Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців

У статті досліджується кочівницьке землеробство на прикладі Ногайської орди в Північному Причорномор’ї. Автор приходить до висновку, що чинником седентаризації кочовиків є вплив земеробської держави, а не внутрішній розвиток номадської спільноти....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Грибовський, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Україна в Центрально-Східній Європі
Теми:	Історія. Доба кочовиків
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62887
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців / В. Грибовский // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 167-190. — Бібліогр.: 105 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-62887
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-628872014-09-03T12:08:02Z Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців Грибовський, В. Історія. Доба кочовиків У статті досліджується кочівницьке землеробство на прикладі Ногайської орди в Північному Причорномор’ї. Автор приходить до висновку, що чинником седентаризації кочовиків є вплив земеробської держави, а не внутрішній розвиток номадської спільноти. В статье исследуется кочевое земледелие на примере Ногайской орды в Северном Причерноморье. Автор приходит к выводу, что причиной седентаризации кочевников было влияние земледельческого государсва, а не внутреннее развитие номадского общества. In paper has been investigated nomadic agriculture on example of Nogai host in Nothern Black Sea region. The author proved that the cause of sedentarization nomads had been influence of agricultural state but not internal development of nomadic society. 2011 Article Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців / В. Грибовский // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 167-190. — Бібліогр.: 105 назв. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62887 94(477) «15/17» uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія. Доба кочовиків Історія. Доба кочовиків
spellingShingle	Історія. Доба кочовиків Історія. Доба кочовиків Грибовський, В. Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців Україна в Центрально-Східній Європі
description	У статті досліджується кочівницьке землеробство на прикладі Ногайської орди в Північному Причорномор’ї. Автор приходить до висновку, що чинником седентаризації кочовиків є вплив земеробської держави, а не внутрішній розвиток номадської спільноти.
format	Article
author	Грибовський, В.
author_facet	Грибовський, В.
author_sort	Грибовський, В.
title	Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців
title_short	Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців
title_full	Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців
title_fullStr	Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців
title_full_unstemmed	Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців
title_sort	землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Історія. Доба кочовиків
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/62887
citation_txt	Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців / В. Грибовский // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 11. — С. 167-190. — Бібліогр.: 105 назв. — укр.
series	Україна в Центрально-Східній Європі
work_keys_str_mv	AT gribovsʹkijv zemlerobstvoísedentarizacíâvkočívnicʹkomusocíumívipadokpričornomorsʹkihnogajcív
first_indexed	2025-07-05T13:42:31Z
last_indexed	2025-07-05T13:42:31Z
_version_	1836814646623862784
fulltext	УДК 94(477) «15/17» Владислав Грибовський Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців У статті досліджується кочівницьке землеробство на прикладі Ногайської орди в Північному Причорномор’ї. Автор приходить до вис - новку, що чинником седентаризації кочовиків є вплив земеробської дер - жави, а не внутрішній розвиток номадської спільноти. Ключові слова: причорноморські ногайці, кочівники, седентаризація. В статье исследуется кочевое земледелие на примере Ногайской орды в Северном Причерноморье. Автор приходит к выводу, что причиной седентаризации кочевников было влияние земледельческого государсва, а не внутреннее развитие номадского общества. Ключевые слова: причерноморские ногайцы, кочевники, седен та - ризация. In paper has been investigated nomadic agriculture on example of Nogai host in Nothern Black Sea region. The author proved that the cause of sedentarization nomads had been influence of agricultural state but not internal development of nomadic society. Key words: Nogai host in Nothern Black Sea region, nomads, seden - tarization. Урадянському кочівникознавстві вважалося аксіомою твердження про те, що збільшення питомої ваги землеробства у господарстві певної номадної спільноти є найголовнішим індикатором розвитку, який сигналізує про її перехід від первісно-общинної формації до класового суспільства. Відтоді, як академік Б.Я. Владімірцов сформулював теорію кочів - ницького феодалізму (вона твердила про поступальний рух кочовиків від патріархально-родовох відносин до феодальних, минаючи рабовласницьку формацію), землеробство номадів стало напряму пов’язуватися з процесами седентаризації1, що нібито мали внутрішню причинність. Побудова концепцій великого формату, орієнтованих на знаходження місця кочівницьких спільнот у марксистській схемі чергування п’яти суспільно- економічних формацій2, виявила суперечності, що корінилися в самій теорії і засвідчували її обмежені можливості обґрунтування ідеї єдності історичного процесу. Тобто, якщо з появою землеробства у кочовиків пов’язати виникнення феодальних відносин, вийде, що седентаризована частина, скажімо, давнього скіфського суспільства, яка вирощувала хліб на продаж до сусідніх грецьких полісів, опинеться на більш високому ступені розвитку, ніж уся рабовласницька античність. А це абсурд, обумовлений (за Мишелем Фуко) диктатом дефініцій. Той же диктат дефініцій спонукає виокремлювати стадії кочування, наче нанизані на стрижневу пружину, що приводить уявну соціальну модель у рух від кочування до осілості. Мабуть, найскладнішим для стадіально-форма - ційного підходу було пояснення того, що в контексті його логіки визначалося, як «пережиток». Таким вважалися патріархально-родові відносини, в яких убачалась причина слабкого прояву класового розшарування і консервації кочівницької економіки в межах традиційного ладу3. Особливісті цієї економіки погано піддавалися аналізу на основі застосування понятійного інструментарію марксизму: землю і худобу можна з однаковим успіхом витлумачити і як засіб виробництва, і як предмет праці. Найбільший парадокс для радянського кочівникознавства становила та обставина, що цей «пережиток» виявився тривкішим, ніж процеси, що начебто його «розмивали». Введений на сьогодні до наукового обігу емпіричний матеріал дозволяє аргументовано твердити, що приклади необтяженого землеробством кочування (тобто «чистого» кочування) вкрай рідкісні. Як констатував М.М. Крадін, «відомостей про існування [у кочовиків] землеробського та привласнюючих укладів в археологічних, наративних й етнографічних джерелах настільки багато, що навряд чи є сенс на цьому спеціально зупинятися»4. Причому це однаково стосується як стародавніх кочовиків (геродотових скіфів чи хунну часів імперії Хань), так і останніх часів кочівництва. Тобто, бачення еволюції кочових суспільств як руху від «чистого» кочування до напівкочування й осілості вже втратило фактологічну основу. В сучасній літературі акценти розгляду седентаризації змістилися з позиції беззастережного постулювання прогресу в бік сприйняття її як деградації кочової культури. У свій час ще Оувен Латтімор зауважив, що «бідний кочовик — чистий кочовик». М.М. Крадін вважає це формулювання справедливим для новітньої доби, коли «припертий політичними кордонами номад еволюціонував тільки в межах власної економіки»5. На думку А.М. Хазанова, «седентаризація як результат зубожіння рухливих скотарів не є новим феноменом; вона дуже часто нероз - ривно пов’язана з кочовим способом життя. Однак у минулому масова й успішна седентаризація зазвичай відбувалася тоді, коли кочовики мігрували в області, де існували сприятливі умови для заняття землеробством»6. Втім, як сам феномен кочівницького землеробства, так і його зв’язок з процесами седентаризації не можна вважати докладно вивченим навіть на матеріалі великих кочівницьких спільнот. Ця стаття має за мету на основі розгляду конкретної групи номадів — причорноморських ногайців — з’ясувати місце землеробства в структурі традиційного кочівницького господарства, відстежити динаміку змін питомої ваги його землеробського сектору з ХVI по 168 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ початок ХIХ ст. та співставити виявлену тенденцію з дією інших чинників седентаризації. В економічному плані кочівництво можна розглядати як систему, що тяжіла до монопрофільного господарства. За Т. Барфілдом, «переміщення кочовиків з пасовища на пасовище відбувалися не випадковим чином, а в межах певного діапазону пасовищ, до яких ця група мала доступ. Там, де пасовище було надійним, номади прагнули мати тільки декілька фіксованих стійбищ, на які вони поверталися щороку»7. Тобто йдеться не про ситуативну випадковість, а про впорядковану систему, основану на посезонній експлуатації кормових ресурсів степу. Її спеціалізованість перешкоджала тенденціям економічної автаркії, обумовлювала мобільність номадів, спрямовану назовні власного колективу, та тісний зв’язок із землеробськими суспільствами, що мали комплексну економіку8. Одновидові господарські системи є менш стабільними, ніж багатовидові, відтак їм потрібний внутрішній стабілізатор, що знижує економічні ризики, однак докорінно не змінює організацію самої системи — вона лишається кочівницькою попри всі стабілізаційні прилаштування. Як зауважив М. Крадін, «номадизм зрідка існує окремо від інших форм госпо - дарської діяльності»9. Землеробство власне й було такою формою, що охоп - лювала частину кочового населення, котра з певної причини — як правило, через природні катаклізми (джут, посуха), епізоотії, грабіжницький відгін худоби — втрачала спроможність до кочування. Зимівник, будучи важливим елементом кочування, лишав резервні можливості для тих, хто навесні не міг іти кочувати з основною частиною свого аулу. Поблизу зимівника могла виникати більш або менш постійна зона тимчасової землеробської осілості, однак вона могла без сліду й зникнути, як тільки змінювався маршрут пере - кочівок певної групи, або в цілому покращувалися умови кочування (віднов - лювалося чи збільшувалося стадо). Тож далеко не завжди відбувалося повне осідання цих ситуативних землеробів. Траплялося, що, відновивши стадо (наприклад, завдяки допомозі родичів чи іншим формам реципрокції, або в результаті участі у багатому на трофеї поході), кочовик повертався до кочування. Таким чином, кочівницьке землеробство перебувало в прямій залежності від рухливого скотарства, котре задавало увесь ритм кочового життя. Факт фіксації джерелами кочівницького землеробства сам по собі не засвідчує тенденції до осілості, а вказує на існування господарського сектору, від початку включеного до економічної системи кочівництва. Прикмету кочів - ницького землеробства становило те, що воно перебувало на маргінесі цієї системи, за будь-якого часу і обставин для кочовика землеробство становило вимушене і непрестижне заняття, упосліджене засобами кочівницької куль - тури10. Кочовик протиставляв себе «брудним землеробам», которі «паскудять під себе», лишаючись на одному і тому ж місці, не маючи щастя кочувати і дихати завжди свіжим повітрям у, буквальному сенсі, чистому полі. Ногайці дуже пишалися знатністю своїх предків, презирливо ставилися до персів, називаючи їх «рудоголовими», не надто поважали турків і вважали нижчими за ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 169 себе кримських татар, з якими ногайська родова знать уникала шлюбів11. В основу сегрегаційного ставлення ногайців до близьких за мовою і релігією турків та кримських татар покладалося те, що вони не були кочовиками. Тобто кочівництво було не лише господарською системою, але й структурою іден - тичності, в межах якої підтримувалася чітка дистинкція «наших» і «ненаших», так само як і визначення престижу–непрестижу. Землеробство не підпадало під категорію престижу, але все ж не було зовсім чужим для кочівництва. Як показав Т. Барфілд на прикладі хунну, кочовики стародавньої доби могли накопичувати значні запаси зерна, яке, зокрема, вирощувалося на їхній же території12. Землеробське господарство Золотої Орди, опікуване ханською владою, не становило якоїсь принципової новації. За повідомленням Йосафата Барбаро (1431 р.), наприкінці лютого по всій орді розголошується про те, щоб усі, хто бажає сіяти зерно, завчасно приготували все для того потрібне; у березні призначається день зборів цих усіх, хто бажає, для переходу на місце, визначене для засіву. Вони певного дня мали завантажити посівний матеріал на гарби і з робочою худобою, жінками та дітьми рушати до призначеного пункту — зазвичай він розташовується на відстані, що не перевищує два дні руху від місця зимівки. По закінченні посівних робіт кочовики-землероби приєдну - валися до своїх аулів. Хан постійно наглядав за всіма етапами процесу. Коли хліб дозрівав, то і сіячі, і покупці їхали гарбами на місце жнив. Самовидець відзначив надзвичайну родючість степових ґрунтів, що давали врожай по сам- сто; траплялося, що кочовики лишали збіжжя на полях, не маючи можливості використати цей надлишок13. У наведеному свідченні є кілька прикметних обставин. По-перше, сівбою та жнивами займаються усі, хто бажає, тобто мова йде не про залежних від кочовиків землеробів (як зауважив Т. Барфілд щодо хунну, які використовували працю полонених або залежних китайських селян14), а про повноправних номадів, котрі не випадали з ритму кочового життя. Отже, по-друге, ці усі, хто бажає, не зоставалися на тому місці, де вирощували хліб; землеробські поселення у такому випадку не виникали. По-третє, місце сівби перебувало на незначній відстані від зимівника, що вказує на зв’язок даного виду земле - робства з традиційним зимівницьким землеробством. По-четверте, Й. Барбаро описав випадок заняття землеробством, до якого залучалися великі маси кочовиків, а це вимагало від ханської влади здійснення керівництва цим господарським процесом; або навпаки: ханська влада сама ініцюювала земле - робські заходи, стимулюючи складання комплексної економіки власної дер - жави. В.В. Трепавлов зауважив щодо Ногайської орди: «своєрідний сплеск уваги властей … до хліборобства спостерігається в пору найбільш жорстокої кризи, коли кочовий сектор економіки … вповні деградував. У ті часи земле - робство набувало надзвичайного і в цілому невластивого ногаям значення для їхнього забезпечення»; коли ж ситуація стабілізувалася, кочове скотарство відновлювало свої позиції15. Однак Барбаро не згадує про те, щоб цій зем - леробській активності передувало якесь лихо соціального чи природного порядку — самовидець сповіщав про неї як про звичайну практику, що 170 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ повторювалася з року в рік. Важливо відзначити участь у цьому земле - робському заході купців, які скуповували врожай «на корню». Тобто мова йде, вочевидь, про стимульований ханською владою прибутковий захід, орієнто - ваний на зовнішні, а не внутрішні ринки (подібний скіфському землеробству, описаному Геродотом). Зафіксований Барбаро випадок можна належним чином оцінити, співставивши його з аналогічною практикою інших кочівницьких імперій, як-то сяньбі, уйгурів, киданів, чжурчженів, зрештою монголів16. Слід також мати на увазі й зазначену Т. Барфілдом обставину, що «після монгольских завоювань купцям стало простіше перевозити товари по всій Євразії. Монгольский уряд сприяв торгівлі, випускаючи паперові гроші й навіть фінансуючи комерційні заходи»17. Тобто землеробство кочовиків Золотої Орди було включене в розвинуті форми обміну, що, вочевидь, обумовило значне зростання питомої ваги землеробства в структурі кочівницького господарства. У Ногайській орді (ХV — перша третина ХVII ст.) питома вага земле робства помітно зменшилася. Ногайці відносно стабільно кочували на межи річчі Волги та Емби, доходячи до Аральского моря на південному сході та до р. Кама на півночі18. Кочування здійснювалося переважно за меридіональним типом: основна частина кочовиків перебувала влітку на півночі, взимку на півдні. За висновком Є.А. Поноженка, до середини XVI ст. на Нижній Волзі існувала «достатньо чітко оформлена система кочування з визначеними марш рутами перекочівок і планомірним використанням зимових, весняних, літкових і осінніх пасовищ, установлених для кожного кочового колективу»19. В зимів никах щовесни лишалися ті, хто не мав достатньої кількості худоби для здійснення повноцінного кочування; ось чому, власне, поля кочовиків роз ташовувалися поблизу місць зимівок20. Можливо, ногайці мали не тільки зем леробські ділянки поблизу зимівників, але й поля, оброблювані значною частиною кочового населення — на кшталт того, що описав Йосафат Барбаро. Окремої уваги потребує свідчення М.П. Ричкова, котрий у 1771 р. знайшов у Північно- Західному Казахстані «остатки древних нив и хлебопахотных мест, кои … были наводняемы нарочно проведенными каналами из источника Кара-Тургая». На його запитання про походження цих об’єктів, казахи відповіли, що перед ними, тут здавна («изстари») жили ногайці. Східніше Кара-Тургая Ричков побачив залишки городища, яке казахи теж вважали ногайським21. Та, вочевидь, ці об’єкти не були пов’язані з ногайцями і стосувалися більш раннього — золотоординського часу. На відміну від улусу Джучі, Ногайська орда не мала такого рівня централізації влади і рівномірного контролю всієї своєї території, що міг би гарантувати безпеку караванних шляхів, дозволяв стимулювати зем - леробство і вивести торгівлю на рівень, достатній для того, щоб існували великі міста з сільськогосподарською округою та іригаційним землеробством. Після розпаду Золотої Орди відбувається часткова реституція трайбалізму, котра роз - мила інститути територіальної організації, успадковані від імперії Чингіс-хана22. З середини ХVI ст. починається період міграцій ногайців до Північного Кавказу та Північного Причорномор’я, котрі активізувалися в часи великих суспільно-політичних струсів Ногайської орди, а в 1620–1630-х роках посили - ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 171 лися під натиском калмиків, що завойовували ногайські степи. Мігранти опинялися в нових політичних і екологічних умовах, відмінних від тих, що впродовж тривалого часу витримувалися на волго-ембинському межиріччі. Причорноморський степ, включно з рівнинною частиною Криму, був просто - рим і зручним для кочування. Наприкінці ХVIII ст. П.С. Паллас зауважив, що степовий Крим за якістю ґрунту й рослинним розмаїттям не відрізнявся від придніпровських рівнин, «великая часть сей земли способна, изключая чрез - вычайно сухие годы, к земледелию и произрощает лучшую пшеницу… Но по всей равнине нарочито редко находится вода; и колодези, которые там татары принуждены были копать, часто бывают очень глубоки», — писав він23. За іншим джерелом кінця ХVIII ст., рівнинна частина Криму була надзвичайно сприятлива для скотарства, особливо «луга, лежащие по дороге от Карасубазара в Бахчисарай чрез Акмечит и производящия для скота лучшую паству, ибо изобилует как разными видами горошков и дятлины, так и всеми столь уважаемыми от иностранцов для корму скота растениями, как то тимофеевою травою (люцерна) и разными видами турецкаго трилистника24. У степу, що охоплювався річковими системами Дніпра й Південного Бугу, на відміну від кримської рівнини, води не бракувало. Однак саме ця обставина й становила найбільшу небезпеку для ногайських мігрантів: розгалуженим мереживом степових річок жваво пересувалися українські козаки, займаючись «лупленням татарських чабанів». Їхня активність створювала серйозні проб - леми для кочового господарства й спонукала мігрантів не тільки перелаш - товувати звичні способи економічної діяльності, але й змінювати сезонну орієнтацію перекочівок. За свідченням Мартіна Бєльського, козаки завдавали «дуже великої шкоди татарам і туркам.., а в полях (у степу. — В.Г.) немало брали здобичі, так що тепер і турки, і татари бояться далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовище, як вони колись пасли, також не пасуть вони худоби ніде і на тій (лівій. — В.Г.) стороні Дніпра на відстані лише десять миль від берега»25. Повідомлення Михалона Литвина (сер. ХVI ст.) вказує на відхід причор - номорських кочовиків від традиційної орієнтації сезонних занять: «наскільки наш Бористен небезпечний для перекопських [татар] влітку, настільки зручний взимку, бо, коли припиняється судноплавство, вони спокійно пасуть свої стада за ровом (перекопським укріпленням, тобто північніше Перекопу. — В.Г.) на островах і у верболозах цієї ріки»26. Подібне маємо і у Мартіна Бронєвського: «татари ці дуже бояться наших низовських козаків, так названних тому, що плавають у човнах униз по ріці; також тих стрільців, которі влітку й восени плавають по Бористену … і чинять на них раптові й сильні напади». Але коли Дніпро вкривався кригою, дотичні до нього степи знову ставали доступними для кочування27. Таким чином, активне вороже середовище спонукало ногай - ських мігрантів відійти від усталеної сезонної орієнтації перекочівок за прин - ципом зима — південь, літо — північ; у причорноморському степу вони, навпаки, мусили проводити зиму на півночі (середня течія Дніпра й Південного Бугу), а літо на півдні (чорноморське узбережжя). 172 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ Козацькі рейди перешкоджали виникненню великих кочівницьких об’єд - нань поблизу Запорозьких Вольностей, хоча на значну частину його території (особливо степове лівобережжя Дніпра) ситуативно поширювалася госпо - дарська діяльність номадів, а Присамар’я часто було місцем зборів учасників набігів на українські та російські землі, серед яких кочовики становили більшість. Однак повноцінне кочування на цій території було ризикованою справою. Прикметний випадок з урмаметівськими ногайцями, які у травні 1646 р. врятувалися від нападів запорожців утечею за Перекоп, тобто у Крим. Тільки в серпні того ж року (ближче до осені, коли спадала активність козаків), ця група ногайців зважилася кочувати біля р. Молочної28. Разом з тим, і причорноморські кочовики «дбали» про те, щоб у дотичних до степу районах не виникало постійних землеробських поселень, адже розростання цих поселень не лише скорочувало простір кочівницької ойкумени, але й сприяло проникненню козаків у степ. Тож українське степове порубіжжя становило велетенську зону здобичництва, яким займалося населення обох боків кордону. В цій зоні впродовж тривалого часу існували малосприятливі умови не тільки для налагодження властивого землеробським спільнотам господарства, але й для підтримання повноцінного функціонування кочівницької економіки. І все ж ногайці виявили достатні адаптивні можливості, щоб пристосу - ватися до ризиків, з якими було пов’язане кочування в причорноморському степу. Перебуваючи в ситуації постійної загрози козацьких нападів, вони здійснювали кочування більш рухливим способом, ніж у Поволжі. Про це свідчить переважне використання малих нерозбірних кибиток-отав (отюй), встановлених на гарбі, — власне цей тип кочівницького житла, а не великі розбірні юрти-терме, фіксується у джерелах29. Зазначене не є надто унікальним випадком. Т. Барфілд резюмував щодо кочовиків суміжного з Китаєм степу: якщо їм «були доступні тільки маргінальні пасовища, то міграційний цикл виявляв і більш часті переміщення, і більшу змінюваність місць розташування стійбищ»30. В місцях, де дія негативних чинників була меншою, відтворювався повний комплекс традиційного кочівницького господарювання: формувалися відносно стабільні маршрути перекочівок, з’являлися зимівники з населенням, що цілорічно перебувало в них і займалося землеробством. Використовувані впродовж тривалого часу ногайські зимівники-кишла поступово могли перетворитися на постійні поселення. Так сталося у астра - ханських ногайців. Однак слід зважити, що ця група, порівнянно з причор - номорською, мала менший пасовищний фонд (ще й з гіршими кормовими якостями), відтак — менше поголів’я худоби і, здавалося, більшу спонуку до осілості. Втім, навіть у цих умовах осідання кочовиків Астраханського краю затягнулося на значний проміжок часу. Причому це був не стільки перехід до інтенсивних форм господарювання, скілько процес збідніння, деградації кочів - ницької цивілізації. За висновком Е.Ш. Ідрісова, перехід юртівців (спо ріднена з ногайцями етнічна група, що взимку мешкала в стаціонарних житлах поблизу та в самій Астрахані, влітку кочувала31) до осілості тривав протягом усього XVIII ст. і скінчився на початку XIX ст., коли осіла остання їхня підгрупа — ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 173 єдисанці. Карагаші, кундровці й утари були остаточно седентаризовані у 1929 р., тобто під час колективізації32. Тоді ж, унаслідок масштабних репресій, здійснена седентаризація найбільшого кочового народу — казахів33. М.Г. Саха - ров, спираючись на власні спостереження побуту киргизів і узагальнюючи досвід їх колективізації, пов’язав хід осідання з процесами майнового роз - шарування: «мало місце постійне тяжіння до осілості: з одного боку, осілості прагнула малохудобна біднота, з іншого — заможний скотар, котрий вводив у своєму господарстві під впливом капіталізму деякі покращення. Тяжіння це виразилося у створенні інституту «джатакчі» (буквально «лежачий») — пре - зирливе назвисько незаможника землероба, котрий обслуговував байські посіви і сінокоси»34. У кожному зі згаданих випадків осілість не була результатом одного тільки довгого внутрішнього саморазвитку. Зауважене М.Г. Сахаровим майнове роз - шарування кочовиків теж на було наслідком дії внутрішніх чинників, адже це відбувалося в умовах скорочення кочівницької ойкумени, витіснення номадів до менш вигідних в господарському відношенні територій, врешті-решт втя - гування їх до нового економічного (капіталізм) та соціального (кооптація еліт) простору. Кочовики достоту трималися кочування, прилаштовуючись до не - спри ятливих умов, винаходили різноманітні перехідні форми. Як, наприклад, астраханські ногайці: одна частина сім’ї навесні лишалася працювати на гороÁді, інша йшла кочувати35, всі разом проводили зиму в стаціонарних поселеннях. Так могло тривати до нескінченності довго, аж поки держава своєю репрес - сивною акцією не обривала цю континуальність. Інші групи ногайців теж довго уникали осілості, кожна знаходила власний спосіб адаптації до несприятливих для кочівництва умов. Кавказькі ногайці наприкінці ХVIII ст. у більшості лишалися кочовиками, маючи усталені марш - рути кочуваня — «майже постійні місця як для літкового, так і зимового проживання»36. Напівосілими були кубанські ногайці, зокрема, мансурівці й наврузівці, які мешкали в будинках турлучного типу37. З-поміж причорно - морських ногайців на початку ХVIII ст. постійні поселення мали тільки буджаківці, інші групи традиційно кочували, курсуючи між зимівками й літовками. Седентаризація буджацьких ногайців була тієї ж властивості, що й колек - тивізація казахів, здіснена наприкінці 1920-х років, — репресивна акція держави й створення мережі адміністративного нагляду. В ХVII — середині ХVIII ст. буджаківці неодноразово зазнавали репресій з боку кримських ханів; упокорення буджаківців досягалося шляхом знищення гарб (часто публічного ритуалу спалення) й насильницького оселення в стаціонарних будинках38. На початку XVIII ст. у Буджаку фіксується близько 200 ногайських сіл. Втім, більша частина їхнього населення займалася напівкочуванням: «А понеже вся Буджацкая степь безводна и лесов нет, а лошадей и рогатого скоту … и жив - ностей изобилно, и сенами обилно, и рогатой скот и лошадей кормят по полям в степи … и содержат себя в воровству (тобто набігах на сусідів. — В.Г.), а не в паше, и ремесла не имеют и за пашею ходят немногие, и для того у них в 174 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ хлебе скудно; кроме проса да ячменя [ничего] не родитца и печеного хлеба не продают, понеже сами не имеют, и питаютца болши мясом и молоком да просяными и ячменными лепешками, которые пекут на навозе, и хаты имеют мазанки, таким же навозом направленные, и те самые малые и смрадные, и дух от навоза весма тяжкой»39. Таким чином, у причорноморських ногайців (включно з напівосілими буджаківцями) землеробство зоставалося додатковим заняттям, основу господарства складало скотарство, нехай і різного ступеню рухливості. Одне з ранніх свідчень про землеробство «татар» Перекопської орди лишив Мацей Мєховський (1517 р.): «Деякі з них розорюють і засівають просом одну, дві або три смуги довжиною в три четверті югера і більше». Цей же автор писав, що вони не мають пшениці й овочів і з їжі рослинного походження вони вживали лише просо, з якого готувався «баїрам» (тісто, за Мєховським), а також хмільний напій — бузу40. Мартін Бронєвський (1578 р.) засвідчив існування в Очаковському степу «нив, луків і татарських жител», котрі робилися з тонкого паліччя, обмазаного мулом, «грязюкою» й кізяком, згори критих очеретом, — тобто вони становили конструкцію турлучного типу. Описані Бронєвским «татари» виходили на кочування у квітні, поверталися для збору хліба наприкінці літа, опісля чого прямували до своїх зимівників. Цей же самовидець помітив, що сучасні йому «татари» відрізняються від колишніх тим, що «біль - шість з них обробляють поля й часто заготовляють сіно»41. Жан де Люк (1625 р.) відзначив певну різницю в господарствах кримських («перекопських») татар і ногайців. Перші для обробки землі використовували «рабів» (йдеться про ясирів, втім, на наш погляд, це перебільшення), самі ж хліб уживали в мізерній кількості, тому в Криму він завжди надзвичайно дешевий. Ногайці, як вважав цей самовидець, хліб зовсім не виращували, а отримували завдяки торгівлі з черкесами; хоча цей автор фіксує вирощення ногайцями проса42. Франсуа Ферран (1709 р.) стверджував, що, переходячи з місця на місце, довше вони лишаються там, де засівають поля, але після закінчення жнив завжди пере кочовують на інше місце43. Щойно наведений матеріал опосередковано засвідчує наявність у причор - но морських номадів звичайного кочівницького зимівника і пов’язаного з ним землеробства. Разом з тим, джерела дозволяють виокремити різні типи земле - робських господарств, що в досліджуваний період існували в причор но - морському степу. Турецький історик Галиль Іналджик так описав це явище: «щоб збільшити виробництво зернових і задовольнити ринковий попит, арис - тократія Кримського ханату влаштовувала у степовій зоні колонії сільсько - господарських робітників, що складалися з руських полонених. Напівномади з Північного Причорномор’я також вирощували зерно на експорт»44. Відмінність соціально-економічної природи цих «землеробських колоній» від ногайських зимівників буде розглянуто нижче. Тут же відзначимо, що економіка причор - номорських ногайців також перебувала під впливом ринків Османської імперії, котрі орієнтували населення Північного Причорномор’я не тільки на здійс - нення набігів, але й на товарне виробництво зернових культур. Для переробки ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 175 вирощуваного кочовиками зерна на борошно в портових містах будувалися великі млини, як, наприклад, у Очакові45, Гезлеве (Євпаторія)46 і в дельті Дунаю — Кара-Гарман. Отже, причорноморські кочовики ХVII–ХVIII ст. опинилися в ситуації, подібній геродотовим скіфам-землеробам, котрі прода - вали вирощене збіжжя в грецьких полісах, майже не споживаючи його. Звісно, зернові, виращені у причорноморському степу із застосуванням вкрай при - мітивної агрокультури, за якістю не могли конкурувати з пшеницею, яку при - возили до Стамбулу зі Східного Середземномор’я. Однак навіть як корм для худоби ногайське збіжжя складало важливий предмет постачання до великих турецьких міст47. Збільшення натурального податку, що стягувався з цих кочовиків, інколи ставало причиною їхніх повстань, наприклад, буджаць ких та єдисанських ногайців у 1758 р.48 На початку XVIII ст. відбуваються істотні зміни в політичній, соціальній та економічної ситуації Кримського ханства, обумовлені зміною характеру відно - син Османської імперії з Росією та Річчю Посполитою. Основа цих змін закла - далася Карловицьким (1699 р.), Константинопольським (1700 р.) та пізнішими міждержавними договорами, котрі містили положення про мирні кордони. Це передбачало знищення здобичництва на прикордонні, чітку мар керовку лінії кордону, погамування локальних конфліктів та прикордонних суперечок, міждержавну регуляцію транскордонних міграцій, створення умов для безпечної життєдіяльності прикордонного населення і регламентацію господарського використання прикордонної зони49. Результатами заходів, вжи тих на виконання договорів, стали різке скорочення масштабів і частоти набігів, згортання работоргівлі та її переорієнтація (все ж, часткова) з Пів нічного Причорномор’я на Кавказ. Ці тенденції помітно вплинули на кочівницьке господарство. Після переходу Війська Запорозького з російського до кримського під - данства й Прутського походу Петра I (1711 р.) російсько-турецький кордон змістився на північ, до межиріччя Орелі та Самари, що дозволило Кримському ханству значно розширити свої територіальні володіння. В цих умовах ногайці отримали можливість порівняно безпечно кочувати аж до самого кордону, відтак значно розширили свої пасовищні площі, охопивши їх більш ста - більними маршрутами перекочівок. У 1720-х роках відбувається остання масова міграція ногайців з Нижнього Поволжя до Північного Причорномор’я50. Наслідком цього стало різке збільшення кількості кочового населення причор - номорського степу, а отже й посилення навантаження на пасовища. Втім, пасовищні площі скоротилися в результаті російсько-турецької війни 1735– 1739 рр., що закінчилася підписанням Білградського договору. Згідно з його умовами, кордон зміщувався на південь і мав ту ж конфігурацію, що була зафіксована в Константинопольському договорі 1700 р. Скорочення степових володінь ханства, збільшення щільності кочового населення та його загрозлива (з точки зору державного управління) концентрація у прикордонній зоні спонукали Бахчисарай заснувати спеціальні адміністративно-територіальні утворення, що в науковій літературі усталено позначаються як орди. На середину ХVIII ст. у складі Кримського ханства існували, поруч із раніше 176 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ створеними Буджацькою та Кубанською, Єдисанська, Єдичкульська, Джембуй - луцька орди, на чолі з призначеними з Бахчисараю сераскер-султанами і каймаканами. До сфери їхньої компетенції входили питання прикордонних відносин (боротьба із здобичництвом та підготовка комісій з розгляду супе - речок мешканців прикордоння), внутрішнього управління ногайцями, включно з господарською регуляцією та стягненням податків51. Нова економічна ситуація сприяла збільшенню питомої ваги землеробства в структурі господарства причорноморських ногайців. У буджаківців та ногай - ців кримських передгір’їв дещо змінюється організація скотарства, тяжіючи до відгінного тваринництва; цілорічне утримання худоби на підніжному кормі доповнюється косінням сіна, будуються стаціонарні житлові та господарські споруди на місцях зимівки. Французький консул у Криму Шарль де Пейсонель (середина ХVIII ст.) засвідчив великий попит ногайців на землеробські зна - ряддя, передусім коси. Їх щороку по Дунаю доставляли з германських земель у кількості більше 200 тис. одиниць, значну частину яких купляли ногайці52. Практика заготівлі сіна ногайцями фіксується й документами архіву Запо - розької Січі53. На степових теренах Кримського ханства в цей період помітно збіль - шується кількість стаціонарних сільськогосподарських об’єктів, котрі не мали прямого відношення до ногайців. У більшості вони належали мешканцям кримських міст — Перекопу, Гезлеве, Бахчисараю, а також турецького Очакова. Серед їхніх власників згадуються кримські татари, турки, вірмени, кримські греки, навіть серби й черкеси. В джерелах ці об’єкти називаються «овчарські хутори», «овчарські зимівники», «овчарні», «овчарські прогони», «скотські коші», «конські табуни» тощо, що, швидше за все, мало б вказувати на різні види тваринництва. Працівники цих господарств вербувалися на основі найму (вочевидь, натуроплати) здебільшого з осілих мешканців Криму, серед таких згадуються кримські татари, греки, вірмени, серби («сербські овчари») та інші54, не виключено — і ногайці. Поблизу цих «кошів» виникали зони земле - робської осілості — т. з. «татарские деревни», поруч з якими розташовувалися оброблювані поля. Так, у 1749 р. згадується якийсь «татарин Махомед-бей», котрий мешкав в «деревни Кышкаре» і перебував «на жнитьбе хлеба в урочище Кюкюн». Поблизу того ж урочища була «Чонгарская деревня да деревня же Доганыш отомана»55. В «овчарском хуторе» кримського татарина Хасана, розташованому в урочищі Токмак, зберігався «один чювал дюгеун (то есть по татарски мука)»56. В Степовому Криму землеробське господарство було ще більш поширеним. Прикметний випадок зі спробою міграції єдичкульців через Крим на Кубань влітку 1747 р. Т. зв. «бідні люди» переселялися, не створюючи значних проб - лем, а от «багатих» єдичкульців, котрі, вочевидь, переміщувалися з великими стадами худоби, кримці прохали до настання осені лишатися біля Перекопу, «дабы в тогдашнее летнее время не витоптать [в Крыму] хлеба»57. Кримські передгір’я завжди були районом розвинутого землеробства. Зокрема, в джерелі кінця XVIII ст. зазначено: «Лутчими местами почитаются для хлеба окруж - ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 177 ности Стараго Крыма, Балаклавы и Кафы.., где [растет] пшеница арнаутка, из муки которой печеной хлеб как белизною так и вкусом превосходит лутчий французский, приходит иногда сам 60»; втім «не многие из татар упражняются в хлебопашестве»58, тобто скотарство і тут домінувало. На середину XVIII ст. помітно збільшилися обсяги й власне ногайського землеробства. Червнем 1761 р. датоване таке повідомлення: «По степам как на той стороне Перекопа, так и на сей хлеба взростом хорошие, болшие и дожди ежечасъто идут»59. На час приєднання до Росії межиріччя Південного Бугу і Дніпра у 1774 р. місцеве населення зазвичай сіяло «озимую рожь и пшеницу, яровые, ячмень, гречу и просо весьма хорошо; и почти рожь и пшеница, и ячмень вдесятеро родится, а просо в тридцать раз выходит»60. І все ж, джерела дозволяють говорити лише про кількісне зростання обсягів землеробства в структурі кочівницького господарства ногайців, котре, на загал, не виходило за межі своєї традиційної якості. Запорозький кошовой отаман Іван Малашевич (1735 р.) засвідчив типовий для кочовиків господарський цикл: «ногайцы от реки Молочной к Днепру возвратятся там хлеб жать и чрез зиму стоять будут»61. Те ж видно з листа Крим Гірей-хана до кошового отамана Олекси Білицького від 19 травня 1759 р., у якому йдеться про переселення єдичкульських ногайців з Буджаку на степове лівобережжя Дніпра: «Ногайці по Дніпру зимівниками своїми жити, «худобу плодити» і землю орати будуть»62. Однак ногайці свої хлібні поля влаштовували не тільки при зимівниках, але й, як в описанному Йосафатом Барбаро випадку, в спеціально відведеному місці. У 1744 р. зга - дується перебування єдисанців у Побужжі біля російського кордону — «для жатвы», двома роками раніше там же фіксуються поля джембуйлуківців63. Пора жнив у цей час стає для ногайців надзвичайно важливим періодом господарського циклу. У серпні 1755 р. значковий товарищ Ф. Конєвський, відряджений з фортеці Св. Єлизавети до буджацького сераскер-султана, пові - домив, що ногайці лишили без охорони свою ділянку кордону біля р. Чичаклея. Пізніше Конєвський з’ясував причину: «того караула нет для рабочеи нынеш неи поры». Посланцеві відмовили в наданні провідників, що один мурза пояснив тим, що всі люди зайняті збором врожаю64 — вочевидь для них це було більш важливою справою, ніж охорона кордону чи супровід посланця з росій ської фортеці. Продукти ногайського хліборобства стають предметом, що підлягав оподаткуванню. Втім, до ханської скарбниці ногайці давали не так вже й багато — 4 кг пшениці від кожної сім’ї щорічно65. Якщо співставити дані Йоганна Еріха Тунманна (бл. 1777 р.) з свідоцтвами більш ранніх авторів, стає помітним збільшення частки продуктів рослин ного походження в раціоні хар - чування причорноморських ногайців. «Звичайна їхня їжа, — писав Тунманн, — просо, ячмінь й гречка, які вони вирощують; далі — м’ясо коней, [великої рогатої] худоби й баранів, котрих вони мають великі стада». Ячмінь та просо, вырощувані ногайцями, становили важливий предмет вивозу з Кримського ханства до Стамбулу. Той же автор зазначив, що буджаківці займаються землеробством краще за інших ногайців: вони «сіють пшеницю, жито, особливо ячмінь і просо. Кажуть, ячмінь дає врожай сам-сто»66. 178 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ Слід окремо розглянути питання про те, яка саме частина ногайського суспільства була більше за інших задіяна в землеробстві. У наведеному вже свідченні Жана де Люка згадуються «раби», зайняті обрабкою полів. Деякі дослідники, розглядаючи неповноправні верстви населення Ногайської орди, стверджують, що вони використовувались передусім у землеробському госпо - дарстві. Зокрема, В.В. Трепавлов пише про «цілий прошарок («слой») осілого сільського населення — тумаків»67, а Є.А. Поноженко вважає, що тумаки жили окремими общинами, на відміну від патріархальних рабів-ясирів, котрі пере - бували при своїх господарях як домашня челядь68. Втім, у причорноморських ногайців тумаки (інакше — туми) не обов’язково були задіяні в землеробстві, але й використовувалися як чабани. Серед тумаків були не тільки колишні полонені (ясирі), але й наймані робітники з інородців, зокрема, українців. Наприклад, очаківський мешканець «Осип, ходячий з отарами»69. Наймити могли перебувати в ногайських степах впродовж одного літкового сезона і на зиму повертатися в Україну (вочевидь, саме цю категорію називали аргатами). Тумами, вочевидь, називали тих, хто з різних причин (часто — це звільнені ясирі) назавжди лишався жити серед тюркських народів Причорномор’я. Особи, що полишали православ’я і приймали іслам, звалися потурнаками. В Архіві Коша згадуються «козаки потурченные» та «жены козацкие потур ченные». Прикметно, що вони не завжди прагнули повернутися в Україну; траплялося, що запорожці їх убивали під час нападів на татарські й ногайські поселення70. Вірогідно, туми, потурнаки, «козаки потурченные» й «жены козацкие потурченные» найчастіше мешкали в анклавних поселеннях, на кшталт роз - глянутих вище «деревень» при «овчарских хуторах, кошах» тощо. Цілком може бути, що в обробці хлібних полів почасти використовувався і цей різновид неповноправного населення. У начальника поселених на Молочних Водах ногайців Баязет-бія перебувало в особистій залежності 774 особи чоловічої статі й 597 жіночої; під час ревізії 1795 р. він показав їх як своїх кріпаків (без успіху). Прикметне пояснення Баязет-бія їхнього походження: вони — «живущие еще у предков его вроде подданных называемые негоры и нагайцы, по … магометанским правам добровольно пожелали остатся за ним как и за предками его в подданстве»71. Вочевидь, ці «негори і ногайці» займалися землеробством біля головного ногайського поселення на Молочних Водах — аулу Єдинохта, а також випасом стад Баязет-бія72. Подібні соціальні групи були і в астраханських ногайців. Наприклад, табунний голова Абдикерим Ішеїв розповідав, що його батькові «от предков его родства мурз и табунных голов наследственно … достались дворовые люди, по древнему наименованию разу - меются емеки, от колена людей разного рода, приобретенные в древние вре - мена, когда еще предки … не быв во всероссийском подданстве, и по меж - дуусобным браням в плен [попавшие], как то: лязгиры (лезгины), чеченцы и тому подобное»73. Але все ж головну робочу силу становили не ясирі чи туми, а повноправні кочовики. Ногайці сіяли зернові простих сортів, що не потребували складного обробітку ґрунту. Щодо Криму наприкінці ХVIII ст. зазначено вирощування ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 179 пшениці, проса, кукурудзи, ячменю, вівса, на полонинах поблизу Бахчисараю в незначній кількості сіяли рис («сорочинське пшоно), втім, найбільшого вжитку — як продукт харчування, так і корм для худоби — набув ячмінь74. Кавказькі ногайці орали простим плугом з колесом від гарби діаметром до 2 аршин. Після дрібної оранки застосовувалося незначне боронування, що було неприпустимим для вирощування озимої пшениці й підходило тільки для ярової75. В кримських передгір’ях засів здійснювався наприкінці лютого76. Під жито й просо землю майже не боронували. Як твердив Густав Радде, «на обрабіток полів ногайці й степові татари докладають так само мало праці, як і на догляд за стадами... На татарському полі ніколи не видно прямої оранки; краї ж поля бувають зорані дуже неправильно, так що плуг або на 10 кроків перейде за межу поля, або на 10 кроків не дійде до неї». Борона мала конструкцію, що складалася з кількох перехрещених паличок з отворами, в які кріпилися тростинки. Вони, як писав Радде, «становили широку мітлу, якою, за частого пересування, насіння розміталося по полю»77. На всіх польових роботах як тяглова сила використовувалися бики; впрягати коня до возу вважалося неприпустимим у колишніх і чинних кочовиків. В Криму обмолот зерна здійснювався за допомогою худоби (коні, бики, воли), яких гнали навколо стовба по хлібних колоссях78. Такий спосіб обмолоту існував і в Золотій Орді та застосовувався поволзькими ногайцями79. Для зберігання зерна влаштовували глибокі ями (оруз), обкладені сухою соломою; після заповнення зерном їх засипали землею й маскували від стороннього ока80. Безумовно, такий спосіб зберігання пасував передусім кочовикам; для осілого населення Криму він був даниною традиції, в якій відобразився давній кочовий побут, а також практикувався поволжськими ногайцами. Крім рільництва, практикувалося городництво і (в гірському Криму) садів - ництво. «В огородах их находятся арбузы, дыни, тыквы, длинные волосские огурцы (по-татарски хиар), столь славная капуста, свекла, морковь, брюква, горох, бобы, чечевица, какаруза и другия поваренныя растения, а в садах разнаго рода плодоносныя деревья… Что принадлежит до винограда, то хотя он в отменном изобилии в Крыму родится, при всем том татары обходиться с ним не умеют или не хотят и деланное доселе там вино выходит только из греческих и армянских рук», — свідчить джерело кінця ХVIII ст.81 Відсутність розвинутої агрокультури у кочових і напівосілих ногайців компенсувалася родючістю ґрунтів. Як писав щодо кавказських ногайців А. Архипов, «благодатна цілина, попри недосконалість оранки, сама створює те, чого неможна досягнути за відсутності майстерності»82. Та ногайці й не прагнули вдосконалювати свою землеробську майстерність, так само як і інтенсифікувати своє тваринництво. Адже найголовнішою перевагою кочів - ницької економіки було те, що вона вимагала мінімального застосування праці, майже цілком забезпечувала потреби номада і дозволяла йому жити розмі - реним, не надто клопітним життям, позбавленим більшості обмежень і рег - ламентацій, характерних для життя землероба. В цьому полягає одна з найго - ловніших причин небажання кочовиків переходити до осілості. А.М. Хазанов 180 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ переконливо показав, що кочівницьке господарство не було орієнтованим на отримання прибутку, а відтак у ньому не існувало налаштування на необмежену акумуляцію матеріальних ресурсів, характерного для капіталістичної еконо - міки. «Власників худоби, настільки багатих, щоб вони [ставали] нездатними впоратися зі своєю худобою … [було] не так уже й багато, у будь-якому разі меньше, ніж бідняків», — зауважив дослідник83. У малозалюдненому степу було майже неможливо організувати централізоване накопичення матеріальних ресурсів, навіть якщо це виправдовувалося потребою створення громадського страхового фонду84. Надмірне скупчення худоби (основного майна кочовиків) спричиняло перевипас пасовищ і виснажувало кормові ресурси степу. Тому кочовики мали різні форми редистрибуції надлишків: калим, хабар, банкети, допомога родичам — все це включалося в систему реципрокції, котра власне й мала функції страхового фонду. Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. стала рубіжною подією для ногайської кочової культури, яка успішно адаптувалася до мінливих умов Північного Причорномор’я. У 1771–1772 рр. більшість причорноморських ногайців була переселена російським урядом на правобережжя Кубані85. Розгляд того, як ці кочовики адаптувалися до нового життєвого простору, дозволяє зробити висновок про обсяг трансформації, що сталася в їхній суспільно-економічній системі впродовж ХVII–ХVIII ст., тобто в період перебування у Північному Причорномор’ї. В кубанських степах кожна ногайська етнічна група селилася осібно: єдисанці зайняли лівий берег річок Кагальник і Чубур, правий берег Єї аж до р. Калали; джембуйлуківці розташувалися між річками Челбасами і в верхів’ях Єї; єдичкульці, розділившись на три покоління, зайняли межиріччя Кирпили й Ангели. Всі вони кочували. Однак буджаківці розселилися вздовж Єйської затоки, побудували стаціонарні житла й зайнялись землеробством86. Ще під час переселення до кубанських степів, на переправі через Дін буджаківці у великій кількості закуповували зерно, пояснюючи це російським офіцерам таким чином: «мы будем сеять хлеб в степи меж Азовским и Каспийским морями»87. Седентаризовані ще у ХVII ст., буджаківці не стали відновлювати своє колишнє кочування, вочевидь, втративши елементарні навички щодо того. Інші ж групи ногайців, як свідчив капітан І. Хаников (один з організаторів переправи через Дін), «хлеба не сеют и травы не косят, хлеб покупают, и ежели им куль удается купить, то на 1 и 2 года с семьи его будет, а только кладет по горсте в воду, когда мяса нет»88. Таким чином, більша частина переселенных на Кубань ногайців поверну - лася до традиційної форми кочування, до мінімуму скоротивши питому вагу землеробства. У другій половині 70-х — на початку 80-х років ХVIII ст. ногайці потерпали від міжусобиці, що виникла з приводу неоднакового ставлення різних етнічних груп до перспективи прийняття російського підданства. Усобиці ускладнювалися ще й зіткненнями з адигськими народами Кавказу. За цих умов землеробство перетворилося на ризикований захід. Так, у 1781 р. єдичкульці були витіснені на турецький — лівий — берег Кубані. Наступного ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 181 року вони об’єдналися з якоюсь групою адигів і пограбували єдисанців та джембуйлуківців. У самих же єдичкульців «зделался … большой голод, по притчине прошлогодних у них мятежей не было засеенному [хлебу] снятия и заготовления»89. Російсьскій владі вдалося встановити мир на правобережжі Кубані лише на початку 1790-х років, що було досягнуто шляхом докорінної зміни етнічного контенту в регіоні. Значна частина ногайців на той час мігрувала на лівий (турецький) берег Кубані, багато загинуло в міжусобиці і сутичках з росій - ськими військовими командами. Ті ногайці, що лишилися під російським контролем, були виселені до річки Молочної (Молочні Води), що в Північному Приазов’ї; саме ж правобережжя Кубані надано під оселення Чорноморського казацького війска. У другій половині 90-х років ХVIII ст. на правий берег Кубані стали повертатися ногайці, котрим не знайшлося місця в турецьких володіннях на Північно-Західному Кавказі. В контексті досліджуваної проблеми важливо розглянути питання про роль землеробства у відновленні господарства цих останніх кочових мігрантів. Слід мати на увазі, що це були звичайні біженці, котрі приходили до прикордонних постів чорноморців майже без майна. Чорноморський війсковий уряд нама - гався якнайшвидше розселити їх, щоб вони могли завести господарство і забезпечити своє харчування, інакше це довелося б чинити коштом військової скарбниці. Козацька адміністрація сприяла ногайцям у будівництві зимівників, заготівлі сіна, навіть дозволила ловити рибу «кармаками» в Бугзькому лимані90. Російський уряд вважав перебування ногайців на землях Чорноморського війська небажаним і вимагав від них щонайшвидшого переселення на Молочні Води. Але сталося так, що надане чорноморцями зерно ногайці використали не для власного харчування, а для засіву полів. Завдяки цьому вони отримали не тільки певну господарську базу, але й аргумент, спираючись на який можна було відтягнути час отого небажаного виселення: мовляв, навесні не можна переселятися, бо засіяні поля, а після збору врожаю від переселення відмов - лялися, мотивуючи скорим настанням холодної пори року. Ці з року в рік повторювані хитрощі вкрай розізлили таврійського цивільного губернатора Д.Б. Мертваго, котрий у квітні 1804 р. наказав будь-що переселити ногайців на Молочні Води. Але ногайці знову відмовилися, заявивши, що не полишать свої будинки і поля з посіяним хлібом: «Пусть нас здесь всех вырежут или разберут по рукам, а добровольно не пойдем», — говорили вони91. Чорноморський військовий уряд був не проти включити ногайців до складу чорноморського козацтва і з свого боку свідчив, що ногайці «в короткое время обзавелись … и обработали немало земли»92. Причина того, що ця група ногайців так прагнула осісти в Прикубанні, може бути пояснена кількома міркуваннями. По-перше, ногайські біженці не мали власних ресурсів та засобів для відновлення кочового скотарства — ані достатньої кількості худоби, ані таких площ вільної землі, на яких кочування було економічно доцільним. По-друге, становище ногайців, оселених на Молочних Водах, теж було далеко не безхмарним: тамтешня спільнота у 1801 р. була переведена на становище окремого 182 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ козацького війська, перебувала в затяжному конфлікті з його начальником — Баязет-бієм, з приводу чого у 1804 р. козацький стан молочанських ногайців був скасований і щодо них запроваджено приставство на чолі з російським офіцером. Кубанські ногайці про це добре знали, відвідуючи своїх родичів на Молочних Водах93. Під час урядового інспектування ногайських орд, розміщених біля річки Молочної, у 1804 р. більшість ногайців заявили про своє небажання бути козаками на чолі з начальником Баязет-бієм і згоду перейти на стан землеробів («обратиться в земледельческое состояние»). Останнє вони розуміли як певний статус, а не рід занять, хоча російська сторона ці два поняття ототожнювала і намагалася з часом втілити цю тотожність в життя. 13 травня 1805 р. імператор Олександр I затвердив доповідь міністра внутрішніх справ з викладом про - позицій херсонських військових губернаторів Розенберга і де Рішельє, сфор - мулювавши головну ціль заходу — зробити ногайців осілими й корисними імперській скарбниці94. Затверджене при тому положення про управління ногайцями містило пункти про запровадження посади пристава, здачу ногай - ськими «козаками» зброї та військових регалій. Пристав має отримати за це кошти, які мусить використати на придбання матеріалів для будівництва стаціонарних будинків для ногайців, поступове обмеження їх пересування, стимулювання землеробства і торгівлі ногайців, надання державою матері - альної допомоги з метою стимуляції переходу ногайців до осілості95. Тобто, збір коштів з самих ногайців на облаштування стаціонарних жител не передбачався. «Стартові» умови здійснюваної урядом седентаризації були такими: на 1804 рік молочанські ногайці мали 82 стаціонарні будинки і 35 землянок96. Генерал Розенберг у 1804 р. писав: «Кочевья или будки свои со всем семейст - вом и имуществом своим переносят с одного места на другое, куда их или работа в обделивании полей, или обильнейшая пастба для скота призывает. Имеют непременные свои зимовники, куда на зиму в глубокую уже осень съезжаются, приготовив там за времянно топливо и некоторые весьма в малом количестве на случай крайности для скота сена. Зимовники их в том един - ственно заключаются, что каждое семейство, или по их названию казан, отделяется небольшим окопом. Въпрочем во все времена защищаются от непогод и холода в одних и тех же будках. Скот свой и летом и зимою без всякаго призрения пускают в поле. Пища их как и татар состоит в мясе различным образом приготовляемом, в хлебе и пойле из проса, а иногда — готовят хлеб в пепле из ржаной и пшеничной муки»97. У серпні 1805 р. таврійський цивільний губернатор Д.Б. Мертваго відвідав ногайські кочовища і «видел изобильную землю въпусте лежащую, хлебопашества в сравнении числа людей и пространства земли, мало, по безводным степям колодязей нет, кочующие ногайцы держась близ водных мест утолочили кругом лежащую землю. Скота у них также мало, словом томятся в бедности, тогда, когда все способы имеют быть богаты98. Тобто йдеться про традиційне кочування на обмеженому (затісному для кочівницького скотарства просторі) та незначне ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 183 землеробство, питома вага якого у цей час була меншою порівнянно з періодом 1739–1768 рр. Російський уряд, аби не викликати заворушень ногайців (на кшталт того, що було в Прикубанні на початку 1780-х років), поводився з ними обережно, Кожному запровадженню передували громадські слухання і отримання від ногайців публічно висловленої згоди. Цю обставину врахував Розенберг, передбачивши у підписаному ним проекті положення про управління ногай - цями такий пункт: «Распространение земледелия может со временем обогатить нагайцов. Они не сълишком отдалены от портов Таганрогскаго, Феодосийскаго и Евпаторийскаго, а такъже и от реки Днепра. Остается начальнику внушать нагайцам всякой раз при собрании ли каком или во время объезда аулов: где с лучшею пользою для них избытки свои продавать могут»99. Відтак, уряд робив акцент на економічній мотивації переходу ногайців для осілості, а не на насильницьких заходах. 29 вересня 1805 р. херсонський військовий губернатор Дюк де Рішельє за погодженням таврійського цивільного губернатора Д.Б. Мертваго запропонував міністру внутрішніх справ В.П. Кочубею визначити ногайцям місця для посе - лення і за рахунок прибутків від винного відкупу закупити ліс для спорудження ногайських будинків, а також на 5 років звільняти від земських та військових (забезпечення військ паливом — кізяком) повинностей тих ногайців, котрі побудують собі будинок. 29 січня 1806 р. Кочубей відповів де Рішельє згодою на все зазначене і від себе запропонував «некоторыя пожертвования и от казны в отношении к построению для них мечети, дома для муллы и нескольких домиков из сыраго кирпича для тех, кои на первый случай захотят во оных водвориться»100. 11 листопада 1805 р. Мертваго доповів Кочубею про хід облаштування ногайців. Передусім таврійський губернатор намагався залучати до осілості великі ногайські сім’ї та незаможних ногайців, для яких у першу чергу споруджували будинки. На місцях майбутніх поселень ногайці мали викопати колодязі, причому гроші їм платилися «по мере глубины» остан - нього101. Тож вважалося, що побудова мечеті, школи при ній, будинків для бідноти та багатосімейних господарів, колодязів, прокладання доріг між ста - ціонарними поселеннями — і все це не за рахунок стягнення коштів з ногаців, а державних та інших асигнувань — є достатнім для безболісного провадження седентаризаційних заходів. 8 квітня 1807 р. Д.Б. Мертваго пропонував В.П. Кочубею викупити у ногайців всі їхні кибитки (260 повстяних кибиток за 6500 руб.) для того, щоб використати ці пересувні житла для єгерів Летючого корпусу102. Хоча, звісно, справа полягала не тільки в тому, щоб знайти кошти для оселення ногайців в стаціонарних будинках та забезпечити потреби війська. Важливо було також позбавити кочовиків засобів для кочування. Втім, попри значні обсяги державної підтримки і вповні акуратне повод - ження влади, засноване на багатому досвіді управління номадами, перехід ногайців до осілості йшов повільно. За станом на жовтень 1806 р., уряд виділив на облаштування ногайців 8336 руб. 96 коп.; було побудовано 6 мечетей і будинків для мул, з кінця 1804 по осінь 1806 рр. споруджено 37 житлових 184 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ будинків і 35 землянок, 1 казений дім, всього стаціонарних будівель, крім землянок, було 120103. І все ж ногайці лишались малочутливими до куль - туртрегерських настанов російської влади. Урядовий пряник не діяв, і у 1808 р. новий ногайський пристав де Мезон спробував натомість застосувати батіг: він наказав спалити всі гарби ногайців. Однак державний батіг вкотре викликав масову міграцію ногайців за кордон, а хто лишився, протестував численною подачею скарг на де Мезона, звинувачуючи його у корупції (у 1823 р. це стало предметом спеціального урядового слідства104). А після Кримської війни 1854– 1856 р. молочанські ногайці у всій своїй кількості залишили Молочні Води, емігрувавши до Туреччини. Тож протидія кочовиків урядовим седентаризаційним заходам не мала, в своїй основі, економічної мотивації: на початку ХІХ ст. уряд створив цілком сприятливі умови для переходу молочанських ногайців до осілості та не надто лукавив, запевняючи, що землеробство забезпечить їм кращий добробут, ніж сповнене ризиків кочування. Кочівницький стиль життя був основою іден - тичності кочовика. Втративши його, він утрачав і систему координат, в межах якої він визначав себе і своє місце в світі. А. Архипов, цей уважний спостерігач життя кавказьких ногайців, зауважив, що для ногайця м’ясо, кумис, айран і чай — не лише їжа і питво, але речі, без яких ногаєць не почуватиме себе ногайцем. «Заберіть від нього ці належності повсякденного вжитку, дайте йому лише їжу російського мужика, — що тоді станеться з ногайцем? Він буде ситий, звісно, але зовсім не задоволений… Таке життя йому набридне і він незабаром повернеться до своєї нужденної царини, котора хоч і виснажлива часом, зате знайома йому з дитинства»105. Отже, ногайці, потрапляючи в різні екологічні, економічні та політичні умови протягом XVI — перших десятиліть XIХ ст., продемонстрували велику гнучкість та високі адаптаційні можливості своєї господарської системи. Землеробство перебувало у структурі цієї системи і під впливом чинників виключно зовнішнього порядку могло збільшувати, або зменшувати свою питому вагу. Але навіть у разі її максимального збільшення (середина ХVIII ст.) не відбувалося остаточного переходу причорноморських ногайців до осілості: переселившись на правий берег Кубані у 1771 р., вони різко зменшили обсяги землеробського господарства. Повна седентаризація відбулася у буджацьких ногайців, котрі ще в другій половині ХVII ст. були, внаслідок репресивних дій кримських ханів, переведені до осілості та після переселення до Східного Приазов’я вже не пробували відновити кочування. Власне, так само скінчилося кочування оселених на Молочних Водах ногайців: лише спалення гарб і вилучення кибиток остаточно відвело їх від такого способу життя. То ж не внутрішні процеси, пов’язані з кочівницьким землеробством, а виключно зов - нішні сили — земеробської держави, яка підпорядкувала собі кочовиків, — є чинником їх седентаризації. Виходить, що тільки насильницька седентаризація й вимушене тривале проживання в стаціонарних поселеннях спричиняють незворотній процес перетворення кочовика на землероба. ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 185 1 Владимирцов Б.Я. Общественный строй монголов. Монгольский кочевой феодализм. — Л., 1934. — С. 43. 2 Приклад найбільш пізнього узагальнення на основі формаційного підходу див.: Плетнева С.А. Кочевники Средневековья. Поиски исторических закономерностей. — М., 1982. 3 Дахшлейхер Г.Ф. Оседание и традиционные социальные институты бывших кочев - ников (на примере казахского народа) // Доклады советской делегации на ІХ Между - народном конгрессе антропологических и этнографических наук. — М., 1973. — С. 3. 4 Крадин Н.Н. Кочевые общества (проблемы формационной характеристики). — Владивосток, 1992. — С. 64 5 Крадин Н.Н. Кочевые общества… — С. 64. 6 Хазанов А.М. Кочевники и внешний мир. — Изд. 3-е, доп. — Алматы, 2002. — С. 47. 7 Барфилд Т. Кочевое скотоводство во Внутренней Азии // Кочевая альтернатива социальной эволюции. — М., 2002. — С. 62. 8 Там же. — С. 68–69. 9 Крадин Н.Н. Кочевые общества… — С. 58. 10 Идрисов Э.Ш. Потестарно-политический процесс в традиционалистской этноспеци - фической среде (на примере народов Нижнего Поволжья): Дисс. … канд. полит. наук. — Волгоград, 2005. — C. 95–96. 11 Корнис [И.И.]. Краткий обзор положения ногайских татар, водворенных в Мели - топольском уезде Таврической губернии // Телескоп, журнал современного просвещения, издаваемый Н. Надеждиным. — Ч. ХХХІІІ. — М., 1836. — С. 12–13, 20. 12 Барфилд Т.Дж. Опасная граница: кочевые империи и Китай (221 г. до н. э. — 1757 г. н. э.) / Пер. Д.В. Рухлядева, В.Б. Кузнецова; науч. ред. и пред. Д.В. Рухлядева. — СПб., 2009. — С. 49. 13 Путешествие в Тану Иосафата Барбаро // Библиотека иностранных писателей о России. — Т. 1. — СПб., 1836. — С. 36–38 (отделение ІІ). 14 Барфилд Т.Дж. Опасная граница: кочевые империи и Китай… — С. 49–50. 15 Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. — М., 2002. — С. 520. 16 Барфилд Т. Дж. Опасная граница: кочевые империи и Китай. — С. 92–94, 130, 138– 139, 144, 165. Хоча треба зважити, що всі зазначені кочівницькі державні утворення перебували під значним впливом китайської цивілізації і що вплив китайців на організацію землеробського господарства в степу був надзвичайно вагомим. 17 Там же. — С. 165. 18 В.В. Трепавлов виокремив два великих цикли кочування ногаїв: арало-уральський (зима проводилась на низинах Сирдар’ї, літо — біля р. Урал) і поволзький. Див.: Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. — С. 510. 19 Поноженко Е.А. Общественно-политический строй Ногайской Орды в XV — середине XVII вв.: Дисс. … канд. юр. наук. — М., 1977. — С. 68–69. 20 Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. — С. 513. 21 Рычков Н. Дневные записки путешествия в Киргиз-Кайсацкую степь в 1771 г. — СПб., 1772. — С. 58, 64–65. 22 Трепавлов В.В. Ногайская альтернатива: от государства к вождеству и обратно // Ранние формы политической организации: от первобытности к государственности. — 186 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ М., 1995. — С. 200–201. Як стверджує цей дослідник, ногайське суспільство успадкувало первні домонгольського Дешт-і Кипчак’у й цивілізацію Золотої Орди, «тому ногаям не доводилося починати соціальне та економічне будівництво з родо-племінного “нуля”». Див.: Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. — С. 507–508. 23 Паллас П. Краткое физическое и топографическое описание Таврической области. — СПб., 1795. — С. 47–48. 24 Краткое описание Херсониса Таврическаго с описанием тамошних растений // Российская национальная библиотека. Отдел рукописей (далі — РНБ. ОР). — Ф. 609: Попов В.С. — Д. 10. — Л. 121–121 об. 25 Цит. за: Покровский М.Н. Русская история с древнейших времен // Покровский М.Н. Избранные произведения. — Кн. 1. — М., 1966. — С. 482. 26 Литвин М. О нравах татар, литовцев и москвитян / Пер. В.И. Матузовой. Отв. ред. А.Л. Хорошкевич. — М., 1994. — С. 99. 27 Броневский М. Описание Крыма (Tartariae Descriptio) // Записки Одесского общества истории и древностей (далі — ЗООИД). — Т. VI. — Одесса, 1867. — С. 338. 28 Донские дела. Книга третья // Русская историческая библиотека. — Т. ХХVI. — СПб., 1909. — С. 3. 29 Литвин М. О нравах татар, литовцев и москвитян. — С. 68; Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин Жана де Люка // ЗООИД. — Т. ХІ. — Одесса, 1879. — С. 485. Д’Асколи Эмиддио Дортелли. Описание Черного моря и Татарии // ЗООИД. — T. XXIV. — Одесса, 1902. — С. 130. Боплан Г.-Л., де. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер з фр. Я.І. Кравця. — Львів, 1990. — С. 52. 30 Барфилд Т. Кочевое скотоводство во Внутренней Азии… — С. 62. 31 Небольсин П. Очерки Волжского низовья. — Спб., 1852. — С. 52–54. Корнелій де Бруїн твердив, що свою назву юртівці отримали від росіян, бо «юрівський» значить місцевий, тубільний (Бруин К., де. Путешествия в Московию // Россия XVIII в. глазами иностранцев. — Л., 1989. — С. 174). 32 Идрисов Э.Ш. Хозяйственная деятельность ногайцев Нижнего Поволжья в XVII– XIX вв. // Историческая и современная регионалистика Верхнего Дона и Нижнего Поволжья: Сборник научных статей по материалам научной конференции «Историческое и этнокультурное развитие Нижнего Поволжья”. — Волгоград, 2005. — С. 150. 33 Абылхожин Ж.Б. Сталинизм и номадизм: к вопросу о силовой политике седента - ризации в Казахстане в конце 1920-х — начале 1930-х годов // Феномен кочевничества в истории Евразии. Номадизм и развитие государства: Сборник материалов Международной научной конференции (Алматы; 19–20 дек. 2005 г.). — Алматы, 2007. — С. 112–132. 34 Сахаров М.Г. Оседание кочевых и полукочевых хозяйств Киргизии / Труды НИИ животноводства Киргизской АССР. — М., 1934. — С. 19. 35 Идрисов Э.Ш. Хозяйственная деятельность ногайцев Нижнего Поволжья в XVII– XIX вв. — С. 152. 36 Клапрот Ю. Описание поездок по Кавказу и Грузии в 1807 и 1808 годах. — Нальчик, 2008. — С. 11. 37 Там же. — С. 14. Седентаризація кубанських ногайців належним чином не вивчена. 38 Челеби Э. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. — М., 1961. — С. 195. ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 187 39 Цит. за: Русов А.А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков и некоторые данные о Днепре из Атласа конца прошлого столетия. — К., 1876. — С.°35. 40 Меховский М. Трактат о двух Сарматиях. — М.–Л., 1936. — С. 59. 41 Броневский М. Описание Крыма. — С. 337–338. 42 Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин Жана де Люка. — С. 477, 485–486. 43 Ферран Ф. Путешествие из Крыма в Черкесию, через земли ногайских татар, в 1709 г. // Русский вестник. — 1842. — № 4. (Апрель). — С. 45–47. 44 Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба. 1300–1600 / Пер. з англ. О. Галенко. — К., 1998. — С. 143. 45 Челеби Э. Книга путешествия… — С. 123. 46 Ромм Ж. Путешествие в Крым в 1786 г. / Пер. и прим. К.И. Раткевича. — Л., 1941. — С. 72–73. 47 Тунманн [И.И.]. Крымское ханство / Пер. с нем. Н.Л. Эрнста и С.Л. Беляевой. — Симферополь, 1991. — С. 43. 48 Записка о состоянии гражданском, политическом и военном Малой Татарии, посланная в 1755 г. министром короля господином де Пейссонель / Пер. В.Х. Лотош - никової. Машинопис // Наукова бібліотека «Таврика” Кримського республіканського краєзнавчого музею. — Од. зб. 9. С 1 П-24. — Арк. 60–62. 49 Обговорення цієї проблеми див.: Грибовский В.В., Сень Д.В. Фронтирные элиты и проблема стабилизации границ Российской и Османской империй в первой трети XVIII в.: деятельность кубанского сераскера Бахты-Гирея // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 9–10. — К., 2010. — С. 193–196 та ін. 50 Грибовський В. Процес міграції ногайців до території Кримського ханства у першій половині XVIII ст. // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — Т. 6. — К., 2001. — С. 58–70; Його ж. Формування локальної групи причорноморських ногайців // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). — Вип. 4. — К., 2004. — С. 279–306. 51 Грибовський В. Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). — Вип. 8. — К., 2008. — С. 139–171; Його ж. Управление ногайцами Северного Причерноморья в Крымском ханстве (40–60-е годы XVIII в.) // Тюркологический сборник. 2007–2008. История и культура тюркских народов России и сопредельных стран. — М., 2009. — С. 67– 97; Його ж. Буджак у системі політичної адміністрації Кримського ханства в 1939–1769 роках // Гуманітарний журнал. — Дніпропетровськ, 2010. — № 3–4. — С. 39–45. 52 Peyssonel M. [Charl], de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. — Т. ІІ. — Paris, 1787. — Р. 204–209. 53 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775. — Т. 1. — К., 1998. — С. 242; Т. 2. — К., 2000. — С. 579. 54 Архів Коша Нової Запорозької Січі. — Т. 2. — С. 229–238. 55 Эварницкий Д.И. Сборник материалов по истории запорожских козаков. — Спб., 1888. — С. 22. 56 Архів Коша Нової Запорозької Січі. — Т. 2. — С. 325. 57 Архив внешней политики Российской империи. — Ф. 127: «Ногайские дела». — Оп. 1. — Д. 1. — 1754 г. — Л. 56 об.–57. 188 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ 58 Краткое описание Херсониса Таврическаго с описанием тамошних растений // РНБ.ОР. — Ф. 609: Попов В.С. — Д. 10. — Л. 201. 59 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі — ЦДІАУК). — Ф. 229. — Оп. 1. — Спр. 91. 1760–1761 рр. — Арк. 57. 60 Цит. за: Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года (его подготовка и заключение). — М., 1955. — С. 284–286. 61 Архів Коша Нової Запорозької Січі. — Т. 1. — С. 86. 62 Цит. за: Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 378. 63 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775. — Т. 3. — К., 2003. — С. 241, 244. 64 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукопису. — Ф. 9. — Од. зб. 132–214. 1754–1755 рр. — Арк. 104–104 зв. 65 Скальковський А.О. Історія Нової Січі… — С. 370. 66 Тунманн [И.Э.]. Крымское ханство. — С. 47, 52. 67 Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. — С. 521. 68 Поноженко Е.А. Общественно-политический строй Ногайской Орды. — С. 102. 69 ЦДІАУК. — Ф. 229. — Оп. 1. — Спр. 137. 1762–1763 рр. — Арк. 39–44. 70 Архів Коша Нової Запорозької Січі. — Т. 2. — С. 324. 71 Российский государственный исторический архив (далі — РГИА). — Ф. 383. — Оп. 29. — Д. 916. 1804–1812 гг. — Л. 54. 72 РГИА. — Ф. 383. — Оп. 29. — Д. 916. 1804–1812 гг. — Л. 43 об. 73 Цит. за: Викторин В.М. Социальная организация и обычное право ногайцев Нижнего Поволжья (XVIII — нач. ХХ вв.). Дис. ... канд. ист. наук. — Л., 1985. — С. 82. 74 Краткое описание Херсониса Таврическаго с описанием тамошних растений. — Л. 201 об.–202. 75 Архипов А. Ногайцы // Кавказ. — Тифлис, 1852. — № 3. — 12 янв. — С. 251. 76 Краткое описание Херсониса Таврическаго с описанием тамошних растений. — Л. 201 об. 77 Радде Г. Крымские татары // Електронний ресурс: http://www.kirimtatar.com/Story/ Radde/radde6.html Публікація: Радде Г. Крымские татары // Вестник Русского географи - ческого общества. — 1856. — Ч. 19. — С. 290–330; 1857. — Ч. 18. — С. 47–64. 78 Хартахай Ф. Историческая судьба крымских татар (Статья вторая) // Вестник Европы. — 1867. — Т. ІІ. (Июнь). — С. 169. 79 Путешествие в Тану Иосафата Барбаро. — С. 79. Див. також: Трепавлов В.В. История Ногайской Орды… — С. 520. 80 Хартахай Ф. Историческая судьба крымских татар. — С. 169. 81 Краткое описание Херсониса Таврическаго с описанием тамошних растений. — Л. 203 об.–204. 82 Архипов А. Ногайцы. — С. 251. 83 Хазанов А.М. Кочевники и внешний мир. — С. 268. 84 Там же. — С. 85. ЗЕМЛЕРОБСТВО І СЕДЕНТАРИЗАЦІЯ В КОЧІВНИЦЬКОМУ СОЦІУМІ... 189 85 Грибовский В.В. К вопросу о принятии причерноморскими ногайцами подданства России и переселении их на Кубань в 1770–1771 гг. // Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Северного Кавказа за 2006 г. Дикаревские чтения (13). — Краснодар, 2007. — С. 446–473; Його ж. Використання російським урядом Війська Запорозького для відокремлення ногайських орд від Кримського ханства (1770–1771 рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2009. — Вип. ХХVI. — С. 153–158. 86 Фелицын Е. Краткий очерк заселения Кубанской области (Пояснительная записка к 20-верстной карте Кубанской области) // Известия Кавказского отдела императорского Русского географического общества. — Т. VIII. — 1884. — № 2. — С. 263–264. 87 Ханыков И.И. Подлинная записка о донской экспедиции // ЗООИД. — Т. ХІV. — Одесса, 1888. — С. 78. 88 Там же. 89 Российский государственный военно-исторический архив. — Ф. 52. — Оп. 1/194. — Д. 261. — Ч. 2. 1782 г. — Л. 4, 21. 90 Государственный архив Краснодарского края (далі — ГАКК). — Ф. 250. — Оп. 2. — Д. 67. — Л. 14–15, 21. 91 Там же. — Л. 85. 92 Так же. — Д. 111. 93 Докладніше про це див.: Грибовський В.В. Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII–XIX ст. — Вип. 6. — Запоріжжя, 2002. — С. 151–171. 94 РГИА. — Ф. 383. — Оп. 29. — Д. 917: По представлению херсонскаго военнаго губернатора Розенберга о нагайцах оставшихся из орд Едисанской, Едичкульской и Джамбуйлуцкой. Началось 15 апреля 1804, кончено 6 мая 1807 г. — Л. 158. 95 Там же. — Л. 148–149 об. 96 Там же. — Л. 247 об. 97 Там же. — Л. 81–81 об. 98 Там же. — Л. 200–200 об. 99 Там же. — Л. 85. 100 Там же. — Л. 197–198 об. 101 Там же. — Л. 200–205. 102 Там же. — Л. 249. 103 Там же. — Л. 247. 104 Там же. — Ф. 1151. — Оп. 1–1823. — Д. 105. — 6 л. 105 Архипов А. Ногайцы. — С. 251. 190 ГРИБОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ

Землеробство і седентаризація в кочівницькому соціумі: випадок причорноморських ногайців

Репозитарії

Схожі ресурси