Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Нагорна, Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71028
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 61-74. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71028
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-710282014-11-23T03:01:52Z Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії Нагорна, Л. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії 2011 Article Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 61-74. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71028 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
spellingShingle	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Нагорна, Л. Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії Регіональна історія України
format	Article
author	Нагорна, Л.
author_facet	Нагорна, Л.
author_sort	Нагорна, Л.
title	Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії
title_short	Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії
title_full	Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії
title_fullStr	Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії
title_full_unstemmed	Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії
title_sort	історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71028
citation_txt	Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 61-74. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT nagornal ístoričnasvídomístʹuregíonalʹnomuvimíríukraínsʹkírealíí
first_indexed	2025-07-05T20:05:19Z
last_indexed	2025-07-05T20:05:19Z
_version_	1836838729342255104
fulltext	Лариса Нагорна ІСТОРИЧНА СВІДОМІСТЬ У РЕГІОНАЛЬНОМУ ВИМІРІ: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ Категорія «історична свідомість», яка належить до розряду часто вживаних не лише у політичних та наукових дискурсах, але й на побутовому рівні, є, однак, чи не найменш концептуалізованою у предметному полі історичної науки. У вітчизняній термінопрактиці це є тим більш дивним, що ця категорія — одна з тих небагатьох складових понятійного інструментарію соціогуманітаристики, які знайшли своє місце у Конституції України. Фахівці вважають категорію «історична свідомість» ключовою в системі дидактики історії. Але якщо це так, то не лише структура і функції історичної свідомості, але й її вікові, ситуаційні, регіональні особливості заслуговують на значно більшу дослідницьку увагу. Історичну свідомість часто розглядають в одному ряду з історичною пам’яттю — аж до цілковитого ототожнення обох понять. Навряд чи такий підхід можна визнати коректним. Історична свідомість — поняття незрівнянно ширше і за часовими, і за просторовими параметрами. Воно глибше укорінене в духовній сфері соціуму, а на рівні індивіда створює більш тривку і водночас менш підвладну стороннім впливам систему світобачення. В історичній свідомості закарбовується широкий спектр знань — як упорядко - ваних системою освіти чи культурним оточенням, так і одержаних з випадкових джерел або сконструйованих самостійними зусиллями. Можна погодитися із тими соціологами, які розглядають історичну пам’ять як «сфокусовану свідомість»1. Фокус тут створюється, як правило, цілеспрямованими зусиллями інтелектуалів та політиків, і саме він справляє вирішальний вплив на формування того чи іншого різновиду ідентичності. Історична пам’ять проблематизує ставлення до минулого, перетворює значимі події з історичного досвіду на інструмент впливу на суспільну свідомість з метою збереження культурних і моральних традицій соціуму і мінімізації травмуючого впливу повсякденності. Якщо розглядати історичне пізнання як когнітивний процес, а історичне знання як його конкретний результат, то історична пам’ять 1 Тощенко Ж.Т. Историческое сознание и историческая память // Парадоксальный человек. — М., 2001. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 5. — С. 61–74 © Лариса Нагорна, 2011 цілком вписується у цю переважно емпіричну стадію осмислення досвіду. Історична свідомість перебуває на вищому щаблі — вона є опосередкованим результатом ціннісно-психологічного впливу знання на систему світобачення, емоції, мотивації, поведінкові стереотипи. Саме історична свідомість як уже сформований ментальний конструкт допомагає, за Ю.Вільчинським, шукати документальні підтвердження відповіді на питання «коли?» та «звідки?» і вписувати свій родовід в історичну канву2. Далеко не завжди, однак, вдається чітко окреслити параметри історичної свідомості та межі її інструментальної функції. Навіть найкращі її визначення хибують або на деяку абстрактність, або на дещо надмірну емоційність чи метафоричність. Класичним вважається визначення К.Е.Яйсманна — історична свідомість це «внутрішній зв’язок інтерпретування минулого, розуміння сучасного й окреслення перспективи на майбутнє». Й.Рюзен конкретизує його у такий спосіб — «це сукупність ментальних (емоційних і когнітив - них, естетичних, моральних, несвідомих і свідомих) операцій, через які досвід часу в медіумі пам’яті перетворюється на орієнтування життєвої практики»3. І хоч сам автор вважає це визначення «свідо - мо узагальненим», воно містить максимум конкретики, бо акцентує увагу і на діяльності пам’яті, і на її ментальних особли востях, і на завданнях практичного орієнтування. Саме у Й.Рюзена знаходимо стислий і водночас ґрунтовний вклад теорії історичної свідомості з аналізом її змісту, функцій, відповідних історичних топосів. Звернемо увагу на деякі, найбільш суттєві моменти у теорії Й.Рюзена, які допомагають з’ясувати відмінність між традиційними й новітніми підходами до аналізу історичної свідомості. Спочатку, зауважує він, йшлося про «рецепцію» історії — історичну свідомість розглядали як своєрідну ментальну посудину, яку можна було наповнювати «історією» залежно від поглядів реципієнтів. Надалі прийшло розуміння того, що зміст історичної свідомості — продукт усвідомлених дій і що саме вона виступає як таке місце продукування історичних знань, в якому вони набувають здатності життєвого орієнтування. Водночас виникла додаткова потреба в емпіричних знаннях: як конкретно виглядає історична свідомість у дітей, молоді, дорослих, в різних регіонах і в різних ситуаціях. Яку роль вона відіграє в політиці і в повсякденному житті і як її можна розвивати чи підтримувати? Для Рюзена очевидно: досліджувати потрібно не просто «змісти» історичної свідомості, але ті форми, позиції, цінності, прерогативи, ментальні чинники, які надають цим змістам сенсу і значення з 62 Л а р и са Н а го р н а 2 Вільчинський Ю. Філософія історії: теорія взаємопроникнення часу і вічності. — К., 2009. — С. 233. 3 Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. — Львів, 2010. — С. 61–82. погляду окремого суб’єкта чи групи. Як діяльність пам’яті історична свідомість звертається до досвіду, але й сам цей досвід перебуває під впливом того чи іншого інтерпретування або очікування. Якщо історія — це синтез внутрішнього й зовнішнього, реального й фіктив - ного, предметного й інтенційного, емпіричного й норматив ного, то історична свідомість — це процес і результат цього синтезу. Те, що здійснює історична свідомість через пам’ять, можна коротко назвати «формуванням змісту через часовий досвід». Духовне осво єння світу відбувається через такі ментальні процедури: сприймання минулого як відмінного досвіду, його інтерпретування через систему відповідних пояснень і орієнтування людей у життєвому просторі на основі одержаних знань. На такій основі формується історична культура як практично дієва артикуляція історичної свідомості в житті суспільства й історична ідентичність як рефлективне відоб ра - ження історичної свідомості у часових змінах і в соціальних діях. Пояснювально-прогностична функція історичного знання вирі - шальною мірою залежить від якості інтерпретування минулого й максимальної об’єктивності систем орієнтування. При цьому дово - диться рахуватися з тим, що за самою своєю природою історичне знання слабо піддається логіці верифікації. За В.Фінном, тут не діють аксіоматичні побудови й дедуктивні процедури, а висновки ґрунту - ються не на доведенні, а на аргументації. Ці висновки не можуть претендувати на абсолютну достовірність, вони лише правдоподібні і в кожному конкретному випадку потребують уточнень і роз’яснень. Чотиризначна логіка, яка допомагає у визначенні ступеня правдо - подібності висновків історика, не задовольняється лише аргумен - тами «за» або «проти»; вона включає і ситуацію невизначеності, коли одночасно працюють аргументи і «за» і «проти», і констатацію факту відсутності аргументів. Звідси розмитість і неоднозначність прак - тич но всіх історичних понять4. Якщо спробувати на цій основі сформулювати власне бачення змісту історичної свідомості, то воно виступатиме як специфічна форма духовного освоєння минулого — та, яка надає суб’єкту можливість самостійно аналізувати плин історії і на цій основі самовизначатися у часі і в просторі. У найширшому сенсі під цю формулу правомірно підводити усе розмаїття форм, в яких соціум усвідомлює та відтворює свій рух від минулого до майбутнього. Отже, основним предметом рефлексії історичної свідомості є об’єктивні відносини міжпоколінської, міжкультурної, міжетнічної спадко єм - ності. А її практичні функції реалізуються у комунікаціях, які під - живлюють пам’яттю про минуле уявлення людини про світ і своє місце у ньому. 63 Іст ор и ч н а свід ом іст ь у р егіон а л ь н ом у ви м ір і: ук р а їн сь к і р еа л ії 4 Финн В.К. Интеллектуальные системы и общество. — М., 2006. — С. 292–294. У суспільствах з виразними регіональними відмінностями і з різним досвідом історичної пам’яті історична свідомість в ідеалі має виконувати консолідаційну функцію. Об’єднані спільною наці - онально-громадянською ідентичністю люди прагнуть відшукувати в минулому ті смисложиттєві орієнтири, які формують спільні інтереси й оптимістичне бачення майбутнього. Адже, використовуючи дохід - ливу формулу Й.Рюзена, конкретне й реальне людське життя являє собою балансування людини на канаті часу, натягнутому між «уже ні» і «ще ні»5. Керована нормами й цінностями сила людської волі має спрямовуватися на те, щоб брати з минулого кращий досвід, освою - вати його в сьогоденні й передавати нащадкам. На практиці, однак, на процес формування історичної свідомості виразно тисне не стільки сам минулий досвід, скільки його політичні й ідеологічні інтерпретації. У травмованих соціумах образам мину - лого часто відводиться не лише роль своєрідних захисно-компенса - торних механізмів, але й пряма легітимізаційна (чи, навпаки, делегітимізаційна) функція. Вибудовуючи спрощені, зрозумілі сучасникам образи минулого, недобросовісні інтерпретатори або намагаються зняти з їхнього сумління тягар колективних провин, або відводять негативну енергію убік уявного «ворога». І в тому і в іншому випадку розрахунок на стимулювання процесу колективного самоочищення зазвичай буває оманливим. Актуалізоване у такий спосіб минуле вибудовує нові кордони на теренах колективної пам’яті, і ці розподільчі лінії здатні вже на орієнтаційній стадії вносити додаткову напругу в суспільство. За П.Нора, монополія історика на інтерпретацію минулого здатна сакралізувати останнє, перетворювати пам’ять або на релігійний катехізис, або на знаряддя війни6. Історична свідомість, отже, виконує важливу місію посередника між минулим, сучасним, майбутнім і у цьому сенсі є не тільки важе - лем соціалізації індивіда, але й інструментом конструювання колек - тивних ідентичностей. Але її реальний стан у кожному конкретному суспільстві визначається діями суб’єктів символічного констру - ювання — держави, інтелектуалів, громадянського суспільства. Саме від них у кінцевому рахунку залежить, за Рюзеном, міра «зближення з емпірією» — наявність чи відсутність дистанції між історичним знанням й історичною пам’яттю і, зрештою, ступінь використання минулого в політичних цілях. А чутливість громадськості до опра - цювання сфери й стратегії історичної пам’яті визначає параметри домінуючої у даному соціумі історичної культури. Остання виступає як практично дієва артикуляція історичної свідомості і має власні 64 Л а р и са Н а го р н а 5 Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. — С. 83. 6 Нора П. Всемирное торжество памяти // Неприкосновенный запас (Москва). — 2005. — № 2–3. естетичний, політичний і когнітивний виміри. Саме вона визначає характер і зміст «міжпоколінського перенесення норм, цінностей та ідей»7. Якщо говорити про суто політичний вимір історичної культури, то він визначається самою природою влади: вона презентує себе в історично наповнених символах і розглядає історичну пам’ять насам перед під кутом зору виконання нею легітимізаційних та ідеологіч них функцій. Зрозуміло, що в сучасних переобтяжених величезною кількістю інформації суспільствах людина постійно перебуває під потужним пресом ідеологічного впливу. Кожна політична сила нама га ється «по максимуму» використати підвлад - ний їй інформаційний простір. Продукування історичного знання теж поставлене «на потік» — з усіма позитивами й негативами, які супроводять будь-яке «серійне виробництво». А відтак «локуси пам’яті» неминуче перетворюються у конфліктні зони. Ілюстрацією цього можуть служити ті «битви за минуле», які точаться на пострадянському просторі, стимулюючи постійні спекуляції навколо «відновлення історичної правди». Вибудовуючи стратегію формування історичної пам’яті, владні структури й культурні еліти будь-якої країни мають враховувати як загальноцивілізаційні особливості історичного процесу, так і власний історичний досвід. Для України одним з першочергових завдань у цьо - му плані є врахування багатополярності українського політич ного ландшафту. Сучасна Україна — це у багатьох відношеннях без преце - дентно складний територіальний комплекс, кожна з політико- культур - них складових якого мала власну історичну долю і розвива лася у рамках різних цивілізаційних систем. Водночас це арена пере - хрещування різноспрямованих геополітичних впливів з боку держав, які у різні часи відчували себе на українських теренах повно прав ними господарями і насаджували у відповідних регіонах не лише власні управ лінські системи, але й свої ментально-культурні матриці. Зреш - тою це і своєрідна контактна зона, де мирно або не мирно ужи валися різні етноси, де відбувався інтенсивний культурний взаємо обмін і де ідентичність майже завжди була або гібридною, або ситу ативною. А це означає, що запропонувати суспільству «образ минулого», який рівною мірою задовольнив би мешканців різних регіонів, представників різних етносів і конфесій, доволі проблема тично, якщо взагалі мож ливо. Доводиться рахуватися і з відмінними підходами істориків, вихованих у різноспрямованих системах світо бачення. І, що не так вже й часто береться до уваги, з протистоянням двох типів націо налізму — радикального українського, з жорсткою етнічною прив’яз кою й нетерпимістю до ідеологічних компромісів, і більш толерант ного, але із залишками імперських амбіцій, російського. 65 Іст ор и ч н а свід ом іст ь у р егіон а л ь н ом у ви м ір і: ук р а їн сь к і р еа л ії 7 Норт Д. Понимание процесса экономических изменений. — М., 2010. — С .81. Доволі цікаво, відштовхуючись від «тричленної» формули Й.Рюзе - на (спочатку вона була чотиричленною, з уведенням поряд із сприй - манням відмінного досвіду, інтерпретаціями й орієнтаціями ще й мотивацій), простежити впливи різних чинників на неоднозначні процеси формування вітчизняної історичної свідомості. Спочатку пильніше придивимося до відмінного досвіду. Український політич - ний проект набрав зримих обрисів майже одночасно, наприкінці ХІХ ст., в обох розділених кордоном частинах України. Але умови, за яких він викристалізовувався, були відмінними, і це не могло не накласти виразний відбиток на структуру історичної свідомості і на увесь контекст історичної культури. У Галичині — відсталій периферії Австро-Угорщини — був значно вищим порівняно з підросійською частиною України рівень політич - них свобод, але представники українського етносу зазнавали подвій - ної етнічної дискримінації — всі ключові позиції в краї були віддані полякам. Етнічне протистояння тут було постійним фоном суспіль - ного життя, а напруга конфліктності час від часу проривалася терористичними актами. Коли після Першої світової війни край опинився у складі Польщі, відверто антиукраїнська дискримінаційна політика, репресії, депортації довершили справу формування історичної свідомості на основі чіткого розмежування на «своїх» і «чужих» за ознакою етнічності. Етноцентризм за таких умов не міг не стати альфою й омегою галицького світосприймання, і його вплив гостро відчутний і сьогодні. Безумовно, має рацію Я. Грицак, коли пише, що галичанин не лише свідомий своєї національної ідентич - ності, але й уважає її за центральну вісь, навколо якої крутиться увесь його світ8 . Навряд чи когось може дивувати той факт, що і сьогодні у свідо - мості населення Галичини досить глибоко закоріненими лиша ються стереотипи «українського П’ємонту» і претензії на роль голов ного ретранслятора української національної ідеї. Той міфологізований образ колективного «Я», який склався у свідомості більшості західноукраїнської еліти, парадоксально сполучає однозначний вибір на користь Заходу як з архаїчними традиціоналістськими установками на «відродження», так і з ностальгічними настроями. Більшість населення західного регіону віддає перевагу етнічним традиціям і зразкам поведінки, причому етнічна «ми-свідомість» підміняє або витісняє інші форми самоідентифікації. Фольклорне розуміння народу як носія особливих чеснот і романтизована патріархальність сполучаються зі своєрідним «охоронним консер - ватизмом», а пануюча ідеологія націонал-радикалізму ґрунтується на пріоритеті українськості з-поміж інших цінностей. Для такого свідомісного стереотипу значно більше важать уявні структури 66 Л а р и са Н а го р н а 8 Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. — К., 2004. — С. 275. символічної ідентифікації, ніж вироблення реальних механізмів досягнення тих чи інших програмних цілей, які б забезпечували «включеність» України у сучасний світ. Інший стереотип світосприймання домінує у тій частині України, яка свого часу входила до складу Російської імперії. Українці тут не розглядалися як окремий етнос, а вважалися однією з «трьох гілок» російського народу. Попри сильний русифікаторський тиск пред став - ники її еліти на особистісному рівні не відчували себе ущем ле ними, а отже, розроблюваний окремими ентузіастами «український проект» не дістав багато прихильників. Не в останню чергу цим була зумовлена поразка Української революції 1917–1920 рр. Надалі правляча еліта СРСР доклала чималих зусиль для заміщен - ня недосформованої української ідентичності безнаціональною «радянською». Створення в регіоні потужної промислової бази й урбанізаційні процеси довершили асиміляцію українців і значне заміщення кадрів промисловості та управлінців іноетнічним елемен - том. Не випадково й сьогодні доволі слабка регіональна ідентичність (чим далі на Схід України, тим більше) має тут виразну «патерна - ліст ську складову», успадковану від російської національної свідо - мості. Відсутність у східних еліт об’єднуючої символічної складової компенсується, з одного боку, залишковою «радянськістю», а з другого — своєрідним «регіональним патріотизмом» на клановій та клієнт-патрональній основі. Не дивно, що як на елітному, так і на масовому рівнях у південно– східному регіоні України реєструється переважання «слабких», а то й симулятивних різновидів громадянської ідентичності, в яких підспудно присутні модуси втрати, відстороненого негативізму, «топосу поразки». Цей тип ідентичності не меншою мірою, ніж західноукраїнський, є споглядальним і пасивним; резерв його пристосування до життєвих реалій уявляється справді невичерпним. Розосередженість осей орієнтацій виступає засобом підтримання відносної стабільності, але водночас затемнює уявлення про ціннісні пріоритети. Нерозвинутість, а відтак і неефективність демократич - них інститутів створює живильний ґрунт для корпоративізму на тіньовій основі, породжує тягу до «порядку», наведеного «сильною рукою». У системі корпоративно-олігархічних відносин ті націо - нальні цінності, які живляться етнічністю, опиняються на периферії свідомості. Але й нові універсалістські пріоритети далеко не завжди знаходять для себе сприятливий ґрунт. Донбас — найбільш показовий, хоч і не типовий приклад регіону, етнічна структура якого не відіграє помітної ролі у соціальній стратифікації. За І.Кононовим, головним її елементом є «велике ядер - не утворення — українсько-російська домінуюча етнічна коалі ція. Це утворення виникло внаслідок зближення ціннісних уявлень україн - ців та росіян, формування синтетичних українсько-російсь ких явищ 67 Іст ор и ч н а свід ом іст ь у р егіон а л ь н ом у ви м ір і: ук р а їн сь к і р еа л ії в культурі регіону, зламу ендогамного порогу між цими етнічними групами». На відміну від Галичини, яка «створила майже герметичне по відношенню до України символічне середовище» з акцентом на етнічності, у Донбасі головним стрижнем соціальної структури завжди були не етнічні, а соціально-економічні ієрархії9. Зрозуміло, що Донбас і Галичина — полюси, які дають лише приблизне уявлення про стан історичної свідомості в регіональному вимірі. Спроби провести географічну межу між «двома Українами» ніколи не мали успіху, а тенденцією останнього часу є помітне розмивання і тих умовних координат, якими цю межу прийнято визначати. Німецька дослідниця К.Ціммер, безумовно, має рацію, коли пише про Львів і Донецьк як про «два екстремуми» — «жоден з них не є репрезентативний для більшости території України, тобто вони не є bona fide уособленням «західної України» і «східної України». Взагалі, на її думку, регіональними відмінностями надуживають, коли в такий спосіб дехто намагається змалювати символічний кордон між добром і злом10. Але ж промовистим фактом є і те, що галицький різновид історичної свідомості справляє суттєвий вплив на політичні орієнтації в регіоні, що засвідчив, зокрема, успіх право - радикальних націоналістичних сил на місцевих виборах 2010 р. На те, що дві половини України, попри спільну консервативну налаштованість, живуть під впливом різних типів ресентименту, звертає увагу М.Мінаков. Їхня пам’ять про травми — реальні й уявні — гостро відмінна; одна з них живиться ідеями самоізоляції й моноетнізму, інша ностальгує за «радянськими здобутками», а бажан - ня «подолати етнічність» тут легко узгоджується із нерозу мінням можливостей громадянського суспільства. Будь-які спроби звести багатобарвність політичних логік і світоглядів до єдиного смислового поля у підсумку не тільки дають ефект ще більшого розладу між двома частинами України, але й сприяють демодер нізації українського суспільства. Їхнім прямим наслідком після «пома ранчевої революції» стало дистопічне політичне протистояння поза усякими раціональ - ними рамками. Політичної вербалізації зазнає лише те, що вклада - ється в рамки бінарних опозицій і логіки за принципом «або — або». Ірраціональна пам’ять стимулює ірраціо нальність політичного життя, блокує будь-яку можливість солідар ного соціального акту. Чим небезпечна мова дистопії, базована на стратегії помсти? Насамперед тим, доводить автор, що хоч вона і не влаштовує обидві сторони, однак створює умови для постійного відтворення консерва - 68 Л а р и са Н а го р н а 9 Кононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. — Луганськ, 2006. — С. 14–17. 10 Регіональні ідентичності в сучасній Україні та методи їх вивчення //Україна модерна. Спеціальний випуск. — К.-Львів, 2007. — С.21 — 22. тив ного мислення і практики, коли героями «призначають» неза - лежно від реальних заслуг чи злочинів, а у владу проштовхують лише «своїх», виключно на основі партійної належності. За таких умов поняття відповідальності взагалі втрачає сенс, а суспільство дедалі глибше занурюється в атмосферу поділів за територіальною ознакою. Україна швидко втрачає індустріальну спадщину, її соціальні й політичні інститути стають усе менш сучасними11. Доводиться констатувати, отже, що вже на рівні першої менталь - ної операції — сприймання минулого як відмінного досвіду — регіо - нальні відмінності у ціннісних і політичних орієнтаціях виявляються визначальними. Майже полярна відмінність соціально-групових інтересів накладає настільки виразний відбиток на регіональні різновиди історичної пам’яті, що вони постають у суспільній свідо - мості як принципово несумісні. Ще чіткіше простежується ця різниця на другому рівні — інтерпретаційному. Політики й інтелек - туали в центрі і в регіонах доклали чимало зусиль для формування двох доволі відмінних концептів історичного образу України. Розмі - щуючи її в зоні пограниччя «між Сходом і Заходом», вони по-різному трактували цивілізаційний вплив, що виходив від Росії та Європи. Традиція, закладена в систему вітчизняного історієписання ще на початку ХХ ст., виявилася тривкою внаслідок наявного в її фунда - менті потужного «націоналізуючого» підтексту. Оскільки з подачі М.Грушевського «раціональна схема» української історії вибудовувалася за канонами дистанціювання від російського «візантинізму», саме вона виявилася затребуваною на етапі станов - лення незалежності. Її принципова придатність для виконання легі - тимі заційних і «націоналізуючих» функцій не викликала сумнівів у більшості істориків. Але залишалася й виразно тиснула на свідо мість і та стратегія історизації, яка була задана майже сімдеся ти річним розвитком вітчизняної історіографії в радянському руслі. Природно, що її притягальність для масової свідомості збільшується у напрямі віртуального руху з заходу на схід і південь. В результаті у тих схемах історичного процесу, які пропонуються як інструменти формування вітчизняної історичної свідомості, «точок дотику» майже немає, як немає і загальновизнаної картини історичної еволюції. «Нативістський» наратив вибудовується за шаблоном: Київська (вже українська) Русь — Галицько-Волинська держава — шляхта й козацтво у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій — колоніальний стан українських земель у Росій - ській та Австро-Угорській імперіях — «визвольні змагання» УНР, Української держави та ЗУНР — «совєтська окупація» — героїка ОУН-УПА — українське дисидентство — здобуття незалежності. 69 Іст ор и ч н а свід ом іст ь у р егіон а л ь н ом у ви м ір і: ук р а їн сь к і р еа л ії 11 Минаков М. Язык дистопии: идеологическая ситуация Украины //Неприкос - новен ный запас. — 2010. — № 5. — С. 55–66. У альтер нативній схемі пріоритети розставлені по-іншому: давньо - руська на род ність — литовсько-польська колонізація — Переяслав - ська рада — суспільно-політичні рухи — Жовтнева революція і гро мадянська війна — утворення УСРР — модернізаційні перетво - рення в радянському руслі — Велика Вітчизняна війна — розпад СРСР. Відповідно і «пантеон героїв» гостро відмінний. Обидві схеми хибують на прямолінійність і спрощення, а з факту компромісності самого «українського проекту» робляться протилежні висновки. Відсутність у України як держави скільки-небудь виваженої ідеоло - гічної стратегії робить конкуренцію інтерпретацій по суті безконт - рольною і підвладною будь-яким політичним впливам. За цих умов і третя ментальна операція — орієнтування — виявилася цілком підпорядкованою політичній та ідеологічній кон’юн ктурі. Усяка орієнтація, за Й.Рюзеном, відбувається за алго - ритмами й перспективою належності й відмежованості, у контексті співвідношення «ми» і «вони». Здорові соціуми дбають про те, щоб остання альтернатива не перетворювалася на протистояння «своїх» і «чужих» (а ще гірше — «ворогів»), а травматичний досвід розглядався під кутом зору колективної відповідальності й «національної само - критики». У розколотих, поляризованих соціумах прийоми й методи історизації, навпаки, виступають додатковим інструментом «відтво - рення непримиренності». Історична пам’ять стає вибірковою — із загального історичного контексту вихоплюються «виграшні», з точки зору продюсерів, сюжети, причому ті, які здатні справляти емоцій - ний вплив на свідомість людини. Відчуття безперервного плину історії у такій подачі зникає, натомість у політичному обігу змінюють один одного окремі фрагменти й осучаснені в міру здібностей авторів картини. Надалі події розвиваються за алгоритмом бодріярівського «принципу симуляції». Стирання межі між бажаним і дійсним ство - рює свідомісні симулякри, в яких грані між минулим, сучасним і майбутнім виявляються стертими. Зрештою людина опиняється у просторі міфів, а цей простір взагалі не потребує осмислення реалій сучасності, оскільки непропорційно густо заповнений відповідно препарованим минулим. Однією з найбільших небезпек у такій стратегії історизації стає етноцентризм. Його укорінення в історичний свідомості означає домінування небезпечної однозначності у творенні ідентифікаційних стратегій — позитивне «своє», різко відокремлене від негативного і навіть ворожого «чужого», штучно перетворюється на інструмент легітимації власної самоповаги й критерій патріотизму. Це неминуче призводить до викривлення логіки історичного процесу, соціальних орієнтирів і зрештою до нагромадження потенціалу агресії й ненависті. І хоч доволі часто етноцентризм вправно маскується під патріотизм, груповий егоїзм і корпоративізм виходять назовні, як тільки справа доходить до конкретних історичних сюжетів. Психо - 70 Л а р и са Н а го р н а логія протиставлення набуває агресивних, образливих форм, «арха - їч на спадщина» (формула З.Фрейда) та ірраціональні інстинкти прориваються навіть через вміло вибудувану тканину наративу. За межами наукової рефлексії опиняється все те, що суперечить наперед заданим ціннісним та світоглядним настановам. Етноцентризм від - тво рює притаманну маніхейському світобаченню дихотомію Добра і Зла, причому на роль Добра призначаються довільно обрані сакраль ні цінності. За такого підходу сам процес історієписання втра чає сенс, бо історія перетворюється на інструмент маніпу лю - вання. Вище вже йшлося про етноцентризм як суттєву рису галицького світосприймання, і в принципі йому досить легко знайти історичне пояснення. Минулий травматичний досвід спричиняє «егоїзм болю», який виразно тисне на суспільну свідомість упродовж кількох поколінь. Гірше, коли його починають посилено роз’ятрювати «войовничі історики», «лицарі» історичної моралізації» (терміни Ж.Мінка), а ще гірше, коли до цієї справи активно підключаються політики. Образи «болісних минувшин» повертаються у вжиток як аргументи у поточних політичних іграх12. Саме цей «стереотип болю» наклав відбиток на домінуючу — від монографій до підручників — схему вітчизняного історичного наративу: як мірило лояльності й патріотичності стали використовуватися оціночні бренди, густо замішані на етноцентризмі. За Г.Касьяновим, «історія України стала домінуючою частиною гуманітарно-громадянської освіти і значною мірою була вибудувана відповідно до етнічно ексклюзивної, місцями ксенофобської (русо- й полонофобської), телеологічної, лінійної версії. З одного боку, це сприяло певній кристалізації української національної самосвідомості, з другого — породило й породжує проблеми з громадянською ідентичністю: в країні з полікультурною історією і явними культурними відмінностями між компактними регіонами така версія в перспективі є небезпечною»13. Період президентства В.Ющенка став часом активної пропаганди етноцентризму на державному рівні — націоцентричний (україно - центричний) образ минулого подавався як єдина альтернатива іншому, сформованому під впливом імперсько-радянських ідеологіч - них доктрин і стереотипів14. Скомпоновані у такому руслі образи минулого мислилися не лише як символічні маркери, але й як орієн - тири для бажаного майбутнього, здатного продукувати громадянський 71 Іст ор и ч н а свід ом іст ь у р егіон а л ь н ом у ви м ір і: ук р а їн сь к і р еа л ії 12 Мінк Ж. Вступ // Європа та її болісні минувшини. — К., 2009. — С. 24, 37. 13 Касьянов Г.В. Украина между Россией и Европой: превратности выбора // Новая и новейшая история. — 2005. — № 3. — С. 80. 14 Див., напр.: Україна в 2008 році: процеси, результати, перспективи. Біла книга державної політики. — К., 2008. — С. 166–168. патріотизм, сприяти усвідомленню спільних цінностей та інтересів. Утім, ефективність такої стратегії з точки зору консолідаційних завдань була радше від’ємною. Акцентування травм, поразок, при - щеп люваний соціуму комплекс жертви створював негативний суспільний фон, а виразна політизація минулого виявила здатність девальвувати, знецінювати історичне знання як таке. Нова влада радикальними змінами у кадровій політиці і рядом гучних заяв проголосила принциповий відхід від тих орієнтирів у політиці пам’яті, які визначали її зміст упродовж попереднього п’ятиріччя. Але поки що до чіткого окреслення параметрів нової стратегії у гуманітарній сфері справа не дійшла. Тим часом можна говорити про своєрідне «друге дихання», яке дістав бандерівський міф у контексті політичних протистоянь 2010–2011 рр. Те, що неза лежно від сповідуваної ним системи поглядів і реальних дій Бандера у Західній Україні уже виступає у ролі своєрідного символа не лише антирадянськості, але й антиросійськості як такої, засвідчила поміж іншим оприлюднена часописом «Критика» епістолярна полеміка двох відомих зарубіжних україністів — З.Когута та І.Химки — з приводу ставлення до ОУН і постаті С.Бандери15. На думку І.Химки, можна наводити скільки завгодно аргументів на підтвердження притаман - ного ідеологіям обох ОУН антидемократизму й антисемітизму і засвідченої безліччю документів їхньої участі у масових вбивствах євреїв, поляків, комуністів. Все одно у свідомості більшості меш - канців Галичини і певної частини істориків вони поставатимуть як уособлення мужності й самовідданості, в ореолі борців за неза - лежність. «Збереження Бандери як символа» розглядається при цьому як ознака системного опору владі, яку значна частина молоді та інтелектуалів не готова сприйняти як «свою». Вельми показовим стало і своєрідне «заочне протистояння» двох знакових фігур — Й.Сталіна і С.Бандери, що вилилося у «війну пам’ятників». 102-у річницю з дня народження Бандери радикальні націоналісти «відзначили» зруйнуванням пам’ятника Сталіну у Запоріжжі, який незадовго перед тим уже став об’єктом вандалізму. Майже одночасно у Львівській облраді виник конфлікт з приводу виділення додаткових бюджетних коштів на добудову пам’ятника С.Бандері. Не торкатимемося тут питання про реальну політичну вагу обох постатей — справа, зрештою не стільки у цьому, скільки у наслідках перетворення їх обох на своєрідні культові фігури. У дещо епатажній формі про них дотепно пише публіцист М.Дубинянський — коли небайдужі громадяни підтримують Сталіна у пику «їхньому Бандері» і навпаки, вони роблять сильнішими своїх суперників. «Знищуючи пам’ятник Сталіну, фанатичні націоналісти змушують південний схід згуртуватися навколо вусатого генсека. Викриваючи 72 Л а р и са Н а го р н а 15 Критика. — 2010. — Ч. 3–4. — С. 8–14. Бандеру, твердолобі комуністи заохочують багатьох львів’ян і киян симпатизувати лідеру ОУН...Поки нас роз’єднує суперництво двох тоталітарних привидів, ми безсилі щось змінити. Ніби дві чавунні гирі, Йосиф Сталін і Степан Бандера тягнуть країну в минуле. Україну ХХІ століття з таким баластом не побудуєш»16. У світлі сказаного особливої ваги набуває проблема відповідаль - ності історика за зміст політики пам’яті, і тут знов у нагоді можуть стати цікаві думки Й.Рюзена. Історія, зазначає він, є інтегральною частиною культурного орієнтування, і той, хто нею займається, несе відповідальність за це орієнтування і за ідентичність. «У метафо - ричному сенсі можна говорити про лікувальну й терапевтичну функцію історії, за реалізацію якої відповідають історики». Часові виміри історичної відповідальності рівною мірою стосуються мину - лого, сучасного й майбутнього. Йдеться зрештою про етичний спа - док, завжди присутній у культурних орієнтирних рамках сучасного життя. Нехтування ним і безвідповідальність створює «фантазії омніпотентності» — претензії на незаперечність власного бачення логіки історичного процесу. Чинник критики у дискурсі про пам’ять має бути визначальним — «інакше гуманітарні науки загрузнуть у виконанні своїх компенсаторних завдань, а суспільство в шахрай - ський спосіб позбавлять суттєвих елементів історичного орієнту - вання на його шляху до майбутнього». Завдання культурної мобілізації минулого, за Рюзеном, неодмінна умова забезпечення прийнятного майбутнього. Лише тоді, коли культурний елемент минулого лишається живим, він здатен створю - вати орієнтирну часову перспективу, адекватну нашій ідентичності. Інакше виникає загроза «майбутнього не для нас, а всупереч нам»17. В Україні така загроза існує реально, і не лише пряма фінансова залежність науки від влади є тому причиною. Не тільки політичні актори, але й аналітика, що їх обслуговує, далеко не завжди керу - ються теорією раціонального вибору; значно частіше їхні дії детермі - нують тим або іншим способом витлумачена політична доцільність, символічні маркери й політичні орієнтири ринку. А вітчизняний політичний ринок звик живитися пошуком ворога, педалюванням травматичного досвіду, збудженням негативних емоцій і нереаль - них очікувань. Поставлене на службу конструюванню ідентичностей історичне знання продемонструвало неабиякі мобілізаційні мож ли - вості символічних соціокодів, здатних задавати відправні констан - ти суспільної свідомості в залежності від тих або інших політичних інтересів. На якомусь етапі ці інтереси продиктували «гру на регіональне протиставлення», а отже, і на роз’єднання. 73 Іст ор и ч н а свід ом іст ь у р егіон а л ь н ом у ви м ір і: ук р а їн сь к і р еа л ії 16 Дубинянский М. Иосиф vs Степан // Сегодня. — 2011, 5 января. 17 Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. — С. 271–331. Оптимізм має вселяти принаймні те, що регіональні ідентичності уже усвідомлюються як важливий політичний ресурс і саме у такій якості поступово вибудовують свою нішу в системі соціального пізнання. Їхня присутність у просторі політичних і наукових дискурсів сприймається як даність, з якою потрібно рахуватися і яку необхідно досліджувати усіма засобами, які є у розпорядженні соціогуманітаріїв. Обнадійливим є і той факт, що український соціум демонструє, як правило, більш високий рівень політичної свідомості, ніж ті, хто вважає себе елітою. Навіть у найбільш небезпечних, з погляду латентної конфліктності, регіонах протестні настрої не виходять за встановлені законом межі. Те, що реакція на «недосфор - мованість» національно-громадянської ідентичності не набуває вигляду якихось деструктивних проявів, є непрямим свідченням міцності того каркасу ідентифікаційної системи, який підтримує «на плаву» увесь вітчизняний суспільний організм. Не варто, однак, легковажити тим «ефектом бумеранга», яким здатен коригувати людські вчинки абстрактний, на перший погляд, «голос історії». Розміщуючи його в ряду тих «голосів, до яких варто прислухатися», Д.Гудінг та Дж.Леннокс справедливо зазначають: наука може відповідати на запитання «яким чином», але вона доволі часто безпорадна, коли треба дати чітку відповідь на питання «навіщо». В кінцевому рахунку лише історія підтверджує або спростовує висновки мислителів. «Історія — великий третейський суддя наших ідей і системи мислення. І хоч іноді рішення цього судді викликають у нас подив, ми повинні уважно прислухатися до його уроків і бути вдячними за них»18. Головне тут — не спізнитися, бо погано засвоєні уроки мають здатність перетворювати на свою протилежність найкращі людські наміри. 74 Л а р и са Н а го р н а 18 Гудінг Д., Леннокс Дж. Людина та її світогляд: для чого ми живемо і яке наше місце у світі. Т. І. — К., 2007. — С. 30, 57.

Історична свідомість у регіональному вимірі: українські реалії

Institution

Ähnliche Einträge