Аристотель про соціальні основи держави

Проаналізовано світоглядні орієнтації Арістотеля у державно-правовій та соціальній сферах, а також процес формування філософсько-правових поглядів мислителя на основі критичного аналізу аналогічних платонівських гіпотетичних припущень....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Меленко, С.Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2012
Назва видання:	Держава і право
Теми:	Теорія держави і права
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64091
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Аристотель про соціальні основи держави / С.Г. Меленко // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 60-65. — Бібліогр.: 15 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-64091
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-640912014-06-12T03:01:29Z Аристотель про соціальні основи держави Меленко, С.Г. Теорія держави і права Проаналізовано світоглядні орієнтації Арістотеля у державно-правовій та соціальній сферах, а також процес формування філософсько-правових поглядів мислителя на основі критичного аналізу аналогічних платонівських гіпотетичних припущень. Проанализированы мировоззренческие ориентации Аристотеля в государственно-правовой и социальной сферах, а также процесс формирования философско-правовых взглядов мыслителя на основе критического анализа аналогичных платоновских гипотетических предположений. The article deals with Aristotle’s ideological convictions in state, legal and social spheres, as well as with the process of his philosophical and legal views formation under the influence of critical analyses of Plato’s hypothetic assumptions. 2012 Article Аристотель про соціальні основи держави / С.Г. Меленко // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 60-65. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. 1563-3349 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64091 uk Держава і право Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теорія держави і права Теорія держави і права
spellingShingle	Теорія держави і права Теорія держави і права Меленко, С.Г. Аристотель про соціальні основи держави Держава і право
description	Проаналізовано світоглядні орієнтації Арістотеля у державно-правовій та соціальній сферах, а також процес формування філософсько-правових поглядів мислителя на основі критичного аналізу аналогічних платонівських гіпотетичних припущень.
format	Article
author	Меленко, С.Г.
author_facet	Меленко, С.Г.
author_sort	Меленко, С.Г.
title	Аристотель про соціальні основи держави
title_short	Аристотель про соціальні основи держави
title_full	Аристотель про соціальні основи держави
title_fullStr	Аристотель про соціальні основи держави
title_full_unstemmed	Аристотель про соціальні основи держави
title_sort	аристотель про соціальні основи держави
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Теорія держави і права
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64091
citation_txt	Аристотель про соціальні основи держави / С.Г. Меленко // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 60-65. — Бібліогр.: 15 назв. — укp.
series	Держава і право
work_keys_str_mv	AT melenkosg aristotelʹprosocíalʹníosnovideržavi
first_indexed	2025-07-05T14:49:26Z
last_indexed	2025-07-05T14:49:26Z
_version_	1836818855452737536
fulltext	60 Держава і право • Випуск 56 С.Г. МЕЛЕНКО АРІСТОТЕЛЬ ПРО СОЦІАЛЬНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВИ Проаналізовано світоглядні орієнтації Арістотеля у державно-правовій та соціальній сферах, а також процес формування філософсько-правових поглядів мислителя на основі кри- тичного аналізу аналогічних платонівських гіпотетичних припущень. Ключові слова: Арістотель, соціальні основи держави, право, закон, суспільний устрій, справедливість, поліс. Проанализированы мировоззренческие ориентации Аристотеля в государственно-право- вой и социальной сферах, а также процесс формирования философско-правовых взглядов мыслителя на основе критического анализа аналогичных платоновских гипотетических пред- положений. Ключевые слова: Аристотель, социальные основы государства, право, закон, общественный строй, справедливость, полис. The article deals with Aristotle’s ideological convictions in state, legal and social spheres, as well as with the process of his philosophical and legal views formation under the influence of critical analyses of Plato’s hypothetic assumptions. Key words: Aristotle, social fundamentals of the state, law, justice, police, social organization. Арістотель (384-322 рр. до н.е.) давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист. У 17 років вступив до Академії Платона, де пробув 20 років як слухач, викладач і рівно- правний член співдружності філософів-платоніків. Після смерті Платона мандрував схід- ним Середземномор’ям та деякий час жив при дворі македонського царя Філіпа, де займався навчанням юного Олександра. У 335 р. мислитель повернувся до Афін та засну- вав Ліцей, у якому викладав до своєї відставки, за рік до смерті. Його філософсько-правові погляди помітно відрізнялися від наукових позицій попе- редників. Це був апологет порядку, тверезо мислячий філософ-раціоналіст, який обґрун- товував свої ідеї за допомогою теоретичних аргументів, а не міфів. Реаліст, а не утопіст, він насамперед цікавився природними і соціальними основами моралі та права.1 Відмінність концепцій Платона й Арістотеля полягає у різному підході до визначення всеохоплюючого поняття ідеалу. Зокрема, у платонівській системі ідеал становить резуль- тат зовнішнього втручання, тоді як у Арістотеля ідеальне міститься у самих речах і його пошук і дослідження можливі в процесі безпосереднього порівняльного зіставлення понять і речей.2 Структура соціальної складової держави не є виключенням із цього пра- вила, яке широко застосовувалося мислителем у процесі його наукового пошуку. Саме тому філософ надавав дослідженню цієї проблематики вагомого значення, формулюючи власні судження на прикладах критики поглядів свого вчителя — Платона та інших попе- редників. Творчість Арістотеля завжди викликала жвавий інтерес у дослідників. На його працях виховувалося не одне покоління філософів, правників, соціологів, політологів. Представники переважної більшості галузей науки як гуманітарного, так і природничого напряму знаходили у працях філософа раціональне зерно, яке досить часто перетворюва- лося у функціональне начало розробки нових наукових напрямків, бачень, формулюван- ня фундаментальних визначень. Державно-правові погляди мислителя у різний час дослі- джували Т. Аквінський, Ю.В. Андрєєв, Т.В. Блаватська, Ж.-П. Вернан, А. Доватур, Е.Р. Доддс, О.І. Зайцев, Ф.Ф. Зелінський, С.Ф. Кечек’ян, Ф. Коплстон, М.А. Кравцов, 61Юридичні і політичні науки Ф.де Куланж, О.Ф. Лосєв, Л.П. Маринович та Г.А. Кошеленко, В.С. Нерсесянц, С.М. Трубецкой, А.М. Чанишев, і багато інших вчених. Однак завдяки багатогранності та майже всеосяжності творчість Арістотеля нині є досить цікавою для наукового вивчення. Ціннісні світоглядні орієнтації мислителя, у тому числі й у державно-правовій та соці- альній сферах, формувалися на основі критичного аналізу аналогічних платонівських гіпотетичних ідей, а тому, на наш погляд, вони є логічним продовженням еволюційного розвитку філософсько-правових, соціальних, державницьких поглядів, формування яких було започатковано в часи творчої діяльності Платона, але які були критично проаналізо- вані, змінені шляхом удосконалення та логічно обґрунтовані Арістотелем. Основні ідеї щодо зародження, розвитку та функціонування держави Арістотель виклав у своїй праці «Політика». Зокрема, він зазначав, що «…політична наука прагне до практичного досягнення загального блага…» (Політика, 1252 а, 5), як етика до блага інди- відуального. Індивідуальне і загальне благо, за Арістотелем, збігаються. Але загальне має ціннісний пріоритет як «більш божественне», тому політика є тією ланкою, яка визначає доцільність існування та статус такого поняття як держава.3 На думку М.А. Кравцова, матеріальна причина виникнення держави, за Арістотелем, полягає у людському суспіль- стві; формальна — у формі державного правління; причина розвитку — у діяльності полі- тиків і державних мужів; цільова — у досягненні загального блага.4 Розпочинаючи дослідження державного феномена, Аристотель вдається до застосу- вання методу аналізу, вказуючи, що предмет вивчення стане ясним, якщо вдатися до застосування методу поділу складного явища на менші, простіші елементи, а то й взагалі елементарні частини цілого (Політика, 1252 а, 17-21). Тому і феноменологічну сутність держави Арістотель починає досліджувати з її елементарних частин, щоб на завершально- му етапі отримати повну та цілісну картину сутнісних характеристик державного організ- му. Так, зазначаючи, що держава є найважливішою формою спілкування, Арістотель вка- зував на два найпростіші, на його думку, види спілкування: між чоловіком і дружиною, між володарем і підвладним. При цьому він наголошував, що жінка та раб — це різні соціальні сутності, а поняття «раб» і «варвар» є ідентичними. Також мислитель зазначав, що саме грекам личить владарювати над варварами, а не навпаки. Спілкування між чоловіком і дружиною філософ називає сім’єю. Декілька сімей об’єднуються у поселення, а суспільство, що складається із поселень, утворює повноправ- ну державу — поліс (Політика, 1252 b, 28). Поліс виникає з життєвих потреб, але існує заради досягнення благої мети, а тому є цілком логічним природним утворенням. Відтак, і людина є істотою політичною. Поза державою може жити або нерозвинута людина, або надлюдина (Політика, 1253 а, 3-5).5 Виходячи із зазначеного можна, зробити висновок, що Арістотель деякою мірою дотримувався поглядів, притаманних патріархальній теорії походження держави. Сім’ю він фактично проголошував первинною консолідуючою лан- кою суспільства, а відтак найпростішим структурним елементом держави. В сім’ї особи об’єднувалися не за професійними, політичними чи іншими ознаками, а за кровною спо- рідненістю, тобто сімейними узами. Саме ця суспільна «молекула» здатна до відтворення собі подібних, пов’язана не тільки спільністю інтересів, взаємною відповідальністю, але й консолідована на генно-родовому, сакральному рівні. Фактично сім’ю філософ проголо- шує державою в мініатюрі та саме від неї розпочинає аналіз процесу формування повно- цінного державного організму. Мислитель зазначав, що за своєю природою держава є первинною категорією як у порівнянні з сім’єю, так і з окремим індивідом, адже «ціле передує частині» (Політика, 1253 а, 20). Виходячи з цієї тези, зауважимо, що філософ широко використовував іденти- фікаційний інструментарій, притаманний методу порівняння, проводячи, зокрема, іден- тифікуючі паралелі між державою і живою істотою. Він зазначав, що із загибеллю цілого живого організму гинуть і всі його складові частини. Філософ порівнював відірвану руку із окремим індивідом, вказуючи на те, що жодна людська істота не може існувати поза 62 Держава і право • Випуск 56 державою. Далі він наголошував, що кожен предмет має своє призначення і якщо він втрачає свої якісні властивості, про його повноцінність мова йти вже не може. Тому дер- жава — це природне утворення, яке і є первинним у порівнянні з людиною (Політика, 1253 а, 25). Ізольований від державного життя індивід не може бути самодостатньою істо- тою. А та особа, яка вважаючи себе самодостатньою, не бажає знаходитися у колі держав- ного спілкування, не відчуває себе частиною державного організму, — і справді не є нею, перетворюючись за своєю суттю на тварину чи божество. У цьому випадку Арістотель репрезентував органічну концепцію, порівнюючи держа- ву з тілом людини та зазначаючи при цьому, що індивід може виконувати свої функції тільки як частина державного організму, без держави він перестає бути громадянином, фактично втрачаючи власну соціальну функціональність. Але мислитель мав на увазі «середнього» громадянина, який не уявляв власного існування поза державним організ- мом. На підтвердження цих припущень можна навести слова Арістотеля про те, що дер- жава, яка складається з «середніх» людей, буде мати найкращий державний лад (Політика, 1295 b, 28). У цьому випадку, як зазначав А. Доватур, малося на увазі не заснування ново- го полісу, якому можна було б надати нову конституцію, не досвід введення в існуючих полісах якогось досконалого у всіх відношеннях ладу, що кардинальним чином розходив- ся б з існуючими формами державного правління, а придатне для всіх і порівнювано легко здійснюване виправлення діючих порядків. Саме цей проект Арістотель визначав «най- більш загальним для полісів» серед інших існуючих державно-управлінських форм.6 У річниці цієї проблематики також зазначимо, що філософ вказував на наявність індивідів, які здатні існувати поза державою. Це особи, які деградували до соціального дна, перетворившись на суто біологічні організми, та такі, що досягнули соціальних вер- шин, доторкнулися до божественної істини, піднялися над повсякденною буденністю, тобто перетворилися у божества. Дане твердження частково не втратило своєї актуальнос- ті й донині, адже особи, які ведуть асоціальний спосіб життя, фактично самоусуваються від сфери державно-політичного буття, втрачають зв’язок із широким колом соціуму, утворюючи власну, майже ізольовану соціальну групу. З іншого боку, індивіди, які при- святили власне життя служінню вищій сутності — Богові, також прагнуть до усамітнення та намагаються уникати навіть світського спілкування. Тобто за Арістотелем, дієвим можна назвати середньостатистичного обивателя-громадянина, який бере участь у дер- жавно-політичних процесах.7 Людина, яка знайшла своє призначення, є найдосконалц- шою з усіх живих істот і, навпаки, індивід, який живе поза законом і правом, — найгірший за всіх,8 адже «розумова та моральна сила, якою людину наділила природа, — є явищем, яке можна використати як на благо, так і на шкоду» (Політика, 1253 а, 30-35). У цьому випадку мірилом праведності людини проголошувалися її природний розум і моральні якості, адже завдяки визначенню вектора їх застосування можна прийти до об’єктивних висновків стосовно діянь кожного індивіда і дати їм належну оцінку. Саму ж державу філософ тісно пов’язував із поняттям справедливості, вказуючи на те, що право виступає критерієм, еталоном цієї чесноти та є регулятором процесу політичного спілкування (Політика, 1253 а, 35). Право, на переконання мислителя, становить норму політичного спілкування людей. Жити в державі як політичній організації означає жити за законом.9 Тобто Арістотель, визначаючи право найвищим проявом справедливості, одночасно вка- зував на те, що держава, закріплюючи його на законодавчому рівні, формує не тільки основи, але й усю структуру такого філософсько-правового поняття як справедливість. У той же час охопити його повністю держава не в змозі через властиву йому багатогранність і складну структуру. Тому в цьому випадку, на нашу думку, слід зазначити, що мислитель, таким чином, давав визначення «нормативної» справедливості, яка знаходила власне відображення у законодавчих актах. Ведучи мову про право, мислитель зазначав, що сутнісною характеристикою цього поняття є також і рівність, але не абсолютна, а відносна. Повнотою правового статусу він 63Юридичні і політичні науки наділяв тільки громадян полісу, вказуючи на те, що «дійсно, люди більш благородного походження є громадянами з вищим соціально-правовим статусом, аніж люди без шля- хетної генеалогії» (Політика, 1283 а, 35). Право політичне філософ вважав частково природним, а частково умовним.10 Природне право існує поза вольовою сферою людини, для всіх однакове і в обов’язковому порядку може і не відображатися в законодавстві держави. А умовне — це право позитив- не (у сучасному розумінні цього терміна). Також мислитель вказував на існування звича- євого права, яке частково відображаючись у позитивно-правових текстах загально- обов’язкового характеру, надає їм особливої нормативної цінності та значимості щодо норм, які з’явилися завдяки людській розумово-психологічній діяльності та набули своїх нормативних властивостей згідно процедури прийняття нового законодавства (Політика, 1287 b, 6). Розвиваючи проблематику власних поглядів у річищі позитивного права, Арістотель не міг залишити поза увагою таке комплексне філософсько-правове поняття як «закон», складовою частиною якого, зазвичай, повинна виступати справедливість. Він, зокрема, зазначав, що закон є фактичним відображенням справедливості (Політика, 1255 а, 23). Але Арістотель висловлювався ще більш визначено: «Закон — це розум», він вчить, що ми повинні робити не те, що відповідає батьківським звичаям, а те, що добре саме по собі.11 Тобто закон, право та справедливість у своїй нормативній сукупності є явищем динаміч- ним, яке змінюється під впливом «зовнішніх подразників». З теорії права відомо, що закон є нормативним відтворенням права, яке, з філософ- ської точки зору, є нічим іншим, як вираженням історично обумовленої людською свобо- дою динамічної рівноваги між особистим інтересом і суспільною необхідністю. Основними ознаками цієї категорії поряд з нормативністю і загальною обов’язковістю є рівність, справедливість, свобода.12 Це означає, що саме право наповнює закон змістом справедли- вості та тільки наявність цих двох категорій (права та справедливості) у складі норматив- но-правового акта робить його ідеальним. Зокрема мислитель зазначав, що не може бути законним владарювання не тільки згідно права, але й всупереч праву, у той же час підпо- рядковувати можливо навіть всупереч праву (Політика, 1324 b, 29). Цю тезу Арістотелем було сформульовано в контексті обґрунтування необхідності захоплення державою чужих територій. Тобто мислитель зазначав, що процес односто- роннього поширення влади на чужі землі на основі закону є неможливим, не залежно від того, буде такий нормативний акт правовим чи ні, тому що у цьомувипадку право, а відтак і закон будуть неповноцінними через те, що вони позбавляються ознак справедливості. У той же час насильницьке, незаконне захоплення земель сусідніх державних утворень можливе навіть всупереч праву, тому що воно проводиться не на основі справедливості, а тільки для задоволення вигод різноманітного ґатунку, а відтак не відповідає постулатам права у його класичній інтерпретації. У такому випадку закон буде неправовим і неспра- ведливим, а дії, що ґрунтуються на його основі, — неправомірними. Тобто тріада понять «закон», «справедливість» і «право» у своїй структурній сукупності покликана перешко- джати появі проявів насильства, яке, в разі його вчинення навіть на нормативній основі, апріорі не може бути правовим, а відтак і справедливим. Виходячи із зазначеного, можна вказати на те, що законодавство країни Арістотель поділяв на дві групи: законодавство, прийняте на основі права як мірило і виразник справедливості; нормативний матеріал, який приймається для задоволення меркантильних інтересів однієї особи, групи індивідів чи навіть держави у цілому, але не несе у собі ознаку справедливості та не є нормативним вираженням права. На думку Арістотеля, верховна влада в державі повинна підпорядковуватись законові, а не людині, тому що саме закон непідвладний впливові людських вад, які завжди спону- кають правителя діяти у річищі владно-індивідуалістичних, а не державних інтересів. Зокрема, мислитель зазначав, що ті, хто вимагають, аби владарював закон, бажають тіль- 64 Держава і право • Випуск 56 ки влади божества та розуму, а хто виступає за владарювання людини, вносять до структу- ри процесу управління тваринне начало, тому що пристрасть є тваринною категорією, а гнів спокушає правителів не дотримуватись істинно-правильного шляху. Закон же навпа- ки — непідвладний безвідповідальним спокусам і є врівноваженим розумом (Політика, 1287 а, 29-34). Правління закону, а не фізичних осіб з притаманними їм вадами, забезпе- чує стабільність держави в цілому та існуючої форми правління зокрема, якщо вони, без- умовно, є правильними згідно тих ознак, що були сформульовані Арістотелем. Саме тому мислитель зазначав, що ні в кого не викличе сумнівів те, що передача владних функцій саме законові буде найкращим видом управління державою (Політика, 1287 b, 17). Там, де відсутня влада закону, нема і державного ладу. Закон повинен владарювати над усім (Політика, 1292 а, 33). Досліджуючи зв’язки між людськими суб’єктами у межахсім’ї, Арістотель відносив до них не лише відносини «чоловік — дружина», але й «господар — раб», фактично розгля- даючи раба як члена сім’ї. У той же час він зазначав, що відносини «господар — раб» є несправедливими, адже нерівними ці два суб’єкти є лише за законом, тоді як за приро- дою — рівними. На нашу думку, Арістотель цією тезою фактично проголошував верхо- венство природного права над позитивним, стверджуючи про загальну рівність індивідів як елементарних складових частин соціального буття, і лише з появою державно-позитив- ного права, тобто закону, виникає несправедлива міжсуб’єктна нерівність. Із зазначеного можна зробити припущення про те, що право, за Арістотелем, завжди є справедливим, чого не можна сказати про закон. Мислитель розглядав три елементи влади: по-перше, влада господаря відносно рабів; по-друге, влада батька щодо дітей; по-третє влада чоловіка щодо дружини. Філософ зазна- чав, що умовно ці три види владарювання можна поділити на дві групи — влада над невільниками (рабами), і влада над дружиною та дітьми (вільними людьми). При цьому владу чоловіка над дружиною мислитель порівнював із владою політичного діяча, а владу батька над дітьми — із владою царя (Політика, 1259 b, 1-3).13 У першому випадку, на нашу думку, філософ мав на увазі владу рівного над рівним, а виходячи із принципу добровіль- ності шлюбу — владу виборну. Саме тому владу чоловіка над дружиною Арістотель ото- тожнював із владою політичною. У другому випадку, порівнюючи владу царя з владою батька над дітьми, мислитель виходив із тих обставин, що батька, як і царя обрати немож- ливо. Їх особа знаходиться у цілковитій незалежності від вибору індивіда. Аналізуючи функціональну структуру держави, Арістотель зазначав, що вона склада- ється із множини елементів. Але якщо головною метою існування цього утворення визна- чити абсолютну єдність складових частин державного організму, це невідворотно призве- де до його деградації та загибелі. Адже у такому випадку держава перетвориться на сім’ю, а із сім’ї — на окремого індивіда (Політика, 1261 а, 20), адже сім’я є більш монолітно-єди- ним утворенням, аніж держава, а окрема людина, у свою чергу, — ніж сім’я. Тому абсолют- ний ступінь єдності соціоструктурних елементів держави є вкрай згубним для неї. У цьому випадку Арістотель вступав у полеміку зі своїм учителем Платоном, який у праці «Держава» займав діаметрально протилежну позицію, пропагуючи єдність індивідів як складових елементів держави, аж до введення інституту спільності жінок і дітей. Це, на переконання Арістотеля, призвело б до повної загибелі державного організму. Платон проголошував єдність держави досягненням найвищого блага, тоді як Арістотель зазна- чав, що це невідворотно призведе до загибелі держави, хоча благо, яке притаманне будь- якій речі, за своєю суттю, служить для її збереження. Арістотель допускав гіпотезу про неможливість досягнення державою загального блага завдяки всеохоплюючій єдності її соціальних складових. Досконалість будь-якої речі, за Арістотелем, пов’язана з тим, наскільки її форма відповідає меті (наприклад, форма тіла тварин, риб). Якщо мета дер- жави — це досягнення загального блага, то головним завданням будь-якого полісу є 65Юридичні і політичні науки пошук такої форми правління, яка максимально відповідала би цій меті та могла б спри- яти процесові її досягнення.14 Платон основою розвитку та процвітання держави вважав монолітно сформований соціум, у якому зводилися нанівець індивідуальні особливості людини. Арістотель, нато- мість, вважав ці погляди свого учителя не тільки помилковими, але й шкідливими для держави, адже вказані обставини могли призвести до її цілковитої загибелі (Політика, 1261 b, 7). Тому не викликає подиву те, що Арістотель робив основний наголос на індиві- дуальних особливостях людини-носія громадянського статусу як елементарної частини соціальної структури сім’ї, яка, у свою чергу, є, за уявленнями філософа, первинною кон- солідуючою ланкою суспільства, а відтак найпростішою структурною ланкою держави як цілісно-соціального утворення. Тому у вченні філософа тісно перепліталися правова та етична проблематики. Це обумовлювалося розумінням того, що благо держави і стан пра- вопорядку знаходяться у прямій залежності від рівня розвитку моральних якостей її гро- мадян.15 Дана обставина зводить нанівець ідею Платона щодо створення суспільної сут- ності, об’єднаної на основі не кровно-сімейних, а суспільно-корисних зв’язків. Розвива- ючи власну думку, Арістотель прийшов до висновку, що спільність дружин і нащадків, яку пропагував його вчитель, породить неприязнь, розбрат між індивідами, отже, приведе до нівелювання основ самоорганізації суспільства і держави. Таким чином, можна зробити висновок, що найбільшим благом для держави Арістотель вважав досягнення суспільної злагоди на основі дружніх відносин між членами суспільства, адже це явище є нічим іншим як проявом єдності населення полісу. Визначаючи онтологічні основи досягнення цього блага, Арістотель основний наголос робив на найпростіших якостях людської душі, чи то натури, зокрема, таких як сімейні та дружні відносини, що складалися тавудосконалювались у людському соціумі протягом усього часу його еволюційного розвитку. Він зазначав, що саме ці, вироблені століттями та випробувані не одним поколінням людей цінності, є тією платформою, на якій ґрунту- ється загальносуспільна злагода, а відтак, і соціальна єдність та державна сила. 1. Філософія права: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред. д-ра філос. наук О.Г.Данильяна. — Х.: Право, 2009. — С.46. 2. Зелинский Ф.Ф. История античной культуры. — Санкт-Петербург: Марс, 1995. — С.155. 3. Античная философия: Энцикло- педический словарь. — М.: Прогресс-Традиция, 2008. — С.172-173. 4. Кравцов Н.А. Учение Аристотеля о политике и праве // Правоведение. — Санкт-Петербург: Изд-во Санкт- Петербургского ун-та, 2001. — № 5. — С.234. 5. Зайцев А.И. Культурный переворот в Древней Греции VІІІ-V вв. до н.э. — СПб.: Филологический факультет СПбГУ, 2000. — С.56. 6. Доватур А. Политика и политии Аристотеля. — М., Ленинград, 1965. — С.43-44. 7. Строгецкий В.М. Гражданский коллектив полиса (проблемы становления и особеннос- ти развития в архаический и раннеклассический периоды) // Античный полис. Проблемы социально-политической организации и идеологии античного общества. — СПб.: Издательство Санкт-Петербургского университета, 1995. — С.5. 8. Блаватская Т.В. Из истории греческой интеллигенции эллинистического времени. — М.: Наука, 1983. — С.29. 9. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. — М., 1979. — С.208. 10. Там же. — М., 1979. — С.210. 11. Куланж Ф.де Древний город. Религия, законы, институты Греции и Рима / Пер. с англ. Л.А.Игоревского. — М.: ЗАО Издательство Центрполиграф, 2010. — С.368. 12. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — С.101. 13. Доддс Э.Р. Греки и ирраци- ональное. — СПб: «Алетейа», 2000. — С.74. 14. Кравцов Н.А. Учение Аристотеля о полити- ке и праве // Правоведение. — СПб: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 2001. — № 5. — С.235. 15. Філософія права: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред. д-ра філос. наук О.Г.Данильяна. — С.46. 66 Держава і право • Випуск 56

Аристотель про соціальні основи держави

Репозитарії

Схожі ресурси