До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2006
1. Verfasser:	Федущак, І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України 2006
Schriftenreihe:	Український визвольний рух
Schlagworte:	Західна Україна у 1939–1941 рр.
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67193
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.) / І. Федущак // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2006. — Збірник 7. — С. 120-154. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-67193
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-671932014-08-23T03:01:28Z До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.) Федущак, І. Західна Україна у 1939–1941 рр. 2006 Article До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.) / І. Федущак // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2006. — Збірник 7. — С. 120-154. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. XXXX-0120 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67193 uk Український визвольний рух Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Західна Україна у 1939–1941 рр. Західна Україна у 1939–1941 рр.
spellingShingle	Західна Україна у 1939–1941 рр. Західна Україна у 1939–1941 рр. Федущак, І. До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.) Український визвольний рух
format	Article
author	Федущак, І.
author_facet	Федущак, І.
author_sort	Федущак, І.
title	До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)
title_short	До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)
title_full	До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)
title_fullStr	До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)
title_full_unstemmed	До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)
title_sort	до 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
publishDate	2006
topic_facet	Західна Україна у 1939–1941 рр.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67193
citation_txt	До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.) / І. Федущак // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2006. — Збірник 7. — С. 120-154. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series	Український визвольний рух
work_keys_str_mv	AT feduŝakí do65íríčnicíkomunístičnogozločinučervenʹ1941r
first_indexed	2025-07-05T17:17:21Z
last_indexed	2025-07-05T17:17:21Z
_version_	1836828161718878208
fulltext	ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 121120 Також від 1939 р. влада розгорнула арешти української полі� тичної та культурної еліти. Були репресовані українські посли, се� натори, правники, громадські діячі, керівники національних това� риств, установ, кооперативів. Їхні арешти супроводжувала депор� тація родин. Виконували репресивні заходи структури НКВД. У квітні–травні 1940 р., за рішенням Політбюро ЦК КПРС від 5.03.1940 р.4, одночасно з польськими інтернованими офіцерами Осташкова, Козельська і Старобєльська, у в’язницях Західної України були розстріляні без висунення звинувачень 3435 політ� в’язнів різних національностей – «ворогів радянської влади». Їхні імена стали відомі лише у роки незалежності, проте місць поховань ще й досі не встановлено. Підтверджує виконання цієї акції звіт керівника КҐБ СРСР Шелєпіна секретарю ЦК КПРС Хрущову від 1956 р.5. 13.04.1940 р. родини розстріляних були депортовані до Казахстану. Ретельно продуманий процес нищення української держав� ницької стихії був раптово перерваний початком німецько� радянської війни. В умовах поразок і загального відступу, агоні� зуючи, режим хотів максимально надолужити недовершене. Станом на 10.06.1941 р. в 63 в’язницях України, при ліміті у 30753 місця, перебували 72768 осіб. Зокрема, у Львівській області (разом з тодішньою Дрогобицькою) – 8852 особи, у Тернопільській – 3678, у Івано�Франківській – 3017, разом – 15547 осіб6. Тюрми західно� українських міст були заповнені тисячами українців, чию націо� нальну свідомість і патріотизм влада вважала небезпечними для себе. У перші ж дні війни почалися нові повальні облави й арешти. Згідно з чиною інструкцією, з початком бойових дій, який підпадав під визначення «надзвичайного стану», усі в’язні, що були засуджені на смерть або до тривалих термінів ув’язнення, під� лягали, як «особливо небезпечні», «евакуації по І категорії» – негай� ному розстрілу. В’язниці взялися до виконання інструкції. Щодня з камер викликали за нашвидкуруч складеними списками політв’язнів і виводили на розстріл – у підвали або просто на подвір’я. Закопували там же. Для маскування цілодобово працювали двигуни бульдозерів та іншої техніки, які, однак, не могли заглушити стрілянини й передсмертних зойків жертв. ______________________________________ 4 Постановление ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 г. // Поклик сумління. – Львів, 1993. – № 15. 5 Listy Katynsiej ci�g dalszy. Straceni na Ukrainie. – Warszawa, 1994. – C. VI. 6 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). – Ф. 9413. – Оп. 1.– Спр. 6. – Арк. 185–189. Інна ФЕДУЩАК ДО 65�Ї РІЧНИЦІ КОМУНІСТИЧНОГО ЗЛОЧИНУ (ЧЕРВЕНЬ 1941 Р.) Найтяжча сторінка історії України ХХ ст. – це період її підневільного перебування у складі СРСР. Більшовицький режим, що встановився внаслідок жовтневого перевороту 1917 р., від перших днів свого існування утверджувався з допомогою масового терору проти власної інтелектуальної еліти та геноциду проти окремих «непокірних» народів багатонаціональної імперії. Потенційними «ворогами радянської влади» одразу було визначено інтелігенцію, духовенство, заможних селян, а також громадян, які побували за кордоном чи просто мали там родичів, могли довідатися правду про життя в інших країнах. Передвоєнні хвилі масового знищення своїх же громадян влада намагалась приховати, розстрілюючи після кожної чергової акції її свідків та виконавців. Саме так усе й відбувалось у Західній Україні, приєднаній до СРСР за угодою Молотова–Ріббентропа у «золотому вересні» 1939 р. Пов’язані зі вторгненням Червоної армії та встановленням режиму події, які в народній інтерпретації отримали назву періоду «перших совєтів», мали свій трагічний фінал у червні–липні 1941 р. під час панічного відступу більшовиків під ударами гітлерівської Німеччини. Уже від осені 1939 р. розпочалися репресії супроти української еліти та свідомого українського громадянства. Спочатку поволі, а потім, у першій половині 1941 р., зі щораз більшою силою розкручувався маховик терору, який мав перетворити мешканців Західної України на безликих, заляканих рабів нової Російської імперії. Уже до липня 1940 р. у східні регіони імперії звідси було депортовано понад 100 тис. польських біженців1, 137 тис. лісників та осадників2. Лише зі Львівщини було виселено за межі України понад 150 тис. селян із «особливих зон» – прикордонних та відведених під Яворівський полігон3. Серед депортованих у цей період, крім українців, була значна частина поляків та євреїв. Більшість із них скерували до непридатних для життя місцевостей Сибіру й Заполяр’я. ______________________________________ 1 Депортації. Західні землі України кінця 30"х – початку 50"х рр. / Відп. Ред. Ю. Сливка. – Львів, 1996. – Т. І. – С. 108, 109. 2 Там само. – С. 124–126. 3 Там само. – С. 94–96. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 123122 24.06.1941 р. начальник тюремного відділу УНКВД Львівської області лейтенант держбезпеки Лерман звітував начальникові УНКВД по Львівській області капітану міліції Дятлову лише за трьома львівськими в’язницями (№ 1 – на Лонцького, № 2 – на Замарстинівській та № 4 – «Бригідки») про розстріл 1808 осіб із 2239 запланованих, етапування 148 осіб із 585. Було звільнено 414 осіб – кримінальних злочинців – і ще 305 залишено у в’язниці «за тяжкі злочини». Лерман скаржився на велику кількість неоформлених в’язнів і просив щодо них вказівок7. Тим часом число в’язнів, які підлягали евакуації на Схід, ставало все більшим, а наявного транспорту не вистачало. Оскільки блискавичне наближення фронту не давало часу на вивезення арештантів у безкраї простори Євразії, радянські окупанти ухвалили рішення про негайне фізичне знищення на місцях усіх без винятку політичних ув’яз� нених і звільнення кримінальних. Наведімо повністю один із документів цього періоду: «Совершенно секретно Народному комиссару внутренних дел СССР тов. Берия Дальнейший вывоз заключенных из тюрем прифронтовой полосы, как вновь арестованных после проведенной эвакуации тюрем, так и в порядке расширения зоны эвакуации, считаем нецелесообразным, ввиду крайнего переполнения тыловых тюрем. Необходимо предоставить начальникам УНКГБ и УНКВД (совместно), в каждом отдельном случае, по согласованию с воен� ным командованием решать вопрос о разгрузке тюрьмы от заключенных в следующем порядке: 1. Вывозу в тыл подлежат только подследственные заклю� ченные, в отношении которых дальнейшее следствие необходимо для раскрытия диверсионных, шпионских и террористических организаций и агентуры врага. 2. Женщин с детьми при них, беременных и несовершен� нолетних, за исключением диверсантов, шпионов, бандитов и т.п. особо опасных – освобождать. 3. Всех осужденных по Указам Президиума Верховного Совета СССР от 26.6, 10.8 и 28.12 – 1940 г. и 9.4 с.г., а также тех осужденных за бытовые, служебные и другие маловажные преступления, или подследственных по делам о таких преступлениях, которые не ______________________________________ 7 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917–1953: Суспільно"політичний та історико"правовий аналіз: У двох книгах. – Київ, 1994. – Кн. 2. – С. 228–229. Один із «розстрільних» списків в’язниці № 4 (Бригідки), м. Львів. 26.06.1941 р. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 125124 век, осужденных по бытовым статьям УК и 40 человек малолеток. Указники и бытовики в количестве 44 человек были освобождены, а малолетки водворены обратно в камеры. После отбора 84 указанных заключенных начальником 2�го отдела УНКГБ тов. Гончаровым, сотрудником УНКГБ дворкиным, Начальником Тюремного отделения УНКВД тов. Станом при участии других сотрудников НКГБ и НКВД, оставшиеся на прогулочном дворе около 2000 заключенных были расстреляны. Весь учетный материал и личные дела заключенных сожжены. Ценности, финансовые документы, штампы, печати, журналы учета заключенных и другие документы Зам. Нач. тюрьмы тов. Лескиным перевезены в Киев […] Нач[альник] тюремного упр[авления] НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов № 85426 28 июня 1941 г.»9. 2. «Как сообщил в 8.00 час. 28.6.41 г. сотрудник Тюремного Управления НКВД УССР, командированный в тюрьмы Ровенской области, т. Бевзюк по телефону, из тюрьмы № 3 г. Острог эвакуировать заключенных ввиду сильной бомбардировки не удалось. Заключенные в количестве 77 человек расстреляны, трупы зарыты […] Зам. нач. тюремного управления НКВД УССР – политрук Демехин. 28 июня 41»10. 3. «Докладная записка “Об эвакуации тюрем Западных областей СССР”. Львовская область. Подготовительная работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4�х тюрьмах содержалось 5424 заклю� ченных. В первый же день вторжения немцев в СССР в тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к ВМН. […] тюрьмами Львовской области было расстреляно 2464 заключенных […] Все расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор. Злочеве – в саду. […] Дрогобычская область В двух тюрьмах гор. Самбор и Стрий (сведений о тюрьме в гор. Перемышль не имеем) – содержалось 2242 заключенных. Во время эвакуации расстреляно по обеим тюрьмам 1101 заключенных […] ______________________________________ 9 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917–1953. – Кн. 2. – С. 236–238. 10 Там само. – С. 236–232. являются социально опасными, использовать организованно на работах оборонного характера по указанию военного командования, с досрочным освобождением в момент эвакуации охраны тюрьмы. 4. Ко всем остальным заключенным (в том числе дезертирам) применять ВМН – расстрел. Просим Ваших указаний. Зам. народного комиссара Внутренних Дел СССР (Чернышов). Начальник тюремного управления (Никольский) “4” июля 1941 г.»8. * * * Схвальна відповідь на цей документ не забарилася. Телефоном в усі обласні та районні каральні органи було передано відповідне розпорядження. У Львівській області воно називалося санкцією Прокурора області від 26 червня 1941 р. Про виконання цього розпорядження красномовно свідчать «цілком таємні» спецповідомлення та доповідні записки – звіти тюремників та відповідальних працівників НКВД. Пропонуємо уривки з кількох таких документів: 1. «22 июня с.г. около 14.00 часов тюрьма № 1 гор. Луцка была подвергнута бомбардировке вражескими самолетами. Было сброшено 11 бомб, и одной из них был полностью разрушен приврат, при этом были убиты надзиратель Дидык, нач. хоз. Тюрьмы Бондаренко и его жена […] По окончанию бомбардировки заключенными, около 2000 человек, был поднят бунт, во время которого ими были взломаны двери камер, склады тюрьмы, где находились топоры, бритвы и др. режущие предметы. Вооружив� шись этими предметами, заключенные разрушили в прогулочном дворе вышку, часть из них пыталась бежать через приврат. Подразделением конвойной части заключенные были остановлены и предупреждены, что в случае попытки бежать они будут расстреляны. Несмотря на это предупреждение, отдельные заключенные пытались бежать и тут�же были расстреляны. До 9.00 часов 23.06.41 г. заключенные пробыли в прогулочном дворе и затем водворены обратно в корпус тюрьмы. До бунта приговора на 73 заключенных осужденных к ВМН были приведены в исполнение. В 12.00 часов 23.06 по распоряжению начальника тов. СТАНА заключенные были выведены обратно на прогулочный двор и из всех заключенных были отобраны 14 человек, осужденных по Указу Президиума Верховного Совета СССР от 26.06.40 г. 30 чело� ______________________________________ 8 ГАРФ. – Ф. 9413. – Оп. 16. – Спр. 9. – Арк. 66–67. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 127126 бытовые преступления после рассмотрения дел с обл. прокурором были освобождены из�под стражи. Всего освобождено в тюрьме Тернополя 217 чел., а в гор. Бережаны 59. Передано УНКГБ к/р элемента в тюрьме 560, в тюрьме г. Бережаны 184, подлежало еще передать 48. НКГБ их не забрало. В Черткове 88 передали 23 июня и в Кременце 38 […] При первом наступлении противника 26–27 июня нач. тюрьмы гор. Кременец РЯБОВ тюрьму оставил без охраны и когда на следующий день возвратился, то тюрьма была открыта и 850 з/к з/к удрали, осталось в тюрьме 159 з/к з/к. Указания об отступлении нач. тюрьмы получил от нач. горотдела НКВД […] Нач. тюрем. отделения мл. лейтенант (підпис)»12 . 5. «Доношу, что в тюрьме г. Бережаны Тарнопольской обл. осталось 48 з/к, не преданных земле, 20 трупов остались в подвале Жертви в’язниці № 3, м. Золочів, червень 1941 р. 27 июня при эвакуации в тюрьме гор. Самбор осталось 80 незарытых трупов, на просьбы начальника тюрьмы к руководству Горотдела НКГБ и НКВД оказать ему помощь в зарытии трупов – они ответили категорическим отказом. Из 143 человек личного состава прибыло – 44 человека. 7 человек конвоируют заключенных. В тюрьме гор. Самбор – надзиратель Либман при эвакуации застрелился. 3 работника из числа обслуживающего персонала (местные жители) остались в гор. Самборе. Надзиратель Савкун дезертировал. В тюрьме гор. Стрий – 3 человека из местных жителей остались в городе. Об остальных сведений нет. Станиславская область Из трех тюрем гор. Станислав, Коломия и Печенежино этапи� ровано 1376 заключенных. В тюрьме гор. Станислав осталось – 647 заключенных. В основном из числа обвиняемых за бытовые преступления. Остальные заключенные расстреляны и осво� бождены […] […] По всем тюрьмам Западных областей УССР только личный состав тюрем приводил приговоры в исполнение и никакой помощи со стороны НКГБ не было оказано. Начальник тюремного управления НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов (підпис)»11. 4. «23–24 июня были приведены в исполнение приговора осужденных к ВМН в тюрьмах Тарнополь, Чертков и Кременец, а в тюрьме Бережан 27 июня […] Эвакуацию з/к з/к из тюрем Тарнополь, Чертков и Бережан начали 29 июня. Мною были получены указания от нач. УНКГБ капитана госбезопасности, что эвакуировать только з/к з/к осужденных и следственных по бытовым статьям, а к/р элемент оставить в тюрьмах, вопрос о последних будет решен им. Для тюрьмы гор. Черткова удалось получить 30 вагонов и 29 ию� ня з/к з/к в количестве 300–350 были погружены и частью отправлены на Гусятин, остальных з/к з/к в количестве 900 чел, к/р элементы остались в тюрьме и 30 июня нач. тюрьмы тов. Левчук [под] своей охраной отправил их пожарным порядком на Каменец� Подольск, Дунаевцы–Жмеринка. В помощь ему дано 27 чел. партактива и один взвод красноармейцев […] Осужденные за ______________________________________ 11 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917–1953. – Кн. 2. – С. 242–245. ______________________________________ 12 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917–1953. – Кн. 2. – С. 250–251. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 129128 Все выше изложенное получилось вследствие того, что нач. НКГБ тов. Максимов, нач. гарнизона и секретарь горкома партии не оказали тюрьме должной помощи, а, наоборот, тормозили работу, говорили, что вы, дескать, не торопите нас, мы вам не подчинены, мы отвечаем за тюрьму, а не вы – поэтому не командуйте нами, такие замечания я неоднократно слышал со стороны нач. НКГБ т. Макси� мова, по вине которого осталось не убрано 20 трупов в подвале тюрьмы и не предано земле 48 з/к. 8.07.41 г. Капитан (підпис)»13. 6. «Заключенных на день эвакуации в тюрьме №3 г. Бережаны содержалось 376 человек, из них: Выдано в РО НКГБ 174 человека. Этапировано в Тарнопольскую тюрьму 94 чел. Освобождено по постановлению прокурора 51 чел. – // – РО НКВД 2 чел. Выдано в РО НКГБ, но не израсходованы 48 чел. Выше упомянутые 51 человек на освобождение с тюрьмы не освобождены, т. к. нач. РО НКГБ м. лейтенант госбезопасности тов. Максимов, а также прокурор, хотя постановление на освобождение и дал, однако выпускать с тюрьмы не разрешили до тех пор, покуда они не заберут с тюрьмы 48 человек з/к для израсходования. Начальник общей тюрьмы НКВД № 3 г. Бережаны (Красан)»14. 7. «Для оставшихся з/к вагоны не представлены, в силу чего 3.07 сего года пешим порядком выведено из тюрем Черновцы № 1 и № 2 – 877 чел. заключенных в направлении города К. Подольска под конвоем 154 отд. конв. бат�на войск НКВД при содействии надзор� состава тюрем. Оставшиеся з/к з/к как из первой, так и со второй тюрьмы освобождены осужденные по бытовым статьям, с остатком срока до 1 года, а также все указники (осужд. по указу от 26.06), освобождены также старики, женщины с детьми, за исключением осужденных за к�р. Все осужденные к ВМН расстреляны также в Черновцах. Также расстреляны осужден. и следств. по к/р статьям, больные, которые находились к моменту эвакуации в тюремной больнице, один немецкий летчик и два привезенных раненых при побеге. Все расстреляны по указанию УНКГБ области […] Зам. нач. политотд. тюр. управ. НКВД УССР лейт. г/б Лазаренко. 9.07.41»15. ______________________________________ 13 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917—1953. – Кн. 2. – С. 248–249. 14 Там само. – С. 252–254. 15 Там само. – С. 256–257. админ. корпуса тюрьмы не вывезенными и 40 трупов сброшены в реку под мост. В тюрьму г. Тарнополь выброшено 94 з/к з/к. Выше изложенное получилось вследствие того, что нач. НКГБ тов. Максимов 28.06.41 взял в свое распоряжение 60 з/к, уничтожив их в подвале тюрьмы, а трупы в эту ночь не убрал несмотря на неоднократные напоминания руководства тюрьмы все же машин для вывозки не дал; работники тюрьмы ожидали машины до самого утра. 29.06.41, когда я возвратился с г. Тарнополя в Бережаны и узнал о неубранных трупах, я неоднократно ходил к нач. НКГБ т. Максимову с требованием предоставить машины для вывезения 60 трупов в дневное время в лес, но Максимов мне машины не дал и сказал, чтобы без его распоряжения трупы не вывозились. Машины в кол. 2�х штук были представлены лишь только в 21 ч. 30 мин. 29.06.41, а в 22 часов г. Бережаны подверглись усиленной интенсивной бомбардировке [немцев], из города власти ушли. Нач. НКГБ т. Максимов оставил свои машины, ушел пешком, к этому времени на 2�х машинах в тюрьме [было] погружено 40 трупов и я дал распоряжение вывезти их в приготовленную яму. Не доезжая [до] ямы 400 м., машины попали под сильную бомбардировку и пул. обстрел. У одной машины был пробит радиатор, легко ранен один надзиратель, машины брошены в 400 м. от ямы, в городе оставаться было невозможно, мы вышли за город и оттуда мною были посланы за машинами с трупами, – нач. тюрьмы тов. Красан и опер. упол. Литвин, чтобы выбросить в яму трупы и забрать из подвала тюрьмы 20 трупов, также отвезти в ту же яму. Нач. тюрьмы тов. Красан моего распоряжения не выполнил, не завез трупы в яму, а выбросил их в реку под мост, и не вывез 20 трупов с подвала, доложив мне о том, что это сделать невозможно ввиду сильной бомбардировки и обстрела с домов, бомбардировку я видел сам, а в отношении обстрела с домов я этого сказать не могу. После этого мы двинулись дальше в село Кузовое в 16 км. от г. Бережаны. Я там предложил тов. Красану вернуться обратно и убрать трупы и в то же время мы связались с г. Тарнополем с тов. Чоботовым, которому была доложена сло� жившаяся обстановка. Тов. Чоботов дал распоряжение следовать в г. Тарнополь, я несмотря на это предложил Красану в присутствии секретаря горкома партии вернуться убрать трупы, но Красан мне ответил, я буду выполнять распоряжение только лишь нач. УНКВД тов. Чоботова, и мы все направились в г. Тарнополь. 48 з/к остались в подвале, не преданные земле. Нач. НКГБ получил в свое распоряжение 58 чел. 10 чел. успели предать земле. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 131130 По состоянию на 22/VI – в тюрьме г. Тарнополь содержалось 1790 чел. заключенных. Из этого количества 500 чел. убыло по 1�й категории. Погребение произведено у вырытых специально для этой цели ямах, однако часть 197 чел. погребены в подвале НКГБ, мелко очень зарыты, операцию проводил нач. УНКГБ. Из тюрьмы г. Тарнополь этапировано 1008 заключенных пешим порядком до ст. Волочиск, где погружены в вагоны и направлены согласно телеграммы нач. Тюремного Управления НКВД УССР г. Курск. Освобождено инвалидов, указников, осужденных за бы� товые и маловажные преступления 217 чел. заключенных. В тюрьме остались больные – туберкулезники. При этапировании заклю� ченных пешим порядком при попытке к совершению побегов 18 за� ключенных убито […] Из тюрьмы г. Дубно по 1�й категории убыло 230 чел., осво� бождено по бытовым статьям за маловажные преступления и осужденных по Указам 170 человек […] Замордовані українські патріоти в урочищі Закладів біля м. Миколаєва Львівської обл. Червень 1941 р. ______________________________________ 16 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917–1953. – Кн. 2. – С. 259–261. 8. «Согласно предписания зам. наркома и ваших указаний мной проведено в период с 23.06 по 4.07 в тюрьмах Тарнопольской обл. следующее: […] Приведены в исполнение приговоры ВМН, а также освобождены из тюрьмы лица, осужденные по указу от 26.06.41. Согласно указаниям по НКГБ УССР нач. обл. управления Вадис поручил нач. 2�ого отдела тов. Александрову, который пересмотрел дела по к/р преступлениям и забрал из тюрьмы 560 чел. Никаких следов в тюрьме не осталось, все было организовано согласно указаний […] По тюрьме г. Кременец было так, что там шли бои, вывезти з/к не удалось и з/к [приговоренные] к ВМН и к/р элемент были уничтожены, а остальные освобождены […] Ст. инструктор политотдела ТУ НКВД УССР Попереля В. Н. 9.07.1941 г.»16. 9. «[…] В остальных двух тюрьмах г. Самбора и Стрий задержалось 2242 заключенных. Во время эвакуации по 1�й кате� гории убыло по обеим тюрьмам 1101 человек, освобождено 250 чело� век, этапировано в вагонах 637 чел. и оставлено в тюрьмах 304 чел. заключенных. 27 июня при эвакуации тюрьмы г. Самбор – осталось 80 неза� рытых трупов, на просьбы нач. т�мы к руководству горотдела НКГБ оказать ему помощь в зарытию трупов – ответ был получен отрицательный. В тюрьме г. Самбор надзиратель Либман при эвакуации застрелился. Три работника из числа обслуживающего персонала местных жителей остались в г. Самборе, надзиратель Савкун дезертировал […] В тюрьме г. Стрий 2 человека из местных жителей остались в городе – пожарник Гаврилюк и надзиратель Кисиль. Во время эвакуации сбежал шофер тюрьмы г. Стрий Петрачук (из местных жителей). […] Из 3�х тюрем г. Станислава, Коломии, Печенежино этапиро� вано вагонами 1376 чел […] В Станиславе по 1�й категории убыло 1000 человек. По заявлению нач. тюрьмы г. Станислава Гриценко погребение произведено за пределами тюрьмы в вырытой для этой цели яме. Часть 1�й категории погребено на территории тюрьмы в яме. Освобождено Прокурором было 295 чел. Ввиду отсутствия вагонов в тюрьме осталось 647 чел. заключенных из них за к�р преступления 282 […] ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 133132 тюрьме гор. Луцка по статьям УК УССР 54�2, 11, и особенно [членов] ОУН. Выясняя подробнее обстановку, мне капитан Госбезопас� ности т. Розов приказал в течение 20 минут выдать для расстрела всех з/к з/к по 54�2, 11 ввиду того, что противник находится от гор. Луцка в 7 километрах. Получив такое приказание, я взял с собой нач. тюрьмы Гринева, зам. нач. тюрьмы Лескина и 4 человек дежурных, при входе во двор тюрьмы зам. нач. тюрьмы Лескин струсил заходить в тюрьму, тогда мы все ему Лескину отдали свое оружие, а сами без оружия зашли в тюрьму для подбора з/к з/к. Отобрали и вывезли на хоз. двор тюрьмы примерно 800 чел., которые немедленно были расстреляны там же на месте вышеупо� мянутой опергруппой, бойцами роты конвойных войск НКВД и начальствующим и надзирательским составом тюрьмы. Возвратившись из внутр. тюрьмы, я зам. нач. тюрьмы Лескина возле тюрьмы не застал, а с помощью работников тюрьмы разыскал Лескина за полкилометра от тюрьмы, куда он от трусости убежал спрятаться. Тогда же я Лескину приказал погрузить на тюремную машину документы и ценности тюрьмы гор. В�Волынск (два полных матраса, но что там было, я точно не знаю) и все документы, лич. дела з/к и ценности тюрьмы гор. Луцк и выехать из гор. Луцка до кирпичных заводов, а в случае отхода, тогда будем направляться дальше. (Все документы тюрьмы гор. Луцк при мне на автомашину погрузили 4 матраца, какие документы там были я точно не помню, но знаю, что лич. дела з/к, карточки № 5 и камерная картотека были погружены на автомашину полностью на все наличие з/к, содер� жащихся в тюрьме). Через 20 минут после расстрела з/к тюрьмы мы получили указание, что противник находится не в 7 километрах, а в 25 кило� метрах, и мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 под� следственных нами закопаны и места на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после всего эти все места присыпаны известью. Кроме этого, расстреляно охраной тюрьмы и воинскими частями в окрестностях тюрьмы з/к, пытавшихся бежать из тюрьмы. Для уборки этих трупов по распоряжению Нач. УНКВД, была создана группа с раб. милиции, которая все трупы убрала. В общем расстреляно в тюрьме и возле тюрьмы около 1000 человек. Оставлено в тюрьме около 1000 человек, большинство из которых обвинялись по бытовым ст.ст. УК УССР. Из тюрьмы г. Ковель убыло по 1�й категор. 195 человек. Освобождено за маловажные бытовые преступления 300 человек, на месте осталось 145 чел. которых не успели этапировать. Из тюрьмы г. Вл.�Волынска убыло по 1�й категории 36 человек, освобождено 15 человек, остальные 280 человек остались в тюрьме не вывезеными […] Начальник тюремного управления НКВД УССР капитан государствен. безопасности (Підпис)»17. 10. «Из тюрьм в г. Черткове заключенные в числе 954 чел. 2�го июля с. г. были выведены в направлении г. Умани. В пути следования группа заключенных ОУН�овцев пыталась учинить бунт и бежать, в связи с чем 123 заключенных – членов ОУН были расстреляны. 20�го июля по прибытию этапа в г. Умань в связи с создавшейся обстановкой на фронте прорвавшиеся немцы находились в 20–30 клм. от Умани, по распоряжению военного прокурора и руководства НКГБ УССР заключенные следственные и осужденные за контр� революционную деятельность в числе 767 были расстреляны, трупы их зарыты… Зам. Нач. 1 отдела тюр. УПР. НКВД СССР капитан гос. безопасности (Волхонский)»18. 11. «В тюрьмах №№ 1, 2, 4 гор. Львова расстреляно – 2464, освобождено – 800. Вывезено перебежчиков – 201. Осталось в тюрьмах – 11546 […] 23/VІ – бежало 362, благодаря уходe охраны войск и надзорсостава из гор. Львова […] Из тюрьмы г. Станислав освобождено 295, расстреляно – 1000, осталось 674 и этапировано 954, из них проследовало через Харьков на Златоуст – 357 заключенных […]»19. 12. «23.06.41 г. в 11 часов 30 мин. в тюрьму гор. Луцка прибыла опер. группа работников УНКГБ и УНКВД по Волынской области, начальником которой был капитан Госбезопасности тов. Розов. Там же около тюрьмы меня вызвал нач. УНКГБ – Капитан Госбезопасности тов. Белоцерковский, который мне приказал выдать опергруппе тов. Розова всех з/к з/к, содержащихся в ______________________________________ 17 ГАРФ. – Ф. 9413. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 147–153. 18 Там само. – Арк. 1471–172. 19 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917–1953. – Кн. 2. – С. 267–271. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 135134 * * * У січні 1942 р. заступник начальника 1�го відділу тюремного управління НКВД СРСР капітан держбезпеки Волхонський підписав зведену «Довідку про кількість в’язнів, які вибули в ході евакуації», складену на основі поданих звітів. У ній, зокрема, за УРСР наведено число 17873 особи. Із них звільнено 4568, розстріляно у в’язницях 8789, загинули на етапах 555 (розстріляні, убиті конвоєм, померлі), втекли 155, звільнені нападниками («бандами») 270, залишились у в’язницях 353621 . Ознайомлення з багатьма подібними документами, оприлюдне� ними лише в 1990�ті рр., дає уявлення про масштаби і виконавців злочину. Слід зауважити, що розстріли відбувались і після складення цих звітів. В’язні, про яких у звітах ідеться як про залишених у тюрмах, пізніше також були розстріляні. В останні дні перед утечею тюремників розстріли проводили вже без жодних списків, іноді просто в камерах. Очевидно, що справжньої кількості замордованих та імен усіх загиблих не довідаємося вже ніколи. Так, немає списків жертв Перемиської в’язниці. Їх гнали двома пішими етапами на Схід. Один з етапів був оточений німецькими військами і більшість в’язнів розбіглися. Другий, згідно зі свідченнями – близько 200 осіб, був знищений біля Старого Самбора – конвоїри живими поскидали в’язнів до соляних шахт Саліни. Встановлено лише 5 імен. Усі списки, які не були втрачені під час відступу «червоних», роками зберігались у центральних архівах КҐБ під грифом «цілком таємно». Після війни, коли архіви НКВД повернули з евакуації до України (Львівський – з Воркути), справи політв’язнів, не засуджених до червня 1941 р., в обласних УНКВД стали пере� глядати. Не знаючи, хто з них був знищений у червні 1941, слідчі органи вели тривале листування з центральними установами ГУЛАГу, намагаючись одержати відомості про цих людей. Урешті, через неспроможність відшукати більшість в’язнів, справи закривали. На запити родин щодо їхньої долі давали відповідь: «Даних в архівах немає». Лише 1991 р. списки були розіслані по областях, і зазначені в них особи, розстріляні без суду, були реабілітовані, згідно з «Законом про реабілітацію». Відтоді у документах стали писати «Розстріляний у зв’язку з воєнними діями». Проте більшість імен так і залишилися невідомими. У перші Тюрьму гор. Луцк совместно с командиром роты конвойных войск ст. лейтенантом Фахурдиновым и всем составом работников тюрьмы г. Луцк мы оставили после утери связи с УНКВД воинскими частями 25.06.41 г. в 23 часа 30 мин. Зам. нач. тюрьмы Лескин, как мне стало известно, за городом не остановился, а прямо уехал в Киев и по дороге на Киев пожег все документы, находящиеся на автомашине тюрьмы г. В�Волынск и Луцк. Чем Лескин руководствовался при уничтожении документов, мне неизвестно. Одновременно отмечаю, что несмотря на то, что Лескин уехал из Луцка самовольно, но наказания за это не понес. В части тюрьмы гор. Ковель сообщить ничего не могу, так как с Ковелем потеряна связь была 23/VI�41 г. Нач[альник] тюремного отделения УНКВД по Волынской обл. – сержант госбезопасности (Стан) 3.09.41 г.»20 . Розкопки жертв 1941 р. на подвір’ї УНКВД у м. Дрогобичі. 1992 р. ______________________________________ 20 Білас І. Репресивно"каральна система в Україні 1917–1953. – Кн. 2. – С. 271–274. ______________________________________ 21 Справка о количестве заключённых выбывших в ходе эвакуации // Західноукраїнська трагедія 1941 / Упор. О. Романів, І. Федущак. –Львів – Нью Йорк, 2002. – С. 387. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 137136 жертв в’язничного терору, розгорненого під час відступу біль� шовиків із Західної України, – близько 22 тис. осіб, із них близько 5 тис. – на Львівщині, понад 3 тис. – на Тернопільщині. Серед убитих у Львівській (разом з Дрогобицькою) області на сьогодні вдалося встановити імена лише понад 2500 осіб. Львівське товариство «Пошук» на основі різних згаданих вище джерел склало іменний мартиролог замордованих, який і надалі поповнюється. Результати досліджень «Пошуку» опубліковані у книзі «Західноукраїнська трагедія 1941». Події того часу розкривають безпрецедентний за жорстокістю та цинізмом масовий терор, який мав світовий резонанс і був яскраво відображений у тодішній західноукраїнській та європейській пресі. Після відступу «червоних» мешканці великих і малих міст кидалися до покинутих в’язниць, розбивали двері камер, сподіваючись звільнити ув’язнених. На жаль, живих знаходили рідко. Повсюдно люди натрапляли на свіжо закопані ями, замуровані підвали, а також на гори мертвих понівечених тіл, залишених на території в’язниць. Знищення в’язнів супроводжувалося нечуваними тортурами. Про це свідчать численні очевидці тих кривавих злочинів. Ось деякі свідчення, що їх зібрало товариство «Пошук» у роки Незалежності. СПОГАДИ ІВАНА КІНДРАТА Народився 1923 р., доктор медицини, Рочестер, США. «У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi. 29 червня наблизилися війська Вермахту, у мiстi була паніка й безлад. Залишалися вiйська окремого призначення НКВД. Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат. Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру – ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах. З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало роки незалежності було частково оприлюднено списки розстрі� ляних у в’язницях Львівської та Тернопільської областей, решта ж надалі зберігаються у таємниці й доступні лише вузькому колу відомчих дослідників. Наведені документи стосуються стаціонарних обласних в’язниць. У Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській областях їх було по чотири. Але існували також відомчі в’язниці, наприклад залізничні, військові. Крім того, у кожному районному центрі (а тоді їх було вдвічі більше, ніж зараз) при райвідділах НКВД, у пристосованих під катівні підвалах, пивницях, стайнях, утри� мували по кілька десятків в’язнів, яких не встигали етапувати до обласних в’язниць. Одержавши відповідні вказівки щодо евакуації, енкаведисти живих не залишали. Багаторічні дослідження різних джерел, як�то архівних доку� ментів, повідомлень у пресі того періоду, свідчень очевидців та родин загиблих, зібраних істориками, краєзнавцями та громад� ськими організаціями, дали можливість встановити загальне число Тіла замордованих, розкладені для упізнання на подвір’ї в’язниці № 1 (по вул. Лонцького), м. Львів. Червень 1941 р ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 139138 СПОГАДИ БОГДАНА КАЗАНІВСЬКОГО «Я називаюся Богдан Казанівський, народжений 3 лютого 1916 р. в селі Нивиці Радехівського району Львівської області. Найкращий молодий вік пересидів у польській в’язниці, а опісля, з приходом у вересні 1939 р. большевиків на західні українські землі, був злапаний органами НКВД у підпіллі Організації Українських Націоналістів у січні 1940 р. Енкаведисти наперед запроторили мене до тюрми на Замарсти� нові, опісля перевезено до тюрми на Лонцького з метою там мене зламати фізично і духовно. Слідчі примінювали до мене різні фізичні і психічні тортури, а все�таки не вдалося їм мене зламати. Сказали: “Ми тебе будемо тримати 10 років, не дамо тобі жити ані вмерти, будемо з тебе тягнути кишку за кишкою, ми не польська поліція, де ти до нічого не признався, ти нам скажеш все, що знаєш, і то, чого не знаєш”. Це мене не настрашило, навпаки, потішило. Я сподівався, що мене не розстріляють, а до 10 років всяке може статися. Ексгумація жертв НКВС 1941 р. на подвір’ї в’язниці № 2 (Замарстинівської), м. Львів. 1991 р. жiнок. На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятими статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах – двi монашки, з тими органами в ротi. Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi – голi чи майже голi, iншi – в порядному вуличному одязі. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований. З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: “Да здравствует свободная Россия”. Жертва – майор радянської авiацiї. До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей – кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць. У наступнiй камерi – двi дуже молодi i навiть по смертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку – свiжi плями розлитого мозку. Ще один вияв звiрства – повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас – починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилізуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно. Слідчим НКВД потрiбнi були зізнання “ворогів народу” для легальної лiквiдацiї, на догоду вищим органам. Коридор безконечно довгий, кімнат так багато. Потрапляю у більше приміщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовірно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi – рани з дивними дiрами. Нараз з дiр вилазять один за одним кiлька щурiв. Це – один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів. Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих. У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотогра� фувати гору трупiв, розп’ятих священика i монашку у головному примiщеннi. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у «Кракiвських Вiстях», та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 році, я закопав цi фотографії на городi коло рiдної хати». ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 141140 тюрми. Викликали в’язнів удень і вночі, безперервно. Тіснота на камері починала зменшуватися. Але вночі, з понеділка на вівторок, у коридорі стишилося. Ніхто не ходив. На подвір’ї почулися жіночі голоси. Виглядало, що енкаведисти опустили тюрму. Зчинився рух, в’язні пробували розбивати двері, і наша камера теж почала пробувати силою натиску висадити двері. Хтось зірвав верхняк залізної печі, і ним вдаряли щосили в двері, але дарма. На нашому відділі вже в’язні почали бігати по коридорі. Але залізна ґрата на сходову клітку робила неможливим розбити замок. А все�таки на подвір’я вже вийшли деякі в’язні. Мене підтримували до вікна, вже почало сіріти, а в’язні на подвір’ї чомусь крутилися, не тягнулися до вихідної брами. Вже зробився день, коли зі сторони брами з’явилися енкаве� дисти і автоматами почали заганяти в’язнів до середини тюрми. На подвір’ї падали вбиті і ранені. Зайшли і в наш коридор. З розбитої камери розселювали до вцілілих. У нашій камері стан дійшов до 106 осіб. Енкаведистський млин ліквідації в’язнів почав діяти повною парою. Люди по черзі підходили до о. Дмитра сповідатися. Отець запевняв, що сповідь важна, і давав розгрішення. Нарешті в середу і отця Д. Коверка забрали з камери. Виходячи, отець нас усіх благословив. Я так хотів жити. Але надія була дуже мала. В четвер і мене викликали, а я поспішив сказати, що такого в камері нема. В’язнів у камері все убувало, стало просторо. В п’ятницю мене знову викликали, і я знову сказав, що такого вчора забрали, а той самий поляк, що все стояв коло дверей, потвердив, що такий “ушол”. Енкаведист щось на папці зазначив і передав другому до рук. Я подумав, що мене, можливо, зчеркнули зі живих. У суботу, 28 червня, раненько нас уже в камері всього 12 осіб. Зморені, без їжі і води майже тиждень, сухо в устах, не можна повернути язиком. Я дивився на друзів недолі, які сиділи під стіною, чомусь пригадав 12 апостолів і подумав, чи є між нами Юда. Відкрилися двері: “Давай всє вихаді”. Тепер вже скінчилося, подумав. Ми звернули направо до сходів, а нас завернули в противний бік, де була вмивалка. Прийшла думка: як будуть стріляти, треба скоро падати на землю і вдавати трупа. Але не стріляли. Ми минали камери, всі відкриті, порожні, дійшли до останньої в коридорі, відкрили камеру, ми зайшли і двері закрилися. Було всіх коло 60 осіб. Двері знову відкрилися, і почали викликати вже не за прізвищами, а на палець: “давай вихаді”. Отже, кінець вже неминучий. Забрали, здається, коло 8 осіб, десь попро� вадили, а в тому часі почали літати над містом дуже низенько літаки. У травні 1941 р. з поодинки на Лонцького мене перевезли до Бригідок, кинули до камери, де було коло 90 в’язнів. Не було ні ліжок, ні стола, ані лавки, що було за польської окупації. Був лише один предмет в камері, званий “парашою”, а за Польщі називали “кібель”. Оце вся камерна обстановка. А народу так тісно, що годі було перейти до смердючої “параші”. Тяжке повітря, нема чим дихати. До сну лежали як оселедці в бочці. Я, як “рецедивіст” з польських тюрем, скоро зорієнтувався про умови в камері і її соціяльний стан. Не було так званого старости камери, і я з часом сам старався навести в камері хоч який порядок, утримати сяку�таку чистоту. Все це робилося за мовчазною згодою в’язнів. У камері злодіїв і бандитів не було, тож конфліктів теж не було. Малий відсоток пригнобленої інтелігенції, а решта – студентська і селянська молодь. В камері застав о. Дмитра Коверка, і з ним я заприязнив. Запровадили спільну ранішню і вечірню молитву, гутірки на теми історії України, переповідання змісту повістей. В неділі ми тихцем відправляли Служби Божі. Отець Коверко дуже журився заарештованою донькою Даркою, яка ніколи не сходила з його пам’яті. Вікно в камері було високо, щоб заглянути на подвір’я, треба було комусь ставати на плечі. Я не раз крадькома заглядав, у тому часі треба було комусь стати коло дверей, щоб заслонити “візитирку”. З правого боку було крило тюремного блоку і головна брама, під нашим вікном – подвір’я, а зліва стояла тюремна каплиця розміром малої церковці. На це подвір’ячко не раз виводили дівчат, було чути голоси, як гомоніли. При такій оказії о. Дмитро все згадував – може там є його Дарця. Я просив описати, як виглядає Дарця. Отець сказав: “Брунетка з овальним лицем”. І коли на подвір’ї було чути жіночі голоси, я рішився пошукати Дарцю. Мене піднесли до вікна, і я відразу побачив скраю від гурту дві молоденькі брюнетки, одна з овальним лицем. Я крикнув: “Дарцю, тут тато!”. Я вспів іще побачити, як дві дівчини звернули погляди на вікно. В другої брюнетки я побачив чудові відкриті очі. Ми піднесли до вікна отця, який дивився, махав рукою і щось потихеньку промовляв. Це тривало хвилинку, отець ніби був щасливий, але отирав сльози. У неділю 22 червня 1941 р., щойно на світ благословилось, як у місті почали розриватися бомби, аж мури дрижали. Всі зірвалися на ноги і як на команду крикнули: “Війна!” Для нас усміхнулася воля. Та наші сподівання були помилкові. Вже після полудня енка� ведисти почали викликати по кількох в’язнів з камери, провадили сходами вдолину і з подвір’я – до підвалу. Чути було приглушені поодинокі стріли. Я зрозумів, що це розстрілюють в’язнів в підвалі ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 143142 СВІДЧЕННЯ РОМАНА ІВАНИЦЬКОГО Колишній в’язень Самбірськї тюрми, селянин с. Кульчиці Самбірського району Львівської області. «27.VI.41 р. – пам’ятний день для в’язнів Самбірської тюрми. Ми, по неспокійних ночах від часу вибуху війни, пробудились дуже рано. Нікому не хотілось спати, а все якісь недобрі передчуття мучили нас. Сонце, як завжди, засипало землю своїм гарячим промінням, заглянуло й до нашої камери, відбиваючи залізні ґрати вікна на протилежній стіні. Ми передали через “мікрофон” привіт нашим друзям з 21 камери і чекали сніданку. Нас було 14. Одні ходили по камері, інші сиділи, схиливши зажурену голову. Нараз чуємо дикий крик енкаведиста, якого ми називали “божевільним”: “Всі так, як стоять, – виходити на прогулянку”. Ми вийшли з камери і поплентались на подвір’я. Всіх було приблизно 200 осіб. Подвір’я оточене зі всіх сторін високим муром з “дижуркою”, в якій стояв енкаведист з крісом. Червоні кати з наганами в руках бігали то тут то там, кричали і видавали накази. Чуємо наказ: “Відвернутись спиною до вікон Льох�катівня УНКВС у м. Бурштині Івано�Франківської обл. Почалася ґарматна стрілянина, снаряди зі свистом перелітали в напрямі Винник і там розривалися. енкаведисти в коридор більше не поверталися. Може, через півгодини у наш коридор прибігли люди зі світу і почали розбивати двері. “Втікайте скоро, як можете, укривайтеся, бо небезпека ще не минула”. Богдана Безкоровайного ми винесли ослабленого. На подвір’ї мене трималися коло 20 осіб, які не знали Львова. Безкоровайного ми несли, переходячи через подвір’я від вул. Бика, там була свіжо зрушена земля, і було видно долоню руки, то значить зариті трупи. Прямуючи Єзуїтським городом, Безкоровайного залишили в камениці під опіку якоїсь родини, а решта зайшли під браму св. Юра з надією помолитися. Дощана брама була закрита. Ми стукали, хтось запитав, чого потребуємо, хто ми. Я оповів правду, але людина за брами сказала зачекати і відійшла. Прийшов хтось інший, пізнати по голосі. Почав нас перевіряти, питав чи я знаю когось з Юра. Я сказав, що знаю о. Кладочного. “Звідки?” – кажу, що він був нашим капеляном у польській тюрмі. А кого я знаю з провідних членів ОУН? Я завагався з відповіддю, а під ногами горить, кажу: Івана Климова. “А яке його псевдо?” Це вже виглядало, що допитує СБ ОУН. І тут я вирішив сказати правду: “Мармаш Куліба”, – і на тому закінчився допит. “Зачекайте”, – і людина відійшла. По хвилинах відкрилася брама і монах запросив зайти. Пояснював, що боялися провокації НКВД, який у вівторок шукав ніби за в’язнями, і сказали, що прийдуть ще раз. Як когось застануть не проголо� шеного, то всіх розстріляють, включно зі стариком, тобто з митро� политом Шептицьким. Запровадив нас монах в підземелля, там вже були якісь родини з дітьми, видно крилися перед бомбардуванням. Прийшли сестри монахині, жаліли нас, „Але ви бідні!” – казали. Принесли по булочці і чай. Я вкусив, а пожувати і ликнути ніяк не міг. Хтось порадив спершу попивати чай, і це допомогло. Прийшов о. Костельник, запитував, чи не стрічали в тюрмі його сина. Хтось сказав, що чув про таке прізвище, але що з ним сталося – не знає. Отак з кількох тисяч в’язнів у Бригідках вийшли живими не більше 60, і ми між ними. За дозволом святця Митрополита Андрея Шептицького, нас схоронили перед небезпекою. Там ми побули до приходу німців. 30 червня було проголошено відновлення української державності». ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 145144 СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської області. «Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбува� лося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони�клумби iз свiжонасадженими квiтами. На просторому подвiр’ї було пусто. Неприємне враження справляли два стовпи бiля невеликого будиночка, подiбнi до шибениць. Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. У нього дiтородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також жмут дроту в статевому органi. Камера в кiнцi коридору мала ще однi дверi злiва. Те iнше примiщення було засипане ґрунтом та уламками цементного покриття, здертого у попередньому. На весь обсяг першого була викопана яма, завалена трупами. Згори їх присипано тонким шаром Дослідження масового поховання у м. Володимирі�Волинському. 1997 р тюрми, стати один біля другого і приклякнути на одно коліно! Хто оглянеться назад, – тому смерть!” Мороз пройшов по тілі а в голові майнула страшна думка: “А може нас хочуть розстріляти?” Такі думки з’явились і в інших в’язнів і миттю оббігли всіх. Нараз застукотіли кулемети, а з їх гуком понісся стогін і зойк умираючих і ранених. Я сидів в останньому ряді. Ціле моє життя від дитинства блискавкою промайнуло в голові. Чую наказ: “Перестати стрілять!” – падає ще кілька пострілів і замовкає кулемет. Стогін і зойк продовжуються, а незабаром на привіт їм летить ще кілька гранат, які з гуком розривають тіла ранених. Скрізь кров просякла землю. Мій друг О. Березний встає ранений в живіт, а за ним повзуть ранені в ноги, без рук, ховаються під сходи, щоб врятувати рештки свого життя. Головні двері тюрми відчинені, на “дижурці” великий безлад: папки, пера, папір, телефон безладно розкинені по підлозі. Вибігаю на сходи і кричу: “Друзі, ми вільні! Кати повтікали!” Почалась біганина і метушня: люди сміялися з радости, плакали, бігали по коридорі, ховались у канали, перелізали через мур, під яким наші товариші гинули від куль енкаведистів. Вибігаю на партер, де містилась камера жінок, з котрими я часто говорив через “мікрофон”. Вибиваю віконце в дверях і бачу, – перелякані дівчата сидять одна біля однієї і моляться. “Вибивайте двері!” – кричу через віконце – “Ви вільні!” Звідси біжу до камери, де сиділа Ольга Білас з Трускавця, Маруся Мацюрак і Вельгуш з Дрогобича, Катруся Мисишин з Гаїв Вижніх та інші. Двері відчиняються з гуком, і з радости Ольга падає мені в обійми. Замки дверей летять під ударами в’язнів. Звідки взялася така величезна сила у цих катованих людей, –годі сказати. Не тривало більше, як півгодини, а з тюрми вийшло кілька сотен людей. Зі своїми подругами Марусею Гук з Гаїв Вижніх, Стефою Чайківською з Кульчиць, Марусею Фірман з Ліска та іншими виходжу на вулиці Самбора. У місті ще багато большевицького війська. Недалеко стояв енкаведист, який оторопів, побачивши таку велику кількість людей, і “відважнй” лицар сховався в найближчому домі. В Кульчицях у сіні переховувались ми до неділі, до приходу німецької армії. 30 червня зі сльозами в очах прощались ми зі своїми друзями з тюрми, які впали за велику Ідею». ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 147146 Розшукували своїх рiдних в основному по одежi. Довго ще виловлювали тiла i з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаве� дисти. Кiльканадцять кiлометрiв пливли вони у кривавiй водi аж до греблi в селi Саранчуки, де страшнi понівеченi трупи виловлювали i хоронили селяни. Неопiзнаних хоронили у спiльних могилах. Багато замордованих поховано у iнших навколишнiх селах. Нараївцi знайшли i поховали 12 закатованих односельцiв. Тiла ще трьох, засуджених до страти, вiдшукали пiзнiше, восени, у закиданiй камiнням ямi бiля Бережанського лiсу. У одного з них, Павлiва Т. Г., були обрубанi ноги. Чотирьох так i не знайшли. 15 iз 19 замордованих полiтв’язнiв села були вiком до 23 рокiв». СВІДЧЕННЯ ІВАНА ЧАПЛІ Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області. «У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто. Я добре пам’ятаю ті дні. Потім почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в пивницях. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити на Сибір чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола оборонив. Я працював сільським ковалем і не сподівався жодного лиха, хоча свідомо підтримував діючу в селі ОУН. По обіді 22 червня 1941 року в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВД (тоді там був райцентр). Зразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії). Був заарештований голова товариства “Рідна школа” селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я. Усіх нас завезли у Підбуж. Там уже сиділи арештовані Андрій Юринець – директор Підбузької школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл. Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціянтів та 3 невідомі особи викликали з тюрми Підбузького УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича. Червоні кати обманювали нас, що пускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що в’язні їдуть на роботу. За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі “Остислав’я” машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висідати, бо машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. Гора була ще далеко. Нас огорнув землi, видно, що роботу не встигли закiнчити. Згори лежали ще двоє, напевно, виконавцi тої роботи. Там були i лопати. Чоловiк був у сорочцi в клiтинку, здається, голубу, юнак чи хлопчик також був у сорочцi. Обличчя чоловiка було наче спалене чи ошпарене, аж почорнiле. Посерединi знаходився металевий бак, вiд якого вiдходили труби завтовшки як рука або товщi. Тими трубами поступала пара i виїдала плоть. Пiд очима задушених парою – мiшечки. Вух не було, геть повiдпадали, i носи також». СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської областi 1930 р. «Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арешто� ваних з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах. З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замiсть того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на роз� шуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 ро� кiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах. Залитi кров’ю камери i коридори. Кривава стежка вела на подвiр’я. Там вже лежали рядами винесенi тiла, з обрiзаними вухами, носами, зчорнiлими обличчями. Липневої спеки стояв страшний сморiд. Лунали голосiння, крики розпачу, прокляття. Тiтку Iванну ми знайшли на березi рiки Золота Липа, бiля замку, який НКВД використовував як катiвню. Поруч були ще двоє чоловiкiв, хтось вже прикрив ковдрою їх голi понiвеченi тiла. Усе тiло тiтки вiд нiг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Обличчя зчорнiле. Вийняли з рота ганчiрку – язик вирвано. Вище зап’ястя – наскрiзнi рани вiд ножа, живiт розрiзаний вiд низу до грудей, у статевий орган забита пляшка. Ще двоє дiвчат iз Нараєва були замордованi у подiбний спосiб. Iншi тiла мали не менш страшнi слiди знущань: вибранi очi, вiдрiзанi статевi органи, обрубанi пальцi, потрощенi голови. Мiсцевi мешканцi розповiли, що впродовж тижня навколо в’язницi ревiли двигуни тракторiв, якi не могли повнiстю заглу� шити крики катованих. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 149148 переховали родичі. Напевно, кати боя� лися лишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли. Коли більшовики потікали перед ні� мецьким військом, люди пішли в “Ости� слав’я” і знайшли там, вивезли помордовані тіла. У Корнеля Камін� ського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розру� баний живіт. Іванові Добрянському розру� бали груди, вирізали серце, а діру заткали травою. Отакими не� людами були наші “визволителі”. За що мордували вони без� винних мирних лю� дей? Однак ніхто не може знищити живе слово і дух волелюб� ного народу». СВІДЧЕННЯ РОЖІЯ МИРОСЛАВА Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської області. «Був червень 1941 р. До камери приводили все нових арештантів із сіл Бібереччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, коло шостої години, той міліціонер сказав нам: “Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову!” А ми йому говоримо: “То відімкни нам двері і випусти!” Він відповів, що не має ключів, бо їх забрали з собою енкаведисти. “Можу вам подати хіба якусь штабу, рятуйтеся!” Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати ґрати та втікати через вікно. З нами сидів арештований адвокат з Бібрки Кульчицький. Він говорив: “Люди добрі, то так не можна. Ану ж це Меморіальна дошка на стіні колишнього УНКВД у м. Перемишлянах Львівської обл. смертельний жах, ми здогадалися, що наближається наша остання година, що нас тут розстріляють. Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. Напроти нас на дорозі півколом стали міліціянти з револьверами в руках. На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. Полилася кров невинних жертв. Убиті й поранені падали одні на других. Трава почервоніла від людської крові, чути було зойки і стогін умираючих. Кати добивали людей чоботами, лопатами, ло� мами, від яких череп тріскав на голові. Так було замордовано 16 лю� дей. Смерть їх була жахлива. Трупи лежали у рові. Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими. Поранені, допомагаючи один одному, ми поповзли подалі в ліс і так урятувалися. Не знаю, як про це довідався прокурор Строков, бо вже 27.06 приїжджав у Нагуєвичі шукати за мною, та мене, пораненого, добре Одна з масових могил жертв НКВД 1941 р. на Личаківському кладовищі, м. Львів. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 151150 подібно пити горілку, бо, як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Своєї смерті я був певний, як мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене до пивниці. Уже за порогом темної пивниці ті два, що вели мене під пахви, пустили, і в тій хвилині поклав на моє плече руку задній. В се� кунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку і мені здавалося, що навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл! І, як нині пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав непритомний, я не знав. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здалося, що я хіба на другому світі, бо пригадав, що мене розстрілювали. Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. В роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув із себе. То був труп розстріляного біберецького адвоката Кульчицького, що нас під вечір переконував не втікати, бо він знав большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі трупів ще харчав. Двері пивниці були напіввідхилені. Енкаведисти, напевно, робили Меморіальний комплекс на масовому похованні в м. Жидачів Львівської обл. підступ з їх боку й вони повернуться ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як вернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас, певно, забрали, як закладників, а таких ніхто не мав права стріляти. Тож без суду навіть большевики не мають права карати – я якийсь адвокат і знав їх кодекс!” (Яка наївність чесної, ні в чому не винної людини.) Так ми чекали. Енкаведисти повернулися через дві години. Потім хтось розповідав, що вони їздили в ліси під Бібркою ловити парашутистів. Повернувшись, вони викликали арешто� ваних поодинці з камер і водили їх до пивниці розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, як його вели. Найбільше просився Микола Дучій. “Товариші, та я ваш бідняк, я маю жінку, дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!” Ті лиш сміялися, а один сказав: “Нічево, ето точно, как зуб вирвать: болит – раз и по всьом!” Потім чути було з пивниці лиш постріли. Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів ішла на “дижурку”, правдо� Жертви НКВД, ексгумовані в Дем’яновому Лазі, м. Івано�Франківськ. 1990 р. ЗАХІДНА УКРАЇНА У 1939–1941 РР. збірник Український визвольний рух 153152 горілчану передишку в себе, бо жодних кроків не було чути. На моїх ногах лежав ще хтось. Визво� лившись з�під трупів, я на пальцях, уважно наслу� хаючи, вийшов коридо� ром аж на подвір’я. Двері туди були відчинені. Я вмить видряпався біля сусіднього стовпа на паркан, незважаючи на те, що руки собі подер до колючого дроту. Відразу перескочив на другий бік. Недалеко починалося ку� курудзяне поле. Околи� цю я знав ще з польських часів. Тут я почув, як на подвір’ї тюрми піднявся крик: “Стой! Стой!” І чути було постріли. Але я вже був вільний». * * * Важко читати ці жахливі спогади. Важко зрозуміти природу нелю� дів�катів, які безкарно позбавляли життя громадян власної держави й мордували невинних жертв. Вступаючи на окуповані території, німецька адміністрація з пропагандистських міркувань не перешкоджала населенню відвідувати місця мордування, шукати близьких і хоронити впі� знані тіла. У великих містах їх були лише одиниці. Решту – не� впізнаних – урочисто ховали за участю громадськості на кладовищах у спільних могилах. У Львові через спеку тоді хорони� ли переважно тіла, покинуті на подвір’ях і в приміщеннях в’язниць, було відкрито всього кілька свіжо засипаних ям. У перші дні липня 1941 р. кілька сотень тіл із Бригідок і Замарстинівської в’язниці було поховано на 55�му полі Янівського кладовища, з в’язниці № 1 – на Личаківському кладовищі… Пам’ятник жертвам більшовицького режиму навпроти в’язниці № 1 – на пл. М. Шашкевича, м. Львів Навесні 1942 р. німецька адміністрація ухвалила рішення перепоховати решту останків з території міських в’язниць. Були відкриті ями, на які вказали свідки – на подвір’ях, а також, частково, – у тюремних підвалах. Останки понад 1500 осіб із трьох основних львівських в’язниць возили на 55�те поле Янівського кладовища, де й торік проводили масові поховання. Проте значна частина останків, зокрема у Замарстинівській в’язниці, так і залишились у тюремних ямах і підвалах. Замуровані підвали досі чекають дослідників. У районних центрах родичі з навколишніх сіл розпізнали більшість загиблих. Із 36 замордованих у м. Жовкві розпізнано 23, у селищі Підбуж – 11 з 15, у м. Комарному – усі 24. За час німецької окупації могили були впорядковані, подекуди на них було споруджено пам’ятники. У 1944 р. «другі совєти» ознаменували своє повернення війною з мертвими – руйнуванням не лише іноземних, але й українських пам’ятників і могил. Але людську пам’ять і шану комуністична ідеологія не здолала. Місця пам’яті відвідували таємно, їх оберігали як могли. У роки «перебудови» по містах і селах Галичини почалося спорудження пам’ятників борцям за волю України, яке за Неза� лежності набуло масового характеру. У більшості населених пунктів громадськість насипала симво� лічні могили�кургани, увінчані хрестами. На меморіальних дошках, поряд із списками січових стрільців та вояків УПА, викарбували імена земляків – жертв більшовицького режиму. На будівлях колишніх катівень установили меморіальні дошки. У 1991 р. на подвір’ї Замарстинівської в’язниці, на місці пам’ятника Леніну, Львівський «Меморіал» ексгумував 68 остан� ків, які урочисто поховано на Марсовому полі Личакова. Масові перепоховання у 1990�ті рр. проводили в Івано�Франківську (Дем’янів лаз), Дрогобичі та інших містах. Надалі облаштовуються місця масових поховань – на них споруджують пам’ятники, подекуди й цілі меморіальні комплекси з каплицями та скульптурними композиціями. Місцева адміністрація, зазвичай, не долучається, іноді посильно допомагає, наприклад, впорядковуючи територію. Виняток становлять ви� падки, коли представники влади є одночасно громадськими діячами. Так, у смт. Лопатин Радехівського району на Львівщині голова селищної ради Богдан Гетьманський очолює місцевий осередок організації «Меморіал». Він ініціював та організував облаштування кількох місць пам’яті. Такі випадки не поодинокі. ПЕРІОД ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ ОУН І УПА збірник Український визвольний рух 155154 ПЕРІОД ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ ОУН І УПА Володимир В’ЯТРОВИЧ СТАВЛЕННЯ ОУН ДО ЄВРЕЇВ (1920–1950 РР.) Історії українського та єврейського народів багато в чому схожі. Їхнім лейтмотивом було збереження національної ідентичності в умовах бездержавного існування, протистояння асиміляційним зазіханням сторонніх сил, прагнення здобути державну неза� лежність. Здавалося б, ця подібність історичних доль обох народів мала б стати запорукою взаєморозуміння. Проте схоже, що тільки тепер, коли між незалежними державами Україною та Ізраїлем встановлено приязні відносини, ця закономірність урешті починає спрацьовувати. Шлях до цього був дуже нелегким, часто українці та євреї у боротьбі за реалізацію своїх прагнень опинялися по різні боки барикад, не раз їхнє співіснування переростало у взаємне поборювання. Особливо це стосується минулого століття, коли український та єврейський національні рухи досягли піку свого розвитку, наблизившись упритул до реалізації головного завдання – відновлення державної незалежності. Очевидно, що саме тепер найкраща нагода для істориків розі� братися зі складним минулим обох народів – проаналізувати джерела конфліктних ситуацій у їхньому співіснуванні, аби вони знову не стали дестабілізаційним чинником в українсько�єврей� ських взаєминах. У цьому плані єврейські історики перебувають у виграшному, порівняно з українськими, становищі. Адже вже понад півстолітнє існування незалежної держави Ізраїль сприяло інтенсифікації досліджень історії і самого єврейського народу, і його відносин з іншими народами. В Україні, натомість, сім десятиліть більшовицького панування, по суті, зупинили незалежні історичні дослідження, перетворивши цю наукову дисципліну на прислужницю панівної комуністичної ідеології. Наслідки помітні ще й нині – на 15�му році існування незалежної української держави: над історією українського визвольного руху досі тяжіють стереотипи радянської доби. В оцінюванні діяльності однієї з провідних структур україн� ського визвольного руху минулого століття – Організації Українських Націоналістів (ОУН) – та її місця в українській історії щойно почались якісні зміни. За останні п’ять років дедалі частіше Роботи з увічнення пам’яті громадські організації проводять на кошти сільських та церковних громад. Авторами пам’ятних споруд переважно є народні умільці. Якщо громада знаходить спонсорів серед земляків�бізнесменів, запрошують фахових скульпторів та архітекторів. У селах деяких районів, наприклад у Бучацькому і Теребовлянському на Тернопільщині, таких пам’ятників є понад 70. Погано лише, що ці споруди ніде не обліковують, тому іноді вже не вдається встановити ні імен їхніх авторів, ні дат відкриття, ні ініціаторів і спонсорів. Товариство «Пошук» доброчинно запо� чаткувало програму обліку споруд на вшанування жертв більшо� вицького режиму в Україні. Уже оцифровано понад 300 таких об’єктів – з фотокартками та детальним описом. У міру опра� цювання ці матеріали розміщують на Інтернет�сторінці товариства. На жаль, робота щодо облаштування місць пам’яті, не підтримана державою, ведеться безсистемно – більшість із них досі гідно не впорядковані. В Україні на громадських засадах видають багато книжок з історії великих і малих населених пунктів. У кожній з них знаходять місце списки й біографічні довідки жертв більшовизму. Цю інфор� мацію наводять також автори Книг пам’яті «Реабілітовані історією», чиє видання започаткувала держава. Громадськість щорічно в кінці червня вшановує на масових мітингах і панахидах жертв кривавого злочину 1941 р. Пам’ять про полеглих застерігає не допустити нового тоталітаризму й свавілля. Нехай же ця священна пам’ять послужить справі національного та духовного відродження України.

До 65-ї річниці комуністичного злочину (червень 1941 р.)

Institution

Ähnliche Einträge