Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період

У статті аналізуються процеси, що характеризують зовнішні прояви релігійності населення та боротьбу з ними в умовах пізнього сталінізму на регіональному рівні.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Бабенко, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2008
Теми:	Історія України у світлі регіональних досліджень
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/6188
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період / Л. Бабенко // Краєзнавство. — 2008. — № 1-4. — С. 203-209. — Бібліогр.: 43 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-6188
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-61882010-02-22T12:00:52Z Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період Бабенко, Л. Історія України у світлі регіональних досліджень У статті аналізуються процеси, що характеризують зовнішні прояви релігійності населення та боротьбу з ними в умовах пізнього сталінізму на регіональному рівні. In this article are analysed the prosseses, which characterise outer signs of people’s religiousness and struggle with them in times of late “stalinism” in the regional level. 2008 Article Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період / Л. Бабенко // Краєзнавство. — 2008. — № 1-4. — С. 203-209. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. ХХХХ-0001 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/6188 2–5(477.53) “19.451.45/53” uk Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія України у світлі регіональних досліджень Історія України у світлі регіональних досліджень
spellingShingle	Історія України у світлі регіональних досліджень Історія України у світлі регіональних досліджень Бабенко, Л. Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період
description	У статті аналізуються процеси, що характеризують зовнішні прояви релігійності населення та боротьбу з ними в умовах пізнього сталінізму на регіональному рівні.
format	Article
author	Бабенко, Л.
author_facet	Бабенко, Л.
author_sort	Бабенко, Л.
title	Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період
title_short	Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період
title_full	Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період
title_fullStr	Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період
title_full_unstemmed	Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період
title_sort	стан релігійності населення полтавщини у повоєнний період
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Історія України у світлі регіональних досліджень
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/6188
citation_txt	Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період / Л. Бабенко // Краєзнавство. — 2008. — № 1-4. — С. 203-209. — Бібліогр.: 43 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT babenkol stanrelígíjnostínaselennâpoltavŝiniupovoênnijperíod
first_indexed	2025-07-02T09:09:44Z
last_indexed	2025-07-02T09:09:44Z
_version_	1836525692468068352
fulltext	203 удк 2–5(477.53) “19.451.45/53” Людмила Бабенко (м. Полтава) стан реЛігійності насеЛення поЛтавЩини у повоєнний період У статті аналізуються процеси, що характеризують зовнішні прояви релігійності насе- лення та боротьбу з ними в умовах пізнього сталінізму на регіональному рівні. Ключові слова: церква, влада, релігійна громада, релігійна обрядовість, віруючі, органи НКДБ — МДБ. позитивні зміни у становищі православної церкви і релігійних громад у повоєнний пе- ріод були зумовлені рядом факторів, котрі знайшли своє обґрунтування в низці дослід- жень сучасних істориків1. зокрема в. война- лович робить акцент насамперед на потребі держави у використанні мобілізаційного по- тенціалу церкви для консолідації суспільства. автор зазначає, що радянська політика сто- совно релігії, церкви й віруючих була “еле- ментом будівництва нації-держави, якщо ж точніше — держави-імперії, де національні й культурно-релігійні відмінності мали бути асимільованими в рамках “нової історичної спільності”2. ця спільність формувалася вели- кою мірою в есхатологічно-месіанському фор- маті, який повинен був зняти потребу суспіль- ства в історичних релігійних традиціях. де- ржава не відмовилася від антирелігійної стратегії, скорегувавши при цьому тактику. автор статті ставить за мету з’ясувати ха- рактер взаємин православних релігійних гро- мад з широкими суспільними верствами на регіональному рівні, виявити фактори, що визначали ситуативне домінування корпора- тивної замкнутості чи, навпаки, зростання ступеню їх відкритості, ставлення різних со- ціальних категорій до релігійної обрядовості, його природу й мотивацію. обмеження хроно- логічних рамок порушеної проблеми повоєн- ним десятиліттям зумовлене рядом характер- них історичних і політичних обставин, зокре- ма, змінами в державній політиці щодо православної церкви періоду пізнього сталініз- му, самовпевненістю партійно-пропагандист- ських структур, котрі проголошували подо- ланими “релігійні забобони” у свідомості на- родних мас та перебільшували масштаби атеїстичних настроїв, високою психологічною напругою в суспільстві, що пережило воєнне лихоліття. після визволення полтавщини від фашист- ської окупації місцева влада констатувала зростання кількості віруючих та діючих цер- ков. за даними паспорту полтавської області, складеного управлінням Мдб, на її території в період окупації було відкрито 345 право- славних церков, 2 жіночі монастирі на 120 осіб. тільки в полтаві діяло 8 церков і 1 мо- настир, тоді як до війни на території всієї об- ласті налічувалося 12 церков, з них 1 в облас- ному центрі3. однак посилення релігійної активності партійні органи пов’язували на- самперед із впливом ворожої ідеології окупа- ційного режиму і висловлювалася впевненість у “скороминущості подібних проявів”4. оп- тимізм партійних чиновників ґрунтувався на оцінці демографічно-вікового чинника релігійної бази. за їх даними вона охоплюва- ла переважно сільське населення похилого віку і лише “незначну частину малограмотної молоді”5. попри ці прогнози, у березні 1953 року партійне керівництво змушене було визнати наявність стійкої тенденції дотримання релігійної обрядовості серед населення, при- чому, не лише серед осіб похилого віку6. ще в 1948 році уповноважений у справах рпц в полтавській області і. соляник зібрав і уза- гальнив дані про ставлення населення районів області до різних конфесій. результати проде- монстрували “довірливе” і “співчутливе” став- лення до релігійних громад більшості осіб се- реднього і старшого віку. серед молоді упов- новажений відзначає “байдужі настрої” і “пасивність”. разом з тим визнавалося “певне поширення релігійності” і в її середовищі, яке, на його думку, було спричинене “погано організованою культурно-освітньою робо- тою”7. серед повідомлень з районів зустрічалися й факти нетолерантного ставлення до право- 20� Краєзнавство, 1–4, 2008 славних. зокрема в карлівському районі його кваліфікують як “вороже”, що становило єди- ний виняток такого роду в масштабах пол- тавської області. припускаємо, що на форму- вання громадської думки могла впливати не лише радянська пропаганда, але й наявність значної кількості прихильників сектантських громад, зокрема, скопців, а також намагання місцевої влади скорегувати на папері ситуа- цію в бік бажаної. у звіті ж сенчанського району твердження про “не дуже позитивне ставлення населення” поєднується з визнан- ням того, що “обряди виконують усі без ви- нятку, крім комуністів і радянського акти- ву”8. у лохвицькому районі стан був не кращим: “...дітей хрестять усі, крім інтелі- генції”9. отже, гострота протиборства між багатові- ковими православними традиціями і войовни- чим атеїзмом не спадала, і одним з пріоритет- них завдань останнього стала боротьба з релігійною обрядовістю. статистика повоєн- них років зафіксувала її від’ємну динаміку в області. так за перші три місяці 1947 року було зафіксовано 1430 хрещень, 158 вінчань проти 2087 хрещень і 180 вінчань за відповід- ний період 1946 року. лише кількість похо- вань зросла з 1086 до 1186, що можна поясни- ти зростанням смертності в області загалом, зумовленої голодом10. таке зменшення трива- ло й надалі: якщо за четвертий квартал 1947 року відбулося 2186 хрещень, 196 вінчань, 2196 поховань, то за аналогічний період 1948 року — відповідно 1625, 126, 117611. втім ці обласні показники, які влада трактувала як “безперечний успіх науково-природничої про- паганди”, не слід вважати абсолютними й до- стовірними. в окремих районах вони мали зовсім інший вигляд. Наприклад, за перше півріччя 1949 року в лубенському районі за- фіксували 676 хрещень, 14 вінчань, а вже в 1950 році за такий же термін — 734 хрещення і 21 вінчання12. аналогічну динаміку було по- мічено в гадяцькому, оржицькому, золо- тоніському, градизькому, іркліївському райо- нах. щодо окремих сіл уповноважений був змушений прямо констатувати провал у ро- боті органів радянської влади. у 1950 році до таких віднесено село кутуржиха хорольсько- го району, де було охрещено усіх 26 новона- роджених дітей і тільки 9 поховань здійснили без священика. у 1951 році резонансна ста- тистика також стосувалася села вовче кобе- ляцького району, щоправда, тут лише полови- на молодят вінчалася. але інші показники становили сто відсотків13. Наперекір зусиллям партійно-радянських органів релігійна обрядовість зберігалася і в містах та містечках. так у трьох діючих у полтаві церквах впродовж 1950 — 1952 рр. відбулося 1127 хрещень, 30 вінчань, 347 по- ховань. На різдвяні свята їх відвідали 2,4 ти- сячі віруючих у 1951 році і близько 1700 у 1952 році14. відвідування храму в святкові дні 1953 року у ромодані начальник політвідділу південної залізниці в полтавській області ли- сенко охарактеризував як “справжнє палом- ництво”15. втім загальна тенденція до змен- шення показників обрядовості простежується і в містах, причому, з більшою інтенсивністю. Мусимо констатувати, що статистичні дані, які відклалися в архівних матеріалах, є дале- ко не повними, з окремих проблем — фраг- ментарними, до того ж не всі райони пол- тавської області регулярно і точно відобража- ли реальний перебіг подій у релігійній сфері. однак виявлені джерела дозволяють зробити деякі узагальнення щодо ставлення та участі населення в здійсненні культово-релігійної обрядовості. традиційними серед мешканців області залишалися обряди хрещення, похо- вання і вінчання. Найчастіше вдавалися до справляння обрядів при похованні небіжчиків з відспівуванням — 84,7 % від усіх померлих, зареєстрованих районними рагсами у 1951 році, 68,8 % — 1952 році. батьки хрестили половину новонароджених дітей — відповідно 52,4 % і 50 %. Найнижчими показниками, за- реєстрованими органами влади, характеризу- вався обряд вінчання. у зазначені роки лише 11 і 17,8 відсотків подружніх пар наважилися публічно в храмі засвідчити шлюб, причому, третину з них становили жителі Миргородсь- кого району. поряд з цим у деяких районах владі вдалося досягти повної відмови молоді від обряду вінчання. Можна погодитися з радянськими функ- ціонерами щодо оцінки вікової стратифікації населення, яке латентно або відкрито симпа- тизувало релігії шляхом реалізації культово- релігійних обрядів. здебільшого це були люди середнього і похилого віку, моральні імпера- тиви яких формувалися під безпосереднім впливом православної церкви. статистичні показники щодо обрядів, властивих молодому поколінню, є закономірним результатом атеїс- тичної політики держави і зумовлені різними формами переслідувань та антирелігійного 20� виховання. до того ж останнє у повоєнний час практично не викликало спротиву населення, а одним з його потужних важелів було охоп- лення молоді засобами впливу піонерських і комсомольських організацій. прикметною рисою даного періоду є відмо- ва значної кількості віруючих середнього і мо- лодшого віку від публічної легалізації своїх релігійних принципів і симпатій через відві- дування церкви у будні та свята з огляду на негативне ставлення до цього влади, керів- ництва підприємств і установ, партійно-ком- сомольського активу. їх рефлекторною реак- цією було таємне відправлення обрядів у по- мешканнях громадян, насамперед хрещення дітей. тому формально вони не належали до діючих релігійних громад, а їх участь у від- правленні обрядів не могла фіксуватися орга- нами влади. отже, офіційна статистика, на наш погляд, не відображає реального стану здійснення обрядовості жителями області. в цілому можна констатувати вагомий вплив православних громад на населення у його ставленні до релігійної обрядовості, хоча він мав скоріше інерційний характер і базувався на моральному авторитеті, зважаючи на поз- бавленість реальних важелів у суспільних процесах. соціальна поведінка православних свяще- ників і релігійного активу в повоєнні роки не відзначалися високою активністю. На наш погляд, це було зумовлено двома головними факторами: по-перше, формальною лібералі- зацією сталінського курсу в стосунках із пра- вославною церквою; по-друге, хвилею реп- ресій органів Нкдб — Мдб проти духовенс- тва, яке займалося організацією церков у роки окупації полтавщини. священики, як прави- ло, обмежувалися тим, що під час проповідей закликали віруючих частіше відвідувати службу божу, приводити з собою родичів, знайомих і, особливо, дітей16. крім того, у пер- ші повоєнні роки окремі з них робили спроби ходити з молитвою по селах і хуторах, що не належали до їх парафій, намагалися організо- вувати хресні ходи17. пізніше мали місце за- фіксовані непоодинокі випадки здійснення молитовних зібрань у помешканнях віруючих селян. так у 1952 році подібні акції “шкідли- вої антирадянської роботи” здійснювалися мандрівними черницями в приміському робіт- ничому селищі червоний шлях18. до цього ж року тривало збирання пожертв і підписів на відкриття нових церков, хоч за даними в. ба- рана і в. даниленка, жодне таке клопотання в масштабах срср не отримало позитивного ви- рішення19. як спроби “вербовки” нових членів релігій- них громад владні органи розглядали створен- ня церковних хорів20. популярність останніх серед населення була досить високою. вони дозволяли пройти підготовку групам “пів- чих”, які брали участь у здійсненні поховаль- них обрядів. радянське законодавство фор- мально не забороняло існування таких колек- тивів при діючих храмах і церквах, однак органи влади чинили всілякі перешкоди у їх діяльності. окремого розгляду заслуговує питання ставлення широких верств населення краю до відзначення релігійних свят, а також вірую- чих до праці в ці дні як сфери суспільної діяльності. позаяк влада не вважала дні релігійних свят вихідними, принципового значення набувало питання перебування на робочому місці, виконання трудових обов’язків, трудової дисципліни. як показує вивчення ситуації повоєнного десятиріччя на полтавщині значна кількість населення, особ- ливо сільської місцевості, у дні релігійних свят не виходила на роботу, що було одним з демонстративних зовнішніх проявів релігій- ності, актом дотримання обряду, спробою уникнення згідно з віровченням вчинення грі- ха. офіційна оцінка таких дій населення з боку владних структур була однозначно нега- тивною. віруючих звинувачували у “тунеядс- тві”, крадіжках, привласненні суспільної і де- ржавної власності, спекуляції тощо21. заради справедливості слід зазначити, що серед тих, хто не працював у свята, було багато байду- жих до релігії, які просто користувалися на- годою уникнути роботи. це компрометувало віруючих та давало підстави звинувачувати їх у навмисній організації саботажу на виробни- чих об’єктах, насамперед у колгоспах. так, за даними начальника обласного управління Мдб і. алексєєва у 1952 році 25-річний тер- мін ув’язнення отримали священик села біло- усівка драбівського району лехаш, проповід- ник об’єднання “істинних християн” з золо- тоніського району дахно, яким, поряд з іншим, інкримінувалися заклики до вірян відмовитися працювати у святкові дні22. вла- да небезпідставно розцінювала вплив особис- того прикладу віруючих як такий, що роз- кладницьки впливає на широкі верстви. пар- тійні і господарські керівники вбачали пряму 20� Краєзнавство, 1–4, 2008 залежність між обмеженням діяльності хра- мів, скороченням і ліквідацією релігійних громад і успіхами відбудови народного госпо- дарства. однак, на наш погляд, є очевидною штучна політизація органами місцевої влади фактів уникання суспільної праці в дні релігійних свят. ці акти насправді, як засвідчують доку- менти та особисті бесіди з сучасниками, не мали жодних ознак антирадянської спрямова- ності чи диверсії. Населення зберігало успад- ковану традицію трактування поняття гріхов- ності і не зважувалося прямо піти проти релігійних звичаїв. тому погрози з боку влади на кшталт розпуску громади за подібні явища не досягали мети. адже не тільки парафіяни, а й значна частина населення, котра не іден- тифікувала себе віруючими, шукали різно- манітних приводів, щоб виправдати свій не- вихід на роботу у відповідні дні. чимало лю- дей вдавалися до своєрідних компромісів з власним сумлінням. Наприклад, колгоспники сіл гадяцького, решетилівського, Новосан- жарського та інших районів на великдень 1950 року на роботу з’явилися, але з істотним запізненням, пояснивши це присутністю на нічному пасхальному богослужінні, чи поси- лалися на невідкладні справи в домашньому господарстві23. у 1952 році з 3648 працездат- них мешканців сіл ступаки, удовиченки, бір- ки зіньківського району на великдень працю- вало тільки 1661. дещо менше невиходів було зафіксовано в селі калашники24. в окремих селах подібні явища набували масового харак- теру. роком раніше у селі старий іршавець оржицького району в день цього великого християнського свята працювало лише 15 від- сотків колгоспників, у ряді сіл гадяччини ще менше, винятково молодь25. аналогічний перебіг подій спостерігався і в містах. у 1952 році уповноважений стурбова- но повідомляв про стабільне відвідування цер- ков, виконання обрядів робітниками пол- тавських заводів. На великдень, зазначав він, практично не діяли базари полтави, кремен- чука, а ціни на продовольчі товари значно зросли26. На різдво наступного року не працю- вали базари не лише названих міст, але й лу- бен, золотоноші. така ситуація тривала з 29 грудня до 8 січня включно27. траплялися рідкісні випадки, коли керів- ництво підприємств демонструвало розуміння і повагу до релігійних почуттів своїх праців- ників. так у 1952 році директор котелевсько- го маслозаводу Міщенко влаштував вихідний день для святкування нового року за старим стилем з дотриманням релігійного обряду і народних гулянь. у колгоспі імені хтз чутівського району голова колгоспу полторак регулярно відпускав у суботу членів релігій- ної громади раніше встановленого часу закін- чення трудового дня. але найбільш нищівної критики зазнав інший керівник господарс- тва — капінус, який на знак вдячності за ак- тивну участь священика в художній само- діяльності, провів до церкви — “вогнища се- редньовічного мракобісся” — електрику28. отже, слід констатувати, що релігійні грома- ди не були організаторами саботажу на під- приємствах і в колгоспах, на масовому рівні не проводили агітації, яка в принципі була не- можливою, однак населення що перебувало поза громадами, рефлекторно брало участь у відзначенні релігійних свят. страх перед мож- ливими санкціями з боку влади не перевищу- вав страху вчинити гріх. до того ж віряни, як правило, сумлінно ставилися до праці, що від- повідало їх етичним принципам. за даними ю. волошина черниць охоче залучали до се- зонних польових робіт і високо оцінювали їх трудові здобутки та працелюбність. серед віруючих були навіть стахановці29. приховані релігійні почуття та різні форми їх вияву мали місце й серед такого оплоту ра- дянської влади як військовослужбовці. Не стала винятком і полтавщина. 3 грудня 1948 року заступник начальника політвідділу вій- ськової частини № 3057 полковник Маковець- кий з києва звернувся з проханням до уповно- важеного в полтавській області і. соляника уточнити інформацію про таємне охрещення дітей офіцерами вказаної частини в одній з церков полтави. загалом у списку фігурувало 10 прізвищ30. у 1950 році з’явилася інформа- ція за підписом начальника обласного управ- ління Нкдб алексєєва про факт таємного відвідування кременчуцької синагоги у цивільному вбранні капітаном 2 рангу війсь- ково-морських сил на іудейський новий рік31. ці явища не набули масового характеру, од- нак викликали стурбованість органів влади як істотний соціальний синдром. порівняльний аналіз релігійної активності та кількісних показників у містах і сільській місцевості вказує на помітний пріоритет впли- ву церкви щодо останньої, причому не тільки в масштабах області, а й республіки. з одного боку слід мати на увазі силу історичної тради- 20� ції, з іншого — соціальний фактор, котрий об’єктивно зумовлював тяжіння селян до цер- кви. в умовах повоєнної розрухи, при доміну- ванні залишкового принципу фінансування спорудження та облаштування культурно-ос- вітніх закладів існувала тенденція культурно- го вакууму в сфері дозвілля. діяльність сіль- ських клубів хибувала рядом недоліків, а в окремих селах їх не було зовсім. у цій ситуа- ції церква виявилася впливовою альтернати- вою низькокваліфікованої просвітницької роботи. завідувач обласного відділу культур- но-просвітницьких установ Никифоров конс- татував: “у тих колгоспах, де немає освітніх установ, ходять до церкви”32. в багатьох міс- цях, де клубні заклади існували, вони виявля- лися неспроможними зацікавити населення. зокрема про це прямо заявляли селяни кол- госпу імені чапаєва золотоніського району секретареві первинної партійної організації ткаченку33. та й самі радянські функціонери змушені були визнати низький науково-теоре- тичний рівень лекцій для населення, що мали “непереконливий, малозрозумілий зміст”34. привертає увагу й разюча відмінність у внутрішньому облаштуванні клубів і церков- них приміщень, що також впливало на вектор вибору селянина. описуючи зовнішній і внут- рішній вигляд церкви села василівка, началь- ник полтавського районного відділу кінофі- кації бублій відзначав її наповнюваність, охайність і чистоту, які створювали атмосфе- ру затишку. Натомість у клубі цього ж села “... холодно і брудно. він стоїть напіврозвале- ний, є небезпека падіння стелі”35. Не випадко- во люди просто боялися туди заходити. район- на влада неодноразово зверталася з проханням прислати досвідчених культпрацівників для налагодження діяльності сільських клубів, але вони й надалі залишалися слабким конт- раргументом у боротьбі з релігійними пере- житками. як надійний оплот войовничого атеїзму на селі розглядався партійно-радянський актив та інтелігенція. остання, за висновком упов- новаженого, чи не єдина не хрестить дітей і не дотримується релігійної обрядовості. до атеїс- тичної громадськості зараховувалася й мо- лодь, яка до церков “ставиться пасивно і на- віть презирливо”36. Насправді задекларована у звітах монолітність штучно абсолютизува- лася. як свідчать архівні документи до релігійної обрядовості існувало прихильне ставлення і в середовищі активістів та інтелі- генції, але воно ретельно маскувалося внаслі- док побоювання каральних санкцій з боку партійних і державних органів. зокрема наво- дяться конкретні факти про охрещення дітей вчителями гадяцького, покрово-багачансь- кого та інших районів області. влада у від- повідь намагалася протиставити посилення антирелігійної пропаганди. особливого зна- чення надавалося лекційній пропаганді. Нап- риклад до дня вчителя у 1949 році всі школи полтавського району були охоплені як місце- вими, так і обласними лекторськими групами. тематика присвячувалася антирелігійним мо- тивам у творчості російських і українських письменників, реакційній ролі релігії у бо- ротьбі з революційними рухами тощо37. впро- довж квітня — червня того ж року вчителям сенчанського району було прочитано 16 лек- цій аналогічного змісту, кобеляцького — 638. подекуди застосовувалися й каральні заходи. Наприклад, вчительку села біленченківка га- дяцького району о. жиган звільнили з роботи за охрещення дитини, а в хорольському районі — завідувача фермою за вінчання в церкві39. На полтавщині, попри неабиякі зусилля влади, не вдалося відвернути від традиційної релігійної обрядовості дітей і школярів. у районних інформаціях зазначалося, що впро- довж 1940-х — початку 1950-х років батьки продовжували відвідувати церковні бого- служіння разом з дітьми. у 1948 році були за- фіксовані випадки участі дітей у хресних хо- дах40, а в 1953 році відзначався масовий ха- рактер колядування не лише в селах, а й в обласному центрі. безсилля влади підтверди- ла також епідемія поширення “святих листів” серед учнів полтавських шкіл. Найбільшої масовості це явище набуло в школах №№ 1,10,14,17, а серед осіб, що їх перепису- вали й поширювали, були помічені й діти ко- муністів41. у відповідь було розгорнуто пропа- гандистську кампанію критики релігійного містицизму, антинауковості релігійного вчен- ня тощо, мобілізовано вчительські колективи, піонерські й комсомольські організації. од- нак іноді діти виявляли непередбачувану при- нциповість, зводячи нанівець зусилля вчи- телів. учні однієї з шкіл котелевського райо- ну дорікали вчительці: “за німців ви казали, що бог є і треба носити хрести, а тепер — нав- паки”42. керівник полтавського комітету профспілки працівників початкових і серед- ніх шкіл долгов розцінив як “аморальний 20� Краєзнавство, 1–4, 2008 вчинок” випадок, коли цілий клас залишив урок і пішов на похорон матері однокласни- ці43. аналіз процесів, пов’язаних з світоглядни- ми переконаннями суспільства на регіональ- ному рівні, дозволяє зробити деякі висновки та узагальнення. Незважаючи на лібераліза- цію сталінської політики в галузі церковно- релігійного життя повоєнного періоду, страте- гічний курс лишався незмінним. держава і далі намагалася різними засобами витіснити релігію з суспільної свідомості як ідеологічно- го конкурента. однак, попри жорсткий тиск, серед широких верств зберігалася традиційна прихильність до дотримання релігійних свят і виконання обрядів, у тому числі й на підсвідо- мому рівні. серед них на полтавщині най- частіше відзначалися великдень та різдво христове, а серед обрядів — поховання, хре- щення і вінчання. при помітному домінуванні вікової групи людей похилого віку все ж об’єктивно констатуємо строкату вікову структуру прихильників і учасників релігій- ної обрядовості. Можна умовно виділити со- ціальну категорію “пасивно віруючих”. вона була породжена специфічними умовами сто- сунків радянської держави і православної цер- кви. жорсткі рамки обмежених можливостей реалізації культово-релігійних потреб штов- хали людей до утаємниченого характеру їх здійснення, що при виявленні зумовлювало конфлікт з органами влади, ускладнення на роботі тощо. антирелігійна пропаганда, як і на попередніх етапах, часто зводилася до кам- панійщини і не досягала бажаних резуль- татів. 1 войналович в. партійно-державна політи- ка щодо релігії та релігійних інституцій в україні 1940 — 1960-х років: політологіч- ний дискурс. — к.: світогляд, 2005. — 741 с.; баран в. україна: новітня історія: 1945–1991 рр. / НаН україни, інститут українознавства ім.. і. крип’якевича НаН україни. — львів, 2003. — 667 с. та ін. 2 войналович в. вказана праця. — с.8. 3 архів управління служби безпеки в пол- тавській області. — спр. 352. — арк. 24. 4 державний архів полтавської області (далі — дапо). — Ф. п-15. — оп. 1. — спр. 343. — арк. 22. 5 там само. — арк. 153. 6 там само. — спр. 1054. — арк. 168. 7 там само. — Ф. р-4085. — оп. 4. — спр. 79. — арк.56. 8 там само. — арк. 98. 9 там само. — арк. 124. 10 там само. — спр. 56. — арк. 85. 11 там само. — спр. 96. — арк. 6. 12 там само. — спр. 112. — арк. 104. 13 там само. — спр. 130. — арк. 48. 14 там само. — спр. 167. — арк. 29, 45. 15 там само. — Ф. п-15. — оп. 1. — спр. 1054. — арк. 48. 16 там само. — Ф. р-4085. — оп. 4. — спр. 79. — арк. 39, 55, 129. 17 там само. — спр. 37. — арк. 8. 18 там само. — Ф. п-15. — оп. 1. — спр. 970. — арк. 26. 19 даниленко в., баран в. останній період сталінщини (суспільно-політичний розви- ток) // історія україни. — 2001. — № 10. — с. 1–3. 20 дапо. — Ф. п-4085. — оп. 4. — спр. 37. — арк. 8. 21 там само. — Ф. п-15. — оп. 1. — спр. 870. — арк. 107. 22 там само. — спр. 970. — арк. 61. 23 там само. — Ф. п-4085. — оп. 4. — спр. 112. — арк. 39. 24 там само. — спр. 148. — арк. 82. 25 там само. — спр. 130. — арк. 64. 26 там само. — спр. 148. — арк. 82. 27 там само. — спр. 167. — арк. 47. 28 там само. — Ф. р-15. — оп. 1. — спр. 970. — арк. 74–75. 29 волошин ю. православна церква на пол- тавщині у 1943–1953 рр. // історична пам’ять. Науковий збірник. — 1998. — вип. 1. — с. 161–170. 30 дапо. — Ф. п-4085. — оп. 4. — спр. 79. — арк. 184. 31 там само. — спр. 113. — арк. 154. 32 там само. — Ф. п-15. — оп. 1. — спр. 695. — арк. 153. 33 там само. — Ф. р-15. — оп. 1. — спр. 566. — арк. 180. 34 там само. — спр. 1054. — арк. 21. 35 там само. — спр. 965. — арк. 15. 36 там само. — Ф. р-4085. — оп. 4. — спр. 79. — арк. 36, 98, 124. джерела та література 20� 37 там само. — Ф. р-4975.- оп. 1. — спр. 59. — арк. 17. 38 там само. — арк. 59, 60. 39 там само. — Ф. р-4085. — оп. 4. — спр. 79. — арк. 28. 40 там само. — арк. 39, 55, 98. 41 там само. — Ф. р-15. — оп. 1. — спр. 769. — арк. 160. 42 там само. — спр. 329. — арк. 9. 43 там само. — Ф. р-4975. — оп. 1. — спр. 60. — арк. 6. Ludmila Babenko Situation with people’s religiousness in Poltava region in afterwar period In this article are analysed the prosseses, which characterise outer signs of people’s religiousness and struggle with them in times of late “stalinism” in the regional level. Key words: the Russian pravoslavie church, the soviet policy.

Стан релігійності населення Полтавщини у повоєнний період

Репозитарії

Схожі ресурси