Історія на замовлення?

Рецензія на книжку: Іваненко В., Якунін В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2006. — 423 с.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2007
1. Verfasser:	Забілий, Р.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України 2007
Schriftenreihe:	Український визвольний рух
Schlagworte:	Історіографія, огляди та рецензії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64678
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історія на замовлення? / Р. Забілий // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2007. — Збірник 9. — С. 300-308. — Бібліогр.: 2 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-64678
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-646782014-06-18T03:01:50Z Історія на замовлення? Забілий, Р. Історіографія, огляди та рецензії Рецензія на книжку: Іваненко В., Якунін В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2006. — 423 с. 2007 Article Історія на замовлення? / Р. Забілий // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2007. — Збірник 9. — С. 300-308. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. XXXX-0120 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64678 uk Український визвольний рух Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історіографія, огляди та рецензії Історіографія, огляди та рецензії
spellingShingle	Історіографія, огляди та рецензії Історіографія, огляди та рецензії Забілий, Р. Історія на замовлення? Український визвольний рух
description	Рецензія на книжку: Іваненко В., Якунін В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2006. — 423 с.
format	Article
author	Забілий, Р.
author_facet	Забілий, Р.
author_sort	Забілий, Р.
title	Історія на замовлення?
title_short	Історія на замовлення?
title_full	Історія на замовлення?
title_fullStr	Історія на замовлення?
title_full_unstemmed	Історія на замовлення?
title_sort	історія на замовлення?
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Історіографія, огляди та рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/64678
citation_txt	Історія на замовлення? / Р. Забілий // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2007. — Збірник 9. — С. 300-308. — Бібліогр.: 2 назв. — укр.
series	Український визвольний рух
work_keys_str_mv	AT zabílijr ístoríânazamovlennâ
first_indexed	2025-07-05T15:15:42Z
last_indexed	2025-07-05T15:15:42Z
_version_	1836820508633464832
fulltext	300 301 № 9РУСЛАН ЗАБІЛИЙ ІСТОРІЯ НА ЗАМОВЛЕННЯ? РУСЛАН ЗАБІЛИЙ ІСТОРІЯ НА ЗАМОВЛЕННЯ? (ІВАНЕНКО В., ЯКУНІН В. ОУН І УПА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ: ПРОБЛЕМИ ІСТОРІОГРАФІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЇ. — ДНІПРОПЕТРОВСЬК: АРТ-ПРЕС, 2006. — 423 С.) Якось до наших рук потрапила вельми цікава книжка в супероб- кладинці із закладкою, пришитою до корінця, під назвою «ОУН і УПА у Другій світовій війні: пробле- ми історіографії та методології». Написали її два професори Дні- пропетровського на ціонального університету: проректор із на- уково-педагогічної роботи Ва- лентин Іваненко та завідувач кафедри української історії й етнополітики Віктор Якунін. Але привабливе оформлен- ня книжки, яку автори назва- ли монографією, приховує, на жаль, не такий привабливий зміст. Пояснимо чому. Перше враження від прочитаного — начебто монографію написано в часи застою, років 25 тому. Насамперед неприємно вра- жає читача наявність заідео- логізованих кліше в «кращих» традиціях радянської доби. На- приклад, «у битві з розрухою українці спиралися на братерську підтримку народів СРСР» (с. 16), «українці спиралися на братню підтримку народів» (с. 16), «широ- кі верстви українських трудящих» (с. 23), «допомога братніх наро- дів, особливо російського» (с. 49), «період нищення оунівцями бра- тів-українців» (с. 95), «оунівці з радістю зустріли вістку про напад фашистсько ї Німеччини на СРСР» (с. 145) і т. д. Це тільки деякі з ужитих тут «історичних термінів». А чого вартий такий пасаж шановних професорів: «[…] наш мо- ральний і громадський обов’язок — зробити максимум можливого, щоби священна пам’ять загиблих від рук німецько-фашистських найманців не була розтоптана “брудним чоботом” бандерівців та їх сучасних адвокатів, які б посади вони не обіймали» (с. 147)! В цьо- му реченні «науковці» щиро висловили свою громадську і моральну позицію. А де ж позиція науковця, який прагне пізнати істину, дати об’єктивну оцінку минулому, донести її до свідомості громадян. Це значно важче, ніж мати просто «моральний і громадський обов’я- зок», бо треба переступити через свої симпатії чи антипатії до ми- нулого і відсторонено, з позиції спостерігача відобразити реальні події — настільки добре, наскільки вистачить таланту й хисту. Що ж спонукало авторів узятися за перо? Це Указ Президента від 14 жовтня 2006 р. «Про всебічне вивчення і об’єктивне висвіт- лення діяльності українського визвольного руху і сприяння про- цесу національного примирення». Сюди ще, мабуть, додалась особи- ста образа «моральних почуттів» науковців та їхніх прихильників, бо Указ Президента та інші заходи вони називають провокацією. За їхніми словами: «[…]не оунівці винесли на своїх плечах основний тягар історичних битв за визволення Києва і за Дніпро у 1943 р., а воїни Червоної армії, серед яких була значна частина українців. Їм допомагали радянські партизани, а от саме з ними й вели бойові дії вояки ОУН-УПА, фактично захищаючи комунікації німецьких військ» (с. 4). У цих словах за банальним популізмом не бачимо жод- ного раціонального зерна, як, зрештою, і в усій монографії. Шановні колеги, а як же бути з об’єктивністю? Чи не написана книга на за- мовлення національно-демократичних «угруповань», до яких зара- ховуєте комуністів і прогресивних соціалістів? Отже, з мотивами написання монографії ніби все зрозуміло. На цьому можна було б зупинитись, проте перейдімо до її структури. Складається вона з чотирьох розділів, які становлять менше поло- вини її обсягу, та додатків у вигляді раніше публікованих докумен- тів і матеріалів. Деякі документи мають заголовки, які свідчать про позицію їхніх упорядників: «Вітання голови української греко-ка- толицької церкви митрополита А. Шептицького німецько-фашист- ським окупантам та їх буржуазно-націоналістичним пособникам» 302 ІСТОРІОГРАФІЯ, ОГЛЯДИ ТА РЕЦЕНЗІЇ 303 № 9РУСЛАН ЗАБІЛИЙ ІСТОРІЯ НА ЗАМОВЛЕННЯ? (документ № 3), «З листа керівника української буржуазно-націо- налістичної ради Волині Скрипника рейхскомісару України про бажання націоналістів брати участь в управлінні окупованою тери- торією і тісно співробітничати з фашистськими загарбниками у ві- йні проти СРСР» (документ № 20), «З послання главарів уніатської церкви і українських буржуазних націоналістів Гітлеру про форми співробітництва з німецько-фашистськими загарбниками» (доку- мент № 27) та ін. Власне, щодо розділів монографії, то перший з них взагалі не відповідає, на нашу думку, темі. Він називається «Україна воєнної доби у дзеркалі сучасної концептуальної трансформації» і присвя- чений розмірковуванням над термінами «Велика Вітчизняна війна» та «німецько-радянська війна», полеміці навколо них з канадським істориком Романом Сербиним, аналізові багатотомного видан- ня «Політична історія України». Гадаємо, ці терміни до проблеми ОУН-УПА безпосереднього стосунку не мають. Їх треба розглядати в контексті всієї історії України періоду війни. У вживанні терміна «німецько-радянська війна» В. Іваненко та В. Якунін вбачають «не- конструктивну спробу всупереч історичним фактам відмежувати історію України від історії Росії» (с. 26). У такому разі нам не зрозу- міло, яким чином, наприклад, бойові дії на Карельському фронті чи під час оборони Заполяр’я пов’язані з подіями в Україні в ході війни. Не бачимо тут ніякої логіки, хіба що «спільну історію двох братніх народів», у якій немає місця українській визвольній боротьбі. Адже ж автори твердять, що жодної окупації, і то чомусь тільки західно- українських земель, у 1943—1944 рр. не було. А було звільнення. Бо якщо, мовляв, іде мова про окупацію України, то в кого її Червона армія загарбала, кому вона раніше належала? (с. 29). Визнаємо, що в 1943—1944 рр. дійсно ніякого загарбання не сталося. Це сталося на два десятки років раніше, коли радянська Росія внаслідок прямої агресії проти визнаної західними державами Української Народної Республіки встановила свій окупаційний режим. А в 1943—1944 рр. відбулася тільки заміна німецької окупаційної системи на поперед- ню радянську. Те, що в Червоній армії у «звільненні» брали участь українці, не є аргументом, здатним розв’язати проблему, бо Чер- вона армія була інструментом окупаційної системи. Радянська ідео- логія так змінила свідомість українців, що частина з них ототож- нювала себе не з Батьківщиною, а з окупаційною системою і щиро вірила в те, що робила. Російський історик В’ячеслав Боярський за- значає, що встановлення окупаційного режиму і його функціюван- ня можливі тоді, коли він має підтримку 10% населення, причому з часом цей відсоток буде зростати1. Досягти такої підтримки можна достатньо широким спектром засобів — від збройної сили до спо- кусливих обіцянок. Як пояснити те, що Радянський Союз — «визво- литель» — створив у державах Центрально-Східної Європи маріо- неткові комуністичні уряди? Хіба це не окупаційна політика? Ніхто нікому і ніколи ціною власного життя без особистої вигоди не приніс свободи. Це прописна істина. Нерозуміння, або й небажання зрозуміти сказане вище при- звело до того, що В. Іваненко та В. Якунін до сьогодні сприймають історію України свідомістю «радянської людини». Через це вони, очевидно, не здатні збагнути сутність визвольної боротьби в цілому та діяльності ОУН-УПА зокрема. Ці науковці минуле сприймають через призму нинішніх політичних інсинуацій навколо ОУН-УПА. Вони неодноразово наголошують, що влада спеціально замовляє історикам роботи позитивного характеру про визвольну боротьбу. І тому третій розділ монографії називається: «Огляд спеціальних досліджень про ОУН та УПА». «Спеціальним дослідженням» В. Іва- ненко та В. Якунін називають колективну монографію групи істо- риків, що працювала при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси». У монографії аналіз історіо- графії праць, присвячених ОУН-УПА, як такий відсутній. Він зво- диться до рецензії на два розділи А. Кентія та І. Патриляка зі згада- ної колективної монографії, хоча там також поміщені розділи таких істориків, як І. Іллюшин, Г. Касьянов. Окрім цього, якщо йдеться про історіографію ОУН-УПА, слід було би хоч побіжно згадати пра- ці А. Русначенка, В. Сергійчука, Ю. Шаповала, Г. Стародубець та ін. Не можемо збагнути, чому автори монографії спочатку оцінюють власне науковців, а тоді вже їхні історичні праці. М. Коваля вони називають то «неперевершеним знавцем Вітчизняної війни» (с. 56), то «маститим фахівцем» (с. 57), хоча М. Коваль припустився грубої помилки, на яку не має права висококваліфікований науковець. Він ствердив, що 1946 р. за кордон перейшло 50 тис. повстанців, тим 1 Боярский В. И. Партизанство вчера, сегодня, завтра. – Москва, 2003. – С. 12. 304 ІСТОРІОГРАФІЯ, ОГЛЯДИ ТА РЕЦЕНЗІЇ 305 № 9РУСЛАН ЗАБІЛИЙ ІСТОРІЯ НА ЗАМОВЛЕННЯ? часо м як на піку розвитку УПА на зламі 1944/1945 рр. такою була її загальна чисельність. То якщо цих 50 тис. повстанців відійшли за кордон, хто ж тоді вів боротьбу в Україні до середини 1950-х рр.? І взагалі, як можна було перейти кілька кордонів такій масі озброє- них людей непоміченими, без великих бойових зіткнень, про які збе- реглися б якщо не документи, то згадки в західній пресі. Науковці давно встановили, що в американську зону окупації перейшло до і після акції «Вісла» не більше кількох сотень повстанців, переважно із Закерзоння. Не ставимо собі за мету підірвати цим зауваженням науковий авторитет відомого дослідника, адже кожна людина так чи інакше помиляється. Зазначмо тільки, що В. Іваненко та В. Яку- нін як автори монографії повинні були б уникати таких пафосних титуляцій. Мають вони двояке ставлення до Анатолія Кентія. На- зивають його «висококваліфікованим і досвідченим фахівцем», бо надрукував він 1991 р. в кількох номерах газети «Радянська Украї- на» статтю «Катам не бути героями. “Двофротнова боротьба” ОУН- УПА: легенди і дійсність», у якій поділяв сучасні погляди дніпро- петровських істориків, роблячи «цілком аргументовані, правдиві висновки». Пізніше він став, як зауважують В. Іваненко і В. Якунін, виразно заангажованим і тепер пише на замовлення влади — про- тилежне до того, що писав 15 років тому. Щодо Івана Патриляка, то його автори скромно називають «до- слідником», без титуляцій, адже він намагається «будь-що обіли- ти оунівців» (с. 89). Автори погоджуються з багатьма тезами І. Па- триляка, але висувають проти нього, на нашу думку, досить таки серйозне звинувачення: «Цікава метаморфоза відбувається в ма- нері авторського підходу до оцінки описуваних подій: коли взагалі йдеться про налаштованість і готовність певної частини українських націоналістів до антиурядових, протиправних (читай: злочинних) дій під впливом оунівської пропаганди, тим паче підкріплених до- кументально свідченнями очевидців, — це через силу визнається. А от тільки-но мова заходить про конкретні факти злочинів, то тут наш дослідник заперечує причетність до них і ОУН, і “Нахтігалю”, все звалюючи на нацистів» (с. 103). Отже, сучасні історики В. Іваненка та В. Якуніна мало влашто- вують, або не влаштовують зовсім. В союзники собі для доведення злочинності ОУН-УПА, що є для них головним завданням, авто- ри беруть В. Замлинського, «знаного українського історика», який написа в 1969 р. «незаслужено призабуту монографію “Шлях чор- ної зради”», якогось В. Довганя з його газетною статейкою початку 1990-х рр. «Кем был Бандера? Штрихи к политическому портрету», Віктора Поліщука з його низькопробною писаниною «Гірка правда: Злочинність ОУН-УПА» та деяких інших. В останньому розділі монографії ведеться полеміка навколо тез документа, виготовленого для Уряду, різних гілок влади і широкої громадськості під назвою «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА». «Фаховий висновок…», на нашу думку, не є документом «останньої інстанції» і не розставляє всіх крапок над «і». Навпаки, він акцен- тує увагу на питаннях, які ще потребують ґрунтовного досліджен- ня і далеко не вичерпали своєї актуальності та наукової цінності. У кожнім разі, в розв’язанні складного вузла проблем із визначенням природи визвольного руху останнє слово залишається не за Урядо- вими комісіями, а за істориками. Проте автори розглядають 14 ру- брик документа не з позицій історичної об’єктивності, а з позицій політичних сентиментів до радянського минулого. Звернімо увагу на те, що автори не зовсім володіють фактологіч- ним матеріалом загального характеру. Не зосереджуватимемо ува- ги на всіх нюансах, а торкнемося головного, тобто того, про що пе- реважно йдеться в монографії. А йдеться, наприклад, про «дивізію СС “Галичина”» і власне у такому формулюванні. Очевидно В. Іва- ненко і В. Якунін, як і чимало інших дослідників, не знають того, що дивізія «Галичина» ніколи есесівською не була і не могла бути такою в принципі. Пояснимо чому. Війська СС почали формуватися в квітні 1923 р. як охоронні загони (Schutzstaffeln) націонал-соціа- лістичної партії. В СС відбирали найкращий елемент з точки зору «расової чистоти». В 1925 р. СС стали особистою охороною Гітлера, елітою, окремою армією, яка весь час була суперником Вермахту2. За «расовою чистотою» рядів СС слідкував особисто Генріх Гіммлер та спеціальні відомства. Правда, 1942 р., через проблеми на фрон- ті, до СС призивали німців-фольксдойче з окупованих країн. Що ж до ненордичних народів (українців, росіян, білорусів, албанців, французів, голландців та ін.), то з їхніх представників-добровольців 2 Залесский К. СС. Охранные отряды НСДАП. – Москва, 2004. – С. 498. 306 ІСТОРІОГРАФІЯ, ОГЛЯДИ ТА РЕЦЕНЗІЇ 307 № 9РУСЛАН ЗАБІЛИЙ ІСТОРІЯ НА ЗАМОВЛЕННЯ? формували не війська СС, а дивізії військ СС, які ніколи не могли бути елітарними через національне походження вояків. Тому для істориків є неприпустимою помилкою ототожнювати дивізії військ СС із власне військами СС. Визначення дивізії військ СС означає, що вони підпорядковувалися головному відомству армійських СС (не поліційних і охоронних), фінансувалися з цього ж відомства, проходили підготовку на рівні вищому, ніж Вермахт, краще забез- печувалися. В таких дивізіях на вищих офіцерських постах стояли саме кадрові есесівці-німці, які мали здійснювати контроль над під- леглими, щоб ті не збунтувалися. Щодо «Галичини», то вона нази- валася «14 гренадерська дивізія військ СС» (14. Waffen-Grenadier- Division der SS). Те, що вітчизняні історики не знають «тонкощів» організації та історії військових частин німецької армії, породжує бездумні спе- куляції навколо складного питання з дивізією, які перетягуються в політичну площину, нагнітають пристрасті в суспільстві. Хоча без особливих зусиль можна заглянути в літературу авторитетних зарубіжних дослідників (К. Бішоп, Ж. Бернаж та ін.) і з’ясувати ці «нюанси», вітчизняні історики й далі послуговуються традиційною термінологією, створеною в радянські часи, що грубо і однозначно ототожнювала дивізію «Галичина» зі злочинною системою СС. Ду- маємо, треба оцінювати злочинність дивізії через дослідження день за днем її бойового шляху, а не через ототожнення назв, а відтак беззастережне визнання її злочинності de jure. Також не обізнані автори зі специфікою батальйону «Нахті- ґаль», якому будь-що стараються приписати злочин розстрілу польської інтелігенції у Львові на початку війни. Річ у тому, що він формувався не як каральний підрозділ, а як підпорядкований Аб- веру розвідувально-диверсійний. Карально-репресивна діяльність належала до компетенції СД (Sicherheitsdienst) — служби безпеки. Ніхто, окрім СД, не мав права займатися цим «видом діяльності». Батальйон «Нахтіґаль» входив до складу полку «Бранденбурґ». У складі цього полку були й інші підрозділи — укомплектовані бельгійцями, французами, голландцями. А 1942 р. з’явилися роти, сформовані з індійців, персів і арабів. Підрозділи полку комплек- тувалися з представників національностей імовірного противника, на території якого передбачалося вести бойові дії. Всі підрозді- ли призначалися для ведення диверсій у тилу ворога напередодн і наступ у регулярних військ, захоплення стратегічних пунктів. У хо- ді навчання солдати засвоювали техніку розмінування важливих об’єктів, утримання їх до підходу основних сил, ведення розвідки перед початком операцій. Колишній офіцер-спецназівець Анатолій Тарас під псевдонімом Дон Міллер пише про те, що до полку доби- рали кандидатів, схильних до ризику, фізично сильних. Їх навчали користуватися різними видами стрілецької зброї, орієнтуватися на місцевості, робити тривалі марш-кидки, маскуватися тощо3. А. Та- расу як фахівцеві є підстави довіряти у визначенні завдань і ролі «Нахтіґалю». Тим паче не будемо вважати педантичних німців на- стільки нерозумними, щоб у розпал боїв підрозділові спеціального призначення давати завдання або просто дозволити виконувати не- властиву «роботу» карального характеру. Про причетність батальйону «Нахтіґаль» до злочину у Львові нема ніяких документів, не піднімалося це питання в ході Нюрн- берзького процесу. Справу «розкрутили» радянські «компетентні органи», як доводить професор Володимир Косик, уже після війни. Автори про це, очевидно, добре знають, але їм дуже хочеться, щоб було навпаки. Щодо історії ОУН та УПА автори обстоюють тези радянської історіографії, які давно вже спростовані у численних публікаціях та окремих монографіях українських істориків. Більше того, вони спростовуються солідною опублікованою документальною базою в збірниках В. Сергійчука, новій серії «Літопису УПА» за редакцією О. Вовка та ін. Наприклад, у дослідженні В. Іваненка та В. Якуніна сказано: «Чи висловлювала ОУН хоч якийсь протест німецьким окупантам, а тим більше — чи вела збройну боротьбу на захист населення? Документів щодо цієї проблеми не виявлено, бо нічого було документувати» (с. 132). Проте чимало повстанських доку- ментів, опублікованих у другому томі «Літопису УПА» (нова серія) говорять про боротьбу з німецькими окупантами в 1943—1944 рр., окрім цього, підтверджують її радянські компартійні документи, що вийшли в цій серії та в збірниках документів В. Сергійчука. Ав- тори зігнорували, очевидно, ці видання, бо в бібліографію до відпо- відного розділу свого дослідження їх не включили. 3 Миллер Д. Командос: формирование, подготовка, выдающиеся операции спецподраз- делений. – Минск, 1997. – С. 36. 308 ІСТОРІОГРАФІЯ, ОГЛЯДИ ТА РЕЦЕНЗІЇ 309 № 9 Дослідники, аналізуючи втрати радянської сторони в боротьбі з підпіллям — 30676 загиблих, — говорять про те, що з вини по- встанців загинуло близько 75% від загальних втрат мирного насе- лення (с. 139). Очевидно, що до «мирного населення», яке загинуло в 1944—1953 рр. вони зарахували представників органів радянської влади на місцях (секретарів партійних комітетів різних рівнів, голів сільських рад), голів колгоспів та активних колгоспників, бійців ви- нищувальних батальйонів та ін. Зрозуміло, що ці категорії населення не могли загинути безневинно, оскільки були учасниками й інстру- ментом у насаджуванні тоталітаризму та колгоспної системи на селі, а отже підпільники однозначно сприймали їх як ворогів. Боротьба точилася жорстока й кривава. І як у будь-якій боротьбі, були невинні жертви, бо війни чи збройного конфлікту без жертв серед населення, котре не бере участі безпосередньо в бойових діях, не буває. Загибель 850 «дітей, людей похилого віку, домогосподарок», 1535 5 се лян і т. д. (с. 139) не можна списувати на рахунок підпілля, адже відомо, що діяли під виглядом повстанців санкціоновані радян- ською владою легендовані групи чекістів, які займалися саме теро- ром проти населення з метою скомпрометувати підпілля та відірвати його від мирних людей. Тож яка частка з наведеної кількості загиб- лих припадає на ці групи? Автори про це не говорять. Вважаємо, що кожний такий випадок історики мають розслідувати на основі аналі- зу архівних джерел та опитування свідків. Аж тоді можна буде зро- бити якийсь об’єктивний висновок про втрати мирного населення. Загалом же, монографія В. Іваненка та В. Якуніна не знімає з по- рядку денного болючих і резонансних питань, нічого не спростовує. Навпаки, складається враження, що автори намагаються поглиби- ти протистояння в суспільстві навколо визвольного руху. Вони не дають розгорнутого аналізу історіографії ОУН-УПА за останнє де- сятиліття. Їхня монографія має однозначно тенденційний, однобіч- ній характер. Історію визвольного руху автори інтерпретують з по- зицій не історичної достовірності, а політичної доцільності. То де ж тут обстоювання критеріїв наукового пізнання і правди історії? І на завершення: у назву книги винесено, окрім історіографії, проблеми методології досліджень ОУН і УПА, але в жодному з розділів про це не йдеться. Незрозуміло, чому обминули це питання науковці, які вважають себе спеціалістами в теоретико-методологічній галузі історичної науки. ВАСИЛЬ ГОРИНЬ НОВІ СТОРІНКИ ЖИТТЄПИСУ ПОЕТА-УПІВЦЯ. ВАСИЛЕНКО ПЕТРО («ВОЛОШ» — «ГЕТЬМАНЕЦЬ» — «ПОЛТАВЕЦЬ»). МОЇ ПОВСТАНСЬКІ МАРШІ. ВІД ПОЛТАВИ ДО ЯРОСЛАВА, ВІД ДНІПРА ПО СЯН. СПОГАДИ, ВІРШІ, ПІСНІ / УПОРЯД. М. ПЕТРЕНКО. — ЛЬВІВ: ЛІГА-ПРЕС, 2006. — 142 С.: ФОТО. Поетові-упівцю Петрові Василенку (літературні псевдоніми — ‘Волош’, ‘Гетьманець’, ‘Полтавець’) таки пощастило. Його поетична збірка «Мої повстанські марші», що належить до кращих надбань української повстанської поезії 40-х рр. ХХ ст., побачила світ ще за життя автора. Вірші поета з відповідними біографічними довід- ками про нього були надруковані і в знакомитій антології упівської поезії1, і у збірнику «Повстанська ліра»2. У 1996 р. «Мої повстанські марші» вийшли окремою книжкою, де в другій частині було вміще- но біографічні матеріали — переважно мемуарного характеру3. Народився П. Василенко 1921 р. в с. Війтівці Яготинського райо- ну на Полтавщині (тепер Київська обл.). Із дитинства формувався свідомим українцем, його батько Влас Василенко — колишній мо- ряк Чорноморського флоту — був учасником визвольних змагань часів української революції 1920-х рр. Відтак, 1936 р., він був зви- нувачений «во вредительстве», арештований органами НКВД і за- сланий на 10 років до Сибіру. Мати залишилася з дрібними дітьми, найстаршому Петрові судилося стати першим помічником матері в тяжкі роки злиднів та голоду, адже в сім’ї було ще троє молодших. Незважаючи на збиткування над родиною «врага народа», десяти- річку майбутній поет закінчив відмінником, та медалі, зрозуміла річ, не одержав. Через цю причину продовжувати навчання не міг. 1 Слово і зброя. Антологія української поезії, присвяченої УПА і революційно-визвольній боротьбі 1942-1967 / Упоряд. Л. Полтава. – Торонто, 1968. – С. 176–204. 2 Повстанська ліра. – Львів, 1992. – С. 55–83. 3 Див.: Василенко П. Мої повстанські марші / Упоряд. М. Петренко, М. Дубас. – Львів, 1996. – 56 с.

Історія на замовлення?

Institution

Ähnliche Einträge