Тарас Шевченко й “Просвіта”
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2010
|
| Назва видання: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/60188 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Тарас Шевченко й “Просвіта” / І. Брик // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2010. — Вип. 19. — С. 669-671. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-60188 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-601882014-04-13T03:01:46Z Тарас Шевченко й “Просвіта” Брик, І. Додатки. Документи і матеріали 2010 Article Тарас Шевченко й “Просвіта” / І. Брик // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2010. — Вип. 19. — С. 669-671. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/60188 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Додатки. Документи і матеріали Додатки. Документи і матеріали |
| spellingShingle |
Додатки. Документи і матеріали Додатки. Документи і матеріали Брик, І. Тарас Шевченко й “Просвіта” Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| format |
Article |
| author |
Брик, І. |
| author_facet |
Брик, І. |
| author_sort |
Брик, І. |
| title |
Тарас Шевченко й “Просвіта” |
| title_short |
Тарас Шевченко й “Просвіта” |
| title_full |
Тарас Шевченко й “Просвіта” |
| title_fullStr |
Тарас Шевченко й “Просвіта” |
| title_full_unstemmed |
Тарас Шевченко й “Просвіта” |
| title_sort |
тарас шевченко й “просвіта” |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Додатки. Документи і матеріали |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/60188 |
| citation_txt |
Тарас Шевченко й “Просвіта” / І. Брик // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2010. — Вип. 19. — С. 669-671. — укр. |
| series |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| work_keys_str_mv |
AT brikí tarasševčenkojprosvíta |
| first_indexed |
2025-07-05T11:19:25Z |
| last_indexed |
2025-07-05T11:19:25Z |
| _version_ |
1836805642807934976 |
| fulltext |
669Документи і матеріали
Іван БРИК
Тарас Шевченко й “ПросвіТа”
Рік-річно клонимо голову перед тим великим Духом за те, що свої високі думки
й гарячі, щирі почування полишив для нас у своїх віршах. А ми вчимося з них люби-
ти рідний нарід, працювати для нього, не шкодувати жертв, бо віримо, що це не піде
марне. Ту святу віру вливають у наші, часом примучені, може й зневірені, серця Та-
расові слова, скільки разів тільки їх прочитаємо, чи їх почуємо. І ми знову оживаємо
і з усміхом на устах лупаємо далі ту скалу незнання й недолі, що давить наші груди.
Та ми всі вже знаємо, що Шевченко – великий поет і громадянин, але мало, а
то чи нічого не знаємо про те, що він великий самоосвітник і освітник.
Подумайте тільки! Восьмилітній круглий сиротина, без матері, без батька “по
світі блукав і людей шукав”, щоб чогось доброго навчитися. І він ходить від одного
дяка до другого, носить воду відрами, стає попихачем, зносить побої і знущання.
І, нарешті, вертається до рідного села, щоб стати громадським пастухом, ходити за
стадом і читати свою улюблену “книжку з кунштами”. Чуєте – все таки читати, а
не – дармувати. І рисує в панських покоях, де служить льокаєм-козачком, і в гости-
ницях, куди доводилося з паном заїжджати, і вкінці в Петербурзі на горищі... при
лойовій свічці все читає й читає.
Тепер б’ють того, що не вчиться, а Тараса били за те, що хотів учитися... І до-
бре били бідного кріпака, доки не дихнула на нього воля, доки не викупили його з
кріпацької неволі.
Так що ж, запізно було для 25-літнього парубка ходити до школи. І Шевчен-
ко почав працювати над своєю освітою, багато читав, учився, без керманича, але
все це складалося в нього в таке розумне, впорядковане знання, що він міг уже з
користю ходити на виклади в Академії Мистецтв і стати найкращим учнем свого
вчителя, великого маляра Брюллова.
Як високо мусів був піднятися духовий і моральний розвиток поета, коли він
міг бувати в товаристві дуже освічених людей, цікаво з ними балакати, коли здобув
собі великий вплив на молодих українців, що жили в Петербурзі. Це чудо вдіяла
книжка. Шевченко полюбив книжку як найщирішого свого приятеля й учителя.
Сказав колись Шевченків приятель Куліш, що він – “зразок незвичайної людини, яка
власними силами, самотужки дійшла вершків освіти й інтеліґентности”. А ми ска-
жемо, що Шевченко – це найкращий зразок самоосвітника. Він із книжкою ніколи
не розлучався: “не було книжки живої й животворящої, що б йому попала в руки й
лежала непрочитана”, засвідчує Куліш. І хто тільки з поетом говорив, той не міг на-
дивуватись, який він очитаний, як багато знає, як він цікаво, як розумно говорить!
Була в нього й своя бібліотека, і ще як був студентом, і пізніше в неволі, і
пізніше в Петербурзі. “Людина, що не читає, то – не людина”; “страх тяжко без
Додатки670
читання”; “сидиш, сидиш з заложеними руками, і хочеться щось читати, а нема що,
і тоді так стане боляче, що не знаєш, куди дінутися”; “випросиш що, прочитаєш,
а то хоч сядь та й плач”; “нема що читати, якби не Біблія, можна б здуріти” – оце
його власні слова про книжки й їх вагу. Він сам на собі пізнав, яка то велика міць
освіта, а з нею й моральна сила.
І чи дивно вам стане, що Шевченко, який так дуже любив свій нарід, мусів
дуже боліти над його упадком, культурним і маральним, над його темнотою. Цей
біль викресав у поетовому серці святу постанову – взятися до праці над піднесен-
ням освіти народу. Спершу далеко від рідної землі, в Петербурзі, гуртує земляків,
при їх помочі організує вистави українських драматичних творів, спроваджує з
України справжній народній одяг, сам укладає драми – і все на те, щоб показати
чар української мови й пісні, красу українського побуту, світлі хвилини минулого
й тим способом розбудити любов і пошану до свого рідного, розпалити пригашену
національну свідомість. Він же ж і до рідних пише тоді й наказує писати до нього
так, як він пише, не по-московському, а по-нашому, бо, мовляв,
Москалі – чужі люди,
Тяжко з ними жити,
Немає з ким поплакати
Ні поговорити...
Він гордо заявляє, що свідомо пише свої поезії українського мовою і пише
про Україну, бо в москалів не шукає ні “грошей”, ні “слави” – цього, правда, “те-
плого кожуха, та не на нього шитого”. А як до того пригадаємо собі, як він навчає,
що “ті, яким чужа любов до рідної країни – серцем бідні каліки, нікчемні у своїх
ділах”, що “чим нещасливіша, тим миліша нам рідна країна” – то зрозуміємо і щи-
рість та вагу його заклику: “Полюбіте щирим серцем велику руїну”.
Як же ж ті земляки – інтеліґенція мали проявити цю свою любов до “великої
руїни”? І на те Шевченко дає відповідь: “обніміте, брати мої, найменшого брата”;
“учітеся, брати мої, думайте, читайте і чужого научайтесь й свого не цурайтесь, бо
хто матір забуває, того Бог карає”!
Отож Шевченко закликає інтеліґенцію до самоосвіти, яка її перевиховає, на-
ллє в її жили “живої крови, чистої, святої”. Особливо ж вірив він у виховну силу
рідної історії. Так перевихована інтеліґенція мала взятися за найважніше діло, а
саме – за культурно-освітню працю серед свого народу. А над справою освіти Шев-
ченко дуже багато все думав. “Брак освіти”, це, на його думку, “початок великого
лиха”; де люди цураються освіти – там темнота, всякі недостачі, злидні, а вже про
звичаї – краще мовчати”; наука – світ, а невчення тьма”…
Але ж та освіта мусить бути, на думку поета, загальна, мусить захопити кож-
ного, кожну громаду, увесь народ, бо “освіта в народі – величезне добро, але там,
де на сто людей – один письменний, вона – величезне лихо”. І тут Шевченко згадує
різних писарів, що неписьменних братів і визискують, і обдурюють та страшенно
йому допікають; не дурно ж нарід придумав приповідку: “Не буде добра й правди
на землі, поки письменним очі не повилазять”.
А далі, освіта мусить бути національна. Офіційна, чужа російська школа наці-
ональної свідомости не дасть, ані не виховає, вона не розвине духових здібностей.
“У школі нас усього, всього, що тілько є, навчають, крім своєї любої рідної мови. О,
671Документи і матеріали
школо, школо! Як би тебе швидше перешколити”, – кричить Шевченко. Бо і справ-
ді така школа тільки ламала характери й винародовлювала. Поет із болем серця
дивився на те, як з тої школи виходили ті “мерзенні каламарі”, “блюдолизи”, ті
“просвіщенні” землячки-перевертні, “п’явки” народні, що їх батько, “може, остан-
ню корову жидам продав, поки вивчив московської мови”, а вони – помагають
лиш “москалеві на Україні господарювати”. Шевченко прикладає велику вагу в
вихованні – національній традиції. Він же писав: “Та й справді, коли добре помір-
кувати, коли задля якогось срібняка ми почнемо глумитися над святими звичаями
старовини, то що з нас буде? Вийде який-небудь француз, або… німець”...
Як до того всього дійти?
І на те в Шевченка є свої міркування. Передусім викорінити неграмотність.
Нехай молоді і старі вчаться в письменних, навіть у дітей, як училися Шевченкові
старі ветерани й інваліди. Селянин, що навчиться читати й писати, полюбить і
книжку, а вона вже своє зробить далі.
Щиро зайнятися релігійним, моральним і національним вихованням дітей, а
до того в першій мірі покликані свідомі жінки-українки.
Орґанізувати силами самого громадянства школи й вечірні курси, а на них
читання й виклади.
Подбати про добрі підручники, кинути між народ популярні книжечки.
Тим-то поет так щиро привітав популярну книжечку “Граматку” Куліша
(1857): “Дай Боже, щоб вона прийнялася серед нашого бідного народу”. “Це перший
вільний промінь світла, що може проникнути в... невільничу голову”. “Граматка
Твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як Тобі й розказати. Розкажу, – колись, як
дасть Бог, побачимось, а тепер дякую і ще paз дякую, і більш нічого”.
Тим-то й він сам зладив “Буквар” (1861), видрукував його в 10.000 примір-
ників і порозсилав своїм приятелям, щоб поширили його на Україні. Заборона ж
уживати його в школах добивала Шевченка в останніх днях його життя.
Тим-то він так щиро захопився недільними школами на Україні для доросту і
дорослих та жертвував на їх удержання й поширення дохід із “Букваря” і “Кобзаря”.
Тим-то він так тісно зійшовся з гуртком київської молоді в Києві, що поклала
за своє завдання визволити нарід дорогою просвіти, знаючи, що “в Англії не право
і не декрет, а культура знищила кріпацтво”.
Тим-то Шевченко бажав віддати рештки своїх життєвих сил для видання й
инших популярних книжечок, бо вірив, що освіта ця – єдина певна дорога до на-
ціонального визволення, й молив Бога, щоб “йому поміг оце мале діло зробити”,
бо за ним певно прийдуть уже діла великі.
Це не припадок, що Шевченко так розумно писав про освітню працю для на-
роду і присвятив їй останні роки свого життя.
Це не припадок, що й инші великі українці відчули потребу такої праці. Вони
ж дійшли до тої великої правди, що тільки моральне піднесення й вироблення
твердих національних характерів може запевнити культурне існування народу.
Цю працю виконуємо ми, просвітяни, тим-то й Шевченко нам такий близь-
кий, такий дорогий.
Життя і знання. – 1936. – Ч. 3. – С. 71–72.
|