Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії
The article considers nonlinearity opinions on the history of Ukraine. The author analyzed the original conception of “volte -face” and discontinuity of the historical time by V.Petrov and reconstructed thinker’s views on history of Ukraine.
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5724 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії / В. Андрєєв // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 140-152. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-5724 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-57242013-02-13T02:14:25Z Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії Андрєєв, В. Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii The article considers nonlinearity opinions on the history of Ukraine. The author analyzed the original conception of “volte -face” and discontinuity of the historical time by V.Petrov and reconstructed thinker’s views on history of Ukraine. 2008 Article Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії / В. Андрєєв // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 140-152. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5724 uk Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii |
| spellingShingle |
Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii Андрєєв, В. Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії |
| description |
The article considers nonlinearity opinions on the history of Ukraine. The author analyzed the original conception of “volte -face” and discontinuity of the historical time by V.Petrov and reconstructed thinker’s views on history of Ukraine. |
| format |
Article |
| author |
Андрєєв, В. |
| author_facet |
Андрєєв, В. |
| author_sort |
Андрєєв, В. |
| title |
Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії |
| title_short |
Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії |
| title_full |
Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії |
| title_fullStr |
Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії |
| title_full_unstemmed |
Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії |
| title_sort |
український метанаратив: нелінійність та дискретність історії |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5724 |
| citation_txt |
Український метанаратив: нелінійність та дискретність історії / В. Андрєєв // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 140-152. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT andrêêvv ukraínsʹkijmetanarativnelíníjnístʹtadiskretnístʹístoríí |
| first_indexed |
2025-07-02T08:47:53Z |
| last_indexed |
2025-07-02T08:47:53Z |
| _version_ |
1836524318666784768 |
| fulltext |
Ейдос
3’2008
Віталій Андрєєв
Херсон
Український метанаратив: нелінійність та дискретність
історії
Украина – это капище невозмутимых мудрецов.
Наш главный ритуал – упорное ожидание
бесплатного чуда.
…Нам странно наблюдать за поведением
американцев, англичан, французов, русских и так
далее. Они постоянно лезут в мировую историю, что -
то декларируют, «выпендриваются», нападают на
соседей. То есть ведут себя, как ущербные люди .
…Украинцы превосходны не в своем умении
ожидать, а в том, что они сами яв ляются чудом. Как
совершенные создания, мы ничего не создаем.
…Украина – родина дремлющих ангелов. Её
безмолвное ожидание наполняет чудесами планету.
Её нельзя завоевать, поработить или уничтожить. Она
не чувствительна к событиям. Её жизнь не протекает
и не происходит. Она вне событий и времени. Она не
помнит свой день рождения и не знает своего
возраста. Она сама себе достойный собеседник. Ей не
с кем спорить и нечего доказывать. Для неё уже все
произошло.
Густав Водичка. Родина дремлющих
ангелов
Intro
Любой современный интеллектуал, продающий
на рынке свою «экспертизу», делает две вещи:
посылает знаки и проституирует смыслы.
В.Пелевин. EMPIRE V
У дослідженні історії будь -якої країни, якщо розглядати її не як
хаотичний набір історичних сюжетів, а такий собі єдиний,
хронологічно «наскрізний», взаємопов’язаний процес, цілком
Український метанаратив: нелінійність та дискретність 141
природно постає завдання інтерпретації історичного матеріалу. Отже,
тут необхідний вихід на рівень теоретичного осмислення історії.
Складність та «розмитість» статусу історичної науки, її предмету,
методів та дослідницьких процедур, масштабність , навіть
«неосяжність», об’єкту та фактичного матеріалу призвели не лише до
поглиблення спеціалізації історичного знання (проблемно -тематичної,
що відокремила галузі історичної науки: соціально -економічну,
політичну, культурну історію та ін.; хронологічної, яка поділила
історію на медієвістику, нову, новітню та сучасну; «територіальну»,
що зумовила виділення країнознавчої історії, історії «зовнішньої
політики» та «регіоналістики»; соціокультурної, історії цивілізацій
тощо) але й до її розчленування, фрагментації.
Реакцією на «розпад» цілості історії стали періодичні спроби її
загального, синкретичного осягнення. Цьому сприяли тенденції
посилення взаємозв’язків локальних людських суспільств, їх
поступової інтеграції, а у ХХ ст. – процес «глобалізації» людства та
його історії.
Спроби цілісного погляду на історію можна розглядати як
метафілософські та метанаукові, або синкретичні. Щодо перших – до
них відносяться всі історіософські концепції, які, від верто кажучи, не
можна розглядати як власно наукові (філософське знання є іншою
формою пізнання).
Серед метанаукових можна виділити три основних: 1)
стадіальний, що передбачає лінійний, прогресивний розвиток від
простого до складного, від нижчого до вищого ; 2) циклічний, що
розглядає суспільний розвиток як низку циклів, кожний з яких уявляє
собою сукупність процесів народження, підвищення, стабілізації,
регресу та розпаду конкретного суспільства ; 3) поєднує в собі
елементи першого та другого. Обидва підходи «фіксують»
розповсюджені у світовій історії процеси, характерні для цілих
географічних регіонів, окремих країн та народів, як у конкретні
історичні періоди, так і протягом всієї відомої науці історії людства. Ці
підходи претендували або претендують на уні версальність у поясненні
історичного процесу.
На мій погляд, на сьогодні не існує і не може існувати єдиних,
придатних для всіх історичних епох, завершених теорій історичного
процесу, тому що, по-перше, процес в принципі не є завершеним
(наука не має в своєму розпорядженні дані про його початок, він
продовжується сьогодні і невідомо коли і як він закінчиться); по -друге,
наука виходить з досягнутого на даний момент, завжди методологічно
та інформаційно обмеженого (відносно необмеженого, «неосяжного»
об’єкту дослідження) знання; по-третє, додатковий «викривляючий»
Віталій Андрєєв142
момент у побудові теорій несуть суб’єктивні аспекти, соціальні та
індивідуальні: соціальні інтереси («со ціальне замовлення» на теорії,
«функціональність» концепції (це може бути дидактичний образ дл я
підручників, «обслуговування» влади – її легітимація і т. ін.),
світосприйняття дослідників і т.п. Отже, пізнавальна цінність
соціальних теорій, принагідних для інтерпретації історичного процесу,
завжди відносна та обмежена.
Розуміння історичного руху лю дства, як єдиного цілого,
передбачає його одночасне бачення в аспектах стадіальності,
багатолінійності та дискретності. Кожний з цих методологічних
принципів має самостійне значення і може розроблятися автономно.
Але цілісну картину історичного процесу можливо розкрити лише за
умов їх органічного поєднання та взаємодоповнення.
Нелінійність історії та її альтернативи
…любое объяснение есть функция
существующих представлений. Если это научное
объяснение, то оно зависит от представлений,
которые есть в науке. Скажем, в средние века
считали, что чума передается сквозь поры тела.
Поэтому для профилактики людям запрещали
посещать баню, где поры расширяются. А сейчас
наука считает, что чуму переносят блохи, и для
профилактики людям советуют ходить в баню как
можно чаще. Меняются представления, меняется и
вердикт. Понимаешь?
В.Пелевин. EMPIRE V
Попередній розвиток української історичної науки зумовив те, що
переважна більшість сучасних істориків виховані на методологічних
канонах, які базуються на ідеї прогресу, т яглості та «перетікання»
одних суспільних форм в інші. Історики звикли до лінійної картини
світу, тому дискретність, нерівномірність, багатовимірність та
амбівалентність є чи не найсерйознішим викликом для сучасної
української історіографії 1.
Втім, якщо уважно розглянути соціальну еволюцію людства, то
побачимо, що виявляється фактично неможлив им вишукати в одну
лінію навіть лише форми політичної організації суспільства. А якщо
прийняти до уваги й інші параметри соціальної еволюції, то отримаємо
ще менш лінійну картину. Так, сучасні дослідники соціальної історії
підкреслюють, що історичні форми соціальної організації людських
суспільств на стільки поліваріантні, що дуже часто не вкладаються у
1 Касьянов Г.В. Сучасна історія України: проблеми, версії, міркування // Український
історичний журнал. – 2006. – №4. – С. 5.
Український метанаратив: нелінійність та дискретність 143
традиційну схему (якщо казати про утворення держави – bend – tribe –
chiefdom – state) та інші її модифікації2. Отже, існують очевидні
альтернативи цій жорсткій схемі у вигляді розвитку структур
внутрішньообщинних разом з еволюці єю м’яких міжобщинних систем,
що не відчужують общинний суверенітет. Подібний тип суспільства
формувався там, де ще на первіснообщинному рівні було можливим
ведення господарства зусиллями однієї сім’ї , а тому і не утворюються
такі соціокультурні системи, які жорстко підпорядковують
домогосподарства надобщинним, а у перспективі – ранньодержавним
інститутам3. Одним з найбільш вражаючих результатів еволюції в
цьому напрямку є грецькі поліси. Отже, племінний та полісний
еволюційні ряди утворюють різні еволюційні напрямки (Східний та
Західний шляхи розвитку) 4.
Ще одна альтернатива представлена надскладн ими вождествами,
створеними кочовиками Євразії. Крім того, дослідниками фіксуються
форми політичної організації, які можна розглядати як альтернативи
державі: західноаравійський релігійно -політичний ареал (тип
культурно-політично організації, комунікативна сіть), що виник в
результаті кризи VI ст. (тектонічна та вулканічна активність і т.д. ),
яка призвела до «голодних років», а в результаті більшість соціально -
політичних систем регіону відповіло на кризу відторгненням
надплемінних політичних структур («ца рів», політичних лідерів
вождеств, «агентів їх влади»), що стали реальною загрозою для
виживання рядових членів суспільства (фіскал у «голодний рік »); в
доколумбовій Мезоамериці існували два якісно різні типи соціально -
політичних систем, які характеризують ся «сітьовою» та
«корпоративною» стратегіями (при цьому суспільства як першого так і
другого типів могли характеризуватися різними рівнями культурної
складності, тому принципово їх не можливо розглядати як еволюційні
стадії одного процесу); мультиполітія – багато політичних утворень,
що традиційно визначаються як «держава», «імперія» при уважнішому
вивченні виявляються більш складними системами, так, наприклад –
Середньосабейське царство (П івнічно-Східний Йемен) уявляло не
просто державу, а більш складну со ціально-політичну систему, що
складалася з слабкої держави в центрі та сильних вождеств на
2 Коротаев А.В., Крадин Н.Н., Лынша В.А. Альтернативы социальной эволюции
(вводные замечания) // Альтернативные пути к цивилизации. Кол. монография / Под
ред. Н.Н.Крадина, А.В.Коротаева, Д.М.Бондаренко, В.А.Лынши. – М.: Логос, 2000. –
С. 41.
3 Павленко Ю.В. Происхождение цивилизации: альтернативные пути //
Альтернативные пути к цивилизации. – С.121-123.
4 Васильев Л.С. Восток и Запад в истории (основные параметры проблематики) //
Альтернативные пути к цивилизации. – С. 103-105.
Віталій Андрєєв144
периферії та кількох політично автономних цивільно -храмових
суспільств в центрі і кількох суто племен на периферії. Також до
мультиполітій можна віднести Ахеменидськ у імперію, що складалася з
держави в центрі та різного роду політій на периферії (грецькі поліси
Малої Азії, громадянсько-храмові общини Месопотамії та Палестини і
т. ін.), Єгипетську імперію Нового царства (достатньо зріла держава в
долині Нілу і багато різнорідних політій – ранніх держав, вождеств,
племен, політично автономних общин в Азії та африканській
периферії), Ассірійську імперію, Римську імперію епохи Принципату,
Халіфати Омейядів, Абасидів, практично всі імперії створені
кочовиками. Монополітійні імперії до Нового часу зустрічаються
вкрай рідко і виглядають як виключення (Китай епохи Цинь, Римська
імперія епохи Домінату). Монополітійні імперії -держави починають
переважати в Новий час і у безпосередньому зв’язку з процесами
модернізації. Загалом в центрі мультиполітій зазвичай опинялися
держави. Втім, не завжди. Вважають, що в центрі Монгольської імперії
функціонувала не держава, а «надскладне вождество», в той час коли
державні структури концентрувалися на периферії; існує також значна
кількість і складних бездержавних політій ( наприклад, деякі
дослідники обґрунтовують бездержавний, тобто альтернативний
державі, характер класичного грецького полісу, Запорозької Січі та
козаків півдня Росії (до сер. ХVII ст.), ісландської політії періоду
«народоправства» до сер. ХІІІ ст.) і т.д.5 Подібних прикладів можна
навести безліч.
Зміна епох та дискретність історичного часу у творчості
В.Петрова
…Давні греки любили симболи. Вони
твердили, що Хронос-Час був батьком Зевса-Буття.
Чи не слід це було б сказати так, що над усім панує
час, що з надрів часу народжується буття. Буття є час,
і час є буття, і те й те, – буття й час, однаково є рух.
В.Домонтович.
Приборканий гайдамака
Розмірковуючи над нелінійністю, дискретністю історичного
процесу, на мій погляд, буде не зайвим звернутися до творчості
Віктора Платоновича Петрова (1894 -1969), що створив оригінальну
концепцію дискретності історичного часу.
В.Петров (Домонтович, Бер) – чільна постать української
гуманітарної думки (історик, археолог, філолог та філософ) , один з
5 Коротаев А.В., Крадин Н.Н., Лынша В.А. Альтернативы социальной эволюции
(вводные замечания) // Альтернативные пути к цивилизации. – С. 37-41.
Український метанаратив: нелінійність та дискретність 145
найталановитіших українських прозаїків ХХ ст., що належить до кола
неокласиків.
Мислитель став автором своєрідної концепції історичного часу –
теорії епох. В 1940-х рр., у статтях «Історіософічні етюди», «Наш час ,
як він є», «Засади історії», «Проблема епохи», «Сучасний образ світу .
Криза класичної фізики», «Засади естетики», «Християнство та
сучасність», В.Петров виклав основні засади своєї історіософії. Крім
того, свої погляди дослідник втілював і в літературних творах
(«Франсуа Війон», «Самотній манд рівник простує по самотній до розі»,
«Приборканий гайдамака», «Професор висловлює свої міркування»,
«Передвеликоднє», «Без ґрунту» та ін.) і образах (Франциск Ассізький,
Франсуа Війон, Вінсент Ван Гог , Сава Чалий, Пилип Орлик та ін.).
Безпосереднім інтелектуальним контекстом концепції В.Петрова
були ідеї О.Шпенглера, М.Бердяєва , екзистенціалістів, Ф.Шміта,
А.Дж.Тойнбі та М.Фуко. Одночасно з В.Петровим над темою
культурно-історичних епох працював і Д.Чижевський, з яким вони
були однодумцями у питанні історичн ої періодизації української
літератури6.
В.Петров заперечував принцип безперервності історії. Основним
стрижнем його теорії стали «дискретність часу й осібність окремих
епох, зв’язок між ними за принципом заперечення та відмов и від ідеї
розвитку»7. «Історичний процес не становить собою безперервного
потоку буття. Цей потік розчленовується на певні градації часу» 8, –
така основна думка Петрова про історичний час. Отже, епоха –
самодостатній та закритий у собі рамками панівної ідеології «відтинок
часу».
В центрі розгляду дослідника були три доби – Середньовіччя,
Новий час та сучасність. «Хто хоче зрозуміти 19 ст. і поза тим цілий
Новий Час, повинен звернутися до Середньовіччя, яке в усьому
становить протилежність до тенденцій, що накладають свій відбиток
на перебіг Нового Часу», – в цьому, на думку В.Петрова, полягає
динаміка історичних епох . Головним принципом історичного розвитку
він вважав антитезу, покладаючись на «логічну функцію заперечення
як на одну з провідних проблем історіософії». Таким чином, людина
сприймає дійсність через «структурну цілість ідеології», яка
змінюється відповідно до кожної епохи. Відмінність епох виникає як
результат заперечення. Заперечення – головний принцип історичного
розвитку. Середньовічний теологізм був заперечений новочасни м
6 Мішеніна Н. Історіософський мотив зміни епох як модель внутрішнього інтертексту
(проза Віктора Петрова-Домонтовича) // Слово і час. – 2002. – №11. – С.27.
7 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К., 1997. – С.282.
8 Петров В. Історіософічні етюди // МУР. – 1946. – №2. – С.7.
Віталій Андрєєв146
гуманізмом, який в свою чергу заперечується сьогоденням, яке
переживає кризу гуманістичних цінностей Нового часу і т.д. Так, він
писав: «Основна наука Середньовіччя звучить: Бог – міра всіх речей,
міра буття, пізнання, морального й соціального чину. Нови й Час каже
навпаки: не Бог, а людина – міра й ціль усіх речей, вона сама для себе
ціль і закон. Отже, в центрі поставлено «я» людини, автономний
суб’єкт, через що й духову позицію Нового Часу означувано як
суб’єктивізм. Бога відсунено в далечінь, де він ст ав несприйнятим для
духового зору. При кінці цього процесу виступає вже цілком
поцейбічна людина, людина зовсім чужа надприродному, що обожнює
тепер себе, і тому, що вона звертається проти Бога ». Сучасна ж епоха,
на думку дослідника, характеризується кризо ю гуманістичних,
суб’єктивних цінностей Нового часу і, заперечуючи їх, має повернути
собі цінності доренесансні 9.
Проголошуючи дискретність історичного буття, відмовляючись
від ідеї постійного прогресу, В.Петров заперечує творчу
самодостатність часу. Хронологічна наступність епохи ще не гарантує
її вищості у порівнянні з попередньою. Він доводить, що «з
перспективи перервності історія виглядає інакше, ніж коли її вивчати в
аспекті безперервності. Еволюції протистане революція, розвиткові –
вибух, поступові – регрес... послідовності – катастрофа»10.
В.Петров навіть пропонував усунути з історичного дослідження
ідею часу і поняття епохи було «першою сходинкою» на цьому
шляху11. На його думку час – нейтральне тло, матриця, в якій
виникають речі й події, він не виконує функції «онтологічного
зціплення». «Епохи здійснюються в часі. Їх зміна передбачає рух часу.
Однак коли ми намагаємося пізнати епохи і в межах епох погляди й
категорії, властиві саме даній епосі, взятій в її осібності, то це значить,
що ми шукаємо в історії не лише ознак епохи, але й позаепохального» ,
– писав В.Петров12. Час, породжуючи міф кінця і початку,
перешкоджає розкриттю «міжепохального», «поза чи надчасового»,
«незмінного». Тому «…час сам по собі нічого не поліпшує. Час не є
однозначний сам по собі. В часовій історії є моменти творчого
піднесення, але і перебої. Мертві точки» 13.
В.Петров вважав, що історія як наука, відображає зміни епох,
проте метою історика не є пошук остаточної правди про людину, яку
9 Бер В. Проблема епохи // Молода нація: Альманах. – 2002. – №2 (23). – С.67.
10 Петров В. Наш час як він є / З приводу статті Нормана Казнса « The Saturday
Review of Literature // Рідне слово. – 1946. – №8. – С. 40.
11 Корпусова В.М. В.П.Петров як історіософ // Музейні читання. Матеріали наукової
конференції (грудень 2000 р.). – К., 2001. – С.7.
12 Петров В. Історіософічні етюди... – С.14-15.
13Там само. – С.16.
Український метанаратив: нелінійність та дискретність 147
розкривають тільки міфологія та теологія. Метою історії є «з’ясування
методології зміни епох: як відбувається перехід від однієї доби до
іншої?... або ж як дана епоха перетворюється на іншу, що супроти неї
становить, чи є вона її протилежністю, її запереченням?» 14.
Історіософія В.Петрова сформуль ована не лише текстуально а й
«шляхом осмислення тієї драматичної безпосередності свого часу, що
в ній він був і об’єктом, і суб’єктом» 15. Отже, зміни епох, носять
катастрофічний характер: «Над усім панує епоха. Функція людини за
однієї доби одна, а за іншо ї інша. У зміні діб втрачає вагу сталість
особи. Жоден з нас не має власної біографії, бо його біографія
належить відтинкам епох, які круто відрізняються один від одного.
...Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками
уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не
уявляють собі... реальність нормалізує ідею, як для індивідуума так і
для загалу. Завершена здійсненність штампує свідомі сть»16.
Катастрофічним зламам часу відповідає і особливий герой
літературних творів В.Петрова, який поєднує норми життя, мораль,
стереотипи двох епох або заперечує одні на користь інших. Як правило
симпатії автора на боці середньовічних, цілісних ідеалів, що мають за
абсолют служіння Богу, мистецтву, прадавній вірі батьків, Прекрасній
Дамі – Франциск Ассізький, Франсуа Війон, Ван Гог та ін.
Заперечивши себе, сублімувати давні інстинкти, однаково властиві як
палеолітичній людині так і представнику ХХ ст., – таким піднесенням
над собою і мусить вирізнятися людина 17.
Етногенез у світлі теорії епох В.Петрова
…історія, така наука, яка розповідає про
минуле, вчить про те, що колись діялось, щоб ми,
теперішні люди, знали, як люди, наші батьки, діди й
прадіди жили за давнини…
– Якщо така наука історії, – зауважив дещо
скептично тов. Портянко… – якщо така наука є,
повторив він, і є вчені люди, які нею займаються, то
хай воно так і буде.
В.Домонтович. Князі
14 Петров В. Історіософічні етюди…– С.9.
15 Фізер І. Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох
історіософів // Наукові записки. Філологія. Національний університет «К иєво-
Могилянська академія». – К., 1999. – С. 44.
16 Петров В. Історіософічні етюди… – С.8.
17 Мішеніна Н. Історіософський мотив зміни епох як модель внутрішнього
інтертексту (проза Віктора Петрова -Домонтовича) … – С.32.
Віталій Андрєєв148
Теорія епох В.Петрова є методологічною засадою багатьох
розвідок В.Петрова з археології, історії, лінгвістики та етногенезу
(індоєвропейців, слов’ян, українців). Тривалий час він досліджував
етногенетичні проблеми і в результаті своїх наукових пошуків
запропонував нову концепцію етногенезу та виділив «етногенетику» як
окрему наукову дисципліну18.
Етногенез, за В.Петровим, не є прерогативою лише мовознавства
або археології. За В.Петровим, етногенетика має свої завдання,
джерела, методику й методологію. Дослідник вважає, що завдання
етногенетики полягає в тому, щоб утриматися на позиціях історизму,
зважати на реальні факти історії, рахуватися з приступними для нас
свідченнями джерел (археологічних, лінгвістичних, антропологічних,
етнографічних, фольклористичних і т.д.)19. Всі ці джерела він
використовував для вивчення україногенезу. Методику етногенетики,
якій В.Петров наполегливо приділяв особливу увагу, він докладно
виклав, підкреслюючи специфіку кожного з джерел і необхідність
розробки для кожного джерела особливої методики дослідження20.
Стосовно методології етногенетики, її історіософії, В.Петров,
розглядаючи методологічні основи пізнання історії як процесу буття та
говорячи про існування епохальних і позаепохальних категорій ,
відносив категорію етносу до «позаепохальних, наддобових
категорій». Відповідно до цього, як окрему ділянку в межах
історіософії, він виділяє «етнософію». Окреслюючи предметне поле
етнософії, мислитель визнач ив кілька історіософських питань –
глобальне та регіональне мислення, етнопсихологія як наука і т. ін. 21
У роботі «Походження українського народу» В.Петров намагався
чітко пояснити свою методологію вивчення етногенезу. Так, він пише:
«Поняття епохи, як структурної цілості, є однією з вирішальних,
напрямних засад в наших сучасних історіософічних концепціях і
студіях». Далі він пояснює своє бачення історії як «зміни відмінних
самодостатніх епох, що заступали одна одну, часто протистаючи одна
одній»22. Дослідник ставить три взаємопов’язані між собою проблеми:
розподіл історії і передісторії України за епохами, хронологічне
визначення цих епох і аналіз етногенетичних процесів, що відбували ся
на Україні, в межах окремих епох та в історичній послідовності
18 Петров В. Давні слов’яни та їх поход ження (До проблеми слов’янського
етногенезу) // УІЖ. – 1963. – №4. – С.36-37.
19 Петров В. Етногенез слов’ян. Джерела, стан розвитку і проблематика. – К., 1972. –
С.112.
20 Корпусова В.М. В.Петров (Домонтович): етногенетика як свобода самовиявлення //
Слово і час. – 2002. – №10. – С.18.
21 Петров В. Історіософічні етюди // МУР. – 1947. – №3. – С.9-10.
22 Петров В. Походження українського народу. – К., 1992. – С.20, 26.
Український метанаратив: нелінійність та дискретність 149
процесу зміни цих епох. Задля їх розв’язання В.Петров в історії
України виділяє епохи, етапи етногенезу, що не збігаються з
формаційною періодизацією історії в її марксистському розумінні. У
«Походженні українського народу » він також виділяв епохи: трипілля;
післятрипільська; передскіфська; скіфська; антична епоха; антич на
доба. В «Етногенезі слов’ян» – трипільська; доба городсько-усатівської
культури; середньодніпровська культура; скіфи; зарубинецька доба;
черняхівська культура. Отже, не важко помітити, що етноперіодизація
в цих працях збігається23.
Дослідник наголошував на конкретному історизмі своєї
етногенетичної теорії : «Коли ми ставимо певну етногенетичну
проблему для того або іншого історичного життя даного народу або
даної країни, ми не вправі виривати дану проблему з кола інших
проблем, ізолювати її від конкретного змісту історичного процесу,
розглядуваного в сукупності цілого »24. В.Петров підкреслював, що
історичний процес здійснюється не лише в ході еволюції, поступового
розвитку або біологічному відновленні поколінь, але й у протилежних
їм процесах часткового або цілковитого винищення поколінь, народів і
культур. «Ми воліємо говорити не лише про зріст і перебування, але і
про регрес і несталість, про занепад і катастрофи. Кризи і винищення
становлять не менш важливий чинник історії ніж зріст, сталість,
перебування, поступ. Смерть, загибель, втрати також рухають
історією, як і народження. І м и підраховуємо не лише здобутки, але й
втрати», – писав вчений25. Таким чином з’являється дискретність
історичного часу, «злами» між епохами (трипільською і
післятрипільською, зарубинецькою і черняхівською, античною і
слов’янською). Перехід від однієї епохи до іншої через злами означає,
що «поруч з процесами знищення, відтискування, переселення,
міграції мали місце також процес дифузії, деформації, успадкування,
засвоєння. Не лише виключення, але й включення. Був розрив, але й
був стик»26. Своє твердження про неоднозначність часу В.Петров
ілюструє аналізом археологічних джерел, за яким післятрипільська
епоха була примітивніше за попередню трипільську27.
У стародавній історії Європи , як і в історії Середньовіччя та
Нового часу, історик виокремлює основні «градації часу»: старий
неіндоєвропейський світ та новий – епоха панування індоєвропейських
23 Корпусова В.М. В.Петров (Домонтович): етногенетика як свобода самовиявлення…
– С.21.
24 Петров В. Походження українського народу. – С.47.
25 Там само. – С.25.
26 Там само. – С.38.
27 Там само. – С.28.
Віталій Андрєєв150
народів, що триває і досі. Між цими епохами був злам, катастрофа, яка
припадає на II тис. до н.е. Йдеться не лише про лінгвістичний аспект, а
також і про структуру історичного буття. Основною ознакою епох для
В.Петрова виступає людина, провідна постать: «Хлібороба заступає
вершник. Мирного осельника – войовник». Він вважав, що протягом
цих двох епох «вершник стає провідною постаттю часу, що саме в цей
час він витискує хлібороба, одсовує його на другий план». Крім того,
він наголошував, що має на увазі «як економіку, так і соціальну
структуру країни», що це «однаково стосується господарчого ,
суспільного й політично-державного життя країни »28. На думку
В.Петрова, стародавня історія України являє собою послідовну зміну
хліборобських і вершницьких епох 29.
У «Походженні українського народу » яскраво виявляється
площина мислення В.Петрова стосовно суті людського. Якщо для
більшості археологів топографія та типологія поселень є прост о однією
з характеристик окремої археологічної культури, то для В.Петрова
зміна поселень на городища – є не тільки ознакою археологічної
культури, а й свідченням людських почуттів, психологічного стану
постійної тривоги, яку, гостро відчувають екзистенціал істи, адже
недарма його твори порівнюють з творами Камю, Сартра, Ортеги-і-
Гассета, Унамуно та ін.30 Саме тому, характеризуючи зміну умов життя
у післятрипільський період, він писав: «Зникла безпека, яка досі
дозволяла селитися на відкритих місцях і не боронитися. Погроза
небезпеки звисла над людністю. Ця небезпека зробилася сталою . Носії
шнурової кераміки мусили весь час стерегтися. Вони жили в стані
постійної тривоги»31.
Викладаючи своє бачення історичного процесу, В.Петров вважав,
слабку розробленість теорії та методики етногенетичних досліджень.
Так, у «Етногенезі слов’ян» він зазначив, що існуючі теорії міграційна
та автохтонна для нього не прийнятні – пройдений етап. Він пропонує
свою концепцію – історичну32. Втім, вчений не розкрив власну
методологію досліджень, свою дослідницьку лабораторію. Його
розвідки мають на меті дати поштовх думці читача 33. У противагу
еволюціоністським (лінійним) концепціям етногенезу, він висунув
свою. Згідно з нею процес етногенетичного розвитку здійснюється не
28 Там само. – С.36-40.
29 Там само. – С.46.
30 Корпусова В.М. В.Петров (Домонтович): етногенетика як свобода самовиявлення…
– С.19, 22.
31 Петров В. Походження українського народу… – С.29.
32 Петров В. Етногенез слов’ян… – С.202.
33 Корпусова В.М. В.Петров (Домонтович): етногенетика як свобода самовиявлення…
– С.22.
Український метанаратив: нелінійність та дискретність 151
еволюційним шляхом, не за висхідною, а завдяки зміщенню, розриву,
зламу між епохами. З тез самодостатності кожної епохи випливає твер -
дження В.Петрова про дискретність етногенетичного процесу як
історичного процесу буття, про «свій напрям етнотворення» відповідно
до властивостей кожної епохи, тому етноси різних епох не тотожні. До
того ж у межах кожної епохи етногенез окремого народу мав свої
особливості і відмінності . Дослідник підкреслював: «У нас немає
підстав стверджувати безперервність етнічного і господарського роз -
витку місцевого хліборобського населення , починаючи з неоліту,
говорити, що люди кам’яного віку – це протослов’яни або слов’яни .
Безперервності не було. Спостерігаючи зв’язки, слід відзначати
розриви. Кожній добі властиві свої форми господарської діяльності ,
осілості, будови жител, структури селищ, їх топографічного
розташування, зональної приналежності, ландшафтно -географічної
характеристики культури, свій рівень суспільного розвитку і
відповідно свій напрям суспільного етнотворення »34. Отже, він бачить
злами епох, з яких один припадає на прикінцевий етап трипільської
культури; другий відокремлює скіфську добу від зарубинецької; інший
– між добою черняхівської культури і добою історичного слов’янства.
Таким чином вчений, ще раз підтверджує свою тезу про те, що кожній
історичній добі притаманна своя спільність, відмінна від спільності
іншого часу – етнічна, мовна, культурна тощо.
У своїх етногенетичних дослідженнях В.Петров намагається дати
пояснення тому, як одна епоха перетворюється на іншу. На його думку
зміна епох виникає внаслідок функції «переборювання»,
«протиставлення», перевтілювання епохи в свою про тилежність, а не в
аспекті часу. Так, наприклад, йдеться про припинення існування на
зламі двох епох «блискучої і яскравої» черняхівської культури та
утворення культури історичного слов’янства, яка набула зовсім
іншого, примітивного вигляду. Отже , на археологічному матеріалі
доводиться, що час сам по собі не породжує нову якість 35.
Отже, ще у 40-60-их рр. ХХ ст. В.Петров протиставив пануючим
в радянській історичній науці уявленням про етногенетичні процеси (в
тому числі і на слов’янський, український етногенез), як безперервний
природний розвиток по єдиній висхідній прямій лінії, поглядам на
етнос як сталу та незмінну цілість, власну оригінальну концепцію яка,
на мій погляд, не втратила свого наукового значення і по сьогодні.
34 Петров В. Етногенез слов’ян… – С.118.
35 Корпусова В.М. В.Петров (Домонтович): етногенетика як свобода самовиявлення…
– С.23-24.
Віталій Андрєєв152
P. S.
Мы не можем судить и рассуждать, мы состо им
из того, что слышали и слышим. Мы спорим не
оттого, что с кем-то не согласны, а потому что с кем -
то уже согласились. … Когда мы верим, ч то кто-то
звезда, мы сами перестаем быть звездами. Любой
авторитет всего лишь компиляция витающих в
пространстве слов. Никто не является их источником.
Мы все потребители.
Густав Водичка. Родина дремлющих ангелов
Цей текст виник на основі виступу зробленого в рамках роботи
Другого методологічного семінару « Нова історіографічна культура та
український гранд-наратив», що проводився Інститутом історії
України НАН України у квітні 2007 р. Роздумуючи над виступами та
доповідями вельмишановних колег, я, нажаль, мушу зізнатися, що
майже нічого нового та конкретного , що стосувалося б написання
історії України «по-новому», не почув (мій виступ, напевно, також не є
виключенням). Втім, більшість, якщо не всі присутні, визнали те, що
існуючий український історичний гра нд-наратив не відповідає
сучасним реаліям та потребам і що необхідним є створення нової
концепції історії України. Проте, завдання це надзвичайно складне та
небезпечне – потребує чималих інтелектуальних, моральних та
матеріальних витрат. Крім того, багато хто вважає, що його виконавці
приречені на поразку з самого початку, навіть ще не почавши
працювати у цьому напрямку. І тут все цілком зрозуміло – звичайна
обережність – ніхто не бажає працювати задарма, ніхто не хоче бути
переможеним, ставши об’єктом критики колег і таким чином втратити
свій професійний авторитет, місце в структурі персональної
історіографічної ієрархії, статус поважного вченого.
Хоча…, якщо подивитись на це трохи по-іншому, навіщо
самодостатній Україні та її історичній науці, нам – янголам
(українцям), істотам досконалим, потрібно щось нове – якісь теорії,
концепції, гранд-наративи і т.п.? У нас з цим і так все гаразд! Чи не
так? Краще почекаємо… І може колись, хтось, на австрійські, німецькі,
польські, російські чи якісь інші кошти , зробить це. Ну а ми вже тоді
підтримаємо чи не підтримаємо, вкажемо на недоліки, підкреслимо
помилки, обговоримо проблем и і т. ін. Отже, зачекаємо…
12
|