Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права

Розглядаються історичні аспекти розвитку інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права. Висвітлюються основні пам’ятки права та думки дослідників ХІХ-ХХ століття....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Присяжнюк, І.І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2012
Назва видання:	Держава і право
Теми:	Історія держави і права
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64320
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права / І.І. Присяжнюк // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 115-120. — Бібліогр.: 30 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-64320
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-643202014-06-15T03:02:07Z Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права Присяжнюк, І.І. Історія держави і права Розглядаються історичні аспекти розвитку інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права. Висвітлюються основні пам’ятки права та думки дослідників ХІХ-ХХ століття. Рассматриваются исторические аспекты развития института поддержания обвинения времен обычного права. Освещаются основные памятники права и мнения исследователей XIX–XX века. The article considers the historical aspects of the institution to maintain the charges since customary law. Highlights the main monuments of the rights and opinions of researchers XIX– XX centuries. 2012 Article Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права / І.І. Присяжнюк // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 115-120. — Бібліогр.: 30 назв. — укp. 1563-3349 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64320 uk Держава і право Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія держави і права Історія держави і права
spellingShingle	Історія держави і права Історія держави і права Присяжнюк, І.І. Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права Держава і право
description	Розглядаються історичні аспекти розвитку інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права. Висвітлюються основні пам’ятки права та думки дослідників ХІХ-ХХ століття.
format	Article
author	Присяжнюк, І.І.
author_facet	Присяжнюк, І.І.
author_sort	Присяжнюк, І.І.
title	Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права
title_short	Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права
title_full	Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права
title_fullStr	Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права
title_full_unstemmed	Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права
title_sort	генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Історія держави і права
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64320
citation_txt	Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права / І.І. Присяжнюк // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 115-120. — Бібліогр.: 30 назв. — укp.
series	Держава і право
work_keys_str_mv	AT prisâžnûkíí genezisformuvannâínstitutupídtrimannâobvinuvačennâzačasívzvičaêvogoprava
first_indexed	2025-07-05T14:58:17Z
last_indexed	2025-07-05T14:58:17Z
_version_	1836819413290975232
fulltext	115Юридичні і політичні науки І.І. ПРИСЯЖНЮК ГЕНЕЗИС ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПІДТРИМАННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ ЗА ЧАСІВ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА Розглядаються історичні аспекти розвитку інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права. Висвітлюються основні пам’ятки права та думки дослідників ХІХ-ХХ століття. Ключові слова: звичаєве право; інститут підтримання обвинувачення; кримінально-про- цесуальні правовідносини. Рассматриваются исторические аспекты развития института поддержания обвинения времен обычного права. Освещаются основные памятники права и мнения исследователей XIX–XX века. Ключевые слова: обычное право; институт поддержания обвинения, уголовно- процессуальные правоотношения. The article considers the historical aspects of the institution to maintain the charges since customary law. Highlights the main monuments of the rights and opinions of researchers XIX– XX centuries. Key words: customary law, institute of maintenance charges, criminal procedure legal. Створивши органи вирішення конфліктів між різними особами, згодом, у зв’язку із визнанням деяких видів діянь такими, що мають особливу суспільну небезпечність, дер- жава утворила систему органів, які почали брати участь у кримінально-процесуальних правовідносинах від її імені. Захист прав та інтересів потерпілих від злочину став їхнім обов’язком. Водночас розвиток кримінально-процесуальних правовідносин призвів до того, що органи державної влади, на яких покладався такий обов’язок у кримінальному провадженні, поділялися на таких, що відповідали за розслідування кримінальних справ, і ті, що відповідали за підтримання обвинувачення в суді. Про важливість історичного становлення інституту підтримання обвинувачення досить переконливо свідчить стародавня грецька легенда, згідно з якою у справі про вбив- ство сином Орестом своєї матері Клитемнестри обвинувачення перед судом дванадцяти богів здійснювали інші боги — ерінії1, які відповідали за дотримання законності2. Перші згадки про підтримання обвинувачення під час вирішення конфліктів сягають ще часів родової общини. У їх вирішенні брали участь тільки ворогуючі між собою сторо- ни. При цьому вину іншої особи доказував той, хто має претензії, оскільки саме ця особа викликала іншу особу до суду царя, де підтримувала свої докази. Підтримання обвинувачення того часу характеризувалося також тим, що у безпосе- редньому обвинуваченні та захисті від такого обвинувачення могли брати участь і озброє- ні родичі учасників конфлікту. Що ж до форми вирішення конфлікту, то це був поєдинок. А суть пред’явлення обвинувачення полягала у виконанні висунутих стороною обвинува- чення певних вимог3. Надалі розвиток інституту підтримання обвинувачення пов’язаний уже зі становлен- ням і розвитком рабовласницьких держав. Підтримання обвинувачення за цих часів характеризується тим, що від обов’язку доводити вину поступово усуваються особи, які, незважаючи на родові зв’язки, не мають безпосереднього стосунку до конфлікту. Власне обов’язок доказувати вину покладався лише на сторону, якій було завдано шкоду іншою особою, при цьому вона мала при обвинуваченні в суді користуватися послугами інших осіб. Це були оратори, завдання яких полягало у підготовці виступу для обвинувача. Якщо 116 Держава і право • Випуск 56 ж навіть при очевидному злочині обвинувача не існувало, розгляду справи взагалі не від- бувалося4. З приводу того, що обвинувачення підтримувала саме та особа, якій заподіяно шкоду, свідчить історія Стародавньої Греції — один із учасників вирішення конфлікту перед судом доказував вчинення певних дій іншою особою, яка це заперечувала. Отже, зацікав- лена сторона і виносила на розгляд суду свої вимоги5. Важливо наголосити, що в Енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона наводиться тлумачення поняття «архонт», в якому вказується, що саме ця категорія посадових осіб здійснює обви- нувачення осіб, які образили релігійні звичаї та вбивць. Більше того, обвинувачення мало вже державний характер, а до обов’язків архонтів належало також і провадження слідства та керування процесом при розгляді справ у суді6. Продовжуючи розкривати зміст тогочасного проведення підтримання обвинувачен- ня, необхідно зазначити, що цьому питанню науковці приділяли достатньо уваги. Адже, незважаючи на те, що в Стародавній Греції не існувало спеціальних суб’єктів, уповнова- жених підтримувати обвинувачення в суді, у резонансних справах, якими визнавалося вбивство, кожній особі (оратору), яка мала намір висунути обвинувачення вбивці у суді, потрібно було спочатку звернутися до «тлумачників священного права», що роз’яснювали цій особі, як вести справу, тобто підтримувати обвинувачення. А у справі проти авторите- ту стародавньої грецької державної влади обвинувачення підтримував особисто глава правлячої демократичної партії Афін — Єфіальт, що, безперечно, свідчить про важливість цього інституту. При цьому підтримання обвинувачення характеризувалося тим, що роз- глядалося воно як служіння суспільству та почесний обов’язок7. Занепад афінської демократії призводить до деформації деяких інститутів кримі- нального провадження. Зокрема, це відобразилося і на підтриманні обвинувачення, оскільки з’являються обвинувачі — сікофанти, які досить часто зловживали своїми пра- вами, залякуючи обвинувальним процесом інших осіб, аби змусити заплатити їм кошти за відмову від цього8. Однак період V–ІV ст.ст. до н.е. ознаменувався тим, що, незважа- ючи на поділ афінських судів на: спеціальні — підслідні справи про вбивство; дієтетов — розгляд справ з меншою небезпекою; роз’їздні суди, обвинувачення стає вже не приват- ною справою, а обов’язком усієї громади, яка самостійно визначала громадських обви- нувачів — сінегоров9. В іншій рабовласницькій країні, якою був Рим, підтримання обвинувачення вважало- ся приватною справою, при цьому характерна була саме приватна помста10, а у важливих справах, що стосувалися публічних інтересів (delicta publica), обвинувачення підтримував особисто цар11. З часом у цій країні підтримання обвинувачення починає стрімко розвиватися, оскільки поступово виокремлювалися злочини, в яких право звинувачувати іншу особу надавалося вже не кожному громадянину Риму, а лише певному колу осіб — ображеним. Одночасно встановлювалися і вимоги до самих обвинувачів. Ними могли бути лише особи, які у своїх правах рівні з тими, кого вони звинувачують. Коли розпочинався процес обвинувачення, то це була справжня битва обвинувача та обвинуваченого у межах закону, однакового для всіх. Процес обвинувачення не був легкою справою обвинувача. У випад- ку недоведеності вини, обвинувальний процес міг розпочатися вже проти власне обви- нувача за наклеп. Характерною ознакою підтримання обвинувачення, що збереглася й донині, стало те, що обвинувач на початку судового розгляду повинен був зачитати викла- дену в письмовій формі суть обвинувачення, що пред’являлося й було підписане ним осо- бисто, від меж його обсягу суд при розгляді справи вже не мав права відійти12. Сьогодні це розцінюється як оголошення державним обвинувачем обвинувального висновку. Що ж до зародження інституту підтримання обвинувачення на теренах України, то воно відбувається за часів існування Русі, де вже в перших пам’ятках законодавства, якими є Договори Русі з Візантією, містилися загальні норми про підтримання обвинува- 117Юридичні і політичні науки чення в суді. Так, у ст. 2 Договору Русі з Візантією 911 р.13 передбачалося, що при розгляді конфліктів і переслідуванні злочинців самоуправство не допускалося. Необхідно було провести суд над злочинцями, щоб потерпілі від злочину особи самостійно надавали скар- ги суспільній владі, а не вчиняли самоправство. Тобто перше підтримання обвинувачення на Русі мало приватний характер, оскільки підтримувала його особа, права якої було пору- шено при вчиненні злочину. Також для інституту підтримання обвинувачення цей період характеризується тим, що в ст. 3 Договору Русі з Візантією 911 р.14 офіційно сформовані вимоги до пред’явлення обвинувачення в суді, а саме: обвинувачення повинне ґрунтуватися на публічно представ- лених доказах. Лише тоді воно буде вважатися доведеним. При цьому особі, яка запере- чувала проти пред’явленого обвинувачення, надавалося право не погоджуватися з пред’явленим доказом, заперечуючи його достовірність шляхом приймання присяги. Подальший Договор Русі з Візантією від 944 р. вагомого значення для розвитку інсти- туту підтримання обвинувачення не мав. У ньому було майже відображено зміст попере- днього договору з Візантією. Зокрема, аналіз ст. 12 цього Договору вказує на те, що обви- нувачення і надалі зберігало приватний характер. Водночас, аналізуючи зміст статей 12 та 13 цього Договору, в яких визначено, що самосуд стосовно грека без рішення візантійського суду заборонявся, а родичі щодо зло- чинця могли чинити лише затримання15, можна дійти такого висновку: державою було започатковано становлення та подальше існування саме підтримання обвинувачення в суді, що на початку мало приватний характер. Адже лише суд мав право приймати рішен- ня про винуватість чи невинуватість особи у вчиненні злочину. Для цього і необхідна наявність обвинувача. К.Є. Троцина, досліджуючи розгляд справи в суді за вказаних часів, зазначав: воно було таким простим, як і право, оскільки це справа самих осіб, членів сім’ї чи громади. Допомога князівських чиновників потрібна була лише тоді, коли особа не могла самостій- но змусити особу визнати свою вину16. Наступним джерелом права, що стосувалося становлення інституту підтримання обвинувачення в суді, є Руська Правда, яка мала три редакції, а саме: Коротку Правду, Просторову Правду та Скорочену правду17. Аналізуючи зазначені джерела права, О.М. Філіппов називає Коротку Правду збірни- ком кримінального права і частиною кримінального процесу18. Що ж до норм, які стосувалися б безпосередньо підтримання обвинувачення, то зміст Короткої Правди їх знову-таки не містить. Однак аналіз ст. 1 цього Закону19, де визначе- но, що чинити помсту за вбивство людини має право: рідний брат померлого; двоюрідний брат померлого чи племінник по лінії сестри, чи племінник по лінії брата, враховуючи при цьому приватний характер обвинувачення, дає змогу дійти висновку, що коло осіб, які мають право підтримувати обвинувачення в суді, поступово обмежується. Вважаємо, це свідчить про те, що в той час починає панувати думку, яка відображена в тогочасних дже- релах права, про важливість такої справи, як підтримання обвинувачення. Водночас у змісті ст. 18 Руської Правди у Просторовій редакції20 йшлося про підтри- мання обвинувачення, адже встановлювалися вимоги до змісту пред’явленого обвинува- чення. Так, обвинувачення у справі про вбивство мало ґрунтуватися на показаннях семи свідків, а якщо обвинувачений був варягом, то достатньо було наявності двох свідків. Проте К.Є. Троцина, аналізуючи значення інституту пред’явлення семи свідків, зазначав, що дана норма стосувалася як сторони обвинувачення, так і сторони, яка захи- щалася. Якщо така кількість доказів все ж таки пред’являлася, то та сторона, що їх подала, безперечно, вигравала, а рішення виносилося на її користь21. Характерною особливістю підтримання обвинувачення того часу, що не знайшло свого подальшого розвитку у кримінальному провадженні, було те, що відповідно до ст. 22 118 Держава і право • Випуск 56 Руської Правди у Просторовій редакції22 обвинувач мав змогу застосовувати стосовно обвинуваченого тортури у вигляді випробування залізом чи водою. М. Гартунг, вивчаючи наведені джерела, вказує, що на той час такі дії не вважалися тортурами — суспільство розуміло їх як Суд Божий, тобто ордалії. Як бачимо, обвинува- чення ґрунтувалося на вірі, що Бог сам визначить невинних і винуватих23. Водночас К.Є. Троцина зазначав, що випробування залізом застосовувалося лише тоді, коли позивач не міг довести свої доводи показаннями свідка або їх було недостатньо. Що ж до випробування водою, то ця норма Руської Правди у Просторовій редакції засто- совувалася лише у справах, що не перевищують двох гривень сріблом24. Ще одним цікавим моментом підтримання обвинувачення за часів дії Руської Правди було те, що, як бачимо зі змісту ст. 29 (Просторова редакція)25, у випадку заподіяння особі тілесних ушкоджень (побиття до крові чи побиття до синяків) вона як обвинувач мала право не пред’являти будь-яких доказів вини іншої особи. Факт побиття засвідчувався самими видимими ушкодженнями на тілі. І лише, якщо тілесних ушкоджень не виявлено на тілі потерпілого, необхідна була наявність принаймні двох свідків. Аналізуючи ці приписи, можна дійти висновку, що значна їхня частина відображає норми звичаєвого права, оскільки верховна влада в особі князів та їхніх органів ще не в змозі була повністю відмежуватися від волі громади, щоб диктувати їй свою думку на пра- вове поле та змушувати йти шляхом юридичного начала. Все, що відображено в зазначе- них нормах, є основою правового погляду тогочасної громади. Лише в Московський період звичаєве право відтісняється від регулювання деяких суспільних відносин26. Подальше становлення інституту підтримання обвинувачення пов’язане уве з тим, що з розвитком громади на теренах Русі князі видають численні уставні грамоти, які суттєво впливали на розвиток суспільних відносин у державі, зокрема і на діяльність суду, де від- бувалося підтримання обвинувачення. При цьому норм, що прямо вказують на порядок підтримання обвинувачення, уставні грамоти не містять. Однак вимоги до процедури розгляду кримінальних справ у суді, викладені в уставних грамотах, вказують на важливість продовження становлення цього інституту. Адже у нор- мах щодо процедури розгляду справи в суді прямо зазначено про необхідність перебуван- ня в суді саме обвинувача як сторони у справі. Водночас особу, яка вимагала від князя розсудити її з відповідачем, тобто підтримува- ла обвинувачення, І.Д. Бєляєв називає позивачем чи ображеним. При цьому зазначені особи могли звернутися до суду зі своїм звинуваченням особи у вбивстві чи крадіжці лише за місцем вчинення злочину або до самого великого князя27. Із прийняттям Псковської уставної грамоти підтримання обвинувачення пов’язувалося з тим, що поряд із приватним обвинуваченням таким правом наділялася громада, а саме: у справах про злочини, де не було приватного обвинувачення. Тобто суспільство впевни- лося, що все ж таки цей інститут є важливим і потрібним. У Розділі ІІ вказаної грамоти чітко встановлювалися умови початку судового розгляду — обов’язково повинен бути обвинувач і особа, якій пред’являється обвинувачення, оскільки їй офіційно надсилався виклик до суду. У випадку неявки в суд звинуваченої особи на перший розгляд справи, а також і на другий це не перешкоджало розгляду справи по суті, тобто вже без неї28. Продовжуючи аналізувати дане положення та звертаючи увагу на обставини вимоги про присутність сторін під час розгляду справи, вважаємо, оскільки присутність обвину- вача при розгляді справи в суді прямо передбачена, а його можливість бути не присутнім при розгляді справи взагалі не передбачена в Псковській уставній грамоті, це свідчить про те, що розгляд справи без обвинувача не можливий. Ще однією новелою того часу для підтримання обвинувачення стало те, що згідно з Розділом ІІІ Псковської уставної грамоти особа, яка звинувачувала іншу особу у вчиненні злочину, могла доказувати її вину зобов’язанням поцілувати хрест чи зробити це особисто або провести з нею судовий поєдинок, суть якого полягала у бійці. На нашу думку, така 119Юридичні і політичні науки норма є лише відображенням звичаєвого права, яке існувало на Русі досить тривалий час і на початковому етапі становлення регулювання суспільних відносин уставними грамота- ми князів у більшості випадків прямо відображалося у них. Не залишилося поза увагою підтримання обвинувачення і в прийнятій 1456 р. Новгородській грамоті, в якій це право було закріплене за кожним, незалежно від звання, матеріального стану та статі29. Новим для цього інституту стало те, що надавалася можли- вість поряд із самостійним правом звинувачувати, передавати цю можливість й іншим особам — як родичам, так і стороннім людям. При цьому таким правом могли користува- тися обидві сторони. Особливість вказаного обвинувачення полягала в тому, що перед його здійсненням необхідно було поцілувати хрест на грамоті, засвідчуючи у такий спосіб праведність своєї справи та згоду здійснювати це за законом. Додатково обвинувач давав клятву перед уставною грамотою про те, що саме звинувачення та звинувачення конкретної особи здій- снюється законно. Із прийняттям у 1486 р. Московського губного запису обов’язок підтримувати обви- нувачення у справах проти тятей та розбійників зберігався за особою, права якої було порушено. Проте таку діяльність вона здійснювала вже не самостійно, оскільки створена губна влада в особі губних старост і цілувальників, обов’язком яких, поряд із розшуком тятей і розбійників, стало збирання доказів вини особи у даних категоріях справ. Інших суб’єктів, які брали участь у кримінальному переслідуванні цих осіб, губний запис не встановлює. Принаймні про це свідчить зміст Московського губного запису: «Вдали-бъ старосты губные и цловальники разбойныя и татиныя дла, а длали цловальники разбойныя и татиныя дла, разбойниковъ и съ истцы ихъ судили, и обыскивали, и пытали и разбойныя дла вершили по сему цареву и великого князя уставному списку въ правду безо всякія хитрості». Тобто весь процес з розшуку тятей і розбійників, збір доказів вини покладався не на одного суб’єкта — особу, права якої було порушено, а на губну владу, створену з метою протидіяти цій групі злочинців. При цьому підтримання обвинувачення переміщувалося винятково у площину розгляду справи судом. Адже у випадку непред- ставлення крадія в суд, особа мала сплатити штраф. Проте поряд із нормами Московського губного запису застосовувалися також і норми Судної грамоти, яка також містила норми кримінального характеру та вказівку, що діяль- ність суду має регулюватися саме цією Судною грамотою. І лише у випадку неврегульова- ності деяких питань можна використовувати інші джерела права при розгляді справ у суді30. Таким чином, доходимо висновку, що від початку існування суспільства основою для вирішення конфліктів у ньому було звичаєве право. А з розвитком нормотворчої діяль- ності воно повністю перейшло до тексту законодавчих актів, в яких і знайшов своє пер- шопочаткове закріплення інститут підтримання обвинувачення. 1. Чельцов-Бебутов М.А. Курс криминально-процессуального права. Очерки по исто- рии суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазних государ- ствах. — СПб.: Ровена; Альфа, 1995. — С. 84. 2. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С. А. Токарев. — М.: Советская Энциклопедия, 1982. — Т. 2. К–Я. — С. 667. 3. Чельцов-Бебутов М.А. Цит работа. — С. 42-43. 4. Там само. — С. 93. 5. Там само. — С. 57-58. 6. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 т. — СПб.: Семеновская Типолитография (И. А. Ефрона), 1890–1907. — Т. II. Араго — Аутка, 1890. — С. 281-282. 7. Чельцов-Бебутов М. А. Цит. работа. — С. 84-89. 8. Там же. — С. 109. 9. Там же. — С. 112. 10. Гартунг Н. История уголовного судопроизводства и судоустройства Франции, Англии, Германии и России, принаровленная к университетскому курсу. — СПб.: Тип. Э. Арнгольда, 1868. — С. 11. 11. Чельцов-Бебутов М. А. Цит. работа. — С. 112. 12. Гартунг Н. Цит. рабо- та. — С. 12, 16-17. 13. Беляев И.Д. Лекции по истории русского законодательства. — М.: 120 Держава і право • Випуск 56 Типо-Лит. С. А. Петровскаго и Н. П. Панина, 1879. — С. 65. 14. Памятники русского права: Памятники права Киевского государства, X — XII вв. / Под. ред. Юшкова С.В. — М.: Госюриздат, 1952. — Вып. 1. — С. 11. 15. Там же. — С. 48-49. 16. Троцина К.Е. Историческое развитие судоустройства в России от времен великого князя Иоанна III до наших дней. — К.: Университетская тип., 1847. — С. 1. 17. Памятники русского права: Памятники права Киевского государства, X — XII вв. / Под ред. Юшкова С. В. — С. 71. 18. Филиппов А.Н. Учебник истории русского права (пособие к лекциям). — Юрьев: Печатано в типографи К. Маттисена, 1907. — С. 119-120. 19. Памятники русского права: Памятники права Киевского государства, X — XII вв. / под. ред. Юшкова С. В. — С. 81. 20. Там же. — С. 122-123. 21. Троцина К.Е. Цит. работа. — С. 19. 22. Памятники русского права: Памятники права Киевского государства, X — XII вв. / под. ред. Юшкова С.В.— С. 123. 23. Гартунг Н. Цит. работа. — С. 81. 24. Троцина К.Е. Цит. работа. — С. 19. 25. Памятники русского права: Памятники права Киевского государства, X — XII вв. / под. ред. Юшкова С. В. — С. 123-124. 26. Филиппов А.Н. Цит. работа. — С. 234. 27. Беляев И.Д. Лекции по истории русского законодательства. — М.: Типо-Лит. С. А. Петровскаго и Н. П. Панина, 1879. — С. 342-343. 28. Беляев И.Д. Лекции по истории русского законодательства. — М.: Типо-Лит. С. А. Петровскаго и Н. П. Панина, 1879. — С. 346. 29. Там само. — С. 366. 30. Филиппов А.Н. Цит. работа. — С. 252-254.

Генезис формування інституту підтримання обвинувачення за часів звичаєвого права

Репозитарії

Схожі ресурси