Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2007
1. Verfasser:	Слободянюк, М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України 2007
Schriftenreihe:	Український визвольний рух
Schlagworte:	Теорія та методологія досліджень
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64670
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні / М. Слободянюк // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2007. — Збірник 9. — С. 115-124. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-64670
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-646702014-06-18T03:01:37Z Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні Слободянюк, М. Теорія та методологія досліджень 2007 Article Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні / М. Слободянюк // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2007. — Збірник 9. — С. 115-124. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. XXXX-0120 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64670 uk Український визвольний рух Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теорія та методологія досліджень Теорія та методологія досліджень
spellingShingle	Теорія та методологія досліджень Теорія та методологія досліджень Слободянюк, М. Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні Український визвольний рух
format	Article
author	Слободянюк, М.
author_facet	Слободянюк, М.
author_sort	Слободянюк, М.
title	Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні
title_short	Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні
title_full	Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні
title_fullStr	Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні
title_full_unstemmed	Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні
title_sort	проблема термінології у вивченні історії руху опору в україні
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Теорія та методологія досліджень
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64670
citation_txt	Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні / М. Слободянюк // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2007. — Збірник 9. — С. 115-124. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
series	Український визвольний рух
work_keys_str_mv	AT slobodânûkm problematermínologííuvivčenníístorííruhuoporuvukraíní
first_indexed	2025-07-05T15:15:19Z
last_indexed	2025-07-05T15:15:19Z
_version_	1836820484817158144
fulltext	114 ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАКОРДОННИХ ЧАСТИН ОУН 115 № 9 ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ МИКОЛА СЛОБОДЯНЮК ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОЛОГІЇ У ВИВЧЕННІ ІСТОРІЇ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ Величезна заслуга М. Грушевського полягала в тому, що він першим поглянув на історію українського народу як на цілком неза- лежну та самодостатню. Автор «Історії України-Руси» сконструю- вав модель, у якій минувшина різних українських теренів збіглася в один історичний потік. Це дало змогу говорити про єдність укра- їнської нації в просторі та часі1. Пізніше відродження української державності довело слушність концепції М. Грушевського. Проте сьогодні нам знову доводиться обстоювати ідею окремого історич- ного розвитку України, досліджуючи її новітню історію. Проблема сучасної української історіографії полягає в тому, що вона ніяк не може позбутися погляду на історію України часів Другої світової війни як на частину історії СРСР (читай — Росії). Така роз- двоєність свідомості українського історика виявляється, наприклад, у назві та в змісті праці Михайла Коваля «Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах»2, хоча сам автор у передмові до цієї книги пише про потребу переосмислити «весь тисячолітній шлях українського народу» та створити повноцінну наукову концепцію на засадах «адекватного відображення й тлумачення центральних віх історичного процесу». Подібне уникання «гострих кутів» спостеріга- ється й у підручнику «Новітня історія України (1900—2000)»3. Отже, вже розуміючи необхідність створення нової концепції, ми ще не в силі повністю позбутися радянських стереотипів, щоб, не дай Боже, не образити тих, хто внутрішньо залишається в СРСР. Така «політкоректність», «подвійна лояльність» заважає нам, уже 1 Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – Київ, 1996. – С. 80. 2 Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) // Україна крізь віки: У 15-ти т. – Т. 12. – Київ, 1999. – 335 с. 3 Новітня історія України (1900–2000): Підручник / А. Слюсаренко, В. Гусєв, В. Ли т- вин. – Київ, 2002. – С. 343–355, 366–377. людські ресурси мережі ОУН за кордоном та української еміграції для її потреб. На випадок початку війни Військовий сектор Проводу ЗЧ ОУН розробляв плани мобілізації, формування бойових груп та їх проникнення в Україну. У Проводі ЗЧ ОУН існував спеціальний військовий підрозділ (Військовий сектор, або Військова референ- тура), котрий виконував ці завдання, крім того, на загальноукраїн- ському рівні займатися справою мав щойно створюваний Військо- вий центр. У ході підготовки до майбутньої війни та революційних процесів в Україні проходив військовий вишкіл кадрів ЗЧ ОУН, в тому числі з залученням можливостей країн перебування. 116 ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ 117 № 9МИКОЛА СЛОБОДЯНЮК ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОЛОГІЇ У ВИВЧЕННІ ІСТОРІЇ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ Державницька концепція історії України періоду Другої світо- вої війни — це не замовчування незручних фактів чи придушення інших теорій, а погляд на події, передовсім, як на процес боротьби українців за самозбереження та власну державу. І вже на цей голов- ний стрижень слід нанизувати конкретні факти. Важливу роль у створенні такої концепції мала б відіграти уза- гальнююча наукова праця з історії руху Опору в Україні. Опір по- трібно розглядати не крізь його вияви, тобто форми і методи боротьби (як це було прийнято в радянській історіографії), а власне як явище, з усіма його складниками, особливостями та розвитком у просторі й часі. Першочергове завдання істориків — не описати минулі події (значною мірою це вже зроблено), а осмислити їх, простежити зако- номірності генези руху Опору в Україні, порівняти його розвиток із розвитком антифашистського Опору в окремих європейських краї- нах та загалом у Європі, зробити певні теоретичні узагальнення. Одначе на цьому шляху перед дослідниками постає кілька про- блем, серед яких першою є термінологічна проблема, а саме: заста- рілість радянської термінології та неузгоджене використання тер- мінів сьогодні. Оскільки процес визначення спільної термінології ще не завершений, ми вважаємо за доцільне запропонувати свій погляд на понятійний апарат. Насамперед, слід усвідомити, що кожне поняття може мати кілька трактувань. І це нормально, адже зручна загальприйнята термінологія народжується лише в ході наукової дискусії. Пробле- ма «різночитань» вирішується тільки шляхом уточнення понять, якими користуються дослідники. При розробці понятійного апара- ту має значення не лише концептуальна адекватність понять, але й зручність, «милозвучність» та лаконічність термінів. Наприклад, поняття «Київська Русь», «Візантія», «монголо-татари», «декабри- сти» не були відомі самим учасникам тих історичних подій, а тер- міни «фашисти», «німецько-фашистські загарбники» не цілком від- повідають тим явищам, які ними традиційно позначають. Однак, попри певну штучність і умовність, вважаємо ці терміни вдалими і зручними для використання. Такі ж критерії слід застосовувати, і розробляючи термінологію для історії антифашистської боротьби в Україні. Дослідники не дають одностайної відповіді на питання, що таке «антифашистський рух Опору». Згідно з «широким» тлумаченням, відірваним від радянської історичної спадщини, створювати нову національну історію. Це видно з викладу подій, з оцінок, з вибору тем монографій та підручників, а також напрямів вивчення проблеми. При розмаїтті конкретно-історичних досліджень з історії руху Опору в Україні ми не маємо системності ані в самих цих пошуках, ані в теоретичному осмисленні вже дослідженого. Тож украй потрібною є державниць- ка концепція новітньої історії України, яка б відмовилася від тієї радянської спадщини, котра негативно позначається на наукових дослідженнях, і розробила би власні підходи, термінологію, сфор- мулювали би свої оцінки подій. Кожен історик має право на осо- бисту думку, але разом з тим, безперечно, має існувати узгоджене загальноприйняте бачення минулого. Вивчаючи історію України, ми не можемо не зауважити, що червоними лініями через усі епохи проходять: 1) віковічне прагнення українського народу до створення влас- ної держави і боротьба за неї при кожній нагоді (козацька держава Б. Хмельницького, повстання І. Мазепи та запорожців проти Мо- скви 1708 р., місія В. Капніста до Берліна, творчість Т. Шевченка, Українська національна революція 1917—1921 рр., Акт 30 червня 1941 р., боротьба ОУН-УПА, дисидентський рух, проголошення державної незалежності України 1991 р. тощо); 2) прагнення українського народу до соборності, тобто об’єд- нання всіх його етнічних земель в одній державі, відчуття націо- нальної єдності українців, хай би в якій частині України вони жили (намагання Б. Хмельницького створити Руське князівство «від Дону до Вісли», бажання І. Мазепи стати гетьманом обох берегів Дніпра, ідеї народовського та громадівського рухів, Злука 1919 р., ідея Української Соборної Самостійної Держави (УССД), похідні групи ОУН, УГВР, ідеї дисидентів, гасло Майдану 2004 р. «Схід і Захід разом» тощо); 3) волелюбність і демократизм українського народу (інститут «віча» у Київській Русі, феномени козацтва та гайдамаччини, по- ложення Конституції П. Орлика, селянські повстанські рухи ча- сів Української національної революції 1917—1921 рр., боротьба ОУН-УПА, антифашистський рух Опору, дисидентський рух, Помаранчева революція, впливова парламентська опозиція до всіх трьох президентів незалежної України тощо). 118 ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ 119 № 9МИКОЛА СЛОБОДЯНЮК ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОЛОГІЇ У ВИВЧЕННІ ІСТОРІЇ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ вати окупантів на масові каральні акції проти мирного населення), збереження власних кадрів та вичікування слушного моменту для збройного виступу. Цей аспект позиції ОУН розкривають А. Кентій, Г. Папакін та автор пропонованої статті7. Для ОУН-УПА (суб’єкта не лише антифашистського, а й наці- онально-визвольного руху) головним ворогом була не Німеччина, а СРСР. На початку окупації українські націоналістичні сили були налаштовані на співпрацю з німцями, проте гітлерівці, ігноруючи національні прагнення українців і переслідуючи самостійників, самі підштовхнули їх до створення антифашистського руху Опо- ру. Відповідно до пріоритетів у боротьбі, визначався її характер: насамперед національно-визвольний, потім — антифашистський. Здійснення масових збройних акцій, економічних диверсій проти німців вважали шкідливим, оскільки це посилювало головного во- рога — СРСР. Отже, на нашу думку, складовими частинами антифашист- ського руху Опору слід вважати як радянські, так і українські та польські підпільно-партизанські формування, що ставили за мету звільнення своїх країн від німецько-фашистської окупації. По- діл руху Опору в Україні за національно-політичною ознакою (на радянський, український, польський) органічно співвідноситься з традицією аналогічного поділу щодо інших європейських країн. Давно прийнятими в історичній науці є терміни «австрійський рух Опору», «німецький рух Опору», «польський рух Опору», «фран- цузький Опір»8 і т. д. Хоча деякі дослідники дотепер старанно уникають термінів «український» чи «радянський рух Опору», в сучасній історіографії поступово складається традиція поділяти рух Опору в Україні за 7 Кентій А., Папакін Г. Стратегія «двофронтової» боротьби ОУН-УПА у 1941–1944 рр.: мовою документів, очима історика // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. Матер. міжнарод. наукової конференції. – Київ, 1995. – С. 163–169; Слободянюк М. Антифашистський рух Опору в Південній Україні (1941–1944 рр.): Дис. канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 166–167. 8 Яблоньский Г. Политическая и военная роль антифашистского движения Сопро тив- ления, подпольной борьбы и партизанских действий в Европе во время второй мировой войны // Вторая мировая война. Материалы научной конференции: В 3-х кн. – Кн. 3. – Москва, 1966. – С. 39; Антифашистское движение Сопротивления в странах Европы в годы второй мировой войны: Указатель литературы, опубликованной в СССР на русском языке в 1939–1968 гг. – Казань, 1969. – С. 9, 16; Движение Сопротивления в Западной Европе. 1939–1945. Национальные особенности. – Москва, 1991. – С. 5–8. учасниками руху Опору є всі невдоволені фашистським окупацій- ним ладом, навіть якщо невдоволення не виявлялось у жодних діях. Наприклад, учасником Опору міг бути німецький солдат, що ви- словлював сумнів у перемозі Німеччини. «Вузьке» тлумачення було найбільш поширеним у радянській історіографії. За визначенням «Советской Военной Энциклопедии», рух Опору — це національно-визвольний, антифашистський рух під час Другої світової війни проти німецько-фашистських та ін- ших окупантів і їхніх пособників4. Під це визначення підпадають не тільки прямі антифашистські акції підпілля або партизанів, але й матеріальна підтримка їх з боку цивільного населення, а також са- ботаж політичних, економічних, військових заходів окупантів. «Дуже вузьке» тлумачення обмежує рух Опору підпільни- ми акціями добровольців, спрямованими проти підкорення країни (найчастіше — проти окупації) нацистському або фашистському режиму, його союзникові або сателіту5. При цьому така форма ан- тифашистської боротьби, як саботаж воєнних, економічних та по- літичних заходів окупантів до уваги не береться. На нашу думку, найбільше відповідає внутрішній суті понят- тя, а отже, є найпридатнішим для загального використання саме «вузьке» тлумачення терміна «рух Опору». Досі дискусійним залишається також питання про те, кого слід вважати членами руху Опору. Радянські, деякі українські та росій- ські історики відмовляються вважати ОУН і УПА учасниками анти- фашистської боротьби, звинувачуючи їх у пасивності спротиву фа- шистським окупантам, певних контактах і домовленостях з ними, в антикомуністичній позиції. Що стосується пасивності порівняно з радянським рухом Опору, то її слід пояснювати відповідною стра- тегією. Така стратегія була притаманна багатьом некомуністичним учасникам європейського руху Опору і називалася «атантизм», тобто тримання зброї напоготові6. Атантизм передбачав накопи- чення сил, відмову від активної збройної боротьби (щоб не провоку- 4 Советская Военная Энциклопедия / Под ред. Н. В. Огаркова. – Москва, 1977. – Т. 3. – С. 113. 5 Козлітін В. Друга світова війна 1939–1945 рр.: Навч. посібник. – Харків, 2001. – С. 170. 6 Див.: Деборин Г. А., Тельпуховский Б. С. Итоги и уроки Великой Отечественной вой- ны. – Москва, 1975. – С. 304. 120 ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ 121 № 9МИКОЛА СЛОБОДЯНЮК ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОЛОГІЇ У ВИВЧЕННІ ІСТОРІЇ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ а з третього — в термінах не повинно бути тавтологій на кшталт «український національний рух Опору». Адже тут слова «україн- ський» і «національний» є синонімами: якщо рух український, то, відповідно, і національний. Отже, як синонімічні, в одному контексті ми можемо використати термін «український рух Опору», а в іншо- му — «національний рух Опору». Слід додати, що класифікація суспільно-політичних рухів в Україні за національно-політичною ознакою не є чимось новим. Історики традиційно виділяють в українському національно-ви- звольному русі ХІХ ст. три течії: «Суспільно-політичне життя Над- дніпрянської України у другій половині ХІХ ст. характеризувало- ся складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів»13. Так само розглядають систему політичних партій початку ХХ ст.: одні з них вважають загальноросійськими, інші — українськими, треті — польськими або єврейськими. Отож, використовуючи термін «рух Опору», потрібно, водно- час, чітко розмежовувати тих, хто вів антифашистську боротьбу на українських землях у складі радянських підпільно-партизанських формувань, формувань ОУН-УПА, загонів Т. Боровця — ‘Бульби’, польських Армії крайової та Батальйонів хлопських. Щодо перших автор пропонує використовувати термін «радянський рух Опору», щодо других — «український рух Опору», щодо третіх — «поль- ський рух Опору». До польського руху Опору належали угруповання й особи (се- ред них були українці та євреї), які ставили собі за мету не тільки звільнення території Західної України від німецьких окупантів, але й відновлення на цій території Польської держави в довоєнних кор- донах. Причому жоден дослідник не зараховує до польського Опору ані радянські партизанські загони (в тому числі ті, що складалися з етнічних поляків), ані формування ОУН-УПА, що діяли на терито- рії Польщі. Український рух Опору об’єднував не лише оунівців, а й усіх тих, хто прагнув створення незалежної української держави. Його учасники могли стояти, наприклад, на позиціях націонал-комуніз- му або бути прихильниками Т. Боровця — ‘Бульби’. 13 Турченко Ф., Мороко В. История Украины. Конец XVIII – начало ХХ века. Учебник для 9 класса. – Запорожье, 1999. – С. 208. національно-політичним критерієм. Так, дві основні політичні течії в ньому, з яких одна керувалася радянськими гаслами, а інша — орієнтувалася на створення незалежної України, виокремлюють О. Субтельний, Ф. Турченко, Я. Грицак, В. Семененко і Л. Радченко, Л. Кормич і В. Багацький9. Деякі історики доходять висновку, що необхідно розрізняти все- редині руху Опору в Україні український і радянський «рухи», хоча утвердитися цьому підходові заважає, знову ж таки, невиробленість спільної термінології. Зокрема, В. Косик виділяє «національний» і «радянський» рухи Опору, Т. Гунчак — «комуністичний підпіль- ний і партизанський рух», «польський підпільний і партизанський рух», «український самостійницький підпільний і партизанський рух»; В. Трофимович, В. Стецкевич, І. Муковський та О. Лисенко — «український національний рух Опору»; М. Коваль, поряд з іншими, вживає також термін «український рух Опору»10. В А. Русначенка можна знайти терміни «український рух», «самостійницьке підпіл- ля», «українське підпілля», «українська партизанка», «український визвольний рух», «національно-визвольний рух»11. З одного боку, загальноприйняті поняття мають бути достатньо місткими, щоб охопити партизанські й підпільні форми боротьби, ідеологічне забарвлення та національно-територіальну приналеж- ність, з другого — відповідні терміни мають бути лаконічними (не такими, як «національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН»12 або «український самостійницький підпільний і партизанський рух»), 9 Субтельний О. Україна. Історія. – Київ, 1991. – С. 410–413; Турченко Ф. Новітня істо рія України: У 2-х ч. – Ч. 1. – Київ, 1994. – С. 328–330; Грицак Я. Нарис істо рії України. – С. 241–249; Історія України: нове бачення: У 2-х т. – Т. 2. – Київ, 1996. – С. 313; Семененко В. И., Радченко Л. А. История Украины. – Харьков, 1999. – С. 400; Кормич Л., Багацький В. Історія України від найдавніших часів і до 2000 року. – Харків, 2000. – С. 407. 10 Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. – Київ, 1993. – С. 227; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Львів, 1993. – С. 249; Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.). – Львів, 1995. – С. 70 ; Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. – Київ, 1996. – С. 19; Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах… – С. 148; Стецкевич В. Воєнна історіографія України // Безсмертя. Книга пам’яті України. 1941–1945. – Київ, 2000. – С. 662. 11 Русначенко А. Народ збурений: (Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–1950-х роках). – Київ, 2002. – С. 3–5. 12 Світлична Н. Історія України: Навч. посібник. – Київ, 2002. – С. 202. 122 ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ 123 № 9МИКОЛА СЛОБОДЯНЮК ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОЛОГІЇ У ВИВЧЕННІ ІСТОРІЇ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ багнет и у 1920 р., і навіть за національним складом керівництва вона не була українською. Відповідно, період 1920—1991 рр. — це не період української радянської державності, а період окупації України радянською Росією. Легітимним же потрібно вважати забутий істориками уряд УНР в екзилі (якому, до речі, підпорядковувався Т. Боровець — ‘Буль- ба’), потім — Українську Головну Визвольну Раду. З такого погля- ду боротьба ОУН-УПА є боротьбою не проти східних українців чи українського радянського уряду, а проти російського більшовиць- кого окупаційного режиму, якому, на жаль, з різних причин служи- ло багато українців. Ще однією хибою досліджень історії руху Опору залишається слабкий рівень біографічних досліджень, — незважаючи на те, що життя не одного діяча руху Опору може не тільки стати предметом історичних розвідок, але й сюжетною основою телевізійних та кіне- матографічних стрічок. Серед таких слід назвати Івана Білика, Єв- гена Стахова, Омеляна Грабця, Ріка Ярого, Степана Руднєва тощо. Досі малодослідженою є історія українського руху Опору на Бу- ковині, Закарпатті, Трансністрії, Закерзонні, Берестейщині. На рівні мікроісторії потребує глибшого дослідження побут, цін- ності, психологія і поведінка цивільного населення під німецькою окупацією, мотивація різних груп населення для участі в боротьбі з окупантами. Якщо багато питань з історії організованих форм руху Опору досліджені далеко не вичерпно, то ще гіршою є ситуація з пасив- ним (стихійним, неорганізованим) спротивом українців під фа- шистською окупацією. Значна кількість поважних радянських, діа- спорних і сучасних українських дослідників історії України в своїх працях розглядає лише активні (організовані) форми руху Опору на її території15. Незважаючи на те, що історична наука саме па- сивний спротив населення називає наймасовішим16, історіографія Другої світової війни досі не створила жодної спеціальної праці з цієї теми. 15 Субтельний О. Україна. Історія. – С. 410; Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. – С. 230; Трубайчук А. Друга світова війна. – Київ, 1995. – С. 85–90; Грицак Я. Нарис історії України. – С. 236; Турченко Ф. Новітня історія України. – Ч. 1. – С. 328; Семененко В., Радченко Л. История Украины. – С. 400, 404. 16 Военный Энциклопедический словарь. – Москва, 1983. – С. 167. Хоча більше половини учасників радянських партизансько-під- пільних формувань України складали етнічні українці, їх об’єдну- вало, передовсім, відчуття причетності до СРСР, усвідомлення себе «радянськими людьми» і тільки потім — українцями. У своїй біль- шості в поняття «українець» та «Україна» вони вкладали, радше, територіальний, ніж національний зміст. Україну представники цього руху розглядали не інакше, як частину Радянського Союзу. В своїй боротьбі проти окупантів радянські підпільники і партиза- ни пріоритетним вважали захист інтересів СРСР, а не України, або принаймні інтереси українського народу були для них невід’ємни- ми від інтересів Радянської держави. Причому таке визначення не несе в собі апріорі негативної оцінки українців, що виступали на боці Москви. Це просто констатація факту та зручна класифікація. Характерно, втім, що на українських землях не було комуністич- них підпілля або партизанки, які виступали б за державну неза- лежність України. З окреслених вище причин ми пропонуємо визначити радянські підпільно-партизанські формування частинами радянського руху Опору. Зрештою, самі учасники радянського Опору в Україні ніколи не називали себе учасниками української підпільної чи партизан- ської боротьби, українського руху Опору і в організаційному, ідео- логічному та політичному плані нічим не відрізнялися від учасни- ків радянського Опору в Білорусії чи Росії. Німецькі окупанти теж чітко розрізняли дві течії руху Опору в Україні: «комуні стично- більшовицький», «комуністичний» та «національно-український», «український»14. Твердження про те, що українці, які брали участь у радян- ському русі Опору, були лояльними до української державності в рамках СРСР, теж не виглядає переконливим. Адже реального наповнення ця «державність» ніколи не мала, натомість сталін- ський режим виявляв надзвичайну ворожість до будь-яких виявів українського патріотизму. Крім того, сама українська радянська державність була маріонетковою і нелегітимною, адже владу в ній не обрав український народ, а насадили російські більшовицьк і 14 Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 2276. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 100; Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 131. – Арк. 50; Центральний державний архів вищих органів влади України. – Ф. 3676. – Оп. 4. – Спр. 308. – Арк. 57. 124 ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ 125 № 9 ВОЛОДИМИР В’ЯТРОВИЧ ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ІДЕЙНО- ПРОГРАМОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ 1920-Х—1950-Х РР. Уже традиційно розвідки, присвячені проблематиці ОУН та УПА, починаються твердженнями про нерозвиненість історіогра- фії, про брак узагальнюючих, аналітичних робіт. На жаль, такі твер- дження насправді досі залишається актуальним, особливо щодо до- сліджень ідейно-політичної платформи українського визвольного руху 1920-х—1950-х рр. Помітне останнім часом пожвавлення ува- ги до інших аспектів діяльності руху практично не зачепило його ідеології — можна назвати лише дві сучасні роботи, в яких здійсне- но спробу комплексно проаналізувати цю проблему1. Перша — мо- нографія Анатолія Русначенка «Розумом і серцем»2. Вона, щоправ- да, має суттєву ваду: автор не розглядає ідеології ОУН 1930-х рр., оминаючи важливий період становлення ідейно-політичних підва- лин організації. Другим, повнішим, дослідженням є робота Георгія Кась янова «Ідеологія Організації Українських Націоналістів», у котрій історик спробував якнайповніше охопити період 1920-х— 1950-х рр.3. Проте він обрав надто вузький об’єкт аналізу, зупинив- шись, фактично, на самих лише постановах та рішеннях зборів ОУН. Що ж стосується інших робіт, то вони обмежуються тільки певни- ми етапами — залежно від завдань, які ставили перед собою їхні автори: щоб підтвердити тезу про авторитарність ідеології ОУН, її близькість до праворадикальних ідеологі й, розглядают ь окремі 1 Раніше цих питань торкалися дослідники з-поза меж України, див.: Armstrong John A. Ukrainian Nationalism. — Englewood, Colorado, 1990; Motyl Alexander J. The Turn to the Right: The Ideological origins and development of Ukrainian Nationalism. 1919-1929. – New York, 1980; Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Історичні есе. – Київ, 1994 — Т. 2. — С. 251–256. Див. також роботи полемічного характеру, які висвітлюють суть дис- кусії між «бандерівцями» та «двійкарями»: Кричевський Р. ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН. – Нью-Йорк—Торонто, 1962; Мірчук П. За чистоту позицій українського ви- звольного руху. – Мюнхен–Лондон, 1955. 2 Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-х — 1980-х років. – Київ, 1999. 3 Касьянов Г. Ідеологія Організації Українських Націоналістів // Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія – Київ, 2005. – С. 445–475. Отож, сучасний стан вивчення історії руху Опору в Україні по- требує вироблення загальноприйнятої термінології в рамках дер- жавницької концепції новітньої історії України. Дискусія щодо такої концепції, яка може виникнути серед науковців, а також узгоджен- ня термінів, вочевидь посприяють теоретичному осмисленню руху Опору в Україні як явища та активізації конкретних історичних досліджень з цієї тематики. Зокрема, це позитивно вплине на до- слідження діяльності польського руху Опору в Західній Україні та українського руху Опору у Східній Україні; на вивчення так званих «білих» партизанських загонів; на встановлення невоєнних втрат, завданих окупантам, та внеску України у перемогу; на з’ясування реакції різних соціальних прошарків на окупаційний режим та мо- тивів їхньої участі в русі Опору; на перегляд періодизації та ролі радянського партизанського руху в боротьбі з фашизмом і, врешті- врешт, на створення фундаментальної праці «Антифашистський рух Опору в Україні». Крім того, це сприятиме деміфологізації історичного минуло- го нашого народу, утвердженню ідеї самодостатності й цілісності української історії, а отже дасть змогу віднайти гідну довіри істо- ричну пам’ять, котра стане «основою для колективної ідентичності і діяльності» українців17. 17 Subtelny O. The Current State of Ukrainian Historiography // Journal of Ukrainian Studies. – 1993 – 18. – №. 1-2. – P. 53.

Проблема термінології у вивченні історії руху Опору в Україні

Institution

Ähnliche Einträge