Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу

Аналізуються проблеми національного самовизначення в контексті розширення Європейського Союзу. Розглянуті особливості самовизначення, його характерні риси, а також вплив європейської інтеграції на країни, що перебувають поза межами ЄС....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Рафальский, І.О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2012
Schriftenreihe:	Держава і право
Schlagworte:	Політичні науки
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64447
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу / І.О. Рафальский // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 606-611. — Бібліогр.: 15 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-64447
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-644472014-06-27T15:33:00Z Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу Рафальский, І.О. Політичні науки Аналізуються проблеми національного самовизначення в контексті розширення Європейського Союзу. Розглянуті особливості самовизначення, його характерні риси, а також вплив європейської інтеграції на країни, що перебувають поза межами ЄС. В статье анализируются проблемы национального самоопределения в контексте расширения Европейского Союза. Рассматриваются особенности самоопределения, его характерные черты, а также влияние европейской интеграции на страны, которые пребывают за пределами ЕС. The article analyzes the problem of national self-determination in the context of EU enlargement. The features of self-determination, its characteristics and the impact of European integration in countries that are outside the EU. 2012 Article Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу / І.О. Рафальский // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 606-611. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. 1563-3349 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64447 uk Держава і право Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політичні науки Політичні науки
spellingShingle	Політичні науки Політичні науки Рафальский, І.О. Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу Держава і право
description	Аналізуються проблеми національного самовизначення в контексті розширення Європейського Союзу. Розглянуті особливості самовизначення, його характерні риси, а також вплив європейської інтеграції на країни, що перебувають поза межами ЄС.
format	Article
author	Рафальский, І.О.
author_facet	Рафальский, І.О.
author_sort	Рафальский, І.О.
title	Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу
title_short	Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу
title_full	Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу
title_fullStr	Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу
title_full_unstemmed	Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу
title_sort	національне самовизначення в контексті розширення європейського cоюзу
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Політичні науки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64447
citation_txt	Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу / І.О. Рафальский // Держава і право. — 2012. — Вип. 56. — С. 606-611. — Бібліогр.: 15 назв. — укp.
series	Держава і право
work_keys_str_mv	AT rafalʹskijío nacíonalʹnesamoviznačennâvkontekstírozširennâêvropejsʹkogocoûzu
first_indexed	2025-07-05T15:06:33Z
last_indexed	2025-07-05T15:06:33Z
_version_	1836819932575170560
fulltext	606 Держава і право • Випуск 56 І.О. РАФАЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ В КОНТЕКСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Аналізуються проблеми національного самовизначення в контексті розширення Європей- ського Союзу. Розглянуті особливості самовизначення, його характерні риси, а також вплив європейської інтеграції на країни, що перебувають поза межами ЄС. Ключові слова: самовизначення, євроінтеграція, розширення ЄС. В статье анализируются проблемы национального самоопределения в контексте расши- рения Европейского Союза. Рассматриваются особенности самоопределения, его характерные черты, а также влияние европейской интеграции на страны, которые пребывают за предела- ми ЕС. Ключевые слова: самоопределение, европейская интеграция, расширение ЕС. The article analyzes the problem of national self-determination in the context of EU enlargement. The features of self-determination, its characteristics and the impact of European integration in countries that are outside the EU. Key words: self-determination, European integration, EU enlargement. Аналіз процесів національного самовизначення в контексті європейського розширен- ня дає змогу виділити низку його ключових особливостей: 1) європейська інтеграція виступає дуже гнучким процесом, який балансує між національними інтересами країн- членів і країн-кандидатів; 2) європейська інтеграція є інноваційним процесом, у межах якого створюються нові механізми, що дають змогу враховувати особливості національ- ного самовизначення кожної країни; 3) європейська інтеграція впливає на самовизначен- ня країн, які перебувають за межами об’єднання. Виділення цих особливостей важливе в контексті дослідження п’ятої хвилі розширен- ня ЄС. Попередні розширення включали країни, які тією чи іншою мірою зберігали само- стійність у міжнародних відносинах. П’ята хвиля розширення включає країни, які звіль- нилися від комуністичних режимів і розбудовували свою суб’єктність практично «з чисто- го аркуша». Здійснення національного самовизначення цих країн водночас відбувалось із набуттям політичної суб’єктності самого Союзу, надінституційні органи якого отримали можливість для впливу на нові сфери інтеграції. Геополітичні трансформації кінця 80-х та початку 90-х виявилися надто неочікувани- ми та непрогнозованими для ЄС. Перші реакції країн-членів Союзу відзначалися такими рисами: ентузіазмом і запевненням у підтримці змін; спільною згодою щодо того, що основним каналом спрямування політики має бути ЄС; підтримкою провідної ролі Комісії1. Швидке повалення комуністичних режимів поставило перед Союзом необхід- ність вироблення спільної політики щодо нових держав. Дилема полягала в тому, чи пови- нен ЄС діяти як цілісне утворення, чи кожна країна-член буде самостійно розбудовувати стосунки з новими державами. Фактично, багато в чому розв’язання цієї дилеми було елементом політичного самовизначення ЄС як міжнародного суб’єкта. До 1992 р. права європейських наднаціональних інститутів обмежувались регулюван- ням економічних відносин і не поширювалися на зовнішню політику. Таким чином, де-юре Союз не мав можливостей втручатись у міжнародні відносини. З іншого боку, самостійна розбудова політичних та економічних відносин кожною країною-членом з новими державами могла позначитися на внутрішній єдності та стабільності всередині Союзу. Ситуація терміново вимагала визначення позицій європейської спільноти. У 607Юридичні і політичні науки Стразбурзі в грудні 1989 р. на засіданні Європейської ради було прийнято рішення про повну підтримку процесів трансформації в країнах Центральної та Східної Європи: «Співтовариство ухвалювало і ухвалюватиме рішення, необхідні для зміцнення співробіт- ництва з народами, що прагнуть свободи, демократії та прогресу, і з країнами, які демон- струють свою відданість принципам демократії, плюралізму та верховенства права. Співтовариство усіма доступними йому засобами заохочуватиме необхідні економічні реформи»2. Зростанню ролі наднаціональних інститутів сприяло два фактора. По-перше, біль- шість нових урядів визначили метою зовнішньої політики інтеграцію до ЄС, що відкрива- ло можливості європейським інститутам вступати з ними у відносини. І, по-друге, провід- на роль у стосунках з новими країнами була покладена на Європейську Комісію саме завдяки її ініціативам. Ж. Делор, голова Комісії, виступив з ініціативою координуючої ролі ЄС у процесі надання допомоги новим країнам від міжнародних організацій та роз- винутих країн. За короткий час Комісія розробила програму Phare, яка спочатку була спрямована на реструктуризацію польської та угорської економік, але згодом була поши- рена на інші десять країн-кандидатів. Первинно програма передбачала надання прямих грантів для економічних перетворень на підставі контрактних відносин. Ця ситуація пере- творила Комісію на «своєрідного покровителя» країн Центрально-Східної Європи (КЦСЄ)3. Пізніше зі збільшенням країн-кандидатів і згодою ЄС на нове розширення програма Phare була розширена додатковим напрямом — побудови демократії. Через інструменти технічної допомоги Комісія впливала на процес національного самовизна- чення нових країн-кандидатів. І хоча первинно не йшлося про можливість нового розши- рення, здійснювана допомога мала підготувати КЦСЄ до вступу. ЄС посилював свій вплив на КЦСЄ й за допомогою інших інструментів. Зокрема, через вже випробувані угоди про асоціацію. Однак у нових умовах цей традиційний інстру мент був модернізований до «асоційованого партнерства» або так званих Європейських угод. Вони встановлювали класичні торговельні відносини з елементами політичного діалогу. Угоди пропонували лібералізувати торгівлю з перехідними періодами 5 років для ЄС та 10 років для КЦСЄ. Окрім цього, угоди також містили низку політичних складових. По-перше, у них було посилання на демократичні принципи, права людини, та ринкову економіку. Хоча пред- метом угод була торгівля, ці посилання відображають дискурс і важливі складові внутріш- ньої ідентичності ЄС. По-друге, було запроваджено механізм двосторонніх переговорів, які передбачали координацію зовнішніх політик ЄС і КЦСЄ. По-третє, угоди передбача- ли положення про зближення законодавства за рахунок технічної допомоги ЄС. І, по-четверте, в угодах передбачалася перспектива вступу КЦСЄ до ЄС у майбутньому4. Біль шість політичних положень були закладені в угоди саме з ініціативи країн-кандидатів. Так, дискусія щодо перспектив членства викликала політичну кризу, оскільки Комісія прагнула розмежувати угоди і політичні домовленості. Натомість Польща відмовилася від участі у переговорах, якщо не буде враховано цю позицію. У підсумку преамбула угоди відзначала, що ЄС визнає кінцеву мету партнерства як вступ нових країн5. Невизначеність і нестабільність у міжнародних відносинах на початку 90-х рр. змушу- вали Комісію обережно підходити до питання нових розширень. Ситуація ускладнюва- лась і кількістю нових країн, які прагнули приєднатися до ЄС. Було прийняте рішення про детальніше вивчення перспектив і можливостей розширення. Замість повноцінного членства пропонувалися різні моделі співробітництва ЄС і КЦСЄ, зокрема, поглиблене партнерство. Однак позиція щодо членства в урядах КЦСЄ була непохитною. У червні 1993 р. на Копенгагенському саміті Європейської ради було прийняте рішен- ня про вступ нових членів. Це рішення стало складним компромісом і застосуванням додаткових критеріїв до вступу. У процесі пошуку компромісу знову важливу роль відігра- ла Європейська Комісія, яка змогла запропонувати такий механізм вступу, який збалансу- 608 Держава і право • Випуск 56 вав національні інтереси країн-членів. Найбільші побоювання в Союзі викликали: непід- готовленість нових країн-кандидатів, незавершеність внутрішньої політичної інтеграції, небезпека перебування у стані постійного розширення. Пропозиція Комісії полягала у формуванні нових критеріїв до вступу, які вимагали б від країн-кандидатів достатнього рівня розвитку, що зменшувало ризики для країн-членів. Так, критерії, визначені у Копенгагені, передбачали: стабільні інституції (що гарантують демократію, верховенство права), життєздатна ринкова економіка та спроможність протистояти конкурентному тиску, що існує в ЄС, прийняття законодавства ЄС і вступ без зміни основних принципів інтеграції6. Досягнення цих критеріїв означає, що на момент вступу країна-кандидат буде відповідати середньому рівню розвитку у Союзі. Водночас сам по собі новий механізм розширення не міг бути достатнім аргументом для продовження політики збільшення членства в Союзі. На нашу думку, можна виділити два фактори, які відіграли ключову роль у самовизначенні ЄС щодо КЦСЄ. Порівнюючи з попередніми розширеннями, безперечно, найбільше спільного можна знайти з другою і третьою хвилею розширення, коли в ЄС вступили слабко економічно розвинуті держа- ви — Греція, Іспанія та Португалія. Основним аргументом на їхню користь, який спрацю- вав і в контексті п’ятої хвилі, була безпека. Розпад СРСР всупереч очікуванням не сприяв зростанню безпеки в європейському регіоні. Події в колишній Югославії були переконли- вим доказом, що без активного втручання та стабілізації переходу нових країн до демокра- тії існують високі ризики етнічних конфліктів і гуманітарної кризи. Таким чином, інтегру- ючи нові країни, ЄС зміцнював свою безпеки. Інший важливий фактор — це моральний тиск збоку КЦСЄ. Озброївшись дискурсом європейської ідентичності ЄС як спільного дому для європейців, нові країни почали тис- нути, вимагаючи співмірної з ідентичністю поведінки від країн-членів. Так, свої прагнен- ня вступити до Союзу країни-кандидати визначали як «повернення до Європи». У 1991 р. на переговорах щодо асоційованого партнерства польський представник сказав, що «тех- нократичного підходу не достатньо у цих переговорах, оскільки перед нами поставлено історичне завдання: повернути Польщу до Європи, а Європу до Польщі»7. Моральний тиск здійснювався в чотирьох напрямах. По-перше, КЦСЄ звинувачува- ли Союз у віддаленні від них через накладення обмежень на їхній вступ. Вони наголошу- вали на порушенні ліберальних цінностей та «духу батьків-засновників ЄС». По-друге, вони погрожували жорсткою критикою європейської спільноти у випадку відмови від нового розширення. Чудовим прикладом такої критики є виступ В. Гавела, президента Чехії, в якому він наголосив, що Європа іноді потрапляє в ризик приходу до влади «банди схибнутих, фанатиків, популістів та демагогів». Третій напрям складали апеляції до «нечи- стої історичної совісті». КЦСЄ нагадували про поділ Європи часів Другої Світової, залізну завісу та говорили про повторення історичних подій. По-четверте, вони посилалися на досвід вступу Греції, коли Союз ухвалив політичне рішення, і справжні трансформації наступили після отримання членства. Моральний тиск позначався на внутрішніх дискусіях між тими країнами, які підтри- мували розширення, і які були проти нього. Він посилював аргументи перших і ставив у незручну ситуацію других. Водночас дискурс морального тиску, а саме апеляція до євро- пейських ліберальних цінностей, європейська ідентичність тощо, відображав логіку наці- онального самовизначення країн-кандидатів. У підсумку складних дискусій на Копенгагенському саміті було остаточно ухвалене рішення про прийняття нових членів, а Європейська Комісія отримала вказівку розроби- ти стратегію інтеграції майбутніх членів. Більшість комісарів сходилися на думці, що достатньо продовжувати роботу у межах вже укладених договорів і застосованих інстру- ментів. Це свідчить про те, що від початку Комісія здійснювала стратегічну роботу щодо інтеграції нових членів і виступала самостійним суб’єктом у цьому питанні. Загалом, подальша стратегія майбутнього розширення включала: впровадження aquis, коригування 609Юридичні і політичні науки законодавства КЦСЄ, визначення або створення органів з європейської інтеграції, роз- ширення допомоги за Phare, центр обміну інформацією у сфері технічної допомоги, моні- торинг імплементації рекомендацій. У 1997 р. Комісія опублікувала звіти про готовність країн до вступу, названі «Програма 2000». Звіти негативно оцінили готовність кандидатів до вступу і підтвердили різницю в процесі підготовки. За результатами звітів було ухвале- не рішення приймати країни у міру їхньої готовності і здійснювати двосторонні перегово- ри в цьому напрямі8. Однак на саміті у Ніцці Європейська рада відійшла від принципу розширення окре- мими хвилями і застосувала принцип «регати», коли країни конкурують між собою щодо здійснення реформ. Новий підхід ставив всі країни в рівні умови, хоча вони демонструва- ли різний рівень розвитку. Водночас були встановлені орієнтовні дати майбутнього роз- ширення 2004-2006 рр. Остаточне рішення про прийняття нових членів було прийняте на Копенгагенському саміті в 2002 р. Після цього рішення стосунки ЄС та країн-кандидатів набули нового характеру. КЦСЄ із «прохачів»перетворювались на «вимагачів». Так, Польща вимагала фінансових дотацій у розмірі 1 млрд євро та 50% всіх витрат на сільське господарство для КЦСЄ9. Складними були дискусії з країнами щодо закриття у них радянських АЕС. На цьому тлі в країнах-кандидатах падала підтримка євроінтеграції і до влади місцями при- ходили радикальні партії (Атака у Болгарії, Самооборона у Польщі). Політики ЄС бачили ризики в затягуванні з вступом нових членів і у 2004 р. десять країн — Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія, Литва Латвія, Словенія, Мальта та Кіпр стали членами Союзу. А з 2007 р. до них приєдналися Болгарія та Румунія. Незважаючи на те, що п’яте розширення було одним із найзатратніших і найскладні- ших, цей процес був шляхом політичного самовизначення ЄС. Провідна роль Європейської Комісії вперше довела спроможність Союзу вирішувати складні політичні питання само- стійно. Діяльність наднаціональних інститутів щодо врегулювання відносин з новими країнами виявилася значно ефективнішою, ніж діяльність країн-членів. Зростання прак- тичної ролі інститутів Союзу посилювалось еволюцією законодавчих повноважень. За період п’ятого розширення було значно збільшено законодавчі повноваження Європей- ського Парламенту, переглянуто процес формування Європейської Комісії, запроваджено голосування більшістю в Раді тощо. Фактично, вирішуючи питання нового розширення, Союз здійснював внутрішні реформи на користь наднаціональних інститутів. Після Лісабонської угоди, яка запровадила посади президента в Раді та вищого представника з питань зовнішньої політики, ЄС більшою мірою схожий на державне об’єднання, ніж на звичайну міжнародну організацію. Важливим питанням п’ятого розширення є й процес національного самовизначення колишніх комуністичних і радянських республік. Оскільки більшість країн ЦСЄ коорди- нували свої зусилля в напрямі європейської інтеграції, логіка національного самовизна- чення була спільною для різних груп. Можна виділити 4 групи: країни Вишеградської групи (Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина), прибалтійські країни (Литва, Латвія, Естонія), балканські країни (Словенія), та Болгарія з Румунією. Найпершими з ініціативами євроінтеграції виступили Польща та Угорщина. Вже восени 1989 р. ці дві країни уклали торговельні угоди з ЄС, в 1991 спільно з Чехословаччиною приєдналися до Європейських угод про асоційоване партнерство, і в 1994 році подали заявки на вступ. Фактично з перших днів приходу до влади у всіх країнах європейська інтеграція стала важливим зовнішньополітичним пріоритетом. З метою координації спільних зусиль у напрямі інтеграції до ЄС 3 країни (після розпаду Чехословаччини 4) утворили Вишеградську групу. У всіх чотирьох країн збігалися ключові елементи націо- нального самовизначення: національні інтереси та внутрішньополітична ситуація. В основі національних інтересів лежали: швидке втілення реформ, перехід до демократії та 610 Держава і право • Випуск 56 ринкової економіки, внутрішня стабілізація, захист від можливого тиску з боку Росії, доступ на ринки ЄС. Інтеграція відповідала національним інтересам країн Вишеградської групи відразу в кількох вимірах. По-перше, вона вирішувала проблему браку знань і досвіду у проведенні реформ через надання технічної допомоги. По-друге, ратифікація «aquis» впроваджувала багато нових норм ліберальної демократії. По-третє, у підтримці вступу країн-кандидатів ЄС використовував асиметричний підхід, створюючи можливості для доступу до ринків країн-членів10. Таким чином, шлях інтеграції був шляхом реформ та утвердження євро- пейських цінностей у країнах Вишеградської групи. Щодо внутрішньополітичної ситуа- ції, то незважаючи на особливості кожної країни, можна виділити чимало спільного. Зокрема, у всіх країнах, за винятком Словаччини, провідні політичні сили підтримували курс європейської інтеграції незалежно від політичного спектру. Наприклад, прихід лівих до влади в Польщі після виборів 1995 р. жодним чином не позначився на інтенсивності підготовки країни до вступу11. Окрім цього, європейська інтеграція користувалася значною підтримкою на рівні сус- пільства. Найбільшу підтримку демонстрували поляки: із 1991 по 2003 рр. рівень підтрим- ки вступу Польщі до ЄС тільки два рази опускався нижче 44%, у 1993 — 37% та 1994 — 42%. Менш прихильно до інтеграції ставилися в Угорщині, де підтримка коливалась від 32% у 1994 до 59% у 2002. У Чехії середній рівень підтримки складав 40%, з найнижчим рівнем у 1995 — 26% та найвищим у 2001 — 46%. Населення Словаччини також підтриму- вало інтеграцію до ЄС — середній рівень 38%. Відносно низьким був рівень тих, хто не підтримував інтеграцію, в середньому 20%. Із країн Вишеградської групи перехід до демо- кратії і швидка інтеграція затримались тільки в Словаччині, де в період 1993-97 рр. при владі перебували націоналісти. Балтійські країни здійснювали національне самовизначення на користь європейської інтеграції подібно до країн Вишеградської групи. Принциповою відмінністю були специ- фічні стосунки з Росією, що розглядала Литву, Латвію та Естонію як стратегічно важливі для себе країни. Європейська інтеграція цих країн загальмувалася через з’ясування про- блем виведення російських військових частин і перенесення об’єктів, а також проблем російської етнічної меншини. Фактично, всі спірні питання були вирішені до 1995 р., і в червні цього року країни приєдналися до Європейських угод. Рівень підтримки інтеграції населенням у цих країнах складав 38%12. Важливу роль у відновленні незалежності при- балтійських країн та їх подальшій інтеграції відіграли Велика Британія та Скандинавські країни13. Словенія представляє балканську групу країн, які прагнуть приєднатися до ЄС. Завдяки демографічним (90% словенців, 2,2% сербів) і географічним (сусідство з Австрією та Італією) особливостям Словенії війни вдалось уникнути тривалого етнічного конфлік- ту. За винятком десятиденної новій словенській владі вдалось уникнути руйнувань інфра- структури та економіки. Це створило сприятливі стартові умови для прискорених реформ і швидкої інтеграції до ЄС. Інтеграція для словенців була одним з небагатьох шляхів забез- печення власної незалежності та уникнення балканських війн. Разом з прибалтійськими країнами Словенія стала учасником Європейських угод у 1995 р., і разом з іншими краї- нами приєдналася до ЄС у 2004 р.14 Балканські конфлікти консолідували внутрішні полі- тичні сили щодо європейської інтеграції, тому імплементації ключових норм європей- ського законодавства не викликали жодного спротиву. Рівень підтримки в перші роки трансформацій складав 38%15. Окремий випадок національного самовизначення щодо європейської інтеграції ста- новлять Болгарія та Румунія. Хоча ці країни стали членами Європейських угод значно раніше (у 1993 році), ніж прибалтійські країни та Словенія. Однак внутрішньополітична ситуація ускладнювала перехід цих країн до демократії та швидке втілення реформ. В обох країнах на других демократичних виборах відбулося повернення соціалістів, які орієнту- 611Юридичні і політичні науки вались у зовнішній політиці на Росію. Соціалісти загальмували програми швидкого пере- ходу і пішли шляхом обмеженої приватизації. Внаслідок цього в обох країнах сильно роз- винулися корупція, кримінальні угрупування та олігархія. У 1996-97 рр. до влади в Болгарії та Румунії повернулися демократи, однак, постійні політичні кризи не давали можливостей для проведення реформ. З огляду на складну вну- трішньополітичну ситуацію ЄС розглядав Болгарію і Румунія як кандидатів в останню чергу. Ситуація змінилась із розгортанням Косівського конфлікту. Союз виявився заслаб- ким для врегулювання конфлікту самостійно без залучення НАТО, і, з огляду на стратегіч- не розташування болгарської та румунської територій, європейські інститути переглянули їх перспективи членства. Важливим кроком у напрямі європейської інтеграції були під- писання декларацій провідними партіями обох країн щодо підтримки курсу на європей- ську інтеграцію. Втім, на відміну від інших країн п’ятого розширення, Болгарія та Румунія вступили в Союз значно гірше підготовленими, що спричинило до застосування значних обмежень і перехідних періодів збоку країн-членів. Їхній досвід інтеграції дуже схожий на випадок із Грецією, коли міркування безпеки значно перевищували економічну доціль- ність розширення. 1. Волеc В. Творення політики в Європейському Союзі / За заг. ред. Волес В., Волес Г.; Пер. з англ. Р. Ткачук. — К.: Основи, 2004. — С. 627. 2. The challenge of enlargement. Bulletin of the European Communities. — Supplement 3/92. — 85p. 3. Волеc В. Цит. праця. — С. 630. 4. The Schuman Declaration (Paris, 9 May 1950) [Електронний ресурс]. — Режим доступу http://www.ena.lu/ 5. Tathem A. The enlargement of European Union. — Kluwer Law International, 2009. — Р. 74. 6. Там само. — Р. 87. 7. Європейська інтеграція / М. Яхтенфукс (уклад.), М. Яковлев (пер. з англ.), Б. Колєр-Кох (уклад.). — К.: Видавничий дім «Києво- Могилянська академія», 2007. — С. 368. 8. Волеc В. Цит. праця. — С. 620. 9. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: історія та засади функціонування. — К.: Знання, 2009. – С. 570. 10. Вахудова А. Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтегра- ція після комунізму / Пер. з англ. Т. Цимбала — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — С. 115. 11. Vermeersh P. Domestic Discourses on European Integration in Poland Before and After 2004: Ideology, Nationalism, and Party Competition [Електронний ресурс]. — Режим доступу http://aei.pitt.edu/9152/01/Vermeersch.pdf 12. Там само. 13. Rupnik J., Pettai V., Zielonka J. The road to the European Union: Estonia, Latvia and Lithuania. — Manchester: Manchester University Press, 2003. — 297 p. 14. The Reunification of Europe. Edt. Kuhnhardt L. — European Parliament, EPP-ED group, 2008. — Р. 416. 15. Rupnik J., Pettai V., Zielonka J. Цит. праця.

Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Cоюзу

Institution

Ähnliche Einträge