Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна

Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2011
Автор: Любащенко, В.І.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2011
Назва видання:Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/58414
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна / В.І. Любащенко // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 434-452. — Бібліогр.: 66 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-58414
record_format dspace
spelling irk-123456789-584142014-03-24T03:01:28Z Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна Любащенко, В.І. 2011 Article Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна / В.І. Любащенко // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 434-452. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/58414 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Любащенко, В.І.
spellingShingle Любащенко, В.І.
Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet Любащенко, В.І.
author_sort Любащенко, В.І.
title Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна
title_short Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна
title_full Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна
title_fullStr Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна
title_full_unstemmed Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна
title_sort галич у церковно-унійних планах владислава ягайла і митрополита кипріяна
publisher Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate 2011
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/58414
citation_txt Галич у церковно-унійних планах Владислава Ягайла і митрополита Кипріяна / В.І. Любащенко // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 434-452. — Бібліогр.: 66 назв. — укр.
series Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv AT lûbaŝenkoví galičucerkovnouníjnihplanahvladislavaâgajlaímitropolitakipríâna
first_indexed 2025-07-05T09:36:00Z
last_indexed 2025-07-05T09:36:00Z
_version_ 1836799136948551680
fulltext 434 Вікторія Любащенко* ГАЛИЧ У ЦЕРКОВНО-УНІЙНИХ ПЛАНАХ ВЛАДИСЛАВА ЯГАЙЛА І МИТРОПОЛИТА КИПРІЯНА Цікавий епізод церковної історії Галицько-Волинської Русі пов’язаний з діяльністю митрополита Кипріяна (у 1374–1380 рр. митрополит київський і литовський, з 1380 р. митрополит Литви і Малої Русі1, у 1390–1406 рр. митро- полит київський і всієї Русі). Йдеться, зокрема, про його участь у перемови- нах польського короля Владислава II Ягайла з константинопольським патрі- архом Антонієм IV (1389–1390, вдруге 1391–1397) стосовно церковної унії. Про перемовини дізнаємося з кількох піттакій (грамот)2, адресованих у січні 1397 р. патріархом Антонієм польському королю і руському митрополиту. Зі змісту грамот випливає: ініціаторами листування були Ягайло і Кипріян. Й Константинополь в особі патріарха (не забуваймо, що візантійська диплома- тія здійснювалась переважно через Церкву) доволі прихильно поставився до цього звернення, хоча і з деяким застереженням. Цікаво, що в обох патріарших грамотах згадано також про Галич і луцького єпископа Іоана на прізвище (або прізвисько) Баба. Інші автентичні документи, які б доводили факт перемовин у 1397 р. поль- сько-литовської держави і Візантійської імперії стосовно церковної унії, наразі невідомі. Водночас цей факт визнано в історіографії як очевидний і такий, що відобразив глибинні церковно-політичні процеси у Східній Європі кінця XIV – початку XV ст.3 Ґрунтуючись на цих та інших документах, які відтворюють * Любащенко Вікторія Іванівна – доктор філософських наук, провідний науковий спеціаліст відділу історії середніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. 1 За актами Константинопольського патріархату XIV – початку XV ст., Мала Русь – це пів- денно-західні володіння Гедиміновичів, головно Волинь і Галичина. 2 Збережені в актах Константинопольського патріархату за 1315–1402 рр. Див.: Acta patri- archatus Constantinopolitani (1315–1402) / Ed. M.Miklosich, L.Müller. – Vindobonae, 1860; – Т.1–2. – Wien, 1975. З 615 документів 44 стосуються Русі. Частина з них у російському перекладі: Протоколы Константинопольского патриархата XIV столетия // Журнал ми- нистерства народного просвещения [далі – ЖМНП]. – Ч. LIV, отд.2. – Санкт-Петербург, 1847 – С.130–164; Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. – Кн.III. – Т.4. – Мо- сква, 1995. – Приложение, С.982–993; Памятники древнерусского канонического права. – Ч.1 // Русская историческая библиотека. – Т.6. – Санкт-Петербург, 1880. – Приложения, стб.1–316; деякі у: Darrouzès J. Documents inédits d’ecclésiologie byzantine. – Paris, 1966; Ibidem. Le registre synodal du patriarchat byzantin au XlV-e siècle. Etude paléographique et diplomatique. – Paris, 1971; Ibidem. Notitiae episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanae. Texte critique, introduction et notes. – Paris, 1981. 3 Див.: Шабатин Н. Из истории русской Церкви от дня кончины св. митр. Алексия до осу- ществления русской церковной автокефалии (1378–1448) / Н. Шабатин // Вестник рус- ского западноевропейского патриаршего экзархата. – № 52. – Москва, 1965. – С.237–257; Мейендорф Й. Византия и Московская Русь. Очерк по истории церковных и культурных связей в XIV веке. – Париж, 1990; Флоря Б.Н. Исследования по истории Церкви. Древне- русское и славянское средневековье. – Москва, 2007; Lewicki A. Sprawa unii kościelnej za Jagiełły. / А. Lewicki // Kwartalnik Historyczny. – Rocz.XI. – Lwów, 1897. – S.310–482; Hal- 435 тогочасні взаємини Візантійської імперії, Польської Корони, Великого князів- ства Литовського і Московського князівства, спробуємо реконструювати події навколо унійних перемовин і з’ясувати причину згадки у патріарших грамотах про Галич. Спочатку проаналізуємо зміст указаних грамот. У зверненні патріарха Ан- тонія до короля Ягайла: “Ти пишеш про з’єднання церков: ми охоче бажаємо цього, але тепер не час для такої справи: іде війна з нечестивими, шляхи закри- ті, справи наші у скруті”, тож “ревно просимо твоє шляхетство... з’єднатися зі шляхетнішим королем угорським4 і виступити для захисту християн... тоді... могло би відбутися і з’єднання церков, таке бажане і твоєму шляхетству і нам”. Наприкінці свого звернення до Ягайла Антоній сповіщає польського короля про рішення скерувати до Галичини, для впорядкування тамтешніх церковних справ, віфлеємського архієпископа Михаїла, який “має ще дещо усно передати твоєму шляхетству як про Галич, так і про Велику святу Христову Церкву”5. З грамоти Антонія, адресованої Кипріяну, дізнаємося деякі деталі унійного плану: патріарх, зокрема, висловлює сумнів стосовно проведення майбутнього собору у тому місці, яке запропонував йому Кипріян. При цьому накреслюєть- ся характер майбутнього собору з погляду Константинополя: “Справа потребує собору вселенського, а не помісного; однак час не дозволяє зрушити з місця нікому з патріархів... бо війна оточує нас ...; та й у мирний час Росія6 – не є зручним місцем для вселенського собору... Але якщо шляхетніший король хоче зробити доблесну справу, гідну його честі, землі і влади: нехай він облишить допоки думку про з’єднання церков, …а виступить на захист християн... У цьо- му разі ми могли б... вільно йти, куди захочемо... тоді відбувся б і собор там, де буде визнано зручнішим”7. Коментуючи наведену цитату, Дж. Баркер дотепно ecki О. La Pologne et l’Empire Byzantin / O. Halecki // Byzantion. – Vol.7. – Wetteren, 1932. – P.41–67; Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska. Zarys historyczny. 1370–1632. – Warszawa, 1934; Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa Kościóła Wschodniego na Rusi i Litwie. Na podstawie źródeł greckich / J. Fijałek // Kwartalnik Historyczny. – T.X. – Rocz.3. – 1896. – S.487–521; – T.XI. – Rocz.1. – 1897. – S.1–63; Barker J. W. Manuel II Paleo- logus (1391–1425). A Study in Late Byzantine Statesmanship. – New Brunswick, 1969; Traj- dos T. M. Metropolici kijowscy Cyprian i Grzegorz Camblak a problemy Cerkwi prawosławnej w państwie polsko-litewskim u schyłku XIV i pierwszej ćwierci XV w. / T. M. Trajdos // Bal- canica Posnaniensia. – T.2. – Poznań, 1985. – S.211–234; Mončak J. Florentine Ecumenism in the Kyivan Church. – Rome 1987 та ін. 4 Йдеться про Сигізмунда I (з 1387 р. угорський король, з 1410 р. також король Німеччини, з 1419 р. – ще й Чехії; у 1433–1437 рр. імператор Священної Римської імперії), який у 1396 р. очолив проголошений римським папою Боніфацієм IX (1389–1404) Нікополійський хрес- товий похід проти Османської імперії. 5 1397 г. в январе. Грамота патриарха Антония к польскому королю (Ягайлу) с ответом на предложение о соединении церквей // Памятники древнерусского канонического права. – Cтб.300–302. 6 Зауважимо: у своєму виданні патріарших грамот російський історик церковного права О. Павлов переклав грецьке слово ‘Pωσίας, котре чотири рази згадується у грамотах Анто- нія (а також в інших актах Константинопольського патріархату) як Русь. Однак стосовно місця проведення майбутнього собору О. Павлов переклав слово ‘Pωσίας чомусь як Росія. 7 1397 г. в январе. Его же грамота митрополиту Киприану о том же // Памятники древнерус- ского канонического права. – Cтб.306–307. 436 зазначає: “Це місце з очевидністю засвідчує, що візантійці розглядали унію як воза, а військову допомогу – як коня, і точно знали, кому і що призначалося”8. Зміст патріарших грамот вказує на кілька важливих моментів. По-перше, Константинополь не відкинув ідею церковної унії (ба більше – “охоче бажа- ємо цього”), однак пов’язав її зі своїми політичними планами: об’єднати єв- ропейських володарів (зокрема і польсько-литовської держави) у допомозі Ві- зантійській імперії в її боротьбі з турками (“з нечестивими”). Відтак, з’ясуємо, про яку опозицію йдеться і чому питання унії було для візантійців радше по- літичним, аніж церковним. По-друге, патріарх не обмежився офіційним звер- ненням до польського короля, скерувавши в Галичину свого представника, що мав усно передати Ягайлові інформацію, котру Антоній, скоріш за все, не міг довірити офіційним документам. Тому дізнаємось, з якою метою був скерова- ний патріарший посол у Галичину і яку інформацію він міг передати королю. По-третє, у патріарших грамотах ішлося про місце проведення майбутнього собору та участь у ньому інших архієреїв Східної Церкви. Отже, спробуємо визначити ймовірне місце унійного собору, запропоноване Константинополю його ініціаторами. Однак для з’ясування зазначених питань зробимо невеличкий екскурс в історію Візантії і Східної Європи другої половини XIII – середини XIV ст. Відомо, що мусульманські завоювання у Малій Азії і на Балканах, руйнівні хрестові походи і Латинська імперія у Константинополі зумовили поступовий занепад Візантійської імперії. Процес її руйнації посилювали внутрішня ди- настична боротьба і партикулярні тенденції, що наростали у балканському і східнослов’янському регіонах, які перебували у сфері політичного і церков- ного впливу Константинополя. Другий Рим прагнув зупинити ці тенденції й уважно слідкував за подіями, що відбувались у Київській митрополії – своїй найбільшій церковній провінції. Остання обіймала величезну територію, де за монгольської доби на руїнах Київської держави утворилась низка руських князівств, що прагнули самоутвердження не лише у політичній (боротьбою із Золотою Ордою і міжусобними війнами), а й у церковній царинах. Сепара- тистські настрої руських князів суперечили інтересам Константинополя, який боявся втратити вплив на Русь і цим ще більше послабити себе у протистоянні з Апостольською столицею та ісламським світом. У XIII – на початку XIV ст. зусиллями литовських князів Мендовга і Геди- міна утворено Велике князівство Литовське, котре поступово поширило владу майже на всю південно-західну Русь (окрім Галичини), активно інтегруючись в руські мову, культуру, віру. Своєю експансією литовсько-руська держава вступила в конкуренцію з Московським князівством, що постало в першій по- ловині XIV ст. у Владимирсько-Суздальській землі. Москва також виявляла територіальні зазіхання, підкорюючи сусідні заліські землі. Церква виявила- ся вагомим чинником політичної конкуренції, з огляду на прийняту у Київ- ській Русі візантійську модель синтезу (симфонії) державної і церковної влад. Нові володарі прагнули власної незалежної Церкви, яка б водночас зберігала 8 Barker J. W. Manuel II Paleologus (1391–1425). A Study in Late Byzantine Statesmanship. – New Brunswick, 1969. – P.1510. 437 канонічний зв’язок з Києвом і цим претендувала на першість у давньоруській спадщині. Князівський партикуляризм закладав підвалини майбутнього розді- лення Київської митрополії. Великий литовський князь і з 1386 р. польський король Ягайло Ольгер- дович (у католицькому хрещенні Владислав), уклавши Кревську унію (1385) і ставши на чолі федеративної польсько-литовської держави, почав проводити пропольську і прокатолицьку політику. Це викликало невдоволення православ- ного населення; двоюрідний брат Ягайла, великий литовський князь Вітовт Кейстутович, який патронував православним, у 1392 р. домігся автономії Ве- ликого князівства Литовського у складі федеративної держави. Водночас Ягай- ло, оселившись у Короні, посилив позиції у руських володіннях своєї дружини, королеви Ядвиги, яка патронувала католикам. Й в Галичині активізувалась ла- тинська пропаганда. Загострення міжцерковних стосунків загрожувало єдності Ягайлової держави. Тож польський король розглядав свою церковну тактику в контексті зміцнення Кревської політичної унії: всебічне сприяння Римсько-Ка- толицькій Церкві і, водночас, – з огляду на переважаюче православне населен- ня у польсько-литовській федерації, нейтралізації у ній релігійних конфліктів. Відтак, Ягайло був зацікавлений у компромісі між двома християнськими гіл- ками як чинникові збереження єдності держави. У другій половині XIV ст. зацікавленість в єдиній централізованій владі у руських землях виявили також візантійський імператор Іоан VI Кантаку- зін і патріарх Філофей Коккін (1353–1354, вдруге 1364–1376). Прихильники афонського ченця Григорія Палами, вони виношували програму “політично- го ісихазму” (Й. Мейєндорф, Г. Прохоров), яка передбачала посилення впливу Візантійської імперії на слов’янські народи (зокрема, через піднесення ролі чернецтва у політичному житті) й в такий спосіб утворення своєрідної “Візан- тійської співдружності націй” (Д. Оболенський)9. У цій програмі Константино- поль покладав “велику надію на руську церкву в сенсі об’єднання православ- ного християнства перед мусульманською небезпекою”10. Тому підтримував Москву, котра свої завоювання і церковну політику розглядала як “збирання руських земель” в єдину централізовану державу. В близькому оточенні патріарха Філофея був ієромонах Кипріян, представ- ник Тирновського культурного осередку, освічена людина і спритний дипломат. 9 На цю тему див.: Obolensky D. Byzantium, Kiev and Moscow: a Study of Ecclesiastical Rela- tions / D. Obolensky // Dumbarton Oaks Papers. – Т.ХІ. – Washington, 1957. – Р.21–79; Обо- ленский Д. Византийское содружество наций: Шесть византийских портретов. – Москва 1998; Дмитриев Л. А. Роль и значение митрополита Киприана в истории древнерусской литературы (к русско-болгарским литературным связям XIV–XV вв.) / Л. А. Дмитриев Л.// Труды отдела древнерусской литературы (далі – ТОДРЛ). – Т.19. – 1963. – С.215–254; Мейендорф Й. О византийском исихазме и его роли в культурном и политическом разви- тии Восточной Европы в XIV в. / Й. Мейендорф // ТОДРЛ. – Т.24. – Москва-Ленинград, 1974. – С.291–305; Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовой битвы. – Ленинград, 1978; Його ж. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Статьи. – Санкт-Петербуг, 2009. 10 Дончева-Панайотова Н. Киприан. Старобългарски и староруски книжовник. – София, 1981. – С.26. 438 В його особі Філофей набув надійного помічника у втіленні програми “полі- тичного ісихазму”. А в руських землях патріарх вбачав за свого однодумця ми- трополита київського і всієї Русі Алексія (1354–1378), наближеного до ігумена Троїцького монастиря (неподалік Москви), палкого прихильника ісихазму Сер- гія Радонезького. Алексій певний час був регентом юного московського князя Дмитрія Івановича (Донського), і як фактичний господар князівства перебував на вістрі політичного протиборства Москви з Литвою. Діяльність Алексія викликала невдоволення великого литовського князя Ольгерда. В момент чергової загрози розділення Київської митрополії11 з боку Ольгерда12 Філофей ініціював примирення Литви і Москви задля збереження крихкої єдності руської Церкви. Цю місію він поклав на Кипріяна. Але, при- бувши у Велике князівство Литовське у статусі патріаршого апокрисарія (по- сла), Кипріян не зумів примирити князя Ольгерда і митрополита Алексія, на- томість домігся власного поставлення на відновлену Литовську митрополію. З огляду на посилення воєнної мoці Литви і рішучість Ольгерда, патріарх Філо- фей змушений був піти йому назустріч. У 1375 р. Кипріян був висвячений на землі Київської митрополії, які пере- бували у межах Великого князівства Литовського. Та висвячений з умовою, що 11 Її перша спроба належала князю Юрію I Львовичу, володарю Галицько-Волинської дер- жави, який у 1303 р. домігся утворення Галицької митрополії, незалежної від Владимира на Клязмі, куди у 1299 р. переїхав зі своєю канцелярією київський митрополит-грек Мак- сим (1283–1305). Першим главою Галицької митрополії, яка, з осідком у Галичі, обійма- ла Володимиро-Волинську, Луцьку, Холмську, Перемишльську і Туровську єпархії, був грек Нифонт (1303–1305), другим – виходець з Галицько-Волинської землі Петро Ратен- ський (1308–1326). У 1347 р., за київського митрополита-грека Феогноста (1328–1353), Галицьку митрополію скасовано. Натомість ініціативу Юрія Львовича підхопив великий литовський князь Гедимін: у 1315/1317 рр. було утворено незалежну Литовську митро- полію, що зі смертю свого глави Романа (1354–1362) відійшла під омофор митрополита київського і всієї Русі Алексія. Подібна участь спіткала і Галицьку кафедру, відновлену у 1370 р. зусиллями польського короля Казимира III: після смерті галицького митрополита Антонія (1371–1391) церкви південно-західної Русі також опинилися під юрисдикцією Алексія. Цікаво, що за Антонія влада галицького митрополита поширювалася також на православні церкви Молдавії. 12 Митрополит Алексій, читаємо в адресованій патріарху Філофею скарзі Ольгерда, чинить брутальний тиск на конкурентів Москви і не опікується своїми південно-західними єпар- хіями. “І за отців наших не бувало таких митрополитів, яким є цей митрополит! – благо- словляє Москвитян на пролиття кров, – і до нас не приходить, ні у Київ не приїздить” (1371 г. Грамота литовского князя Ольгерда к патриарху Филофею с жалобами на ми- трополита Алексия... // Памятники древнерусского канонического права. – Cтб.137–138). Зважаючи на відверту промосковську політику Алексія, Ольгерд вимагав у патріарха “ін- шого митрополита на Київ, Смоленськ, Твер, Малу Русь, Новосіль, Нижній Новгород” (Там само. – Cтб.139–140), а у разі відмови погрожував звернутися з проханням про но- вого митрополита до Апостольської столиці і навіть, “якщо не досягнемо мети, то готові перейти в іншу церкву, яка давно відступила від правдивих догматів і зробилась чужою православній християнській церкві” (1389 г. в феврале. Соборное определение патриарха Антония о низложении митрополита Пимена... // Памятники древнерусского канониче- ского права, стлб.201–204). Тобто Ольгерд повторив загрозу польського короля Казими- ра III в його зверненні до Філофея (див.: 1370 г. Грамота польского короля Казимира к па- триарху Филофею... // Памятники древнерусского канонического права. – Cтб.127–128). 439 після смерті Алексія знову об’єднає її, “аби давня будова Русі зберігалась і на майбутній час, тобто знову перебувала під владою одного митрополита”13. Тож після смерті Алексія Кипріян поспішив до Москви. Але московський князь ба- чив на кафедрі митрополита всієї Русі іншого претендента – свого духівника, архімандрита московського Спаського монастиря Михаїла (Митяя), а Кипріяна вважав за ставленика ворожої Литви. Остаточно утвердитися у Москві (і цим підпорядкувати собі литовські, волинські, київські і заліські єпархії) Кипріян зумів лише після смерті Дмитрія Донського. І саме в той час, коли це йому вда- лося, у Галичі помер митрополит Антоній. Природно, що Кипріян, прагнучи втілити поставлене на нього патріархом Філофеєм завдання – об’єднати під своїм омофором усі руські землі та відновити цілісність Київської митропо- лії14, вирішив підпорядкувати собі і галицькі парафії. Та Кипріяна випередив луцький єпископ Iоан Баба, який заступив Га- лицьку митрополичу кафедру без попереднього визнання у Константинополі. В історичних джерелах15 цей факт і подальші дії Iоана змальовані досить не- привабливо. Хоча не виключено, що головним поширювачем цього негативу був Кипріян. Задля дискредитації суперника він використав скаргу володими- ро-волинського єпископа (за котрим було переважне право, після галицького владики, на митрополію) і свої політичні зв’язки у Литві. (Особливо приязні стосунки мав Кипріян з князем Вітовтом, влаштувавши шлюб його дочки Софії з великим московським князем Василієм I, сином Дмитрія Донського). Нато- мість Iоан заручився підтримкою польського короля Ягайла. І судячи з усього ця підтримка була вагомою: попри спроби патріарха Антонія залагодити кон- флікт і незважаючи на загрозу відлучення від Церкви, Iоан поводився досить незалежно. Відмовився від розгляду своєї справи у Царгороді й від участі у со- борі, який проти нього провів у Москві Кипріян16. Тому Iоан був відлучений від 13 1389 г. в феврале. Соборное определение патриарха Антония о низложении митрополита Пимена... // Памятники древнерусского канонического права. – Cтб.204–205. 14 В одній зі своїх грамот Кипріян так окреслює власну святительську місію на Русі: “Яз потружаюся отпадшая места приложити к митрополии, и хочю укрепити, чтобы до века так стояло на честь и на величество митрополии” (1387 г. июня 23. Грамота митрополита Киприана к преподобному Сергию радонежскому и Феодору, игумену симоновскому... // Памятники древнерусского канонического права. – C.183). 15 А це, передусім, акти Константинопольського патріархату і кілька, зокрема Воскресен- ський і Никоновський, літописів, в яких історія захоплення Галича Iоаном пояснюється, головно, його підступністю, гординею, попранням церковних канонів і гріхом симонії (чи не найтиповіше звинувачення на той час у конкурентній боротьбі): луцький владика буцімто підкупив короля (Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссиею (далі – АЗР). – T.1. – Санкт-Петербург, 1846. – № 12). 16 За версією Й. Рудовича, Ягайло у 1401 р. видав Кипріяну Iоана Бабу, й митрополит ув’язнив його у Москві (Рудович Й. Історія Галицько-Львівської єпархії. – Жовкла, 1902. – C.21). Однак автор переплутав Бабу з іншим луцьким єпископом Савою, котрий, за на- казом Вітовта, дійсно, був відправлений на собор у Москву через якісь “речі святитель- ські” (див.: Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – T.11. – Санкт-Петербург, 1897. – C.314–315). Насправді, переконані церковні історики, Сава заслужив чимось гнів ли- товського князя. Й Кипріян у Москві позбавив Саву сану. 440 Церкви і позбавлений Луцького єпископства заочно, – попри це продовжував керувати Галицькою митрополією17. Відтак, справжня загроза Кипріяновим планам постала в особі польського короля. Ягайло був занепокоєний посиленням політичних і церковних позицій Москви, котра через митрополита могла впливати на православне населення не лише Литви, а й Корони. І будучи володарем Галичини він прагнув зберегти її церковну незалежність. Не випадково, попри негативний резонанс, виклика- ний конфліктом двох ієрархів, Ягайло письмово звернувся до патріарха з про- ханням підтримати свого протеже. Константинополь був вельми зацікавлений у добрих стосунках з польським королем, чекаючи від нього участі у хресто- вому поході проти османського султана Баязіда – ворога візантійського імпера- тора Мануїла II Палеолога. Скориставшись проблемами у Візантії, Кипріян вирішив перебрати на себе ініціативу і висвятив нового єпископа у непідвладний йому Перемишль. А у листі до патріарха Антонія18 прямо запропонував віддати йому Галицьку, заразом і Молдавську кафедри для припинення в їх межах “різного беззакон- ня”. Патріарх, який не міг дозволити погіршення відносин з Ягайлом, засу- див учинок Кипріяна. Антоній підтвердив рішення патріарха Філофея від 1370 р., за яким церковні провінції Галичина і Молдавія управляються архієреями, призначеними з Константинополя19. А Владислав Ягайло в період перебування Кипріяна “в Литві” у 1405–1406 р. надав Перемишльському єпископству при- вілей, яким підтвердив його цілковиту владу над своїми володіннями у Пере- мишлі і Самборі20. 17 П. Іванов, поділяючи міркування деяких істориків (див.: Петрушевич А. С. Краткое ис- торическое известие о времени введения христианства на Галичской Руси, особенно же об учреждении святительских столиц в Галиче и Львове, и о святителях сидевших на упомянутых столицах. – Львов, 1882. – C.7–8; Тихомиров Н. Галицкая митрополия. Цер- ковно-историческое исследование. – Санкт-Петербург, 1896. – C.132–140 та ін.), ствер- джує: “Можна передбачати, що Iоан до самої своєї смерті управляв Галицькою кафедрою, вдовольнившись титулом єпископа” (Иванов П. А. Исторические судьбы Волынской зем- ли с древнейших времен до конца XIV века. – Одесcа, 1895. – C.27). Рік Iоанової смерті невідомий, але частина авторів, спираючись на повідомлення Никоновського літопису стосовно учасників Новогрудського собору 1415 р. (за іншою версією 1416 р.), готова визнати за присутнім на ньому галицьким владикою Iоаном саме Бабу (напр.:Филе- вич И. П. Борьба Польши и Литвы-Руси за Галицко-Владимирское наследие. Историчес- кие очерки / И. П. Филевич// ЖМНП. – Ч.316. – 1890. – Февраль. – С.285). На думку інших дослідників, це малоймовірно (Чистович И. А. Очерк истории западно-русской Церкви. – Ч.1– Санкт-Петербург, 1884. – С.117; Петрушевич А. С. Краткое историческое известие. – С.8). Адже новий митрополит київський і всієї Русі грек Фотій (1408–1431) поставив на галицькі єпархії свого намісника; за деякими даними, ним був Ігнатій Кре- хович (Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси от найдавнейших времен до року 1453. – Львов, 1863. – С.314). Й усе ж, враховуючи вороже ставлення ініціатора Но- вогрудського собору князя Вітовта до Фотія, присутність на ньому Іоана Баби (якщо той був живий) можна визнати за можливе. 18 1397 г. в январе. Его же грамота митрополиту Киприану о том же // Памятники древне- русского канонического права. – Cтб.305–310. 19 Там само. – Cтб.307–308. 20 Acta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczy Pospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacji s.p. Alexandra hr. Stadnickiego wydane stara- 441 Запобігаючи подальшому поглибленню церковного конфлікту, що робило Православну Церкву в Галичині уразливою перед католицькою пропагандою21, патріарх у 1397 р. скерував до Галича віфлеємського архієпископа Михаїла, якого призначив екзархом Галичини. Втім, приїзд Михаїла став радше компро- місним примиренням Константинополя з Ягайлом й до того ж дивним чином співпав з поразкою антитурецької коаліції європейських володарів у битві під Нікополем (1396). Ця поразка дозволила султану Баязіду утвердитися на Бал- канах і різко погіршила позиції Візантії. Остання шукала військової і матері- альної підтримки. Тому, мабуть, важливою місією віфлеємського архієпископа в Галичині було також отримання коштів від польського короля, ще більше – його обіцянки на участь у коаліції. Та, вочевидь, місія екзарха виявилася не вельми успішною. Через три роки Михаїл був відкликаний новим патріархом Матвієм (1397–1410) і скерований до Москви. Як бачимо, у питанні заміщення Галицької кафедри Кипріяну було явно недостатньо протекції князя Вітовта. Митрополит шукає через нього збли- ження з Ягайлом: у 1396–1937 рр. здійснює свою першу в якості всеруського митрополита подорож “у Литву”. Й святитель не лише домагається зустрічі з Ягайлом, а й досить швидко стає його “великим другом”22. Цей факт, з ураху- ванням очевидної промосковської політики Кипріяна, його конфлікту з Iоаном – ставлеником польського короля, виглядає дещо дивним. Однак може бути цілком зрозумілим у світлі грамот патріарха Антонія. Дійсно: що могло так швидко зблизити Ягайла і Кипріяна попри очевидні суперечності між ними? Скоріш за все ідея церковної унії. Аби переконатися у цьому, більш прискіпливо поглянемо на можливу мотивацію учасників згаду- ваного листування. Є очевидним: ініціатором перемовин стосовно церковної унії була поль- сько-литовська сторона, її головним промотором – Владислав Ягайло. За- цікавлений у зміцненні своєї влади у боротьбі із зовнішніми (з одного боку, Тевтонський орден, з іншого – Московське князівство і Орда) та внутрішніми (насамперед, тривале протистояння з Вітовтом) опонентами, польський король шукав союзників на католицькому Заході і православному Сході. Останні й самі впродовж кількох століть демонстрували політику зближення, зумовлену взаємними інтересами: Рим мріяв про повернення під владу папи усієї Східної Церкви, Константинополь – про збереження своєї імперії (а це без опертя на За- хід ставало все більш проблематичним). Упродовж XIII–XIV ст. Константино- поль і Апостольська столиця вели перманентні перемовини, ініціаторами яких виступали то римські папи, то (найчастіше) візантійські чи нікейські niem Galicyjskiego wydziału krajowego (далі – AGZ) / Oprać. K.Łiske i A.Prochaska. – T.7. – Lwów, 1878. – №26. 21 Адже “у цих (галицьких – В.Л.) церквах, позбавлених своїх пастирів й учителів, спіль- ний ворог християн знайшов цілковитий простір і завів деяких вовків, що проповідують противні нашій православній кафолічній і апостольській Великій Церкві Божій догмати” (1397 г. в январе. Наказ патриарха Антония вифлеемскому архиепископу Михаилу...// Па- мятники древнерусского канонического права. – Cтб.293–294). 22 1397 г. в январе. Его же грамота митрополиту Киприану о том же // Памятники древне- русского канонического права. – Cтб.305–306. 442 імператори23. Враховуючи це, Ягайло у своїх церковно-унійних планах міг роз- раховувати на симпатії Західної і Східної Церков. А ось знайти широку підтримку цим планам у власній державі польському королю було досить складно. Керуючись духом і буквою Кревської унії, Ягайло надав такі права Римсько-Католицькій Церкві у руських землях Литви і Коро- ни, які зробили її державною Церквою (королівська грамота 1387 р. забороняла шлюб литовців-католиків з православними русинами, королівські декрети від 1400 і 1413 рр. позбавляли сповідників “грецької віри” громадянських прав і привілеїв24). Тому православне населення польсько-литовської держави нада- вало перевагу Вітовту (який у своїй незалежній політиці спирався на руських бояр), згодом Ягайловому братові – великому литовському князю Свидригайлу Ольгердовичу, котрий зблизився з Москвою і, врешті, перейшов на службу до Василія Дмитровича. Історична наука наводить чимало фактів Ягайлової “рев- ності до папізму” (П. Карашевич25). Натомість великий магістр Тевтонського ордену Конрад фон Юнгінген відмовляв польському королю в місіонерській рішучості: 1397 р. у листі до західних володарів він скаржився на Ягайла за “те, що литовці продовжували хреститися більше у православну віру”26, ви- правдовуючи цим, очевидно, свою експансію на “язичницьку” Литву. Як бачимо, Яйгало був надзвичайно зацікавлений в успіхові церков- ної унії, котра могла допомогти йому у вирішенні зовнішніх (в нейтралізації 23 Пригадаємо найвідоміші факти. У 1232 р. нікейський правитель Iоан III Дука Ватац, який протистояв Латинській імперії у Константинополі і шукав собі союзників, ініціює звернення тодішнього патріарха Германа II (1222–1240) до римського папи Григорія IX (1227–1241) з пропозицією унії між Східною і Західною Церквами. У 1274 р. під тиском візантійського імператора Михаїла VIII Палеолога було укладено Ліонську унію, котру, щоправда, не прийняв патріарх Йосиф I (1266–1275), і був за це відлучений імператором від Церкви. Згодом римський папа Климент VI (1342–1352) пропонує візантійському ім- ператору Iоану Кантакузіну скликати черговий вселенський собор. Климентів наступник папа Інокентій VI (1352–1362) вів доволі жваві перемовини про це з імператором Iоа- ном V Палеологом. Останній у 1356 р. складає присягу папі як верховному главі Все- ленської Церкви. У 1368 р. імператор Iоан V Палеолог під час поїздки до Риму визнає за папою Урбаном V (1362–1370) супрематію та укладає з Західною Церквою чергову унію (Див. про це: Герцберг Г. Ф. История Византии. – Москва, 1898; Norden W. Das Papstum und Byzanz. – Berlin, 1903; Острогорски Г. Историjа Византиjе. – Белград, 1947; The Orthodox Churches and the West / Ed. D.Baker. – Oxford, 1976; Gill J. Byzantium and the Papacy 1198–1400. – New Brunswick, 1979; Васильев А. А. История Византийской импе- рии. – T.2. – Москва, 2008). Зазначені факти доводять, що “союз між Східною і Західною Церквами у XI–XV ст. ще не був цілком розірваний” (Лебедев А. П. Очерки истории ви- зантийско-восточной церкви от конца XI-го до половины XV-го века. – Москва, 1892. – C.133). 24 Joannis Dlugossi. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Ks. 10 (1370–1405). – Var- saviae, 1985. – S.92–93; Евгений (Болховитинов). Описание Киевософийского собора и киевской иерархии. – Киев, 1825. – C.99; АЗР. – T.3. – 1848. – № 32; Skarbec dyplomatów papieskich, cesarskich, królewskich, książęcych i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i ościennych im krajów słuzającię / Zebrał... J.Danilowicz. – T.1. – Wilno, 1862. – S.265–267. 25 Карашевич Пл. Очерк истории Православной Церкви на Волыни. – Санкт-Петербург, 1855. – C.42. 26 Цит. за: Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальденской битвы (1410 г.). – Санкт- Петербург, 1885. – C.5. 443 Тевтонського ордену і Москви, підтримці Риму і Константинополя) та внутріш- ніх (в обмеженні князівської опозиції, замиренні з православними, уникненні міжконфесійних конфліктів) проблем. Не випадково у своїх церковно-унійних намірах Ягайло виявив неабияку активність і послідовність. Звернімося лише до кількох прикладів. Насамперед до XVI Вселенського (за католицькою традицією) собору, який у 1414–1418 рр. проходив у німецькому місті Констанці. Нагадаємо: пи- тання унії займало на соборі досить скромне місце. Впродовж XIV і на початку XV ст. Західна Церква переживала глибоку кризу. У 1309–1378 рр. римські па- пи своєю політикою співпраці з французьким королівським двором (т. зв. Аві- ньонське полонення пап) втратили загальноєвропейський авторитет; у 1378– 1417 рр. свою владу над Церквою доводили одразу два, а з 1409 р. – три папи (Велика схизма). Тож головним завданням собору було подолання церковного розколу й відновлення єдності католицької Європи. Та задля цього соборяни мали вирішити низку “супутніх” проблем. Наприклад, помирити польсько-ли- товську державу і Тевтонський орден, вирішити конфлікт між Угорщиною і Венецією, засудити єресь чеського реформатора Яна Гуса і зупинити гусит- ський рух, намітити церковні реформи, які б відновили папську гегемонію у церковному і світському житті27. Проблематика Констанцського собору визначалася значною мірою інте- ресами Сигізмунда I, який свої імперсько-універсалістські плани простягав не лише на католицький Захід, а й усю Європу. Не випадково у 1412 р. він звертався до візантійського імператора Мануїла II з пропозицією церковного і політичного союзу, який би реставрував єдину імперію в дусі традицій піз- ньоримської державності28. Цей дух цілком відповідав папському універсаліз- мові, що його Апостольська столиця прагнула відновити своїми церковними реформами і новими перемовинами з греками29. Тому особлива зацікавленість польського короля не лише політичними, а й церковними проблемами, що 27 Про декрети Констанцського собору: Finke H. Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Konzils. – Paderborn, 1889; Church and State Through the Centuries. A Collection of Historic Documents with Commentaries / Ed. and trans. S.Z.Ehler, J.B.Morrall. – London, 1954; Decrees of the Ecumenical Councils: From Nicaea to Vatican II / Ed. N.P.Tanner. – T.2. – London, 1990; Stump Ph. The Reforms of the Council of Constance (1414–1418). – Brill, 1994. 28 Acta Concilii Constanciensis / Herausgegeben von H.Finke. – Bd.1. – Münster, 1896. – №112 (http://www.archive.org/stream/actconciliicons01counuoft/actaconciliicons01counuoft_djvu. txt); Andreeva M. A. Zur Raise Manuals II Palaiologosnach Westeuropa / M. A. Andreeva // Byzantinische Zeitschrift. – Bd.34. – München, 1934. – S.37–47; Пашкин Н. Г. Византия и проблема религиозно-политической консолидации Запада / Н. Г. Пашин // Античная древность и средние века. – Вып.35. – Москва, 2004. – С.218–225. 29 Їх перспективу підготував декрет, прийнятий в Констанці 6 квітня 1415 р.: за ним церков- ний собор визнано таким, який репрезентує усю Вселенську Церкву і має у ній найвищу владу, котрій у питаннях віри підпорядковується і сам папа (Decrees of the Ecumenical Councils. – Т.1. – Р.103). Це тлумачення наближало католицьку еклезіологію до право- славної, готуючи ґрунт для обговорення питання про статус папи, що й по сьогодні є го- ловним каменем спотикання між християнськими Заходом і Сходом. Однак, прийнявши присягу на Констанцському соборі, новий папа Мартін V (1417–1431) у своїй буллі “Inter cunctas” (1418) засудив його декрети як єресь. 444 розглядались на соборі, була гідно поцінована Апостольською столицею. Ягай- ло до того ж скерував у Констанц доволі чисельну делегацію30, що брала актив- ну участь майже на всіх сесіях собору. У 1415 р. першим з польських делегатів програму церковної унії від імені Ягайла виголосив познаньський єпископ Андрій Ласкарі. Програма відобража- ла традиційний для середньовічного папства погляд на унію, в якому йшлося не про з’єднання двох Церков, а приєднання Східної Церкви до Західної. Цьо- го ж року Ягайло і Вітовт звернулися до собору з грамотою, в якій просили підтримати їх “у справі прилучення схизматиків до Католицької Церкви”31. У 1416 р. в іншій грамоті вони обіцяли соборянам не допустити в своїй державі гуситської пропаганди й сприяти місії папських легатів у руських землях. За це Ягайло і Вітовт удостоїлись особливої відзнаки від папи – звань генералів- вікаріїв Римсько-Католицької Церкви для Пскова і Новгорода. А на початку 1418 р. Ягайло сповістив папу Мартіна V про те, що направив до Констанці Григорія Цамблака, якому доручив приєднатися до обговорення питання цер- ковної унії32. У 1420 р. польський король відправив листа візантійському імпе- ратору Мануїлу II з подякою йому в сприянні з’єднанню Церков і пропозицією власної дипломатичної підтримки у цьому33. Ще одне відоме обговорення унійного питання відбулось у 1429 р. на з’їзді європейських монархів у Луцьку (наступного року продовженого у Троках34), що був скликаний Сигізмундом I для вироблення спільного плану боротьби проти турків-османів35. На з’їзді найактивнішими пропагандистами церковної 30 Її склад див.: Theiner A. Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae... ex tabulariis vaticanis. – T.2. – Romae, 1864. – P.14; Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1376–1430 / Col- lectus opera Antonii Prochaska. – Cracoviae, 1882. – S.331; Bellée Н. Polen und die römische Kurie in den Jahren 1414–1424. – Berlin-Leipzig, 1914. – S.25–26. 31 Барбашев А. Витовт. Последние двадцать лет княжения. 1410–1430. – Санкт-Петербург, 1891. – C.127–128. 32 І ця, остання, делегація польсько-литовської сторони на Констанці була вельми чисель- ною (за деякими даними, складала майже 300 осіб). Деякі автори звертають увагу на те, що в ній уже було помітне західноруське представництво (Prochaska A. Dążenia do unii cerkiewnej za Jagiełły / A. Prochaska // Przegląd powszechny. – T.50. – Warszawa, 1896. – S.343; Рамм Б. Папство и Русь в X–XV веках. – Москва-Ленинград, 1959. – C.192; Бегунов Ю. К. К вопросу о церковно-политических планах Григория Цамблака / Ю. К. Бегунов // Советское славяноведение. – Москва, 1981. – № 3. – C.57; Флоря Б. Н. Православный мир Восточной Европы перед историческим выбором (XIV–XV вв.) // Флоря Б.Н. Иссле- дования по истории Церкви. – C.296). 33 Барбашев А. Витовт. Последние двадцать лет княжения. – C.142. Весною 1418 р. у Кон- станці перебувала делегація імператора Мануїла II, яка вела офіційні перемовини з па- пою стосовно унії. 34 Делегатами з’їзду у Троках були не лише західно- і східноєвропейські володарі, пред- ставники Лівонського і Тевтонського орденів, кримський і ординський хани, посли папи і візантійського імператора, верхівка польського кліру, а також онук Вітовта – великий московський князь Василій II Васильович (Темний) з чисельною делегацією та митропо- литом київським і всієї Русі Фотієм (Див.: Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // ПСРЛ. – T.12. – 1901. – C.9; Карамзин Н. М. История госу- дарства Российского. – T.5. – Kн.3. – Москва, 2008. – C.251). 35 З’їзду передувала ціла низка дипломатичних контактів між Римом, європейськими воло- дарями і Константинополем, що, з одного боку, засвідчило зростаючу занепокоєність За- 445 унії були імператор і польський король. Натомість Вітовт, який бажав підне- сти себе до королівської гідності, використав Луцький з’їзд, передусім, задля досягнення своєї мети, маючи в союзниках імператора. Польська делегація, зо- крема католицькі ієрархи на чолі з канцлером, краківським єпископом Збігне- вом Олесницьким, підтримувана папським легатом, виступила проти коронації Вітовта і залишила з’їзд36. Ідея церковної унії, яка могла сприяти примиренню і мобілізації європейських володарів перед лицем турецької загрози, у черговий раз поступилася їхнім політичним амбіціям. Джерела подають досить суперечливу інформацію про те, які саме про- позиції стосовно унії лунали на з’їзді й яким було ставлення до них делегації з Москви, принаймні руські літописи обійшли увагою цей аспект. Однак не забуваймо, що саме великий московський князь Василій Васильович відкинув у 1439 р. Флорентійську унію, ув’язнивши митрополита київського і всієї Русі Ісидора (1437–1442). Маємо лише звістку про те, що митрополиту Фотію вда- лося у Троках здобути прихильність Вітовта, розчарованого своєю поразкою. Литовський князь запросив святителя до Вільна, що Фотій одразу і зробив. Під час своєї гостини там він “клопотався, вірогідно, про приєднання Київської митрополії до Московської”37. Отже, з’ясуємо тепер, якою була участь Вітовта у церковно-унійному про- екті польського короля, і чи був він обізнаний з тими листами, що їх у 1397 р. надсилали в Константинополь Ягайло і Кипріян? Адже, пам’ятаємо, литов- ський князь також був удостоєний папської відзнаки у Констанці. Прийнявши католицизм (з хресним ім’ям Олександр), князь Вітовт, за оцінкою деяких істориків, залишився людиною на загал байдужою до віри38 – як, зрештою, більшість державних мужів, що прагнули використати релігію у політичних цілях. Фактичний володар значної частини литовсько-польської держави, в якій панували “грецька віра” і руські традиції39, Вітовт у своєму протистоянні з Ягайлом спирався на підтримку православної спільноти. Маючи родинні зв’язки з Москвою, він, утім, перебував у перманентному протистоянні ходу османською небезпекою, з іншого – слабку готовність переговірників до подолання своїх розбіжностей у переддень трагедії, котра насувалась на християнський світ, пере- дусім, на православних (Halecki О. La Pologne et l’Empire Byzantin. – P. 42–45; Dölger F. Regesten der Kaiserurkunden des oströmischen Reiches von 565 bis 1453. Corpus der griechis- chen Urkunden des Mittelalters und der neueren Zeit. – Bd.5. Reg. von 1341–1453. – München, 1965. – №№ 3315, 3327, 3335, 3378; Between Europe and Islam: Shaping Modernity in a Transcultural Space / Ed. A.Höfert, A.Salvatore. – Brussels, 2004. – P.39–70). 36 М. Карамзін вважав, що на це рішення вплинула Апостольська столиця. 37 Карамзин Н. М. История государства Российского. – C.251. 38 Інші дослідники оцінюють цю “байдужість” радше як вияв толерантності Вітовта, наво- дячи приклади його покровительства не лише православним і католикам, а також євреям (Бершадский С. А. Литовские евреи. – Санкт-Петербург, 1883. – C.177). “Вітовт старався зрівняти їх (католиків і православних – В. Л.) даруванням тим і іншим однакової свободи і пільг… прагнучи в такий спосіб зміцнити внутрішній порядок у Литовському князівстві” (Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы. – C.9). 39 Є. Шмурло, з огляду на цю обставину, пропонує навіть “з більшим правом” називати Ві- товта “руським князем” (Шмурло Е. Ф. Курс русской истории. Возникновение и образо- вание Русского государства (862–1462). – Санкт-Петербург, 1998. – C.183). 446 з північно-руськими князями, в тому числі зі своїм зятем, виборюючи їхні зем- лі. Будучи чи не найбільш могутнім і грізним політиком Східної Європи, якого боявся польський король і шанували татари, Вітовт проводив незалежну цер- ковну політику. Водночас, як дійовий учасник загальноєвропейської історії40, один із переможців Грюнвальдської битви (1410), він прагнув королівської гід- ності (не лише де-факто, а також де-юре), яка б урівняла його з іншими като- лицькими володарями. В особі митрополита Кипріяна князь Вітовт мав слухняного помічника і виконавця своєї волі. Наприклад, у 1405 р. був викликаний князем в містечко Милолюб (яке церковно-історична традиція відносить до Волині41) для участі у двотижневій зустрічі з Ягайлом. Історики назвали зустріч “з’їздом володарів”42, отже, на ній обговорювались питання державної ваги. Скоріш за все саме у Милолюбі за наказом Вітовта Кипріян був змушений зняти єпископа Антонія з Туровської кафедри: князь звинуватив владику у протатарських (за іншими даними, в антикатолицьких) діях43. Хоча насправді митрополит симпатизував Антонію, давши йому згодом притулок у Москві44. Судячи з документів, той трикутник (Вітовт – Кипріян – Василій Дми- трович), що склався у русько-литовських церковних стосунках на зламі XIV– XV ст., цілком задовольняв великого литовського князя. Під час візитацій пів- денно-західних єпархій45 (а це було можливе лише за згоди Вітовта) Кипріян, 40 З одного боку, Вітовт вів масштабну східну політику: диктував свою волю Новгороду і Пскову, вторгався у межі Московського князівства, позбавив татар південного Поділля, розширивши свої володіння від верхів’я Оки до Чорного моря. З іншого боку, Вітовт брав активну участь у політичних справах Німеччини, Угорщини, Чехії, у зносинах Рима і Константинополя. (Див. про це: Киркор А-Г. К. Черты из истории и жизни литовского народа. – Вильна, 1854; Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – Москва, 1915. – Видю2. – 2004; Prochaska A. Dzieje Witolda wielkiego księcia Litwy. – Wilnoб 1914; Łowmiański H. Witold wielki księze litewski. – Wilno, 1930; Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV–XVI вв. – Москва, 1963; Kosman M. Wielki księze Witold. –Warszawa, 1967 та ін.). 41 Літописні тексти згадують про це містечко “у Литві” (Пискаревский летописец // ПСРЛ. – T.34. – Москва, 1978. – C.154). М.Грушевський, наводячи текст грамоти кримського хана Менглі-Герая литовському князю Вітовту про передачу останньому історичних прав на руські землі, також подає відомості про Милолюб, але без конкретної географічної вказівки (Грушевський М. С. Історія України-Руси. – T.4. – Київ, 1993. – C.7). Водночас, Милолюб у грамоті згадуваний поряд з Радогощом. Існують поселення з назвою Радогощ на Житомирщині і Хмельниччині. А ще Радогощ відомий як одне з боярських сіл Ост- рожчини, яким володіли магнати Ходкевичи (Атаманенко В.Б. Острозька волость у кінці XVI – першій половині XVII ст. /В. Б. Атаманенко // Осягнення історії. – Острог–Нью- Йорк, 1999. – С.137–144). 42 Горский А. В. Святитель Киприан, митрополит киевский и всея Руси / А. В. Горский // Прибавление к Творениям св. Отцов в русском переводе. – Ч.6. – Кн.2. – Москва, 1848. – С.361; Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. – Т.2, первая половина. – Москва, 1997. – С.341. 43 Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. – Т.2. – С.340. 44 Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // ПСРЛ. – Т.9. – С.191–192. 45 Після свого першого утвердження в Москві (1380) у статусі всеруського митрополита 447 як бачимо, займався не лише церковними, а й політичними справами (і ними, радше, найбільше), маючи неодноразові зустрічі з Вітовтом і Ягайлом. Саме на одній із них у 1396 р., скоріш за все, вирішувалось питання проведення унійного собору “в Росії”. Важко уявити, щоб Кипріян звернувся з такою про- позицією до патріарха без санкції Вітовта. Після смерті митрополита стосунки литовського князя з Москвою різко погіршились. (І це передбачав Кипріян, закликавши у 1406 р. на Русь свого протеже – ігумена сербського Пантократового монастиря Григорія Цамблака, який вирушив до Москви не через Київ, а Литву). Відмова Константинополя висвятити на Київську митрополію князевого претендента – полоцького єпис- копа-грека Феодосія, відверта промосковська орієнтація нового митрополита Фотія, якого литовці звинуватили у розоренні святительської резиденції у Киє- ві, зумовили повернення Вітовта до ідеї незалежної Церкви. Відомо, в який рі- шучий спосіб литовський володар втілив цю ідею, пішовши, як деякі його по- передники, на порушення церковних канонів. Маємо на увазі Новогрудський собор 1415 р. і окружну грамоту Вітовта зі звинуваченнями Фотія і критикою у бік Константинополя. Безсумнівно, поставлення Цамблака на митрополита бу- ло узгоджене Вітовтом з Ягайлом46, адже невипадковою є участь на Новогруд- ському соборі галицького єпископа Iоана і червенського (перемишльського) Павла47 (за іншими документами, перемишльським владикою був Геласій48). Чергову непідлеглу Москві Литовсько-Київську кафедру – адже Григорій Цамблак (1415–1419/1420) був поставлений на соборі “митрополитом святей нашей церкви киевской и всей Руси”49 – Вітовт хотів бачити не лише у русь- кому, а й східноєвропейському контексті. Свідченням цього є його зв’язки з гуситами і протекція чеському реформатору Ієроніму Празькому (який також проповідував церковну унію50), а також скерування Григорія Цамблака в якості Кипріян кілька разів відвідував Волинь. Скоріш за все у 1383 р., рік смерті (Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла церква, 2006. – С.614-615) литовського князя Любарта (у православному хрещенні Дмитрія) Гедиміновича, при гробі якого у Луцьку святитель виголосив молитву за упокій душі князя (Текст молитви зберігся й опубліко- ваний у: Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. – Приложение. – № 26). Більш відомі в історіографії пізніші приїзди Кипріяна на Волинь: у 1396–1397 та у 1404–1406 рр. (Про них див.: Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской лето- писью // ПСРЛ. – Т.11. – С.191–192, 312–315; Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. – С.336–340). 46 Флоря Б. Н. Православный мир Восточной Европы. – С.293. 47 Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // ПСРЛ. – Т.11. – С.226–227. 48 Памятники древнерусского канонического права. – C.309–310. 49 АЗР. – T.1. – № 12; Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской лето- писью // ПСРЛ. – T.11. – C.228; Памятники древнерусского канонического права. – C.311. 50 Ще Ян Гус до своєї загибелі намагався налагодити зв’язки з Константинополем. Спо- движник Гуса Ієронім Празький вважав православ’я найближчим до засад “чистого” апостольського християнства і в цьому близьким чеському реформаційному рухові. Від- так, виношував план об’єднання гуситів з православними. У 1413 р. Вітовт дозволив Іє- роніму приїхати в Литву, і той так ревно проповідував свої ідеї (відвідав, зокрема, Вільно, Вітебськ, Псков), що це викликало невдоволення не лише віленського католицького єпис- копа, а навіть місцевих язичників (Aeneas Sylvius, Pontif. Rom. M. Pius II. De’ Polonia, de 448 нового руського митрополита на Констанцський собор. Оцінюючи незалежну церковну політику Вітовта, В.Васильєвський пов’язав проведення Новогрудського собору з унійними планами князя, вважа- ючи утворення нової митрополії кроком у їх реалізації51. Цю думку фактично підтримує Б. Флоря. За ним, Ягайло і Вітовт, з огляду на кризу католицького Заходу і складність переговорного процесу між Римом і Константинополем, схилялись до регіональної, або локальної унії. Цей намір історик вбачає у де- яких заявах і діях польського короля і литовського князя часів Новогрудського і Констанцського соборів52. Однак чи могли вони виношувати цей план тоді, коли Константинополь вів перемовини з Римом про новий вселенський собор, якого очікував Сигізмунд I? Й хіба могли Ягайло і Вітовт цілком ігнорувати думку Москви? Не відкидаючи того, що ідея регіональної унії розглядалася Ягайлом і Вітовтом як один із варіантів, сам факт їх повернення до унійного питання на Луцькому з’їзді в присутності імператора і великого московського князя, папського і патріаршого послів є досить промовистим. У багатьох джерелах виїзд Григорія до Констанці пов’язаний головно з Ві- товтом. Та, з огляду на обопільну зацікавленість у церковній унії литовського князя і польського короля, це було їхнім спільним рішенням. Відомо, що Цамб- лак у лютому 1418 р. був урочисто прийнятий папою Мартіном V і виступив на соборі з кількома промовами53, в яких вітав ідею церковної унії. Чи було це Lithuania, de Ruthenis, de Livonia, de Pruthenis // Joannis Pistorii. Polonicae historiae corpus. – T.2. – Basileae, 1582. – P.3–4). На думку І. Пальмова, реформаційний рух у Чехії є “осо- бливим серед інших західноєвропейських реформаційних потоків, ...який за більш спри- ятливих умов... міг привести до зближення чехів з православним Сходом” (Пальмов И. К вопросу о сношениях чехов-гуситов с Восточною Церковью в первой половине XV в. – Санкт-Петербург, 1889. – C.4). У 1420 р. до Вільна прибула гуситська делегація, котра запропонувала Вітовту чеську корону, зажадавши його підтримки. Й литовський князь надав їм військову допомогу: вислав до Чехії збройні загони на чолі із своїм племінником Жигимонтом Корибутовичем, сином удільного литовського князя Дмитра Корибута Оль- гердовича. На боці гуситів воювала також галицька шляхта. Представник князівського роду Острозьких Федько Федорович у 1422–1438 рр. під іменем “Фрідеріка, князя русь- кого” очолював загони чеських повстанців, ставши їхнім воєначальником (див.: Dobner G. Monumenta historica Böhemiae. – T.1. – Praga, 1774. – P.142–147; – T.4. – P.73, 162; Palacký F. Geschichte vom Bohman. – T.3. – Prague, 1865. – S.299–301; Ruch husycki w Polsce: wybór tekstów żródłowych (do r. 1454) / Оprac. R.Heck, E.Maleczyńska. – Wrocław, 1953; Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. – Київ, 1996. – C.56–58). Нато- мість Владислав Ягайло (якому гусити також пропонували корону), пристав до антигу- ситської коаліції, видавши у 1424 р. Велюнський декрет (підтверджений на варшавських сеймах у 1430, 1432, 1433, 1434 рр.), за яким приналежність до гусизму оголошувалась антидержавним злочином. Цей декрет у 1439 р. був підтверджений на провінційних сей- мах у Мостиськах і Кам’янці-Подільському (Розов В. Исторический обзор сеймовых кон- ституций и королевских декретов (бывшей) польской Речи Посполитой касательно дис- сидентов // Труды Киевской духовной академии. – Киев, 1867. – Kн.2. – C.186). 51 Васильевский В. Г. Очерк истории города Вильны // Памятники русской старины в западных губерниях. – Вып.5. – Вильна, 1870. – C.20 52 Флоря Б. Н. Православный мир Восточной Европы. – C.291–295. 53 Вміщені у: Никольский Н. К. Материалы для истории древнерусской духовной письмен- ности // Известия Отделения русского языка и словесности Российской академии наук. – Санкт-Петербург 1903. – № 2. – C.70–75; Сборник отделения русского языка и словес- 449 його особистим переконанням, чи тільки виконанням настанов Ягайла і Вітов- та? Адже Цамблак відомий як автор антикатолицьких творів54. Історики продо- вжують сперечатися відносно унійних симпатій Цамблака55. Однак це питання, як і подальший перебіг унійого процесу у польсько-литовській державі часів митрополита київського і всієї Русі Герасима (1433–1435), виходять за межі нашого розгляду. Тому вернімося до листування 1397 року. Отже, його дійовими особами були і польський король, і литовський князь. «Підтримка Константинополь- ським патріархатом польсько-литовського проекту скликання Вселенського Собору дозволила б Ягайлу і Вітовту потім виступити з ініціативою ліквідації розколу в католицькому світі заради здійснення унії Церков, що би сприяло зростанню міжнародного престижу Польщі і Литви»56. Водночас не залишає сумніву також зацікавленість у згаданому листуванні митрополита Кипріяна. Не забуваймо, що він прибув на Русь як післанець Константинополя і діяв тут, насамперед, в контексті церковної політики Візантійської імперії. Не випадко- во Кипріянове митрополитство оцінюється багатьма ученими таким, яке при- ности Императорской академии наук. – T.82. – Санкт-Петербург, 1907. – № 4. – C.147– 152; Мечев К. Речь Григория Цамблака на Церковном соборе в Констанце // Bulgarian Historical Review. – Sofi a, 1981. – № 4. – C.86–93; Пелешенко Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV − початку XVI ст. – Київ, 1990. – C.117−118; Кенанов Д. Озареният Григорий Цамблак. По материали от Вилнюските ръкописни и ста- ропечатни сбирки. – Пловдив–Велико Търново, 2000. – C.195–198; Бегунов Ю. К. Творче- ское наследие Григория Цамблака. – Женева–Велико Тырново, 2005. – C.437–441. 54 Донченко Н. Ф. Григорий Цамблак и антилатинская полемика XIV–XV вв. / Н. Ф. Дончен- ко // Герменевтика древнерусской литературы. – Сб.10. – Москва, 2000. – С.215–230. Що- правда, О. Павлов, друкуючи полемічний трактат “Стязаніє с латиною” (в якому викрива- ються З5 “латинських оман”), котрий вважають головним полемічним твором Цамблака, обережно називає пам’ятку такою, що є “приписувана руському митрополиту Григорію” (Павлов А. Критические опыты по истории древнейшей греко-русской полемики против латинян. – Санкт-Петербург, 1878. – C.VI, 191–198). 55 Див.: Соббатовский А. Григорий Цамблак, митрополит Киевский и Литовский. – Виль- на, 1884; Киевский митрополит Григорий Цамблак (Очерк его жизни и деятельности) // Богословский вестник. – T.3. – Москва, 1895. – № 7, 8; Яцимирский А. И. Григорий Цам- блак. Очерк его жизни, административной и книжной деятельности. – Санкт-Петербург, 1904; Бучинський Б. Студії з історії церковної унії / Б. Бучинський // Записки наукового товариства ім.Шевченка. – T.86. – Львів, 1908; – T.88. – 1909; Sužiedelis S. Vytauto Didžiojo santykiai su Rytų Bažnyčia // Tiesos kelias. – Kaunas, 1930. – № 7, 8; Janulaitis A. Žemaičiai ir bažnytinis seimas Konstancijoj (1414–1418). – Kaunas, 1932; Снегаров И. Духовно-кул- турни връзки между България и Русия през средните векове (Х–XV в.). – София 1950; Първев Г. Констанцкият събор (1414–1418) и участието на Григорий Цамблак в него / Г. Първев // Търновска книжовна школа. – T.2. – Велико Търново, 1980. – C.487–488; Първев Г., Банев Кр. Срещата на Григорий Цамблак с папа Мартин V на събора в Констанц през 1418 г. / Г. Първев, Кр. Банев // Исторически преглед. – София, 1982. – № 5; Дьопман Х.-Д. Митрополит Григорий Цамблак и неговото отношение към римската църква на констанцкия собор / Х.-Д. Дьопман // Търновска книжовна школа. – T.3. – Ве- лико Търново, 1984. – C.379–383; Thomson F. J. Gregory Tsamblak: The Man and the Myths. – Gent, 1998; Кенанов Д. Озареният Григорий Цамблак.. та ін. 56 Флоря Б. Н. Православный мир Восточной Европы. – C.291. 450 вело до посилення візантійського впливу у руських землях57. Однак більш ці- кавим є те, які власні інтереси переслідував Кипріян у польсько-візантійських перемовинах. А те, що вони були вагомим складовим його церковно-політич- ної діяльності, безсумнівно. Так, участю у підготовці вселенського собору Кипріян хотів завоювати симпатії Владислава Ягайла в своєму змаганні за Галицьку кафедру. Втратив- ши у цьому підтримку патріарха, Кипріян не мав іншого засобу здолати свого суперника Іоана Бабу. Зрештою, сумнівний статус останнього, відсутність ав- торитетного наставництва, занепад церковного життя й беззахисність право- славних перед католицькою пропагандою – усе це, дійсно, вимагало рішучого втручання у справи Галичини. Однак виглядає так, що невизначеність ситуації, котра склалася навколо Галицької митрополії, задовольняла польського короля. На думку церковних істориків, Кипріяну так і не вдалося підпорядкувати собі Галич58. Хоча це питання усе ще заплутане. З одного боку, Галицька митро- полія у 1400 р. продовжує фігурувати в переліку підлеглих Константинополю провінцій, з іншого – Київ, Русь і Галич згадуються у патріарших актах поряд з іменем Кипріяна59. У згадуваному Ягайловому привілеї Перемишльському єпископству Кипріян названий митрополитом київським, галицьким і всієї Ру- сі60. Водночас у 1404–1406 рр., під час свого другого приїзду у південно-за- хідну Русь в якості всеруського митрополита, Кипріян так і не відвідав жодної галицької єпархії, перебуваючи, крім Києва і “Литви”, лише на Волині. Тут, у Луцьку, у 1405 р. він разом з луцьким і холмським (а Холм тоді був виведений зі складу Галицької митрополії) єпископами, висвятив нового володимиро-во- линського владику “попа Гоголя”61. Інший Кипріяновий інтерес до церковної унії слід шукати у Москві. Й, насамперед, у поступовому піднесенні Московського князівства, зміцненні позицій великого князя на сході і півночі Русі. Вже непоступливість Дмитрія 57 Див.: Барсов Т. Константинопольский патриарх и его власть над Русскою Церковью. – Санкт-Петербург, 1878; Карташев А. В. Очерки по истории Русской Церкви. – T.1. – Па- риж, 1959; – Изд.2. – Москва, 1991; Ключевский В. О. Русская история. – Т.4. – Москва, 2001; Скрынников Р. Г. Святители и власти. – Ленинград, 1990; Його ж. Государство и Церковь на Руси XIV–XV вв. –Новосибирск, 1991; Його ж. Крест и корона. Церковь и государство на Руси IX–XVIII вв. – Санкт-Петербург, 2000 та ін. 58 Порівняймо. “Ще у 1414 р... Галицькою Церквою правив якийсь Iоан… Хто були на- ступники Iоана і як вони називалися, не збереглось повідомлень, але те безсумнівно, що навіть у половині XV ст. Галицька митрополія вважалася ще окремою від Київської і не- підлеглою Всеросійському митрополиту” (Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. – C.872) і “Митрополитом Iоан, очевидно, так і не став, але й змістити його Кипріян так і не зміг аж до самої своєї смерті. Лише наступник Кипріяна Фотій зумів добитися ска- сування Галицької митрополії і повернення її під свій омофор” (Петрушко В. И. История Русской Церкви с древнейших времен до установления патриаршества. – Москва, 2007. – C.145) 59 Darrouzès J. Notitiae episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanae. – P.418; Успен- ский Б. Царь и патриарх. Харизма власти в России. (Византийская модель и ее русское переосмысление). – Москва, 1998. – C.404–405). 60 AGZ. – T.7. – 1878. – № 26; Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa Kościóła Wschodniego na Rusi i Litwie. – T.XI. – Rocz.1. – 1897. – S.43. 61 Летопись по Воскресенскому списку // ПСРЛ. – T.7. – Санкт-Петербург, 1856. – C.77. 451 Івановича в питанні заміщення митрополичої кафедри62, його тривале проти- стояння з Кипріяном63 засвідчили глибинні зрушення в церковному житті Ру- сі. Московський князь, по суті, зробив заявку на власну політику. Ще більше це виявилося під час скликаного ним у Москві у 1378 р. собору єпископів, які повелінням князя іменували Михаїла (Митяя) всеруським митрополитом64. Кипріяна обурили не тільки дії князя (який лише через два роки звернувся за санкцією до патріарха), а також його вибір. Представник білого духовенства, нагально пострижений у ченці, Михаїл своїми поглядами і способом життя був далекий ідеалам монашества. В особі ж Михаїла, а потім інших ставлеників Дмитрія Івановича – митрополита київського і всієї Русі Пімена (1380–1389) та суздальського архієпископа Діонісія Кипріян мав серйозних суперників на Московську кафедру. Другим тривожним сигналом московського сепаратизму став учинок вели- кого князя Василія Дмитровича, який заборонив поминати ім’я візантійського імператора під час богослужіння. Грамота патріарха Антонія, адресована Ва- силію у 1393 р. “з докором за неповагу до патріарха і царя”, а також настійливі увіщання Кипріяна змусили московського князя підкоритись. Однак митропо- лит зрозумів: Константинополю буде все важче керувати руською князівською владою і руською церквою. До того ж партикулярні тенденції вже охопили бал- канський регіон, загрожуючи руйнацією “Візантійській співдружності націй”. Втягнувши у церковно-унійні перемовини великого московського князя, зро- бивши його учасником більш ширшої – східноєвропейської політики, митро- полит міг сподіватися на те, аби й надалі залишати його у сфері церковно-полі- тичних інтересів Константинополя. А може також і на те, що справа церковної унії об’єднає Ягайла, Вітовта і Василія65 і допоможе встановленню у руських землях політичного і церковного миру. Однак не відомо, чи вдалося Ягайлу і Вітовту залучити Василія Дмитро- вича до унійних перемовин. Важко уявити, щоби Москва (тісно поєднана сво- єю дипломатією з Константинополем) і Велика Орда (союзниця Візантії в її протистоянні з турками-османами) були у невіданні стосовно цих перемовин. Тим більше враховуючи ту зацікавленість в унії, яку у XIV ст. демонстрували західно- і східноєвропейські володарі. Але одна справа обізнаність, інша – без- посередня участь у підготовці унійного собору. Зважаючи на факт зустрічі Ва- силія Дмитровича з Вітовтом у Смоленську у 1396 р. (напередодні отримання 62 Московський князь явно хотів закріпити за собою право вибору кандидата в митрополи- ти, і саме ця обставина визначила характер наступної боротьби за митрополію (Успен- ский Б. Царь и патриарх. – C.382). 63 Дмитрій Донськой двічі (у 1378 і 1382 рр.) й у відверто брутальний спосіб виганяв Кипрі- яна з Москви, погрожуючи йому фізичною розправою. 64 Про це див.: Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV века. – Киев, 1913. – С.448–468; Мейендорф Й. Византия и Московская Русь. – С.201– 211; Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. – С.52–61; Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV–XV вв.). – Москва, 1975. – С.116–120. 65 Оцінюючи врівноважену політику Кипріяна, спрямовану на замирення, з одного боку, Москви, з іншого – Литви і Польщі, Д. Оболенський зазначає: “Не може бути жодних сумніві у тому, що Кипріян відіграв значну роль у цьому rapprochement (зближенні)” (Оболенський Д. Византийское содружество наций. – C.542). 452 Ягайлом і Кипріяном піттакій Антонія), Б. Флоря зазначає: “Цілком імовірно, що саме на цій зустрічі митрополиту і великому князю московському був за- пропонований план скликання на Русі Вселенського Собору”66. Тобто історик не виключає участі московського князя у перемовинах, хоча не наводить інших доказів. Дійсно, опосередкованим аргументом на користь такої гіпотези можуть бути слова Антонія про “незручність” проведення майбутнього вселенського собору в “Росії”. Що мав на увазі патріарх? Ту відстань, котру повинні були здолати східні ієрархи, чи ту ворожість, яку вже від князювання Олександра Ярославича (Невського) виявляла північна Русь до “латинського” Заходу чи її максимальну наближеність до Орди, котру все ще боялися європейські волода- рі? І взагалі чи міг бути “зручним” місцем для такої масштабної акції загально- європейської ваги пограничний з Ордою регіон? А хіба обов’язково під словом Русь (якщо, звісно, не підмінювати його сло- вом “Росія”) Антоній мав на увазі володіння московського князя? Слова в його грамоті до Ягайла – “якщо шляхетніший король хоче зробити доблесну справу, гідну його честі, землі і влади” – наштовхують на інше. Під Руссю патріарх, скоріш за все, розумів руські землі, які перебували у межах Ягайлової держави. А серед них “найзручнішими” могли бути володіння литовського князя (Віль- но, Луцьк чи навіть Смоленськ, захоплений Вітовтом у 1395 р.) або той русь- кий регіон, що залишався під владою короля і, водночас, у сфері впливу Кон- стантинополя. Наприклад, південно-західна Русь, якою володіли Гедиміновичі і котра територіально була наближена до Заходу, маючи з ним давні династичні союзи і культурні взаємини. А може навіть розглядався і Галич – митрополиче місто і центр православ’я на крайньому рубежі Київської Церкви, котрий якраз перебував на перехресті Західного і Східного християнства. Припущення не таке вже і фантастичне, хоча, зрозуміло, за відсутності документального під- твердження, може бути лише гіпотезою. В усякому разі очевидно: Галич цілком невипадково потрапив у грамоти патріарха Антонія. Щоправда після втрати Галицько-Волинською Руссю своєї державності її митрополича кафедра була вже не суб’єктом, а лише об’єктом церковної політики. Москві Галич був цікавий як засіб зміцнення своїх церков- них позицій в південно-західній Русі, Константинополю – як форпост проти- дії католицизмові (тому патріарх вважав за краще тримати його під власним контролем). Польський король, як і московський князь, виборюючи монарше право призначати митрополита, посилював цим владу над своїми православ- ними підданими. Князь Вітовт використав галицьких владик в унезалежненні Литовсько-Київської митрополії. Як бачимо, перемовини про церковну унію за участю Ягайла, Вітовта і Кипріяна, не зазнали успіху. Зрештою, і не могли за- знати в період запеклого політичного протистояння в Європі у другій половині XIV – першій половині XV ст. Viktoriya Lyubashchenko. GALYCH IN THE CHURCH-UNION PLANS OF VLADYSLAV JAHAYLO AND METROPOLITAN KYPRIAN. 66 Флоря Б. Н. Православный мир Восточной Европы. – C.291.

Схожі ресурси