Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст.
В пропонованій розвідці зроблено спробу узагальнити науковий доробок вчених Інституту історії України НАН України протягом 90-х років XX—початку ХXI ст. в царині дослідження українського історичного процесу раннього нового часу....
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Назва видання: | Україна в Центрально-Східній Європі |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62870 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. / В. Матях // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 13-43. — Бібліогр.: 77 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-62870 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-628702014-05-28T03:01:48Z Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. Матях, В. До 75-річчя Інституту історії України НАН України В пропонованій розвідці зроблено спробу узагальнити науковий доробок вчених Інституту історії України НАН України протягом 90-х років XX—початку ХXI ст. в царині дослідження українського історичного процесу раннього нового часу. В предлагаемой студии предпринято попытку систематизировать научные достижения ученых Института истории Украины НАН Украины в течение 90-х годов XX — начала ХXI вв. в области исследования украинского исторического процесса раннего нового времени. In paper have been investigated works of historians of Institute of History of Ukraine of National Academy of Science of Ukraine in 90-s of 20th century— the first decade of 21th century. The author analyzed Ukrainian historical process of Early Modern Time. 2011 Article Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. / В. Матях // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 13-43. — Бібліогр.: 77 назв. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62870 930.1 (477) «19/20» uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
До 75-річчя Інституту історії України НАН України До 75-річчя Інституту історії України НАН України |
| spellingShingle |
До 75-річчя Інституту історії України НАН України До 75-річчя Інституту історії України НАН України Матях, В. Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. Україна в Центрально-Східній Європі |
| description |
В пропонованій розвідці зроблено спробу узагальнити науковий доробок
вчених Інституту історії України НАН України протягом 90-х років XX—початку ХXI ст. в царині дослідження українського історичного процесу
раннього нового часу. |
| format |
Article |
| author |
Матях, В. |
| author_facet |
Матях, В. |
| author_sort |
Матях, В. |
| title |
Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. |
| title_short |
Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. |
| title_full |
Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. |
| title_fullStr |
Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. |
| title_full_unstemmed |
Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. |
| title_sort |
дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в інституті історії україни нан україни (90-ті роки хх — перша декада ххі ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
До 75-річчя Інституту історії України НАН України |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62870 |
| citation_txt |
Дослідження українського історичного процесу раннього нового часу в Інституті історії України НАН України (90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст. / В. Матях // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 13-43. — Бібліогр.: 77 назв. — укр. |
| series |
Україна в Центрально-Східній Європі |
| work_keys_str_mv |
AT matâhv doslídžennâukraínsʹkogoístoričnogoprocesurannʹogonovogočasuvínstitutíístorííukraíninanukraíni90tírokihhperšadekadahhíst |
| first_indexed |
2025-07-05T13:41:51Z |
| last_indexed |
2025-07-05T13:41:51Z |
| _version_ |
1836814604643074048 |
| fulltext |
Розділ І
До 75-річчя
Інституту історії
України НАН України
УДК 930.1 (477) «19/20»
Валентина Матях
Дослідження українського історичного
процесу раннього нового часу в
Інституті історії України НАН України
(90-ті роки ХХ — перша декада ХХІ ст.)
В пропонованій розвідці зроблено спробу узагальнити науковий доробок
вчених Інституту історії України НАН України протягом 90-х років XX —
початку ХXI ст. в царині дослідження українського історичного процесу
раннього нового часу.
Ключові слова: український історичний процес, ранній новий час,
Інститут історії України НАНУ, сучасна українська історіографія,
навістика.
В предлагаемой студии предпринято попытку систематизировать
научные достижения ученых Института истории Украины НАН Украины
в течение 90-х годов XX — начала ХXI вв. в области исследования
украинского исторического процесса раннего нового времени.
Ключевые слова: украинский исторический процесс, раннее новое
время, Институт истории Украины НАНУ, современная украинская
историография, новистика.
In paper have been investigated works of historians of Institute of History
of Ukraine of National Academy of Science of Ukraine in 90-s of 20th century —
the first decade of 21th century. The author analyzed Ukrainian historical process
of Early Modern Time.
Key words: Ukrainian historical process, Early Modern Time, Institute of
History of Ukraine of National Academy of Science of Ukraine, current
Ukrainian Historiography, novistyka.
Процеси, якими обумовлювався поступ української історичної науки
на зламі ХХ–ХХІ ст. (наприкінці 80-х років в Україні, по суті,
відбувся перехід до становлення сучасної (новітньої) української
історіографії), навряд чи можна оцінювати однозначно. В цілому історіо -
графічна ситуація цього часу (принаймні, за зовнішніми ознаками) виявилася
вельми подібною до тієї, яка спостерігалася на етапі кінця ХІХ — перших
десятиліть ХХ ст. Інтенсивне накопичення конкретно-історичних знань так
само супроводжувалося вливанням в національний історіографічний простір
найрізноманітніших теорій, що не могло не викликати певної методологічної
розгубленості вчених; розширення проблемного поля наукових студіювань
відбувалося одночасно із згортанням деяких усталених на попередніх історіо -
графічних відрізках наукових напрямів; започаткування сучасних наукових
шкіл відбувалося фактично паралельно з посиленням аматорських тенденцій,
основним чинником чого стала масова переорієнтація на більш ранні періоди
української історії викладацьких кадрів суспільствознавчих кафедр, особливо
фахівців у галузі історії комуністичної партії; збільшення кількості годин на
викладання історії в навчальних закладах, охоплення історичними курсами
слухачів технічних, медичних, аграрних спеціальностей водночас не гаран -
тувало якості отримуваних молоддю знань. Подібні тенденції змусили нау -
ковців все частіше говорити про чергову кризу історичної науки1. Ситуація
загострювалася тим, що, по суті, для найширшого українського загалу ознайом -
лення з власною історією протягом не одного десятиліття здебільшого обме -
жувалося лише тими дозованими вкрапленнями в загальноросійський історич -
ний процес, що дозволялися офіційними навчальними програмами. Отже,
український національний історичний проект на момент проголошення дер -
жавної незалежності мав вельми деформований як в концептуальному, так і
подієвому форматі вигляд.
Залишаючи осторонь дискусійність цього питання, наголосимо, що, почи -
наючи з середини 80-х рр., під дією цілої низки суб’єктивних і об’єктивних
факторів, українська історична наука, переживши складний кризовий стан
кількадесятилітнього існування в жорстких світоглядних та ідеологічних коор -
динатах, якими детермінувалися, всупереч об’єктивності внутрішньої логіки,
не лише цілі напрями наукових пошуків, а й наперед визначалися їх результати,
нарешті отримала можливість вступити на той еволюційний шлях, що від -
кривав перспективу перетворення її на повноцінну складову європейського
історіографічного процесу, підпорядкованого насамперед внутрішнім законо -
мірностям і викликам.
В принципі ті труднощі та проблеми, з якими зіштовхнулися з початком
перебудовчої доби та після розпаду радянської політичної системи українські
науковці, виявилися характерними для більшості національних історіографій не
лише пострадянського, а й загалом постсоціалістичного простору. Прорив
ізольованості від світового історіографічного потоку як першочергове завдання
висував на порядок денний засвоєння накопиченого за цей час в історичній
думці практичного та теоретичного досвіду, творчого адаптування для власних
потреб апробованих роками та випрацювання нових методик, збагачення
дослідницького інструментарію. Все це доводилося робити інтенсивними
методами в надзвичайно стислі терміни. Однак при цьому довелося зіштовх -
нутися з тим, що запозичуваний ззовні досвід не завжди мав у собі конст -
руктивне навантаження. Можливо, що чи не найбільшою мірою це стосувалося
т. зв. постмодерністського виклику, сутність якого полягала в перенесенні
центру тяжіння з пізнання історичних реалій на історичний наратив та
14 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
висловленні недовіри до історичного факту як основи наукового дослід -
ження2.
Характерно, що постмодерністська парадигмальна складова почала вияв -
лятися в українському історіографічному просторі практично одночасно з
розгортанням гострої критики її концептуальних положень представниками
різних наукових течій в різних національних історіографіях3, фактично не
справивши якогось помітного впливу на вітчизняних істориків-традиціо на -
лістів, репрезентованих переважно академічною новістичною школою.
Відмова від т. зв. формаційного редукціонізму та доведеного до обструкції
на радянському просторі методу матеріалістичного розуміння історії4 натомість
визначила поступовий перехід вчених Інституту історії України на позиції
пошуково-креативної науки, характерними для якої можна вважати, за спосте -
реженням деяких сучасних дослідників, «нові ідеї, здатні перетворити існуючі
наукові стерео типи у нові понятійні системи, що не тільки дозволяють вийти
на рівень формування єдиної картини світу, але й по-новому трактувати вже
існуючу інформацію»5.
З одного боку, тривала штучна перерваність тяглості у формуванні проб -
лемного поля ранньоновістичних досліджень та відступ від напрацьованих на
початок 30-х років інтерпретаційних моделей, без сумніву, не могли не обу -
мовити деякого тимчасового повернення сучасного українського академічного
вченого до методологічних засад ХІХ — початку ХХ ст., що не могло не
наразити його на критичні зауваження з боку певного кола колег. З іншого ж —
накопичений в попередній традиції запас знань та значний фактичний матеріал,
що наприкінці 80-х, а особливо протягом першої половини 90-х років повер -
нувся у вітчизняний евристичний простір через активне перевидання історіо -
графічної та археографічної спадщини а також більшу доступність до архівних
фондів, значно скоротив процес адаптації наукового потенціалу Інституту до
нових історіографічних умов, а водночас забезпечив надійну фільтрацію того
масового інородного імплантату, що почав різними шляхами привноситися в
інтелектуальну сферу пострадянської України.
До честі вчених, що спеціалізуються в дослідженні українського раннього
нового часу, слід зазначити, що вони не встали на шлях некритичного впро -
вадження у свою пошукову практику імпортованого методологічного шир -
потребу, встояли перед спокусою синергетичного або лінгвістичного повороту
та інших подібних модернізаційних теорій, залишившись на позиціях вірності
базовим принципам історичного дослідження. Водночас представники сучасної
академічної новістичної школи, особливо в її молодшому поколінні, модерні -
зувавши, відповідно до потреб часу, традиційний позитивістський підхід до
прочитання історичного джерела, вже на середину 90-х років перейшли до
створення багаторівневої моделі національного історичного процесу на етапі
раннього нового часу, базованої на сучасних методологічних інноваціях в
розробці таких напрямів, як політична, соціальна, економічна, інтелектуальна
історія, історія ментальностей тощо. Отже, як відзначають сучасні науковці, на
кінець ХХ ст. українська історична наука вже становила «єдиний інтелек -
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 15
туальний простір, що містить доробок дореволюційної академічної науки в
Україні, досвід радянської історичної науки, внесок українських істориків в
діаспорі, а також дослідження західних науковців на ділянці української
історії»6.
Відповідаючи Марку фон Гагену, який у 1995 р. піддав сумніву доцільність
відродження в новітній українській історіографії національної парадигми,
З. Когут, зокрема, зазначив: «Можливо, це правда, що українська історіографія
90-х прийняла деякі національні міти, зокрема, в окремих випадках україн -
ський “націоналістичний канон” … Але це й не дивно для наукової дисципліни,
яка має 70-річну традицію догматичного повторення мітів. З іншого боку, це
також результат природного повернення до традицій дореволюційної україн -
ської історіографії і, часом, надто великого прагнення до відродження цих
традицій»7. Водночас перед українськими науковцями відкривалася перспек -
тива узгодження цих традицій з методологічним набутком світової історичної
думки, що в поєднанні з відкриттям можливостей вільного доступу до джерел
та розширення репрезентативного діапазону проблемного поля створювало
спри ятливу атмосферу для переосмислення й відтворення у всій його склад -
ності й багатогранності національного історичного процесу, в якому саме ук -
раїнський ранній новий час, з огляду на доленосні для утвердження ук ра їнської
нації події та процеси, що в ту добу відбувалися, виявився (як це вже від зна -
чалося) найбільш заміфологізованим в попередній історіографічній практиці.
Потреба в демофілогізації важливих, з погляду їх цивілізаційного значення,
історичних епох і явищ підсилювалася тим фактором, що інтеграція української
історичної науки в єдиний історіографічний простір вже не була питанням
більш-менш віддаленої перспективи, а виступила реалією сьогодення. Звідси
завдання, які постали перед вітчизняними істориками, полягали не лише у
подоланні негативних наслідків більш ніж півстолітнього розриву в націо -
нальній історіографічній традиції (зазначимо: на початок ХХІ ст. ситуація з
цим фактично вирівнялася), а й у тому, щоб представити кілька тисячоліть
української історії невід’ємною частиною спільної історії континенту, на порозі
створення якої сьогодні стоїть європейська наукова співдружність8.
По-перше, наприкінці ХХ ст. історична наука в Україні постала перед
необхідністю детальної й всебічної реконструкції власного історичного мину -
лого (більшістю європейських національних історіографій цей шлях виявився
вже благополучно пройденим, як, до речі, й шлях тотального опрацювання
наявної джерельної бази) в усій його багатогранності й причинно-наслідковій
взаємопов’язаності процесів політичних, культурно-духовних, господарських,
соціальних, з усіма їх локальними особливостями та закономірностями загаль -
ноєвропейського характеру. По-друге, український дослідник при препаруванні
власного конкретно-історичного матеріалу мав виходити не лише із здобутків
і традицій вітчизняної наукової практики, а й взяти на озброєння весь тео -
ретичний та методологічний арсенал і дослідницький інструментарій, напра -
цьований за останній час міжнародним науковим інтелектом. Отже, йшлося
про назрілу очевидність «кардинальних змін у самому стилі мислення історика,
16 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
засобах систематизації та інтерпретації історіографічного матеріалу, в системі
категорій і понять, якими оперує історична наука»9.
Останнє інтелектуальне зрушення, яке датується в історіографії 1989–
1992 рр. і полягає у відмові (насамперед на пострадянському просторі) від
марксистської концепції інтерпретування світового історичного процесу, без -
посередньо торкнулося й українського історичного середовища. «Наукове
прочитання історії України, — стверджують сучасні історики, — … полягає
насамперед у переоцінці історіографічних здобутків, запереченні тих, які не
витримали перевірки часом або ж були мертвонародженими, та водночас
підтвердженні та реабілітації тих, які доводили своє право на існування»10.
Помітним кроком на цьому шляху став вихід на поліграфічній базі Інституту
історії України НАН України невеликої брошури двох провідних фахівців в
галузі української політичної історії раннього нового часу В.А. Смолія та
В.С. Степанкова11. Її поява, по суті, змінила ситуацію в українській історіографії
щодо висвітлення цілого аспекту проблем національного історичного процесу
раннього нового часу. Своєю працею авторам вдалося не лише наочно довести
готовність української історичної думки до конструктивного всебічного
відтворення на рівні світових методологічних стандартів складних і супереч -
ливих процесів політичної складової національної історії кінця XVI–XVIІІ ст.,
державотворення в козацькій Україні, а й повністю витіснити з українського
історіографічного простору рудименти радянського варіанту марксизму (на
кшталт ідеологічної доктрини) щодо трактування багатьох важливих аспектів
минулого нації.
Запропонована нова концепція історії Національно-визвольної війни укра -
їнського народу не лише звільнила українську історіографію від нав’язаного їй
у 50–80-х роках минулого століття стереотипу щодо оцінки сутності та ос -
новного змісту політичних подій в Україні середини XVIІ ст. Спираючись на
історіографічний доробок не однієї генерації науковців та критичне переос -
мислення корпусу документальних матеріалів, її автори аргументовано довели,
що масовий національно-визвольний рух, яким виявилися охопленими укра -
їнські землі з кінця 40-х до середини 70-х років XVIІ ст., не можна зводити до
спрощеної схеми «загальнонародної боротьби за возз’єднання України з
Росією, оскільки він започаткував нову епоху в боротьбі народу за незалежність
і створення самостійної держави»12. Відповідно безпідставно говорити про
завершеність цієї боротьби у 1654 р., оскільки «підписання договору з Моск -
вою не було для Б. Хмельницького та його уряду самоціллю, кінцевим резуль -
татом довготривалої, жорстокої боротьби з Річчю Посполитою»13. Відповідно
січнево-березневі події 1654 р. можуть оцінюватися лише як заключна фаза
одного із етапів першого (січень 1648 — липень 1657 рр.) періоду Національно-
визвольної війни, на якому відбувався «активний пошук українським урядом
шляхів виходу з фатальної геополітичної ситуації»14, що склалася навколо
України у 1652–1653 рр.
Викладені на сторінках праці основні положення вчені дещо згодом транс -
формували в концепцію Української національної революції XVIІ ст.15, згідно
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 17
з якою запропонували вважати верхнею межею боротьби за унезалежнення
Української держави 1676 рік, а саме: час завершення кількарічного процесу
«руйнування державних інституцій у Правобережній Україні»16. Разом з тим,
автори висловлювали переконання, що хоча в результаті революційної боротьби
українському народу і не вдалося у XVIІ ст. створити незалежну державу «в
етнічних межах України», частина такого національного державного утворення
«у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі
Росії» до початку XVIІІ ст., а сформована вже на першому етапі революції
національна державна ідея «стала для наступних поколінь українців неписаним
заповітом у боротьбі за незалежність»17, «потужним імпульсом для розвитку
здеформованої і придавленої національної самосвідомості українського сус -
пільства, позбавленого своєї держави»18.
Повернувшись до проблеми Української національної революції у 2009 р.,
вчені, відступивши від подієвого, лінійного викладу, представили читацькому
загалу горизонтальні зрізи революційних подій середини — другої половини
XVIІ ст., підняли низку теоретичних проблем, пов’язаних з понятійним апа -
ратом, хронологічними межами, сутнісною характеристикою цього епохаль -
ного явища в українській історії раннього нового часу; спробували вписати цей
національний феномен в загальноєвропейську революційну ситуацію XVI–
XVIІІ ст.19
Поява на початку 90-х років концепції, що дозволяла трактувати націо -
нально-визвольну боротьбу як національну революцію, стала можливою
завдяки творчому переосмисленню досягнень наукової спадщини попередніх
генерацій істориків, а також розширенню інформаційного поля шляхом від -
криття більш вільного доступу до надбань світової історичної думки та фондів
закордонних архівосховищ. Не викликавши гострих дискусій та обговорень в
науковому середовищі20, як на те сподівалися її автори, концепція, тим не
менше, спрямувала у відповідне русло академічну розробку цілого комплексу
новіс тичної проблематики та відкрила перспективу для створення нової інтер -
пре таційної моделі українського історичного процесу раннього нового часу.
Помітне розширення сфери творчих інтересів науковців позитивно позна -
чилося на формуванні науково-дослідних планів Інституту. Зокрема, вже з
середини 80-х років чільне місце у них відводиться розробці проблем етно -
національного розвитку та еволюції станової структури українського серед -
ньовічного та ранньомодерного суспільства; державотворчих процесів в
Україні на зламі середньовіччя та нового часу; історії української культури у
другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.; еволюції політичної культури та ментальних
засад суспільної свідомості у ХIV–ХVІІІ ст.
Підсумком проведеної науково-дослідної роботи стала підготовка ґрун -
товної колективної монографії «Українська народність: нариси соціально-
економічної та етнополітичної історії», яка побачила світ 1990 р. у видавництві
«Наукова думка». В цілому за 1986–1990-ті роки співробітниками Інституту
було опубліковано понад 100 наукових праць, серед них монографії В.Й. Бори -
сенка «Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій поло -
18 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
вині ХVІІ ст.» (К., 1986), О.І. Гуржія «Эволюция феодальных отношений на
Левобережной Украине в первой половине XVIII в.» (К., 1986), Румянцевої
В.А. «Эмблемы земель и гербы городов Левобережной Украины периода фео -
дализма» (К., 1986», П.М. Саса «Феодальные города Украины в конце XV —
60-х годах ХVІ в.» (К., 1989); О.В. Тодійчук «Украина XVI–XVIII вв. в трудах
Общества истории и древностей российских» (К., 1989) та ін.
Після тривалої перерви зусиллями вчених Інституту фактично було повер -
нуто в українську історіографію жанр історичної біографії, наслідком чого
стала поява монографії М.Ф. Котляра та В.А. Смолія «История в жизне -
описаниях» (К., 1990), на сторінках якої було відтворено життєписи понад
20 визначних особистостей української історії кінця V–ХІХ ст. (у 1994 р. її
розширений варіант видано українською мовою). В наступні роки ця тема була
продовжена працями «Володарі гетьманської булави» (К., 1994, 1995); чотирма
колективними збірниками «Історія України в особах» (К., 1993, 1996, 1997,
2000), останній із яких повністю присвячений політичним, релігійним і куль -
турним діячам козацької доби; двома випусками нарисів «Полководці Війська
Запорозького»; серією біографічних статей в історичній періодиці тощо.
Значним внеском в історіографію стала реконструкція В.А. Смолієм та
В.С. Степанковим соціально-політичного портрета однієї із найвизначніших
постатей української ранньомодерної історії — гетьмана Богдана Хмель -
ницького21. Без сумніву, монографія, що витримала не одне видання (останній,
значно розширений і доопрацьований її варіант, вийшов друком у 2009 р. у
видавництві «Темпора»), стала помітним явищем в новітній українській
біографістиці. Постать українського гетьмана постає на її сторінках в усіх
іпостасях своєї небуденності — як людини, державотворця, політичного діяча,
дипломата, полководця. Основні віхи його життя документально запрото ко -
льовані. Динамічно, на широкому історичному тлі, розкриваються формування
його характеру, становлення і зміни світоглядних орієнтирів, механізми вироб -
лення ним підвалин своєї політичної програми. Широке й багатоаспектне
історичне полотно, побудоване навколо життєпису однієї людини, відтворене
цими вченими і в їхній іншій монографічній праці «Петро Дорошенко:
Політичний портрет» (К., 2011), в епіцентр якої поставлено яскраву і трагічну
долю непересічного борця за українську незалежність, якого не змогли зро -
зуміти та підтримати його сучасники.
У ХХІ ст. історична біографістика поповнилася також портретами Петра
Конашевича-Сагайдачного22, Івана Скоропадського23. Створюються малофор -
матні праці, присвячені Павлу Полуботку24, Петру Дорошенку25, Пилипу Ор -
лику26. Вчені Інституту беруть активну участь у формуванні меморіального
альманаху «Видатні діячі України минулих століть» (К., 2001) тощо.
Отже, на початок 90-х років, коли суспільно-політичні події на євро -
пейських теренах радянської імперії виявилися доленосними для української
історичної науки, в Інституті історії накопичився вже достатній досвід для того,
щоб на прикладах минулого підготувати громадянський загал до розуміння
внутрішньої логіки закономірностей подій, що відбувалися, довести тяглість і
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 19
пояснити сучасникам механізми національного державотворчого процесу. Так,
з 1991 р. науковцями установи було розпочато роботу над науково-дослідною
темою «Становлення та історична еволюція Української держави (до кінця
ХVІІІ ст.)». В ході її розробки основна увага сконцентровувалася на до -
слідженні конкретно-історичних форм українського ранньомодерного державо -
творення, становлення та історичної еволюції національного державного
організму в його певних політико-юридичних модифікаціях, з’ясуванні комп -
лексу суспільно-політичних, ідеологічних, правових, адміністративно-терито -
ріальних, економічних і воєнних чинників, які визначали політичну форму
влади і зумовлювали національну специфіку державних структур управління та
інших інституцій.
Головним результатом напрацювань істориків у царині українського дер -
жавотворення стало утвердження в якості історіографічно визнаного факту
існування на етнічних українських теренах за козацької доби національної
ранньомодерної держави у формі Гетьманату з полковим адміністративно-
політичним устроєм та заснованою на республіканських традиціях Запорожжя
системою організації влади. Як слідство з цього — в пріоритети наукового
студіювання виводилося з’ясування ролі російського (поряд з польським,
кримсько-турецьким, шведським тощо) фактора в українському державо -
творчому процесі на зламі середньовіччя і нового часу. Основні результати
проведення таких досліджень відбилися на сторінках монографічних видань
«Правобережна Україна у другій половині XVIІ–XVIІІ ст.: проблема держа -
вотворення» (К., 1993) В.А. Смолія та В.С. Степанкова, «Українська козацька
держава в другій половині XVIІІ ст.: Територіальні межі та населення» (К.,
1992), «Право в Українській козацькій державі (друга половина XVIІ–
XVIІІ ст.)» (К, 1994) та «Українська козацька держава в другій половині XVIІ–
XVIІІ ст.: Кордони, населення, право» (К., 1996) О.І. Гуржія. В контексті
дослідження державотворчих процесів в працях В.В. Панашенко, В.М. Горобця
та Т.В. Чухліба було проаналізовано засади політичного устрою українських
земель27. У 1995–1998 рр. також побачили світ монографії В.М. Горобця
«Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І» (К., 1998) та
«Білорусь козацька: полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-
Східну Білорусь (1655–1659)» (К., 1998); А.О. Гурбика «Еволюція соціально-
територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость, дворище, село,
сябринна спілка)» (К., 1998) та «Аграрна реформа в Україні ХVІ ст.» (К., 1997);
В.В. Панашенко «Соціальна еліта Гетьманщини» (К., 1995) та інші.
Взята в якості об’єкта дослідження на 1995–1998 рр. тема: «Політична
культура та проблеми ментальності українського суспільства ХIV–ХVІІІ ст.»
включала ряд підтем, присвячених таким вузловим питанням, як діалектика
соціального і національного у визвольних рухах в Україні ХVІІ–ХVІІІ ст.;
міжнародні політичні зв’язки Гетьманщини та Запорожжя в кінці ХVІІ —
першій половині ХVІІІ ст., політична орієнтація соціальної еліти; сутнісні
прояви та ментальні орієнтації історичної свідомості та політичної культури
українського суспільства кінця ХVІ–ХVІІІ ст.; вплив українсько-російських
20 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
відносин на розвиток політичної культури Гетьманщини у другій половині
ХVІІ–ХVІІІ ст. тощо.
У процесі ведення науково-пошукових робіт вчені намагалися не лише
дослідити конкретно-історичні форми еволюції політичної культури та націо -
нального менталітету за доби пізнього середньовіччя — раннього нового часу,
але й з’ясувати комплекс суспільно-політичних, ідеологічних, правових, еко -
номічних і військових чинників, які справляли визначальний вплив на їх
сутнісні характеристики, накреслити перспективи дослідження цієї важливої
проблематики. На основі опрацювання значної джерельної бази науковцям
відділу вдалося поглибити або вперше у вітчизняній історіографії звернутися
до розв’язання багатьох важливих аспектів, що стосувалися політико-куль -
турних та ментальних вимірів існування української спільноти, показати їх
взаємозв’язок та взаємовплив з вимірами соціальними, економічними, полі -
тичними.
Першою працею монографічного формату в проблематиці, пов’язаній із
вивченням свідомісно-ментальної сфери, стало дослідження В.А. Смолія,
присвячене досить нетрадиційній для 80-х років минулого століття проблемі —
соціальній свідомості учасників народних рухів на Україні у другій половині
XVIІ–XVIІІ ст.28 Звичайно, як і попередні розробки вченого, ця праця вико -
нувалася ще у межах панівної тоді парадигми, що не могло не накласти на неї
свого відбитку. Разом з тим, підняти й розкрити задекларовану проблему навряд
чи було б можливо лише в традиціях позитивістського історіописання, без
залучення і творчого осмислення напрацьованих світовою історичною думкою
нових методологічних підходів до дослідження духовних і психологічних
констант, з’ясування думок і прагнень, оцінок сучасності представниками
різних соціальних страт українського ранньомодерного суспільства.
Через деякий час накопичений досвід дослідження свідомісних аспектів
дозволив вченому звернутися до іншої важливої наукової проблеми. 1997 р.
разом із В.С. Степанковим вони випустили монографію, присвячену укра -
їнській державній ідеї та її еволюції протягом другої половини XVIІ–XVIІІ ст.29
З її появою українська історіографія, по суті, збагатилася новою концепцією
українського державотворчого процесу раннього нового часу. Вченим вперше
вдалося не лише визначити та комплексно висвітлити основні етапи зарод -
ження та розвитку в політичній культурі України ідеї державотворення, а й
показати її місце в політичній свідомості нації, виявити механізми її практичної
реалізації.
Щільно пов’язаною з ментально-свідомісним виміром культурно-духов -
ного життя українського соціуму та його політичною культурою є проблема
формування української нації. Першими на доцільність пошуку витоків націо -
творення в Україні на рубежі XVIІ–XVIІІ ст. звернули увагу В.А. Смолій та
О.І. Гуржій30. Пізніше порушені аспекти знайшли висвітлення у ґрунтовній
колективній праці «Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового
часу: нариси з історії ментальності і національної свідомості» (К., 2001).
Теоретичні засади формування в ранньомодерну добу української нації пору -
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 21
22 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
шив у своїй фундаментальній за глибиною поставлених проблем та наси -
ченістю історіографічної та джерельної бази монографії П.М. Сас31.
Як важливі складові зародження цього процесу він виділив українську та
руську самосвідомість, історичну пам’ять та руську віру, зародження ранньо -
модерної національної ідеї, боротьбу за конфесійну свободу православних
тощо. Наголошуючи на природності застосування «фільтру національного» в
процесі самоідентифікації українців як окремішної спільноти, вчений наго -
лосив на тому, що «перспективний дослідницький пошук у цьому напрямі слід
проводити приблизно від середини XVI до середини XVIІІ ст., тобто у час
постання, зокрема, двох уній на теренах Центрально-Східної Європи —
політичної Люблінської 1569 р., наслідком якої було об’єднання більшості
українських земель у складі Корони Польської, а також церковної Берестейської
1596 р., що призвела до розколу православної церкви та загострення кон -
фесійної боротьби в українському суспільстві»32.
В контексті розробки українського державотворення та Національної
революції в Україні вчені установи організували і провели на високому нау -
ковому рівні міжнародні конференції, присвячені 400-річчю від дня народ ження
фундатора Української козацької держави гетьмана Богдана Хмель ницького
(жовтень 1995 р.) та 350-й річниці початку Української національної революції
середини ХVІІ ст. (травень 1998 р.); прочитали низку лекцій з різноманітних
питань українського раннього нового часу та національного державотворення
ХVІІ–ХVІІІ ст. У 1995–1996 рр. відділ історії України середніх віків здобув
гранти на розробку проектів Державного фонду фун даментальних досліджень
«Ідея державності в суспільній думці та політичній практиці України ХVІ–
ХVІІІ ст.» та «Українська козацька держава у геопо літичному просторі Цент -
ральної, Східної та Південно-Східної Європи (ХVІІ–ХVІІІ ст.)».
Рубіж нового тисячоліття колектив новістів академічного Інституту зустрів
вагомими науковими здобутками. Накопичений за попередні роки значний
досвід активного дослідження доби існування Української козацької держави
другої половини ХVIІ–ХVIІІ ст., в результаті чого було розглянуто різні аспекти
національного державного і культурного будівництва, становлення та розвитку
політичної культури та генези національної свідомості українського сус -
пільства, впливу геополітичного фактора на цивілізаційний розвиток україн -
ських земель, дозволив науковим співробітникам перейти від розв’язання
внутрішніх питань еволюції українського історичного процесу до з’ясування
його взаємопов’язаності з поступом європейської середньовічної та ранньо -
модерної цивілізацій. Вчені спробували неупереджено подивитися на те, як
розвивався еволюційний процес на теренах України, в чому він був тотожним
або відмінним від подібних процесів в інших європейських державах; розкрити
механізми взаємодії внутрішніх і загальноєвропейських складових; показати,
яким чином цивілізаційні європейські тенденції суспільного розвитку позна -
чилися на генезі українського соціуму в цілому та його окремих стратах.
Протягом 1999–2005 рр. в Інституті історії України виконувалися науково-
дослідні теми «Українське суспільство доби середньовіччя — початку нового
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 23
часу: політичні, соціальні, економічні, правові, міжконфесійні уявлення та
ціннісні системи» та «Тенденції суспільно-духовного розвитку України у другій
половині XVIІ–XVIІІ ст.: національний та загальноєвропейський контекст»,
результативність розробки яких забезпечувалася досить потужним науковим
потенціалом. Комплексний підхід, запропонований колективом науковців,
зробив виконання цих проектів надзвичайно сучасним і актуальним, оскільки
вперше в українській історіографії було здійснено спробу представити україн -
ський соціум як певну інтегровану соціальну цілісність, ґрунтовану на кращих
традиціях національного державотворення та етнокультурного розвитку,
набутих впродовж тисячолітньої історії українського етносу; показати, якими
шляхами в минулому йшов його історичний розвиток; з’ясувати його місце і
роль у формуванні відповідного мікроклімату в Центрально-Східному регіоні
Європи на різних історичних етапах еволюції європейської цивілізації.
2006 р. в Інституті започатковується науково-дослідний проект «Політична
та економічна структуризація українських земель за доби середньовіччя —
раннього нового часу: господарські системи, моделі організації влади, політико-
інституціоналістська практика», новістична складова якого знайшла свій вираз
у постановці таких проблемних блоків, як соціально-політична модель Укра -
їнської козацької держави та її місце в політичній системі Європи другої
половини XVIІ–XVIІІ ст.; рецепція українського цивілізаційного процесу ран -
нього нового часу в українській історичній думці; центрально-східно євро -
пейський вектор в системі політичних зв’язків уряду Івана Мазепи; політичні
орієнтації, ідеологічна спрямованість та модель організації соціальних виступів
у XVIІІ ст..; Східна Україна як центр і фактор субрегіональних подій в XVI ст.
тощо. Прикметно, що в ході його розробки вчені застосовували комплексні
підходи та продемонстрували погляд на історичні події і явища національної
історії як органічний фактор типових для європейської цивілізації раннього
нового часу політичних, соціальних і господарських процесів. При цьому увага
акцентувалася на перманентних трансформаціях механізму взаємодії полі -
тичних інституцій і соціально-економічних моделей в межах їх окремих скла -
дових; виявленні того окремішного, що було характерним для суспільно-
політичної та господарсько-економічної еволюції національного державного
організму та українського ранньомодерного соціуму.
Другим проектом з ранньоновістичної проблематики, що розроблявся
протягом 2006–2008 рр., стала науково-дослідна тема сектору досліджень
проблем соціальної історії ( його було створено на правах спеціалізованого
центру при відділі історії України середніх віків і раннього нового часу у
2002 р., завідувач — доктор історичних наук В.М. Горобець) «Соціальні групи
та стани України доби пізнього середньовіччя — раннього нового часу:
стратифікація, статус, внутрішня і міжстанова мобільність, система ціннісних
орієнтирів». В ході її розробки ставилося завдання віднайти нові підходи до
моделювання картини соціальної взаємодії піздньосередньовічних і ранньо -
модерних соціумів; уточнити характер функціонування в Україні соціального
на прикладі окремих суспільних страт. В епіцентр дослідницьких інтересів
виносилися завдання реконструкції ціннісної шкали і життєвих пріоритетів, а
також принципів формування корпоративної солідарності окремих соціальних
груп; соціальної корпорації та внутрішньої мобільності владної еліти Укра -
їнської козацької держави; соціальних орієнтирів українського духовенства
тощо.
З січня 2009 р. в Інституті силами науковців відділу історії України
середніх віків і раннього нового часу було розпочато розробку двох нових
науково-дослідних тем — «Україна в середньовічному та ранньомодерному
комунікативному просторі: національні та інтегральні виміри культурно-
цивілізаційного діалогу» (науковий керівник — академік НАНУ В.А. Смолій)
і «Влада та суспільство ранньомодерної доби у повсякденних практиках»
(науковий керівник — професор В.М. Горобець).
В контексті першого проекту увага акцентувалася на з’ясуванні місця
України в комунікативному просторі Євразії XVI–XVIІІ ст.; її здатності до
міжцивілізаційного конструктивного діалогу; відтворенні її історичного образу
в органічній єдності з еволюційними тенденціями в політичних, соціальних,
етнокультурних та духовних формовиявах; показі тієї національної специфіки,
що була і є характерною для її еволюції в суспільно-політичній, етнокультурній
та економічній сферах.
Основними аспектами розробки другої теми стали: старшинська верства
Гетьманату, влада і міський соціум в повсякденні XVIІ–XVIІІ ст.; повсякденне
життя мирян Київської митрополії; вплив Реформації та Контрреформації на
повсякденні практики суспільства тощо.
Реалізація цих проектів відкриває перед українськими дослідниками
раннього нового часу реальні можливості для побудови науково виваженої
моделі культурної, етнополітичної та соціально-економічної історії України в
контексті її взаємодії з європейськими країнами, а також належними до
ісламської цивілізації державами. При цьому пріоритетними виступають
питання співвідношення загального і особливого в історико-культурному по -
ступі й суспільно-політичній еволюції; показу усієї складності взаємодії двох
цивілізаційних течій континенту; дослідженню взаємин та взаємовпливів
народів на тлі поширення та адаптації до конкретних потреб кожного соціуму
провідних культурно-цивілізаційних ідей, зокрема, чинності впливів, що
виходили із Заходу, Сходу, Півночі, Півдня континенту, на Україну і українців.
Акцент зроблений на проблемах, які дозволяють виявити загальне і особливе
в процесах державотворення й національно-культурного розвитку України і
ряду країн Європи та Азії; прослідкувати українсько-західноєвропейські та
українсько-східноєвропейські політичні, економічні й духовно-культурні вза -
ємини і суспільні рецепції на них на прикладі двосторонніх міжнародних
зв’язків й узагальнити досвід міжнародних відносин за доби пізнього серед -
ньовіччя і раннього нового часу як на етапі їх мирного розвитку, так і у роки
конфронтаційного протистояння народів і держав Євразії.
В центр дослідження винесено питання об’єднавчих тенденцій в суспільно-
політичних проектах Правобережної та Лівобережної України у XVIІІ ст.;
24 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
структуризації основних соціальних груп населення Гетьманату; соціальної
взаємодії страт українського ранньомодерного суспільства; історіософсько-
історіографічних ракурсів осмислення становища України в суспільно-полі -
тичному та соціокультурному просторі Російської імперії; ролі лівобережного
регіону козацької держави у дипломатичному протистоянні Росії та Речі
Посполитої в останній чверті XVIІ ст., а Правобережної України — у між -
народних інтересах Варшави, Петербурга, Стамбула та Відня у XVIІІ ст. тощо.
У своїй реалізаційній частині праця над цими проектами вилилася у появу
низки наукових розвідок, у яких вчені Інституту спробували переглянути,
здавалося б, вже добре вивчені епізоди та події в історії України другої
половини XVIІ–XVIІІ ст. та водночас віднайти у ній чимало незаповнених
лакун. На особливу увагу, наприклад, в дослідженні політичного зрізу націо -
нального історичного процесу раннього нового часу заслуговує сучасне
трактування комплексу питань, пов’язаних з українсько-російськими перего -
ворами взимку — навесні 1654 р. Нові погляди науковців відображено, зокрема,
у працях «Українсько-російський договір 1654 рр.: Нові підходи до історії
міждержавних стосунків (Матеріали науково-теоретичного семінару)» (К.,
1995); «Переяславська рада та українсько-російська угода 1654 р.: історія,
історіографія, ідеологія» (К., 2005); авторській розвідці Т.В. Чухліба «Пере -
яслав 1654 року та проблема міжнародного утвердження Українського геть -
манату» (К., 2003). В контексті розвитку піднятої проблеми дослідник запро -
понував своє бачення статусу Української козацької держави на міжнародній
арені з позицій запропонованої ним теорії полівасалітету. Її основні положення
викладено у працях «Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних
відносинах 1648–1714 рр.» (К. — Нью-Йорк, 2003; вид. 2-е, доопр. — К., 2005;
вид. 3-є, доп. і доопр. — К., 2010); «Український гетьманат: проблема між -
народного утвердження» (К., 2007); «Гетьмани Правобережної України в історії
Центрально-Східної Європи (1663–1713)» (К., 2004); «Секрети українського
полівасалітету: Хмельницький — Дорошенко — Мазепа» (К., 2011).
Полівасалітетна підлеглість у міжнародно-правовій системі розглядається
науковцем, як своєрідний конгломерат «збереження елементів патримо ніаль -
ного права та переплетення феодально-династичних принципів з основами
творення ранньомодерних держав у Європі»33. Такий підхід дозволив йому
виробити погляд на зовнішньополітичні акції нової української державної еліти
як струнку систему добре продуманих і регульованих на найвищому рівні
заходів, спрямованих на зміцнення й збереження державної незалежності
України. Користуючись методом порівняльно-історичного аналізу, вчений
довів, що в тогочасних політичних реаліях для ще незміцнілої держави пошуки
опертя на значно могутніших захисників-сюзеренів були найбільш надійним
шляхом власного утвердження на міжнародній арені, що наочно продемонст -
рував досвід Молдавії, Волощини, Трансільванії, Прусії, ряду країн балкан -
ського регіону, державних утворень Північного Причорномор’я.
Разом з тим, багатовекторність міжнародної діяльності українських геть -
манів викликала потребу в закріпленні результатів зовнішньополітичних акцій
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 25
26 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
системою міжнародно-правових договорів та інших нормативних документів,
якими в ранньомодерну добу регулювалися міждержавні відносини. Аналіз
правових шляхів врегулювання стосунків між європейськими країнами дозво -
лив досліднику по-новому поглянути на проблему, зокрема, підписання Гадяць -
кої угоди та її впливу на подальший перебіг українсько-польських відносин34,
а також переосмислити роль, яку відігравало українське козацтво у христи -
янсько-мусульманському протистоянні XVI–XVIІ ст.35.
У 2004 р. вийшла друком монографія В.В. Станіславського «Запорозька Січ
та Річ Посполита», присвячена недослідженій до цього сторінці українсько-
польських відносин на початках гетьманування Івана Мазепи. Вченому вдалося
зібрати й грунтовно опрацювати значний джерельний масив, який переважно
ще не перебував у науковому обігу, і на його основі запропонувати власну оцінку
досліджуваних подій. При цьому основна увага акцентувалася на при чинах
зміни ступеня активності у пошуках шляхів до політичної взаємодії між
запорозьким козацтвом та варшавським двором на різних проміжках хроно -
логічного часу між 1686 та 1699 роками. Автор дійшов висновку, що «спроби
запорожців дістати протекцію Варшави варто розглядати насамперед як нама -
гання знайти вихід із складної ситуації, а не як прагнення постійно бачити себе
у складі Речі Посполитої»36. З іншого боку, у намаганнях «Батурина перешко -
дити зносинам низового товариства з Польщею та правобережним козацтвом»
простежувалися наміри «підпорядкувати Запорозьку Січ своїй владі»37.
Незважаючи на існуючий нині численний масив літератури з проблеми
діяльності урядів Української козацької держави на зовнішньополітичному
поприщі, в дослідженні її окремих аспектів все ще продовжує залишатися
чимало невідомих або не до кінця прочитаних сторінок. Однією з таких і по
сьогодні вважається питання українсько-шведських відносин. Не вдаючись у
подробиці, зазначимо: їх вивчення має свою власну історію і певну дослід -
ницьку традицію. Як правило, при цьому увага науковців акцентувалася
переважно на двох етапах в їхньому розвитку, а саме: добі Богдана Хмель -
ницького та часах гетьманування Івана Мазепи. Натомість історики лише
епізодично заторкували аспекти, пов’язані із підписанням зі Швецією Кор -
сунського договору 1657 р. за Івана Виговського. І хоча ці питання в новітньому
доробку новістів Інституту ще не знайшли свого втілення в окремий науковий
проект, все ж вже сьогодні можна говорити про напрацювання певних ори -
гінальних підходів до їх розв’язання. Розглядаючи, зокрема, можливе укла -
дення взаємовигідного українсько-шведського союзу, який намітився на
початку 1657 р., вчені відзначають, що основною перешкодою в реалізації цих
планів для українського уряду стала невизначена позиція Карла Х, який «брав
на себе лише розпливчасті зобов’язання щодо України»38. Серед факторів, що
спричинили такий поворот у відносинах двох держав, дослідники називають
вагання шведського уряду щодо визнання України незалежною державою;
певні територіальні претензії шведів на українські землі; зволікання із вклю -
ченням західноукраїнських земель до складу козацької держави, політичні
прорахунки шведського короля та трансільванського володаря тощо39.
Іншою важливою, однак вельми поверхово дослідженою у закордонних
українознавчих центрах, а на теренах України майже ігнорованою (як за ім -
перської, так і радянської доби) проблемою українсько-шведської політичної
взаємодії раннього нового часу залишається розвиток її поколінням так званих
мазепинців. В новітній українській історіографії найбільш послідовно ця
проблематика присутня в працях Т.В. Чухліба, котрий в контексті своїх нау -
кових зацікавлень чимало уваги присвятив договорам зі шведським королем
гетьмана в екзилі Пилипа Орлика. Ґрунтовний аналіз міжнародної ситуації в
Цент рально-Східній Європі в другій половині XVII–XVIII ст. та вивчення меха -
нізмів укладення в цей час міждержавних договірних актів дозволили вченому
висловити припущення, що, по суті, у 1708 р. над Українським Гетьманатом
було встановлено номінальний протекторат Шведського королівства, чинність
якого фактично тривала до 1713 р.40
В цілому слід зазначити, що проблема українсько-шведських відносин за
доби раннього нового часу, яка на різних історіографічних етапах незмінно
користувалася увагою науковців і має достатньо широкий інтерпретаційний
спектр, водночас ставить багато запитань, пошуки відповідей на які утруд -
нюються через обмежену репрезентативність джерельної бази. Зокрема, на
сьогодні науці невідомі автентичні варіанти важливих договірних документів
між суб’єктами відносин, що змушує вчених (шляхом зіставлення дотичних
або більш пізніх стосовно певної події даних актових джерел, а також свідчень
приватного походження, що часто мають присмак суб’єктивізації історичних
реалій) лише здогадуватися про кінцеві їх наміри, призначення та вмоти -
вованість тих чи інших акцій як з боку шведів чи українців, так і з боку інших,
зацікавлених в спрямуванні відносин між Україною і Швецією у потрібне для
них русло, сторін.
З початку 90-х років минулого століття саме випрацювані в силовому полі
цієї інтерпретаційної моделі концептуальні підходи обумовили злам в харак -
теристичних оцінках мазепинської доби в цілому та українсько-шведського
зближення 1707–1709 рр. Однак в дослідженні тогочасних українсько-швед -
ських відносин, попри вельми значний історіографічний доробок, і на сьогодні
залишається чимало спірних питань. Таку ситуацію історики пояснюють не
лише полярністю концептуальних підходів, а й знищенням (майже по слідах
подій) значної частини офіційної документації як з українського, так і зі швед -
ського боку, а також впровадженням в масову свідомість як обома конт ра -
гентами, так і їхнім супротивником — російським царем документації дезінфор -
маційного призначення, що часто стає на заваді побудови адекватної реаліям
історіографічної картини. Серед вчених Інституту продовжуються дискусії щодо
датування початків активізації українсько-шведського перего ворного процесу,
його змісту, тієї ролі, яка відводилася у цих переговорах польській стороні,
кінцевих намірів українського гетьмана і шведського короля, сприянню реа -
лізації яких і мав, власне, прислужитися їх військово-політичний союз.
Варто також зазначити, що, звертаючи переважно увагу на окремі фраг -
менти цих взаємин чи відповідно підпорядковуючи пов’язану з їх вивченням
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 27
28 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
проблематику розв’язанню більш загальних проблем, вчені Інституту ще не
надали читацькому загалу бачення всієї перспективи розвитку українсько-
шведської взаємодії та її значення і впливів на конфігурацію сил і розвиток
подій на міжнародній арені ранньомодерної Європи.
Слід зауважити, що і сьогодні залишається не до кінця з’ясованим питання
ставлення до українсько-шведського переговорного процесу Запорозької Січі та
мотивів переходу на бік І. Мазепи і Карла ХІІ частини запорожців на чолі з
К. Гордієнком. Певною мірою ця прогалина заповнюється в працях В.В. Ста -
ніславського. Проте недостатня висвітленість місця запорозького фактору
певною мірою обмежує можливості щодо створення повноцінної реконструкції
політичної ситуації в Україні наприкінці XVII — на початку XVIII ст., по -
значається на повноті уявлень про співвіднесення російського, польського та
шведського векторів в політичних комбінаціях українського гетьмана.
Загалом у сфері дослідження міжнародних впливів на формування зовніш -
ньополітичних доктрин українських урядів на новітньому історіографічному
відрізку (як і за попередніх періодів) в комплексі проблематики зовнішньо -
політичних зв’язків Української козацької держави продовжує залишатися
домінуючою проблема українсько-російських відносин, коріння перманентної
актуалізації якої знаходиться як у площині суто академічного інтересу, так і
прикладного застосування в поточній міждержавній практиці41. Прикметно, що
у своїх студіях академічні вчені намагаються не лише простежити магістральну
лінію розвитку стосунків між Україною і Росією у другій половині ХVII–
ХVIІI ст., а й осягнути їх суть, визначити основні тенденції та характерні вияви
на окремих етапах. Так, з’ясовуючи місце московського напряму у політичних
планах Б. Хмельницького, науковці наголошують на тому, що орієнтація геть -
мана на Російську державу обумовлювалася насамперед намаганням зберегти
завойовану незалежність Української держави та забезпечити можливості її
соборності в тій конкретній геополітичній ситуації, яка склалася навколо
України на момент укладення українсько-російського договору, і лише як друго -
рядні при цьому враховувалися такі фактори, як історична традиція, етнічна
близькість двох слов’янських народів, православне віросповідання тощо.
Наявний на сьогодні доробок в царині дослідження українсько-російських
міждержавних відносин в їхній хронологічній протяжності дозволяє стверд -
жувати, що пріоритет тут, як і на попередніх етапах, впевнено перебрали на
себе стосунки політичні. Разом з тим, важливим фактором, що суттєво впливає
на характер співіснування будь-яких сусідніх народів, є взаємодія етнокуль -
турна, взаємодія духовна. Саме тому, очевидно, не випадковим, а цілком
закономірним виглядає той факт, що в міфотворчості спочатку імперських, а
згодом радянських ідеологів поряд із міфом про Переяслав 1654 р. з незначним
розривом у часі утверджується ще один міф — про зверхність «передової»
російської культури над культурою українською, яка відповідно вдягається у
шата провінційності, хуторянськості.
Високий культурно-духовний потенціал української ранньомодерної нації
засвідчило нове фундаментальне видання з історії української культури другої
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 29
половини ХVII–ХVІII ст.42, в якому на широкому історичному тлі розкри -
ваються внутрішні зв’язки і закономірності українського культурного процесу,
його місце і роль у всесвітній культурно-історичній цивілізації. Перед нау -
ковцем же цей узагальнюючий том розкриває нові перспективи в дослідженні
інтелектуального життя не лише Української козацької держави, а й самобут -
ності культурно-духовного розвою українських етнічних теренів, які в другій
половині ХVII–ХVІII ст. продовжували залишатися поза її територіальним
ареалом. Домінантою праці є ствердження, що вже на середину ХVII ст., тобто
добу Української національної революції, Україна, на відміну від свого полі -
тичного сусіда, жила повнокровним, досить розвиненим інтелектуальним
життям. Життям самобутнім, проте чітко зорієнтованим на європейський
культурно-духовний простір, що спостерігалося у всіх без винятку галузях —
науково-освітній, архітектурно-мистецькій, музично-театральній, літературній,
сфері матеріальної, нарешті — політичної культури. Причому, у розвитку всіх
без винятку культурно-духовних формовиявів, які з середини ХVII ст. спрямо -
вувалися на утвердження національної самобутності та національної само -
ідентичності, вирішальну роль відігравав саме український елемент. Натомість
(особливо з початку ХVІII ст.) на російських кресах в культурно-духовній сфері
спостерігалися дещо відмінні процеси, а саме почала формуватися, а на
середину ХVІII ст. набула свого утвердження культура імперська, грунтована не
на російському, а на іноземному інтелекті. Наскільки позначилися ці явища на
спробах розмити українську культуру в загальноімперській, наскільки значним
був вплив українського інтелекту на культурний розвой Російської імперії,
наскільки українська інтелектуальна діаспора в Москві та Петербурзі впливала
на політику державного апарату в культурній сфері — питання, які слід
розв’язувати. Думається, що вчені Інституту звернуться до них в найближчій
перспективі.
На початку 90-х років минулого століття Інститут історії України НАН
України виступив ініціатором відновлення козакознавчих студій в Україні.
Питання про недостатнє наукове вивчення історії української козаччини
неодноразово піднімалося на зініційованій вченими установи Міжнародній
конференції «Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина» — першому
після значної перерви великоформатному науковому форумі, що відбувся у
Києві і Дніпропетровську у травні 1991 р.43 По суті, саме цим заходом було
надано поштовх активізації інтересу до козакознавчої проблематики в новітній
українській історіографії.
Вагомий внесок в дослідження історії України за козацької доби зроблений
започаткованими 1991 р. щорічними Всеукраїнськими історичними читаннями
«Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку».
Своєрідними рубіжними віхами на цьому шляху стало проведення міжна -
родних наукових форумів, присвячених 500-річчю українського козацтва
(травень 1991 р.), 400-літтю від дня народження Богдана Хмельницького
(листопад 1995 р.), 350-літтю початку Національно-визвольної війни (травень
1998 р.) та підписання українсько-російської угоди 1654 р. (грудень 2004 р.).
Координаційна робота з організації вивчення історії українського козацтва з
середини 90-х років зосередилася в структурному підрозділі Інституту — відділі
історії України середніх віків і раннього нового часу, на базі якого з 1998 р. за
рішенням дирекції Інституту і згідно з договором з ВАТ «Мотор-Січ» функціонує
Науково-дослідний інститут козацтва, що у всеукраїнському масштабі об’єднав
зусилля вчених, зацікавлених у всебічній науковій розробці історії та сучасних
проблем української козаччини. Поряд з Київською робочою групою у його
складі нині діють Дніпропетровське, Донецьке, Запорозьке, Нікопольське,
Одеське, Черкаське та Чернігівське відділення. На посаді дирек тора-організатора
НДІК було затверджено Т.В. Чухліба. Основними зав даннями Інституту козацтва
стали публікація фундаментальних досліджень та створення науково-популярних
праць з історії козацтва, об’єднання і коорди нація зусиль вітчизняних та
зарубіжних вчених, співпраця з різними уста новами і органі заціями з метою
здійснення спільних науково-дослідних про грам, організація і проведення нау -
ково-теоретичних й науково-практичних конференцій, напи сання підручників,
посібників, навчально-методичної і довідкової літератури, розповсюдження й
популяризація праць з козацької тематики, читання лекцій, проведення семінарів,
диспутів, бесід, круглих столів тощо. На сьогодні НДІК підготовлено і випущено
друком низку наукових праць у започаткованій ним серії видань «Козацька
спадщина», колективні праці «Козацькі Січі (нариси з історії українського
козацтва XV–ХVІІІ ст.», «Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ–ХІХ ст.»,
ряд індивідуальних монографій, підготовлено (у рамках Національної програми
відродження та розвитку Українського козацтва на 2002–2005 роки) фунда -
ментальне видання нарисів з історії українського козацтва. Ця праця вийшла
друком у 2006–2007 рр. у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія».
Зважаючи на великий читацький попит, протягом 2010–2011 рр. видавництво
пішло на її друге видання. По суті, на сторінках дво томника акумульовано весь
творчий здобуток української історіографії в дослідженні козакознавчої пробле -
матики, виявлено сучасні тенденції у фор муванні наукових підходів, а також
можливі пошукові перспективи. «Науковці, — зазначається в передмові до праці, —
прагнули по-новому поглянути на проб лему виявлення спільного й особливого
у розвитку козацтва, об’єктивного й суб’єктивного, масового та індивідуального,
провести історичні аналогії цього національного феномена з однотипними сус -
пільними явищами в інших євро пейських країнах. Автори спробували поставити
та знайти нові підходи щодо вирішення таких принципових питань, як проблема
попередників українських козаків, їхнього генетичного зв’язку, наприклад, із
таким суспільним типом слов’янської людності, як бродники; сукупність об’єк -
тивних факторів, що зумо вили появу козаччини; процес перетворення козацтва
з явища побутового на окремий стан середньовічного суспільства зі своїми
правами, особливим юри дичним статусом; соціальна еволюція цього стану в
суспільно-політичний феномен, що репрезентував собою якісно нові тенденції
розвитку українського народу тощо»44.
Вченими Інституту розв’язано багато вузькоспеціальних проблем з історії
української козаччини. Так, традиційним блоком у сучасному козакознавстві, як
30 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
і на попередніх етапах, залишається дослідження початків його історії, еволюції
козацтва в суспільний стан. Зокрема, на цих питаннях на зламі ХХ–ХХІ ст.
зосередив свою увагу В.О. Щербак45. Суб’єктності козацької України в полі -
тичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством в
першій половині ХVI ст. присвячено монографію Б.В. Черкаса46. Автор під -
креслив роль української козаччини в конфлікті Литви і Криму, вплив укра -
їнського фактора на стосунки східно-європейських країн. На його думку, ко -
зацтво першої половини ХVI ст. стало «черговим варіантом колонізаційного руху
осілого населення України на південь»47. Вивченню козацьких повстань кінця
ХVI — першої половини ХVIІ ст. присвячені монографічні дослідження
С.А. Леп’явка48 та В.О. Щербака49, в яких розглядаються причини польсько-
козацьких конфліктів, вплив козацьких рухів на суспільну свідомість. Зокрема,
на думку С.А. Леп’явка, значення козацьких війн 1591–1596 рр. для україн ського
козацтва полягало в тому, що саме на цьому етапі воно «вперше під нялося на
відкриту соціально-станову боротьбу, реально підкорило своїй владі значну час -
тину території України, почало діяти на міжнародній арені як самостійний
суб’єкт військово-політичних відносин, вступило у збройний конфлікт з держав -
ною владою Речі Посполитої. Війни кінця ХVI ст. відкривали період понад
сторічного козацько-польського протистояння, вершиною якого стала Визвольна
війна українського народу. Їх дослідження дозволяє глибше зрозуміти, чим було
козацтво на початку козацької епохи історії України, чому його вузько станова
боротьба, яка розпочалася з дрібних локальних конфліктів, з часом переросла у
загальнонародний рух проти польського панування, чому саме козацтво змогло
акумулювати в собі енергію цілого народу»50. В.О. Щербак в свою чергу під -
креслював, що у ході повстань 20–40-х років ХVIІ ст. поряд з соціальними
вимогами чітко простежувалися завдання вирішення етнополітичних питань51.
У своїй докторській дисертації С.А. Леп’явко приділив увагу зовнішньо -
політичній діяльності українського козацтва на важливому етапі його еволюції,
коли козацтво почало виступати на міжнародній арені як самостійний війсь -
ково-політичний фактор52. Підвівши під своє дослідження ґрунтовну джерельну
базу, вчений розглянув участь козацтва у війнах Великого князівства Литов -
ського і Речі Посполитої з Московським князівством, Кримом, Туреччиною та
Молдавією, спроби козацтва налагодити дипломатичні контакти з урядами
європейських країн у другій половині ХVI ст. Дослідник дійшов висновку, що
важкі умови прикордоння та втрата контролю над цим регіоном з боку поль -
ських урядових структур сприяли не лише суб’єктивації козацтва, а й вироб -
ленню останнім альтернативних державним владних інституцій. «Організа -
ційні структури козацької влади, — зазначав він, — виросли з військової
організації козацтва, а правові засади формувалися на основі традицій прикор -
доння. Запропонована козацтвом модель впорядкування суспільства виявилися
найбільш життєздатною в умовах Придніпров’я, що й забезпечило її поступове
поширення та майбутню перемогу. Необачно знехтуване будівничими Речі
Посполитої, українське козацтво стало наріжним каменем, який покладено у
фундамент української державності»53.
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 31
Значна увага дослідників сконцентрована сьогодні на дослідженні вій -
ськової діяльності та воєнного мистецтва української козаччини. Зокрема,
окремі аспекти цієї в цілому недостатньо вивченої проблеми розкрито в студії,
присвяченій стратегії і тактиці воєнної доктрини гетьмана Війська Запо -
розького Петра Сагайдачного54 та у великому монографічному дослідженні
П.М. Саса, присвяченому участі запорозьких козацьких полків у польсько-
московському збройному конфлікті 1617–1618 рр.55 Цим же науковцем розкриті
цікаві сторінки в ретроспекції історії створення герба Війська Запорозького56,
а також підготовлено велику працю з історії Хотинської війни 1621 р.57, в якій
на широкій джерельній базі розглянуто причини, перебіг та наслідки воєнного
протистояння між Османською імперією та Річчю Посполитою у першій
половині XVIІ ст. Значну увагу автор приділив висвітленню відносин між
запорозьким козацтвом і урядовими структурами Корони; розглянув стратегію
та воєнне мистецтво українських козаків у морській війні літа 1621 р. та у
Хотинській битві. В праці Т.В. Чухліба простежене козацьке коріння відомого
українського письменника Миколи Гоголя58. Козацькій добі присвячено і одну
із останніх монографій В.М. Горобця «Україна від козацької реформи Баторія
до здобуття Сагайдачним Кафи». Візію польських істориків XVI–XVIІ ст. на
запорозьке козацтво відтворено у монографії Д.С. Вирського59.
Разом з тим, на зламі ХХ–ХХІ ст. працями науковців Інституту започат -
ковується дослідження нетрадиційного для попереднього часу блоку питань,
пов’язаних з історією політичної культури українського козацтва. Першою
ґрунтовною студією з цього циклу стала монографія П.М. Саса «Політична
культура українського суспільства (кінець ХVI — перша половина ХVIІ ст.)»,
яка вийшла друком у видавництві «Либідь» у 1998 р. У ній вперше в укра -
їнській історіографії в теоретичному і конкретно-історичному аспектах розгля -
даються (поряд з іншими категоріями населення) політичні позиції, орієнтації
і система цінностей українських козаків, формування їх політичної самосві -
домості, діяльна спрямованість політичної культури українського козацтва. На
думку автора, «Військо Запорозьке історично постало як специфічне соціальне
утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного і
соціального інституту», якому «були властиві такі культурні й цивілізаційні
елементи, як козацьке право, звичаї і традиції, система цінностей, самовря -
дування, військова структура, специфічна економічна основа та певна тери -
торіальна “приписаність”»60. Вчений детально зупинився на розкритті інсти -
туціоналістського механізму козацької ради, виявив вразливі місця козацької
демократії, показав лицарську орієнтацію політичної самосвідомості запо -
розької спільноти, юридичні підстави угод про лицарську службу, виявив
ціннісні обґрунтування та політичні орієнтації запорожців. Значна увага на
сторінках праці приділена таким питанням, як обґрунтування ідеології полі -
тичного сепаратизму Війська Запорозького, з’ясування його політичних
відносин з православною ієрархією, визначення ролі православної орієнтації в
його політичній культурі тощо. На думку дослідника, політичний сепаратизм
запорожців «зводився... до незалежних від центрального уряду політичної
32 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
практики, воєнних і дипломатичних акцій»61, «усвідомлення козаками власної
політичної правосуб’єктності, чуття політичної тотожності й окремості, які
виразно проявилися в політичній культурі запорожців до середини ХVIІ ст., з
початком Визвольної війни трансформувалися в глобальну сепаратистську
політичну орієнтацію»62. Перу П.М. Саса належать також і інші студії з історії
політичної культури запорозьких козаків, зокрема, розділ «Субкультура війсь -
кових канцеляристів» в уже згадуваній книзі з історії ментальності та націо -
нальної свідомості «Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового
часу» та відповідний розділ у т. 3 «Історії української культури».
Вихованцем наукової новістичної школи академіка НАН України В.А. Смо -
лія О.К. Струкевичем започатковане дослідження формування полі тико-
культурних орієнтацій козацької старшини наприкінці XVIІ — у XVIІІ ст.63
У своєрідній класифікації цінностей, що набувають поширення у цей час в
свідомості українського суспільства, науковець виділяє перевагу респуб лі кан -
ських орієнтацій над монархічними (що пояснюється питанням «про характер
легітимації влади гетьмана та про порядок формування вищих державних
органів»); обґрунтування ідеї розділення законодавчої і судової влади; стар -
шинської нобілітації; намагання встановити рівновагу між цент ральними та
місцевими владними структурами; сприйняття місця і ролі законів у житті
суспільства; зверненість у майбутнє через культ минулого; культи вування знань;
віру в можливість перетворення життя на засадах розуму; патріотизм, жертву -
вання особистими інтересами на користь суспільних. Безсумнівною перевагою
названої розвідки є те, що автор пов’язує еволюцію системи ціннісних орієн -
тацій українського суспільства у другій половині XVIІІ ст. не лише із дією
внутрішніх чинників, але й з загальноєвропейськими політико-культурними
процесами, зокрема, впливом ідей європейського про світництва.
Останнім часом молодими кандидатами історичних наук В.В. Кононенком,
А.М. Бовгирею та доктором історичних наук Т.В. Чухлібом ведуться пер -
спективні пошуки в напрямі дослідження інтелектуальних соціально-полі -
тичних проектів козацької старшини кінця XVIІ–XVIІІ ст.64
Все більшого поширення набуває відтворення минулого української козач -
чини засобами спеціальних історичних дисциплін. Питому вагу серед них
посідають генеалогічні розвідки В.В. Томозова65. Дослідженню традицій ко -
заць кої геральдики та козацького прапорництва присвячує свої наукові розвідки
Ю.К. Савчук66. Над історичною реконструкцією козацьких зброї та одностроїв
плідно працюють Д.В. Тоїчкін67 та Є.В. Славутич68. Інтенсивно досліджуються
матеріальні пам’ятки козацької доби, козацький іконопис. Абсолютно унікаль -
ними зразками відтворення української історії методом ілюстрування стало
видання фотоальбому «Україна — козацька держава: Ілюстрована історія
українського козацтва у 5175 фотосвітлинах» (К., 2004). Поширення сьогодні
також набуває козакознавча регіоналістика, відтворення козацької історії мето -
дами джерелознавства та історіографії.
В цілому для козакознавчих студій науковців Інституту характерний до -
статньо широкий проблемно-хронологічний діапазон, який не обмежує дослід -
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 33
ників у виборі як методик, так і форматів створюваних наукових праць.
Пріоритетними при цьому залишаються проблеми походження та станової
еволюції українського козацтва; козакознавчого фактора у національно-ви -
зволь них рухах українців на зламі середньовіччя та раннього нового часу;
міжнародних аспектів діяльності українського козацтва; розбудови Української
козацької держави та її місця в політично-державних структурах Європи;
дослідження політичної культури козацької старшини та її взаємозв’язку з
формуванням суспільної свідомості української ранньомодерної нації.
У контексті вивчення політичної історії ранньомодерної України у ХХІ ст.
створюються праці, присвячені формуванню у цю добу національної полі -
тичної системи69, взаємодії/протистояння владних структур та суспільства70,
відносин між органами офіційної влади у містах та представництвом місцевого
самоврядування71. Досліджується процес формування дипломатичної служби в
козацькій Україні72.
Доволі цікаві розробки з’являються в галузі історичної топографії та
регіоналістики73. Наприкінці 90-х років ХХ ст., по суті, започатковується такий
напрям студіювання, як грецька громада в ранньомодерній Україні74.
На жаль, слід зазначити і той факт, що на сьогодні в українській історичній
науці на маргінеси виведено традицію дослідження соціально-економічних
процесів, започатковану ще в другій половині ХІХ ст. і розвинену (щоправда,
із значними деформаціями — слідством все тієї ж ідеологічної міфотворчості)
за радянських часів. Тим не менше, вже в кінці ХХ — на початку ХХІ ст.
українськими науковцями було зроблено ряд цікавих спостережень стосовно
специфіки і самобутності розвитку економіки Української козацької держави
та тих негативних явищ, які породила в цій сфері економічна політика росій -
ського царату, спрямована, особливо від початків реформаторської діяльності
Петра І, на підрив і поступове нівелювання національної української соціально-
економічної моделі, витвореної у роки революції й зорієнтованої на західно -
європейські господарсько-економічні системи нового часу. Звернення уваги на
студіювання в царині українсько-російських соціально-економічних стосунків
постпереяславської доби з позиції сучасного історіописання може дати цікаві
і надзвичайно повчальні результати. З іншого боку, з’ясування місця і ролі
ранньомодерної України в господарсько-економічній системі Центрально-
Східного регіону Європи навряд чи можливе без поглибленого дослідження
специфіки соціально-економічного розвитку українського Правобережжя та
західноукраїнських теренів, який відбувався під впливом факторів, дещо
відмінних від тих, які діяли в кордонах України-Гетьманщини.
Останнім часом в Інституті історії України НАН України спостерігається
певне пожвавлення в царині студіювання економічно-господарського комплексу
ранньомодерної України, господарського життя тогочасного соціуму та форму -
вання моделей соціально-економічного розвитку окремих територіальних
ареалів в XVI–XVIІІ ст. Помітними віхами на цьому шляху стала поява розвідок
А.В. Блануци «Земельні володіння волинської шляхти у другій половині
XVI ст.» (К., 2007) та О.І. Гуржія «Український хутір XV–XVIІІ ст.: історичний
34 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
нарис» (К., 2007), а також написана у співавторстві з професором Кірово -
градського національного технічного університету В.М. Орликом праця цього
ж вченого «Оподаткування сільського населення України (XVIІ — середина
ХІХ ст.» (Черкаси, 2011). Своєрідним підсумком напрацювань сучасних нау -
ковців у сфері дослідження економічного зрізу українського історичного
процесу, а водночас оприлюдненням нових концептуальних підходів, зокрема,
до розвитку української господарсько-економічної сфери в XVI–XVIІІ ст. стала
реалізація двотомного історико-економічного дослідження «Економічна історія
України» (К., 2011).
Наприкінці ХХ — у першій половині ХХІ ст. піднято і досліджено також
низку важливих проблем соціальної історії. Зокрема, О.І. Гуржієм розглянуто
соціальну структуру селянства Лівобережної та Слобідської України, станов -
лення купецького стану та податних категорій населення України в XVIІ–
XVIІІ ст.75 Соціальне становище селян та їх господарство, а також участь у
масових соціальних і національно-визвольних рухах доби відбито на сторінках
двотомника «Історія українського селянства» (К., 2006). Започатковану
В.В. Панашенко у середині 90-х років традицію дослідження соціальної еліти
Гетьманщини продовжив В.В. Горобець76.
Помітно актуалізувалося і дослідження ранньоновітньої проблематики у
працях, присвячених перебуванню України у складі Великого князівства
Литовського. Зокрема, віхами на цьому напрямі стала поява таких моногра -
фічних видань, як «“Абыхмо держали подле права их земли” (Населення
Київщини та Волині і великокнязівська влада в ХV–ХVІ ст.» (К., 2009)
Д.П. Ващука; т. 3 «Від Батиєвої навали до Люблінської унії» (К., 2009) фун -
даментального проекту Україна: хронологія розвитку». Ранній новий час
присутній і у присвячених польсько-литовській добі працях О.В. Русіної
«Україна під татарами та Литвою» (К., 1998) та «Студії з історії Києва та
Київської землі» (К., 2005), на сторінках колективної монографії «Україна і
Литва в ХІV–ХVІ століттях: Політико-правові та соціально-економічні аспек -
ти» (Луцьк, 2011).
Велике значення з кінця 80-х років минулого століття надавалося також
археографічній роботі, метою якої була підготовка до видання важливих джерел
з історії середньовічної України та перевидання пам’яток вітчизняної історіо -
графії. Зокрема, за ці роки було перевидано праці Гійома Левассера де Боплана
«Опис України» (К., 1990), Д.І. Яворницького «Історія запорозьких козаків» у
3-х томах (К., 1990–1991), М.С. Грушевського «Очерки истории украинского
народа» (К., 1990), О.Я. Єфименко «История украинского народа» (К., 1990),
видано збірники документів «Описи Київського намісництва 70–80-х років
ХVІІІ ст.» (К., 1989) та «Торгівля на Україні. ХIV — середина ХVІІ століття.
Волинь і Наддніпрянщина» (К., 1990) з відповідним науковим апаратом і
розлогими вступними частинами.
Інтенсивна археографічна робота в Інституті продовжувалася і надалі. Так,
у 90-х роках українському загалу було повернуто фундаментальну 10-томну
працю М.С. Грушевського «Історія України-Руси» (К., 1991–1998), твори
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 35
В.К. Липинського «Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії укра -
їнського державного будівництва в ХVІІ столітті» (Філадельфія, 1991), О.О. Рі -
гельмана «Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» (К.,
1994), Д.І. Яворницького «Гетьман Петро Конашевич Сагай дачний» (Дніпро -
петровськ, 1991), Д.М. Бантиш-Каменського «История Малой России от вод -
ворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства» (К., 1993), Д.І. Ба -
галія «Нариси історії України» (К., 1994), О.П. Оглоблина «До питання про
автора “Истории Русов”» (К., 1998) тощо. За безпосередньої участі науковців
відділу історії України середніх віків і раннього нового часу було видано
«Хроніку з літописців стародавніх» Ф.Софоновича, «Описи Харків ського
намісництва кінця ХVІІІ ст.», «Реєстр Війська Запорозького 1649 р.», «Універ -
сали Богдана Хмельницького. 1648–1657». В Інституті було підго товлено і
видано документальні збірки «Грецький Схід і Україна: листи грець кого духо -
венства ХVІІІ ст. у фондах Інституту рукопису ЦНБ ім. В.І. Вер надського НАН
України» (К., 1994). До річниці підписання українсько-російської угоди 1654 р.
вийшло видання «Переяславська рада очима істориків, мовою документів» (К.,
2003). За підтримки Інституту у 2007 р. побачила світ підготовлена до друку
Ю.А. Мициком «Хроніка Європейської Сарматії» О. Гваньіні.
В.В. Станіславський у 1996 р. підготував до друку збірник документів
«З епістолярної спадщини Івана Мазепи». Згодом його плідна робота щодо
виявлення невідомих джерел з доби гетьманування цього володаря булави
вилилася у появу двох томів «Листів Івана Мазепи» (К., 2002; 2010), в яких
заторкується багато найрізноманітніших аспектів української історії за 1687–
1700 рр. По суті, самостійні авторські дослідження в мазепинській добі ста -
новлять і розгорнуті передмови до цих томів. Цікаву документальну розробку
«Девоційне віршування рубежу ХVІ–ХVІІ ст.» підготував В.Є. Зема. Ним у
співавторстві з С. Зінченко та В. Фріс також укладений реєстр і тексти укра -
їнських пам’яток ХV–ХVІІ ст., що зберігаються у фондах наукових бібліотек
Петербурга. У рмках спільного українсько-литовського проекту 2010 р. вийшла
22 книга Литовської Метрики. Її упорядниками виступили А.В. Блануца та
Д.П. Ващук. На черзі — поява друком чергової, 23 книги цієї синтезної доку -
ментальної пам’ятки.
Унікальним археографічним проектом, в якому об’єдналися зусилля пред -
ставників декількох соціогуманітарних галузей, стало видання «“Пакти і
Конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення)», яке
вийшло друком влітку 2011 р. у львівському видавництві «Світ». Віднайдення
київськими архівістами українського оригіналу пам’ятки та проведені у ході
підготовки праці глибокі міждисциплінарні дослідження дали змогу пере -
глянути усталені підходи та запропонувати нову її класифікацію.
Новісти Інституту прикладають чимало зусиль для того, щоб адаптувати
накопичений запас знань до потреб вузівської та шкільної освіти, беручи участь
у підготовці підручників, а також навчально-методологічної літератури.
Зокрема, в цьому аспекті, без сумніву, заслуговує на увагу навчальний посібник
П.М. Саса, повністю присвячений ранньоновій добі, «Історія України XVI–
36 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
XVIII ст.» (Львів, 2001). Прикладом використання для поширення інформації
з української історії раннього нового часу такої форми наукової продукції, як
науково-довідкова література, наочно слугують т. 4 вже згадуваної багатотомної
праці «Україна: Хронологія розвитку», який має назву «На порозі нового часу»
(К., 2009); підготовлений В.Ф. Верстюком, О.М. Дзюбою та В.Ф. Репринцевим
хронологічний довідник «Україна від найдавніших часів до сьогодення», який
неодноразово передавався з відповідними доповненнями; «Літопис найваж -
ливіших подій культурного життя в Україні (Х — середина ХVІІ ст.» (К., 1998),
укладений О.М. Дзюбою та Г.І. Павленко; «Богдан Хмельницький: Хроніка
життя та діяльності» (К., 1994) В.А. Смолія та В.С. Степанкова; «Матеріали до
реєстру земельних контрактів волинської шляхти (друга половина ХVІ ст.»
(К., 2005), упорядником якого виступив А.В. Блануца, тощо. Починаючи з
1997 р., вчені-новісти активно включилися у виконання масштабного загально -
інститутського проекту — підготовку багатотомної «Енциклопедії історії
України», в якій обсяг статей з тематики раннього нового часу становить
приблизно третину від загального обсягу кожного тому.
Разом з тим, ми далекі від того, щоб стверджувати, що вибудуваний про -
тягом двох останніх десятиліть в наукових проектах ряд пріоритетів виключає
можливість інших проблемних варіацій в дослідженні цивілізаційних процесів
в Україні за доби раннього нового часу.
«Історик має право і зобов’язаний, користуючись методами, які притаманні
його науці, скласти власне судження про те, яким є правильне рішення будь-якої
проблеми, яка постає перед ним у процесі його праці»77, — зауважив кілька
десятиліть тому британський історик і філософ Р. Коллінгвуд. Сьогодні євро -
пейський історіографічний простір дощенту заповнений найрізноманітнішими
науковими доктринами і концепціями, плюралістичними думками і поглядами,
які то мирно уживаються, то починають конкурувати між собою, при цьому не
завжди позитивно позначаючись на загальному стані історичної науки. Але
будь-який досвід, несе він у собі позитив або негатив, не дозволяє думці
вченого застигати на досягнутому рівні. Він стимулює до активного пошуку,
відкриває нові творчі горизонти.
В сучасній історіографії напрацьовані унікальні методики як в традиційних
наукових напрямах (як-то політична, соціальна, економічна історія), так і в
дослідженнях ментальної та інтелектуальної сфер, історії повсякдення, історії
довкілля, усної історії, в локальних, регіональних, гендерних студіях. В кожній
із них створені справжні шедеври (здебільшого у рамках дослідження євро -
пейського раннього нового часу), які дають невичерпний матеріал для наслі -
дувань та пошуку нових, інваріантних рішень. Зокрема, накопичений значний
досвід у вивченні процесів ранньомодерного націо- і державотворення, револю -
цій ранньонової доби, економічних і соціальних зламів у європейських ранньо -
нових суспільствах, випрацьовано нові підходи до подієвої історії, новий
європейський гранднаратив.
Творчо засвоювати цей досвід і адаптувати до умов національної істо -
ріографічної традиції, вдосконалювати його і віднаходити нові варіативні
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 37
можливості у прочитанні українського раннього нового часу, працювати як у
площині історичної практики, так і на рівні теоретичного синтезу — єдино
плідний шлях для сучасної української новістики. Тільки таким шляхом
можливе створення найбільш наближених до реалій свого часу наукових
моделей національної історії, її дійсно повноцінне вписання в цивілізаційний
поступ людства, як, до речі, і суттєве коригування, із врахуванням української
складової, існуючої історіографічної картини цього поступу.
Сукупність індивідуальних бачень на процеси минулого, що формується
через напрацювання кожного вченого-історика, відкриває реальну можливість
наблизитися до створення адекватної часовій ретроспективі історичної
реконструкції. Саме такий підхід закладений в основу творчої роботи наукового
колективу Інституту історії України. Академічні вчені, залучивши широку
джерельну базу, спробували запропонувати українському загалу новий образ
ранньомодерної України в сукупності його соціальних, політичних, еконо -
мічних, правових та культурно-духовних формовиявів, їх модифікаційних
трансформацій, обумовлених як специфікою перебігу цивілізаційного процесу
на українських теренах, так і європейськими та азійськими цивілізаційними
впливами.
За масивом залученого до наукового обігу фактичного матеріалу та
спробами (усупереч тотальному тиску на історичну науку) зреалізувати,
зокрема, в зрізах соціальної та економічної, меншою мірою — політичної та
культурної історії, цікаві наукові задуми назавжди внесений в доробок Інс -
титуту інтелектуальний багаж новістів радянської доби. На сторінках реалі -
зованих на зламі ХХ–ХХІ ст. наукових проектів узагальнено (в межах сучасних
історіографічних можливостей) історичний досвід генези та еволюції на
національному грунті поліваріантних економічних і політичних систем, моде -
лей господарювання та організації влади, виявлено їх модифікаційні транс -
формації, визначено локальну специфіку і її взаємопереплетення з тенденціями
загально-континентального масштабу. Вчені установи започаткували в своїй
дослідницькій практиці дослідження ментально-свідомісної сфери побуту -
вання українського ранньомодерного соціуму; формовиявів його духовності,
культурно-інтелектуального життя; співвідношення етнічного і національного,
загальноукраїнського з регіональною специфікою тощо.
В цілому на сучасному історіографічному етапі у вивченні національного
історичного процесу раннього нового часу вчені Інституту продемонстрували
не лише широкий спектр постановочної проблематики, досить велику амп -
літуду інтерпретаційних можливостей, а й свою спроможність вільного корис -
тування методологічною базою історичної науки. В їх дослідній практиці
знайшли застосування як позитивістський, так і цивілізаційний та культурно-
антропологічний підходи, ведення пошукової роботи у межах методик суміж -
них з історичною наукою соціогуманітарних галузей, що дозволяє відтво -
рювати історичний процес в комплексі взаємопов’язаних складових на макро-
та мікрорівнях, водночас застосовуючи широкі узагальнення та заглиблюючись
у світ нетипового, унікального. Неупередженість підходів до розв’язання
38 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
накреслених завдань, застосування сучасних методик та методів евристичної
роботи, залучення корпусу нововіднайдених джерел та європейського історіо -
графічного доробку дозволили вченим Інституту виробити ряд нових підходів
та висловити цікаві, разом з тим науково виважені погляди на український
ранній новий час і не лише розробити загальну концепцію дослідження цієї
епохи, а й представити її невід’ємною важливою складовою сучасного націо -
нального історичного проекту в його концептуальному, подієвому, джерело -
знавчому, історіографічному, археографічному вимірах.
1 Білокінь С. Становище історичної науки в Україні // Український історик. — 1990. —
№ 1–4; Його ж. Чи маємо ми історичну науку // Літературна Україна. — 1991. — 5 січня;
Дашкевич Я. Стан української історичної науки та завдання Наукового товариства
ім. Т. Шевченка // Дашкевич Я. Україна вчора і нині. — К., 1993; Єльченко Ю.Н. Важливі
завдання вивчення історичної спадщини // Укр. іст. журн. — 1988. — № 8; Забужко О.
Деміфілогізація історії // Слово і час. — 1990. — № 3; Коваль М.В. Завдання «Українського
історичного журналу» в процесі перебудови історичної науки // Укр. іст. журн. — 1988. —
№ 8; Лукін І. Основні напрями перебудови // Укр. іст. журн. — 1888. — № 8; Про хід
перебудови в інститутах Секції суспільних наук Академії наук УРСР // Укр. іст. журн. —
1987. — № 5; Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення
вивчення і пропаганди історії Української РСР // Укр. іст. журн. — 1990. — № 11; Санцевич А.
Нові вимоги до методики історіографічних досліджень // Укр. іст. журн. — 1988. — № 8;
Сарбей В. Проти войовничого нігілізму в історичній науці часів перебудови // Українська
історична наука на порозі ХХІ століття. Харківський історіографічний збірник. — Вип. 2. —
Харків, 1997; У пошуках історичної правди («круглий стіл») // Укр. іст. журн. — 1991. —
№ 10; 1992. — № 2; та ін.
2 Филюшкин А.И. «Постмодернистский вызов» и его влияние на современную теорию
исторической науки // Топос. — Минск, 2000. — № 3. — С. 67–78.
3 Див., наприклад: Анкерсмит Ф. Историография и постмодернизм // Современные
методы преподавания новой и новейшей истории. ІІ семинар «Методология и средства
современного исторического исследования». — М.,1996; Ankersmith F. The Origins of
Postmodernist Historiographi // Historiographi between Modernism and Postmodernist (Cont -
ributions to the Methodology of Historical Research). — Amsterdam–Atlanta, 1994; Appleby J.,
Yant L., Jacob M. Telling the Truth about History. — New-York–London, 1994; Iggers G.
Historiography in the Twentieth Century. From Scientific Objectiwity to the Postmodern
Challenge. — Hanover, 1997; Всеобщая история: дискуссии, новые подходы. — Вып. 2. —
М., 1982; «Постмодернистский вызов» и перспективы новой культурной и интеллек -
туальной истории // Репина Л.П. Новая историческая наука и социальная история. — М.,
1998; Ricard J. Fakten und Fiktionen. Über die Grundlagen historischer Erkenntnis. — Frankfurt–
New-York, 1998; та ін.
4 Детальніше про це див.: Шемякин Я.Г. Проблема цивилизации в советской научной
литературе 60–80-х годов // История СССР. — 1991. — № 5; Искендеров А.А. Историческая
наука на пороге ХХІ века // Вопросы истории. — 1996. — № 4; та ін.
5 Цит. за: Оноприенко В. Науковедение: поиск системних идей. — К., 2008. — С. 64.
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 39
6 Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII — початок ХХ століття). — К., 2000. —
С. 118.
7 Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. —
К., 2004. — С. 299.
8 Докладно про це див.: Kocka J. Das őstliche Mitteleuropa als Herausforderung fűr eine
vergleichende Geschichte Europas // Zeitschrift fűr Ostmitteleuropa Forschung. — 2000. —
Bd. 49. — № 2; Le Goff I. Europa bauen // Schulze H. Stadt und Nation in der europäischen
Geschichte. — Műnchen, 1999; Исламов Т.М. Европейские историки о европейской истории
// Новая и новейшая история. — 2003. — № 5; та ін.
9 Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуального аналізу. —
К., 2001. — С. 177.
10 Горобець В.М. Переяславсько-московський договір 1654 р.: причини і наслідки.
Історіографічні традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: Нові
підходи до історії міждержавних стосунків (Матеріали науково-теоретичного семінару). —
К., 1995. — С. 15.
12 Там само. — С. 3.
13 Там само. — С. 11.
14 Там само. — С. 34.
15 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція середини XVIІ ст.:
Проблеми, пошуки, рішення. — К., 1999; Їх же. Українська національна революція
XVIІ ст. (1648–1676 рр.) — К., 2009.
16 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція середини XVIІ ст.:
Проблеми, пошуки, рішення. — С. 83–84.
17 Там само. — С. 87.
18 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея: проблеми формування,
еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 314.
19 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVIІ ст. (1648–1676 рр.). —
К., 2009.
20 Наприклад, нам відома лише пізніша полеміка на сторінках праць: Гриценко О.
Архетипний володар (Богдан Хмельницький) // Герої та знаменитості в українській
культурі. — К., 1996; Яковенко Н. Між правдою та славою ( Не зовсім ювілейні роздуми до
ювілею Богдана Хмельницького // Сучасність. — 1995. — № 12; Її ж. У кольорах
пролетарської революції // Український гуманітарний огляд. — К.. 2000. — Вип. 3. Див.
також: Степанков В. 1648 рік: початок української революції чи «домової війни» в Речі
Посполитій? // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця
XVIII ст.). — Вип. 3. — К., 2003.
21 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. —
К., 1993; 2-ге вид. — К., 1995.
22 Сас П.М. Петро Конашевич-Сагайдачний: молоді роки. — К., 2006.
23 Гуржій О.І. Гетьман Іван Скоропадський. — К., 1998; Гуржій О.І., Реєнт О.П. Від
гетьмана до гетьмана: рід Скоропадських в історії України. — К., 2011.
24 Горобець В. Павло Полуботок. — К., 2007.
25 Чухліб Т. Петро Дорошенко. — К., 2007.
26 Чухліб Т. Пилип Орлик. — К., 2008.
40 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
27 Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVIІ–XVIІІ ст.). — К., 1997:
Горобець В.М. Політичний устрій українських земель другої половини XVIІ–XVIІІ століть:
Гетьманщина, Запоріжжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-
функціонального аналізу). — К., 2000; Чухліб Т.В. Козацький устрій Правобережної
України (остання чверть XVIІІ ст.). — К., 1996.
28 Смолій В.А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової
боротьби: друга половина XVIІ–XVIІІ ст. — К., 1986.
29 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVIІ–XVIІІ ст.: проблеми
формування, еволюції, реалізації. — К., 1997.
30 Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. — К., 1991.
31 Сас П.М. Витоки українського націотворення. — К., 2010.
32 Там само. — С. 5–6.
33 Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648–
1714 рр. — К. — Нью-Йорк, 2003. — С. 14.
34 Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках
(1660-ті — початок 1680-х рр.). — К., 2008.
35 Чухліб Т. Козаки та Яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–
1700 рр. — К., 2010.
36 Станіславський В. Запорозька Січ та Річ Посполита. 1686–1699. — К., 2004. —
С. 210.
37 Там само. — С. 212.
38 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. — С. 452.
39 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. — С. 453, 458, 471; Гурбик А.О.
Українська армія у війні коаліційних сил проти Речі Посполитої (1656–1657) // Українська
козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 2000. — Вип. 7; Його ж.
Українсько-російські військово-політичні відносини в період Раднотської системи (1656–
1657 рр.) // «Істину встановлює суд історії»: Збірник на пошану Ф.П. Шевченка. — Т. 2. —
К., 2004; Його ж. Раднотський зовнішньополітичний курс гетьмана України Богдана
Хмельницького (1656–1657) // Укр. іст. журн. — 2008. — № 5; та ін.
40 Чухліб Т. Гетьмани і монархи… — С. 338.
41 Див.: Смолій В.А. Переднє слово // Україна та Росія: проблеми політичних і соціо -
культурних відносин: Зб. наук. праць. — К., 2003. — С. 6.
42 Історія української культури: У 5-ти томах. — Т. 3: Українська культура другої
половини ХVII–ХVІII століть. — К., 2003.
43 Див.: Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина / Матеріали міжнародної
наукової конференції, присвяченої 500-річчю українського козацтва (Київ–Дніпропет -
ровськ, 13–17 травня 1991 р.): У 3-х вип. — К., 1993.
44 Смолій В.А. Феномен українського козацтва (замість передмови) // Історія укра -
їнського козацтва: нариси у двох томах. — Т. 1. — К., 2006. — С. 16.
45 Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина
ХV– ХVІІ ст.). — К., 2000.
46 Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з
Кримським ханатом (1515–1540). — К., 2006.
47 Там само. — С. 244.
48 Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 41
49 Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648–
1654 рр. — К., 1986.
50 Леп’явко С. Назв. праця. — С. 5.
51 Щербак В. Назв. праця. — С. 102.
52 Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561–1591). — Чернігів,
1999.
53 Там само. — С. 199–200.
54 Гуржій О., Корнієнко В. Воєнне мистецтво гетьмана Петра Сагайдачного. — К.,
2002.
55 Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). —
Біла Церква, 2010.
56 Сас П.М. Герб Війська Запорозького: із минулого у сучасне. — К., 2010.
57 Сас П. Хотинська війна 1621 року. — К., 2011.
58 Чухліб Т. Козацьке коріння Миколи Гоголя. — К., 2009.
59 Вирський Д. «Дискурс про козаків» (Характеристика українського козацтва в
річпосполитській історіографії останньої третини XVI — середини XVIІ ст. — К., 2005.
60 Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХVI — перша
половина ХVIІ ст.). — К., 1998. — С. 106.
61 Там само. — С. 161.
62 Там само. — С. 174.
63 Струкевич О. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини: інтеграль -
ний погляд на проблему. — К., 2002.
64 Кононенко В.В. Суспільно-політичні уявлення та ідеї козацьких інтелектуалів
Гетьманщини (кінець 80-х років ХVІІ ст. — кінець 60-х років ХVІІІ ст.: Дис. … канд. іст.
наук. — К., 2010; Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIІІ ст.:
Списки та редакції творів. — К., 2010; Чухліб Т. Ідеальна держава в Україні? Козацький
проект 1710 року. — К., 2011.
65 Томозов В.В. Генеалогія козацько-старшинських родів: історіографія та джерела
(друга половина XVIІ — початок ХХІ ст.). — К., 2006.
66 Савчук Ю.К. Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького у
колекціях музеїв Європи (пошук, знахідки, атрибуція). — К., 2006; Його ж. Клейноди
славного Війська Запорозького Низового (музейні студії). — К., 2007.
67 Тоїчкін Д. Козацька шабля XVIІ–XVIІІ ст.: історико-зброєзнавче дослідження. — К.,
2005.
68 Славутич Є.В. Військовий костюм в Гетьманщині: історико-уніформічне дослід -
ження: Дис. … канд.. іст. наук. — К., 2008.
69 Смолій В., Степанков В. Політична система українського суспільства у роки
Національної революції XVIІ століття. — К., 2008; Політична система для України:
Історичний досвід та виклики сучасності. — К., 2008; Історія українського парла -
ментаризму: Від допарламентських форм організації політичного життя до сьогодення. —
К., 2010.
70 Горобець В. Влада та соціум Гетьманату; дослідження з політичної і соціальної
історії ранньомодерної України. — К., 2009; Нариси історії державної служби. — К., 2008
та ін.
42 МАТЯХ ВАЛЕНТИНА
71 Білоус Н. Київ наприкінці ХV — в першій половині XVIІ ст. Міська влада і
самоврядування. — К., 2008.
72 Див. відповідні розділи у праці: Нариси з історії дипломатії в Україні. — К., 2001.
73 Попельницька О. Історична топографія київського Подолу XVIІ — початку ХІХ ст. —
К., 2003; Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. — К., 2004;
та ін.
74 Бацак Н.І. Культурно-освітній розвиток грецької громади Північного Приазов’я
(XVIІІ–ХІХ ст.). — К., 1998; Терентьева Н.А. Греки в Украине: Экономическая и культурно-
просветительская деятельность (XVIІ–ХХ вв.). — К., 1999; Якубова Л.Д. Маріупольські
греки (етнічна історія): 1778 — початок 30-х років ХХ ст. — К., 1999; Подвижники й
меценати: Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні XVIІ–ХІХ ст.: Історико-
біографічні нариси. — К., 2001; та ін.
75 Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської
України (друга половина XVIІ–XVIІІ ст.). — К., 1994; Його ж. Деякі проблеми становлення
купецького стану в Україні. — К., 2004; Його ж. Податне населення України XVIІ–
XVIІІ ст.: Нариси з історії та статистики. — Черкаси, 2009.
76 Горобець В.М. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: Стосунки
з Москвою та Варшавою, 1654–1665. — К., 2001.
77 Коллингвуд Р. Идея истории. Автобиография. — М., 1986. — С. 244.
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ... 43
|