Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Котляр, М.Ф.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2011
Назва видання:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/58368
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті / М.Ф. Котляр // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 353-368. — Бібліогр.: 76 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-58368
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-583682014-03-23T03:01:51Z Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті Котляр, М.Ф. 2011 Article Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті / М.Ф. Котляр // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 353-368. — Бібліогр.: 76 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/58368 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
format	Article
author	Котляр, М.Ф.
spellingShingle	Котляр, М.Ф. Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet	Котляр, М.Ф.
author_sort	Котляр, М.Ф.
title	Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті
title_short	Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті
title_full	Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті
title_fullStr	Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті
title_full_unstemmed	Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті
title_sort	володимир мономах в історичній і поетичній пам'яті
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2011
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/58368
citation_txt	Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті / М.Ф. Котляр // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 353-368. — Бібліогр.: 76 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT kotlârmf volodimirmonomahvístoričníjípoetičníjpamâtí
first_indexed	2025-07-05T09:34:03Z
last_indexed	2025-07-05T09:34:03Z
_version_	1836799013999869952
fulltext	353 Микола Котляр* ВОЛОДИМИР МОНОМАХ В ІСТОРИЧНІЙ І ПОЕТИЧНІЙ ПАМ’ЯТІ Якщо Вам доведеться побу- вати в Оружейній палаті Москов- ського Кремля, то серед головних експонатів цього неповторного зібрання коштовностей, шедев- рів ювелірного мистецтва, доро- гоцінної зброї, розкішного одягу, вишуканих предметів побуту Ви побачите знамениту “шапку Мо- номаха:. Її візерунчастий золотий верх у формі півкулі виблискує перлами і дорогоцінним камін- ням, а опушка виготовлена з хутра сибірського соболя… (рис.1). То була державна корона Росії, якою з кінця ХV ст. вінчали на царство великих князів, а потім і всіх ро- сійських царів та імператорів аж до Миколи ІІ. На старовинних малюнках у “шапці” зображені Іван ІV Грозний і Борис Годунов. Та, на превеликий жаль, “шапка Мономаха” не має прямого відношення до героя цієї розповіді, великого князя київського Володимира Всеволодича Мономаха, котрий сидів на “золотому” київському престолі з 1113 по 1125 р. Як встановили фахівці, вона була виготовлена в кінці ХІІІ – на початку ХІV ст. десь на Сході, найвірогідніше, самаркандськими майстрами. Однак традиція, – народна, усна, й високовчена, книжна, – назавжди пов’язали ту “шапку” з ім’ям уславленого київського государя. Згідно легенди, що набула поширення за великого князя московського Іва- на ІІІ (1462–1505), Володимир одержав царські регалії, а серед них і шапку, від свого діда, візантійського імператора. Ним був Константин ІХ Мономах. Як пи- сав Б. О. Рибаков, Іван ІІІ, що полюбляв з політичних міркувань “ворошити лі- тописці”, не випадково звернувся до величної постаті Володимира Мономаха, що височіла, так само, як і фігура Івана, на межі двох епох1. Адже Володимир Всеволодич був останнім самодержцем Київської Русі. Незабаром після його cмерті настане доба удільної (феодальної) роздробленості, коли до того єдина * Котляр Микола Федорович – член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, головний спеціаліст Інституту історії України НАН України (Київ). 1 Рыбаков Б. А. Первые века русской истории. – Москва, 1964. – С.122. Рис.1. «Шапка Мономаха». Середньоазійська робота, кін. ХІІІ – ХІV ст. 354 Давньоруська монархія розділилиться на півтора десятки автономних земель і князівств, що управлялись федерацією найсильніших князів. Сама поява на світ Володимира була одним із наслідків останньої великої війни поміж Київською державою і Візантією. Під 1043 р. “Повість временних літ” сповіщає: “Посла Ярославъ сына свого Володимера на Грекы, и вда ему вои многы, а воеводьство поручи Вышате… И поиде Володимеръ в лодьях, и придоша в Дунай и поидоша к Цесарюграду. И бысть буря велика, и разби ко- рабли Руси, и княжь корабль разби вѣтеръ…”2 Згідно оповіді “Повісті”, воїнів Володимира Ярославича викинуло хвилями на берег. Їх повів на Русь воєвода Вишата, але вони потрапили в руки візантійців. Володимир же з купкою дру- жинників зумів розбити послані за ним грецькі кораблі й повернувся на Русь на своїх суднах. Лише через три роки, після підписання миру між сторонами, Вишату відпустили на Русь3. Великий князь київський Ярослав Володимирович у міжнародній політиці віддавав перевагу мирним засобам перед воєнними. Війна 1043 р. спалахнула з вини Візантії. Імператор Константин ІХ Мономах вирішив припинити виплату грошей Русі за додержання миру на північних рубежах імперії й підштовхнув її до війни. Візантійський історик ХІ ст. Іоанн Скіліца розповів про привід до війни. На константинопольському ринку спалахнула сварка між місцевими і руськими купцями, в якій було вбито знатного руса, у відповідь руське військо рушило на Царгород4. Проте бійка на торгу Константинополя не була випадко- вістю. Адже тоді ж були розграбовані з відома грецького уряду товари руських купців у столиці і склади руського монастиря на Афоні. Ярослав був змушений реагувати на ворожі дії імператора щодо його підданих5. Сучасна подіям ві- зантійська історіографія тенденційно тлумачить причини й самий хід війни 1073 р. Наприклад, Михаїл Пселл (1018 – бл. 1097 р.) твердить, що ніби коли у Візантії воцарився Константин Мономах, руси пішли на нього війною без жод- ного приводу, – мовляв, тому що вже давно готувались до війни з імперією6. Програвши війну грекам, Ярослав Володимирович повівся нетрадиційно, він не став, подібно до свого діда Ігоря, прагнути реваншу і негайно готуватись до нового походу на Константинополь. Іноземні джерела свідчать, що князь налагодив обмін посольствами з низкою європейських країн, мабуть, прагнучи збити коаліцію проти Візантії. З цього приводу В.Т.Пашуто зауважив: “Легше було розправитися з полоненими7, ніж ворогувати з Руссю, що в ці роки зміц- нила свої позиції в Східній Європі (союзами з Польщею, Угорщиною, Чехією), в Причорномор’ї і зав’язала дуже небезпечні для Візантії зносини з Германією і з Францією, і з Англією. Зближення Русі з печенігами ставило під загрозу не лише володіння Візантії в Північному Причорномор’ї, а й її дунайський 2 Повесть временных лет / Подг. текста, перев, статьи и коммент. Д.С.Лихачева. – 2-е изд. – Санкт-Петербург, 1999. – С.67. 3 Там же. 4 Ioannis Scylitzae. Synopsis Historiarum. – Fec.1. Thum. Berolini, Novi Eboraci, 1973. – Р.430. 5 Литаврин Г. Г. Пселл о причинах последнего похода руссоких на Константинополь в 1043 г. / Г. Г. Литаврин // Византийский временник. – Т.27. – 1967. – С.71–86. 6 Пселл М. Хронография / Пер., статья и примеч. Я.Н.Любарского. – Москва, 1978. – С.95. 7 Більшість руських полонених імператор наказав осліпити. 355 кордон”8. Намальована вченим картина вірно відбиває становище Русі й Ві- зантії у світі й пояснює, чому імператор незабаром по завершенні війни почав шукати шляхи до мирної угоди з північним сусідом. 1046 року (“по трехъ же лѣтѣхъ миру бывшю”9) була укладена мирна уго- да. Візантійська сторона компенсувала збитки руським купцям у Константи- нополі й руському монастиреві на Афоні. Угода була скріплена у проміжку часу між 1046 і 1052 рр. династичним шлюбом сина Ярослава Всеволода з донькою Константина Мономаха (можливо, її звали Марією)10. При тому, що 1046 р. було підписано русько-візантійський мирний дого- вір, тим не менше, київський государ вирішив найбільш дійовим на ті часи способом продемонструвати світові своє прагнення відстоювати незалежність своєї країни в політичній і церковній сферах (адже вони були тісно сплетені між собою). Під 1051 р. Нестор скупо відзначив: “Постави Ярослав Лариона митрополитомь русина въ святѣй Софьи, собравъ епископы”11. Самовладне поставлення в митрополити без погодження з візантійським імператором і константинопольським патріархом близької до Ярослава люди- ни, руського родом священика, було нечуваною справою. Однак це не означа- ло, що князь прагнув позбавитися від церковної залежності від Константино- поля. Він не міг і думати про залежність руської церкви від папського престо- лу, про що так полюбляють писати уніатські історики. Мабуть, шлюб доньки Константина Мономаха з руським княжичем мав на меті задобрити руського государя. Від цього шлюбу й народився Володимир, прозваний за родовим ім’ям матері Мономахом. Під 1053 р. літописець відзначив: “У Всеволода ро- дися сынъ, и нарече имя ему Володимеръ, от царицѣ грькынѣ”12. Сталося це, ймовірно, в Києві, бо в ті роки Ярослав постійно тримав при собі Всеволода, котрого він любив за розум, добрий норов і любов до книжок. Та через рік по тому Ярослав Володимирович помер. Згідно його запо- віту, вписаного в короткому переказі в “Повість временних літ”, у Києві “на отца мѣсто” сів його старший син Ізяслав, а Всеволоду дістався Переяславль Південний. Там і спливли дитячі роки Володимира. Пригадаємо, що там по- чинались знамениті “змійові вали”, які захищали південні земі від кочовиків, за ними простягався безкрайній Степ. У той час в Степу якраз змінювались орди кочовиків. Печеніги відійшли до Дунаю, їх місце посіли торки, а зі сходу насувались незліченні маси племен половців або куманів чи кипчаків, як звуть їх візантійські, західноєвропейські і східні джерела. Найпівденніше розташо- ваному серед руських земель Переяславському князівству довелось прийняти на себе перший удар нового, набагато сильнішого й численнішого від печенігів ворога. Володимирові Мономаху судилось провести у Переяславлі, на кордоні Ру- сі з Степом, більше тридцяти років, половину дорослого життя. Це не могло не 8 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – Москва, 1968. – С.80. 9 Повесть временных лет. – С.67. 10 История Византии. – Т.2. – Москва, 1967. – С. 350–351. 11 Повесть временных лет. – С.68. 12 Там cамо. – С.70. 356 накласти відбитку на уявлення князя про згубність половецьких вторгнень, про життєву необхідність єдності руських сил. Перед очима Володимира з дитячих літ проходили нескінченні сутички і війни з торками, перші набіги половців. На Русі не існувало іншого такого міста, як Переяславль, на яке б так часто на- падали степовики. Найважчими були, мабуть, його враження від походу грізно- го хана Шаруканя 1068 р. Билини, складені під враженням половецького лиха, поетично описують, як степом, від самого синього моря біжать стада величез- них турів, наляканих тупотом коней половецької кінноти: “Да числа-сметы нет! А закрыло луну до солнышка красного, А не видно ведь злата-светла месяца, А от того же от духу да татарского [половецкого], От того же от пару лошадиного … . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ко святой Руси Шарк-великан Широку дорожку прокладывает, Жгучим огнем уравнивает, Людом христианским речки-озера запруживает…”13 У 1068 р. стався перший великий похід половців на Русь, Спочатку орди кочовиків вдерлись на Переяславщину. На річці Альті брати Ярославичі Ізяс- лав, Святослав і Всеволод зустрілись з ворогом і зазнали нищівної поразки. Літопис повідав про це коротко: “Грѣхъ же ради нашихъ пусти Богъ на ны поганыхъ, и побѣгоша русьскыи князи, и побѣдиша половци”14. Мабуть, дуже вже боліло літописцеві згадувати про страшну й ганебну поразку Русі в бою з небаченим раніше ворогом. Можливо, 15-річний Володимир брав участь у тій першій битві Русі з по- ловцями, що принесла тяжку поразку його батькові й дядькам Ізяславу та Свя- тославу. На той час він змужнів і часом очолював батьківську дружину. Рубець від ганебної поразки, що завершилася втечею Ярославичів до Києва, повстан- ням в стольному граді, еміграцією за кордон великого князя Ізяслава й смертю єпископа, мав залишити глибокий слід у його розумі й серці. Володимир став дорослим дуже рано, навіть для тих суворих часів, коли 14 – 15 річний юнак не лише одружувався, а й, бувало, сідав на княжий стіл. Його батько Всеволод був людиною, не створеною для війни. Освічений пере- яславський князь, котрий знав п’ять мов, (як згадував його син Володимир15), не любив ревіння сурм і брязкоту мечів. Він віддавав перевагу перед війною читанню книг і бесідам з освіченими людьми. Тому з юних літ Володимир Всеволодич зробився своєрідним мечем і щитом у руках батька. Вже на схилі років Володимир написав своє знамените “Повчання дітям”16, перший твір світської, не літописної літератури на Русі. Воно принесло йому 13 Цит. за: Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. – С.124. 14 Повесть временных лет. – С.73. 15 Там само. – С.102. 16 “Повчання” вписане в “Повість временних літ” під умовним 1096 р. Вчені гадають, що воно створене близько 1118 р. 357 славу першого письменника в країні. У ньому князь коротко, але красномовно переказав свою воєнну біографію: “А се вы повѣдаю, дѣти моя, трудъ свой, оже ся есмь тружалъ, пути дѣя и ловы с 13 лѣт. Первое к Ростову идохъ, сквозѣ ятичѣ, посла мя отець, а самъ иде Курьску, а пакы 2-е к Смолиньску”17. У “Повчанні” князь згадує про 83 великих походи на Русі, до причорно- морських степів і Європи18. Першу велику експедицію він здійснив 13-літнім хлопчиком, проїхавши з Переяславля (Південного) “сквозь Вятичи”, через глу- хі Брянські ліси, де, за билинами, залягав Соловей Розбійник, де не було “до- роги прямоезжей”, де в лісах ще палали вогні поховальних вогнищ, а язичники вбивали київських місіонерів19. Неважко уявити, як моторошно бувало малому хлопцеві, котрий їхав лісовими хащами на могутньому бойовому коні попе- реду ратників батьківської дружини. Час від часу Володимир одержував від батька або дядька, великого князя київського Ізяслава, невеликі уділи, в яких вчився нелегкій справі управління князівством. Знаменита в руській історії битва на Нежатиній Ниві 3 жовтня 1078 р. кру- то змінила політичне становище Всеволода і його старшого сина. Тоді Ізяслав і Всеволод Ярославичі вийшли назустріч порушнику спокою Руської землі Олегу Святославичу, котрий сидів тоді в Тмуторокані і добивався Чернігова (на столі якого в той час сидів Всеволод). У кривавому бойовищі Олег зазнав по- разки й втік до Тмуторокані, а Ізяслав загинув20. На його місце в Києві, згідно давньоруським законам престолонаслідування, сів молодший брат Всеволод. У Чернігові він посадив сина Володимира21. До чернігівського часу життя Володимира Всеволодича (1078–1094 рр.) відноситься єдина, здається, реліквія, що належала цьому князеві й збереглася до наших днів. Ось вона лежить у мене на долоні, тьмяно виблискуючи старо- винним золотом, – масивне, майже двохсотграмове кружало, вкрите вишука- ними й химерними зображеннями й написами22 (рис.2). Цей ювелірний шедевр не має аналогій ні в давньоруському, ні в світовому мистецтві. Він особливо дорогий нам тому, що існують підстави твердити – це власність Володимира Всеволодича Мономаха. У 1821 р. неподалік від Чернігова, на березі відомої з літопису річки Бо- ловос (нині Білоус), знайдено так звану Чернігівську гривну, що тепер зберіга- ється в Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі. Це амулет, змійо- вик-оберег. Його носили на грудях люди середньовіччя, щиро вірячи в те, що він захистить їх від хвороби, ворожої стріли й іншого лиха. Товсте, діаметром більше 7 см кружало має на лицевому боці зображення архистратига Михаїла з довгими і важкими крилами, оточене написом релігійного характеру, вико- наним грецькою мовою. На зворотному боці амулета – жіночий торс, що має замість рук і плечей два зміїних тулуби, від чого й походить назва амулету. 17 Повесть временных лет. – С.102. 18 Повесть временных лет. – С.104. 19 Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХII – ХIII вв. – Москва, 1982. – С.453. 20 Повесть временных лет. – С.85–86. 21 Там само. – С.87. 22 История культуры Древней Руси. Домонгольский период. – Т.2. – Москва – Ленинград, 1951. С.444–445 (автор тексту Б. О. Рибаков). 358 Навколо зображення жінки-змії напис давньоруською мовою: “Господи, помози рабу своему Василию. Аминь”. Вчені встановили, що цей змійовик був виго- товлений у кінці ХІ ст. Археологи знаходять чимало змійовиків у похованнях, трапляються й ви- падкові знахідки. Та всі вони виготовлені здебільшого з міді, інших золотих змійовиків не траплялось. Якщо врахувати виключно високий художній рівень виконання амулета, величезну вартість його металу (за саме золото можна тоді було купити невелике місто з валами, стінами, баштами, ринковою площею, а то й з городянами), то доведеться визнати, що дорогоцінна річ мала належати комусь із давньоруських князів. Але кому саме? Ключ до розгадки таємниці містить слово “Василий” у давньоруському написі. То було християнське ім’я Мономаха. Та коли він загубив свою золоту гривну, якою, мабуть, дуже дорожив? Відповідь на це питання можна спро- бувати знайти в його “Повчанні”. Пильно вглядаючись у своєрідний літера- турний автопортрет, намальований Мономахом у цьому творі, бачимо не лише полководця, воїна і державного діяча, а й вправного й сміливого мисливця, котрий так само мужньо бився з дикими звірами, як і з хижими кочовиками. Головні свої мисливські пригоди він пережив у роки князювання в Чернігові, оточеному непролазними лісовими хащами й дібровами, наповненими різними звірами. На Русі, так само, як всюди в середньовічному світі, мисливство (“ловы”) було повсюдним засобом добування їжі й улюбленою розвагою для всіх шарів суспільства. “Ловы” часто зводились до небезпечних поєдинків з могутніми звірами, особливо з турами, що важили більше тонни і легко піднімали на роги коня з вершником (їх винищили кілька століть тому), про що свідчать спогади самого Мономаха: “А се в Черниговѣ дѣялъ есмь: конь диких своими руками связалъ есмь въ пущах 10 и 30 живых конь, а кромѣ того же по ровни [рівнині] Рис.2. Золота гривна Володимира Всеволодича. Кін. ХІІ ст. 359 ѣздя ималъ есмь своими руками тѣ же кони дикиѣ. Тура мя 2 [рази] метала на розѣх и с конемъ, олень мя одинъ болъ, а 2 лоси, одинъ ногами топталъ, а другый рогами болъ, вепрь ми на бедрѣ мечь отъялъ, мѣдвѣдь ми у колѣна подъклада [пітник] укусилъ, лютый зверь23 скочилъ ко мнѣ на бедры и конь со мною поверже. И Богъ неврежена мя съблюде”24. Мабуть, десь тут, у чернігівських пущах, під час одного з герців з диким звіром, Мономах загубив свою золоту гривну. Б. А. Рибаков помітив тріщину в змійовику і дотепно пояснив її тим, що тур наступив на нього. Однак все ж таки Володимир Всеволодич увійшов до історії Русі і Європи не як один із кращих мисливців свого часу (хай їх і дуже шанували в суспільстві), а як осві- чений і талановитий письменник, мудрий політик, розумний і вмілий держав- ний діяч. Найбільш уславився він як великий полководець, котрий розгромив і відкинув далеко від південних і східних рубежів Русі її найлютіших ворогів – половецьких ханів з їх незліченними ордами. Життя Володимира в Чернігові було неспокійним. Він продовжував допо- магати батькові (вірніше, воювати за нього, великого князя київського) в май- же безперервній боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами. Стрімкий і рішучий, Володимир налагодив постійний і швидкий зв'язок між Черніговим і Києвом: “А и-Щернигова до Кыева нестишьды ѣздих ко отцю, днемъ есмь переѣздилъ до вечерни”25, згадував він у “Повчанні”. Історики підрахували, що Мономах їздив з Чернігова до Києва і назад більше ста разів. Таку шалену скач- ку на 140 км можна було здійснювати лише за системи підстав, розставлених на всьому шляху. Як показали дослідження Б. О. Рибакова путівця між Чер- ніговим і Любечем (60 км), ця дорога йшла долинами й була поділена спеці- альними сторожовими курганами не невеликі ділянки, де й могли знаходитись застави й запасні коні для підстави26. Всеволод Ярославич проводив на Русі хитромудру гру, усуваючи з полі- тичної сцени то Олега Святославича, то старшого серед небожів, сина Ізясла- ва Святополка, то виганяючи братів-ізгоїв Ростиславичів на західні, ще мало освоєні землі. Все це діялось руками Мономаха. Він корився батькові, але з тієї пори зарікся піднімати меч проти своїх, руських князів. Відраза до братовбивчих війн виявилась у вирішальному моменті його політичної кар’єри: в 1093 р., коли в Києві помер батько Всеволод. Володи- мир міг би посісти київський престол, перебуваючи тоді в стольному граді й володіючи військовою силою. Та він вчинив інакше: добровільно відрікся від великокнязівського стола на користь брата в перших Святополка Ізяславича, котрий тоді мирно сидів у маленькому і закутному Турові в Київській землі. Літопис Нестора пояснив його дивний вчинок небажанням розпалювати усо- биці й повагою до династичного старшинства кузена. Адже згідно традиції престолонаслідування на Русі владу в Києві успадковував не син, а молодший брат покійного государя, в нашому разі – син старшого брата батька Мономаха, 23 Мабуть, рись. 24 Повесть временных лет. – С.104. 25 Повесть временных лет. – С.104. 26 Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества. – С.455–456. 360 Святополк Ізяславич. Дивний тому, що перед Володимиром відкривався прямий і простий шлях до київського престолу – шлях, заснований на отчинному порядку його посі- дання, що його так вперто відстоювали князі-ізгої й, певно,змогли утвердити його в правосвідомості бодай частини великих феодалів. Але Мономах не ско- ристався спокусливою можливістю. За свідченням Нестора, “Володимеръ нача размышляти, река: “Аще сяду на столѣ отца своего, то имам рать съ Святопол- ком взяти, яко есть столъ преже отца его былъ” 27. Цей текст здавна розгляда- ється істориками як доказ визнання Мономахом отчинного порядку заміщення столів28. Якщо це було так, то чому ж він тоді не скористався з цього порядку і не сів на київський стіл – тим паче, що був співправителем батька Всеволода і тримав усе в руках: і дружину, і військо, і двір? В. Й. Ключевський інтерпретував процитоване місце літопису таким чи- ном: “Володимир почав роздумувати, мабуть, з приводу порад посісти київ- ський стіл повз старшого брата в перших Святополка: “Якщо сяду я на цей стіл, то буде в мене рать із Святополком, тому що його батько сидів на тому столі раніше мого батька”29. Останніх слів немає в літописі, однак сенс розду- мів Володимира, мені здається, схоплений вірно. М. С. Грушевський зауважив, що в час, коли помер Всеволод Ярославич, не існувало законного порядку передання княжих столів (у цьому історик був не правий, про що свідчить стаття “Повісті временних літ” за 1093 р.). Тому, на його погляд, Володимир тверезо зважив шанси: мовляв, Святослав тоді був сильнішим, бо за ним стояли Ольговичі з претензіями на Чернігів30. Важко по- годитися з цим твердженням. Адже якщо за Святополком, котрий сидів тоді в малому Турові й мав відпо- відно малу дружину і стояли Ольговичі, то ніхто серед них у той час не володів значним військом. А от за Мономахом стояла тоді вся Руська земля. Під рукою Володимира Всеволодича були і великокнязівська дружина, і власна, чернігів- ська, і київське ополчення, і військові контингенти Переяславщини, Смолен- щини, Волині й північноруських земель (йому належала тоді й Ростово-Суз- дальська земля). Ні, Мономах був набагато сильнішим від Святополка. Думаю, Володимир Всеволодич добровільно поступився великокнязів- ським столом слабосилому Святополку ще й тому, що не бажав давати по- штовху новим усобицям на Русі – події 1078 р., що завершилися кривавою битвою на Нежатиній Ниві, в якій загинув великий князь київський Ізяслав і безліч воїнів, залишалися ще в пам’яті людей старшого і середнього віку. На- ступне життя і політична кар’єра Мономаха свідчить про те, що він за будь-яку ціну уникав бойових зіткнень із родичами, членами великого роду Ярослави- чів, і додержувався древнього порядку родового старійшинства в престолонас- лідуванні. 27 Повесть временных лет. – С.92. 28 Див., напр.. Толочко А.А. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – Киев, 1992. – С.36. 29 Ключевский В. О. Сочинения в девяти томах. – Т.1. – Москва, 1987. – С.184. 30 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.2. – Львів, 1905. – С.81. 361 На користь всього мовленого свідчить уже наступний політичний крок князя Володимира: через рік він віддав Чернігів жадібному й нахабному Олегу Святославичу і перебрався з княгинею31 й дітьми до міста свого дитинства Пе- реяславля Південного. Олег був старшим від Володимира в роду Ярославичів і мав переважні права на Чернігів, де до того ж колись сидів його батько Свя- тослав. Мономах. Щоправда, цей вчинок був вимушеним. У “Повчанні” драма- тично описав той день, коли він залишав Чернігів, обложений військом Олега і приведеною тим половецькою ордою: “И выидохом на святаго Бориса32 день ис Чернигова, и ѣхахом сквозѣ полкы половьчскыѣ, не в 100 дружинѣ, и с дѣтми и с женами. И облизахутся на нас акы волци [половці] стояще, и от перевоза и в горъ. Бог и святый Борисъ не да имъ мене в користь, – неврежени доидохом Переяславлю”33. Саме вокняжіння Святополка в Києві, що неждано–негадано йому дістав- ся, при всій лаконічності відповідної літописної статті, описане Нестором у дусі додержання цим старшим онуком Ярослава порядку родового старійшин- ства: “И сѣде на столѣ отца своего и стрыя [дядька по батькові] свого”34 – тим самим книжник підкреслює, що Святополк законно вокняжився в Києві, на столі, що звільнив його дядько Всеволод, старший в княжому роду. Отож, в суспільній правосвідомості цей порядок продовжував жити. Двадцять довгих літ, з 1094 по 1113 р., княжив Володимир у Переяславлі. Спочатку йому було тяжко. Кочовики неодноразово відрізали висунуте в степ місто від Руської землі, перешкоджали підвезенню продовольства і зброї. В кінці життя Мономах з гіркотою пригадував у “Повчанні”: “И сѣдѣхъ в Пере- яславли 3 лѣта и 3 зимы, и с дружиною своею, и многы бѣды прияхом от рати и от голода”. Але й у тому важкому становищі Володимир самовіддано боровся з половцями: “И идохом на вои ихъ за Римовъ35, и Богъ ны поможе, избихом я, а другия поимахомъ”36. У “Повчанні” є красномовний спогад: “И Стародубу идохом на Олга [Свя- тославича], зане ся бяше приложилъ к половцем”37. Цей син Святослава Ярос- лавича був зрадником загальноруських інтересів: він першим навів половець- ких ханів на Русь у боротьбі з іншими руськими князями, своїми близькими родичами, вчинивши, як вважали в суспільстві, “каїнів (братовбивчий) гріх”. Тому-то Мономах і зважився виступити проти свого брата в перших. Та навіть до невірного Олега він ставився гуманно. Його благородство виявилося в над- звичайно гострому становищі. У 1096 р. у битві з військом Олега Святославича біля валів міста Мурома на Оці загинув син Мономаха Ізяслав. Але Володимир 31 Мономах у 1070 р. одружився з англійською принцесою Гітою (Гідою), донькою короля Харальда, котрий загинув у 1066 р. в знаменитій битві біля Гастінгса, коли нормани за- войовували Англію (Донской Д. Справочник по генеалогии Рюриковичей. – Ч.1. – Ренн (Франция), 1991. – № 58. – С.38. 32 24 липня. 33 Повесть временных лет. – С.103. 34 Там само. – С.92. 35 Городок на пограничній із степом річці Сулі. 36 Повесть временных лет. – С.103. 37 Там само. 362 і не думав про помсту. Через свого старшого сина Мстислава він пропонує мир Олегу, з тим, щоб той відступився від незаконно захоплених ним Суздаля й Мурома38. Проте Олег брутально відкинув мирну пропозицію Володимира, кинувся воювати з Мстиславом – і зазнав нищівної поразки в битві в урочищі Кулачка біля м. Ярославля на Волзі, після чого з купкою воїнів побіг до Рязані39. І в цих умовах переможець Мономах пропонує вбивці повернутися до Південної Русі! Він прощає його, обіцяє дати князівство і навіть утішає!40 В літописі зберігся цей сповнений гуманності й благородства лист! У світовій літературі мало зна- йдеться творів, подібних до цього короткого листа! Сучасники і наступні покоління руських людей належним чином оціни- ли обох князів. Велична пам’ятка давньоруської літератури “Слово о полку Ігоревім” красномовно оцінює ганебний внесок Олега (якого з гіркою іронією називає “Гориславичем”41) до усобиць і війн на обширі Русі: “Тогда, при Олзѣ Гориславличи / сѣяшеться и растяшеть усобицами,/ погибашеть жизнь Даждь- божа внука42;/ въ княжихъ крамолахъ вѣци человѣкомь скратишась./ Тогда по Руской земли рѣтко ратаевѣ кикахуть,/ нъ часто врани граяхуть,/ трупиа собѣ дѣляче,/ а галици свою рѣчь говоряхуть, / хотя полетѣти на уедие”43. А ось “стараго Володимира”, миротворчий дух якого наче маяв над русь- ким суспільством доби роздробленості, автор “Слова” згадує з великою пова- гою. Завдяки вирішальній ролі Мономаха в протистоянні хижому Половецько- му степові зростав інтерес літописців до скромного, здавалось, провінційного князя. “Повість временних літ” й інші літописи оспівують переможні походи Володимира Всеволодича на половців. Оповіді про звитяжні перемоги русько- го війська над ханами являють центральну частину “Повісті” за 1103 – 1116 рр. Як писав Д.С.Лихачов. “літопис по вінця наповнений дзвоном воєнної слави, і ця слава пов’язана з ім’ям Мономаха”44. Вже в перший рік свого княжіння у Переяславлі Володимир Всеволодич на чолі дружини заглибився у степ і розбив ханів за річкою Сулою. Наступного року енергійний переяславський князь об’єднався з київським – Святополком. Літописець пригадує: “Святополкъ же и Володимеръ идоста на вежѣ45, и взяста вежѣ, и полониша скоты и конѣ, вельблуды и челядь [рабів], и приведоста я в землю свою”46. 38 Повесть временных лет. – С.108. 39 Там же. – С.109. 40 Там же. – С.105–106. Див.: Орлов А. С. Владимир Мономах. – Москва – Ленинград, 1946. –С.152–161. 41 Людиною гіркої слави. 42 Давні русичі вважали себе дітьми і онуками сонячного божества Дажьбога. Пережитки язичництва залишались сильними на Русі й у кінці ХІІ ст. 43 Слово о полку Игореве / Под ред. В.П.Адриановой-Перетц. – Москва – Ленинград, 1950. – С.16. 44 Лихачев Д.С. “Повесть временных лет”. Историко-литературный очерк // Повесть вре- менных лет. – Санкт-Петербург, 1999. – С.284. 45 Половецькі стійбища. 46 Повесть временных лет. – С.96. 363 Початок активної діяльності дуумвірату Святополк – Мономах (створено- го 1094 р.) припадає, на мою думку, на кінець лютого 1096 р. Тоді вони зібра- лись у похід до Степу і “посласта къ Ольгови, веляша ему поити на половци с собою. Олегъ же обѣщавъся с нима”, проте лише зробив вигляд, ніби вирушає в Степ. Після повернення з переможного походу дуумвіри закинули Олегові: “Се ты не шелъ еси с нама на поганыя, иже погубили суть землю Русьскую … Ты есть ворогъ нама и Русьстѣй земли”. Вони намагались примусити чернігів- ського князя приєднатися до їхньої боротьби з кочовиками, та “Олегъ же сего не послуша, и бысть межи ими нѣнависть”47. Варто звернути увагу на саму форму заклику вирушити в похід, з яким звернулись до Олега Святополк із Володимиром: “велеша ему поити”. Дуум- віри взяли на себе відповідальність за долю Руської землі, очолили бороть- бу з хижим і безжальним половецьким степом. Мабуть, уже тоді вони мали можливість віддавати накази іншим князям, навіть найсильнішому серед них Олегу Святославичу. Природно думати, що Святополк і Володимир взяли на себе чільну роль у справі відбиття навали половецьких ханів з тим, щоб далі перейти в рішучий наступ проти степовиків. Здавалось би, ініціатива в здійсненні воєнних експедицій у Степ мала б належати главі південноруських князів Святополку Ізяславичу. Але літопис- ці зображують справу таким чином, що організатором першого й всіх інших спільних походів проти ханів виступає Володимир Мономах. У 1103 р., за свід- ченням “Повісті временних літ”, Святополк і Володимир зійшлись “думать” біля Дулебського озера в Київській землі. Володимир звернувся до дружин- ників Святополка із закликом вирушити до Половецького степу. Та вони від- мовлялись, пояснюючи це тим, що весною не варто йти, – мовляв, можна загу- бити смердів (селян) та їхні ниви. З контексту літописної розповіді зрозуміло, що йшлося також про селянських коней, які могли б загинути під час походу. У вирішальний момент Мономах звернувся до воїнства Святополка з палкою промовою: “Дивно, ми, дружино, оже лошадий жалуете, ею же кто ореть. А сего чему не промыслите, оже то начнеть орати смердъ, и приѣхавъ половчинъ ударить и стрѣлою, а лошадь его поиметь, а в село его ехавъ иметь жену его и дѣти его, и все его имѣнье? То лошади жаль, а самого не жаль ли?”48. Присо- ромлений Святополк і його дружинники згодились піти в Степ, там під прово- дом Мономаха русичі здобули першу велику перемогу руських над кочовиками за останні роки. Тоді на заклик Володимира Всеволодича зібрались південноруські князі. Лише Олег Святославич, вічний спільник ханів, відмовився, заявивши, ніби занедужав, іронічно зауважив літописець. “Поидоша на конихъ и в лодьях, и придоша ниже порогъ, и сташа в протолчех в Хортичем островѣ. И всѣдоша на конѣ, и пѣшци из лодей выседше идоша в поле 4 дни”. Половці виставили проти Русі незліченну кількість воїнів, та коли вони побачили грізну руську рать, їх охопив жах (“и Богъ великый вложи ужасть велику в половцѣ”), вони 47 Повесть временних лет. – С.96. 48 Повесть временных лет. – С.118. 364 не стали чинити опору й “побѣгоша пред рускимы полкы”.49 Перемога руських воїнів була повною і безумовною. Далі було здійснено ще чотири великих і переможних походи Русі про- ти половецьких ханів: у 1107, 1109, 1111 і 1116 рр. Всі вони,згідно літопису, проводились за ініціативою Володимира Всеволодича. Особливо яскраво опи- саний в “Повісті” похід 1111 р., завдяки якому руські полки пройшли далеко на схід Половецькою землею й змусили сина хана Шаруканя Отрока разом із 40-тисячною ордою забратися до Закавказзя. На чолі масштабного походу в Половецьку землю, як і всіх інших до вок- няжіння Володимира Всеволодича в Києві в 1113 р., формально стояв Свя- тополк київський, хоча літописці завжди ставлять поряд з ним Мономаха. Та в статті 1111 р. книжник повністю віддає ініціативу Володимиру. Бо, за його словами, Мономах був єдиним серед князів, хто тверезо оцінював становище і на Русі, і в Половецькій землі, й, головне, – знав як протистояти страшному ворогові, перемагати його. Руське військо несподівано для половців з’являється на Дону, облягає по- ловецькі “городи” (стійбища) Шарукань і Сугрів, б’ється з величезною силою кочовиків… Святополк губиться, втрачає ініціативу, Володимир повністю бере в свої руки керівництво кампанією. Його полк завдає вирішального удару сте- повикам: “И падаху половци предъ полкомъ Володимеровомъ, невидимо бье- ми ангеломъ,..и главы летяху невидимо стинаемы на землю …избиении быша иноплеменницѣ многое множество, на рѣцѣ Салницѣ”, із захватом пише русь- кий книжник50. Ворог втратив більше 10000 воїнів, інші або переселилися на Закавказзя з ханом Отроком, або розбіглися степом. Київський літописець завершує оповідь про велику перемогу емоційними і гордими словами: “Възъвратишася русьстии князи въвояси съ славою вели- кою къ своимъ людемъ: и ко всимъ странамъ далнимъ, рекуще къ Грекомъ [Ві- зантії] и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, доидеже и до Рима проиде…”51 Переможний похід Мономаха у Половецький степ став кульмінацією в йо- го наступальних діях проти агресивних і безжальних кочовиків. У 1116 р. Во- лодимир Всеволодич, уже великий київський князь, послав на Дон свого сіни Ярополка з військом. Ярополк заволодів трьома “городами” кочовиків, серед яких знову був Шарукань. З літописної оповіді зрозуміло, що розгромлені й де- моралізовані під час попереднього походу хани не змогли зібратися з силами, аби протидіяти русичам,і побігли перед ними52. Рубежі Русі, рідне Мономаху Переяславльське князівство на кілька десятиліть були позбавлені від страшної половецької загрози. Ставши великим князем київським, Володимир Всеволодич виявив себе видатним державним діячем і правителем. Уже перші його кроки як великого государя відбивають прагнення до необмеженої влади, так необхідної країні в ті буремні роки. Він владно і рішуче припиняв “котори” між князями, на 49 Там само. 50 Повесть временных лет. – С.123. 51 Там само. – С.125. 52 Там само. – С.129. 365 власний розсуд переміщував їх із одного князівства до іншого. Самовладність Мономаха яскраво проявилась в епізоді упокорення в 1116 р. мінського княз- Гліба Всеславича, котрий без його дозволу “воевалъ дрѣговичи и Случескъ53 пожегъ, и не каяшеться о семъ, и не покаряшеться, но болѣ противу Володиме- ру глаголюще, укаряя и”. Самого лише виразу незадоволення великим князем виявилось досить Мономаху, аби силою приборкати Гліба і зробити його слух- няним васалом. Володимир було залишив йому Мінськ, та в 1117 р. остаточно відібрав місто і землю54, а “самого приведе Кыеву”55, де той незабаром помер. Володимир Мономах зумів відновити на Русі єдиновладну й консолідо- вану монархію свого діда Ярослава Мудрого. Цьому сприяла великою мірою його багатолітня й надзвичайно успішна боротьба проти хижих половецьких ханів, яких він ущент розгромив і відігнав далеко за Дон… Сучасники чудово розуміли виключну роль і значення князя в житті Дав- ньоруської держави. Вселенська слава Мономаха стверджується в його некро- логічній характеристиці, вміщеній у Лаврентіївському літописі під 1125 р.: по- мер князь Володимир, “прослувый в побѣдах, его имени трепетаху все страны, и по всѣх землях изыде слух его”56. Інший, надзвичайно піднесений і зворуш- ливий панегірик вміщено в Київському літописі під тим самим роком: “Пре- ставися благовѣрный князь, христолюбивый и великый князь всея Руси, Воло- димерь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнце луча пущая! Его же слухъ произиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ странамъ поганымъ57, братолюбець и нищелюбець, и добрый страдалець за Рускую землю”58. Багато років і десятиліть після кончини Володиир Всеволодич продовжу- вав жити в уяві народу і пам’ятках давньоруської літератури. У рік його смерті син Ярополк безстрашно йде на половців: “Тогда же благовѣрного князя корень и благовѣрная отрасль, Ярополкъ, призва имя Божие и отца своего, съ дружи- ною своею дьрьзну” вдарити на половців, що переважали його чисельністю, і вщент розгромив їх59. Коли ж Ярополк став київським князем, то виявив ми- лосердя до чернігівського князя Всеволода Ольговича60, котрий “заратился” в 1139 р., бо був милостивий норовом, мав Божий страх у своєму серці і, подібно до великого батька, не бажав кровопролиття, тому уклав з ним мир61. Ще багато років Володимир Мономах виступає в Київському та інших літописах як високий зразок нащадкам для наслідування. Його велич і слава переносяться книжниками на синів і онуків героя. Згадуючи під 1140 р. про труднощі, з якими зустрівся його син Мстислав, великий князь руський, київ- ський літописець емоційно вигукує: “Се бо Мьстиславъ великый наслѣди отца своего путь Володимера Мономаха великаго. Володимиръ самъ собою постоя 53 Стольний град невеликого удільного князівства у Мiнській землі. 54 Повесть временных лет. – С.129. 55 Летопись по Ипатскому списку. – Санкт-Петербург, 1871. – С.205. 56 ПСРЛ. – Т.1. – Лаврентьевская летопись. – Вып.2. – Ленинград, 1927. – Стб.294–295. 57 Мається на увазі Половецька земля. 58 Летопись по Ипатскому списку. – Санкт-Петербург, 1871. – С.208. 59 Летопись по Ипатскому списку. – С.209. 60 Сина невгамовного Олега Святославича. 61 Там само. – С.216. 366 на Дону, и много пота утеръ за землю Рускую, а Мьстиславъ мужи своя посла, загна половци за Донъ и за Волгу, за Яикъ, и тако избави Рускую землю отъ поганыхъ”62. На Русі Мономашичі вважались головним княжим родом, їм звичайно від- давали перевагу перед іншими княжими кланами, насамперед перед Ольгови- чами. Про це свідчать і південноруські, й північноруські літописці. У 1141 р. новгородське віче захотіло собі в князі члена “племени Володимеря”, тобто Мономашича, відмовляючись прийняти сина або брата Всеволода Ольговича, що посідав тоді великокнязівський стіл63. Навіть прихильне до Ізяслава Мстис- лавича, онука Мономаха, київське віче 1147 р. рішуче відмовилось послати військо проти Юрія Долгорукого, сина Володимира Всеволодича. Вічники заявили Ізяславу: “Не можемъ на Володимере племя рукы възняти, на Гюргя [Юрія] но оже на Олговичи, хотя и с дѣтми идемъ с тобою”64. Те ж саме мови- ли йому й куряни. Наведення контекстів Київського літопису з прославлянням Мономаха і його роду можна продовжити. І в небагатьох пам’ятках світської не літописної літератури ХІІ – ХІV й пізніших часів Володимир Всеволодич виступає неперевершеним ідеалом государя, страдника за Руську землю. Співець “Слова о полку Ігоревім” жал- кує за тим, що “того старого Владимира / нельзѣ бѣ пригвоздити еъ горамъ киевьскымъ”65, він би могутньою десницею й безмежним авторитетом забез- печив єднання князів перед лицем половецької загрози. А в “Слове о погыбели Руской земли”, створеному ймовірно напередодні навали орд Батия на Русь, Володимир Мономах звеличується як самовідданий борець за Руську землю, як її щит і меч. Адже ним “половци дѣти своя страшаху, а Литва изъ болота на свѣтъ не выникываху…”66. Чи не найбільш велична і поетична похвала князеві Володимиру міститься в створеному і відредагованому в ХІV – ХV ст. Галицько-Волинському літопи- сі. Відкривається його збережена часом частина величним панегіриком засно- внику Галицько-Волинського князівства Романові Мстиславичу. З вітчизняних та іноземних джерел відомо, що Роман здійснив кілька походів проти поло- вецьких ханів і зупинив їх навали. Сучасник подій, візантійський історик Ні- кіта Хоніат розповів про першу з відомих науці експедицій в Степ цього князя. У 1197 чи 1198 р. (точнішої дати Хоніат не наводить) половці вдерлись до Візантії, спустошили землі, що прилягали до Константинополя, й, напевне, підступили б до самої столиці, аж коли Роман Мстиславич раптово напав на них, пройшов тилами ворогів і завдав поразки, врятувавши цим, за словами історика, імперію67. Напевне, князь ударив на кочовиків із недавно одержаного від тестя, великого князя київського Рюрика Ростиславича, уділу в південній Руській землі. 62 Там само. – С.217–218. 63 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. – Москва – Ленинград, 1950. – С.211–212. 64 Летопись по Ипатскому списку. – С.246. 65 Слово о полку Игореве. – С.26. 66 Цит. за: Орлов А.С. Владимир Мономах. – С.44. 67 Nicetae Choniatae Нistoria / Ed. Bonnae, 1835. – Р.691–692. 367 У 1202 р. Роман, уже могутній галицько-волинський князь, повторив по- хід на половців, що знайшло відображення в давньоруських джерелах. Літопи- си повідомляють, що половецька орда несподівано, як завжди, увірвалася на Русь і зі здобиччю та великим полоном поверталася в степи. Роман наздогнав кочовиків за річкою Россю, відбив полонених і награбоване, а потім увійшов до Половецької землі розігнав орду, перебивши безліч ворогів. Через два роки князь здійснив свою третю велику кампанію проти ханів і знову завдав поразки смертельним ворогам Руської держави. Галицький літописець мав усі підстави сказати в панегірику про Романа, що він “устремилъ бо ся бяше на поганыя яко левъ, сръдитъ же бѣ яко и рысь, и губяше яко и коркодилъ, и прохожаше землю ихъ яко и орелъ, храбор же бѣ яко и туръ”68. До історії східних слов’ян Роман увійшов із гучною славою переможця половецьких ханів, якого давньоруські книжники порівнювали з Володимиром Мономахом. Далі в панегірику мовиться: “Ревнова же дѣду своему Монома- ху, погубившему поганыя измаилтяны, рекомыа половци, изгнавшю Отрока в Обезы69, за Желѣзныа врата. Сырчанови70 же оставшю у Дону, рыбою ожив- ши. Тогда и Володимеръ Мономахъ пилъ золотымъ шеломомъ Донь, приемши землю ихъ всю, и загнавшю окааньныя агаряны. По смерти же Вълодимери, оставшю у Сырьчана единому гудьцю же Ореви, и посла и въ Обезы, река: “Вълодимеръ умерлъ есть, а въротися, брате, пойди въ землю свою. Молви же ему моя словеса, пой же ему пѣсни половецкиа, аже ти не въсхощеть, дай ему поухати зелия, именемъ емшанъ”. Оному же не вѣсхотѣвшю обратитися, ни послушати, и дасть ему зелие; оному же обухавшю и въсплакавшю, рече: “Да лучше есть на своей земли костью лечи, нежели на чюжей славну бытии”. И прийде въ свою землю”71. Перед нами, ймовірно, уривок половецької пісні, що якимось чудом ді- йшла до нашого часу в складі Галицько-Волинського літопису. Принаймні, мо- же йтися про уривок половецького епосу, що містить чимало рис до характе- ристики половецького побуту72. Несхожість похвали Мономахові (частини па- негірика Романові) з традиційними літописними текстами послужила основою для припущення, ніби вона є втраченою частиною “Слова о полку Ігоревім”, на доказ чого наводилися вирази цієї похвали: “пил золотом шеломом Дон”, “песни половецкия”, гіперболізоване зображення Кончака та ін.73 Згідно з уявленнями літописця, східні кочові й напівкочові народи похо- дили від біблійних Ізмаїла, сина Авраама, і його рабині Агарі. Тому вони іме- нуються в давньоруському письменстві ізмаїлтянами і агарянами. В даному контексті “Обези” слід тлумачити як Грузію. Складніше встановити, яку міс- цевість мав на увазі літописець під “Желѣзными вратами”. Від В. М. Татищева 68 Галицько-Волинський літопис / За ред. М. Ф. Котляра. – Київ, 2002. – С.77. 69 На Кавказ. 70 Його брат/ 71 Галицько-Волинський літопис. – С.77. 72 Пархоменко В. А. Следы половецкого эпоса в летописях / В. А. Пархоменко // Проблемы источниковедения. – Сб.3. – Москва – Ленинград, 1940. – С.391–393. 73 Миллер Вс. Взгляд на “Слово о полку Игореве”. – Москва, 1877. – С. 137–141. 368 йде традиція бачити в них Дербент, його турки іменують Темір Капі, тобто “За- лізні ворота”74. Однак така локалізація виглядає неймовірною, бо Дербент зна- ходиться біля самого Каспійського моря, тому “изгнавшю за Желѣзныа врата” означало б загнати Отрока в Каспійське море! Тим часом, грузинська пізньосередньовічна хроніка “Картліс-Цховреба” дає можливість бодай гіпотетично локалізувати “Желѣзныа врата”. Її повідо- млення про переселення до Грузії за царя Давида (1089–1125) величезної по- ловецької орди дає змогу бачити в цих “вратах” один із проходів у західній частині Кавказького хребта. У цій хроніці повістується про те, як цар Давид, готуючсь до війни з турками-сельджуками, вирішив використати сили полов- ців, котрі, за свідченням цього джерела, мешкали поблизу Грузії. Далі Карт- ліс-Цховреба повідомляє, що Давид одружився з донькою ватажка кочовиків Атрака Шараганідзе (Отрока літопису) і переселив до Грузії сорок тисяч по- ловців разом із родинами. Згодом половецькі вершники брали участь у боях із турками75. Співставлення оповідей “Повісті временних літ” і Київського літо- пису ХІІ ст. про походи на половців 1103–1116 рр. привело мене до висновку, що поетичний зачин пізньої грузинської хроніки узгоджується з розповіддю Нестора про велику перемогу руських ратників над страшним ворогом, що ста- лася 1111 року. “Повість временних літ” і, особливо, “Повчання”, дозволяють створити до- стовірний портрет Мономаха. Як писав дослідник життя й діянь Володимира Всеволодича, він виступає в цих джерелах цілком живою людиною. Відомо, як проходив його день зранку до вечора, як дбав він про порядок у палаці, переві- ряв караули, як полював. У “Повчанні” князь описує, як молився або ворожив на Псалтирі. Часом Мономах бував жорстоким, часом милосердним. З його спові- ді відомо, що князь був честолюбним, користувався всіма засобами для досяг- нення мети76. Все це так, але недоліки й навіть якісь негарні вчинки не можуть затулити в нашій уяві привабливий образ будівника держави, державного діяча, найперше – воїна і полководця, що захистив рідну землю від страшних степових кочовиків. Цим він і полюбився народові, тому так довго жив у народній пам’яті. Mykola Kotlyar. VOLODYMYR MONOMAKH IN THE HISTORICAL AND POETIC MEMORY 74 Татищев В. Н. История Российская. – Т.2. – Москва – Ленинград, 1963. – С.241, 311. 75 Джанашвили М. Известия грузинских летописей и историков о Северном Кавказе и Рос- сии. // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. – Вып. 22. – Тиф- лис, 1877. – С.35–36. 76 Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. – С.143.

Володимир Мономах в історичній і поетичній пам'яті

Репозитарії

Схожі ресурси