Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень

Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень

Розглядаються нові підходи та погляди, що з’явилися протягом останніх десятиліть, на формування й розвиток першої держави східних слов’ян.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Моця, О.П.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут археології НАН України 2012
Назва видання:Археологія
Теми:
Статті
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/70064
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень / О.П. Моця // Археологія. — 2012. — № 3. — С. 64-75. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-70064
record_format dspace
spelling irk-123456789-700642014-10-29T03:01:35Z Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень Моця, О.П. Статті Розглядаються нові підходи та погляди, що з’явилися протягом останніх десятиліть, на формування й розвиток першої держави східних слов’ян. Исследование исторических процессов, которые происходили в восточнославянском мире на протяжении второй половины І — первые века ІІ тыс., в этногеографическом аспекте позволяет выделить несколько пластов, внутри которых на разных териториях и в разное время происходящие процессы в какой-то степени отличались от общей канвы расселения ранних славян, а затем и русов (начиная от антов, склавинов и венетов) в сторону формирования их прото- и государственных институтов. В результате такой эволюции вслед за появлением на определенном этапе племенных союзов (поляне, новгородские словене и др.) определились две зоны, получившие названия «Внешней» и «Внутренней» Руси с центрами в Новгороде и Киеве. Но если на юге восточно-славянской ойкумены процессы нового уровня формировались после «зачистки территории» от прежних этнических групп, в первую очередь от представителей их элит (ираноязычных, балтских и др.), то на севере и северо-востоке Восточной Европы славяне вступили в довольно мирные контакты с финно-угорскими племенами, часть из которых вошла в качестве равноправных партнеров в новые федеративные образования. Это нашло отражение в дальнейшем формировании в домонгольское время «Русской земли» на юге восточно-славянского мира, «всей Новгородской области» на севере и «Залесья» на северо-востоке. Поэтому существует необходимость рассмотреть всю восточнославянскую цивилизацию в целом в плане изучения ее четырех составных: собственно Киевской Руси, Новгородской республики, Русского Севера и центральнорусских княжеств в Поволжье. Study in ethnographical aspect of historic processes in the Eastern Slavs world during the second half of the 1st millennium and in the first centuries of the 2nd millennium allow the author to determine several strata, in which on various areas and at various times such processes differed in certain extent from the general frame of settling of the Early Slavs, and later of the Ruses (starting form the Ants, the Sclaveni, and the Venetians) towards the formation of their protostate and state institutions. Such evolution resulted in tribe unions emergence at a certain stage (the Polyans, the Slavenians of Novgorod, and others), and after that in the formation of two zones named «Exterior» and «Interior» Rus with the centres in Novgorod and Kyiv. However, while on the south of the Eastern Slavs Ecumene the new level processes were being formed after the «territory cleansing» from the previous ethnic groups, first of all from their elites (Iranianspeaking, Baltic, etc.), the Slavs on the north and the northeast of Eastern Europe came into quite peaceful contacts with Finno-Ugric tribes, part of which entered into the new federative structures as partners with the equal rights. This fact was reflected in the further formation of «Rus Land» in the preMongols period on the south of the Eastern Slavonic world, «the whole Novgorod region» on the north, and «Zalissia» on the north-east. Consequently, there is a necessity to consider the Eastern Slavonic civilization in its entirety by studying its four components: the proper Kyiv Rus, Novgorod Republic, Russian North, and the Central Rus principalities in the Volga River region. 2012 Article Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень / О.П. Моця // Археологія. — 2012. — № 3. — С. 64-75. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/70064 uk Археологія Інститут археології НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Статті
Статті
spellingShingle Статті
Статті
Моця, О.П.
Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень
Археологія
description Розглядаються нові підходи та погляди, що з’явилися протягом останніх десятиліть, на формування й розвиток першої держави східних слов’ян.
format Article
author Моця, О.П.
author_facet Моця, О.П.
author_sort Моця, О.П.
title Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень
title_short Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень
title_full Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень
title_fullStr Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень
title_full_unstemmed Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень
title_sort становлення і розвиток київської русі в контексті етногеографічних досліджень
publisher Інститут археології НАН України
publishDate 2012
topic_facet Статті
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/70064
citation_txt Становлення і розвиток Київської Русі в контексті етногеографічних досліджень / О.П. Моця // Археологія. — 2012. — № 3. — С. 64-75. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series Археологія
work_keys_str_mv AT mocâop stanovlennâírozvitokkiívsʹkoírusívkontekstíetnogeografíčnihdoslídženʹ
first_indexed 2025-07-05T19:23:27Z
last_indexed 2025-07-05T19:23:27Z
_version_ 1836836095314100224
fulltext ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 64 Исследованные на селище жилища были полуземлянками прямоугольной или квадратной в плане формы, их стены имели каркасно­столбовую или, реже, срубную конструкцию. Большинство котлованов имели длину 3,0—3,4 м. В жилищах была глинобитная печь, возведенная на уровне пола преимущественно в восточном или северо­восточном углу. В конструкции печей двух ранних жилищ использовали также овальные глиняные валь­ ки. Кроме жилищ, на поселении исследованы хозяйственные постройки и ямы. Установлено, что количество жилищ на селище постепенно увеличивалось. К первому этапу относятся три построй­ ки, отдаленные друг от друга на 80 м и больше. На втором и третьем этапах одновременно могли функционировать пять или шесть жилищ. Плотность застройки и количество жилищ значительно возросли на четвертом и пятом этапах разви­ тия селища. К заключительному этапу на исследованной территории отнесены около 20 жилищ. Особенности расположения построек первого этапа свидетельствуют, что селище состояло из дворов отдель­ ных малых семей. Такие дворы фиксируются и в материалах более поздних этапов развития селища. Вместе с тем, в Х в. на селище известны группы, состоявшие из 2—3 синхронных жилищ, расстояние между которыми состав­ ляло 5—10 м. Они, вероятно, могут быть определены как места проживания малых неразделенных семей. D.N. Kozak, B.A. Pryshchepa EARLY SLAVS SETTLEMENT NEAR KHRINNYKY VILLAGE OF RIVNE OBLAST 72 objects dated by the period from the 7th c. to the 10th c. were studied on the area of about 8 thousand m2 at the multilayer settlement in Shankiv Yar tract near Khrinnyky village of Demydivka Region in Rivne Oblast in 1993—2009. Stratigraphic observations, as well as analysis of finds, first of all of handmade and wheel­made, allowed the authors to determine five successive stages of the settlement development. The chronological scheme available makes it possible to date the first stage by the 7th c. and the beginning of the 8th c., the second one – by the 8th c., the third one – by the 9th c., and the forth and the fifth periods – by the 10th c. and the 11th c. The dwellings researched at the settlement were dugouts of rectangular or square in plan forms; their walls were of ossature­ pillar structure or, rarely, had blockhouse structure. Most of foundation pits were 3,0—3,4 m long. Wattle and daub stove was made on the floor level mostly in the eastern or north­eastern corner of the dwellings. Also oval clay looms were used in stove structure of two early houses. Beside the dwellings, husbandry structures and pits were studied at the settlement. It is determined that the number of dwellings at the settlement increased steadily. Three structures situated 80 and more meters from each other, belong to the first stage. At the second and third stages five of six dwellings could function simultaneously. Building density and number of houses significantly raised at the forth and the fifth stages of settlement development. About 20 dwellings are referred to the last stage of the development at the territory studied. Peculiarities of the location of the fist stage structures evidence that the settlement consisted of farmsteads of separate nuclear families. Such farmsteads are recorded in the materials of later stages of the settlement development. Along with that, groups consisting of 2 or 3 synchronous dwellings within 5—10 m distance between each other are known in the 10th c. They probably can be defined as habitation places for undivided nuclear families. Буремні події останніх десятиліть, які відбу­ лись у Східній Європі, призвели до перегля­ ду багатьох, здавалося б, непорушних основ вітчизняної медієвістики. І хоча доробок А.М. Насонова, Б.О. Рибакова, В.Й. Довженка © О.П. МОЦЯ, 2012 О.П. Моця СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ В КОНТЕКСТІ ЕТНОГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Розглядаються нові підходи та погляди, що з’явилися протягом останніх десятиліть, на формування й розвиток пер­ шої держави східних слов’ян. К л ю ч о в і с л о в а: Руська земля, князівство, територія, руси, племена. та багатьох їхніх сучасників і попередників не втратив і нині значення у вивченні Київської Русі та слов’ян другої половини І тис., але в се­ редовищі науковців нових незалежних держав окреслилися також нові підходи та тенденції подальших досліджень, які відображають змі­ ни в історичному мисленні. На них і буде, в ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 65 першу чергу, зроблений акцент, звичайно під кутом зору самого автора. По­перше, треба відзначити, що стався пев­ ний злам у донедавна єдиній концепції давньо­ руської народності, яка стала панівною після виходу відомих Тез ЦК КПРС про 300­ліття воз’єднання України з Росією (1654—1954 рр.) та й нині має прибічників, але вже й критиків (Седов 1999, с. 8, 219; Ruthenica 2002, с. 64— 117; Толочко 2010, с. 28). Але тут слід пам’ятати, що зведення доказів щодо реального існування будь­якого народу до самосвідомості та само­ назви, хоча й правильне як вираз глибоких ін­ теграційних процесів у культурі та мові, все ж, очевидно, недостатнє. Територія, численність, економіка утворюють комбінації об’єктивних матеріальних чинників, окрім сфери свідомос­ ті, без яких існування народу неможливе (Алек­ сеев 1986, с. 135). Але це тема спеціального до­ слідження, яке певною мірою вже почало про­ вадитися (Моця 2007, с. 189—200). Тут ми зупинимося на іншому аспекті проб­ леми, котрий був визначений ще Г.В. Вернад­ ським. Йдеться про історичну категорію, яку вчений назвав «місцерозвиванням» і охаракте­ ризував таким чином: «Під місцерозвиванням люд ських спільнот ми розуміємо певне географічне середовище, яке накладає печать своїх особливос­ тей на людське співіснування, що розвивається в цьому середовищі. Соціально­історичне середови­ ще та географічна обстановка зливаються в пев­ не єдине ціле, взаємно впливаючи одне на одного. В різні історичні періоди та за різних рівнів культу­ ри людських спільнот різна сукупність соціально­ історичних і географічних ознак створюють різні місцерозвивання в межах тієї само географічної території» (Вернадский 2000, с. 25). Що ж тоді говорити про безмежні простори Східної Євро­ пи, де перша держава східних слов’ян формува­ лася в різних географічних зонах? Тож у нашому випадку будемо відштовху­ ватися від постулатів класиків східноєвропей­ ської історичної географії, які стосовно Київ­ ської Русі відзначали: «Розпочинаючи досліджен­ ня утворення території давньоруської держави, слід поставити дві проблеми: передусім проблему вивчення території тієї держави, яка склалася на півдні, в Середньому Подніпров’ї, до утворен­ ня «імперії» Олега та Ігоря, або Київської держа­ ви; тож необхідно переглянути проблему «Русь­ кої землі», оскільки цей термін («Руська земля», «Русь»), що набув загальноруського значення, спо­ чатку відносився до території південноруської землі. Давня держава Середнього Подніпров’я, яка називалася «Руською землею», увійшла до складу Київської держави початково як територіальне та політичне панівне ядро» (Насонов 1951, с. 7). І ще одне зауваження з цього приводу: «У процесі аналізу неясних і часом суперечливих джерел історик має виходити з аксіоми нерів­ номірності історичного розвитку, яка в нашому випадку проявляється чітко й контрасно. Ми зобов’язані ставитися з великою підозрою та не­ довірою до тих джерел, котрі будуть подавати Північ як місце зародження руської державнос­ ті, та мусимо пояснювати причини такої явної тенденційності» (Рыбаков 1984, с. 39). Пояснити погляди окремих сучасних ро­ сійських науковців стосовно північної моделі походження східнослов’янської державності (Ладога—Новгород, а вже потім Київ) доволі просто — старий державний центр опинився «поза кордоном» історичної Росії, і хоча «Ві­ щий» Олег назвав саме Київ на Середньому Дніпрі «матір’ю міст руських», але то не так (нам, мовляв, з ХХІ ст. «видніше»). Та різні джерела, зокрема й археологічні, все ж дозво­ ляють у цілому правдиво реконструювати то­ гочасну ситуацію. Але для цього слід заглиби­ тися на декілька століть раніше початку власне давньоруської історії. Нині визнано, що відкриття та широке ви­ вчення слов’янських ранньосередньовічних па­ м’я ток VІ—VІІ ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виділення слов’янських старожитностей V ст., не тільки заповнило хро­ нологічну лакуну в історичному розвитку ма­ теріальної культури цієї етнічної спільноти в середині І тис., а й поставило проблему фор­ мування різних слов’янських груп на нову на­ укову основу. Нововідкриті культури вдалося достовірно пов’язати з писемними джерелами та суто археологічними методами показати, з одного боку, переростання їх у культуру давньо­ руської доби, а з іншого — шляхом ретроспек­ ції поєднати з ранішими пам’ятками Східної та Середньої Європи. Виявилося, що вже в VІ— VІІ ст. слов’янська людність розділилася на чо­ тири культурні групи — колочинську, пеньків­ ську, празько­корчацьку та дзедзіцьку культури. Перші три виникли ще в попередньому V ст. на території сучасної України та в деяких пору­ біжних областях Білорусі й Росії, а дзедзіцька група — в Середній і Північній Польщі, але не раніше VІ ст. Нещодавно стала відома ще одна група — іменьківська в Середньому Поволжі, в якій є елементи слов’янських культур V—VІІ ст. (рис. 1). Надалі на території України на рубежі VІІ—VІІІ ст. унаслідок соціально­економічного розвитку слов’янського суспільства відбулися ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 66 помітні зміни в матеріальній культурі. На основі попередніх культур виросли лука­райковецька культура на Правобережжі Дніпра та волин­ цевська, а потім роменська — на Лівобережжі (рис. 2). У межах цих культурних ареалів фор­ мувалися нові племена та племінні союзи, які в подальшому й призвели до створення Давньо­ руської держави (Баран 1998, с. 9—10). Найінтенсивніші потоки слов’янського роз­ селення були спрямовані на південь — до Ду­ наю та кордонів Візантійської імперії — шля­ хом, який раніше проклали готи. В.Д. Баран вважає, що розселення слов’ян на південь від­ булося з тих само причин, котрі зумовили від­ хід готів із приходом гунів у Північно­Західне Причорномор’я. Гуни, розбивши готів, чини­ ли тиск на всі племена, які входили в готське об’єднання (там само, с. 83). Але цей напрямок нас тут не цікавить — нащадки склавінів і антів цих європейських регіонів не увійшли до скла­ ду майбутньої Русі. Тож звернемося до північ­ ного та північно­східного напрямків розселен­ ня слов’ян. Туди, крім представників згаданих слов’янських угруповань, переселялися й «ко­ лочинці», в яких частина дослідників вбачає венетів (Україна... 2009, с. 9). Ні в кого не викликає сумніву, що слов’янське населення в області верхньої течії Дніпра та Волги було прийшлим і «нашарувалося» на міс­ цевий етнічний субстрат. За даними писемних джерел, до появи слов’ян за північними та схід­ ними межами Верхнього Подніпров’я мешкали фіно­угорські племена — чудь і весь на півночі та мерянські, муромські й мордовські племена у Волго­Окському межиріччі. Про давнє насе­ лення Верхнього Подніпров’я літописи не по­ відомляють нічого, але на основі лінгвістичних даних, найперше матеріалів гідронімії, вже дав­ но встановлено, що в давнину ці території на­ селяли балтійські племена. Питання про балто­слов’янські стосунки та роль дніпровських балтів у формуванні тут слов’янської етнічної спільноти досить цікаве. На відміну від фіно­угорських племен, які були чужі для слов’ян за мовою та культурою, балти були близьким слов’янам індоєвропейським етнічним угрупованням (рис. 3). Але, крім пів­ денних переселенців, на території Білорусі про­ слідковуються також сліди зайдів із заходу. За свідченнями П.М. Третьякова та його білоруських колег, протягом третьої чвер­ ті І тис. східні балти почали зводити численні укріплення­сховища (майже біля кожного по­ селення). Очевидно, що ситуація у Верхньому Подніпров’ї тоді була немирною — практично всі городища загинули одночасно через по­ жежі. Супротивник без особливих зусиль за­ ймав невеликі укріплення, а місцеве населен­ ня в разі його наближення ховалося в лісах. Те трапилося десь у середині VІІІ ст. (Третьяков Рис. 1. Археологічні культури третьої чверті І тис. на півдні східнослов’янської ойкумени (за В.Д. Бараном). Умовні позначки: І — празько­корчацька; ІІ — пеньківська; ІІІ — колочинська ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 67 Рис. 2. Археологічні культури останньої чверті І тис. (за В.Д. Бараном): І — волинцевська; ІІ — салтівська; ІІІ — роменська; ІV — борщевська; V — лука­райковецька; VІ — слов’янські пам’ятки Центральної Європи Рис. 3. Старожитності VІ—VІІІ ст. Середньої та Верхньої Наддніпрянщини (за П.М. Третьяко­ вим). Умовні позначки: І — ранньослов’янські; ІІ — зі слов’янськими елементами в межах Верх­ нього Дніпра; ІІІ — балто­слов’янські в басейні р. Угра ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 68 1966, с. 274, 277, 282). Вірогідно, слов’яни­ переселенці використали тактику розселення, аналогічну гунській стосовно готів, а ті, своєю чергою, — до підлеглих «молодих слов’ян», у першу чергу, до представників їхньої племінної верхівки. З цього приводу можна згадати хоча б слов’яно­готське протистояння в часи Вели­ кого переселення народів, коли переможці — готи — розіп’яли слов’янського «короля» Божа разом із його синами та 70 знатними особами, як про те повідомляє Йордан. Процес асимі­ ляції з попереднім усуненням балтської пле­ мінної верхівки розпочався таким своєрідним способом, що й не дивно для тієї історичної доби, хоча на першому етапі балти й слов’яни інтенсивно все ж не змішувалися. Очевидно, слов’яни в середині та другій половині І тис. проникали окремими пото­ ками все далі та далі на північ. Вірогідно, на­ вперейми їхньому руху із заходу просувалася інша хвиля переселенців, які лишили вкри­ ту розчесами кераміку. А наприкінці третьої чверті І тис. в історії північної частини Верх­ нього Подніпров’я відбулася ще одна важлива подія, внаслідок якої етнічна ситуація суттєво ускладнилася, а балтські «острівці» ще більше звузилися. Йдеться про проникнення туди но­ вого слов’янського населення, яке полишило по собі своєрідні поховальні пам’ятки — довгі кургани (літописні кривичі, які, вірогідно, й палили балтські городища). Таким чином, угру­ повання східних балтів, котре розміщувалося в основному у Верхньому Посожжі, було потіс­ нене, а, можливо, й розгромлене слов’янами, які прийшли не з півдня (по Дніпру) і не з пів­ деного сходу (з поріччя Десни), а з заходу чи північного заходу. Балтійські «острівці» зафік­ совані і в Волго­Окському межиріччі, де аж до початку ІІ тис. мешкали «люди голядь» (Тре­ тьяков 1966, с. 280, 282). Але основним етнічним компонентом в останньому з названих регіонів до переселен­ ня туди слов’ян були все ж не балти, а фіно­ угри (рис. 4). Інтеграційні процеси там були ще складнішими й тривалішими, а культура місцевих племен стала вагомішим і серйозні­ шим внеском у культуру північно­східних дав­ ньоруських земель. П.М. Третьяков відзначав, що процеси у фіно­угорському середовищі проходили інакше ніж у балтійському Верх­ нього Подніпров’я. Зокрема, тут не сталося змін у формі поселень, що мало місце у балтів. Рис. 4. Слов’янські та фіно­угорські старожитності другої половини І тис. Волго­Окського межиріч­ чя (за П.М. Третьяковим). Умовні позначки: І — сопки словен новгородських; ІІ — довгі кургани кривичів; ІІІ — кургани верхньоокського типу; IV — мерянські могильники; V — муромські могиль­ ники; VІ — мордовські могильники; VII — фіно­угорські могильники на річках Сура та Цивіла ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 69 Відомо багато городищ, життя на яких продов­ жувалося аж до кінця І тис. (Третьяков 1966, с. 288). Заселення регіону йшло з різних тери­ торій, а його специфіку, здається, достовірно охарактеризував Р. Пайпс: «У Московській дер­ жаві насправді були введені істотні політич­ ні новації, котрі створили в ній устрій, досить відмінний від київського. Походження багатьох із цих новацій можна вести від того, яким чи­ ном склалася Московська держава. У Київській Русі та в усіх князівствах, що вийшли з неї, крім північно­східних, населення з’явилося до князів: спершу утворилися поселення, а вже потім по­ літична влада. Північний Схід, навпаки, був зде­ більшого колонізований з ініціативи та під при­ водом князів; тут влада випередила заселення» (Пайпс 2004, с. 62). Дійсно, людський потенці­ ал Поволжя за етнічною належністю був пере­ важно угро­фінський, і, дуже потрібний новим володарям, він ефективно вплинув на специ­ фіку формування великоросів як окремого на­ роду в географічній зоні, яка до початку ІІ тис. ще не належала до Русі в понятійному сенсі. В останній чверті І тис. слов’яни почали освоювати й північну зону Східної Європи, де представники різних їхніх угруповань почали «вклинюватися», в першу чергу, в слабко за­ селену тоді межову зону між прибалтійсько­ фінським і волзько­фінським етнічними ма­ сивами (рис. 5). У цілому в сопках і довгих курганах можна прослідкувати тенденцію зміни дослов’янських традицій у поховально­ му обряді та металевому убранстві. Поширю­ ються городища, матеріальна культура яких близька до слов’янських культур південного узбережжя Балтики та відмінна від таких пів­ Рис. 5. Північний захід східнослов’янської ойкумени в останній чверті І — на початку ІІ тис. (за Г.С. Лебедєвим). Умовні позначки: 1 — городища з ліпною керамікою VІІІ—Х та гон­ чарною Х—ХІІ ст. у Псковській і Новгородській землях; 2 — могильники з півсферичними східнослов’янськими курганами із залишками обряду кремації VІІІ—ІХ ст.; 3 — ареали поширен­ ня великих могильників із сопок, курганів і жальників ІХ—ХІV ст.; 4 — ареали поширення ве­ ликих могильників із довгих і круглих курганів ІХ—Х ст.; 5 — жальники ХІ—ХV ст.; 6 — ареали археологічних культур (1 — смоленські довгі кургани, 2 — кургани Іжорського плато, 3 — прила­ дозькі кургани); 7 — висхідна територія слов’янського розселення в лісовій смузі Східної Європи; 8 — основні напрямки розселення слов’ян на північний захід у VІІІ—Х ст. ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 70 денних культур як лука­райковецька та ро­ менська. Крайнім північним пунктом, роз­ міщеним на вістрі слов’янського світу, який «вклинився» в тогочасне автохтонне фіно­ угорське середовище, стала Ладога. Цей пункт став першою значною контактною точкою у слов’яно­скандинавських стосунках (Лебедев 1985, с. 199—203, 212). Утворився своєрідний етнічний казан, основними складовими яко­ го стали словени, кривичі, чудь, меря та весь. І це вплинуло на формування «величезної різ­ ноетнічної федерації нашого Північного Заходу, Рис. 6. Східнослов’янські літописні племена, їхні протодержавні утворення та сусіди наприкінці І тис. (за П.П. Толочком) ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 71 що складалася з племен західних і східних слов’ян і аборигенних племен фіно­угорського походжен­ ня» (Янин 1977, с. 220). Загалом нині етнографічні особливості в межах східнослов’янського світу чіткіше про­ ступають у межах достатньо великих регіонів, які охоплюють територію розселення кількох літописних племен. Вони обумовлювалися, насамперед, різними географічними чинни­ ками, а також сусідством іншоетнічного на­ селення. На півдні та південному заході гру­ пами близьких племен були поляни, сіверяни (західні), древляни та частково дреговичі, во­ линяни й дуліби, тиверці та білі хорвати; на північному сході — сіверяни (східні), в’ятичі та радимичі; на північному заході — дрегови­ чі, кривичі та новгородські словени (Седов 1982; Толочко 1996, с. 244). Але водночас за пам’ятками останньої чверті І тис. все ре­ льєфніше вимальовується і картина станов­ лення протодержавних територіальних струк­ тур у районах між Ладогою та Псковом (на півночі), між Білоозером і Муромом (на пів­ нічному сході східнослов’янської ойкумени), між Києвом і Черніговом і між Волинем і Червенем (на півдні й південному заході). Проміжну позицію між перерахованими те­ риторіальними структурами займало ще одне протодержавне утворення — між Полоцьком і Смоленськом (рис. 6). Надалі, внаслідок ін­ теграційних процесів, виділилося два основ­ ні державотворчі регіони — вже згадана пів­ нічна федерація та південна «Руська земля» в Середньому Подніпров’ї (рис. 7). У Х ст. вони стали відомі у Візантії як пів­ нічна «Зовнішня Русь» і як вірогідна противага їй на півдні «Русь Внутрішня» (Багрянородный 1991, с. 309), а їх основними центрами стали Новгород і Київ. Певною мірою така територі­ альна розмежованість підтверджується в цілому й східними авторами (Славіюн і Куява), хоча до двох названих територій там додається й тре­ тя — Арса в районі Ростова на Волзі (Дубов 1982, с. 104—111). Але в останньому випадку поки що маємо лише гіпотезу. Справа в тому, що хоча Ростов і згадується в літописних статтях 862 та 907 рр., але то вставки початку ХІІ ст., тож го­ ворити про його існування наприкінці І тис. не­ має достатніх підстав (Кучкин 1984, с. 57—58). Список міст, згаданих у повідомленні про «закликання варягів», а саме, Ладога, Новго­ род, Ізборськ, Білоозеро, а також у пізнішій літописній статті — Полоцьк, Ростов, Му­ ром, на думку Г.С. Лебедєва, означає початко­ ві межі «Верхньої» (тобто «Зовнішньої») Русі, на основі якої пізніше склалися Новгород­ ська та Псковська землі, а в Х ст. виділилася Ростово­Суздальська. Її центри, вірогідно, були пов’язані між собою та виконували певні адміністративні функції (Лебедев 1985, с. 197). Але наведена інформація про пізнішу вставку стосовно Ростова дозволяє окреслювати кор­ дон «Зовнішньої Русі» дещо нижче Мурома й трохи вище Смоленська та Полоцька. Стосовно ж «Внутрішньої» («Південної») Русі, то її початкові кордони можна локалізувати в середньодніпровському регіоні з містами Київ, Чернігів і Переяслав. Надалі були приєднані во­ Рис. 7. «Руська земля» у вузькому значенні. Умовні позначки: 1 — за А.М. Насоновим; 2 — за П.П. Толочком; 3 — за Б.О. Рибаковим ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 72 линські території (так зв. Червенські гради), а на межі ХІІ—ХІІІ ст. до «руської зони» потрапила й підкарпатська Галицька земля. У північному напрямку на рубежі І—ІІ тис. «руське» найме­ нування поширилося на Смоленськ і Полоцьк (останній найраніше виділився в самостійну удільну структуру). На користь такої версії гово­ рять і перераховані в «Повісті минулих літ» міс­ та, котрі були названі серед руських градів ще в русько­візантійському договорі 907 р.: Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов і Любеч. Стосовно Ростова вже зазначалося, що то була пізніша вставка. Тож лише Полоцьк постає спір­ ним містом у сенсі північно­південного терито­ ріального розмежування, що часто фіксується в порубіжних ситуаціях і в інших випадках. А Рис. 8. Русь за часів Володимира Святославича та Ярослава Володимировича. Умовні позначки: 1 — походи дав­ ньоруських князів; 2 — Змійові вали; 3 — місця битв ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 73 загалом східнослов’янські Північ і Північний Схід у давньоруські часи не були власне «русь­ кою зоною» в історично­географічному сенсі. Перший регіон стабільно іменувався Новгород­ ською областю (або волостю), а другий — Заліс­ сям (Моця 2007, с. 258—259; 2009, с. 162—165). Останній із названих став «Руссю» в післямон­ гольський час, а перший — ще пізніше. Але вже на початку ІІ тис. давньоруська дер­ жавна територія загалом набула своїх обрисів (рис. 8). Тут зауважимо, що конкретизація внут­ рішніх функцій держави набуває принципового значення для визначення статусу заселеної тери­ торії в період її становлення та, звичайно, пізніше. Щодо населення, що мешкає на якійсь території, де такі функції проявлялися, то цю територію слід вважати державною. Крім того, панівні структури Рис. 9. Давньоруські землі­князівства ХІІ—ХІІІ ст. суспільства і в часи феодалізму поширювали свою владу й на незаселені місцевості, а також річки, озера, гори тощо (Кучкин 1984, с. 6). Надалі історично­географічна ситуація в давньоруські часи ще більше ускладнювала­ ся через виділення з території «імперії Рюри­ ковичів» удільних земель­князівств упродовж ХІІ—ХІІІ ст. (рис. 9). Вони загалом не збігали­ ся з межами додержавних земель­напівдержав останньої чверті І тис. Як встановив А.А. Гор­ ський, термін «земля» щодо складових Русі в широкому значенні прослідковується від дру­ гої чверті ХІІ ст., тобто від часів початку фео­ дальної роздробленості. Тож поява таких «зе­ мель» хронологічно співпадає з виділенням деяких удільних князівств у окремі адміністра­ тивні структури, а аналіз наявної інформації ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 74 дозволяє в цілому простежити тотожність та­ ких земель і князівств. Якби перші були дав­ німи етногеографічними утвореннями, вони б іменувалися так і в ХІ — на самому початку ХІІ ст. Але для того часу немає не лише згадок про «землі», позначені за назвою основного міського центру (за винятком Муромської та Ростовської волостей), але навіть про «волос­ ті», якими тоді іменувалися складові Давньо­ руської держави (Ruthenica 2002, с. 61—62). Подальший розгляд цієї проблематики в хро­ нологічному, територіальному та етнічному ас­ пектах — то вже тема іншого дослідження. Тож тут зробимо лише кілька загальних зауважень: — початкове формування слов’янської ойку­ мени в південних і центральних районах Схід­ ної Європи відбувалося за ізоляції або фізичної ліквідації представників вищих прошарків попе­ редніх етнічних груп іранців і германців, чи бал­ тів; мабуть, у тому випадку була застосована така само тактика, що й готами стосовно слов’янської верхівки в середині І тис. (Бож і його оточення в антсько­готському протистоянні); — у північних і північно­східних районах під час слов’янського розселення представ­ ники нових для тих територій етнічних груп слов’ян входили мирно до старого субстрату фіно­угрів і, в першу чергу, освоювали тоді не­ заселені (або мало заселені) території; — інтеграційні процеси у східно слов’ян сь­ кому середовищі в різних регіонах призвели до формування спочатку кількох протодержавних утворень, які потім оформилися в два суперсо­ юзи; на півночі, на відміну від півдня, фіно­ угри від самого початку ввійшли в мирні кон­ такти з переселенцями та брали активну участь у внутрішніх процесах; — все це скінчилося появою на світовій арені Русі, а центр імперії Рюриковичів роз­ містився на Середньому Дніпрі; — специфічні умови перебування слов’ян у різних землях і соціально­економічний роз­ виток їх призвели до того, що в історично­ географічному сенсі, крім «руської зони» з’я­ ви лися ще й «новгородська» та «заліська». Усі ці етногеографічні процеси не дають можливості стверджувати про цілковиту єдність східнослов’янського світу на початку ІІ тис. Не так давно погляд на неоднорідність цього етніч­ ного масиву в сенсі цивілізаційного розвит ку висловив Є.М. Носов, який запропонував роз­ членувати його на чотири складові — власне Київську Русь, Новгородську республіку, Русь­ ку Північ і центральноруські князівства (Кузык, Яковец 2008, с. 9). Такий новий підхід до старої проблеми видається нам перспективним, і його слід проаналізувати в подальших розробках дав­ ньоруської тематики. Алексеев В.П. Этногенез. — М.,1986. Багрянородный Константин. Об управлении империей. — М.,1991. Баран В.Д. Давні слов’яни. — К., 1998 (Україна крізь віки. — 3). Вернадский Г.В. Начертание русской истории. — СПб., 2000. Дубов И.В. Северо­восточная Русь в эпоху раннего средневековья. — Л., 1982. Кузык Б.Н., Яковец Ю.В. Цивилизации: теория, история, диалог, будущее. Т. ІV. Истоки и вершины восточносла­ вянской цивилизации. — М., 2008. Кучкин В.А. Формирование государственной территории Северо­Восточной Руси в Х—ХІV вв. — М., 1984. Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. Историко­археологические очерки. — Л., 1985. Моця О. Південна «Руська земля». — К., 2007. Моця О. «Русь», «Мала Русь», «Україна» в післямонгольські та козацькі часи. — К., 2009. Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. — М.,1951. Пайпс Р. Россия при старом режиме. — М., 2004. Рыбаков Б.А. Мир истории. — М., 1984. Седов В.В. Восточные славяне в VІ—ХІІІ вв. — М., 1982 (серия «Археология СССР»). Седов В.В. Древнерусская народность. Историко­археологическое исследование. — М., 1999. Толочко П. Київська Русь. — К., 1996. Толочко П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. — К., 2010. Третьяков П.Н. Финно­угры, балты и славяне на Днепре и Волге. — М.; Л., 1966. Україна: хронологія розвитку. — К., 2009. — Т. 2. Янин В.Л. Очерки комплексного источниковедения. Средневековый Новгород. — М., 1977. Ruthenica. — К., 2002. — Т. 1. Надійшла 23.02.2012 ISSN 0235-3490. Археологія, 2012, № 3 75 А.П. Моця СТАНОВЛЕНИЕ И РАЗВИТИЕ КИЕВСКОЙ РУСИ В КОНТЕКСТЕ ЭТНОГЕОГРАФИЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ Исследование исторических процессов, которые происходили в восточнославянском мире на протяжении вто­ рой половины І — первые века ІІ тыс., в этногеографическом аспекте позволяет выделить несколько пластов, внутри которых на разных териториях и в разное время происходящие процессы в какой­то степени отличались от общей канвы расселения ранних славян, а затем и русов (начиная от антов, склавинов и венетов) в сторону формирования их прото­ и государственных институтов. В результате такой эволюции вслед за появлением на определенном этапе племенных союзов (поляне, новгородские словене и др.) определились две зоны, получив­ шие названия «Внешней» и «Внутренней» Руси с центрами в Новгороде и Киеве. Но если на юге восточнославян­ ской ойкумены процессы нового уровня формировались после «зачистки территории» от прежних этнических групп, в первую очередь от представителей их элит (ираноязычных, балтских и др.), то на севере и северо­востоке Восточной Европы славяне вступили в довольно мирные контакты с финно­угорскими племенами, часть из ко­ торых вошла в качестве равноправных партнеров в новые федеративные образования. Это нашло отражение в дальнейшем формировании в домонгольское время «Русской земли» на юге восточнославянского мира, «всей Новгородской области» на севере и «Залесья» на северо­востоке. Поэтому существует необходимость рассмотреть всю восточнославянскую цивилизацию в целом в плане изучения ее четырех составных: собственно Киевской Руси, Новгородской республики, Русского Севера и центральнорусских княжеств в Поволжье. O.P. Motsya FORMATION AND DEVELOPMENT OF KYIV RUS IN CONTEXT OF ETHNOGRAPHICAL RESEARCH Study in ethnographical aspect of historic processes in the Eastern Slavs world during the second half of the 1st millennium and in the first centuries of the 2nd millennium allow the author to determine several strata, in which on various areas and at various times such processes differed in certain extent from the general frame of settling of the Early Slavs, and later of the Ruses (starting form the Ants, the Sclaveni, and the Venetians) towards the formation of their proto­state and state institutions. Such evolution resulted in tribe unions emergence at a certain stage (the Polyans, the Slavenians of Novgorod, and others), and after that in the formation of two zones named «Exterior» and «Interior» Rus with the centres in Novgorod and Kyiv. However, while on the south of the Eastern Slavs Ecumene the new level processes were being formed after the «territory cleansing» from the previous ethnic groups, first of all from their elites (Iranian­speaking, Baltic, etc.), the Slavs on the north and the north­east of Eastern Europe came into quite peaceful contacts with Finno­Ugric tribes, part of which entered into the new federative structures as partners with the equal rights. This fact was reflected in the further formation of «Rus Land» in the pre­Mongols period on the south of the Eastern Slavonic world, «the whole Novgorod region» on the north, and «Zalissia» on the north­east. Consequently, there is a necessity to consider the Eastern Slavonic civilization in its entirety by studying its four components: the proper Kyiv Rus, Novgorod Republic, Russian North, and the Central Rus principalities in the Volga River region. Г.А. Козубовський ДАНІ НУМІЗМАТИКИ ПРО ТОРГІВЕЛЬНІ ШЛЯХИ В УКРАЇНІ В СЕРЕДИНІ XІV ст. Найважливішими чинниками розвитку торгівельних шляхів у Правобережній Україні XІV ст. визнаються поклади солі та монетарне срібло. К л ю ч о в і с л о в а: XІV ст., Поділля, Галичина, Побужжя, золотоординські міста, торгівельні шляхи, празькі гроші, сіль. © Г.А. КОЗУБОВСЬКИЙ, 2012 Середньовічним торгівельним шляхам при­ свячено багато праць. З ними пов’язується виникнення та розвиток міст, культурні, по­ літичні та економічні зв’язки між народа­ ми. XІV ст. позначилося боротьбою за торгі­ вельні шляхи та право контролю над ними, за джерела отримання грошових прибутків. Адже бурхливий розвиток феодалізму та по­

Схожі ресурси