Київська земля в середині ХІІІ—XV ст.

Розглянуто, як змінювалася територія Київської землі протягом середини ХІІІ — XV ст.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Капустін, К.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут археології НАН України 2010
Schriftenreihe:	Археологія
Schlagworte:	Статті
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67567
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Київська земля в середині ХІІІ—XV ст. / К.М. Капустін // Археологія. — 2010. — № 3. — С. 47-54. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-67567
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-675672014-10-25T13:12:47Z Київська земля в середині ХІІІ—XV ст. Капустін, К.М. Статті Розглянуто, як змінювалася територія Київської землі протягом середини ХІІІ — XV ст. Рассмотрены, как менялась территория Киевской земли в течение середины XIII - XV вв. We consider how changed the area of the Kiev land during the mid XIII - XV centuries. 2010 Article Київська земля в середині ХІІІ—XV ст. / К.М. Капустін // Археологія. — 2010. — № 3. — С. 47-54. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67567 uk Археологія Інститут археології НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті Статті
spellingShingle	Статті Статті Капустін, К.М. Київська земля в середині ХІІІ—XV ст. Археологія
description	Розглянуто, як змінювалася територія Київської землі протягом середини ХІІІ — XV ст.
format	Article
author	Капустін, К.М.
author_facet	Капустін, К.М.
author_sort	Капустін, К.М.
title	Київська земля в середині ХІІІ—XV ст.
title_short	Київська земля в середині ХІІІ—XV ст.
title_full	Київська земля в середині ХІІІ—XV ст.
title_fullStr	Київська земля в середині ХІІІ—XV ст.
title_full_unstemmed	Київська земля в середині ХІІІ—XV ст.
title_sort	київська земля в середині хііі—xv ст.
publisher	Інститут археології НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67567
citation_txt	Київська земля в середині ХІІІ—XV ст. / К.М. Капустін // Археологія. — 2010. — № 3. — С. 47-54. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.
series	Археологія
work_keys_str_mv	AT kapustínkm kiívsʹkazemlâvserediníhíííxvst
first_indexed	2025-07-05T17:34:13Z
last_indexed	2025-07-05T17:34:13Z
_version_	1836829223743913984
fulltext	ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 3 47 К.М. Капустін КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ В СЕРЕДИНІ ХІІІ—XV ст. Розглянуто, як змінювалася територія Київської землі протягом середини ХІІІ — XV ст. К л ю ч о в і с л о в а: Східна Європа, Київська земля, середні віки, історія, географія. © К.М. КАПУСТІН, 2010 Територія Київської Русі в часи феодальної роздробленості складалася з окремих земель- князівств. Уже починаючи з другої половини ХІХ ст., історики намагалися прослідкувати динаміку змін кордонів окремих земель упро- довж всього часу їх існування. Зокрема, напри- кінці ХІХ ст. побачили світ роботи Т.М. Мов- чанівського, П.В. Голубовського, Д.І. Багалея, А.М. Андріяшева, М.С. Грушевського, в яких, окрім інших, розглядалися питання формуван- ня та розвитку територій давньоруських кня- зівств у ІХ—ХIV ст. (Грушевський 1991, с. V). Оскільки досі існують розбіжності в погля- дах фахівців на час та динаміку таких змін, у цій роботі зроблено спробу прослідкувати, як змінювалися кордони Київської землі протя- гом середини ХІІІ — ХV ст. Нагадаємо, що Ки- ївська земля в історії України завжди відігра- вала важливу роль, чому сприяли її унікальні соціально-географічні умови розташування: на кордоні між лісом та степом, між світами рільників і номадів. Саме ці землі за доби се- редньовіччя стали консолідуючим центром слов’янських племен, де й утворилася могутня держава — Київська Русь. У ХІІ—ХІІІ ст. на теренах Давньоруської дер- жави розпочалася доба феодальної роздробле- ності або зрілого феодалізму (саме таку назву, як більш влучну, запропонував Б.О. Рибаков: 1966, с. 578). У цей час у різних регіонах Русі форму- ються та починають зростати потужні політичні та економічні центри, серед яких можна назвати ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 348 Чернігів, Володимир, Рязань, Галич, Новгород, Смоленськ та ін. (Греков 1975, с. 15). До цьо- го Київська земля була основним політичним, економічним та культурним центром держави, а з ХІІ ст. її статус поступово змінюється. За ви- словом Б.О. Рибакова, Київ більше не правив Руськими землями, але зберіг велич «порфиро- носной вдовы» (Рыбаков 1982, с. 476). Не зва- жаючи на це, Київська земля залишалася важ- ливим соціально-політичним, економічним та культурним центром Східної Європи (Макси- мович 2004, с. 130—143). Багаторічні археоло- гічні дослідження давньої столиці Русі дозволи- ли П.П. Толочку зробити висновок, що Київ у ХІІ—ХІІІ ст. був одним із найбільших міст Русі, володів величезним виробничим потенціалом та продовжував свій прогресивний розвиток аж до монгольської навали (Толочко 1980, с. 66). Саме у цей час відбувся процес формування кордонів земель головних князівств: Київського, Черні- гівського, Переяславського, Новгородського, Полоцького, Смоленського та ін. (Древнерус- ские княжества... 1975). Протягом усієї доби феодальної роздробле- ності кордони більшості земель стабілізували- ся, натомість територія Київської постійно змі- нювалася через нестійку політичну ситуацію, часті пертурбації на великокнязівському столі (Толочко 1980, с. 114), однак саме напередодні монгольської навали вони нарешті стабілізува- лися. Зокрема на сході, за Дніпром, лише вузь- ка смуга (10—15 км) від Десни до Корані продо- вжувала залишатися під владою Києва. Центром цієї задніпровської округи було м. Саків. Північ- ний та північно-східний кордони проходили по лінії Лутави та Моровійська. На правому бере- зі Дніпра північні кордони Київського князів- ства пролягали по вододілах Прип’яті, Берези- ни та Німану (Древнерусские княжества... 1975, с. 5—16). На заході визначити кордони значно важче. Так, П.П. Толочко розмежовує Волин- ське та Київське князівства по р. Горинь, вклю- чаючи до території останньої літописну Пого- рину (Толочко 1980, с. 122—124). М.Ф. Котляр схильний проводити цей кордон дещо східніше. Він вважає, що кордоном між землями висту- пав Чортів Ліс. Його лінія визначається на під- ставі повідомлення Галицько-Волинського лі- топису про війну між Ізяславом Мстиславичем та Юрієм Довгоруким. Згідно з ним, Ізяслав пе- рейшов р. Горинь і пішов до «Коречьску». Потім він перетнув р. Случ і звідти пішов через Чор- тів Ліс до Ушеська (Кизилов 1973, с. 55; Котляр 1985, с. 71—72). Таким чином, порубіжним міс- том на Волині був «Коречьск», зі сторони Київ- ської землі таким названо Ушеськ. Ймовірніше, що кордон між Київською та Волинською зем- лями проходив саме в цьому місці, адже в серед- ні віки дуже часто межею була певна перешкода, яка слугувала такою собі прикордонною смугою між окремим політичними утвореннями. Однак не варто пов’язувати міста і рубежі: адже здебіль- шого прикордонні замки знаходилися на певній віддалі (15—20 км) від кордону, і лише деякі, пе- редові, форпости влаштовували впритул до ньо- го (Котляр 1998, с. 248). Що стосується півден- них кордонів Київської землі, то П.П. Толочко припускає, що вони на початку ХІІІ ст. доходили до р. Тясмин (Древнерусские княжества... 1975, с. 13; Толочко 1980, с. 125). Монгольська навала стала переломним мо- ментом в історії не лише Русі, але й усієї Єв- ропи. Військові дії завдали нищівного удару по суспільно-політичному життю на Подніпров’ї (Владимирский-Буданов 1896, с. XV; Русина 1998, с. 25). Економіка та культура Києва пере- бували у стані стагнації, а розвиток деяких га- лузей зазнав регресивних змін (Ивакин 1985, с. 83). Певний час після навали Батия Київська земля перебувала під безпосереднім управлін- ням ординців. Пізніше ярлик на Київське кня- зівство отримали володимиро–суздальські кня- зі, які, однак, не цікавилися справами в «Русі». У цей час відбувалося так зване «збезкняжін- ня» Київської та Переяславської земель (Руси- на 1998, с. 30). Саме тоді територія Київської землі значно скоротилася. Так, на заході землі літописної Погоринської волості остаточно інкорпорува- лися до складу Галицько-Волинської держави Данила Романовича внаслідок його успішних походів проти повсталих болохівських князів 1254—1255 рр. (Котляр 1985, с. 129). Підтвер- дження того, що західний кордон стабілізував- ся, знаходимо у Галицько-Волинському літо- писі: «Коли ж настала весна, послав (Данило) сина свого Шварна на Городок і на Сімоць, і всі городи, що піддалися татарам, Городеськ і (горо- ди) по ріці Тетереву до Жедечева. Але возвягляни обманули Шварна: узявши тивуна (його), вони не дали йому тивунити, і Шварно прийшов (назад), узявши городи всі…». І далі: «У рік 6766. Данило тоді з братом (Васильком) рушили до Возвягля з великою силою, ждучи віст од Романа і литви. І стояв (Данило) на (ріці) Корчику днину, ждучи вісті од них, і пішов до Возвягля… прийшов Да- нило із силою-силенною війська, із братом сво- їм (Васильком) і з сином Львом. І коли побачили це городяни, то страх напав на них, і не витри- мали вони і здалися. І (Данило) город запалив, а людей вивів і оддав їх на поділ…» (Галицько- Волинський літопис 1994, с. 98—99). ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 3 49 Результатом цієї військової кампанії Данила Романовича було повторне приєднання терито- рій, що відокремилися після монгольської на- вали, внаслідок чого західний кордон між Ки- ївською та Волинською землями залишався більш-менш сталим. Необхідно зазначити, що козацькі літописи, розповідаючи про повстан- ня Семена Палія, прикордонними називають річки Случ та Дністер: «Семен Палій, що був ро- дом з Борзни, …одружився на Задніпров’ї у Фас- тові і, тримаючи при собі військо вільноохочих, не тільки не допускав, щоб татари Польщу та Ро- сію воювали і опустошали, але й сам ходив і свої загони посилав на села татарські — на Бучаки, в Білгородщину та на Очаків — і руйнував їх… Вти- хомиривши Задніпров’я і пообсаджувавши чис- ленні міста своїми залогами, він жив як удільний пан..., його вільноохоче військо стояло постоєм на Поліссі аж до кордону з Литвою і збирало на його користь десятину з пасік, з продукту та з усякого прибутку по всьому Задніпров’ю, навіть аж біля Дністра та Случі» (Літопис… 1992, с. 152—153). Окремо варто дослідити питання щодо ви- значення південних кордонів Київської землі, адже саме тут протягом довгого часу порядку- вали монгольські вояки. Подорожуючи земля- ми східної Європи, Плано Карпіні так описав свою мандрівку півднем Київської землі: «на дру- гой день срѣешения, отправились въ путь приѣхали мы въ селеніе Канову, которое зависѣло непосред- ственно от Татар. Начальник онаго далъ намъ ло- шадей съ проводникомъ до другаго селенiя, которым управлял нѣкто Михей, человѣкъ преизполненный злости, который однако же получа отъ насъ въ подарокъ то, что самому ему хотѣлось, проводил насъ до первой Татарской заставы» (Собрание… 1825, с. 9—13). За нотатками мандрівника мож- на зробити висновок, що після монгольської на- вали кордон Київської землі на півдні пролягав неподалік Канева. В.Л. Єгоров, спираючись на ґрунтовний аналіз різних джерел, вказував на іс- нування широкої (до 200 км) прикордонної бу- ферної зони між Руссю та Ординськими земля- ми, що було звичним явищем у стосунках нома- дів та осілого населення (Егоров 2009, с. 37—38). За повідомленнями Лаврентіївського літопису можна конкретизувати та дещо розширити межі вказаної буферної зони на територію Дніпров- ського Лівобережжя, де під безпосереднім контр- олем ординців знаходився Переяслав (Мавро- дин 2002, с. 370). Принаймні поряд із містом розташовувалися межі орди хана Куремси (Бо- друхін 2002, с. 149). Такі висновки було зроблено на ґрунті розповіді про подорож Данила Романо- вича до Орди: «І було (сповнено) так, і, упавши (в поклоні) перед архістратигом Михаїлом, вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і гріз- ну, і прибув до Переяслава. І зустріли його татари, і звідти поїхав він до (хана) Куремси…» (Галицько- Волинський літопис 1994, с. 73). Цікаву методику вивчення кордонів другої половини ХІІІ — першої половини XIV ст. за- пропонувала О.В. Русина. Дослідниця вказує на паралельне існування на теренах Південної Русі урядів «старця» й отамана у регіонах, ідентичних за соціально-економічними характеристиками. Це можна пояснити їхнім політичним відчужен- ням саме за татарських часів. Приміром, на те- ренах Київської землі, де умовний кордон між територіями, на яких у XV—XVI ст. місцеве са- моврядування перебувало під контролем «стар- ців» (повіти Мозирський і Любецький) і отама- нів (повіти Овруцький та Чорнобильський), поза сумнівом, відбивав уповні реальний політичний кордон другої половини ХІІІ — першої полови- ни XIV ст. (Русина 1998, с. 60—61). Подальша розробка питання дозволить, у першу чергу, ви- значити ступінь політичної залежності окремого регіону від номадів другої половини ХІІІ ст. Підводячи проміжний підсумок, зауважи- мо, що після монгольської навали відбулася зміна кордонів Київської землі, особливо на півдні, де відтепер порядкували монголи. До кінця ХІІІ ст. маємо доволі скупі пові- домлення про події та взагалі життя Київської землі. З тої незначної кількості джерел мож- на зауважити, що у 1243 р. ярлик на Київ і всю Руську землю у «держання» отримав Ярослав Всеволодович, а після смерті у 1246 р. його син Олександр, який, однак, не цікавився справами на півдні. Оскільки його брат Андрій отримав ярлик на велике княжіння, Олександр розпо- чав боротьбу з ним за батьківську спадщину. Він звів наклеп на брата і, заручившись підтримкою татар, убив його. Після цих подій Київ остаточ- но виходить за межі політичних інтересів князів Північно-Східної Русі (Русина 2005, с. 12—13). Через деякий час, на початку XIV ст., князів- ське управління на теренах Київської землі по- новлюється. Так, у літописах під 1331 та 1361— 1362 рр. згадується князь Федір; першою поло- виною XIV ст. найчастіше датується фахівцями князювання Іоана-Володимира Іоановича Ки- ївського та Андрія Вруцького (Русина 1998, с. 34; 2005, с. 13). У сучасній історичній нау- ці існує декілька думок щодо походження цих князів. Найбільш аргументованою є позиція про належність їх до роду Ольговичів Путивль- ської династії. Відомості про них знаходимо у Новгород-Сіверському синодику, де згадується Іоан Путивльський, його син Іоан-Володимир Іоанович Київський та Андрій Вруцький із си- ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 350 ном Василем (Русина 2005, с. 15). Відновлен- ню інституту князівського правління сприяло те, що саме наприкінці ХІІІ — у першій поло- вині XIV ст. відбулася міжусобиця між темни- ком Ногаєм і ханом Токтою в Орді (Єльніков 2008, с. 77). Результатом того стало послаблен- ня монгольської влади на теренах Русі, де зни- кає інститут баскацтва, а право стягувати по- датки отримали руські князі (Шабульдо 1987, с. 17—18). Таким чином, відновлення князів- ського управління стало наслідком послаблен- ня позицій монголів у регіоні. Однак князю- вання відбувалося з мовчазної згоди ординців. Разом із утвердженням на київському столі путивльських Ольговичів тривало поступове роз- ширення територій Київської землі. Аналіз дже- рел XIV—XVI ст. дозволив О.В. Русині дійти ви- сновку щодо послідовної інкорпорації путивль- ських земель до складу Київського князівства. Остаточне підпорядкування Путивльських во- лостей київському князю відбулося саме за татарської доби, а не пізніше (Русина 2005, с. 16—17). Одночасно з утвердженням на Ки- ївському столі Ольговичів можна говорити про початок реколонізації південних рубежів Русі, адже монгольська адміністрація, втягнута у вир міжусобних війн кінця ХІІІ — початку XIV ст., не дуже переймалася ситуацією у так зв. «бу- ферній зоні». Щоправда, повторне заселення регіону було тривалим і завершилося лише на- прикінці XIV ст. (Шабульдо 1987, с. 30). Наступні зміни кордонів Київської землі від- булися вже в середині — другій половині XIV ст. Вони, як правило, пов’язуються з утвердженням Литовської держави у Середньому Подніпров’ї. Досі не існує єдиного погляду на час, коли ста- лася ця подія. Така ситуація склалася через те, що білорусько-литовські літописи датують при- єднання Київської землі 1322 р.: «A прошедши спокойне Луцкую и Волынскую землю, притягнул напервѣей под Овручов, замок князя Станислава, которого добывши, осадил литвою. Потым ишол до Житомира, в котором было много шляхты ки- евской, a так добывал его много штурмуючи, лечь русь, в нем боронячися, змордовалася. A так подда- лися наостаток и там старосту своего и рицер- ство литовское в замку и мѣсте осадил… Потом тягнул Гедимин в Киевские волости, беручи и па- лячи всюда, где ишол. Видячи то, Станислав, князь киевский, умыслил литвѣ отбиватися, a не ждучи их в Киевѣ, ним приидуть, мыслил o собѣ. Княжата тежь иншие сѣверские, видячи, же бѣда литовская наступует, збиралися до купы противко литвѣ. И так князь переяславский Олег, a луцкий князь Лев, от литвы выгнаный, Роман бранский з рицерством и войсками, якые могли на той час згромадити, стягнулися на ратунок до Станислава, князя киев- ского, который обозом лежал над Ирпенем рѣкою три мили от Києва» (ПСРЛ, Т. 32, с. 37). Після по- разки Станіслава Київ скоряється новому кня- зю: «против Гедимина вышли напрод митрополит, епископы, архимандриты зо всѣм духовенством з крестами, корогвами, a за ними панове, бояре и все посполство киевское вышло кланяючися и подаючи- ся в ласку и в державу Гедиминови, там же ему и присягу выполнили» (ПСРЛ, Т. 32, с. 38). Однак науковці з недовірою поставилися до цього повідомлення. Перший піддав згаданий переказ ґрунтовній критиці В.Б. Антонович (Антонович 1885, с. 36—51). У праці «Нарис іс- торії Великого князівства Литовського» вчений слушно зауважив, що це повідомлення штучно створене за фабулою цілком історичного опо- відання про воєнну експедицію Вітовта проти Володимира Ольгердовича Київського (Руси- на 1998, с. 50—51). Крапку в дискусіях стосов- но дати завоювання Київської землі поставив П.Г. Клепатський, який знову ж таки підтвер- див тезу про легендарність цього сюжету (Кле- патский 2007, с. 48—50). Утвердження Литовської держави в Серед- ньому Подніпров’ї відбувалося дещо пізніше. Цей процес проходив у декілька етапів і, голов- но, пов’язувався із діяльністю великого князя Ольгерда Гедиміновича, який наприкінці 1356 або на початку 1357 р. приєднав Брянськ: «И бысть в Брянске мятеж отъ лихих людей и замят- ня велиа и опустение города; и потом нача обла- дати Брянськом велики князь Литовський» (Лю- бавский 1915, с. 27; Клепатский 2007, с. 56). Не- вдовзі після цього литовці оволоділи і рештою Сіверщини, що випливає з літописних відомос- тей та актів 70—80 рр. XIV ст., згідно з якими у сіверських містах тоді сиділи князі Гедиміновичі (Русина 1998, с. 57). Завоювання Сіверських земель Ольгердом сприяло подальшому утвердженню політично- го впливу Литви у Києві і створило передумови для їх інкорпорації до складу Великого князів- ства Литовського (Шабульдо 1973, с. 81). У 1362 р. відбулася подія, після якої Київ- ська земля увійшла до складу Литовської держа- ви. Того року «Ольгерд победил трех царьков та- тарских из ордами их… и от толи от Подоля из- гнал власть татарскую. Сей Ольгерд и иныя русские державы во свою власть прият, и Киев под Федором князем взят, и посадил в нем Володимира, сына свое- го» (Русина 1998, с. 56). Після цієї перемоги разом з Києвом до Великого князівства Литовського було приєднано й інші київські міста (Вишгород, Житомир, Овруч, Канів тощо). Влітку того ж таки 1362 р. відбувся ще один похід Ольгерда і до Київ- ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 3 51 ської землі було включено більшу частину Пере- яславської землі, яка до цього часу контролювала- ся монгольськими намісниками (Шабульдо 1973, с. 85; 1987, с. 61; Юрченко 2002, с. 155). Унаслідок успішних військових дій Ольгер- да Гедиміновича Київську землю приєднано до складу Великого Князівства Литовського. Вод- ночас її територія розширюється через підпоряд- кування Сіверської (Путивльської) та частково Переяславської земель. Що стосується безпосе- редньо Чернігово-Сіверщини, то вона, будучи ще від ХІІІ ст. роздроблена на численні уділи, на той час перетворюється на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами. Правління Володимира Ольгердовича добре відображено в білорусько-литовських літописах та інших джерелах XVI ст. Київський князь здо- був підтримку руського населення, захищав ін- тереси місцевих феодалів. У часи його правління кочовики майже не з’являлися на кордонах Ве- ликого князівства Литовського, що, безумовно, сприяло поступовому відновленню політичного та економічного впливу Київської землі у регі- оні (Івакін 1996, с. 72). Саме з ім’ям Володими- ра Ольгердовича пов’язують закінчення так зв. «безмонетного періоду» в історії цієї землі та по- чаток карбування власної монети. Всього відо- мо близько 1200 київських монет цього часу, які поділяють на сім типів. Це безперечне свідчення зрослого економічного потенціалу Києва у дру- гій половині XIV ст. (Козубовський 2003). Успіхи політики місцевого князя не знівелю- валися після політичних перипетій кінця XIV ст. (Кревська унія 1385 р.). Київська земля продов- жувала відновлюватися та розбудовуватися піс- ля більше ніж сторічного забуття. Утвердження у Києві князівської династії сприяло активізації не лише економічного, але й суспільно-політичного та культурного життя (Шабульдо 2003, с. 20). На початку 90-х рр. XIV ст. внаслідок внутріш- ньополітичної боротьби між Ягайлом та Вітов- том Володимира Ольгердовича позбавили сто- лу. Як компенсацію йому надали невеликий Ко- пильський уділ. Білорусько-литовські літописи так описують цю подію: «Тое же зимы велик(ыи к)нязь Витовт поиде взмя (земл)ю Подольскую. A князю Владимиру Ол(гердович)ю, тогда бывшу в Киевѣ, и (не всхотѣ) покоры сътворити вели(кому князю Витовту, и п)риде великы князь Витовт (и взя)… место Вручии и приеха (к нему) князь Влади- мир. Того же лѣта на осень князь в(елик)ыи Витовт сведе его c Киева и дасть ему Копыль, a на Киеве посадить князя Скиргаила. Сам великыи князь Ви- товт поиде на Подоль(ск)ую землю, a князю Скир- гаилу повелѣ ити c Киева к Черкасом и к Звиниго- роду. Князь же великыи Скиргаило божею помочю и великого князя Витовта повелѣнием възял Черкасы и Звинигород и възвратися пакы к Кыеву» (ПСРЛ, Т. 32, с. 90). Це повідомлення для нас дуже ціка- ве, адже містить опис земель, які перебували під безпосереднім управлінням Володимира Оль- гердовича наприкінці XIV ст. Приблизно тоді ж створюється ще один важ- ливий документ, який в історіографії названо «Список русских городов дальних и ближних». Довгий час науковці з недовірою ставилися до цього історико-географічного джерела, але після ґрунтовних досліджень М.М. Тихомиро- ва, В.Л. Яніна, Є.П. Наумова довіра до нього зросла (Наумов 1974; Тихомиров 1979; Янин 1998). Цей документ вміщено у багатьох літо- писах та збірках XV—XVII ст. у вигляді окремої статті, де подано перелік руських міст (всього 358), іноді з коротким поясненнями про кіль- кість стін та окремі монументальні споруди (Тихомиров 1979, с. 84). У «Списку» перелі- чено міста волоські та болгарські, волинські, подільські, київські, литовські, смоленські, рязанські та заліські, що в цілому відображає політичну карту тогочасної Східної Європи (Тихомиров 1979, с. 88). У цій пам’ятці київськими названо такі міс- та: «А се Киевьскыи гроди: Дверенъ на Рши, Кор- сунь, Треполь на Днепрѣ, Каневъ, Глинескъ, Пере- яславль Русскыи, Юрьевъ, Пересѣченъ, Василевъ на Стугнѣ, Бѣлъгород на Рпенѣ, Чернъгород, Киевъ, Деревянъ на Днепрѣ; а церкы: святаа Богородиця десятиннаа, камена, была о по- лутретьятцати версѣх; а святая Софиа о 12 версѣх. Вышегород, Милославици, Тмуторокань, Острѣчьскыи, на Деснѣ Черниговъ, Омѣлники, Сновескъ, Брянескъ, Ростовець, Унеятинъ, Нов- город Сѣверьскыи, Труб ческъ, Путивль на Сѣми, Рылескъ, Курескъ на Тускорѣ, Коршовъ на Соснѣ. А на Сулѣ Снепород, Съкнятин, Грошинъ, Чемесовъ, Утѣшковъ, Синеч, Кляпечь, Роменъ, Ковыла, Во- рона, Салъ, Песьи кости, Хотѣнь. А на Пьслѣ Ничян, Городище, Лошици, Биринъ, Жолважь, на Воръсклѣ Хотмышль, Чечерескъ, Тетеринъ, По- пова гора, Пропошескъ, Дроковъ, Гомии, Рѣчиця, Могилевъ, Быховъ, Лу чинъ, Рогачевъ, Стрѣшинъ, Любечь, Навозъ, на Припетѣ Чернобыль, Копыль, Мозырь, Переровъ, Смѣдинъ, Туровъ, на Мет- лици Ивановъ, Вручии, Житомель, Коречь» (Нов городская… 1950, с. 475—476). Цікаво, що київськими названо міста не лише влас- не Київської землі, але і Переяславщини та Чернігово-Сіверщини у межах початку ХІІІ ст. На думку деяких дослідників, то був результат репродукування анахронічних уявлень, що і вилилося в об’єднанні міст колишньої «Русь- кої землі» (Русина 1998, с. 72). Не зважаючи на ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 352 всі неточності та анахронізми, «Список» є важ- ливим джерелом для визначення кордонів різ- них адміністративно-політичних утворень кін- ця XIV — початку XV ст. Деталізувати та частково підтвердити кор- дони Київської землі кінця XIV ст., названі у «Списку», дозволяють дарчий запис Воло- димира Ольгердовича Микільській церкві на землі у західній Мозирщині та факт існуван- ня у Путивлі намісника Володимира Ольгер- довича Каленика Мишковича (Русина 2005а, с. 81—82). З огляду на це зауважимо, що на- прикінці XV ст. кордони Київської землі на Правобережжі практично збігалися з перед- монгольським часом: на півночі вони сягали басейну Прип’яті, де пізніше утворено Мозир- ський повіт; на заході залишалися сталими і проходили по р. Случ та Чортовому Лісі (Гру- шевський 1991, с. 48); на півдні, вперше з ча- сів монгольської інвазії, відновилися у межах першої половини ХІІІ ст. Що стосується ліво- бережних володінь, тут вони охоплювали дав- ню Переяславщину та путивльське Посейм’я (Русина 1998, с. 72). Після Володимира Ольгердовича київ- ським князем став його зведений брат — Іоан- Скиргайло (Русина 2005а, с. 86). Покнязю- вавши два роки, він помер за загадкових об- ставин: «Скиргайло… поѣхав за Днѣпр на вловы до Мисловичь и там разболѣвся в навечерие кре- щения господня в четвер, a вернувшися до Кие- ва хорый и умер седмого дня в середу» (ПСРЛ, Т. 32, с. 72). Після цього Вітовт відрядив до Ки- єва Івана Гольшанського, який, будучи наміс- ником великого князя, перериває період кня- зівського управління в історії Київської землі (Антонович 1885, с. 547). Вона лишалася без князів майже 40 років. Лише початок правлін- ня Казимира Ягеллончика став часом віднов- лення та нового піднесення Києва та Київської землі, коли князівський стіл отримав син Во- лодимира Ольгердовича — Олександр (Олель- ко) Володимирович, а в 1455 р. його син Семен Олелькович (Івакін 1996, с. 93—94). За часів правління нащадків Володимира Ольгердовича стабілізувалося політичне, про- довжувало розвиватися економічне та культур- не життя регіону. Зокрема, прикладом зростан- ня економічного потенціалу Києва стали ре- монт та відновлення великих пам’яток кам’яної архітектури давньоруського часу, розвиток літе- ратури та мистецтва (Івакін 1996, с. 94). Внаслідок прогресивного економічного та культурного розвитку, відновлення політичної ваги Київська земля стала центром, довкола якого могли об’єднатися колишні землі Дав- ньоруської держави. Об’єктивні об’єднувальні тенденції проявлялися все чіткіше і лише пе- редчасна смерть Семена Олельковича 4 груд- ня 1470 р. завадила тому (Івакін 1996, с. 102). Опісля спостерігається помітний спад у еко- номічному та політичному житті регіону, чому сприяла й адміністративна реформа Казимира IV, згідно з якою у 1471 р. останнє князівство Литовської держави припинило своє існуван- ня і було перетворено на звичайну адміністра- тивну одиницю — повіт (Ивакин 1988, с. 76; Русина 1998, с. 129—130). Після того, як це сталося, інститут князівства ліквідували й од- ночасно було зруйновано адміністративну єд- ність Київської землі (Антонович 1885, с. 559). Наприкінці XV ст. відбулася зміна політич- них сил у Європі (Дашкевич 1991, с. 33). Вже у 1475 р. Менглі-Гірей визнав себе васалом ту- рецького султана, а з часом почав активно на- падати на володіння Великого князівства Ли- товського. Найбільше руйнівним був похід 1482 р., коли Київ розграбували, а мешканців забрали у полон (Русина 1998, с. 144). На пів- ночі набирала сили та поступово спиналася на ноги молода Московська держава, яка на по- чатку XVI ст. заволоділа Сіверськими землями (Русина 2005б, с. 114). Підводячи підсумок, можемо сказати, що в кінці ХV ст. кордони Київської землі-княжіння були усталені. Саме тоді правобережні терито- рії Київської землі (її ядро) сягали меж домон- гольського часу. Більше того, внаслідок спри- ятливої внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації у регіоні Київське князівство розши- рилося на Лівобережжі. Якщо до монгольсько- го вторгнення Київська земля володіла неве- личкою смугою вздовж Дніпра, то наприкінці XV ст. до неї було приєднано території Пере- яславської та Путивльської земель (Шабуль- до 1973, с. 86). Таким чином, бачимо чітку тен- денцію до постійної зміни кордонів Київської землі впродовж середини ХІІІ — XV ст. залеж- но від ситуації на теренах Південно-Східної Європи. Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — К, 1885. Бодрухін В.М. Переяславщина за татарських часів // Наукові записки з української історії. — Переяслав- Хмельницький, 2002. — 13. — С. 147—151. Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от половины XIII до половины XV века // Архив Юго-Западной России. — К., 1896. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 1—85. ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 3 53 Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1994. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV—XV вв.). — М., 1975. Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. — К., 1991. Дашкевич Я.Р. Україна на межі між Сходом та Заходом (XIV—XVIII ст.) // Записки НТШ. —1991. — Т. CCXXII. — С. 28—44. Древнерусские княжества Х—ХІІІ вв. — М., 1975. Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды XIII—XIV вв. — М., 2009. Єльніков М.В. Золотоординські часи на українських землях. — К., 2008. Ивакин Г.Ю. Киев во второй половине XIII—XV вв. // Тез. докл. советской делегации на V Междунар. конгрессе славянской археологии (Киев, сентябрь 1985 г.). — М., 1985. — С. 82—83. Ивакин Г.Ю. Киев во второй половине XIII—XV вв. // Труды V Междунар. конгресса археологов славистов. Киев, 18—25 сентября 1985 г. — К., 1988. — С. 74—77. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини XVI ст. (історико-топографічні нариси). — К., 1996. Кизилов Ю.А. Географический фактор в истории Средневековой Руси // ВИ. — 1973. — № 3. — С. 51—66. Клепатский П.Г. Очерки истории земли Киевской: Литовский период. — Біла Церква, 2007. Козубовський Г. Синьоводська битва 1362 року і зміни у грошовому обігу Південної Русі-України // Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії XIV століття. — К., 2003. — С. 93—99. Котляр М.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ—ХІІІ вв. — К., 1985. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. — К., 1998. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К., 1992. Любавский М.К. Очерки истории Литовско-Русского государства. — М., 1915. Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины XIV века). — СПб., 2002. Максимович М.О. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва та України. — К., 2004. Наумов Е.П. К истории летописного «Списка русских городов дальних и ближних» // Летописи и хроники. — М., 1974. — С. 150—163. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.; Л., 1950. ПСРЛ. Белорусско-литовские летописи. — М., 1975. — Т. 32. Рыбаков Б.А. История СССР. — Т. 1. — М., 1966. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ—ХІІІ вв. — М., 1982. Русина О.В. Україна під татарами та Литвою. — К., 1998. Русина О.В. До питання про князів татарської доби // Студії з історії Києва та Київської землі. — К., 2005. — С. 9—37. Русина О.В. Контроверзи історії київської княжої традиції XIII—XVI століть // Студії з історії Києва та Київської землі. — К., 2005а. — С. 73—99. Русина О.В. Путивльські волості XV—XVII ст. // Студії з історії Києва та Київської землі. — К., 2005б. — С. 113—136. Собрание путешествий к татарам и другим восточным народам в XIII, XIV и XV столетиях. — СПб., 1825. Тихомиров М.Н. Русское летописание. — М., 1979. Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII—XIII вв. — К., 1980. Шабульдо Ф.М. Включення Київського князівства до складу Литовської держави у другій половині XIV ст. // УІЖ. — 1973. — № 6. — С. 79—88. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987. Шабульдо Ф.М. Синьоводська битва 1362 року у сучасній науковій інтерпретації // Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії XIV століття. — К., 2003. — С. 9—27. Юрченко О.В. Політична історія Переяславщини другої половини ХІІІ—XVI ст. // Наукові записки з української історії. — Переяслав-Хмельницький, 2002. — 13. — С. 152—162. Янин В.Л. Новгород и Литва: пограничные ситуации XIII—XV вв. — М., 1998. Надійшла 02.03.2010 ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 354 К.Н. Капустин КИЕВСКАЯ ЗЕМЛЯ В СЕРЕДИНЕ XIII—XV вв. К проблеме формирования территорий и изменения границ древнерусских земель-княжений обращались в раз- ное время многие исследователи (М.С. Грушевский, А.Н. Насонов, П.П. Толочко, М.Ф. Котляр). Благодаря кро- потливой и обстоятельной работе учёных удалось реконструировать процесс формирования территории Киев- ской земли на протяжении ХІ—XIІІ вв., чего нельзя сказать о послемонгольском времени, когда существенно сократилось количество письменных источников, экономическая и политическая жизнь в Среднем Поднепровье практически замерла. Окончательная стабилизация границ Киевской земли произошла в начале XIII в., когда владения киевских князей на западе ограничивались р. Случь, на севере — р. Припять, на юге — р. Тясмин, на востоке — узкой по- лосой (10—15 км) вдоль Днепра от Десны до Корани с центром в г. Саков. После монгольского вторжения территория Киевской земли значительно сократилась, особенно на юге, где приграничным городом Плано Карпини назвал Канев. Что касается северных и западных владений, то они оста- ются такими же, как и в начале XIII в. На востоке границей, скорее всего, был Днепр. Исходя из письменных источников, можем сделать вывод, что последующие изменения границ происходили в начале XIV в., когда после длительного «безкняжеского» периода к власти пришел Иоанн-Владимир Иоаннович Киевский. Как полагает большинство исследователей, последний принадлежал к путивльской династии Ольго- вичей. Анализ источников XIV—XVI вв. позволяет говорить о том, что именно в это время начинается постепен- ная инкорпорация путивльских волостей в состав Киевской земли. Следующие территориальные изменения связывают с деятельностью великого князя Ольгерда, который в 1362 г. разгромил трёх татарских царьков в битве на Синих Водах. В результате успешной военной кампании в состав Киевской земли на Правобережье были включены территории до Канева, а на Левобережье — бывшего Переяславского княжества. К концу XIV в. территория Киевской земли окончательно сформировалась. В частности, были реколонизиро- ваны пространства на юг от Киева, вследствие чего княжеские владения ограничивались, как и в начале XIII в., р. Тясмин. Следовательно, в конце XIV — начале XV вв. границы Киевской земли на западе проходили по р. Случь, на севере — р. Припять, на юге — р. Тясмин. Что же касается левобережных территорий, то к Киеву отошли земли Переяславщины и Путивльщины. K.M. Kapustin BORDERS OF KYIV LAND FROM THE MIDDLE OF THE 13th c. TO THE 15th c. Many scholars of various periods turned to the issue of formation of territories and changes of borders of lands-principalities of Ancient Rus (M.S. Hrusheskyi, A.N. Nasonov, P.P. Tolochko, and M.F. Kotlyar). Owing to laborious and fundamental work of researchers it was succeeded in reconstruction of the process of formation of the territory of Kyiv Land during the period from the 11th c. to the 13th c., which can not be said about the post-Mongolian period when a number of written sources shortened significantly and economic and political life in the Dnipro River middle region actually seized. Final stabilization of the borders of Kyiv Land occurred in the beginning of the 13th c. when the estates of Kyiv princes confined to the River Sluch in the west, the River Prypyat in the north, the River Tyasmyn in the south, and in the east to the narrow belt (10—15 km) along the Dnipro River from the Desna to the Koran Rivers to Sakiv city. After the Mongols invasion the territory of Kyiv Land reduced significantly especially in the south, where Kaniv was called by Plano Carpini the boundary city. Concerning the northern and western estates, they remained the same as in the beginning of the 13th c. In the east, apparently, the Dnipro River was the border. According to the written sources it can be concluded that the subsequent changes of borders took place at the beginning of the 14th c. when after a long «no princes» period Ioann-Volodymyr Ioannovych of Kyiv came into power. As most of scholars presume he belonged to Putyvl dynasty of Olgovychi. The analysis of the 14th—16th centuries sources allows the author to suppose that in that very period a gradual incorporation of Putyvl volosts into Kyiv Land begins. Next territorial changes are related to the activity of the Great prince Algirdas who smashed three Tatar rulers in Syni Vody battle in 1362. As a result of successful military campaign territories on the right bank of the Dnipro River down to Kaniv and on the left bank the territories of former Pereyaslav principality were included into Kyiv Land. By the end of the 14th c. the territory of Kyiv Land was finally formed. In particular, the region to the south from Kyiv was re-colonized; consequently, the prince’s estates were restricted as in the 13th c. by the Tyasmyn River. Hence, in the end of the 14th c. and at the beginning of the 15th c. boundaries of Kyiv Land reached the Sluch River in the west, the Prypyat River in the north, and the Tyasmyn River in the south. Regarding territories on the left bank of the Dnipro River, Pereyaslav and Putyvl Lands passed to Kyiv.

Київська земля в середині ХІІІ—XV ст.

Institution

Ähnliche Einträge