Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції)
У третій частині розвідки, що пропонується читачеві, автор зосереджує увагу на концептуальних розбіжностях між візантійською ортодоксією і новим християнським патерном, котрий поступово формувався на північно-східних кресах Європи....
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2012
|
| Назва видання: | Схід |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62578 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) / І. Пасько // Схід. — 2012. — № 5 (119). — С. 130-133. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-62578 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-625782014-05-24T03:01:51Z Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) Пасько, І. Філософія У третій частині розвідки, що пропонується читачеві, автор зосереджує увагу на концептуальних розбіжностях між візантійською ортодоксією і новим християнським патерном, котрий поступово формувався на північно-східних кресах Європи. In the third part of the essay author focuses on the conceptual differences between the Byzantine Christian orthodoxy and a new pattern, which gradually formed on the northeastern outskirts of Europe. 2012 Article Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) / І. Пасько // Схід. — 2012. — № 5 (119). — С. 130-133. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 1728-9343 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62578 1:792(495) uk Схід Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософія Філософія |
| spellingShingle |
Філософія Філософія Пасько, І. Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) Схід |
| description |
У третій частині розвідки, що пропонується читачеві, автор зосереджує увагу на концептуальних розбіжностях між візантійською ортодоксією і новим християнським патерном,
котрий поступово формувався на північно-східних кресах Європи. |
| format |
Article |
| author |
Пасько, І. |
| author_facet |
Пасько, І. |
| author_sort |
Пасько, І. |
| title |
Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) |
| title_short |
Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) |
| title_full |
Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) |
| title_fullStr |
Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) |
| title_full_unstemmed |
Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) |
| title_sort |
універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (частина третя - від візантії до руси: контроверзи еволюції) |
| publisher |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Філософія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62578 |
| citation_txt |
Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії (Частина третя - Від Візантії до Руси: контроверзи еволюції) / І. Пасько // Схід. — 2012. — № 5 (119). — С. 130-133. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
| series |
Схід |
| work_keys_str_mv |
AT pasʹkoí uníversalíâhristiânstvatadifferenciaspecificaííbuttâvístorííčastinatretâvídvízantíídorusikontroverzievolûcíí |
| first_indexed |
2025-07-05T13:25:27Z |
| last_indexed |
2025-07-05T13:25:27Z |
| _version_ |
1836813572185784320 |
| fulltext |
№ 5 (119) вересень-жовтень 2012 р.
130 ЕКОНОМІКА
УДК 1:792(495)
УНІВЕРСАЛІЯ ХРИСТИЯНСТВА ТА
DIFFERENCIA SPECIFICA ЇЇ БУТТЯ В ІСТОРІЇ
Частина третя -
ВІД ВІЗАНТІЇ ДО РУСИ: КОНТРОВЕРЗИ ЕВОЛЮЦІЇ*
ІГОР ПАСЬКО,
кандидат філософських наук, професор,
голова Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України
У третій частині розвідки, що пропонується читачеві, автор зосереджує увагу на концеп-
туальних розбіжностях між візантійською ортодоксією і новим християнським патерном,
котрий поступово формувався на північно-східних кресах Європи.
Ключові слова: ідеократія, цезарепапізм, руський мир, руська земля, "Свята Русь", "мандрова-
не Царство".
Візантійська імперія в жодному разі не була те-
ократичною державою. Навіть ідеократичною сис-
темою в повному сенсі цього терміна визнати її до-
сить важко. Пізня Імперія постала задовго до ви-
никнення християнства, належала до специфічної
цивілізації в політичній формі тоталітарної імперії.
Християнство ніколи не виявляло її сутності. У пев-
ний час воно виявилось лише засобом, котрий ви-
користала імперія для поліпшення свого політично-
го здоров'я. Виявилось, що марно. Підкоривши собі
християнську церкву, імперія тимчасово модернізу-
вала себе, утворивши політичну систему цезарепа-
пізму, де саме автократія в християнських шатах
визначала засади імперативної державної ідеології
й межі її світоглядних орієнтирів. При такому стані
речей ідея другого Риму від початку була прирече-
на на невизнання майже всім позавізантійським по-
літичним світом.
Першими, хто вступив на стежку відкритої ідей-
ної боротьби з Константинополем, були елітні кола
південних слов'ян. І починали вони не заради не-
зрівнянно більш пізньої ідеї політичного самовизна-
чення. Тут спрацьовувала не етнічна, навіть не ета-
тична, а саме релігійно-православна ідея. Справа
полягала в тім, що сербську й болгарську еліти гніти-
ла не тільки національна підлеглість їхніх народів
Візантійській імперії. Гнітила духовна першопричи-
на: нелегітимна, на їхню думку, узурпація Констан-
тинополем статусу Другого Риму, а Візантійською
імперією - статусу єдиної й неподільної православ-
ної держави, поруч із якою засадниче не може бути
якоїсь іншої православної держави.
Згідно з опінією клерикальних та світських лі-
дерів південних слов'ян, істинним ортодоксальним
християнством може бути визнаний не його грець-
ко-ромейський варіант візантійського штибу, а лише
слов'янський, де Святе Письмо вербалізоване ста-
роболгарською мовою та графікою Кирила та Мето-
дія. Різниця в трактуванні християнської доктрини
між візантійським та раннім слов'янським кліром є
досить суттєвою, навіть принциповою. Якщо візан-
тійська парадигма вивищує державу, то слов'янсь-
ка віддає перевагу церкві.
У зв'язку із цим слід висловити деякі міркування.
В останній чверті XVI сторіччя, десь у десятиріччях
напередодні Берестейської Унії, відомий львівський
єзуїт, імовірно етнічний русин, Пьотр Скарга заува-
жив, що існують об'єктивні причини, унаслідок кот-
рих руська православна церква приречена на без-
лад і схизму. Одна із цих причин, на думку П. Скар-
ги, полягає в мовному питанні. Церковнослов'янська
мова російської церкви є мовою мертвою, жоден
народ не розмовляє нею й не розуміє її. Ця мова є
непридатною для висловлювання теоретичних по-
нять. Так сталося тому, що підступні греки ошукали
простодушну Русь, приховавши від неї свою мову
й тим самим зануривши її в безвихідь невігластва,
бо тільки грецькою та латинською мовами можна
осягнути науку та віру й жодною іншою мовою в
жодній академії світу не викладали й не викладати-
муть теологію, філософію та інші науки. Єдність цер-
ковної мови полегшує спілкування у вірі між като-
ликами, розпорошеними по всьому світові; при
відсутності спільної церковної мови у людей грець-
кого канону таке спілкування неможливе [1].
Як то не прикро, але мусимо визнати, що засте-
реження єзуїта мають певний сенс. Залишаючи ос-
торонь дискусійне питання про те, чи придатною була
церковнослов'янська мова для висловлювання тео-
ретичних понять, мусимо погодитись, що відсутність
спільної церковної мови в народів грецького канону
майже унеможливлювала духовне спілкування між
* Частина друга статті - № 4 (118) липень-серпень 2012 р. - С. 155-159.
ФІЛОСОФІЯ
PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
http://www.pdffactory.com
№ 5 (119) вересень-жовтень 2012 р.
ЕКОНОМІКА 131
ними. До диспозиції слов'янських православних цер-
ков ніколи не надавалась уся повнота автентичних
канонічних текстів. Символ віри, Катехізис, Служеб-
ник, Требник та єдина Книга - ось те досить вузьке
інтелектуальне русло, по якому текла вода грецької
культури від Romeia Orthodoxa до Orthodoxa Slavia,
від Константинополя через Тирново та Київ аж до
Москви, постійно замулюючись під жорнами неадек-
ватних перекладів, уповільнюючи течію перед греб-
лями взаємної упередженості та недовіри, втрача-
ючи інтелектуальну напругу на плесах розлогого
невігластва й безмежного консерватизму. Ті жа-
люгідні краплі античної культури, що досягали Мос-
ковської землі, безнадійно втрачали свою животвор-
ну силу, перетворюючись на спотворені ритуали,
майже позбавлені автентичного сенсу й раціональ-
ності. Духовне річище "з греки у Муром", здавалось,
губилося в безкрайніх угрських лісах та болотах і,
позбавлене останньої захисної оболонки грецької
лінгвопарадигми, йшло в небуття, як у пісок чи там-
тешні сніги. Зовні було саме так.
Тому зовсім не без підстав відомий російський
філософ Ґ. Шпет характеризував ті часи російської
культури як добу "нєвєгласія". Не поділяючи думки
П. Скарги про те, що Кирил і Методій були свідоми-
ми емісарами візантійського імперіалізму, усе ж таки
не можна не погодитись із думкою відомого рос-
ійського медієвіста Г. Федотова, який уважав спра-
ву святих Кирила і Методія помилковою, підкрес-
люючи що слов'янський переклад Святого Письма
застив Високий Оригінал, усунув необхідність знан-
ня грецької мови і, врешті-решт, призвів до відриву
слов'янства від грекомовної класичної культури [2].
Симптоматичним та повністю зрозумілим є й те,
що по захопленню Константинополя мусульмансь-
кою Портою, інтелектуальна еліта православної
імперії навіть не розглядала такого ніби очевидного
московського варіанту еміграції. "З Малої Азії та
грецьких Балкан вивозились цілі бібліотеки. Філосо-
фи, письменники, вчені православної Візантії, що
конала, віддали перевагу інтелектуальній солідар-
ності над релігійною - і в масі своїй переселились
не на Північ, у Московію, до єдиновірців, а на Захід,
до єретиків-латинян [3].
Мусимо констатувати певний історичний пара-
докс. У середині п'ятнадцятого сторіччя в ортодок-
сальному світі хронологічно збігаються такі важливі
події як падіння Константинополя і вивищення Мос-
кви. Аналізуючи витоки ідеї третього Риму, відомі
всім з послання псковського ченця Філофея, такий
високий знавець православної культури, як С. Авє-
рінцев зазначає, що вона не була новою й оригі-
нальною, а порушувалась раніше в південнослов'-
янській публіцистиці. "Московське царство, - продов-
жує він, - ледь з'явившись на світ, відразу вияви-
лось без будь-якої суперечки єдиною у світі право-
славною державою й поза досяжністю сил ісламу…
Оригінальними були не самі слова Філофея. Новим
був збіг історичних обставин, які зробили їх слуш-
ними в буквальному сенсі слова" [4]. Така поста-
новка проблеми видається дещо спрощеною. Має-
мо безумовне розчинення релігійного в політично-
му й, унаслідок цього, абсолютизацію останнього.
Звернімо увагу на специфіку трактування "ідеї
Риму". У південнослов'янській публіцистиці ніколи
не висувалась ідея третього Риму. Там посідала ідея
"істинного Риму", - Риму слов'янського, на відміну
від альтернативного, "неістинного" й самозваного
Риму. Тут маємо диз'юнкцію: або Константинополь
є другим Римом, або не є. Про третій Рим наразі
зовсім не йдеться. Натомість московська візія цієї
проблеми зовсім інша. Москва ніколи не заперечу-
вала легітимність Константинополя. Вона досить
довго високо поціновувала авторитет грецького Схо-
ду, його еклезіологію і догматику. Але той незворот-
но втрачав свою харизму в очах північних ієрархів.
І головною причиною цього процесу, попри пошире-
ну думку, були зовсім не політичні негаразди Візан-
тійської імперії, а її духовно-канонічна схизма.
Найважливішим актом такого гріхопадіння Кон-
стантинополя в очах московського кліра стала Фло-
рентійська унія 1439 року між візантійською орто-
доксією і римським католицтвом. Вона остаточно
довела, що політична доцільність не може виправ-
дати духовно-канонічного відступництва та ідейної
зради. Незаперечним доказом цього стало те, що
лише декілька років по тому другий Рим упав під
Портою. Для Москви це вже було лише знаком ос-
таточної дехаризматизації грецької Церкви. Мос-
ковський митрополіт Філіп І саме в такий спосіб вер-
балізує своє розуміння причинно-наслідкового лан-
цюга тогочасних історичних подій: "Як тільки Кон-
стантинополь поєднався з латиною, то й відразу
потрапив до рук поганих".
Безумовно, крах імперських амбіцій Візантії й
звуження її ареалу до меж Фанару, натомість тери-
торіальна експансія Москви, поширена на землі
Казані та Астрахані, сприяли становленню відчуття
самоповаги та самозакоханості московського кліру,
кристалізації позірних уявлень про те, що російсь-
кому православ'ю вже нема чого вчитися і нічого
запозичувати в справах віри, та популяризації се-
ред власних вірних сумнівного переконання про
російське християнство як єдине у світі царство істи-
ни й правди народжене, попри схизматичні потуги
racio et empirio, під сигнатурою Віри, Надії, Любові.
У такий спосіб, замість вселенської церкви, її місце
посідала достатньо потужна, але все ж таки парти-
кулярна церква московська. Абсолют вселенської
істини тепер знову редукувався до партикулярної
етнічно-національної форми. Усе це лише підкрес-
лювало периферійно-провінційний характер церкви,
яка виголошувала себе Третім Римом, і на підмур-
ках невігластва доконечно вело до герметизації та
відвертої зефірофобії московського православ'я.
Семіотична та епістемологічна ізоляція московської
церкви, урешті-решт, ставить на порядок дня питан-
ня про її догматичну неконгруентність і доктриналь-
ну неізоморфність ортодоксальному християнству,
а через це констатує небезпеку перетворення її в
церкву-ізгоя.
Під цим кутом зору стають зрозумілими доктри-
нальні аспірації ніконівських реформ. Саме вони
були спрямовані на подолання маргіналізації мос-
ковської церкви в обріях ортодоксальних канонів.
До того ж ці реформи мали підкреслити, що виви-
щення московського православ'я не є простим на-
слідком політичних сукцесів Москви, а є доконеч-
ним підсумком її еволюції до духовного абсолюту.
Відомо, що процес подолання канонічно-обрядових
ФІЛОСОФІЯ
PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
http://www.pdffactory.com
№ 5 (119) вересень-жовтень 2012 р.
132 ЕКОНОМІКА
розбіжностей між Візантією і Москвою здійснював-
ся за посередництвом Києва і призвів до певної
модернізації доктринальних підмурків Третього Риму
за києво-могилянськими взірцями, що були майже
адекватними грецьким. У зв'язку із цим відомий ро-
сійський філософ срібного віку князь С. Трубєцкой
зазначав, що "українізація" великоруської духовної
культури… була мостом до європеїзації. Обставина
ця є надзвичайно важливою, бо без цього мосту
українізації європеїзм навряд чи міг прищепитися
на російському ґрунті" [5].
Усе ж таки здається, що для абсолютизації ролі
й значення києво-могилянської модернізації докт-
ринального патерну Москви достатніх підстав бра-
кує. Безумовно, духовна ін'єкція могилянської па-
радигми сприяла підвищенню рівня грецької еду-
кації тамтешнього кліру, але не більше. У цьому
випадку зовсім не йшлося про якусь європеїзацію
Росії. Проблема інтеріоризації та адаптації євро-
пейської культури й філософії для неї постала знач-
но пізніше, лише в ХІХ сторіччі - добі російських
університетів, добі секулярного осмислення хрис-
тиянства. Утім, найважливіший наслідок цієї "украї-
нізації" відомий усім. Це - розкол російської право-
славної церкви, інтелігібельні наслідки якого доте-
пер тяжіють над російськими духовними мріями та
пошуками і який тільки підкреслив інваріантну рису
всіх без винятку ортодоксальних церков - уважати
лише власну церкву носієм вищої істини в право-
славному світі.
У такий спосіб можна зробити поспішний висно-
вок, що в Москви не було достатніх підстав оголо-
шувати себе Третім Римом. Московська церква, у
ліпшому разі, була рівною серед інших помісних
церков, крім того, такою, що мусила перебувати в
межах певної імперативної доктринально-канонічної
комунікації не тільки з Фанаром, але й із Києвом.
Така констеляція речей об'єктивно вела до розбудо-
ви Москви як центру національної церкви. Але ста-
лося по-іншому. Московська церква не стала етно-
національною церквою росіян чи московітів, не ста-
ла вона й політично заангажованою конфесією Мос-
ковського Царства.
Усе сталося попри усе й наперекір усьому. Вель-
ми слушним і доречним є зауваження С. Трубєцко-
го про те, що "церковнослов'янська літературно-мов-
на традиція затвердилась і розвинулась у Росії не
стільки тому, що була слов'янською, скільки тому,
що була церковною" [6]. Саме так, церковно-
слов'янська, чи старослов'янська мова - це зовсім
не мова слов'янського етносу, а канонічно-сакраль-
на мова московського кліру. Ареал канонічних ас-
пірацій Московської церви ніколи принципово не
збігався ані з етнічною топографією слов'янства, ані
з геополітичними межами московської держави, він
перш за все прагнув лише до збігу з тим метафізич-
ним абсолютом, котрий зараз, у сучасній московській
лексиці, номінується "русскім міромъ".
Саме тому все ж таки мусимо визнати, що Мос-
ква мала достатні підстави задля оголошення себе
Третім Римом. Так, для цього не було вагомих докт-
ринальних чи догматичних підстав. Натомість у неї
були наявні підстави значно вищі, що розгортались
в онтично-метафізичних обширах. То тільки позірно
може здаватись, що духовні потоки "з греки" по-
вністю інфільтровувались у російській пустелі не-
вігластва, залишаючи по собі лише спотворені фор-
ми канонів та догматів, позбавлених будь-якого ра-
ціонального сенсу та сакральної традиційності. Але
ж насправді ті духовні струмки в жодному разі не
розчинялися в ніщо. Міріади дрібних крапель води
життя візантійської ортодоксії не зникали безслідно
в ґрунтах московської повсякденної свідомості, мов
її вмерлі надії, а постійно просякали підсвідомі нетрі
архетипів церковнослов'янської семіотики та семан-
тики, виступаючи в якості найважливішого фермен-
ту кристалізації ментальної парадигми нової еклезії.
Іноді майже непомітні, саме вони стали тим найваж-
нішим християнським субстратом, на підставі якого
скресала цивілізація Третього Риму.
Властиво в такий спосіб постає той самий мета-
фізичний абсолют московського християнства, кот-
рий поступово набуває парадигмального значення,
розгортаючись у категоріальних конотаціях від
"Руської землі" до "Святої Русі". Вербальні ономас-
тичні конструкти "Русь" і "Руська земля" вперше з'яв-
ляються в літописних джерелах за часів Володими-
ра Великого та Ярослава Мудрого. Семантичний та
етимологічний сенс цих імен, від початку досить
непевний, поступово набуває більш докладних, пре-
цизійних контурів. Як пише дослідник цього питан-
ня В. М. Бабенко: "Поняття "Русь" ніколи не розгля-
дається як певна автохтонна одиниця. Воно немов-
би ззовні "накидається" на існуюче явище, як ім'я
на те нове, що воно становить собою в певному істо-
ричному контексті… Русь - це той етнічний симбіоз,
у якому влада вперше стала відігравати самостійну
роль, розташувавшись над етноплемінними верхів-
ками у вигляді окремого військово-політичного інсти-
туту. Таким чином, можна вважати, що із самого
свого зародження поняття "Русь" відігравало тран-
сетнічну роль, даючи нове ім'я геополітичному яви-
щу, яке ми тепер називаємо державою" [7].
Саме так, спочатку номен "Русь" уживається для
позначення певного топосу буття "політичного" як
первинної субстанції інтеграції та організації конкрет-
ного соціуму, його меж й онтологічного ареалу. У
цих умовах, Русь - це специфічний географічний
простір, де політичні й соціальні процеси детерміно-
вані чітко визначеними символами, ритуалами, міфа-
ми, династичними традиціями та генеалогічними
кодами. Це не було державою в сучасному розумінні
цього слова. "Політичне" тут стало підмурком не
окремої держави, а специфічної локальної цивілізації
як способу організації суспільного життя на підста-
вах визнання певної символічно-міфологічної пара-
дигми та кодів соціальної ієрархії, що зовсім не обо-
в'язково збігаються з кордонами держав.
З хрещенням Русі поняття "Руська земля" набу-
ває більш змістовного сенсу. Політичне, цивілізаційне
навантаження цього поняття доповнюється духов-
но-культурною християнською парадигмою. У такий
спосіб номен "Руська земля" легітимізується київсь-
кою християнською доксою як обраний Богом то-
пос і демос. Християнський народ на Руській землі,
що має право на євхаристичне спілкування з Бо-
гом без будь-якого посередництва з боку Першого
чи Другого Риму. Парадокс. Київське християнство,
запозичене Володимиром із Константинополя зад-
ля суто політичного зиску, порятунку держави, кот-
ФІЛОСОФІЯ
PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
http://www.pdffactory.com
№ 5 (119) вересень-жовтень 2012 р.
ЕКОНОМІКА 133
ра зіщулювалась рік у рік, мов шагренева шкіра,
виявившись неспроможним до її радикальної санації,
не сконало, не пішло в небуття на своїй землі. На-
впаки. Спостерігаємо зворотну залежність. Чим
більше занепадала київська держава, чим більше
вона втрачала роль політичного й соціального цент-
ру "Руської землі", тим більше зростала вага Києва
як духовно-культурного осередку Русі. Утрачаючи
політичні конотації, номен "Руська земля" набував
онтології духовності, затверджував себе в якості інте-
лігібельного символу її буття. У свою чергу, київсь-
ка церква, утративши місце в політичній ієрархії сус-
пільства, була змушена шукати місце в морально-
духовній сфері екзистенції соціуму й віднаходити
опертя не в служінні державі, а в задоволенні со-
ціальних аспірацій народу. Саме з цих причин ки-
ївська церква була від початку позбавлена хвороб
цезарепапізму й месіанізму.
У принципово інших умовах здійснювалось фор-
мування московського православ'я. Перша складо-
ва московської парадигми формувалась безпосе-
редньо як запозичення візантійських канонів. Цеза-
репапістські засади розбудови механізму взаємодії
між державою і церквою, між мирською і духовною
владою з легкістю були засвоєні й адаптовані мос-
ковським кліром. Візантійська максима симбіозу та
симфонії імперії і церкви була відредагована у виг-
ляді імператива єдності Церкви і Царства та сакра-
лізації як царства, так і царя. З єдиною суттєвою
відмінністю. Якщо для візантійського політесу пре-
тенденту на імператорську посаду достатньо було
мати мирську харизму та політичний талан, можли-
вий був навіть узурпатор, то для московського ор-
тодансу найважливішою умовою стає легітимність,
міру якої визначає не держава, а церква. Достатньо
згадати трагедію царя-ірода Бориса Годунова.
Друга складова усталювалась під впливом сві-
тоглядної парадигми, що домінувала на "Руській
землі". Справа полягала в тім, що, незважаючи на
геополітичні здобутки Московського царства, його
терени аж ніяк не збігалися з топографічними межа-
ми Руської землі. Геополітична експансія була на
північному сході, а руські землі простягались на
південний захід. Київська, Велико-Новгородська,
Новгород-Сіверська, Галицько-Волинська, Володи-
миро-Суздальська Русі… Скільки їх було? Багато.
Московська Русь виявилась останньою, але де до-
кази її вищості над іншими? Так, Москва стала цен-
тром Великої Русі, але ж залишались топоси Русі
Малої, Білої, Чорної, Червоної. У цій ситуації про-
блема легітимації Москви спочатку вирішувалась за
допомогою ідеї "мандрованого Царства". Як від
Першого Риму Боже обрання мандрує до Третього,
через Другий, полишаючи місця, що втрачають ду-
ховність і сакральність, так і по руській землі від
Києва, через Володимир, мандрує православне
Царство, адекватно втілюючись у московській
ієрархії і московському престолі.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Skarga Piotr. O rzadzie y jednosci kosciola Bozego pod
jednym pasterzem y o Greckiem y Ruskim od tej jednosci
odstapieniu / Piotr Skarga. Krakow, 1950. - 147 S.
2. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии /
Г. Г. Шпет. - М., 1989; Федотов Г. П. Трагедия интеллигенции
/ Г. П. Федотов // О России и русской философской культуре.
- М. : Наука, 1990.
3. Тартаковский М. Историософия. Мировая история как
эксперимент и загадка / М. Тартаковский. - М. : Прометей,
1993. - С. 172.
4. Аверинцев С. С. Византия и Русь: два типа духовнос-
ти. Статья первая. Наследие великой державы / С. С. Аве-
ринцев // Новый мир. - 1999. - № 7. - С. 217; Аверинцев С. С.
Византия и Русь: два типа духовности. Статья вторая. За-
кон и милость / С. С. Трубецкой // Новый мир. - 1999. - № 8. -
С. 227-239.
5. Трубецкой С. Н. К проблеме русского самосознания /
С. Н. Трубецкой. - М., 1994. - С. 125.
6. Трубецкой С. Н. О национальном самосознании и укра-
инском национализме / С. Н. Трубецкой // Вестник Московск.
ун-та. Серия 9. Филология. - М., 1990. - № 4. - С. 132-134.
7. Бабенко В. М. Історіософські ідеї доби Київської Русі:
автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук :
спец. 09.00.03 / В. М. Бабенко. - Донецьк, 2003. - С. 12.
Закінчення статті - № 6 (120) листопад-грудень 2012 р.
© І. Пасько
Надійшла до редакції 03.10.2012
I. Pas'ko
PROBLEM OF UNIVERSALS OF CHRISTIANITIES AND DIFFERENTIA SPECIFICA
OF ITS LIFE ARE IN HISTORY (PART IIІ - FROM BYZANTIUM TO RUS:
EVOLUTION CONTROVERSY)
In the third part of the essay author focuses on the conceptual differences between the Byzantine Christian
orthodoxy and a new pattern, which gradually formed on the northeastern outskirts of Europe.
Key words: ideocracy, tsezarepapizm, Rus peace n land, "Holy Rus", "vagabond kingdom".
ФІЛОСОФІЯ
PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
http://www.pdffactory.com
|