнання проявів національно самобутнього духу в історії і культурі. Такою самобутністю віяло від козаччини, яка відрізняла Україну і від шляхетської Польщі, яка зовсім її не знала, і від самодержавної Росії, яка виштовхала її на периферію свого розвитку. Доба украї нського романтизму принесла втрату концепції історичної структурованої держави та породила поняття екстериторіальної етнічної спільноти. Оскільки суспільно-політична еліта загубила зв’язок з власним етнічним корінням, носієм “народного духу” проголошувались соціальні низи, що складалися переважно з селянських мас і мали протистояти традиціям державності та освіченим русифікованим чи полонізованим верхам.18 Однак насправді, в романтичн ій історіографії ХІХ ст. не загубилося уявлення про тяглість української історії, а витворився фундамент для конструювання нового образу континуїтету. Малоросійська державницька ідея для багатьох уже була занадто провінційно обмеженою у порівнянні з універсалістською імперською ідеєю петербурзької монархії. Тому в ХІХ ст. інтелігенція розпочинає захист самобутності України на нових концептуальних засадах українського народництва, а не традиційного малоруського автономізму. Для ХІХ ст. старі ідеї козацько -старшинських вольностей не несли великого національного навантаження, вони були соціально і регіонально обмежені. Натомість завдяки новим романтично - народницьким віянням минуле і майбутнє України освітлювалось уже в інші кольори. У науковому вимірі, наприклад, з’явилася можливість синтезу історичних та етнографічно -фольклорних досліджень. Спільність дослідницької мети історії та етнографії задекларував ще М. Костомаров.19 Усебічне пізнання етнографічної національності ста є запорукою здійснення нового історичного синтезу, оскільки представники „романтичного дискурсу” обрали за предмет наукової уваги народні маси, підготувавши нові підстави створення цілісної картини української минувшини. Народ та його історія ставали справжнім „стрижнем тяглості” в історії України. Витворення нових концептуальних засад історичного синтезу сказалося вже на творчості Володимира Антоновича (1834 – 1908) – одного з класиків народницької течії. Народність а priori визнавалася не лише предметом історичного дослідження, як в романтичній історіографії, а ще й суб’єктом самого істори чного процесу, рушієм 18 Pritsak O. V.Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // Harvard Ukrainian Studies, Vol. IX (№ 3-4), 1985. – Р. 245 – 262. 19 Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. – К.: Українознавство, 1996. – С. 82, 96 – 97. Український метанаратив доби Модерну 129 історичних змін і перетворень. Справжнє завдання історика – збагнути і зобразити ідеали і засоби їх втілення, властиві певній історичній особистості. Ця особистість – народ, народність, національний тип – є людською групою з власними індивіду альними чуттєвими, антропологічними і культурними ознаками. Націонал ьність є витвором самої природи, а не держави чи суспільства. 20 Спираючись на ці принципові положення, дослідник долає уявну дискретність української минувшини. Він намагається її реконструювати, вивчаючи народні уявлення про навколишній соціальний світ та досліджуючи спроби змінити його у напрямі, ві дповідному до національного ідеалу справедливого устрою. Повторюючи М. Костомарова, В. Антонович “ідеали і жадання простонародні” розуміє в своїх творах як провідну ідею нації.21 Провідна ідея може найширше й найкраще вия влятися під час самостійного буття нації. Провідною ідеєю великоруського народу є аб солютизм, завдяки якому вдалося зорганізувати міцну державу, що підпорядкувала інші народи з відмінними ідеями. Поляки посідають ари стократичну провідну ідею. Нація виділила окремий привілейований стан, який розпоряджається на власну користь усім громадськ им добром. Український народ виробив третій принцип: “принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства”. За княжих часів він виявлявся у вічевому, громадському та вибо рно-церковному устрої; за литовських часів – у судовому устрої копних судів; н арешті, у нову епоху ця провідна ідея найбільш рельєфно відбилася у козаччині та в її осерді – Запорозькій Січі.22 Отже, критерій єдності і наступності української історії – послідовність форм і фаз виявлення провідної ідеї, спроби народу запровадити її в життя. В. Антонович висунув концепцію трьохстадіальної боротьби за “руські національні начала”. Головне завдання боротьби – втілення провідної ідеї залишалося постійно незмінним, змінювалися лише її засоби та склад учасників: першими оборонцями стали православні русько-литовські удільні князі та шляхта, їх заступили церко вники, які розчистили місце в протистоянні польсько -католицькому тискові для “народних мас, згуртованих під прапором к озацтва”.23 Головною 20 Антонович В.Б. Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII столетия // Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995. – С. 470 – 532. 21 Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – С.18. 22 Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – С. 16 – 18. 23 Антонович В.Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие // Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995. – С.543. Костянтин Колесников130 причиною, чому найбільших успіхів у захисті української „провідної ідеї” досягнув простий люд, стали “інстинкти народних мас”, адже саме в них закорінені справжні ід еали та сенс буття цілої нації. Народницький дискурс ХІХ – ХХ ст., що пов’язав „істор ичну тяглість” з конструктом безперервного буття народу – носія національних ідеалів, досягла вершини в творчості Михайла Грушевського (1866 – 1934). Подаючи 30 вересня 1894 р. у вступній лекції на кафедрі “Всесвітньої історії з спеціальним оглядом на істо рію Східної Європи” Львівського університету своє credo, молодий професор наголошував на ідеї тяглості і нерозр ивності української історії,24 етапи якої, цілком у дусі В. Антоновича, “тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні й ті ж змагання народні , одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах”. І далі: “народ, маса народна зв’язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він – із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками – єсть єдиний герой історії”. 25 Мета історії, отже, це пізнати д уховний, культурний, економічний стан народу, його бажання й ідеали. Згодом М. Грушевський, уточнюючи власні погляди, модифікує свою конструкцію. 1904 р. побачила світ полемічна стаття “Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства”, в якій було відкинуто усталений погляд на Київську Русь як на історико-генетичну попередницю Великоросії та запропоновано докази того, що історичною спадкоємицею Київської (Стародавньої) Русі стала Русь Литовська, причому ці обидві – хронологічно послідовні Русі – набували виразних рис “українськості”.26 Історія українського народу перестає уявлятися дискретною, стає органічною цілістю лише тоді, коли в основу дослідження кладеться соціально -економічний і культурний процес, де “тяглість не переривалася ніколи, де хоч би й найрізкіші зміни налягали на стару, тривку основу, яка тільки поволі змінялася під їх впливами”.27 Історик виділяє три періоди: 1) добу старої княжої 24 Грушевський М.С. Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. // Записки НТШ. – 1894. – Т. 4. – С. 140 – 150. 25 Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К: Наук. думка,1991. – Т.1. – С. LII. 26 Грушевський М.С. Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства // Винар Л. Силуети епох. Історичні розвідки. – Дрогобич: Відродження, 1992. – С. 168 – 175. 27 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1991. – Т.1. – С.17. Український метанаратив доби Модерну 131 державності (ІХ – ХІV ст.); 2) переходову добу, коли висохлі візантійські культурні джерела почали заступатися західними, виразно виокремилась аристократія, яка підкорила своїй соціально -економічній владі нижчі прошарки населення, а державно -політична влада потрапила до рук чужих державних адміністрацій та розпочався поступовий процес “денаціоналіз ації” суспільної верхівки (ХІV – ХVІ ст.); 3) доба широкої народної реакції проти насильно накинутого ворожого суспільно-політичного устрою та створення н ової козацької державності (ХVІІ ст.). В історії ХVІІІ ст. дослідник знов помічає ознаки занепаду національного життя та намагається простежити за процесом нового національного відродження, широко розгорнутого інтелігенцією в ХІХ ст. Можна погодитися з висновком І. Витановича, що хоча для М. Грушевського народ є “головною віссю, з якою ми повинні координувати свої висліди”, 28 для реконструкції його історичної еволюції як індик атор інтенсивності національного життя залучається політичний чинник. 29 Досліджуючи генезу Русі, М. Грушевському важливо довести туземний – не імпортований характер давньоруської державності. Аналізуючи засоби встановлення литовського домінування на Сході Єв ропи, історик уважно розглядає форми латентної української державності – удільні князівства. Вивчаючи характер козацького режиму, він уважно ставиться до законодавчих та адміністративно -судових функцій нових військових властей. Розглядаючи культурно -національне відродження ХІХ ст., вчений доводить необхідність узагальнення надбань двох найяскравіших (державницьких) пер іодів української історії – князівського і козацького – в громадській і політичній роботі інтелігенції на чолі народу. Таким чином, концептуа льні положення історичного синтезу „народника” М. Грушевського оперують категоріями державницького дискурсу. Вони навіть виявилися в його політичній публіцистиці. Так, цілком у дусі В. Антоновича, впевненого, що провідна ідея будь -якої нації найповніше виявляється за умов її самостійного існування, М. Грушевський у статті “Українська партія соціялістів -революціонерів та її завдання” (“Борітеся – Поборете”, Відень, 1920, т. 1) твердив що “без форм забезпеченої самостійності й суверенності живий орг анізм народу... 28 Грушевський М.С. Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. // Записки НТШ. – 1894. – Т. 4. – С. 140 – 150. 29 Витанович І. Уваги до методології й історіософії М.Грушевського // Український історик. – 1966. – № 1 – 2 (9 – 10). – С.42. Костянтин Колесников132 зістанеться з своїми м’язами і нервами, непокритими шкірою, він не зможе жити в тім світі, що його окружає”. 30 Образ „історичної тяглості” за М. Грушевським не просто створив своєрідний місток між народництвом рубежу ХІХ – ХХ ст. та державництвом 1920 – 1930-х рр., а забезпечив наступним поколінням істориків міцний фундамент для творення нових історичних синтез. Державники, суттєво змінивши акценти, принципово нічого не заперечили в самій історичній схемі. Завдяки зверненню до ідеї народу як до системоутворюючого стрижня української історії вдалося відбудувати нову історичну тр адицію, яка відтоді стає суспільно - науковим обґрунтуванням українського пол ітичного руху. Саме етнографічний фундамент був єдино можливим для реал ізації ідей українського державництва у XX ст. – столітті масових рухів і масової культури, столітті, коли процеси модернізації повністю змінюють обличчя міста, включаючи в його межі мільйони етнічно українського населення селянського походження. Навіть засновник державницької історіографії ХХ ст. В’ячеслав Липинський (1882 – 1931), чия концепція легітимації влади спиралася на монархічно - традиціоналістські принципи, 31 і в історичних, і в політичних працях схилявся до багатьох ідей старого народництва. Так, обґрунтовуючи законність українського державного суверенітету, він не посилається на жодну з історико-правових традицій, що були фіксовані у місцевому законодавстві, державних угодах чи у міжнародному праві. Як це, приміром, робить М. Міхновський у “Самостійній Україні” (1900), стверджуючи відсутність в українців будь -яких політичних і юридичних зобов’язань щодо росіян з огляду на те, що Росія, не виконуючи Березневих статей 1654 р., сама розірвала Переяславський договір.32 В. Липинський твердить про вольове бажання бути Україною, про необхідність внутрішнього завоювання своєї Землі енергійною провідною верствою. Він говорить про і сторичну традицію боротьби за волю і самостійність України. Революційні, волюнтаристські і мілітарні нахили цієї націогенетичної доктрини лише зміцнювалися ідеєю територіального патріотизму, що ґрунтується на усвідомленні спільних інтересів територіальної єдності усіма мешканцями українських з емель. Кордони цих земель мали охоплювати українські етнічні терени, всі пр остори, заселені 30 Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866 – 1934) // Винар Л. Силуети епох. Історичні розвідки. – Дрогобич: Відродження, 1992. – С. 105. 31 Колесников К.М. Легітимність влади в Україні: теорії і реальність // Українські проблеми. – 1997. – № 2. – С. 65 – 75. 32 Міхновський М. Самостійна Україна // История правовых и политических учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Сост. Г.Г. Демиденко. – Х.: Факт, 1999. – С. 852 – 855. Український метанаратив доби Модерну 133 українцями, яким би урядам ті не належали. Як бачимо, всуп ереч традиційно легітимістським принципам свого вчення, В. Липинський ніколи не апелював до історичних, традиційно визначених кордонів українських державних утворень минулого – Гетьманщини XVII – XVIII ст., Галицько-Волинського князівства ХІІ – XIV ст., Київської Русі ІX – XI ст. І це зайвий раз свідчило про втрату будь -яких історико- правових, легітимістських традицій у практиці національно - політичного життя після 1917 р. Він посилається на етнографічний принцип виділення націй, що був основою демократичних і націоналістичних доктрин. Даний принцип етнічного суверенітету, виплеканий романтиками кінця XVIII – початку ХІХ ст., введений в європейську дипломатичну практику в 1850 -ті рр. французьким імператором Наполеоном ІІІ та проголошений провідним у теорії міжнародно-правових відносин американським президе нтом Вудро Вільсоном у 1918 р., входив у суперечність з історико -правовим легітимізмом консервативного ґатунку. 33 Отже, народницькі концепції лягли наріжним каменем до підвалин українс ького модерного державотворення, так само як і до державницького історичного дискурсу, забезпечивши надійний інстр ументарій для творення нових історичних синтез. Для В. Липинського Україна – самобутня історична особистість, смисл її існування, отриманий в ід Бога, – витворення на власному культурно-політичному ґрунті гармонійної синтези Східноєвропейської православно -візантійської та Західноєвропейської католицько-протестантської цивілізацій. Україна мусить виконати своє призначення або занепасти. 34 Дослідник зазначає, що сучасних українців, свідомих своєї індивідуальності й національної відрубності, відділяє величезна еволюційна прірва від стану, в якому перебували їх предки всього лише декілька століть тому. Не поділя ючи думки про існування будь-якої (чи то російської, чи то української, чи то загальноруської) сконсолідованої народності в Київській Русі, він каже про “досить пливку, спільними державними традиціями головно об’єднану масу”, про “сповиту мряковинням, по не розмежованих докладно просторих розлит у княжу Русь”, яку так-сяк об’єднала єдиною вірою “Варязька Держава”. 35 Саме з цієї маси, що по занепаді 33 Колесников К.М. До проблеми типологічних паралелей між російським і українським консерватизмом (К.М.Леонтьєв і В.К.Липинский) // Грані. – 2003. – № 1 (27). – С. 30. 34 Липинський В.К. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 216 – 264; № 2. – С. 258 – 261. 35 Липинський В.К. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького // Липинський В.К. Т вори. – Т.2. – Філадельфія: Східноєвроп. дослідний ін-т ім. В.К.Липинського, 1980. – С. 17. Костянтин Колесников134 руської держави ввійшла до складу Литви та Польщі, в умовах боротьби з чужим культурно -національним тиском витвори вся “свідомий своєї національної відру бності борець за свої права – “руський нарід Речі Посполитої польської”. Однак цей народ, складений зі шляхти, дух овенства і міщанства, характеризується істориком як анемічний, що поступово втрачав свою енергію і міць, забуваючи старі державницькі традиції .36 Прапор національної ідеї тогочасної Русі перебрала українська козаччина. Вона під проводом Великого Богдана, завдавши смертельного удару Речі Поспол итій, підхопила у вир боротьби цілий народ, чим його від асиміляції польської навіки охоронила й витворил а такий могутній запас духовної енергії, що до нині міг би бути джерелом для України . 37 У цій схемі, так художньо накресленій В. Липинським, важко не помітити впливи концепції Антоновича – Грушевського. В. Липинський у власних творах неодноразово поступаєт ься конкретикою на користь глобальним узагальненням. Манера його викладу наближається до художнього стилю або до політичних прокламацій. Він користується різними антитезами типу “чорне – біле”. Створені діалектичні опозиції “анархія і безладдя – дисципліна і закон”, “ті хто правлять – ті ким правлять”, “єдність і творчість – дезорганізація і руїнництво”, “м агія і матеріалізм – релігія й ідеалізм”, “духовне – світське”, “Схід – Захід”, “Москва – Польща”, “степ – плуг” тощо, значно полегшують орієнтацію у скл адному матеріалі історичних образів й одноча сно спрощують далеко не одновимірну дійсність. В. Липинський виходив з того, що історичне минуле лишається мертвим, якщо не пов’язати його зі завданнями сьогодення, не осмислити у світлі вимог сучасності. Він ств орює напруження між різними полюсами, інколи навіть штучне. А це, крім стиліст ичної мети, яку ставили перед собою ще давньогрецькі мислителі і поети (в їх розумінні лише завдяки виникненню певної конфронтації або створенню “межи” (“перас”) щось починає існ увати і набирає форму,38 має завдання зібрати як найширше коло прихильників його – позитивного – табору у боротьбі за визначену мету. В такий спосіб В. Липинський свідомо переводив „боротьбу за історичний синтез” з політико-наукової в політико-міфологічну площину. 36 Липинський В.К. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького // Липинський В.К. Твори. – Т.2. – Філадельфія: Східноєвроп. дослідний ін-т ім. В.К.Липинського, 1980. – С. 9. 37 Там само. – С. 63. 38 Білас Л. В’ячеслав Липинський як історик кризової доби // Липинський В. Твори. – Т. 3. – Філадельфія: Східноєвроп. дослідний ін -т ім. В.Липинського, 1991. – С. XXXVIII. Український метанаратив доби Модерну 135 Ідентифікація В. Липинським української шляхти й городового козацтва з “Європою”, а їх супротивників (і татар, і московітів, і запорожців, і пасивних мас) з безкультурним степом, “Азією”, де – руїна держави, народу й цивілізації, дало неабиякі конц ептуально- методичні та політичні зиски. По -перше, це дозволило “передбачливо вилучити з історії України роль абстракту “Польща”, яку російські, а за ними майже всі українські історики зробили козлом -відбувайлом за всі “ухили” чи викривлення українського іс торичного процесу від “загальноросійського”. Роль вищих верств, як головних носіїв європеїзації українських земель, була в такий спосіб подана позитивно.39 По-друге, протиставлення городового, переважно хліборобського, козацтва козацтву запорозькому, “общин но- добичницькому”, породженому ст ихійними впливами степу, дозволило засудити традиційного героя української романтично -народницької історіографії і літератури – волелюбного козака-січовика, як бродягу й бунтаря. Ідея боротьби “європейського плугу” зі стих ією степу у В. Липинського – це історико-політичний міф, у шати якого прибр ана об’єктивна істина: будь-яка модерна держава спирається на осілі й заможні прошарки населення. Вчений і політик не втомлювався проводити аналогії між січовим козацтвом часів Гетьм анщини XVII – XVIII ст. й українським повстанс твом й отаманщиною часів Гетьманату і визвольних змагань 1917 – 1923 рр. – некультурними бунтарями, шкідливими національній ідеї. Степан Томашівський (1875 – 1930) – український історик з львівської школи М. Грушевського, інший творець державницької історіографії – так само виходив з факту, що Україна розташована на межах, де стикаються західний і сх ідний типи християнської культури. У таких умовах українське культурне життя мусило прямувати до витворення “посереднього культурного типу, тобто ро звиватися по середній між Заходом і Сходом”. Таким чином, національна ідея України – устремління до синтези Заходу і Сходу на культурно - релігійній основі унії. “Ідея Унії, – пише історик, – органічно і нероздільно злучена з напрямом і духом всієї української історії, навіть із самою національною ідеєю наш ого народу”.40 Оскільки, за С. Томашівським, індивідуальність України полягає у відокремленні від Сходу і “руськості” та у наближенні до Європи, теза про український унійний синтез – це не дуже вдалий рецепт подолання культурно - цивілізаційного й релігійного розриву між Україною і З аходом. У пізнанні “духу української історії, або так званих провідних ідей її” С. Томашівський, за власними словами, застосовує емпіричний 39 Там само. – С. XXXVIII. 40 Томашівський С. Історія церкви на Україні. – Філадельфія: [Б.В.], [Б.Р.] – С.4. Костянтин Колесников136 науковий метод. Він запевняє, що немає потреби надавати цим провідним ідеям трансцендентальних вартостей, бо вони тільки – “синтеза ділання цілої низки матеріальних й ідеальних сил, що витворюють своєрідний національний характер історичн ого розвитку народу”.41 Одна з таких провідних ідей випливає з “відвічного контрасту між культурно-лісовою і степово-луговою полосою нашої землі й має на меті з одного боку охорону від степових хижаків, із другого – здобування землі”. Наступна ідея української історії випливає із “політично-культурної суперечності Заходу і Сходу”, підґрунтям якої є церковна відмінність католицтва і православ’я, що заснували відмінні культурні типи – латинський і візантійський. Одним з політичних наслідків цієї суперечності була національна боротьба польської й української народностей. 42 В основі третьої історичної ідеї України лежить “політично -господарський контраст Півночі і Полудня, скріплений окремішністю расовою і культурною”. Суперечність Півночі і Півдня відчутна з найдавніших часів, продовжує історик, хоча до національної самосвідомості вона прийшла пізніше з усіх ідей – не раніше ХІХ ст. Боротьба проти національно - культурної нівеляції українців а втоматично “веде до зруйнування химерного загальноруського культурного типу та до наступного політичного відокремлення від Московщини”, – запевняє С. Томашівський. Першість відкриття всіх згаданих “провідних ідей” української історії не належала С. Томашівському. Вони зустрічаються в творах М. Костомарова, В. Антоновича і М. Грушевського, але перенесені туди частково з російської, частково з польської і німецької історіографії. Приміром, ідея боротьби “лісу” і “степу” та колонізації останнього активно експлуатувалася вже С.М. Соловйовим. Ідея протистояння Польщі і Заходу крім того, що зростала на власном у московсько- православного корінні, багато в чому була успадкована російською думкою від українських мислителів XVI – XVIII ст. А от ідея синтези Заходу і Сходу поступово формувалася в спільному для росіян і українців інтелектуальному середовищі імперії Ро манових уже з часів П. Чаадаєва, слов’янофілів і західників та кирило -мефодіївців. Ідея “контрасту Півночі і Полудня”, тобто Москви і Києва, на нашу думку, є звичайною деструкцією ідеї Русі чи конц епту “двох руських народностей”. Підсумовуючи, можна зазна чити, що представники державницького дискурсу спиралися на власне прочитання В. 41 Томашівський С. Українська історія: Старині і середні віки. – Мюнхен: Український Вільний Ун-т, 1948. – С.10. 42 Там само. – С. 11 – 12. Український метанаратив доби Модерну 137 Антоновича і М. Грушевського. Серед перейнятих у них ідей – етнографічний критерій територіального розмежування націй та думка, що самостійницький український рух завжди мав ар истократичний характер: не народні маси прагнули здобуття і ствердження незалежності своєї батьківщини, а саме політична еліта країни. Тому державники в боротьбі за національний суверенітет робили ставку на формування української провідної верстви. * Більшості творів ранньомодерної „передісторіографії” був властивий такий релікт середньовічного історіописання, як розрізнення історії священної і світської (профанної). Загальна течія сакральної історії уявлялася прямо чи опосередковано протиставленою беззмістовному метушінню людини профанної історії. Проте, внаслідок Божого Провидіння це метушіння впліталося в тканину Священної історії, завдяки чому життя і діяння послідовних людських поколінь набувало внутрішнього смислу і зовнішньої цінності. У конструкціях професійних істориків ХІХ – ХХ ст., безперечно позбавлених такого архаїчного розрізнення, апріорно припускалося, що людська (профанна) історія сама по собі від своїх початків не позбавлена сенсу. Припущення щодо смислової насиченості історичного буття перетворювало функції і завдання історика фактично на сакральне служіння, яке вбачалося в розшифруванні та проповідуванні рідній нації смислу її власного буття. А від проповіді до втілення – півкроку. Як відомо, серед політиків усіх українських пореволюційних і міжвоєнних таборів недаремно було так багато істориків та інших представників гуманітарної інтелігенції. Навряд чи доводиться сумніватися, що в своїй „битві за синтез” українські професійні історики – „батьки-засновники” базових історіографічних дискурсів („класицистичного”, „романтичного”, „народницького”, „державницького”) недалеко відійшли від своїх попередників – історіографів XVII – XVIII ст. І перші, всупереч своїм професійном об’єктивістським інтенціям, і другі, завдяки своєму становому козацько-старшинському чи церковно -православному походженню, ентузіастично і заповзято створювали політично спрямовані раціоналізовані і наукоподібні конструкти „історичної тяглості”, які всього лише побічно призначалися меті упорядкування і систематизації історичного матеріалу. Штучно створювані з політичною метою образи чи версії „історичної тяглості” апріорно і безапеляційно нав’язувалися авторами від XVII до ХХ ст. історичному матеріалу. У 1860 – 1918 рр. в українському історичному дискурсі потужними й авторитетними залишалися ідеї народників, згідно з Костянтин Колесников138 якими народ а priori вважався суб’єктом -рушієм історичного процесу, ціль якого – реалізація народного ідеалу. Згодом, після революції, котра, здавалося, мала сприяти реалізації найкращих здібностей українського народу, а на практиці привела до влади диктаторський етатистський режим більшовиків, набули поширення ідеї державників. Державники 1920-х – 1930-х рр. доводили, що не народні маси, простолюд, а національна еліта здатна виступати рушієм історії, не руйнівною, а творчою силою суспільства. Обидві течії діалектично спиралися на розмаїту спадщину ранньомоде рних інтелектуалів української “передісторіографії” XVII – XVIII ст. В Україні наприкінці 1980 -х – у 1990-ті рр. в історичних дослідженнях й історичній свідо мості були реанімовані модерністськ і “ремікси” міжвоєнної і дореволюційної доби. Зокрема, були відновлені концептуально-методологічні й аксіологічні концепти як народницької, так і державницької історіографії 1860 -х – 1930-х рр. Причому остання в умовах ст ановлення сучасної української держави набула значно більшої популярності. Наслідки несподіваного здобуття самостійності в 1991 р. набули в Україні сакрального навантаження: були міфологізовані витоки й підв алини сучасної державності, а вона сама була огорнута майже ореолом святості (якщо не в свідомості більшості громадян, то принаймні у виступах лідерів). У таких умовах цілком закономірно постав „неодержавницький” метанаратив, пов’язаний з головною проблемою української історіографії – визначенням критеріїв, за якими можна було б зобразити українську історію як цілість. Мали бути встановлені або відновлені критерії українського історичного континуїтету, послідовності в ітчизняної історії, також потрібна була відповідь на питання, що власне вважати за предмет історії України? На новому циклі розвитку української історіографії мова знову зайшла про „битву за синтез” – засади, підвалини і перспективи історичного синтезу. З впевненістю можна сказати, що автори фундаментальних фахових праць у 1990-ті – 2000-ні рр. всього лише пограли в цю „битву...”, оскільки, на відміну від своїх колег 1860 -х – 1930-х рр., не були втягнуті у справжній вир громадської та політичної боротьби і не мали потреби легітимізувати історичними студіями політичні програми. Зовнішня мотивац ія для здійснення історичного синтезу, отже, зникла, а внутрішня в умовах постмодерністської історіографічної ситуації виникнути повторно вже не могла. Тому не дивно, що в сучасному історичному дискурсі найяскравіший вигляд модерністський концепт „історичн ої тяглості” набув не стільки в фахових історичних працях, скільки в навчально -методичній літературі – різноманітних історичних посібниках і підручниках та в навколо Український метанаратив доби Модерну 139 історичній публіцистиці. І це природно, що вироблені професійною історіографією рубежу ХІХ – ХХ ст. образи історичного континуїтету, заховані нині в найконсервативніших сферах – у навчанні, вихованні і політичній ідеології. Авторитарні за своєю природою сучасні підручники з історії реанімували низку модерних метанаративів українського історіографічного дискурсу, які, міцно спираючись на інтелектуальні фундаменти як народництва, так і державництва минулого і позаминулого століть, упевнено тиснуть на громадську історичну свідомість, нав’язуючи їй три аксіологічно забарвлені ідейні максими. По-перше, Україна кілька разів була могутньою незалежною державою; по-друге, український народ у періоди бе здержавності постійно прагнув незалежності; по -третє, перспективи сьогодні шньої України полягають у всебічному просуванні демократії як природної риси українства. Сьогоднішні автори шкільних і вузівських підручників у своєму патріотичн ому запалі змішали дві принципово відмінні тези: мету українського руху вони запозичили від державників – незалежна державність, а його рушія підгледіли в народн иків – народні маси. Втім, традиціоналізм їх позиції проглядає і в іншому – в свідомому (!) намаганні сформулювати будь -яку наскрізну ідею-мету української історії. Призначення цієї ідеї -мети полягає в тому, щоб за нею відслідковувати недискретний, безперервний плин істор ичного життя – чи-то народне начало, чи-то державність, неважливо. В ць ому – штучно накинута історії телеологія. 11

Український метанаратив доби Модерну: семантика темпоральності

Institution

Ähnliche Einträge