Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)

Ця стаття є першою частиною дослідження, в якому Автор аналізує регіональні трен ди формування модерної української нації. У другій частині «Seliany into Ukrai ni ans: подолання регіональних ідентичностей» йдеться про трансформацію локальних ідентичностей серед українських емігрантів в Північній Ам...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Кирчанів, М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Проблеми регіоналізму та локалізму у науковому дискурсі
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71032
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації) / М. Кирчанів // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 149-160. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71032
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-710322014-11-23T03:01:42Z Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації) Кирчанів, М. Проблеми регіоналізму та локалізму у науковому дискурсі Ця стаття є першою частиною дослідження, в якому Автор аналізує регіональні трен ди формування модерної української нації. У другій частині «Seliany into Ukrai ni ans: подолання регіональних ідентичностей» йдеться про трансформацію локальних ідентичностей серед українських емігрантів в Північній Америці. Назва статті засно ва на на аналогії з класичною працею Юджіна Вебера, виданою в 1976 році. Див.: Weber E. Peasants into Frenchmen: the Modernization of Rural France, 1870–1914. — Stanford, 1976. 2011 Article Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації) / М. Кирчанів // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 149-160. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71032 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблеми регіоналізму та локалізму у науковому дискурсі Проблеми регіоналізму та локалізму у науковому дискурсі
spellingShingle	Проблеми регіоналізму та локалізму у науковому дискурсі Проблеми регіоналізму та локалізму у науковому дискурсі Кирчанів, М. Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації) Регіональна історія України
description	Ця стаття є першою частиною дослідження, в якому Автор аналізує регіональні трен ди формування модерної української нації. У другій частині «Seliany into Ukrai ni ans: подолання регіональних ідентичностей» йдеться про трансформацію локальних ідентичностей серед українських емігрантів в Північній Америці. Назва статті засно ва на на аналогії з класичною працею Юджіна Вебера, виданою в 1976 році. Див.: Weber E. Peasants into Frenchmen: the Modernization of Rural France, 1870–1914. — Stanford, 1976.
format	Article
author	Кирчанів, М.
author_facet	Кирчанів, М.
author_sort	Кирчанів, М.
title	Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)
title_short	Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)
title_full	Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)
title_fullStr	Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)
title_full_unstemmed	Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)
title_sort	від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Проблеми регіоналізму та локалізму у науковому дискурсі
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71032
citation_txt	Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації) / М. Кирчанів // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 149-160. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT kirčanívm vídselûkívdoukraíncívuâvlâûčiukraíncívdolaûčimargínalʹnístʹregíonalʹnídiskursiformuvannâukraínsʹkoímodernovoínacíí
first_indexed	2025-07-05T20:08:35Z
last_indexed	2025-07-05T20:08:35Z
_version_	1836838935516413952
fulltext	Максим Кирчанів ВІД СЕЛЮКІВ ДО УКРАЇНЦІВ: УЯВЛЯЮЧИ УКРАЇНЦІВ, ДОЛАЮЧИ МАРГІНАЛЬНІСТЬ (регіональні дискурси формування української модерної нації)* Периферія, націоналізм, інтелектуали. ХІХ століття стало пері - одом формування сучасної, модерної, української культури і української літературної мови. Цей процес не протікав стихійно, і становлення літературної норми було пов’язане з діяльністю декількох поколінь українських дослідників і письменників — перші досліджували мову, другі її розвивали, перетворюючи з народного говору в мову літератури. Цей процес, який ми можемо визначити як уявлення чи конструювання нації націоналістами-інтелектуалами, протікав нерівномірно і хроноло - гічно затягнувся до початку ХХ сто річчя. Саме тоді українська мова стала схожою на сучасну літера турну українську мову, що було пов’язано з досягненням своєрідного націоналістичного компромісу щодо шляхів подальшого розвитку тієї нової політичної нації, яка набула назву «українці». Найшвидше і активно цей процес поступової модер нізації1, руйнування традицій ної культури протікав в Імперії Габсбургів і Імперії Романових — на територіях, які умовно можна називати укра їнськими тому, що тут проживав найбільший відсоток тих селянських носіїв традиційної культури і діалектів, які зусиллями нечисленних націона - лістів-інтелектуалів стали українською політичною нацією. Коментуючи процеси розвитку імперій, російський дослідник Алєксєй Міллєр підкреслює, що «процеси еволюції імперій, засвоєння ними нових методів правління і контролю мали багато аспектів ... імперії мінялися, ставали несхожими на класичні зразки»2. На укра - їнській периферії, на межі української колонізації, де українці були © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 5. — С. 149–160 © Максим Кирчанів, 2011 * Ця стаття є першою частиною дослідження, в якому Автор аналізує регіональні трен ди формування модерної української нації. У другій частині «Seliany into Ukrai ni ans: подолання регіональних ідентичностей» йдеться про трансформацію локальних іден - тичностей серед українських емігрантів в Північній Америці. Назва статті засно ва на на аналогії з класичною працею Юджіна Вебера, виданою в 1976 році. Див.: Weber E. Peasants into Frenchmen: the Modernization of Rural France, 1870–1914. — Stanford, 1976. 1 Про модернізаційні процеси див.: Гайндль В. Модернізація та теорії модернізації: приклад Габсбурзької бюрократії // Україна модерна. — 1996. — Ч. 1. 2 Миллер А. История империй и политика памяти // Наследие империй и будущее России / ред. А.И. Миллер. — М., 2008. — С. 33. переважно селянами3 і контактували з росіянами і іншими націями, цей процес йшов сповільненими темпами. Ті, хто до початку ХХ сто - ліття став українцями, майже не цікавили носіїв високої культури, які були схильні бачити в них неписьменних селян. Таке ігнорування мас з боку представників правлячих класів при - звело до того, що багато аспектів традиційної домодерної культу ри селянських спільнот не були зафіксовані і померли під натиском модернізації, що по суті позбавило істориків епохи постмодерну можливості аналізувати процеси українського національного будів - ництва в категоріях мікроісторії4. На це ігнорування впливала від - сутність сильної національно орієнтованої української інтеліген ції, яка могла б сприяти розвитку україномовної школи і церкви. З другого боку, українська мова не визнавалася як окрема, і значна частина російських дослідників була схильна інтерпретувати її як діалект російської, прагнучи інтегрувати українців у великій канон російської імперської (політичної) нації. Але і в такій ситуації українські інтелек - туали розвивали і культивували мову, чим заклали основу для активі - зації національного українського руху на початку ХХ століття. Інша ситуація склалася на території Угорщини і Балкан, де в XVIII сто літті з’явилися українські переселенці. Розвиваючись у віднос ній ізо ляції, відірвані від решти українських територій, українці встано - вили контакти з місцевим населенням, що справило дуже значний вплив на розвиток української мови, змінило хід розвитку культури українців. Ізоляція і віддаленість від українських історичних земель призвели до того, що принесені мова і традиції немов законсер ву ва - лися. Залишив шися українськими, будучи переважно традицій ними, вони стали значно відрізнятися від тих традицій, які розви ва лися в Західній Україні і в імперії Романових. 150 М а к си м К и р ч а н ів 3 Про селянський чинник в історії формування модернових націй див.: Molenda J. Chłopi. Naród. Niepodleglość. — Warszawa, 1999; Papierzynska-Turek M. Kultura lu- dowa w ideologii ukrainskiego ruchu narodowego // Miasto i kultura ludowa w dziejach Białorusi, Litwy, Polski i Ukrainy. — Kraków, 1995; Obrębski J. Dzisiejsi ludzie Polesia // Przegląd Sociologiczny. — 1936. — T. 2. — S. 412–442; Stępień S. Wpływ kultury lu- dowej na kształtowanie się tożsamosci narodowej Ukraińców w dwudziestoleciu między- wojennym // Miasto i kultura ludowa w dziejach Białorusi, Litwy, Polski i Ukrainy. — Kraków, 1995; Vakar N. Belorussia. Making of Nation. — Cambridge, 1956. 4 Про мікроісторичні принципи проведення дослідження див.: Davis N.Z. The Shapes of Social History // Storia della striografia. — 1990. — No 17. — P. 23–34; Гинзбург К. Микро - ис то рия: две-три вещи, которые я о ней знаю // Современные методы преподавания нoвей шей истории. — М., 1996. — С. 207–236; Леви Г. К вопросу о микроистории // Сов - ре менные методы преподавания новейшей истории. — М., 1996. — С. 167–190; Шлюм - бом Ю., Кром М., Зоколл Т. Микроистория: большие вопросы в малом масштабе// Про ш- лое — крупным планом: современные исследования по микроистории/ред. Ю. Шлю м бом, М. Кром, Т. Зоколл. — СПб., 2003. — С. 7–26. Всіх, хто цікавиться мікроісторич ни ми дослідницькими практиками, Автор відсилає до бібліографії по мікроісторії, скла деної М.М. Кромом. Див.: Прошлое — крупным планом: современ ные исследова ния по микроистории / ред. Ю. Шлюмбом, М. Кром, Т. Зоколл. — СПб., 2003. — С. 260–265. Розташована на межі з масивом російськомовних губерній східна периферія українських етнічних територій — Східна Слобожанщина, як і українські території в Угорщині і на Балканах, з цього процесу мовного і політичного будівництва української модерної нації «випала». Тут не було ні української інтелігенції, ні україномовної школи, ні української церкви — тих чинників та соціальних інсти тутів, які гарантували б не тільки розвиток, але й широке користу вання україн - ською мовою в умовах існування суспільства, яке пере живало не тільки процес модернізації, але і націоналізації — політичного уявлен ня нації. Спроби нечисленних місцевих україн ських інтелектуалів внести свій внесок в мовне будівництво на такому фоні виглядають дуже цікавими. Історія Воронезької губернії, у відмінності, наприклад, від історії Кубані, не знає значного числа українських національно орієнтованих діячів, а українські райони завжди були периферією, на які дивилися як на випадкові острівці української колонізації. Активність українських інтелектуалів в Східній Слобожанщині мала епізодичний характер, а самі вони були не в силах змінити вектор політичного, етнічного і культурного розвитку регіону. З дру - гого боку, вони і не ставили перед собою такого амбітного завдання. Український рух на території периферійних регіонів був слабким, мав спорадичний характер і не міг справляти значний вплив на процеси політичного та культурного уявлення простору. Заїжджі українські інтелектуали-дослідники, збирачі народного фольклору були рідкіс - ними гостями, а їх місцеві колеги, представники нечисленної інтелігенції були не в силах що-небудь серйозно змінити. Тому укра - їнська історія ХХ сто літ тя була історією двох суперечливих процесів. Українським наці ональним діячам скоро стало ясно, що Україна, яку вони будували, далека від єдності — політичної, економічної, куль - турної і мовної. ХХ сто ліття — це доба існування декількох Україн. Розкол між ними проходив не тільки по лінії «Схід — Захід», але й у сфері між сучасністю й архаїчністю, модерністю і традиційною відсталістю. У ХХ столітті від історичних українських земель поступово відпа - дають периферійні території, де українська колонізація зіткнулася не тільки з могутніми неукраїнськими національними громадами, але й із регіональними версіями традиційної культури, носії якої теж не мали ні найменшого бажання поступатися сучасності і відмовля - тися від традиційних соціальних інститутів і комунікативних прак - тик, котрі домінували на регіональному рівні. В результаті цього відпадання українськими перестають бути Східна Слобожанщина й Кубань, значно скорочується український вплив на Заході, в Словач - чині, на Південному Сході, в Сербії і Хорватії: українська традицій - ність периферії не витримує історичної конкуренції з новими модер ними ідентичностями, які пропонувалися інтелектуалами домінуючих націй. Тому ХХ сторіччя увійшло в історію як епоха розриву колись єдиного українського культурного простору. 151 В ід сел ю к ів д о ук р а їн ц ів: уя вл я ю ч и ук р а їн ц ів, д ол а ю ч и м а р гін а л ь н іст ь Українська єдність залишалася, отже, умовною, уявною катего - рією. Українці імперії Габсбургів і імперії Романових говорили на різних українських діалектах. Ще більше різнилися і відрізнялися діалекти українців Хорватії й Кубані, Словаччини і Східної Слобо - жанщини. Але і в такій ситуації українці все ж таки змогли зберегти мовну єдність. Як би не варіювалися українські локальні діалекти, всі вони були діалектами української мови, яка переживала процес націоналістичної інституціоналізації, стандартизації, переходу від народної стадії, селянської мови до мови сучасної нації. Політична програма українського національного руху відрізня - лася значними модернізаційними імпульсами. Українські націона - лісти, як і будь-які інші націоналісти, прагнули залучити свій народ не тільки до чисто зовнішньої сторони європейської культури, яка була для них не просто найважливішим синонімом самої модерні - зації, але і найрадикальнішим засобом перебудови його життя й побуту. Витіснення патріархального селянського устрою і заміна його сучасною, модерною культурою серійності автоматично виклю чали регіональні і локальні варіації у розвитку ідентичності. У цьому контексті український модерний націоналізм відігравав деструк - тивну у своїй основі роль, створюючи свою «уявну географію»5, фраг - мен туючи традиційний культурний простір, формуючи нову систему культурних та інтелектуальних координат, які мали не тільки національний, але і регіональний вимір. Така культура, за думкою інтелектуалів-націоналістів, повинна була бути українською — націо - наль ною уніфікованою культурою української нації. Її натиску вже не могла протистояти ніяка географія — навіть східна європейська. У такій ситуації перед нами розкривається ще один вимір укра - їнської історії ХХ століття. Українська історія — це й історія руйну - ван ня народної культури, окремі носії і представники якої болісно і ймовірно хворобливо для себе вибудовували нову ідентичність, від - криваючи світ української модерної культури, що так активно народжувалася. Цей процес мав всеукраїнський характер, але не всі українські інтелектуали, пов’язані з українськими периферійними громадами, взяли в ньому участь. Одні просто не дожили до тріумфу українського націоналізму в першій чверті ХХ століття, коли укра - їнський національний рух ставив питання не просто про націо нальну автономію і національну школу, але про політичну інституціона - лізацію — про створення незалежної української держави. Іншим пощастило більше — вони вписалися в український проект, змогли знайти своє місце в рамках української культури. Утім, між такими інтелектуалами-маргіналами існує важлива паралель: вони поступо - во засвоювали той ідентичнісний продукт, який пропонувався в рамках націоналістичної уяви українськими націоналістами в 152 М а к си м К и р ч а н ів 5 Про феномен «уявної / уявленої географії» див.: Вульф Л. Изобретая Восточную Европу: карта цивилизации в сознании эпохи Просвещения. — М., 2003. імперіях Романових і Габсбургів. Вся їх «українізація» звелася до пошуку свого місця серед українських інтелектуалів. Історія української модернізації знає чимало імен периферійних інтелектуалів, багато з яких забуто. Серед таких маргіналів і неза тре - буваних інтелектуалів були Володимир Гнатюк, Митрофан Дикарєв і Гавриїл Костельник. У центрі авторської уваги в цій статті — пробле - ми інтелектуального виміру регіональної (локальної) трансформації традиційного типу умовно української культури за умов формування модерної політичної української нації. «Казуси» В. Гнатюка і М. Дикарєва, безумовно, українські. Обидва жили в безпосередній близькості від масиву українських територій. Гнатюк взагалі жив у Львові — одному з регіонів, що динамічно укра - їнізувався. Цей процес українізації мав кілька рівнів і вимірювань, що надає актуальність його вивченню (спробам аналізу) в рамках мікроісторичних практик — з тієї причини, що «в центрі уваги мікро - історії знаходяться не ізольовані індивіди, а соціальні зв’язки і відносини, в рамках яких вони здійснюють свої стратегії»6. Гнатюк і Дикарєв прийшли в українську культуру з культури, яка була народ - ною, селянською. У такій ситуації дослідник може поставити питан - ня: а чи були в історії України такі інтелектуали, які прийшли в укра їнську національну культуру з культури традиційної, але у мен шій мірі української? Так, серед таких інтелектуалів був Г.Костель - ник — український діяч, який почав як провінціал і маргінал, але став знаковою фігурою в українській історії. Особисті/власні історії В.Гнатюка, М.Дикарєва і Г.Костельника — історії людей другого плану, вихідців з периферії. Аналіз їх політичної та культурної діяльності видається перспективним тому, що дає досліднику простір для міждисциплінарного синтезу, дозволяючи аналізувати українських регіональних маргіналів в рамках регіональної історії, історичної антропології, інтелектуальної історії. Мовні дискурси ідентичності. Регіональна географія на зорі доби модернізації зіткнулася з новим, якісно новим, викликом — друкованим словом, центром існування якого було місто. Розвиток друкарства, розповсюдження книжкової продукції в периферійних регіонах, розвиток шкільної освіти стали відчутними ударами для традиційних ідентичностей тих, хто був просто селянами і не володів чіткою ідентичністю. Традиція українського книговидання у Воро - незь кій губернії мала маргінальний характер. Українська література завжди усвідомлювалася місцевими російськими діячами як якесь випадкове етнографічне явище, а українські діячі жили в таких умовах, які автоматично відкидали їх за межі літературного життя. На Балканах і в Угорщині склалася інша ситуація: українці були 153 В ід сел ю к ів д о ук р а їн ц ів: уя вл я ю ч и ук р а їн ц ів, д ол а ю ч и м а р гін а л ь н іст ь 6 Шлюмбом Ю., Кром М., Зоколл Т. Микроистория: большие вопросы в малом масштабе // Прошлое — крупным планом: современные исследования по микроистории / ред. Ю. Шлюмбом, М. Кром, Т. Зоколл. — СПб., 2003. — С. 15. однією з численних етнічних груп, яка не зустрічалася з такими викликами асиміляції, з якими стикалися українці в Російській імперії. Тому українська культура і українська традиція мали набагато більше каналів для прояву своєї унікальності, для трансляції своїх особливостей іншим, неукраїнським, громадам. Найкрупнішим українським діячем Воронезької губернії (і, ймовір - но, всієї Східної Слобожанщини) можна назвати М.Дикарєва, який в 1891 році видав у Воронежі «Нарис воронезького міщанського говору»7. Книгу Дикарєва, представника східної української традиції, можна оці - нювати і інтерпретувати по-різному. Її автор не був професійним філо - ло гом, чого він сам і не приховував. Його суспільний і соціальний статус не був постійним — не належав він ні до інтелігенції, ні до дворянства — він не був і священиком, але він перестав бути селя ни ном. Цього вихід - ця з селян можна назвати своєрідним народним інтелектуалом. Ми запозичуємо цей термін з французької історіогра фії, де він широко вико ристовується для вивчення історії народної і традиційної селян - ської середньовічної і модерної культури8. З другого боку, творчість Дикарєва можна проаналізувати в категоріях мікро історії — на фоні інших діячів українського національного руху він — фігура менш значна, діяч локальної, периферійної, а не української національної історії. Він — типовий носій української національної, але не класичної націоналістичної, ідеології. Тому, його творчість — найкраще джерело для аналізу в рамках саме мікроісторичних студій. У цій статті автор спробує проаналізувати «Нарис воронезь кого міщанського говору»9 і постать Дикарєва саме в такому контексті і в оточенні його сучасників. Подібно Дикарєву балканські українські діячі надавали чималу увагу вивченню місцевих українських традицій, мови й народної культури. Але, на відміну від Дикарєва, вони не були схильні інтер - пре тувати, розуміти і позиціонувати місцеву українську культуру як однозначно українську і як тільки українську. Розвиток поза Укра - їною, існування в регіоні, який не мав безпосередньої межі з масивом етнічних українських земель — всі ці чинники значно впливали на розвиток місцевої української ідентичності у бік її маргіналізації. Якщо в Росії український ідентитет слабшав в умовах постійної політики ігнорування з боку властей, які прагнули асимілювати українців і деградував від власне українського до малоруського, то на 154 М а к си м К и р ч а н ів 7 Див.: Кирчанов М.В. Книга М.А. Дикарева «Очерк воронежского мещанского говора» как источник русско-украинских этнических контактов // Итоги фольклорно- этнографичских исследований этнических культур Северного Кавказа за 2005 год. Дикаревские чтения / ред. и сост. М.В. Семенцов. — Краснодар, 2006. — С. 48–54. 8 Див. наукові праці російських істориків, де розвиваються теоретичні ідеї західних дослідників: Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. — М., 1965; Гуревич А.Я. Проблемы средневековой народной культуры. — М., 1981; Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М., 1990. 9 Дикарєв М. Очерк воронежскаго мещанскаго говора. — Воронеж, 1891. Балканах українська ідентичність засвоювала місцеві локальні риси. Тому серед сербів і хорватів українська ідентичність поступово слаб - шала, стаючи статичною. В результаті виник особливий русинський дискурс української ідентичності, який ми можемо спостерігати в творах Володимира Гнатюка — сучасника Дикарєва, який також займався вивченням мови, культури і традицій місцевих українців. Поява досліджень Дикарєва була реакцією на неприйняття його суспільством: він писав в той час, коли українська література пере - жи вала процес політизації, що вело і до своєрідної літературизації політики10. У такій ситуації Дикарєв — «незатребуваний інтелек - туал»11. Його однаково не зрозуміли російські інтелігенти, які диви - лися на українців з упередженням і зневагою. Дикарєв здавався їм збирачем фольклору племені, приреченого на асиміляцію. З другого боку, українські інтелектуали не бачили в ньому «свого». У цьому й полягає його трагедія — незатребуваного інтелектуала, який виявив - ся на межі двох культур і ідентичностей. Те, що книги Дикарєва й Гнатюка з’явилися дещо запізно, підтве - рджує припущення Джорджа Грабовича про те, що українська куль - ту ра в Росії (і у інших периферійних районах) була приречена на постійну і безперервну маргіналізацию12. Вихідці з селянства з укра - їнської периферії прийшли в національний рух і культурне життя України із запізненням. Те, що вони прийшли все-таки в українську культуру, свідчить про те, що частина селян, представників «культу - ри, яка мовчала», прокинулася. Але вона не змогла швидко адапту - ватися до нової реальності, залишалася маргіналами. Вони були носіями народної культури, які намагалися цю культуру описати і проаналізувати в категоріях зовсім не народної, а «вченої» культури. У такій ситуації їх наративи не «вичерпали всієї різноманітності і різноманіття уявлень, які існували серед селянства»13. Дикарєв намагався конструювати свій тип ідентичності, спираю - чись на мову і надаючи увагу, в першу чергу, фонетичним аспектам. Описуючи діалект українців Східної Слобожанщини, Дикарєв кон - ста тував його перехідний характер: «у ряді випадків говір наближа - ється до літературної мови, в інших — до сільської мови». Для позначення місцевого діалекту він запропонував використовувати термін «воронезький міщанський говір»14. 155 В ід сел ю к ів д о ук р а їн ц ів: уя вл я ю ч и ук р а їн ц ів, д ол а ю ч и м а р гін а л ь н іст ь 10 Шартье Р. Идейные истоки французской революции. — М., 2001. — С. 21. 11 Curtis M.H. The Alienated Intellectuals of Early Stuart England // Past and Present. — Vol. 23. — 1962. — P. 25–43. 12 Grabowycz G. Ukrainian Studies: Framing the Context // Slavic Review. — 1995. — Vol. 54. — No 3. — P. 674–678. 13 Савицкий Е.Е. Народная культура и размышляющие крестьяне // Казус 2002. Индивидуальное и уникальное в истории / ред. Ю. Бессмертный, Е. Бойцов. — М., 2002. — С. 49. 14 Дикарев М. Очерк воронежскаго мещанскаго говора. — Воронеж, 1891. — С. 2–3. Для В.Гнатюка мова теж мала чимале значення в тому проекті ідентичності, який він пропонував своїм українським співвітчиз ни - кам. Саме в площині мови ми можемо знайти істотні відмінності між двома варіантами ідентичності, які розвивалися в Східній Слобожан - щині і на Балканах. Якщо для Дикарєва мова представляла переваж - но науковий інтерес, то Гнатюк надавав мові і національне і навіть політичне значення. Мова позиціонувалася ним як прояв ідентич - ності. Мовний проект Гнатюка — це свідоме конструювання саме мовної ідентичності, яка була відокремленою від іншого дискурсу української ідентичності, який розвивався в Україні Романових. Мова праць Гнатюка і літературних пам’ятників, які були опублі ко - ва ні за його ініціативою, значно відрізняється від тієї мови, якою писав не тільки Дикарєв, але і значна частина українських інтелекту алів і дія - чів українського національного руху того часу. Якщо Дикарєв при запи - су ванні українського фольклору керувався фонетичним принципом, то Гнатюк намагався внести у українську мову, якою він користувався, де - які елементи оформленої мови і літературні норми. Але його україн ська мова не була мовою Івана Франка або Лесі Українки. Вона не була і мо - вою Тараса Шевченка. На прикладі спадщини Гнатюка ми спостеріга ємо розвиток альтернативної право писної регіоналізованої мовної нор ми, яка свідомо позиціонувалася як правильна українська. Іншими слова ми, Гнатюк сприяв розвитку альтернативного українського проекту. Аналізуючи і порівнюючи наукові дослідження і шукання Дикарє ва і Гнатюка, доходимо висновку про те, що вони по-різному підхо дили до самої проблеми наукової творчості. Дикарєв — класичний маргінал, дилетант і любитель. Гнатюк мав більше дотичності до академічної науки. Публікація його творів в колишній Югославії, що вилилася в п’ять томів, стала ледве не найзначнішою подією в житті русинської течії в українській діаспорі. Читаючи Дикарєва і Гнатюка, помічаємо розбіжності в самій манері написання. Гнатюк в цьому контексті більш науковий, навіть академічний. Його мова — мова популярної наукової літератури. Але норма, якою він користувався, не затвердилася в мовному дискурсі України; вона так і залишилася цікавим, але маргінальним проектом, якому було не призначено відбутися. Народна культура і ідентичність. Книга М. Дикарєва унікальна і особливо цікава для історика тому, що вона дає можливість доступу в світ народної культури. За словами російського історика О.Кудряв - цєва, доступ в цей закритий світ народної культури «зовсім не прос - тий» тому, що сфера її побутування майже виключно народна усна традиція, яка украй рідко (майже ніколи) не потрапляла на сторінки доступних нам джерел. З другого боку, вона не часто привертала увагу сучасників15. Тому, Дикарєв фіксує не народну культуру в її 156 М а к си м К и р ч а н ів 15 Кудрявцев О. Карло Гинзбург и его книга «Сыр и черви. Картина мира одного мельника, жившего в XVI веке» // Гинзбург К. Сыр и черви. Картина мира одного мельника, жившего в XVI веке. — М., 2000. — С. 5. класичній формі, а її ослаблений пізній варіант, який в умовах модернізації, яка вже почалася, розпадається. Тексти, опубліковані М.Дикарєвим і В.Гнатюком, цікаві тим, що де - мон струють нам образ «чужого», який був характерний для українців як носіїв традиційної селянської культури. Якщо в опублікованому Дикарє - вим тексті Луценка «про хохлацьку свальбу» помітні російські мотиви, то серед «чужих» образів в невеликих текстових фрагментах, записаних від селян і виданих Гнатюком, фігурують, наприклад, угор ці16. Україн ська свідомість позиціонувала угорців як незрозумілих і диких провінці алів, які не могли пристосу ватися до культури і ритму життя великого міста, замикаючись у своєму вузькому національному колі. Росіяни усвідомлювалися як москалі, які асоціювалися з війною і придушенням актів народного протесту в період революції 1848 року. Москалі і козаки предстають як загарбники, які вбивали простих мир них селян17. Розповідь Т. Луценка, опублікована М. Дикарєвим, фрагменти пісень, казок та народних анекдотів, видані В. Гнатюком, при їх всій простоті і невибагливості, були показовими явищами в розвитку української ідентичності. Французький історик Р. Мандру, аналізу ючи схожий феномен народної літератури у Франції, висловлював думку, що таку літературу треба називати «літературою відходу від дійсності» тому, що вона сприяє формуванню традиційного світо гля ду, укріплюючи і підсилюючи його18. Висновки французького істо рика застосовні до творчості народних авторів, з якими контакту вали М. Дикарєв і В. Гнатюк. Такі автори-респонденти намагалися законсервувати в своїх розповідях, піснях і анекдотах українські народні традиції. Але і Дикарєв і Гнатюк писали, ймовірно, не для народу, а для дослідників народу, що свідчить про поступове розмивання меж народної культури. Скромна чарівливість маргіналів. І В.Гнатюк і М.Дикарєв — фігури в значній мірі маргінальні. Вони мали чималі труднощі з інтеграцією в український культурний контекст. Особливо важко було другому — жив і працював Дикарєв не в українських губерніях, а спочатку у Воронезькій губернії, яку як частину України ніколи серйозно не сприймали навіть радикали-націоналісти, а потім на Кубані, де українське населення було чисельно значним, складаючи більше половини кубанських жителів. Як у всій Російській імперії, політичне значення українців і роль, яку вони реально могли в полі - тич ному житті краю грати, тут була мінімальною. І все ж, і М.Дикарєв і В.Гнатюк своє місце серед української громадськості знайшли. Запорукою такої успішності була якась початкова українськість. 157 В ід сел ю к ів д о ук р а їн ц ів: уя вл я ю ч и ук р а їн ц ів, д ол а ю ч и м а р гін а л ь н іст ь 16 Гнатюк В. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. — Нови Сад, 1986. — Т. 4. — С. 48–49. 17 Згадка із 1848 р. // Гнатюк В. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. — Нови Сад, 1986. — Т. 4. — С. 89. 18 Mandrou R. De la culture populaire aux XVII et XVIII siecle: la Biblioteque bleue de Troyes. — Paris, 1964. На відміну від М.Дикарєва і В.Гнатюка, українська ідентичність яких сумнівів майже не викликає, Костельник входив в українську історію як саме ідентичнісний маргінал, що вже потім, поступово, вибудовував, роз - вивав і культивував свою українську ідентичність. Його особистий досвід переходу з русинської культури в українську представляє цікавий при - клад добровільного розриву з маргінальним русинством на користь класичного українського руху19. Г.Костельник народився в 1886 році в Сербії, в Руському Керестурі — селищі, де жили українці і русини, що приїхали на Балкани в XVIII столітті20. Будучи греко-католиком, він був вимушений залишити переважно сербські райони і одержати освіту в Загребі21. Примітне те, що в коло свідомих українців Костельник потра - пив не без участі з боку В.Гнатюка. Таким чином, одні українські інте лек - туали-маргінали сприяли соціалізації інших — ще більш маргі наль них периферійних українців, в яких вони бачили значний потенціал для пропаганди української ідеї. Пізніше Костельник жив у Львові, поєдну ю - чи викладання з науковою діяльністю. Він писав на своєму рідному бачванському діалекті, українською і хорватською мовами. У 1935 році, в газеті «Діло», Костельник опублікував статтю «Чому я став українцем»22, яка є важливим штрихом до його біографії. В 1903 році Костельник вперше спробував писати вірші, і перші свої твори він написав… укра - їнською мовою, точніше, її бачванським діалек том. Його книжка роман - тич них віршів на рідному діалекті мала назву «З мойого валала» («З мого села»)». Як політик і письменник Костельник сформувався тоді, коли серед українців йшла гостра дискусія між московофілами, прихильниками поступового злиття українців з росіянами і відмови від української мови, і українофілами, що виступали за самостійний шлях україн ської нації. Примітно, що балканські українці, що жили в сербських райо - нах, були втягнуті в цю дискусію. Для них ідея союзу з сербами була неактуальна: за словами Костельника, серед місцевих українців домі - нували антисербські ідеї, а самих сербів вони вважали за «не куль тур - них свинопасів»23. На початку ХХ століття чимало балкан ських 158 М а к си м К и р ч а н ів 19 Зовсім недавно в Україні стали помітні тенденції активізації інтересу до спадщини о. Гавриїла Костельника. У 2006 році журнал «Пам’ятки України» видав невеликий нарис про його життя і творчість. Див.: Пам’ятки України. Історія і культура. Науковий часопис. — 2006. — № 1–2. — С. 148–149. 20 Про балканських українців див.: Мацях Є. Українська еміґрація в Юґославії // Український Вісник. — 1942. — № 16; Зєлик І. Українці в Юґославії // Українські поселення. — Нью Йорк, 1981; Рамач Л. Русини-українці в Югославії. — Вінніпег, 1971; Рамач Я. Кратка итория руснацох. — Нови Сад, 1993. 21 Про конфесійний аспект в історії українців на Балканах див.: Лещишин Я. Сьогоднення українців Західної Славонії і Мославіни // Українці Хорватії. Матеріяли і документи / Ukrajinci Hrvatske. Materijali i dokumenti. — Кн. 1 / Kn. 1. — Загреб / Za- greb, 2002. — C. 164. 22 о. Костельник Г. Чому я став українцем? // Діло. — 1935. — 5, 16, 18, 19, 20 жовтня. 23 Діло. — 1935. — 16 жовтня. українців схилялися до союзу з хорватами, що істотно впливало на ідентичність деяких з них. Про те, що на певному етапі Костельник намагався співвіднести себе саме з хорватською нацією, писав він сам. Костельник вільно писав вірші хорватською мовою. Проте хорва - том стати не зміг, хоча для цього були всі умови. Єдиною перешкодою було те, що, за його словами, він ніколи б не міг щиро написати «ми — хорвати»24, тому що це суперечило його моральним настановам. У та - кій ситуації почалося поступове повернення Костельника до україн - ського коріння. У 1907 році Г.Костельник приїхав до Галичини, де продовжив вивчати теологію. У той час Львів страждав від гострих дискусій і суперечок між українофілами і москвофілами. Костельник прилучився до перших і незабаром перетворився на одного з най - послідовніших критиків і супротивників других. Він констатував, що логіка москвофілів була примітивною і не відрізнялася оригіналь - ністю: українців вони могли майже виключно тільки лаяти, а саму Україну вважали результатом польсько-німецької змови з метою роз’єднання «великого російського народу». Москвофіли, що жили в Галичині, відрізнялися особливим радика - лізмом і висували проект злиття всіх слов’ян під егідою Росії, відво - дячи хорватському, польському, болгарському й іншим народам лише статус етнографічних груп великої російської нації. Ця ідея, на думку Г. Костельника, не мала ніяких перспектив, але вона знайшла декіль - ка прихильників серед бачванських українців. Вони почали видавати газету «Зоря», де кожен автор писав на своїй «російській» мові — суміші декількох слов’янських мов, штучно наближеної до російської. У такому вигляді газета проіснувала лише рік, а потім автори пере - йшли на нормальний бачванський діалект української мови25. У Галичині Костельник пережив своєрідну українізацію. Поступо во він дійшов думки, що українці в Україні і українці за її межами — один народ. У такій ситуації Костельник не забував, звідки він при йшов — тому якась маргінальність давала про себе знати. У 1923 році він видав граматику бачванського діалекту української мови. Пізніше русинські сербські діячі неодноразово указували на те, що Костель ник зберігав зв’язки з тією українською громадою, з якої він вийшов: «У питанні мови бачванських руснаків Костельник був ортодоксом. Мова — то життя народу. Заберіть мову, й народ зникне. Завдяки тому, що Костельник почав писати, друкувати, уклав граматику тієї мови, та невеличка гро мада наших слов’ян, далеко від нас на півдні, збереглася і живе своїм життям»26. Утім, русинський компонент в діяльності Костельника не був магіст раль ним. У своїй добровільній українізації він дійшов до того, що в 1918 ро ці видав збірку «Встань, Україно». Г. Костельник не тільки виявився одним з послідовних критиків москвофільської течії в Україні як маргінальної політичної доктрини, але й сам пережив 159 В ід сел ю к ів д о ук р а їн ц ів: уя вл я ю ч и ук р а їн ц ів, д ол а ю ч и м а р гін а л ь н іст ь 24 Діло. — 1935. — 16 жовтня. 25 Зоря. — 1935. — 18 жовтня. своєрідну світоглядну й ідентичнісну еволюцію, коливаючись між мар гінальним провінціалізмом й відносно «елітарними» хорватством і українством. Особливість т.зв. предпарадигмальної стадії україн - ського національного руху, на відміну від інших регіонів Центральної і Східної Європи, полягала у тому, що, будучи вже достатньо впливо - вим, він продовжував залишатися розколотим, не маючи парадигми, яка об’єднувала б більшість націоналістів. Магістральні українські тенденції співіснували з маргінальними москвофільськими. У такій ситуації українці, розкидані по різних кутах Центральної і Східної Європи, могли різними шляхами і способами вибудовувати свою ідентичність, роблячи складний вибір між українством і хорват - ством. За умов такого ідентичнісного вибору москвофільство вносило розкол в український національний рух. Іншими словами, в інтелек - туальній українській культурі початку ХХ століття маргінали і своєрідна націоналістична еліта співіснували. Замість висновків. Підводячи підсумки, відзначимо, що в рамках цієї статті нами розглянуті лише деякі аспекти проблеми зв’язку наукових розвідок М. Дикарєва і В. Гнатюка з українською народною культурою. Найважливішим атрибутом цієї народної і традиційної культури була мова, яка пов’язувала місцеве українське населення з українцями на території українських губерній і протиставляла їх носіям російських діалектів, з якими вони були вимушені вступати в постійні контакти. Мова, розмовна і пісенна норми, зафіксовані Дикарєвим та Гнатюком, дуже далекі від української літературної мови. Мова деяких творів Костельника теж далека від літературної норми, але сам він докладав чималих зусиль, щоб цієї маргінальності позбутися і вписатися в український літературний контекст. Культура, носіями якої були М. Дикарєв, Т. Луценко і селяни, які стали основним джерелом інформації для Гнатюка, була народною і традиційною культурою. Такий тип культури виявився периферій - ним і маргінальним. Це була не російська і не українська культура, не австрійська та не угорська свідомість. Це був унікальний тип прикордонної, перехідної культури, яка коливалася між російською і українською ідентичністю, між викликами русинства на Балканах і в Угорщині й українським національним рухом в Україні Романових і Габсбургів. Якщо Дикарєв і Гнатюк описували і вивчали маргінальні дискурси української культурної традиції тільки стикаючись з нею, але не будучи її частиною, то Костельник сам був частиною такої маргінальної традиції. Саме цим пояснюється, що його ідентичність розвивалася і змінювалася на межі різних ідентичнісних проектів. Подальший аналіз дискурсів народної культурної традиції допоможе краще зрозуміти особливості історії українського національного руху, українських периферійних територій, народної/традиційної культу - ри в контексті модернізації і руйнування традиційних канонів. 160 М а к си м К и р ч а н ів 26 Шветлосц. — 1995. — № 3–4. — С. 322.

Від селюків до українців: уявляючи українців, долаючи маргінальність (регіональні дискурси формування української модернової нації)

Institution

Ähnliche Einträge