Романтизм і український гранд–наратив
Highlightened is the role of romanticism in formation of the Ukrainian grand-narrative. Regarded is transformation of the cultu ral field, in particular establishment of a new public space in Russian Empire in the first half of the 19th century, in capacity of a system factor of the Ukrainian histor...
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5729 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Романтизм і український гранд–наратив / О. Ясь // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 207-226. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-5729 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-57292013-02-13T02:14:13Z Романтизм і український гранд–наратив Ясь, О. Метанаратив в українському історіографічному дискурсі Highlightened is the role of romanticism in formation of the Ukrainian grand-narrative. Regarded is transformation of the cultu ral field, in particular establishment of a new public space in Russian Empire in the first half of the 19th century, in capacity of a system factor of the Ukrainian historiography creation. Suggested is the fact that romanticism / neoromanticism triggered several legitimate projects of a «discovery» of Ukraine. 2008 Article Романтизм і український гранд–наратив / О. Ясь // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 207-226. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5729 uk Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Метанаратив в українському історіографічному дискурсі Метанаратив в українському історіографічному дискурсі |
| spellingShingle |
Метанаратив в українському історіографічному дискурсі Метанаратив в українському історіографічному дискурсі Ясь, О. Романтизм і український гранд–наратив |
| description |
Highlightened is the role of romanticism in formation of the Ukrainian grand-narrative. Regarded is transformation of the cultu ral field, in particular establishment of a new public space in Russian Empire in the first half of the 19th century, in capacity of a system factor of the Ukrainian historiography creation. Suggested is the fact that romanticism / neoromanticism triggered several legitimate projects of a «discovery» of Ukraine. |
| format |
Article |
| author |
Ясь, О. |
| author_facet |
Ясь, О. |
| author_sort |
Ясь, О. |
| title |
Романтизм і український гранд–наратив |
| title_short |
Романтизм і український гранд–наратив |
| title_full |
Романтизм і український гранд–наратив |
| title_fullStr |
Романтизм і український гранд–наратив |
| title_full_unstemmed |
Романтизм і український гранд–наратив |
| title_sort |
романтизм і український гранд–наратив |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Метанаратив в українському історіографічному дискурсі |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/5729 |
| citation_txt |
Романтизм і український гранд–наратив / О. Ясь // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 207-226. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT âsʹo romantizmíukraínsʹkijgrandnarativ |
| first_indexed |
2025-07-02T08:48:08Z |
| last_indexed |
2025-07-02T08:48:08Z |
| _version_ |
1836524334208778240 |
| fulltext |
Ейдос
3’2008
Олексій Ясь
Київ
Романтизм і український гранд -наратив
Людський розум зазвичай апелює до уяви, зокрема до яскравих й
образних асоціацій. На вербальному рівні вони трансформуються в
афоризми або стислі формули -дефініції, які тривалий час циркулюють
у просторі соціогуманітаристики.
З цієї перспективи романтизм вирізняється надзвичайно багатим і
широким діапазоном тлумачень та оцінок. Зокрема, романтизм
визначають як «нове царство наукової роботи», з якого постав ряд
соціогуманітарних дисциплін ХІХ ст. (Вільгельм Віндельбанд) 1, як
«колорит місця та часу» (Владислав Бузескул) 2, як «життєво зумовлену
реакцію супроти просвітницької думки» (Карл Маннгейм) 3 тощо.
Така багатолика, мінлива та калейдоскопічна рецепція витворює
враження невловимості й оманливості, а заразом й ефект синкретичної
неподільності романтизму, яку споглядаємо під час спроб осягнути
його у межах формалізованих схем та концепцій. Недаремно Артур
Лавджой навіть намагався пов’язати сутність романтизму з ідеєю
тотальної диверсифікації, яка об’єднує різноманітні напрями та
стильові течії4.
Ця заувага видається досить цікавою й слушною для висвітлення
ролі українського романтизму. Адже за відомим висловом Дмитра
Чижевського романтизм побутує в українській думці протягом у сього
1 Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни // Виндельбанд В.
Избранное. Дух и история / Пер. с нем . – М., 1995. – С.313.
2 Бузескул В. Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале ХХ века:
В 2 ч. – Л., 1929. – Ч.1. – С.50.
3 Манхейм К. Социология культуры: Избранное. – М.–СПб., 2000. – С.350.
4 Лавджой А. Великая цепь бытия: История иде и / Пер. В.Софронов-Антомони. – М.,
2001. – С.301.
Олексій Ясь208
ХІХ ст., зокрема навіть в «антиромантичні часи» 5. У персональному
вимірі романтизм представлений від М.Максимовича до
Д.Яворницького.
Втім, якщо взяти до уваги преромантичні тенденції (Г.Сковорода,
«История русов» та ін.) чи український неоромантизм перших
десятиліть ХХ ст. (В.Липинський, С.Томашівський та ін.), то межі
хронологічної локалізації цієї стильової течії / течій істотно
розширюються. Відтак і роль романтизму у творенні українського
гранд-наративу, навіть на перший погляд, видається досит ь складною й
суперечливою.
Зрештою, мабуть варто вести мову не про якусь певну роль
романтизму у нашому історіописанні, а про ролі – багатоманітні та
численні, а часом конкуруючі і взаємодоповнюючі.
Культурне поле, на якому з’явилися перші парос тки українського
преромантизму тісно пов’язані з автономістськими настроями 70 -90-х
років ХVIII ст., а за великим рахунком – з недавнім присмерком щойно
похованої Гетьманщини. Вона живила уяву та мотивувала тодішніх
українських інтелектуалів – нащадків козацької старшини віднайти
своє унікальне місце і призначення за нових соціокультурних
обставин, але нав’язавши зв’язок з автономістськими традиціями
минувшини.
Найважливішим центром тогочасного українського культурного і
громадського життя став Новгород -Сіверський. Власне, створення
намісництва (1782) перетворило колишнє сотенне містечко
Стародубського полку на важливий осередок українського
громадського та культурного життя кінця XVIII ст.
Саме в Новгород-Сіверському зібралося чимало інтелектуалів -
автономістів, які служили там на різних посадах у місцевих установах
або мешкали, були пов’язані між собою родинними і службовими
зв’язками та приятельськими взаєминами. Частину з них об’єднувало
навчання у Києво-Могилянській академії, інших – спільні культурні та
соціальні зацікавлення, зокрема претензії на визнання дворянських
прав за козацько-старшинськими та шляхетськими родами в імперській
становій ієрархії.
Невипадково останні десятиліття Х VIII ст. позначені численними
культурницькими, освітніми, церковними й адмін істративними
проектами, з якими пов’язують діяльність новгород -сіверського
патріотичного гуртка. Зокрема, варто відзначити плани заснування
університету Івана Халанського в Новгород -Сіверському (1802-1803),
5 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські
твори: У 4 т. / Під загальною ред. В.Лісового. – К., 2005. – Т.1: Нариси з історії
філософії на Україні. Філософія Гри горія С.Сковороди. – С.17.
Романтизм і український гранд -наратив 209
«Академічного зібрання» (прообразу Української А кадемії) і книгарні
Федора Туманського у Глухові (1779 -1780), пропагандистські акції
(поширення апокрифів – т.зв. промов І.Мазепи та П.Полуботка),
козацький проект Василя Капніста 1788 р. зі створення українських
карабінерських полків, наміри Сави Пальмовс ького та Варлаама
Шишацького домогтися автокефалії Українсько-Білоруської
православної церкви в Речі Посполитій та ін. 6
Останній 1812 р. перейшов у Могилеві на бік Наполеона, славив
його у проповідях, а після відступу французів був позбавлений сану та
висланий як простий монах до Новгород -Сіверського Спасо-
Преображенського монастиря 7.
Вірогідно, саме новгород -сіверські автономісти ініціювали
відому Берлінську місію В.Капніста 1791 р. 8, прагнули у встановити
зносини з представниками революційної Франц ії тощо.
Розмах діяльності місцевих інтелектуалів був настільки
вражаючим, що Д.Решетар та О.Пріцак ідентифікують цей період як
новгород-сіверську стадію українського національного руху 9.
Зауважимо, що саме в цьому середовищі швидко поширилася
антикварна практика. Спершу вона побутувала як своєрідна
культурницька саморефлексія групової спільноти, яку об’єднувала
стара козацько-старшинська спадщина.
Таке поширення антикварних устремлінь спостерігаємо на
багатьох українських землях, особливо на територіях колишньої
Гетьманщини та Слобідської України, що добре висвітлено у працях
І.Колесник10 та В.Кравченка11. У цьому ж руслі, хіба що з більшим
6 Див., докладніше: Ohloblyn O. Ukrainian Autonomists of the 1780's and 1790's and
Count P.A.Rumiantsev-Zadunaysky // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and
Sciences in the U.S. – New York, 1958. – Vol.6, no. 3/4. – P.1313-1326; Федірко А.М.
Патріотична освічена еліта Новгорода -Сіверського на рубежі XVIII - XIX ст. // Укр.
іст. журн. – 1998. – № 2. – С.77-83; Оглоблин-Мезько О. Люди Старої України та інші
праці / Ред. Л.Винар. – Острог–Нью-Йорк, 2000. – 454 с.
7 Оглоблин-Мезько О. Варлаам Шишацький // Оглоблин -Мезько О. Люди Старої
України… – С.270-278.
8 Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 року: історіографія і методологія
питання (З приводу нової «теорії» проф. Вільяма Еджертона) // Укр. історик. – 1974.
– № 1/3. – С.85-103; Дашкевич Я. Берлін, квітень 1791 р. Місія В.В.Капніста. Її
передісторія та історія // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики,
культури / Упоряд. М.Капраль, Г.Сварник, І.Скочиляс; переднє слово І.Вакарчука,
вступн. ст. І.Гирича. – Львів, 2007. – С.205-246.
9 Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // Slavic
Review. – 1963. – Vol.22, no.2. – P.249.
10 Колесник І.І. Українська історіографія XVIII – початок ХХ ст. – К., 2000. – С.187-
203.
11 Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного
Відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст.). – Харків, 1996. – С.62-127.
Олексій Ясь210
ступенем інтенсивності, розгорталися українознавчі розшуки і в межах
Новгород-Сіверського намісництва.
Місцеві діячі активно збирали старожитності і документи до
історії, етнографії, господарства і статистики України -Гетьманщини, а
почасти намагалися оприлюднити нагромаджені матеріали. Частина з
них була використана в роботі Якова Марковича «Записки о
Малороссии, ее жителях и произведениях» (СПб., 1798), низці праць
Григорія Полетики – «Записка, как Малая Россия во время владения
польского разделена была и о образе ее управления», «Запись, что
Малая Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России»
та «Историческое известие, на каком основании Малая Россия была
под Республикой польскою и на каких договорах поддалась
Российскому государству без нарушения прав и вольностей» 12,
«Особом или топографическом описании города губернского
Новгорода-Северского», укладеним Андрієм Пригарою (1786 -1787)
та низки ін.
Більше того, вважають, що місцеві інтелектуали постачали
матеріали для праць Н.-Г.Леклерка, Ж.-Б.Шерера та інших іноземних і
російських авторів.
Отож, відбувається поступова трансформація антикварної
практики, яка набуває ознак зовнішньої рефлективності, скерованості
на ззовні (видавничі проекти, топографічні описи, широкі
інтелектуальні контакти, різноманітні експерименти на ниві
літератури, мовознавства, етнографії, музики, мистецтва, зорієнтовані
на ширше читацьке коло та ін.).
Згадаємо, приміром, «Вергилиевых пастухов…» Опанаса
Лобисевича, «Грамматику малороссийского наречия» Олексія
Павловського, музичні твори Андрія Рачинського, словник
«Изъяснение малороссийских речений в предшедших листах» (1793 )
Федора Туманського тощо.
Та найяскравіше зовнішня рефлективність виявилася у спробах
представити власні візії української минувшини, зокрема у
славнозвісній «Истории русов», імовірного автора якого досить часто
пов’язують саме з новгород-сіверським культурним середовищем 13.
У стильовому плані тодішнє українське історіописання містило
строкате, іноді еклектичне сполучення барокових, провіденціальних,
12 Києво-Могилянська академія в іменах XVII -XVIII ст.: Енциклопедичне видання /
Відп. ред. В.С.Брюховецький; наук. ред., упоряд. З.І.Хижняк. – К., 2001. – С.432.
13 Оглоблін О. До питання про автора «Истории русов» / Вступ. ст. В.А.Смолія,
О.І.Путро, І.В.Верби; упор. І.В.Верби, О.І.Путро; ком. І.В.Верби, А.М.Федірко. – К.,
1998. – С.137-138.
Романтизм і український гранд -наратив 211
просвітницьких та преромантичних складових. Недаремно початки
преромантизму деякі дослідники знаходять с аме в «Истории русов»14.
Проте преромантичні компоненти простежуються не тільки в
героїко-патріотичних, почасти ностальгійно -сентиментальних
настроях, а і в спробах опозиційного представлення славетного
минулого та нових часів. Ця темпоральна репрезентація досить часто
подається в імпліцитному вигляді, наприклад у прихованій опозиції
«золотої» чи «героїчної» доби козаччини до тодішньої сучасності.
Зрештою, побутування такого чи схожого протиставлення різних
історичних епох, свідчить про суттєві зрушення в ц арині групової
свідомості тодішніх інтелектуалів, передусім про первісні
усвідомлення конфлікту традиційного і модерного на українських
обширах.
Мабуть, не варто надмірно переоцінювати рівня
відрефлектованості тогочасних уявлень місцевих антикварів, ал е саме
вони створювали підґрунтя для постання майбутніх наративів ХІХ ст.,
виконаних за взірцями модерної концептуалізації з обґрунтуванням
національно-культурних претензій.
У цьому сенсі преромантизм відігравав роль своєрідної предтечі
модерного романтизму, зокрема виступав як один із організуючих
інтелектуальних ферментів у складних і суперечливих процесах, які
розгорталися в царині українського історіописання. Вочевидь
початки преромантизму були самобутніми інтелектуальними
симптомами, які вказували на змагання традиційного й модерного, що
розгорнулося на українських теренах наприкінці XVIII ст.
У перші десятиліття ХІХ ст. учений, який студіював історію
Малоросії, належав до суспільства перехідної доби як у
соціокультурному, так і в інтелектуал ьному плані. В цей час фактично
відбувалася зміна культурної та суспільної формації підросійської
України.
Українські землі поступово трансформувалися в західні імперські
провінції Росії – малоросійські губернії. Значна частина нащадків
козацької старшини та шляхти успішно інтегрувалася до станової
ієрархії імперії Романових як малоросійське дворянство.
Чимало з українських панів зробило успішну кар’єру на
державній службі, хоч і залишалися носіями місцевого,
територіального патріотизму з ностальгі йними та культурницькими
мотивами. Відтак тогочасний історик був, принаймні свідком, а
певною мірою й учасником тих кардинальних інституціональних,
соціальних та інтелектуальних змін
14 Скринник М. Ідейне підґрунтя українського романтизму // ЗНТШ. – Львів, 1991. –
Т.222. – С.213.
Олексій Ясь212
Водночас побутували автономістські традиції України -
Гетьманщини, які циркулювали в осередках старої культури –
панських маєтках. Саме в цьому соціокультурному середовищі
здійснювалася велика робота зі збирання та нагромадження історичної
спадщини, в якій ще протягом першої третини ХІХ ст. важливу роль
відігравали історики-антиквари.
Втім, виникають і нові університетські центри, секуляризованої
від схоластичних догматів науки та культури «німецького типу» – в
Харкові, а пізніше в Києві та інших містах 15.
Тоді ж відбувається і процес входження української аристократії
до російського імперського інтелектуального та культурного
простору.
Наразі циркулюють і західні інтелектуальні впливи, зокрема
романтизму. Вони проникають, як за російським посередництвом, так
і безпосередньо завдяки знайомству з європейським життям,
літературою, культурою, мистецтвом тощо.
Таке ознайомлення відбувається на тлі зростаючого зацікавлення
Україною з боку західноєвропейської просвітницької історіографії (Й. -
Г.Гердер, Й.-Х. фон Енґель, К.Гаммердерфер, Ж. -Б.Шерер та ін.)16 та
суспільно-політичної думки. Наприклад, пригадаємо знамените
пророцтво Й.-Г.Гердера, що Україна стане новою Грецією 17.
Цей інтерес продукувався загальним контекстом тотальних
геополітичних зрушень, що сталися в політичному устрої Східної та
Центральної Європи другої пол овини XVIII ст., пов’язаних з
піднесенням могутності Росії та зникненням ряду державних утворень
(Криму, Польщі та ін.).
15 Пріцак О. Гарвардський Центр українських студій і Школа Грушевського // Пріцак
О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої
культурної політики (1967-1973). – Кембридж–Нью-Йорк, 1973. – С.93-94.
16 Див., приміром: Krupnyckyi B. Johann Christian von Engel und Geschichte der
Ukraine // Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. –
Berlin, 1931. – Bd.3. – S.75-110; Його ж. Німеччина й Україна в XVIII стол. (Міллєр,
Шлєцер, Енгель, Гаммердорфер, Вагнер, Шпітлєр) // Україна (Париж). – 1953. – №
10. – C.843-849; Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland: Neun Jahrhunderte
Deutsch-Ukrainischen Beziehungen. – München, 1994. – S.68-79; Ивонин Ю.Е. Немецкая
историография позднего Просвещения о запорожском казачестве // Зарубежная
историография истории запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – С.12-21;
Бойко А.В. Обзор французской историографии запорожского казачества XVIII
столетия // Там же. – С.36-41; Давлетов О.Р. З творчої спадщини Дмитра Дорошенка
«Й.Х.Енгель як історик України та козаччини» // Південна Україна XVIII-XIX ст.:
Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького
державного ун-ту. – Запоріжжя, 1996. – Вип.2. – С.150-155; та ін.
17 Гердер Й.-Г. Із праці «Мій подорожній журнал» // Мислителі німецького
Романтизму / Упоряд. Л.Рудницький, О.Фешовець. – Ів.-Франківськ, 2003. – С.39.
Романтизм і український гранд -наратив 213
Хто ж був, власне істориком України у перші десятиліття ХІХ
ст.? Чиновник чи службовець -архівіст з досить прагматичним
ставленням до минувшини, малоросійський поміщик -антиквар, який
сполучав літературно-естетичні й етнографічні захоплення з
ностальгійно-патріотичними мотивами, університетський професор
або гімназійний викладач з орієнтацією на культурні й інтелектуальні
новації західноєвропейської думки тощо.
Перехідний стан підросійської України творив мішанину типів
учених зі строкатим розмаїттям дослідницьких практик (антикварної,
початків архівної та етнографічної, літературної, мовознавчої), які
своєрідним чином поєднували архаїчні і модерні елементи.
Це змагання і водночас сполучення різноманітних
інтелектуальних складових відбувалося, переважно на культурних
теренах російської історіографії, хоч і не було позбавлене польських,
німецьких та інших впливів.
Отож, конкуренція тради ційних і модерних вартостей,
дослідницьких практик та мотивів, складні обставини інтелектуальної
діяльності вимагали від тогочасного автора не стільки рішучого
вибору певної альтернативи, скільки їхнього узгодження,
співіснування в суперечливій систе мі внутрішніх цінностей та
лояльностей. Відтак конфлікт традиційного і модерного дедалі більше
переноситься у культурну площину, набуває нових ознак, зазнає
істотної мімікрії.
Наприклад, він побутує у вигляді полеміки «південців» та
«північан», витоки якої сягають щонайменше середини XVIII ст., хоч
походження її назви, зазвичай пов’язують з відомою розвідкою Юрія
Гуци-Венеліна18
Та найголовніші зрушення відбуваються у груповій свідомості
українських інтелектуалів. Перші десятиліття ХІХ ст. минають під
знаком усвідомлення специфічної ролі наративу як новітнього способу
організації культурного простору Модерну в середовищі
малоросійської аристократії.
У цей час споглядаємо кілька спроб підготувати й опублікувати
перші «синтетичні» версії малоросійської іст орії, з яких видані були
лише окремі уривки (М.Берлинський 19, О.Мартос20).
18 Венелин Ю. О споре между южанами и се верянами насчет их россизма // Чтения в
императорском Обществе истории и древностей российских при Московском
университете. – М., 1847. – Кн. 4. – С.1–16.
19 Берлинский М. Несколько глав из сочинения Максима Берлинского «Историческое
обозрение Малороссии и города Киева» [главы 52 -60] // Молодик на 1844 год. –
СПб., 1844. – С.163-196.
20 Мартос А. Отрывок из истории Малороссии. Т.3. Гл.5. 1652 –1653 // Северный
архив. – 1823. – № 6. – С.461–479; Его же. Отрывок из Истории Малороссии. Т. 3. Гл.
Олексій Ясь214
Зауважимо, що єдина з цих студій, опублікована в повному обсязі
– «История Малой России» Д.Бантиша -Каменського спершу виникла
як проект, замовлений згори за ініціативи та сприяння
малоросійського військового генерал -губернатора, князя Миколи
Рєпніна-Волконського21. Д.Дорошенко слушно наголосив на
колективному характері цієї праці (особливо першого видання 1822 р.),
котра «була задумана й виконана при спільній участи цілого ряду
осіб»22.
Імовірно, такі устремління місцевої аристократії певною мірою
стимулювала поява перших восьми томів «Истории государства
Российского» (1816-1817) Миколи Карамзіна.
Зрештою, «История Малой России» фактично була написана
спеціально запрошеним історик ом-фахівцем, який не належав
безпосередньо до середовища місцевого дворянства. Саме в цьому
контексті варто тлумачити думку Д.Дорошенка про Д.Бантиша -
Каменського як першого історика України в новочасному розумінні 23.
Водночас є достатні підстави (ініціатив а та фактично «соціальне
замовлення» праці малоросійським військовим губернатором,
допомога авторові у доборі джерел, широке коло знайомств і почасти
вплив середовища місцевого дворянства та ін.) розглядати зазначений
проект як своєрідну, хоч і паліативну спробу культурницької
легітимації української минувшини у межах великого російського
наративу.
Прикметною, у цьому сенсі є заувага Олекси Мартоса в його
рецензії 1823 р. на студію Д.Бантиша -Каменського. Зокрема, рецензент
визнавав не стільки її солідну джерельну основу, скільки обстоював
думку, що вона «ще не складає всієї будови» української історії 24.
13. 1653 и 1654 годы; Т. 3. Гл. 14. 1654 год // Сын Отечества. – 1823. – Част. 84, № 12.
– С. 214–223; № 13. – С. 243–252.
21 Див., наприклад: Павловский И.Ф. Заботы кн. Н.Г.Репнина о составлении истории
Малороссии // Павловский И.Ф. К истории Малороссии во время генера л-
губернаторства кн. Н.Г.Репнина (Очерки, материалы и переписка). По архивным
данным. – Полтава, 1905. – С.9-15.
22 Дорошенко Д. Дмитро М.Бантиш-Каменський і його «История Малой России» /
Публікація В.Андрєєва // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К.,
2006. – Вип.2, ч.2: (appendix). – С.16.
23 Його ж. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Зб. : У 2 т. – Варшава,
1938. – Т.1. – С.7.
24 [Мартос А.] Рец. на кн.: Бантыш -Каменский Д.Н. История Малой России. – М.,
1822. – Ч.1-4. // Сын Отечества. – 1823. – Част.83, № 3. – Отд.3: Современная русская
библиография. – С.134.
Романтизм і український гранд -наратив 215
Невипадково Д.Бантиш-Каменський досить болісно відреагував на цю
рецензію25.
На перший погляд, закиди О.Мартоса видаються звичайною
реакцією невдачливого конкурента, який змагався з Д.Бантишем -
Каменським за право стати першим «малоросійським історіографом».
Адже постать автора «Истории Малой России» постійно заступала
йому шлях до публікації власної праці 26.
Однак, в загальному руслі тогочасної ситуації , що склалася на
ниві українського історіописання, подиву гідна рішучість О.Мартоса
представити власну версію минувшини добре вписується в групові
інтенції місцевих інтелектуалів перших десятиліть ХІХ ст. Приміром,
свої наміри підготувати студію з історії Малоросії ще 1831 р.
задекларував і М.Маркевич 27.
Здавалося, ці устремління призведуть до появи низки або,
принаймні кількох великих «синтетичних» творів з української історії
впродовж першої половини ХІХ ст. Тим більше, що культурні запити
та претензії вищих станів Малоросії визначили загальний вектор цього
руху, а інтелектуальне підґрунтя просвітницького історіописання
продукувало чимало взірців для конструювання великих наративів.
Відзначимо, наприклад, відому працю Й. -Х.Енгеля «Geschichte
der Ukraine und der ukrainischen Cosacken» (Halle, 1796), що слугувала
фаховим орієнтиром для О.Мартоса.
Втім, цього так і не сталося! «Синтези» української історії
залишилися у вигляді проектів, незавершених чи неопублікованих
рукописів тощо.
Тільки запізніла п’ятитомна «История Малороссии» (два томи
текстів + три томи матеріалів, додатків та покажчик) М.Маркевича, яка
в інтелектуальному сенсі була перехідною студією між
пізньопросвітницьким раціоналізмом та романтизмом 28, нагадувала
про потужну хвилю устремлінь пер ших десятиліть ХІХ ст. Проте на
час своєї появи (1842-1843) вона вже була застарілою працею і не
задовольняла ані модерні вимоги історіописання, ані культурні
потреби українства, хоч і користувалася значною популярністю серед
малоросійського панства 29.
25 Бантыш-Каменский Д. Письмо к издателю (8/II.1823, Москва) // Сын Отечества. –
1823. – Част.83, № 7. – Отд.2: Критика. – С.313–321.
26 Кравченко В.В. Вказ. праця. – С.110-115.
27 Маркевич Н. Предисловие // Украинские мелодии. – М., 1831. – С.XXVII–XXVIII.
28 Ясь О. Раціоналізм versus романтизм: М.Маркевич як перехідний тип історика //
Історичний журнал. – 2007. – № 5. – С.62-73.
29 Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т.8, ч.2: Початки
Хмельниччини (1638-1648). – С.214.
Олексій Ясь216
Що ж стало тим нездоланим бар’єром для тогочасних устремлінь
українських інтелектуалів? Чому так і не з’явилися інші визначні
малоросійські наративи 20-40-х років ХІХ ст.?
Існуючі відповіді та тлумачення (домінація російського
культурного простору, цензур ні обмеження, недостатній фаховий
рівень малоросійських авторів, зростання компонентів імперської
лояльності в самосвідомості місцевої аристократії, зміна її
етнокультурної орієнтації) 30 задовольняють лише почасти.
Менш помітні, але більш суттєві причини, на нашу думку, варто
шукати в трансформації засадних вимірів російського культурного
поля, які пов’язані зі становленням нового публічного простору
модерної доби.
Останній з’явився спершу як доповнення до офіційних форм
громадського життя. Відтак постают ь знамениті літературні салони,
студентські гуртки, групи поетів, митців, критиків та інших
дописувачів до відомих журналів, зокрема малоросійські земляцтва
великих російських, особливо столичних міст. Саме вони формують
неповторні осередки романтизму.
Водночас виникають і нові інституціональні структури – наукові
товариства й асоціації, які суттєво розширюють можливості
академічної комунікації.
Схожі процеси, хоч і з певним запізненням та місцевою
специфікою, розгорталися і на теренах підросійської У країни, зокрема
в Харкові та Києві.
З часом ці модерні осередки публічності поступово набувають
дедалі більшої ваги, зокрема певною мірою впливають навіть і на
урядову сферу. Завдяки їхній появі ширяться неформальні, часто -густо
непов’язані безпосередньо зі службовою, урядовою або викладацькою
діяльністю, культурні і дослідницькі практики 31.
Отож, панські маєтки та місцеві установи, в яких ще жевріли
старі автономістські традиції, поступово відходять на другі й треті
ролі в культурному житті. О.Пріцак навіть афористично відзначає, що
М.Рєпнін-Волконський та його оточення репрезентували «останній
осередок української автономістичної думки старого типу» 32.
Тож автори з традиційною культурною й інтелектуальною
орієнтацією поступово опиняються на маргінесі тодішнього життя.
30 Див., приміром: Савченко Ф. Нові відомості про неопубліковану історію України
Олекси Матроса // За сто літ: Матеріяли з громадського й літературного життя
України ХІХ і початків ХХ століття. – Харків-Київ, 1930. – Кн.6 – С.7-14.
31 Аронсон М., Рейсер С. Литературные кружки и салоны / Ред. и предисл.
Б.М.Эйхенбаума. – Л., 1929. – 311 с.
32 Пріцак О. Шевченко-пророк. – К., 1993. – С.27.
Романтизм і український гранд -наратив 217
Натомість з’являються інтелектуали нової генерації, які швидко
входять до неформального, «салонно -літературного» простору, а
інколи навіть віддають перевагу новітнім можливостям перед
звичайною кар’єрою імперського чиновника чи уніве рситетського
професора.
Серед них найяскравішою є постать професора -природника,
пізніше вченого-словесника та першого ректора університету Св.
Володимира, а, згодом, приватного вченого -відлюдника на
Михайловій горі – М.Максимовича.
Імовірно, саме в цьому напрямі слід шукати причини
нереалізованих «наративних експериментів» у тодішньому
українському історіописанні.
З романтичними інтерпретаціями до історичної науки ввійшов
масовий, колективний герой – народ / нація з множинністю,
ірраціональністю і містичністю способів дії та неосяжним розмаїттям
форм її виявів. З його появою єдиний, всеохоплюючий і логічно
впорядкований космос минулого, представлений у раціонально -
просвітницькому світобаченні, воднораз поступився місцем
романтичному хаосу з безліччю епізодів і фрагментів.
Романтичні віяння спричинилися і до нового погляду на
Малоросію та її минувшину, принаймні, частини нової генерації
російських інтелектуалів.
Приміром, Микола Полєвой з неприхованим подивом у великій
рецензійній статті на друге в идання «Истории Малой России»
Д.Бантиша-Каменського (1830) фактично був змушений констатувати,
що українська минувшини це – не-руська, а чужа історія. Зокрема,
рецензент звернув увагу на протиставлення козаки / москалі, яке
побутувало в Малоросії 33.
Причому його думки про відчуження росіян від «туземців»
(малоросіян), зокрема протиставлення москалів та козаків, настільки
зачепили й образили М.Маркевича, що він навіть написав окрему
розвідку «О Малороссии и об Украине», в якій опонував М.Полєвому.
Ця стаття мала ввійти до майбутньої книги М.Маркевича «О
Малороссии», яка так і не була опублікована 34.
Цікаве міркування висловив на початку 1840 -х років і Андрій
Краєвський, відомий як видавець «Отечественных записок». Зокрема,
він обстоював думку, що Європі ще доведеться відкрити
33 Н.П. [Полевой Н.] Малороссия. Ее об итатели и история. Рец. на кн.: Бантыш -
Каменский Д.Н. История Малой России. – М., 1830. – Ч.1-3. // Московский телеграф.
– 1830. – №.17. – С.77.
34 Маркевич Н.А. О Малороссии и об Украине // Інститут рукопису Національної
бібліотеки України ім. В.І.Вернад ського (далі – ІР НБУВ), ф.14, спр.4978, арк.1 -9.
Олексій Ясь218
малоросійську історію, позаяк без неї неможливо збагнути
слов’янський дух35.
Цей ряд оцінок можемо суттєво продовжити. Вочевидь вони
свідчать про досить складну рецепцію української / малоросійської
проблематики з російського боку, яка, на превеликий жаль, і до
сьогодні залишається непроаналізованою.
Та найголовніше, ці уявлення російських інтелектуалів
опосередковано вказують на зміну соціокультурних обставин у 1830 -
1840-х роках, які справили помітний вплив на українське
історіописання. Адже поширення романтизму на українських землях в
імперії Романових несподівано поєдналося як з елементами «нової
публічності», так і кон’юнктурними урядовими настановами.
Йдеться про офіційну політику у культурно -освітній сфері щодо
Південно-Західного краю у 1830-1840-х роках. На той час в державних
колах соціогуманітарні дисципліни, передусім російська словесність,
розглядалися як засіб для насадження універсальної
загальноімперської комунікації та русифікації в регіоні, в якому
впливовими залишалися польські освітні і культурні практики 36.
З огляду на це романтичні інтенції українських науковців 30 -40-х
років ХІХ ст. досить несподівано сполучилися з тогочасними
міністерськими розпорядженнями щодо вивчення місцевих
старожитностей в антипольському чи допольському сенсі для установ і
навчальних закладів Південно -Західного краю, які поширилися після
Польського повстання 1830-1831 рр.37
«Збити польські домагання, як безпідставні, вияснення того
старого основного шару українського, це було завд анням наукових
чергових дослідів, поставлених з гори офіційно місцевим вченим», –
підкреслює О.Грушевський 38. Це створювало можливості для багатьох
учених-гуманітаріїв проводити академічні студії, спрямовані на
вивчення народного / національного духу, й одн очасно зберігати
лояльність до імперської влади.
Проте, вже в 40-і роки ХІХ ст. ситуація помітно змінюється,
особливо з погромом кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Відтоді
малоросійська минувшина розглядається російською бюрократією як
35 Данилів В. До історії української етнографії (Риси літературної діяльності
М.А.Максимовича, А.Л.Метлинського та П.А.Лукашевича) // Записки Українського
наукового товариства в Києві. – К., 1909. – Кн.4. – С.46.
36 Біленький С. Російська словесність в університеті Св. Володимира: між наукою і
політикою // Пам’ять століть. – 1999. - № 4. – С.96.
37 Максимович М. Письма о Киеве и Воспоминания о Тавриде. – СПб., 1871. – С.39,
86.
38 Грушевський О. З київської історіографії 1840-х рр. // ІР НБУВ, ф.10, спр.17182,
арк.7.
Романтизм і український гранд -наратив 219
неблагонадійна царина наукових дослідів та культурних практик, яка
містить потенційні, а іноді й реальні загрози для ідеологічних засад
імперії.
Варто підкреслити, що загальноімперська спрямованість
російського гранд-наративу істотно звужувала можливості для
введення українських сюжетів.
Утім, у столичних літературних салонах і гуртках 1820 -х – 1840-
х років існувала своєрідна, щоправда дещо поверхова мода щодо
малоросійської тематики, особливо щодо етнографічної і фольклорної
тематики. Відтак ідея «синтетичних» праць поступається думці про
фрагментарне, мозаїчне представлення української минувшини. Адже
вона не тільки відповідала самому духу романтичних уявлень, а й
почасти задовольняла соціокультурні вимоги освіченої публіки,
більше того дозволяла гнучко пристосуват ися до канону великого
російського наративу.
Недаремно у другій половині 1820 -1840-х роках українське
романтичне історіописання репрезентоване значною кількістю дрібних
розвідок, заміток, рецензій, бібліографічних нотаток, публікацій
окремих етнографічних та фольклористичних матеріалів тощо.
Згадаємо, приміром, історичні праці М.Максимовича, зокрема,
його славнозвісні «Листи». Вони репрезентують елементи рецензійної
статті, есе, публіцистичної замітки, автобіографічних і мемуарних
згадок, приватного епістолярію, які часто-густо об’єднанні
мікроісторичним сюжетом.
Ця констатація нав’язує певні аналогії з німецькою романтикою,
зокрема з відомими «Фрагментами» Новаліса чи «Атенейськими
фрагментами» Фрідріха Шлегеля тощо.
Наведене порівняння не є відповід ним щодо форми праць, у
випадку німецьких романтиків представлених, іноді у вигляді низки
афористичних висловлювань чи дрібних заміток -есе.
Проте таке співставлення є достатньо адекватним стосовно
функціонального призначення. Адже фрагмент є незавершени м,
синкретичним і водночас аморфним за своєю жанровою природою. Він
інспірує уяву читача, надає викладу динамічності та діалогічності,
зрештою продукує багатоголосся і різні смислові шари.
Більше того, фрагмент прагне до цілісності, або точніше до її
конструювання. Водночас він виступає як інородне включення в
російський гранд-наратив і потенційно містить у собі приховану
програму для його руйнації 39.
39 Див. докладніше: Ясь О. Фрагмент як форма мислення: романтичний світ Михайла
Максимовича // Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії Укра їни: Наук. зб.
Олексій Ясь220
Так чи інакше у 1820-1840-х роках проект «винайдення Україн и»
та його легітимації, якщо послугуватися термінологією модерністів чи
конструктивістів, було запущено, принаймні розпочався процес його
переходу із латентної фази до спроб окреслити культурний простір
Малоросії в ретроспективному сенсі.
Перехід від дрібних фрагментів та сюжетів до створення досить
великої зв’язаної оповіді відбувався досить швидко. Зокрема, вже в
1840-і роки ряд відомих кирило -мефодіївських братчиків
(М.Костомаров, П.Куліш) мали солідні авторські проекти з написання
української історії різного ступеня готовності. Вочевидь погром 1847
р. віддалив ці метаморфози в українському історіописанні на 10 -15
років.
Однак, уже в другій половині ХІХ ст. спостерігаємо тріумфальне
поширення монографій М.Костомарова, праць П.Куліша в російському
інтелектуальному просторі, зокрема в С. -Петербурзі.
Достатньо лише назвати багатотомні видання та перевидання
праць М.Костомарова у Російській імперії і за її межами у другій
половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «Исторические монографии и
исследования» (Видання Д.Кожанчикова. СПб., 1863 -1872. Т.1-12),
«Исторические монографии и исследования» (Друге видання
Д.Кожанчикова, продовжене М.Вольфом, а пізніше –
М.Стасюлевичем. М.-СПб., 1872-1889. Т.1-20), «Історичні монографії»
(За ред. О.Барвінського; серія «Рус ька історична бібліотека» [Т. 2, 9 -
18]. Львів-Тернопіль, 1886-1895. Т.1-11), «Собрание сочинений.
Исторические монографии и исследования» (Видання «Общества для
пособия нуждающимся литераторам и ученым» («Литературного
фонда»). СПб., 1903-1905. Кн.1-8, т.1-21) та ін.
За свідченням російського історика літератури Петра Полєвого
(до речі сина вищезгаданого М.Полєвого) монографію
М.Костомарова про Б.Хмельницького «читали із захопленням навіть і
такі люди, які ніколи у своєму житті не розгорнули жодної кн иги з
російської історії та про нашу історичну минувшину мали
найтуманіше поняття»40.
Це поширення праць з української історії в другій половині ХІХ
ст. разюче контрастує ще з ситуацією початку 1850 -х років, коли, за
свідченням Володимира Антоновича, « джерела українофільства» ледь -
ледь нараховували десяток позицій 41.
на пошану доктора історичних наук , професора Валерія Степанкова / Відп. ред.
В.А.Смолій. – К., 2007. – С.477-516.
40 Полевой П.Н. Историк-идеалист // Исторический вестник. – 1891. – № 2. – С.508.
41 Автобіографічні записки Володимира Антоновича // Літературно -науковий
вістник. – 1908. – Т.43, кн.9. – С.406-407.
Романтизм і український гранд -наратив 221
Зауважимо, що дивовижна популярність М.Костомарова у колах
тодішньої освіченої громадськості стає зрозумілою, якщо взяти до
уваги зміну культурних і інтелектуальних орієнтирів російського
суспільства в контексті модернізації 1860 -70-х років.
Епоха «блискучих» столичних салонів і знаних літературних
гуртків добігала свого кінця. Натомість поставала різноманітна
пореформена інтелігенція, яка прагнула конструювати нове
середовище публічного і громадського буття, хоч і в умовах
паліативної та запізнілої модернізації імперії Романових.
Невипадково публічність М.Костомарова як ученого виразно
виявилася в його відкритих лекціях, різноманітних громадських акціях,
зрештою у відомих «вівторках», ко ли на його квартирі збиралися
столичні інтелектуали, митці, письменники, а іноді й звичайні люди,
вихідці з Малоросії тощо 42. Водночас давалася взнаки загальна
орієнтація автора на велику читацьку аудиторію. Адже М.Костомаров
як історик-художник намагався передати, донести зразки
сконструйованої суб’єктивності минулого широкому загалу.
Строкатість і розмаїття соціо - та етнокультурних умов імперських
окраїн, що сполучалися з досить своєрідною, часто -густо вибірковою
модернізацією Росії витворювали непов торне підґрунтя для
висунення історичних візій. Відтак романтизм, який у
західноєвропейських країнах ще в 1830 -1840-х роках поступився
місцем новітнім напрямам 43, зокрема позитивізму, ще тривалий час
залишався вельми популярним у культурних і дослідницьк их
практиках істориків на східноєвропейських теренах.
Приміром, з романтичною історіографією, пов’язане поширення
монографічних студій як жанру і виду досліджень в українському
історіописанні другої половини ХІХ ст. 44 Натомість переважна
більшість науковців (від Ш.-В.Ланглуа та Ш.Сеньобоса 45 до
Р.Дж.Коллінгвуда46) цю роль в європейській історіографії традиційно
відводять позитивізму.
42 Смолій В.А., Пінчук Ю.А., Ясь О.В. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості:
Енцикл. довід. / Вступ. ст. і заг. ред. В.А.Смолія. – К.,2005. – С.82-83.
43 Див., наприклад: Петров М. Новейшая национальная историография в Германии,
Англии и Франции: Сравнительный историко -библиографический обзор. – Харьков,
1861. – 309 с.
44 Біднов В. Що читати по історії України (коротенька історіографія України). З
викладів на учительських курсах українознавства. – Катеринослав, 1920. – С.7.
45 Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории / Пер. с фр.
А.Серебряковой. – СПб., 1899. – С.240-242.
46 Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю.А.Асеева; авт. ст.
М.А.Киссель. – М., 1980. – С.123.
Олексій Ясь222
Зрештою, слід звернути увагу і на способи організації матеріалу,
представлені в працях істориків -романтиків. Зокрема, М.Кост омаров
визначав свою творчу манеру як «складання» монографій з джерел 47,
з мозаїки різних відомостей, окремих картин, що знову розпадаються
на безліч фрагментів.
Так, крок за кроком фрагмент перетворюється на певну локальну
цілісність, яка ще не подає загальну візію української історії, але
дедалі більше тяжіє до такої універсальної конструкції.
Причому якщо подивитися на історичні студії М.Костомарова в
світлі творення українського гранд -наративу, то побачимо всі
необхідні технологічні складові.
Передусім, незважаючи на поміркованість українофільства
М.Костомарова ідея роздвоєності Русі в його творчості досягає
своєрідного апогею.
Зазначимо, що мимовільну констатацію психологічної та
історичної самобутності українського народу знаходимо вже в
робочих нотатках М.Максимовича, яка ледве не перетворюється в
апологію чужорідності України щодо Великоросії. Відтак він впритул
наближається до думки про цілісність і відмінність українського
історичного буття щодо російської минувшини 48.
Проте М.Максимович не генералізує свої спостереження до лінії
вододілу, за якою постають формули «дві народності» (М.Костомаров)
чи «три національні типи» (В.Антонович). Тому дві частини Руського
світу з різною історичною долею все ж таки в його працях
сполучаються в образі святої Русі, яка є основою їхньої внутрішньої
єдності. Її творить метафізичний Руський дух.
Натомість у студії М.Костомарова «Две русские народности»
(1861) протиставлення малорусів та великорусів представлено не
тільки в сенсі громадського укладу т а народної психології, а й
історичного побутування. Відтак Д.Дорошенко назвав цю працю
«євангелієм українського націоналізму» 49.
Варто наголосити, що ідея роздвоєності «двох народностей»
постійно конфліктує з федералістськими ідеалами М.Костомарова.
Отож, ученому в останні роки житті довелося суттєво
переглянути свої федералістські погляди. Зокрема, в рецензії 1882 р. на
монографію харківського історика Петра Буцинського він дійшов
47 Костомаров Н. Руина. Историческая монография из истории Малороссии, 1663 -
1687 // Вестник Европы. – 1879. – № 4. – С.610.
48 Максимович М. Психологическое воззрение. Историческая жизнь [автограф, робочі
записи 1830-40-х про психологічні відмінності та історичне побутування росіян і
українців] // ІР НБУВ, ф.32, спр.393, арк.1 -12.
49 Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії / Упорядк. та вступн . ст.
Ю.Пінчука, Л.Гриневич. – 3–е вид., репринт. – К., 1996. – С.100.
Романтизм і український гранд -наратив 223
висновку, що Б.Хмельницький прагнув дати своїй Україні повну
незалежність50. Відтак тексти М.Костомарова практично наблизилися
до межі, яка відділяла культурну й інтелектуальну легітимацію
українства у великому російському наративі від декларації про
політичну окремішність, принаймні в українській минувшині.
Зауважимо, що для М.Костомарова з огляду на його подвійну
лояльність щодо Малоросії / України та Росії / Російської імперії, яка,
зокрема, виявилася у думці про місію Б.Хмельницького з’єднати «дві
Русі», такий поворот до ідеї роздвоєності є показовим.
Якщо проаналізувати тексти М.Костомарова в термінах Жан -
Франсуа Ліотара51, то фактично знаходимо всі технологічні складові
необхідні для реалізації легітимаційної функції великого наративу:
відправника – українських інтелектуалів -романтиків, колективного
героя – український народ та його призначення й адресат –
українофільську інтелігенцію.
Можемо, звичайно дискутувати щодо ступеня відрефлектованості
поглядів М.Костомарова. Однак, очевидно, що його тексти не тільки
впритул підвели українське історіописання до створення велико го
наративу, а практично стали одним із етапів цього творення, зокрема
відіграли роль своєрідного прологу до «Історії України -Руси»
М.Грушевського.
На цьому тлі досить суперечливо виглядає та бентежить
інтелектуальна еволюція іншого кирило -мефодіївця, приятеля
М.Костомарова Пантелеймона Куліша з його концепцією двоєдиної
Русі та великого Руського світу, що представлена відомою ідеєю
«возз’єднання» («воссоединения»).
У рукопису до неопублікованого авторського списку до другого
видання «Истории воссоеди нения Руси» (у 7 томах) П.Куліш навіть
подає спеціальну главу «Общий взгляд на воссоединение Руси», в якій
постулює провідні положення свого історіописання. «Незалежність та
велич «нової для Європи та Азії держави» ґрунтувалася на
єдиновладді, якого марно прагнули київські, литовські, польські князі
та королі, і котре довело свою життєву необхідність тріумфом над
республіканськими, так званими народоправними русько -литовсько-
польськими системами. Ці охоронно -політичні системи були
непридатними тоді, як для нашої руської, так і для литовсько -польської
цілості, які б не були наші ідеали відносно руського майбуття – і тому-
то політичний розрив того зв’язку, який Русь Південну одвічно з’єднав
50 Костомаров Н. Рец. на кн.: Буцинский П.Н. О Богдане Хмельницком. – Харьков,
1882 // Южный край (Харьков). – 1882, 28 дек. – № 693. – С.1-2.
51 Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Пер. с фр. Н.А. Шматко. – М., 1998. – 160
с.
Олексій Ясь224
з Руссю Північною привело їх шляхом життєвої необхідності до
возз’єднання (підкреслення П.Куліша. – Авт.). Ось головна думка
історії загальноруського життя. Вона слугує керівною ниткою в
лабіринті протилежних єдиновладдю устремлінь, на які, по -моєму,
варто дивитися як на вираз відцентрової сили в творенні Великого
Руського Світу під всепереможною дією доцентрової сили», – зазначає
автор52.
У російській суспільно-політичній думці інтелектуальний
поворот П.Куліша в середині 1870 -х років справив неабияке враження і
вважався незвичайним, принаймні за оцінками сучас ників53. Ще більш
гостро і болісно його оцінювали українські діячі, особливо недавні
соратники та прихильники історика 54.
На перший погляд ця дивовижна метаморфоза виглядає як «збій»
у легітимаційній програмі творення національного гранд -наративу та
«винайдення України». Відтак традиційні пояснення, які пропонувала
українська історіографія працюють, переважно на цю версію: польські
впливи55, служба у Варшаві 56, егоцентрична вдача 57, соціальне
походження58, засвоєння позитивізму59 і навіть химерне поєднання
романтизму з культурними конфліктами руссоїстського типу 60 тощо.
52 Кулиш П.А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2 -го, випр. і доп.
вид.]. – Т.1 // ІР НБУВ, ф.1, спр.28460, арк.10зв. -11.
53 Пыпин А.Н., Спасович В.Д . История славянских литератур: В 2 т. – СПб., 1879. –
Т.1. – С.375; Пыпин А.Н. История русской этнографии: В 4 т. – СПб., 1891. – Т.3:
Этнография малорусская. – С.189-190; Коялович М.О. История русского
самосознания по историческим памятникам и научным сочинения. – СПб., 1893. –
С.423.
54 Костомаров Н. О козаках. По поводу статьи Кулиша, напечатанной в 3 -й и 6-й
тетрадях Русского Архива (изд. 1877 г.). Историко -критический очерк // Русская
старина. – 1878. – Т. 21, № 3. – С.385–402; Его же. П.А.Кулиш и его последняя
литературная деятельность // Киевская старина. – 1883. - № 2. – С.221-234; та ін.
55 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – С. 106–107.
56 Кордуба М. Причинки до урядничої служби Куліша (Від губернського секретаря до
надворного радника) // ЗНТШ. – Львів, 1930. – Т. 100: Ювілейний збірник на пошану
акад. Кирила Студинського. – Ч. 2: Праці історичні. – С. 327–377.
57 Житецький І. Куліш і Костомаров (недруковане листуван ня 1860-70 рр.) // Україна.
– 1927. – Кн.1/2. – С.40.
58 Грушевський М. В тридцяті роковини Куліша. Соціяльно -традиційні підоснови
Кулішевої творчості // Україна. – 1927. – Кн.1/2. – С.10.
59 Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of
Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from t he Earliest
Times to 1914. – Edmonton, 1992. – P.191; Нахлік Є. Позитивізм у рецепції
Пантелеймона Куліша // Філософська і соціологічна думка. – 1994. – № 11/12. – С.
123–126, 133-134.
60 Нахлік Є. Просвітительські ідеї в художньо -історіософській концепції П.Куліша //
Радянське літературознавство. – 1989. - № 8. – С.37.
Романтизм і український гранд -наратив 225
Втім, вони зорієнтовані на досить однотипні пояснення, які не
виходять поза межі однієї площини.
Можливо, варто сформулювати питання інакше... Що як у
випадку з історичною візією П.Куліша ми маєм о справу не з
«програмним збоєм», а з іншим легітимаційним проектом «винайдення
України», який у певний момент (можемо це назвати точкою
біфуркації) стає самоцінним і розпочинає власне буття?
Це припущення почасти спирається на тривале інтелектуальне
життя українського романтизму впродовж ХІХ ст., почасти на
багатоманітність соціокультурних умов, які продукують різні суспільні
запити до інтелектуалів, зокрема істотно впливають на авторські
мотивації.
Чи не про таке розмаїття соціокультурних імпульсів згад ував
свого часу Віктор Петров (до речі один з найкращих дослідників
творчості П.Куліша), коли афористично порівнював їх з літаком,
паровим потягом, парою волів, що тягнуть селянський віз та людиною,
котра повільно простує стежкою історії? 61
Зауважимо, що випадок П.Куліша на загальному тлі українського
історіописання є не поодиноким казусом, особливо, коли взяти до
уваги неоромантизм першої третини ХХ ст., найяскравішим
репрезентантом якого був В.Липинський 62. Адже на неоромантичній
підкладці в умовах соціокультурної та інтелектуальної трансформації
тогочасного простору Модерну постало, щонайменше кілька
потенційних проектів «винайдення України»!
Пригадаємо, хоч би відомі «формули» В.Липинського (через
державу до нації) та С.Томашівського (через націю д о держави), які
передбачалося легітимізувати шляхом написання великих праць з
української історії.
Зокрема, у 1920-1921 рр. В.Липинський мав наміри підготувати
синтетичний огляд історії України з «державницької точки зору» 63.
Багатотомну візію української минувшини у вигляді Великої 12-ти
томної історії Галичини планував представити і С.Томашівський 64.
61 Бер В. [Петров В.П.] Проблема епохи / Підготовка тексту та ком. О.Яся // Молода
нація: Альманах. – 2002. – № 2. – С.74.
62 Ясь О.В. В.Липинський та неоромантизм (до 125 -річчя від дня народження) // Укр.
іст. журн. – 2007. – № 5. – С.75-95.
63 Олянчин Д. З моїх архівних дослідів в Німеччині від 1925 до 1938 р. // Наук.
записки УВУ: Іст.-філософ. ф-т. – Мюнхен,1965/1966. – № 8. – C.140 (додаток);
Лисяк-Рудницький I. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту //
Лисяк-Рудницький I. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф.Сисин; упоряд. Я.Грицак. –
К., 1994. – Т.2. – С.177.
64 Кревецький І. Стефан Томашівський як історик: І. Праці і пляни //
С.Томашівський: Історик, політик, публіцист. – Львів, [1931]. – C.14.
Олексій Ясь226
Причому означені «формули» конструювання української історії
привертали увагу науковців тривалий час 65, а про їхнє поширення у
пам’ятні і буремні 1990-ті роки, мабуть, не варто і нагадувати.
Отож, попри нереалізованість зазначених проектів вони свідчать
про варіативність у творенні національного гранд -наративу та кидають
світло на різноманітні ролі романтизму в українському історіописанні.
З означеної перспективи романтичні складові побутують то у
вигляді своєрідного культурного ферменту, котрий трансформує
антикварну свідомість патріотів -автономістів (преромантизм кінця
XVIII ст.), то представлені як специфічна, фрагментарна форма
введення українських сюжетів до великого російського наративу 1820 -
1840-х років та первісне інтелектуальне підґрунтя модерністського
проекту «винайдення України». Врешті -решт, вони виступають як
своєрідний інтелектуальний транслятор різноманітних
соціокультурних імпульсів, я кі породжують різні варіації й
альтернативи у творенні національного гранд -наративу (пізній
романтизм 70-х – 80-х років ХІХ ст. та неоромантична хвиля на зламі
ХІХ-ХХ ст.).
Насамкінець, зауважимо, що інтелектуальні та культурні ролі
романтизму як стильового напряму чи напрямів конче потребують
новітнього переосмислення, а тексти українських істориків -романтиків
сучасного прочитання і потрактування.
65 Див., приміром: Крупницький Б. Проблеми сучасної української державности //
Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. – Мюнхен,
1955. – С.61-62; Problems of Terminology and Periodizatio n in the Teaching of Ukrainian
History: (Round Table Discussion at the Ukrainian Historical Conference, London,
Ontario, 31 May 1978) // Rethinking Ukrainian History / Ed. I.L.-Rudnytsky with
assistance of J.-P.Himka. – Edmonton, 1981. – P.235.
16
|