Жорстокий світ давньоруського середньовіччя

У статті викладено погляд на добу удільної роздробленості на Русі (ХІІ–ХІІІ ст.) Автор зосереджує увагу на негативних сторонах періоду, розповідає про княжі сутички й війни, в перебігу яких гинули тисячі невинних людей, палали міста і села, нищились виробничі сили. Роздробленість привела до посла...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Котляр, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Україна в Центрально-Східній Європі
Теми:	Історія. Давньоруська доба
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62873
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Жорстокий світ давньоруського середньовіччя / М. Котляр // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 87-101. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-62873
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-628732014-09-03T11:58:45Z Жорстокий світ давньоруського середньовіччя Котляр, М. Історія. Давньоруська доба У статті викладено погляд на добу удільної роздробленості на Русі (ХІІ–ХІІІ ст.) Автор зосереджує увагу на негативних сторонах періоду, розповідає про княжі сутички й війни, в перебігу яких гинули тисячі невинних людей, палали міста і села, нищились виробничі сили. Роздробленість привела до послаблення давньоруської державності й полегшила її загарбання монгольськими завойовниками в 1237–1241 рр. В статье рассматривается эпоха удельной раздробленности на Руси (ХІІ–ХІІІ вв.) Автор акцентирует внимание на негативных сторонах этого периода, изображая княжеские междоусобицы и войны. In paper has been investigated the epoch of divided Rus’ (12th–13th centuries). The author emphasized negative sides of the period, depicted civil dissensions and wars between old Rus’ dukes. 2011 Article Жорстокий світ давньоруського середньовіччя / М. Котляр // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 87-101. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62873 94(477) «11/12» uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія. Давньоруська доба Історія. Давньоруська доба
spellingShingle	Історія. Давньоруська доба Історія. Давньоруська доба Котляр, М. Жорстокий світ давньоруського середньовіччя Україна в Центрально-Східній Європі
description	У статті викладено погляд на добу удільної роздробленості на Русі (ХІІ–ХІІІ ст.) Автор зосереджує увагу на негативних сторонах періоду, розповідає про княжі сутички й війни, в перебігу яких гинули тисячі невинних людей, палали міста і села, нищились виробничі сили. Роздробленість привела до послаблення давньоруської державності й полегшила її загарбання монгольськими завойовниками в 1237–1241 рр.
format	Article
author	Котляр, М.
author_facet	Котляр, М.
author_sort	Котляр, М.
title	Жорстокий світ давньоруського середньовіччя
title_short	Жорстокий світ давньоруського середньовіччя
title_full	Жорстокий світ давньоруського середньовіччя
title_fullStr	Жорстокий світ давньоруського середньовіччя
title_full_unstemmed	Жорстокий світ давньоруського середньовіччя
title_sort	жорстокий світ давньоруського середньовіччя
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Історія. Давньоруська доба
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62873
citation_txt	Жорстокий світ давньоруського середньовіччя / М. Котляр // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 87-101. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.
series	Україна в Центрально-Східній Європі
work_keys_str_mv	AT kotlârm žorstokijsvítdavnʹorusʹkogoserednʹovíččâ
first_indexed	2025-07-05T13:41:58Z
last_indexed	2025-07-05T13:41:58Z
_version_	1836814611973668864
fulltext	Давньоруська доба УДК 94(477) «11/12» Микола Котляр Жорстокий світ давньоруського середньовіччя У статті викладено погляд на добу удільної роздробленості на Русі (ХІІ–ХІІІ ст.) Автор зосереджує увагу на негативних сторонах періоду, розповідає про княжі сутички й війни, в перебігу яких гинули тисячі невинних людей, палали міста і села, нищились виробничі сили. Роздроб - леність привела до послаблення давньоруської державності й полегшила її загарбання монгольськими завойовниками в 1237–1241 рр. Ключові слова: Стародавня Русь, князівські міжусобиці. В статье рассматривается эпоха удельной раздробленности на Руси (ХІІ–ХІІІ вв.) Автор акцентирует внимание на негативных сторонах этого периода, изображая княжеские междоусобицы и войны. Ключевые слова: Древняя Русь, княжеские междоусобицы. In paper has been investigated the epoch of divided Rus’ (12th–13th centuries). The author emphasized negative sides of the period, depicted civil dissensions and wars between old Rus’ dukes. Key words: Ancient Rus’, civil dissensions. Йтиметься про один із найкривавіших періодів у історії Русі часів удільної роздробленості ХІІ–ХІІІ ст. Літописці яскраво й емоційно описують розділення Давньоруської держави в ХІІ ст. на окремі землі й князівства та уділи, гнівно засуджуючи його. Цей процес ознаменувався нескінченними і запеклими «которами» (чварами) серед князів і бояр, справжніми війнами, коли брат ішов на брата, а син зазіхав на престол батька… Палали міста і села, гинули великі тисячі руських людей, а кочовики степів, заохочувані відсутністю єдності військових контингентів Русі, майже щорічно вдирались в її межі, грабували міста і села, витоптували луки й посіви, вбивали селян і городян, забирали їх до полону. 1 Штамп Вже під 1134 р. новгородський літописець, хай і віддалений від драма - тичних подій в ядрі держави, навколо стольного града Русі, але тим не менше чудово обізнаний із змістом і сенсом тамтешніх подій, з гіркотою зауважив: «А Изяславъ [Мстиславич] иде къ Кыеву, и раздрася вся земля Руская»1. У цьому контексті дієслово «раздрася» означає «розірвалась», тобто роз - ділилась, увійшла до смуги смути. Йшлося про намагання старшого сина Мстислава Великого Ізяслава добути собі частку володінь у південній Руській землі, й це стало одним із багатьох поштовхів до наступу удільної роз - дробленості. Спливе близько ста років, й інший, уже галицький, літописець з тугою відіб’є смуту, що продовжувала набирати сили на Русі: «Начнемь же сказати бещисленыа рати, и великиа труды, и частыа войны, и многыа крамолы, и чястая въстаниа, и многыа мятежи…»2. Десятки років поміж цими двома звістками промайнули у майже безперервних міжкнязівських війнах і сутичках, заколотах і виступах бояр проти своїх князів, будівництві й штурмі фортець, активізації міської людності (бюргерства) в соціальному й політичному житті свого князівства і країни. Розглянемо й ми історико-емоційний бік перебігу удільної роздробленості, пройшовши сторінками південноруських літописів: Київського ХІІ ст. і Галицько-Волинського ХІІІ ст. Однією з головних причин послаблення політичної і соціальної єдності Русі в ХІІ ст. (хай і відносної) стала, на наш погляд, руйнівна антидержавна діяльність князів-ізгоїв. Усупереч поширеній думці про вирішальну роль землевласників-бояр у розкручуванні колеса роздробленості в державі вба - чаємо один із головних чинників її настання саме в діяльності князів- Рюриковичів. Довгий час вони були змушені задовольнятися родовим правом «лествичного восхождения», коли землі та інше добро передавались від стар - шого брата до наступного за віком. Молодше ж покоління князів (сини, небожі та внуки) не могло брати участь в цьому процесі, багато хто з них почувався обділеним і протестував проти такого порядку, часом вдаючись до зброї. Спочатку то були князі-ізгої, онуки Ярослава Володимировича. Думаємо, що проведення в життя отчинного принципу наслідування землі й рухомого майна стало однією з важливих причин наступу удільної (феодальної) роздробленості в Давньоруській державі. Адже «Ряд» Ярослава 1054 р. не виправдав надій князів-ізгоїв. У ньому були згадані лише сини великого государя, але не внуки. Мабуть, особливо був уражений його старший онук Ростислав, син старшого сина Ярослава — Володимира. Ростиславу не дісталося нічого з батьківського спадку, якщо судити з літопису. М.С. Гру - шевський та інші історики припускали, наче він одержав від діда частку території майбутньої, ще тоді не сформованої, Галицької землі, — те, що на Любецькому з’їзді князів було закріплене за синами Ростислава Володарем і Васильком3. Та якщо дійсно так сталося, то чому тоді Ростислав 1064 р. силою захопив Тмуторокань, де сидів син Святослава Ярославича Гліб? Наступного року Святослав повернув Гліба до Тмуторокані, але Ростислав знову вигнав його і утвердився в місті. А в лютому 1066 р. його отруїв візантійський 88 КОТЛЯР МИКОЛА намісник Херсона4. Припускаємо, що то було скоєно за намовою Святослава. Далі бачимо в Тмуторокані його синів Святослава, Романа і Олега. 1057 р. помер молодший син Ярослава В’ячеслав, і його син Борис нічого не одержав з батьківських володінь. А через три роки залишив світ Ігор Ярославич, його сини також перетворились на ізгоїв. Полку ізгоїв прибуло після смерті в 1076 р. Святослава Ярославича, котрий три роки просидів на київському столі. Його дев’ятеро синів за одну мить перетворились із спад - коємців київського князя на безземельних ізгоїв. Особливо гостро переживав своє суспільне падіння другий за народженням Святославич — Олег. Він одним з перших серед покоління ізгоїв другої половини 70-х років схопився за меч, піднявшись проти самого великого князя київського. Інший ізгой Борис В’ячеславич теж спробував повернути собі отчину — Смоленську землю. Навесні 1077 р. він ненадовго заволодів Черніговом та був вибитий звідти Всеволодом Ярославичем і втік до Тмуторокані, де сидів інший ізгой Роман Святославич. Це стало початком масштабної боротьби ізгоїв проти Всеволода Ярославича, що розгорнулась 1078 р. Спочатку Олег і Борис за допомогою половецької орди розбили Всеволода і захопили Чернігів. Всево - лоду допоміг старший брат, київський государ Ізяслав. Разом вони третього жовтня 1078 р. наголову розгромили військо небожів. У битві полягли київ - ський государ і Борис, а Олег з купкою дружинників побіг до Тмуторокані. Великим князем київським став Всеволод5. Спираючись на сина Володимира Мономаха, він докладав зусиль до при - боркання бунтівних ізгоїв. Тим часом, Роман Святославич рушив з військом на Київ, але не досяг успіху, й на зворотному шляху до Тмуторокані його вбили ним же найняті половці (швидше за все, за підмовою Всеволода Ярославича). Того самого 1079 р. Олега схопили якісь хозари в Тмуторокані й відіслали до ув’язнення в Візантію6. Неважко побачити і в цьому руку київського государя. Та всі ці заходи не давали бажаного результату. 1085 р. активізувався старший серед ізгоїв, син брата Всеволода Ізяслава Ярополк. Наступного року він загинув під час походу на інших ізгоїв, галицьких Ростиславичів7. Наголосимо на тому, що отчинний порядок престолонаслідування підривав саму ідею і практику єдиновладної монархії, вів до її структурного, соціального і економічного послаблення. Поки жив Всеволод Ярославич, а Мономах був мечем і суддею в його руках, ізгої йому здебільшого корилися. Але кончина Всеволода в квітні 1093 р. викликала нову хвилю усобиць. І підняли її, як і раніше, ізгої. Володимир Мономах, котрий дотримувався родового порядку заміщення княжих столів («лествичное восхождение»), по смерті батька поступився київським престолом старшому серед Ярославичів — Святополку. Той сидів раніше в закутному і провінційному Турові на краєчку Київської землі8. Це підштовхнуло до рішучих дій ізгоя Олега Святославича, що давно вже повернувся з візантійського ув’язнення і чекав на слушну годину. Він почав вимагати у Мономаха батьківський Чернігів і з допомогою величезної поло - вецької орди в 1094 р. захопив місто й землю9. Підняли голови й інші недавні ізгої. ЖОРСТОКИЙ СВІТ ДАВНЬОРУСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 89 Майже всі вони на той час уже обзавелись волостями і перестали бути безземельними. Інша справа, що вони були незадоволені своїми землями і претендували на кращі. Любецький з’їзд 1097 р. урівняв недавніх ізгоїв у правах з іншими Рюриковичами10. Але час від часу вони, як і раніше, про - довжували висловлювати претензії на ті чи інші волості (наприклад, Давид Ігорович, котрий після того з’їзду підступно схопив і осліпив Василька Рос - тиславича і намагався відняти в нього Теребовльське князівство). Неефек тив - ність дій влади щодо вчорашніх ізгоїв, короткозора політика то задобрювання, то придушення ізгоїв послаблювали владу київського государя. На жаль істориків, майже всі процеси, факти і явища соціального і політичного життя Русі першої третини ХІІ ст. сховані під спудом літописного тексту. А тоді відбувались дуже важливі події. У Галицькій землі укріпились галицькі Ростиславичі Володар і Василько. Протягом того часу Ольговичі з Давидовичами заволоділи величезною і багатою Чернігово-Сіверською землею, що зміцнило їх економічно, соціально і політично й дозволило суперничати з недосяжними раніше Мономашичами. Молодше покоління Ярославичів склало земельні клани, що оформились на середину 1140-х років: волинські Мсти - славичі, смоленські Ростиславичі, власне Мономашичі, Ольговичі, Давидовичі, галицькі Ростиславичі11. Останнім ізгоєм виявився Ярослав Святополчич, що сидів у Володимирі Волинському. Він обурився рішенням Володимира Мономаха (київського государя з 1113 р.) перевести з Новгорода Великого поближче до Києва свого старшого сина Мстислава. Його виступ був придушений Володимиром Все - володичем12. Зробившись київським князем, сам Мономах відмовляється від порядку «лествичного восхождения», бажає закріпити стольний град у воло - дінні свого роду. Отже, боротьба ізгоїв за отчини привела до успіху в суспільній думці й у правовому полі. Щоправда, до пори вони змагались лише за обласні, земельні столи, про Київ не було мови. А в Києві після Мономаха за отчинним правом сів його старший син Мстислав, котрий за родовим порядком був молодшим своїх двоюрідних братів Ольговичів і Давидовичів. Молодший брат за Мстислава Ярополк, котрий княжив у Києві по ньому до 1139 р., з кожним роком все відчутніше піддавався тискові чернігово-сіверських князів, які ні на мить не забували, що вони є прямими нащадками Святослава Ярославича, котрий сидів у Києві в першій половині 70-х років ХІ ст. По смерті Ярополка (1139 р.) в стольному граді вокняжився було його молодший брат В’ячеслав, та його силою вигнав з Києва син Олега Святославича Всеволод13. Його коротке (1139– 1146 рр.) княжіння ознаменувалось боротьбою всередині кланів Ольговичів і Давидовичів за волості і старшинство. По кончині Всеволода Ольговича Київ захопив енергійний онук Мономаха Ізяслав Мстиславич, котрий вперше проголосив і провів у життя принцип наслідування головного руського престолу від батька до сина14. Він заволодів Києвом в обхід своїх дядьків Мономашичів В’ячеслава і Юрія й рішуче від - кидав права на нього інших гілок Ярославичів — Ольговичів і Давидовичів. 90 КОТЛЯР МИКОЛА Почалась перша на Русі громадянська війна (1146–1151 рр.), що ознаменувала наступ удільної роздробленості Давньоруської держави. В науковій літературі початок роздробленості звичайно відносять до 40-х років ХІІ ст. Тоді загострилось протистояння кількох княжих кланів, спочатку Мономашичів і Ольговичів, а в його перебігу виділились нові клани синів Мстислава Володимировича — Мстиславичів на чолі з його старшим сином Ізяславом і Ростиславичів, очолених молодшим братом останнього Рости - славом. Власне Мономашичі влаштовуються у Ростово-Суздальській (Воло - димиро-Суздальській) землі, їх представляли старший серед синів Володимира Всеволодича В’ячеслав і його молодший брат на прізвисько Долгорукий. Це протистояння вилилось у першу на Русі громадянську війну 1146–1151 рр., розпочату в стані Мономашичів-Мстиславичів (боротьба навколо Києва і загальноруської влади між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Володими ро - вичем), в яку були втягнені всі тодішні члени дому Ярославичів15. Однак початок розділення держави, на наш погляд, варто віднести до середини 30-х років ХІІ ст., коли після кончини старшого сина Мономаха Мстислава (1132 р.) на київський стіл сів його молодший брат Ярополк, здається, позбавлений якостей, необхідних для правителя величезної країни. Свої претензії на Київ і владу в державі тоді ж почали висувати і проводити в життя Ольговичі, нащадки Святослава Ярославича. Утім, все почалося в стані самих Мономашичів. У 1135 р. Юрій Воло - димирович, котрий сидів у далекому Ростово-Суздальському князівстві, «испроси у брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку дасть Суждаль и Ростовъ и прочюю волость свою», але з цим не змирились амбітні Ольговичі. «Всеволодъ же с братьею своею … поидоша воююче села и городы Пере - яславьской власти и люди с�куще, даже и до Киева придоша»16. Чи не вперше в історії руський князь, Ярославич, розорює і грабує руську волость, вбиває безліч городян і селян, відстоюючи свої егоїстичні інтереси. Ось із цієї сумної і знаменної розповіді починаються криваві події, що засвідчили настання удільної роздробленості на Русі. Ярополк Володимирович був змушений задовольнити територіальні домагання Ольговичів, котрі на той час вже виступали згуртованим єдиним кланом. Наступного року «вда Ярополкъ Олговичемъ отчину свою, чего и хотели. И тако утиши благоумный князь Ярополкъ брань ту лютую»17. Однак «утишил» Ярополк Мономашич ту люту брань і її призвідців Ольговичів зовсім нена довго. Політичне й соціальне становище в країні залишалось вибухонебез - печним. Всеволод із братами затаїлись і чекали на смерть хворого вже тоді Ярополка. Після його кончини в 1139 р. у Києві вокняжився було наступний за старшинством Мономашич В’ячеслав. Як описує події київський книжник, ЖОРСТОКИЙ СВІТ ДАВНЬОРУСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 91 Тобто «часть» в південній Руській землі, якою розпоряджався великий князь київський. Всеволод дізнався про смерть Ярополка і пробрався разом із братом Свя - тославом до городка Вишгорода, розташованого поблизу Києва. Там він поти - хеньку зібрав військо. Не вступаючи з В’ячеславом у переговори, «поиде Всеволодъ Олговичь из Вышегорода къ Кыеву, изрядивъ полкы, и пришедъ ста у грода в Копырев� конци, и нача зажигати дворы» на цій околиці столиці. До справи втрутився митрополит, заохочений, певно, Ольговичами, і звелів В’яче - славу передати Київ Всеволоду. Миролюбний В’ячеслав подався до свого домену Турова, а Всеволод на початку березня 1139 р. вокняжився в стольному граді Руської держави18. Так насильницьким шляхом був скинутий глава Моно - машичів із загальноруського престолу. Опинившись на київському столі, Всеволод Ольгович, заохочений неспо - дівано легкою поступкою йому Києва Мономашичами, зважився поширити свою владу на Переяславль Південний, ключове місто при заволодінні київ - ським столом, оспорюючи тим самим право нащадків Володимира Всево - лодича володіти волостями в південній Руській землі. Він «хот� выгнати Андр�я* [з Переяславля], а брата своего посадити, Андр�еви рекуче: «Курьску изволи ити»19. Але Андрій рішуче відмовився залишити свою отчину і відкинув військо Всеволодового брата Святослава. Всеволоду довелось миритися з Мономашичем. Обурений вимогою Всеволода, Андрій вигукнув: «Не дивно нашому роду такоже и переже было: Святополкъ про волость не уби[ли] Бориса и Гл�ба? А самъ чи долго поживе?»20 Після смерті Андрія в 1142 р.21 у Переяславлі сів його молодший брат В’ячеслав, з чим змирився Всеволод. Але його брати Ігор і Святослав вимагали тоді в нього багатих волостей, а одержали якісь чотири городки, навіть не названі літописцем. Вони розсварились із братом і «по�хаша от Киева къ Переяславлю ратью». Всеволоду довелось захищати В’ячеслава. Він послав йому на допомогу військо з союзними печенігами. Мстячись за дядька, Ізяслав і Ростислав Мстиславичі «повоювали» волості Ольговичів біля Гомеля і Чернігова22. Так розгорнувся кривавий коловорот взаємних образ, наїздів, збройних конфліктів і справжніх війн поміж членами численного роду Ярославичів. Може видатися дивною та обставина, що київські та інші літописці у більшості випадків не жахаються внутрішніх воєн на Русі, звикають до них, стоїчно сприймають їх як даність. Якщо вони й ставали на бік одного з учасників «котори», то зовсім не тому, що визнавали його правим, а тому, що в силу обставин симпатизували тому чи іншому князеві (звичайно служили йому прямо чи опосередковано). Лише зрідка літописці вкладають до вуст князів заклики згуртуватися проти зовнішнього ворога і відмовитися, хоч на час, від «котор». Та ці заклики виглядають непереконливими. У розпалі міжусобної війни між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долго - руким в 1148 р. чернігово-сіверські князі Ольговичі й Давидовичі звернулись 92 КОТЛЯР МИКОЛА * Сина Мономаха. за допомогою до Юрія проти Ізяслава, але не одержали її. Тоді вони «послаша послы свои къ Изяславу Мьстиславичю, ищюще мира, и тако рекуче: «То есть было преже д�дъ нашихъ и при отцихъ нашихъ, миръ стоить до рати, а рать до мира». Виправдовуючись перед Ізяславом Мстиславичем за воєнні дії проти нього образою за брата Ігоря Ольговича, вони закликали його миритися заради Руської землі («а мы докол� хочемь Рускую землю губити? А быхомъ ся уладили»)23. За цими високими словами криється прозаїчна причина: опи - нившись у безвихідному становищі, чернігово-сіверські князі нарешті згадують про благо Руської землі. Так само через три роки, коли з’ясувалось, що їхній союзник Юрій Долгорукий програв війну Ізяславу Мстиславичу, Ольговичі вирішують мири - тися з Давидовичами і посилають людей до глави їхнього клану Ізяслава виголосити сакраментальні й знову нещирі слова: «Брате! Миръ стоить до рати, а рать до мира; а нын�, брате, братья есмы соб�, а прими насъ к соб�», на що Ізяслав відповів згодою. А далі між Ольговичами і Давидовичами мова пішла про речі зовсім прозаїчні: обмін земельними володіннями24. Тому не варто серйозно сприймати заклики до миру чернігово-сіверських (та й інших, не названих нами) князів, бо вони були нещирими і диктувались суто тактичними міркуваннями. Ніхто із тих, хто виступав із цими закликами, не збирався слідувати ним. Через півстоліття після початку міжкнязівських сварок і війн безіменний співець «Слова о полку Ігоревім» з талантом і вражаючою емоційною силою відобразить жахи і смерті, принесені удільною роздробленістю, згадуючи її передвісника Олега Святославича: «Тогда, при Олз� Гориславличи / с�яшеться и растяшеть усобицами,/ погибашеть жизнь Даждьбожа внука; / въ княжихъ крамолахъ в�ци челов�комь скратишась./ Тогда по Руской земли р�тко ратаеве кикахуть, / но часто врани граяхуть,/ трупиа себ� д�ляче, / а галици свою р�чь говоряхуть, / хотять полет�ти на уедие»25. Гіркого апофеозу досягли княжі чвари і збройні сутички на початку 1169 р., коли коаліція князів, у якій одну з головних ролей відіграв клан Ольговичів, штурмом, неначе вороже місто, здобула Київ, вщент розграбувала і спалила його, знищивши безліч мирних жителів: священиків, ченців, чоловіків, жінок і навіть немовлят: «Взятъ же бысть Киевъ м�сяца марта в 8-е,… и грабиша за 2 дни весь град, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю, и не бысть помилования никому же ниоткуду»26. З вражаючою силою літописець передає свідчення очевидця. Горіли церкви і монастирі, воїни вбивали всіх, хто траплявся на шляху, жінок вели в полон, малі діти ридали, бачачи в біді своїх матерів. Союзники розграбували монастирі й церкви. Ризи, ікони, книги і дзвони вкрали князі під проводом сина Андрія Боголюбського Мстислава. Спалили навіть священний для всіх русичів Печерський монастир. ЖОРСТОКИЙ СВІТ ДАВНЬОРУСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 93 Скинутого Ізяславом з київського столу. ** Давні русичі вважали себя дітьми і внуками язичницького бога Слнця Даждьбога. Важко позбавитись відчуття, що літописець відобразив ворожу навалу на стольний град Русі за власними враженнями. Суть того, що відбувалося тоді на Русі, автор «Слова о полку Ігоревім» акумулював в образі одного із злих геніїв Русі напередодні роздробленості: «Тъй бо Олегъ [Святославич] мечемъ крамолу коваше и стр�лы по земли с�яше»27. Княжі чвари, розбрат і збройні зіткнення супроводжувались загибеллю багатьох тисяч людей, розоренням і спаленням міст і сіл. При цьому князі не робили різниці між майном своїх родичів Ярославичів, їхніх дружинників і городян із селянами. 1146 року Ізяслав Мстиславич вокняжився в Києві, скинувши при допомозі городян із стола Ігоря Ольговича. Самого Ігоря запроторили до монастиря святого Іоанна, а далі «розъграбиша кияне съ Изяславомъ домы дружины Игоревы и Всеволож�, и села, и скоты, взяша им�нья много в домехъ и в манастырехъ»28. Навіть степові хижаки, безжальні половецькі хани, що несли смерть і руїну руським землям, жахнулись скоєного людьми Ізяслава Мстиславича: «Слышавше половецьстии князи створившееся надъ Игоремъ, прислашася ко Изяславу, мира просяче»29, — можна думати, закликаючи до миру на Руській землі. П’ятирічна міжусобна війна 1146–1151 рр. позначилась наїздами князів один на одного, смертями їхніх дружинників, а переважно городян і селян, що були розмінною картою в цьому божевіллі. Літописці зовні безпристрасно відтворюють криваві події, лише зрідка висловлюючи обурення, відбиваючи тим самим думки абсолютної більшості народу. Навіть ті государі, яким симпати зували книжники, часто-густо здійснюють вчинки, несумісні ні з княжою достойністю, ні з християнською мораллю. Один із головних героїв Київського літопису Ізяслав Мстиславич (йому присвячена апологетична Повість, що займає більшу частину цього ізводу) воював з Ольговичами і «взяша Всеволожь градъ на щитъ», тобто, штурмом, немов вороже місто. Далі ним були здобуті численні чернігівські гради, населення яких постраждало, бо не встигло втекти від його воїнів: «Изславъ же повел� зажечи грады ты»30. Наступного року «нача Изяславъ молвити: «Се есмы села ихъ [Ольговичів] пожгли вся, и жизнь [добро] ихъ всю, … а пойдемъ к Любчю [Любечу], идеже ихъ есть вся жизнь»31. Йшлося про звичайний грабунок мирних людей. Доводиться визнати, що руські князі в багатьох випадках поводились на своїй землі гірше від половців і, можливо, трохи краще монголів, котрі завойовували Русь в 1237–1241 рр. Наступні роки ХІІ ст. ознаменувались майже безперервними міжкня - зівськими зіткненнями, походами, битвами і війнами. Ось лише кілька фактів за 40–50-х роки, відзначених київськими книжниками. 1148 р. Ізяслав і Рос - тислав Мстиславичі воюють землі Юрія Долгорукого, нещадно палять міста і села, про що незворушно сповіщає київський літописець32. А 1152 р. Ізяслав звелів розграбувати в Перемишлі заміську садибу свого суперника і союзника Долгорукого Володимирка Володаревича галицького. Щоб помститися, Юрій вирішує нищити й палити землі Мстиславичів і Ростиславичів: «Оже есте мой Городець пожгли и божницю, то я ся тому отъожгу противу»33. 94 КОТЛЯР МИКОЛА Та не тільки волості Долгорукого палять і грабують Мстиславичі і Рости - славичі. В 1157 р. син Ізяслава Мстиславича Мстислав «еха изъ�здомъ на стрыя своего на Володимира Володимирю. И я жену его и матерь его, и въсадивъ и на возы везе я, Лучьску посла, а стрый его Володимеръ утече Перемышлю, и дружину его изограби, и товаръ [добро] весь отъя…»34. Мстислава не збен - тежила та обставина, що Володимир Мстиславич був рідним братом і вірним соратником його батька. Того самого року Мстислав розгра бував дружину союзника свого батька Ізяслава Давидовича, «зая товара много Изяславли дружины, золота и серебра, и челяди, и коний и скота, и все провади Воло - димирю»35. Виглядає сумним парадоксом те, що в очах київського літописця Мстислав Ізяславич був взірцем людини честі і рицарства! Напади князів один на одного, невиконання ними союзницьких та інших угод, цинічні порушення клятв на хресті супроводжують історію Давньоруської держави аж до кінця її існування. 1160 р. суперник Ростиславичів Ізяслав Давидович вкупі з половецькими ханами воював Смоленську волость, «и тамо много зла створиша половци, взяша душ более тмы [тисячі], а иныя изс�коша»36. Можна було б примножити число прикладів жорстокості, жадібності й короткозорості князів, котрі губили власну країну й убивали безліч невинних людей, що не мали стосунку до княжих чвар. Обмежимося сен - тенцією О.Є. Преснякова: «Київське старійшинство впало, тому що процес децентралізації життєвих інтересів земель-волостей, які складали Київську Русь, взяв гору над об’єднанням їх навколо Києва; і гіркий плач чернігівського поета, що ніхто з князів не чує заклику вступити в «злат стремень» за землю Руську, прозвучав надгробним словом старині, що відходила в минуле»37. Природно думати, що дружинники і бояри були пособниками своїх князів у жорстоких убивствах і грабунках, у знищенні й спаленні міст, та літописці звичайно залишають їх у тіні їхніх панів. Виключення складає Галицько- Волинський ізвод, що з неймовірною силою викриває і картає великих галицьких бояр, котрі заважали своїм князям у справі консолідації країни і навіть умишляли на їхнє життя. Свою силу вони продемонстрували в подіях, відбитих у літописі під 1173 р. В свої зрілі роки князь Ярослав Володимирович (1152–1187 рр.) закохався і втратив голову. Його обраницею стала молода і, слід гадати, прекрасна Анастасія з боярського роду Чагрів. Той рід був новим і незнатним, тому якийсь час галицькі великі бояри зневажали його, однак далі сприймали його вже з острахом і ненавистю, переконавшись у тому, що численні й діяльні Чагри висуваються на перші ролі в княжому дворі, при - бирають до рук придворні посади, землі й багатства, головне ж — княжу прихильність і ласку. Так народилася змова в середовищі ближніх бояр государя, й літопис застає її на заключному етапі. ЖОРСТОКИЙ СВІТ ДАВНЬОРУСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 95 Отже, в рабство навертали своїх, руських людей. ** Йшлося про автора «Словіа о полку Ігоревім». Важко сумніватися в тому, що дружина Ярослава Ольга давно вже знала про існування суперниці. В 1170 р. вона демонстративно втекла від чоловіка разом із сином Володимиром, на якого князь, певно, переніс нелюбов до його матері: «Выб�же княгини Ярославляя изъ Галича въ Ляхи, съ сыномъ с Володимиромъ, и Кстятинъ С�рославичь* и мнози бояре с нею быша тамо 8 месяций»38. То був сигнал для невдоволених государем великих бояр у Галичі, котрих очолив невідомий науці якийсь Святополк, на думку деяких істориків, служебний князь самого Ярослава Володимировича. А далі сталася нечувана на Русі подія: бояри взяли під варту свого государя і змусили його скоритися силі. Бояри-переможці посилають до княжича Володимира радісну звістку: «По�дь стряпать [спішно], отца ти есмы яли, и приятели его Чаргову чадь избил�, а се твой ворогъ Настаська». Далі «галичани», тобто бояри, спалили на вогнищі Анастасію Чагрівну («накладъше огнь сожгоша»), її сина Олега взяли під варту, а «князя водивше ко кресту, яко ему им�ти княгиню въправду (!), и тако уладившеся»39. Ця сумна історія з беззаконним і дикунським спаленням молодої жінки відбиває не стільки родинні звади князя Ярослава, скільки запеклу й безжалісну боротьбу за владу і панування при княжому дворі Галича між різними бояр - ськими угрупованнями, нестримне прагнення бояр тримати государя в своїх жилавих руках… Набагато більше звісток про галицьке боярство, його чільну роль у соці - альному й політичному житті своєї землі містить Галицько-Волинський літопис, що є апологією сильної княжої влади, уособленої Данилом Романо - вичем і його братом Васильком. Бояри довгими роками намагались позбавитись від Романовичів, кликали в князі різних Рюриковичів зі сторони. Вже на перших сторінках джерела міститься звістка про те, що їх батько вигнав з князівства могутнього боярина Володислава Кормильчича, — «славяху [він] бо Игоревича». Йдеться про намагання великого галицького боярства проти - ставити Романові Мстиславичу одного з синів героя «Слова о полку Ігоревім» Ігоря Святославича. Після загибелі Романа в Польщі в червні 1205 р. придушена було ним боярська опозиція вийшла з покори його вдові Анні, котра залишилась з двома малолітніми синами Данилом і Васильком. Їй довелось перебратися з вороже- боярського Галича до Володимира, де тридцять років княжив її муж, але й там вона не знайшла притулку і спокою40. Тамтешні бояри, що раніше плазували перед її грізним і самовладним чоловіком, схиляються до думки видати княгиню і дітей прибульцям з Чернігівської землі, які збирались знищити їх. Анна з дітьми втікає за кордон. Розпочинається багаторічна одіссея блукань малолітніх Романовичів** чужими світами. Завершуючи поетичний панегірик 96 КОТЛЯР МИКОЛА * Один з лідерів боярської опозиції Ярославу Володимировичу в Галичі. ** Цим спільним ім’ям галицькі книжники будуть називати Данила і Василька протягом їх життя. Романові Мстиславичу на початку Галицько-Волинського літопису, книжник патетично вигукує: «Велику мятежю въставшю въ земли Руской, оставившима же ся дв�ма сынома его, единъ 4 л�та, а другый дв� л�т�»41. Та якщо волинські бояри в основній своїй масі все ж таки залишились вірними Романові Мстиславичу та його родині, то галицькі протягом наступних сорока років невтомно боротимуться проти синів свого недавнього сюзерена, прагнучи всіма засобами (майже виключно беззаконними) не допустити їх повернення до Галича і князівства. Кілька разів у 1211–1214 рр. Данило заволодіватиме Галичем¸ спираючись на бюргерство, дворянство, що тільки народжувалось, і свою бойову дружину, але буде змушений залишати місто і повертатися до своєї отчини на Волині. Галицькі боярські олігархи відчувалися справжніми господарями краю й відповідно поводилися в побуті. Вони жили в розкошах, носили вишуканий іноземний одяг та взуття, були обвішані золотими ланцюгами та іншими коштовними прикрасами, їздили на дорогих конях, яких привозили з Угорщини і Германії, їхня зброя була швидше ювелірними виробами, ніж знаряддями захисту й нападу. Бояри будували собі не те що палаци, а справжні укріплені замки. У містечку Судова Вишня поблизу Львова археологи розкопали фео - дальний замок, куди бояри Молибоговичі в 1230 р. намагались заманити Данила Романовича, аби вбити його. Галицько-Волинський літопис яскраво відобразив цей епізод, що стояв у шерегу багатьох замахів на життя і достойність галицько-волинського государя: «Крамол� же бывши въ безбожныхъ боярехъ галицкыхъ, а съветь [змову] сътворше съ браточядиемь его Олександромъ* на убиение и преданее земли его». Лише щасливий випадок врятував життя Данила. Його брат Василько раптом вихопив меч і вступив у жартівливий поєдинок з одним із слуг. Це так налякало боягузливих Молибоговичів, що вони в паніці втекли, «яко и оканный Свячтополкъ»42. Відбулося ще кілька боярських змов і заколотів проти Романовичів, що мали на меті скинення з престолу і навіть їх убивство й заміну угідними боярами князями зі сторони. Той боярський замок у Вишні розкопав львівський археолог О.О. Ратич. Замок існував у ХІІ–ХІІІ ст. Вчений виявив могутні земляні вали, в яких збереглись залишки дерев’яних кріплень (городень), подібних до тих, що знаходились у валах Києва, Чернігова, Галича та інших великих давньоруських міст43. В тому замку боярські слуги могли витримати довгий час облогу сильного війська. Матеріали розкопок і наш літопис свідчать про те, що в таких замках бояри накопичували значні запаси продовольства і зброї. Боярське самовладдя і анархія дійшли до того, що, скориставшись народною смутою і слабкістю приведених боярами князів Ігоревичів, у Галичі 1213 р. вокняжився великий боярин Володислав44. Це було нечуваним і ЖОРСТОКИЙ СВІТ ДАВНЬОРУСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 97 * Двоюрідний брат Романовичів, белзький князь Олександр Всеволодич. зухвалим порушенням законів феодальної ієрархії, згідно яких на Русі князем міг стати лише належний від народження до династії Рюриковичів. Уперше боярин сів на княжий престол, хай і ненадовго. Обурення в суспільстві і за межами Русі було, напевне, настільки загальним і великим, що наступного року його усунув угорський король: «Володислава оковавше, ведоша въ Угры»45. Бояри керували попередником Данила на галицькому столі Мстиславом Мстиславичем з династії смоленських Ростиславичів. В останні місяці 1227 р. старіючий князь просто сидів на галицькому столі, його вже ніхто не слухався, а ближні бояри, напевне, створили йому такі нестерпні умови життя в палаці, що він був радий якомога швидше залишити і палац, і стольний град Галицького князівства. Боярський ватажок Судислав відверто й нахабно заявив Мстиславові: «Княже! Дай дъщерь свою обрученьную за королевича и дай ему Галичь: не можешь бо дръжати самъ, а бояре не хотять тебе!»46 Літописець, наче не розуміючи факту зради боярством національних інтересів і суверен - ності князівства, безсторонньо відзначив: «Мьстиславъ дасть Галичь коро - левичю [угорському] Андр�еви, а самъ взя Понизие, оттуду иде к Тръцес - кому»47, що його він ділив із ханами чорних клобуків. Там він по тому й помер. А Данилові довелося відвойовувати батьківський стіл у бояр, угорських і польських загарбників та чужоземних князів, запрошуваних боярами на галицький престол, — аби тільки не допустити його в Галич. У 1238 р. галицькі бюргери («мужи градские»), скориставшись слушною хвилиною, вирішили запросити Данила на князювання. Коли він під’їхав до міської брами, городяни, за словами літописця, «пустишася яко д�ти къ отцу и яко пчелы к матц�, яко жажущи воды къ источнику». Єпископ Артемій і дворський Григорій, котрі порядкували в місті, «узр�вшима же, яко не можета удръжати града, яко малодушна блюдящася о предании града, изыдоста слезными очима и ослаб - леннымъ лицемь и лижюща уста своя, яко не имеюща власти княжениа своего, р�ста же с нужею: «Прийди, княже Данило! Прийми градъ!»48 У цих сар - кастичних словах, що є однією з вершин давньоруської літератури, відбито істинне ставлення галичан до Данила Романовича, їхні зневага і ненависть до двоєдушних і підступних світських і духовних феодалів. Але утвердження Романовичів у стольному граді їхнього батька виявилось не остаточним. Бояри притаїлися і лише чекали слушного часу, аби знову повстати проти своїх панів. Той час настав для них після страшної навали орд Батия на західноруські землі навесні 1241 р. Коли Данило Романович після того, коли Батий пройшов через землі його князівства на Захід, повернувся до Галича, він зустрівся з новим боярським бунтом. Літературно обдарований галицький книжник яскраво й емоційно відбив дивовижні події: «Бояре же галицьстии Данила княземь соб� называху, а сами всю землю дръжаху; Доброславъ же въкняжился б� и Судьичь поповъ внукъ, и грабяша всю землю, 98 КОТЛЯР МИКОЛА Торчеськ, руське місто на півдні Київської землі. и въшедъ въ Бакату, все Понизье прия, безъ княжа повелениа, Григориа же Васильевича себ� горнюю страну Премышльскую мысляше одържати; и бысть мятежь великъ въ земли и грабежь отъ нихъ»49. Ватажки двох могутніх боярських партій швидко по тому посварилися і … прийшли на суд до князя Данила! Таким уже був менталітет боярських олігархів. Вони і все суспільство, як і раніше, бачили в князі законного государя, котрий лише один мав право вершити суд і розправу в країні. Порадившись із братом, Данило Романович «повел� я изымати»50 і кинув до в’язниці, після чого обидва зникають із сторінок літопису й, можна думати, з самого життя. Остаточно придушив боярську опозицію Данило Романович після пере - моги в битві біля галицького міста Ярослава в серпні 1245 р. з угорським і польським військами, приведеними суперником у змаганні за галицький стіл чернігівським княжичем Ростиславом Михайловичем, котрого підтримали також загони ворожих Романовичам бояр. Одразу після битви він звелів стратити голову однієї з боярських партій Владислава51 і, ймовірно, багатьох інших ворожих йому бояр. Адже по тому джерела зовсім не згадують про будь- яку боярську фронду, спрямовану проти Романовичів. Провидницьке бачення сутності суспільно-політичного життя на Русі доби удільної роздробленості, жорстокого озлоблення людей правлячого класу проти народу і проти інших князів і бояр, згубної ролі князів у країні співець «Слова о полку Ігоревім» висловив такими вражаючими словами: «Усобица княземъ на поганыя погыбе,/ рекоста бо братъ брату:/ “Се мое, а то мое же!”/ И начаша князи про малое/ “Се великое” млъвити,/ а сами на себ� крамолу ковати./ А погании* съ вс�хъ странъ [сторон] прихождаху съ поб�дами/ на землю Рускую”»52. В цих словах відчувається сумна свідомість безнадії історичних перспектив тодішньої роздробленої Русі в оточуючому світі. Відчуття не обмануло співця. Мине лише півстоліття, і «тьмочисленная» кіннота Батия страшною вогняною кулею прокотиться Руською землею, несучи смерть, руйнацію і пожежі. Давньоруська держава припинить своє більш ніж трьох - сотлітнє існування. ЖОРСТОКИЙ СВІТ ДАВНЬОРУСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 99 * Галицьке порубіжне місто на Дністрі Бакота. ** Половці. 1 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. / Под ред. и с предисл. А.Н. Насонова. — М.–Л., 1950. — С. 208. 2 Галицько-Волинський літопис. / За ред. М.Ф. Котляра. — Київ, 2002. — С. 89. 3 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — Львів, 1905. — С. 46. 4 Повесть временных лет. / Подгот. текста, перев., статьи и комм. Д.С. Лихачева. — Спб., 1899. — С. 71–72. 5 Там же. — С. 85–86. 6 Повесть временных лет. — С. 87. 7 Там же. — С. 87–88. 8 Там же. — С. 92. 9 Там же. — С. 95. 10 Повесть временных лет. — С. 109–110. 11 Див., напр.: Грушевський М. Назв. праця. — С. 121. 12 Повесть временных лет. — С. 129. 13 Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871. — С. 217. 14 Там же. — С. 230–233. 15 Див.: Котляр Н.Ф. Дипломатия Южной Руси. — СПб., 2003. — С. 188–226. 16 Летопись по Ипатскому списку. — С. 213. 17 Летопись по Ипатскому списку. — С. 215. 18 Летопись по Ипатскому списку. — С. 217. 19 Летопись по Ипатскому списку. — С. 218. 20 Там же. — С. 219. 21 Донской Д. Справочник по генеалогии Рюриковичей. — Ч. 1. — Ренн, 1991. — № 117. — С. 58. 22 Летопись по Ипатскому списку. — С. 222–223. 23 Летопись по Ипатскому списку. — С. 256. 24 Летопись по Ипатскому списку. — С. 307. 25 Слово о полку Игореве. / Под ред.В.П. Адриановой-Перетц. — М.–Л., 1950. — С. 16. 26 Летопись по Ипатскому списку. — С. 372–373. 27 Слово о полку Игореве. — С. 15. 28 Летопись по Ипатскому списку. — С. 233. 29 Там же. 30 Летопись по Ипатскому списку. — С. 252. 31 Там же. — С. 254. 32 Там же. — С. 260. 33 Там же. — С. 310. 34 Летопись по Ипатскому списку. — С. 333. 35 Летопись по Ипатскому списку. — С. 344. 36 Там же. — С. 348. 37 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси. Лекции по русской истории. — М., 1993. — С. 93. 100 КОТЛЯР МИКОЛА 38 Летопись по Ипатскому списку. — С. 384. 39 Там же. — С. 385. 40 Докладно про це див.: Котляр М.Ф. Данило Галицький. — Київ, 2002. — С. 89–102 та ін. 41 Галицько-Волинський літопис. — С. 77. 42 Галицько-Волинський літопис. — С. 93. 43 Ратич А.А. Древнерусские городища в Судовой Вишне // Тезисы докладов советской делегации на І Международном конгрессе славянской археологи. — М., 1968. — С. 39–41. 44 Галицько-Волинський літопис. — С. 81. 45 Там же. 46 Там же. — С. 89. 47 Там же. 48 Там же. — С. 99. 49 Галицько-Волинський літопис. — С. 103. 50 Там же. 51 Там же. — С. 108. 52 Слово о полку Игореве. — С. 17. ЖОРСТОКИЙ СВІТ ДАВНЬОРУСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 101

Жорстокий світ давньоруського середньовіччя

Репозитарії

Схожі ресурси