Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти
У статті робиться спроба розглянути еволюцію системи реабілітації інвалідів у Донбасі у 1950-ті роки. Також аналізуються соціальні наслідки державної політики в області соціального захисту непрацездатних. Аналізуючи державну систему реабілітації непрацездатних, автор робить висновок, що вона при...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71068 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти / А. Бобровський // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 179-194. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-71068 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-710682014-11-23T03:01:47Z Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти Бобровський, А. Локальний вимір джерел з історії Другої світової війни У статті робиться спроба розглянути еволюцію системи реабілітації інвалідів у Донбасі у 1950-ті роки. Також аналізуються соціальні наслідки державної політики в області соціального захисту непрацездатних. Аналізуючи державну систему реабілітації непрацездатних, автор робить висновок, що вона призводила до соціальної ізоляції інвалідів. Держава не могла забезпечити своїм громадянам і захисникам необхідного рівня соціального захисту. В статье делается попытка рассмотреть эволюцию системы реабилитации инвалидов в Донбассе в конце 1940-х – начале 1960-х гг. Также анализируются социальные последствия государственной политики в области социальной защиты нетрудоспособных. Анализируя государственную систему реабилитации нетрудоспособных автор делает вывод о том, что она приводила к социальной изоляции инвалидов. Государство не могло обеспечить своим гражданам и защитникам необходимого уровня социальной защиты. In the article is made an attempt to consider the evolution of the system of the rehabilitation of invalids in Donbas in the late forties – the beginning of 1960th years. Also, social consequences of the state policy in the field of social protection of the invalids are analyzed. Analyzing the state system of rehabilitation of the invalid the author makes a conclusion that it led to social isolation of the invalids. The state could not provide the citizens and defenders with the necessary level of social protection. 2009 Article Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти / А. Бобровський // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 179-194. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71068 uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Локальний вимір джерел з історії Другої світової війни Локальний вимір джерел з історії Другої світової війни |
| spellingShingle |
Локальний вимір джерел з історії Другої світової війни Локальний вимір джерел з історії Другої світової війни Бобровський, А. Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| description |
У статті робиться спроба розглянути еволюцію системи реабілітації
інвалідів у Донбасі у 1950-ті роки. Також аналізуються соціальні наслідки
державної політики в області соціального захисту непрацездатних. Аналізуючи
державну систему реабілітації непрацездатних, автор робить
висновок, що вона призводила до соціальної ізоляції інвалідів. Держава
не могла забезпечити своїм громадянам і захисникам необхідного рівня
соціального захисту. |
| format |
Article |
| author |
Бобровський, А. |
| author_facet |
Бобровський, А. |
| author_sort |
Бобровський, А. |
| title |
Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти |
| title_short |
Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти |
| title_full |
Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти |
| title_fullStr |
Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти |
| title_full_unstemmed |
Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти |
| title_sort |
будинки інвалідів донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Локальний вимір джерел з історії Другої світової війни |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71068 |
| citation_txt |
Будинки інвалідів Донбасу у 1950-ті роки як локальні соціокультурні спільноти / А. Бобровський // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 179-194. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| series |
Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| work_keys_str_mv |
AT bobrovsʹkija budinkiínvalídívdonbasuu1950tírokiâklokalʹnísocíokulʹturníspílʹnoti |
| first_indexed |
2025-07-05T20:10:09Z |
| last_indexed |
2025-07-05T20:10:09Z |
| _version_ |
1836839033983991808 |
| fulltext |
179
Соціальна політика по відношенню до інвалідів один з основних
показників, за якими характеризують рівень розвитку держави. Інвалід-
ність – це соціальний феномен, уникнути якого не може жодне суспіль-
ство. Кожна держава відповідно до власних пріоритетів та можливостей
формує соціальну та економічну політику по відношенню до інвалідів.
Масштаб інвалідності залежить від багатьох факторів: стану здоров’я
нації, розвитку системи охорони здоров’я, соціально-економічного роз-
витку, стану екології, історичних та політичних причин. Так сталося, що
у Донбасі в зазначений період всі перелічені ознаки набули негативного
забарвлення. Стан, який виник внаслідок цього, можна було б назвати
“інвалідізацією” суспільства.
Особлива увага до проблем непрацездатних осіб та їхнього соці-
ального захисту зумовлена тим, що в зв’язку з катаклізмами останніх
років, їх кількість у нашій країні значно зросла. За даними ООН, кож-
на десята людина на планеті є інвалідом, і приблизно 25% населення
страждає хронічними захворюваннями. В Україні проживає майже
2,6 млн. інвалідів або 5% від чисельності усього населення. Дотепер
існують серйозні перешкоди в реалізації інвалідами права на працю й
добробут, що загострює проблему соціальної нерівності й різко знижує
якість життя громадян з обмеженими можливостями. Значна частина
цих проблем є безпосереднім наслідком радянської соціальної політики
і тому потребує детального історичного дослідження.
Оцінка людей за їх зовнішнім виглядом та розумовими здібностя-
ми, на жаль, і досі характерна для нашого способу життя. Ми уперед-
жено ставимося не лише до каліцтва, але й талановитості та навіть до
краси. Усі люди, що, так чи інакше, відрізняються від нас, викликають
у нас особливе, але не завжди добре ставлення. Забобони є складовою
Артем БОБРОВСЬКИЙ
(Макіївка, Україна)
Будинки інвалідів Донбасу
у 1950-ті роки як локальні
соціокультурні спільноти
180
частиною нашої соціальної структури, і спроби позбутися їх можуть
викликати навіть глибокий внутрішній опір.
Раніше інвалідність традиційно розглядалася з медичної точки зору,
тобто велике значення мали функціональні порушення. Також аналіз
значення непрацездатних осіб для суспільства відбувався з точки зору
економічної доцільності, підкреслення їх професійних обмежень. У
сучасний період погляди на інвалідність значно змінилися. На думку
багатьох соціологів, які вивчають проблеми адаптації непрацездатних
осіб в суспільстві, інвалідність є продуктом взаємодії індивідів з оточу-
ючим середовищем. Тобто, з соціально-політичної точки зору, головні
проблеми інвалідів розглядаються як результати дій суспільства, а не
особисті дефекти чи відхилення.
Дослідження з проблем реабілітації інвалідів можна поділити на
декілька частин. По-перше, це роботи радянських дослідників історії
держави та права, що з’явилися в 1960-ті – 1980-ті роки. Вони присвя-
чені вивченню еволюції законодавства щодо соціального забезпечення
та розглядають переважно СРСР у цілому і не порушують проблеми
окремих регіонів [1, 2, 3, 4]. Головний зміст цих досліджень: констатація
позитивних зрушень у поліпшенні добробуту населення, списування
помилок на бюрократизм. У сучасних дослідженнях правознавців є
також певні спроби дослідити історію державної політики відносно
інвалідів [31]. По-друге, це дослідження з історії соціального захисту
населення [6, 7, 25]. Такі праці переважно присвячені періоду Другої
світової війни та висвітлюють проблеми державного соціального за-
безпечення інвалідів війни, родин військовослужбовців, дітей-сиріт та
не розглядають допомогу іншим категоріям населення.
Тобто аналіз літератури з питань соціального захисту свідчить
про те, що й досі відсутнє комплексне дослідження з зазначеної про-
блеми. Маловивченими залишаються також такі аспекти як відбудова
й розвиток державної системи реабілітації непрацездатних осіб, якість
роботи експертних комісій, наслідки працевлаштування та рівень життя
інвалідів.
Завданням дослідження є комплексний аналіз будинків інвалідів
як локальних соціокультурних спільнот. Під «локусом» мається на
увазі, в першу чергу, «не територія, а сукупність людей, що здійснюють
певну історичну діяльність» [5, с.161]. Локалізація спільнот дозволяє
проникнути вглиб соціальних процесів. У рамках «локальної історії»
вивчається «історія знизу», тобто вивчення співтовариства через історію
окремих особистостей його складових. Важливим підходом даного іс-
181
торичного напрямку є також міждисциплинарність, яка розуміється в
сучасній історіографії не лише як використання даних і методів інших
дисциплін, але і як інтеграція гуманітаристики на рівні об’єктів їх на-
укових інтересів [5, с.162].
Через призму локальних спільнот з особливою внутрішньою
культурою можна дослідити радянську соціальну політику відносно
інвалідів; розкрити внутрішню організацію та вагомі функції цього
соціуму; з’ясувати суспільні наслідки державної політики, її вплив
на моральний стан населення; вивчити життя інвалідів через історію
особистостей; розкрити головні причини формування в свідомості
громадян радянської держави стереотипів щодо інвалідів.
Отже, вивчення локальних спільнот осіб з обмеженими можли-
востями є досить актуальною проблемою. Дослідження якої не лише
вирішить певне коло конкретних завдань, але й стане фундаментом для
розв’язання низки складних питань історії України.
При вивченні спільнот непрацездатних осіб особливої уваги за-
слуговує комплекс джерел, які слід охарактеризувати більш детально.
Джерельна база дослідження досить велика й поділяється на
декілька груп. Беручи за основу принцип розподілу за походженням,
виділяють – законодавчі акти, програмні та директивні документи
комуністичної партії, статистичні матеріали, діловодство, періодичні
видання.
Перша група представлена законодавчими актами. До неї належить
Конституція СРСР 1936 р. [28]. У цей період продовжувалася практика
прийняття спільних постанов урядом та ЦК КПРС [22, 32]. Такі по-
станови були обов’язковими до виконання та визначали найважливіші
питання соціальної політики. Аналіз цієї групи документів дозволяє
виділити головні напрями соціальної стратегії держави, регіональні
особливості її реалізації. Однак при дослідженні зазначеної групи
джерел слід пам’ятати про певне приховування реального становища
в країні. При вивченні треба критично оцінювати їх зміст та результати
впровадження.
До другої групи джерел належать програмні та директивні доку-
менти комуністичної партії. Їх вміщено в збірках, що періодично пу-
блікувалися протягом досліджуваного періоду [26, 27]. Керівні рішення
були основою діяльності виконавчих та господарських структур. У цих
документах відображено всі головні напрями соціальної політики дер-
жави. Вони базувалися на обов’язкових, проте утопічних, концепціях
побудови соціалізму та, у перспективі, комуністичного суспільства.
182
Крім того, в умовах тоталітаризму ідеологізація всіх сфер життя іноді
призводила до перекручення змісту, а тому їх вивчення потребує кри-
тичного аналізу та уважного порівняння з наслідками впровадження.
Третю групу джерел становлять статистичні матеріали, опублі-
ковані у збірниках та довідниках [23, 29, 30]. Радянську статистику
характеризувала увага до макроекономічних, валових показників. Вони
були покликані відображати постійне зростання загальних обсягів
виробництва продукції промисловості чи сільського господарства.
Часто дані наводяться в показниках, які важко порівняти між собою
та докладно проаналізувати динаміку соціально-економічних процесів
в регіоні.
Четверту групу джерел становлять документи діловодства, що
зберігаються в архівах. В дослідженні використовувалися фонди двох
центральних та двох обласних архівів.
Документи Центрального державного архіву громадських
об’єднань України (ЦДАГО України) є дуже цінним джерелом для до-
слідження. Слід виділити фонд 1 – “ЦК Компартії України”. Найбільш
цікаві документи знаходяться в описах 23-24 – “Документи загального
відділу 1941 – 1967 рр. (особливий сектор) ЦК КПУ (секретна части-
на)”. У цьому фонді міститься інформація з багатьох питань розвитку
соціальної сфери та наслідків упровадження державної політики в
регіонах.
З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і
управління України (ЦДАВОВ України) варто виділити фонд 2 – “Рада
міністрів УРСР”. У ньому містяться дані з питань розвитку соціально-
економічної сфери, листування з місцевими органами, звіти та довідки.
Значна кількість джерел з питань соціального захисту населення зосе-
реджена у фонді 348 – “Міністерство Соціального забезпечення УРСР”.
Він містить відомості про розміри державної допомоги нужденним,
рівень її доступності для різних категорій населення і які дають інфор-
мацію про працевлаштування непрацездатних осіб, рівень їх доходів, а
також систему побутового обслуговування населення республіки.
У дослідженні також використано матеріали державних архівів
Донецької та Луганської областей. Документи цих архівів дали змогу
проаналізувати впровадження соціальної політики держави на регіо-
нальному рівні.
У Державному архіві Донецької області опрацьовано матеріали
фондів: 2794 – “Виконавчий комітет Донецької обласної ради депутатів
трудящих”, 326 – “Донецький обласний комітет Комуністичної партії
183
України”, 4249 – “Статистичне управління Донецької області”, 5154 –
“Відділ соціального забезпечення Виконавчого комітету Донецької об-
ласної ради депутатів трудящих”, 5547 – “Планова комісія Виконавчого
комітету Донецької облради”.
У Державному архіві Луганської області вивчено документи “Лу-
ганського обласного комітету Компартії України” – фонд 179, “Вико-
навчий комітет Луганської обласної ради депутатів трудящих” – фонд
1779, “Статистичне управління Луганської області” – фонд 2519. Вони
зберігають матеріали, які дають можливість вивчити механізм, форми
та наслідки реалізації соціальної політики держави в Донбасі.
Слід зазначити, що архівні матеріали, на відміну від опублікованих
джерел, надають більш об’єктивну інформацію. У документах та звітах,
які надсилали вищому керівництву, приховувався реальний стан справ.
Поточна ж документація була більш достовірною й відвертою.
П’ятою групою використаних джерел є періодичні видання. У
дослідженні використано центральні союзні та республіканські ви-
дання (“Правда”, “Известия”, “Правда Украины”, “Радянська Україна”),
галузеві журнали (“Социальное обеспечение”, “Колгоспник України”,
“Тваринництво”, “Механізація сільського господарства”). Значний
фактичний матеріал з розвитку соціальної сфери регіону міститься
в регіональній пресі (“Социалистический Донбасс”, “Радянська До-
неччина”, “Ворошиловградская правда” тощо). Ці джерела особливо
жваво відображають динаміку громадської думки, вказують на найбільш
значущі явища в житті суспільства в той момент, коли створювалося
джерело. Слід зазначити, на сторінках періодичних видань відбиті про-
блеми особливо актуальні для автора та читачів. У них можна знайти
статті про корупцію, рівень добробуту та побутові умови життя осіб
з обмеженими можливостями. Звичайно всі публікації в періодиці ра-
дянського періоду друкувалися лише в рамках визначених офіційною
цензурою.
Таким чином, для дослідження радянської соціальної політики
відносно осіб з обмеженими можливостям охарактеризовано різнома-
нітні джерела, що дозволяють виконати системний аналіз зазначеної
проблеми. Особливістю використання зазначених груп джерел є те, що
автор намагався простежити на рівні окремої особистості комплекс
проблем, з якими стикалася вся сукупність інвалідів регіону.
Будинки інвалідів були однією з складових державної системи со-
ціальної реабілітації інвалідів, проте і досі така форма викликає багато
суперечок. Соціалізація – це процес взаємодії особистості й суспільства.
184
Він здійснюється під впливом різноманітних факторів, вплив яких на
людину неоднозначний, часом дуже суперечливий. Таким чином, можна
казати про наявність різних видів жертв соціалізації. Реальними жерт-
вами несприятливих умов соціалізації і досі залишаються інваліди.
Спосіб класифікації осіб з обмеженими можливостями й слова,
які вживали при описі інвалідів, відбивають і визначають стан нашо-
го суспільного розвитку. Практика й структура призначених для них
установ, впроваджуючись у нашу свідомість, створюють відповідний
суспільний настрій.
Дискримінації осіб з обмеженими можливостями в СРСР була
поширеним явищем. Вони розглядалися владою через категорію при-
датності до праці чи корисності владі. Визначення групи інвалідності
за радянським законодавством залежало від ступеня втрати працездат-
ності, а розмір пенсії від колишнього місця праці, стажу. Таким чином,
навіть для зазначених осіб радянська держава створювала умови, що
змушували населення коритися владі.
Теоретики побудови нової соціалістичної держави від початку її ви-
никнення в 1917 р. акцентували увагу саме на допомозі непрацездат ним,
так би мовити, виключному ставленні до них. Проте реальна практика
впровадження соціальної стратегії була далекою від лозунгів. На при-
кладі відношення до інвалідів яскраво відображається розуміння керів-
ництвом Радянської держави загальної концепції соціальної політики.
Під час Вітчизняної війни держава не могла ігнорувати інтереси
величезної кількості колишніх вояків, які втратили працездатність. Це
питання стало центром уваги вищого радянського керівництва. Політика
була спрямована на забезпечення усіх матеріальних потреб, навчанню та
працевлаштуванню інвалідів. Почалася масова пропагандистська кампа-
нія по допомозі інвалідам та сім’ям фронтовиків [39, арк. 27–28], серед
заходів найбільш поширеними були: шефство, відрахування трудоднів
в фонд допомоги інвалідам, разова матеріальна допомога, надання
будинків та квартир, санаторно-курортне лікування, направлення до
будинків інвалідів. Хоча насправді масштаби інвалідності були дійсно
жахливими, і радянське законодавство й досі вважається досить при-
стосованим до потреб інвалідів, але втілення політики лягло на плечі
рядових виконавців. Результативність соціальної політики визначається
не лише намірами але й механізмом та результатами її втілення. Напри-
клад, у листопаді 1943 р. в госпіталях м. Сталіно часто не вистачало
ліків, бинтів; поранені знаходилися в непристосованих приміщеннях без
вікон, без опалення, без регулярного якісного харчування [38, арк. 1–4].
185
У таких умовах відновлення працездатності відбувалося дуже повільно.
Після лікування наслідків поранення або травми потрібно було вста-
новити групу інвалідності, пройти перекваліфікацію або влаштуватися
в будинок інвалідів.
Визначенням ступеня втрати працездатності в Радянському Союзі
опікувалися спеціально створені лікарсько-трудові експертні комісії
(ЛТЕК). Вони визначали інвалідність спочатку за класифікацією з
шести груп, а згодом з трьох. Найбільш чисельною була третя група,
до якої належали люди, непридатні до систематичної праці за своїм
фахом у звичайних умовах, проте здатні до нерегулярної праці протягом
скороченого робочого дня або за іншим фахом [1, с.72].
До війни ключовим поняттям при визначенні групи інвалідності
був ступінь втрати працездатності. Навіть за тяжкого каліцтва, якщо
працівник міг працювати на колишньому місці роботи, це впливало на
рішення ЛТЕК. Згодом особи зі значними фізичними вадами, навіть
якщо поверталися до праці, отримували групу інвалідності [1, с.73].
В умовах, коли значно зросла кількість справ, що комісії розглядали
за одне засідання, велике значення мала кваліфікація членів комісій.
Показником цього є наявність в їх складі спеціалізованих фахівців, що
мали досвід роботи в експертних комісіях, а також питома вага помилок
при встановленні групи інвалідності. У 1949 р. в Сталінській області
діяло 55 районних та міських ЛТЕК, а також контрольна обласна [13,
арк. 4]. Не укомплектовані лікарями були 16 комісій або 29%; не пере-
вірялося правильне працевлаштування інвалідів на підприємствах. Усе
це закономірно позначилося й на ефективності діяльності комісій. При
повторному огляді непрацездатних на обласній комісії було відмінено
27,3% рішень міських та районних ЛТЕК [13, арк. 4]. Надалі питома
вага помилок зменшилася, але становила ще значний відсоток. У 1954 р.
на засіданні обласного ЛТЕК було збільшено групи інвалідності 22,6%
особам, у 1956 р. – 17%, у 1958 р. – 10,6% [15, арк. 20; 16, арк. 23; 17,
арк. 14].
Серед найбільш поширених причин втрати працездатності був
виробничий травматизм. У 1950 р. він становив 14% серед причин,
через які працівникам надали групу інвалідності. Крім того, значне
місце серед причин втрати здоров’я посідали хронічні захворювання
серцево-судинної системи та на туберкульоз [17, арк. 14]. Це свідчило
про дуже погані умови праці на підприємствах, де мало уваги приді-
лялося техніці безпеки. До того ж навіть в офіційних документах такий
високий рівень виробничого травматизму та хронічних захворювань
186
пояснювався залученням малокваліфікованої робочої сили, низьким
рівнем техніки безпеки [17, арк.14].
Місцеві органи влади, підприємства повинні були надавати інвалі-
дам різноманітну допомогу. Однак часто подібне шефство мало лише
формальний характер. Наприклад, за матеріалами військової цензури в
Сталінській області існували значні недоліки діяльності органів влади
та адміністрацій підприємств щодо інвалідів [18, арк. 49]. На їх прямі
скарги про порушення законодавства не звертали уваги, збільшилися
свавілля та зловживання службовим становищем, місцеві органи влади
не виділяли необхідної допомоги [18, арк. 50–52].
Працевлаштування інвалідів було важливою складовою соціально-
трудової реабілітації. У СРСР до війни існувала централізована система
професійного навчання та влаштування на роботу непрацездатних осіб.
Праця інвалідів переважно третьої групи широко використовувалась
на промислових підприємствах. Для осіб з різним ступенем тяжкості
захворювання, у тому числі для інвалідів першої та другої груп, діяла
мережа спеціалізованих навчально-виробничих підприємств. Особи, які
не могли регулярно працювати, виконували роботу вдома. Для навчан-
ня інвалідів існували відповідні курси на підприємствах та спеціальні
школи професійного навчання [ 18, арк. 107 – 109].
Під час війни виникла потреба залучити до роботи на підприєм-
ствах непрацездатних осіб. Праця інвалідів широко використовувалась
державою разом із залученням до виробництва жінок та підлітків. Згідно
з постановою Раднаркому СРСР від 6 травня 1942 р. та постановою
Раднаркому УРСР та ЦК КП(б) У від 20 травня 1942 р. [11, арк. 28] на
установи охорони здоров’я та соціального забезпечення було покла-
дено завдання з підготовки інвалідів до праці ще під час їх лікування
в шпиталях [11, арк. 29]. Було створено курси професійного навчання
інвалідів, що враховували ступінь втрати працездатності та особливості
захворювання. Найбільш поширеними професіями, яким навчали на
курсах були: обліковці, телеграфісти, сортувальники пошти, бригадири
в колгоспах, бібліотекарі, продавці тощо [11, арк. 28].
У квітні 1944 р. було створено навчальні майстерні у Ворошилов-
градській області на 100 осіб та в Сталінській області на 120 осіб [11,
арк. 21]. Крім того, у Київській області було створено школу-інтернат
для сліпих на 75 осіб, де навчалися інваліди з різних регіонів республіки.
У випадку, коли керівництво установ та підприємств безпідставно від-
мовляло у працевлаштуванні, такі факти повідомлялися до прокуратури
для притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності.
187
Проте позбавлення підприємств податку з обороту, з одного боку,
та кримінальна відповідальність, з іншого, не завжди сприяли покра-
щенню працевлаштування інвалідів. У квітні 1944 р. серед 5 949 осіб,
що перебували на обліку в Сталінській області, були працевлаштовані
2 010 або 33,79% [39, арк. 6]. Отже, після визволення регіону від за-
гарбників та створення мережі курсів для навчання на підприємствах
працювала лише третина з усіх здатних до робота інвалідів.
Кооперативні підприємства повинні були працевлаштовувати
якомога більше інвалідів, створювати для них спеціальні умови робо-
ти [ 11, арк. 26 ]. До війни мережа кооперативних організацій інвалідів
була досить розгалуженою й нараховувала в цілому в республіці 3 142
майстерні, у яких працювали 27 098 осіб. Головними напрямами їх ді-
яльності було виробництво харчової, трикотажної, шкіряної продукції,
металообробка та побутове обслуговування. Під час війни кооперативні
організації виготовляли та ремонтували одяг і взуття для військових
потреб. У 1945 р. в м. Сталіно було створено артіль інвалідів “Інпром-
комбінат”, а в м. Ворошиловграді артіль “Перше травня”. При них
працювали навчальні майстерні на 25 учнів кожна [40, арк. 86]. На
інших кооперативних підприємствах було організовано індивідуальне
та бригадне навчання.
Згодом, відповідно до змін у державній політиці, було прийнято
нове положення про кооперацію інвалідів [8, арк. 310]. За цим поло-
женням система кооперації інвалідів була визнана однією з форм соці-
ального забезпечення завданням якої було працевлаштування інвалідів
та покращення їх матеріального становища.
Через погані умови праці, низьку нерегулярну заробітну платню
більшість інвалідів після працевлаштування в кооперативи змушена
була шукати інше місце роботи. У кінці 1940-х рр. перевірка в регіоні
виявила, що замість збільшення кількості непрацездатних осіб, вла-
штованих на роботу, їх чисельність, навпаки, зменшилася. Одночасно,
усупереч урядовим постановам, зросла питома вага вільнонайманих
працівників. У першому кварталі 1949 р. в Сталінській області в артілі
інвалідів “Донбас” їх питома вага становила 45%, в артілі “Металіст” –
30,3%, в артілі “Червона зірка” – 28,2% [12, арк. 37–38]. На більшості
підприємств не було гуртожитків, не дотримувалися правил техніки
безпеки, були відсутні спеціальні пристрої для інвалідів з важкими
формами каліцтва [12, арк. 38]. Крім того, інваліди нерегулярно отри-
мували й без того невелику платню. В артілі “Зоря” інвалід війни (ква-
ліфікований швець) у січні 1950 р. отримав 52 крб. за місяць роботи, а
188
в лютому – 84 крб. В артілі “Червона зірка” середня заробітна платня
становила 240-260 крб. на місяць [ 13, арк. 14 ], в той час як середня
оплата праці робітників регіону у 1950 р. становила 967 крб. щоміся-
ця [10, арк. 1]. Це викликало високу текучість кадрів. Так у цей період
були працевлаштовані 102 особи, а звільнилося 138 осіб [12, арк. 37].
Багато інвалідів, особливо третьої групи, змушені були працювати
на звичайній роботі, приховувати свою інвалідність через низький рі-
вень можливого матеріального забезпечення. Вони намагалися отрима-
ти пенсію за віком або за вислугою років чи якомога довше працювати
на підприємствах. У 1954 р. кількість інвалідів усіх груп становила
32,7% від загальної кількості пенсіонерів, а після прийняття закону про
пенсії в 1956 р. – 36,9%. У 1954 р. кількість інвалідів зросла на 0,5%
порівняно з даними 1952 р., а в 1956 р. на 30,5% порівняно з 1954 р. Це
відбулося переважно за рахунок інвалідів праці. У 1956 р. їх кількість
зросла на 40,3% порівняно з 1954 р., а всіх пенсіонерів відповідно лише
на 15,6% [14, арк.18; 15, арк.3; 16, арк.8]. Отже, після прийняття ново-
го пенсійного законодавства в 1956 р. багато працюючих пенсіонерів
та інвалідів звільнилися з роботи та вийшли на пенсію. Саме тому на
обліку в органах соціального забезпечення значно зросла кількість
інвалідів порівняно з іншими категоріями пенсіонерів.
Таким чином, недостатня допомога місцевих органів влади, не-
велика пенсія та низька платня, на яку могли розраховувати інваліди,
змушували їх вдаватися до пошуку альтернативних джерел доходу. На
той час багато непрацездатних осіб жебракували на вулицях та вокза-
лах. Керівництво країни намагалося створити образ квітучої держави.
Саме у зв’язку з цим, у СРСР, набагато раніше від інших європейських
країн, було скасовано карточну систему. На відділи міліції після війни
було покладено завдання забирати з вулиць і майданів жебраків [20,
арк. 5–6], направляти до родичів, у будинки-інтернати для інвалідів
або на професійне навчання з наступними працевлаштуванням [41,
с.159]. Проте органи соціального забезпечення були не в змозі працев-
лаштувати всіх доправлених міліцією інвалідів, не вистачало місць у
спеціалізованих установах [41, с.163]. Керівництво відомств не було
зацікавлене в забезпеченні інвалідів певним місцем праці, створюючи
тим самим нестерпні умови для самих інвалідів, які змушені були за-
лишати роботу, а на їх місце набирали здорових людей [9, арк. 220].
Унаслідок такого ставлення влади до проблем непрацездатних осіб,
вони знову опинялися на вулиці. Радянська пропаганда через засо-
би мас-медіа заявляла, що жебракування заборонене поза як в СРСР
189
нема бідних. На вулицях, згідно офіційних заяв, знаходилися мало не
злочинці, злидарі та п’яниці, які не хочуть отримувати допомогу від
держави або працювати на користь суспільства [41, с.150]. Це сприяло
формування негативної суспільної думки щодо інвалідів, змушувало їх
замикатися на власних проблемах.
Одним із напрямків піклування про інвалідів війни та праці було
відправлення їх в спеціалізовані установи, де для них мали створити
найкращі умови й забезпечувати усім необхідним.
Після Жовтневого перевороту теоретики побудови нового комуніс-
тичного суспільства хотіли зробити систему натурального перерозпо-
ділу. В цей час натуральні форми забезпечення непрацездатних набули
особливого значення. Передбачалася заміна пенсії: а) приміщенням в
будинках інвалідів; б) постачанням речей споживання та квартирою.
Пізніше, в офіційній літературі навіть почали висловлюватися думки
про те, що головним видом забезпечення непрацездатних до кінця
1930-х рр. повинні стати не пенсії, а будинки інвалідів [1, с.148].
Відразу ж після звільнення України почалося відновлення роботи
мережі установ для інвалідів. У визволених областях створювалися
органи влади, реєструвалася кількість інвалідів та всіх, хто потребував
держаної допомоги [40, арк.49–52]. Крім існуючих до війни установ
були створені будинки для інвалідів Вітчизняної війни, які в грудні
1942 р. були реорганізовані в інтернати. Інтернати існували двох типів:
трудові загального типу та спеціальні з медичним обслуговуванням осіб,
які потребують стороннього догляду. Трудові інтернати були створені не
лише з метою державного забезпечення інвалідів, але й для підготовки
їх до можливої для них за станом здоров’я трудової діяльності.
Крім інтернатів, які були збудовані за рахунок державних коштів,
також існували будинки збудовані на кошти певних відомств для влас-
них кадрових працівників. Так в Донбасі існували будинки для літніх
шахтарів [33, арк. 1]. Для мешканців сільської місцевості підтримка
мала надаватись через каси взаємодопомоги колгоспників, що з огляду
на фінансову слабкість колгоспів було майже неможливо.
Одразу після відновлення роботи в спеціалізованих установах
виникає низка проблем із постачанням продуктів, одягу. Проте най-
більше клопоту у влади викликали їх працівники. За свідчення до-
кументів вони забирали харчі та одяг для підопічних, крали значні
грошові заощадження. З іншого боку, персонал будинків через бюро-
кратичні негаразди не отримував заробітну платню іноді по декілька
місяців [19, арк. 10].
190
Через брак місць до будинків інвалідів мали спрямовувати лише
осіб, які терміново потребували допомоги, а інші, позбавлені будь-якої
підтримки, змушені були вдаватися до жебракування [20, арк. 24].
Підопічні, що опинялися в цих спеціалізованих установах стикалися з
байдужістю, зловживаннями, крадіжками та пияцтвом персоналу. Через
брак коштів деякі установи не мали постійного опалення, були масово
охоплені педикульозом та хворобами шкіри [35, арк.1–2]. Тому значна
частина мешканців знову потрапляли на вулицю.
Проте позбавлення можливості працевлаштування, низька пенсія,
ускладнення ситуації через погану роботою ЛТЕК, боротьба силових
структур із жебрацтвом знову змушували влаштовуватися в будинки
інвалідів. Осіб, що потребували допомоги було в декілька раз більше ніж
місць в спеціалізованих установах. Нездатність місцевих органів влади та
органів соціального забезпечення розширити мережу установ призводили
до утворення значних черг [41, с.163]. Навіть наявність значної кількості
недоліків не зупиняла бажаючих потрапити до цих установ. З іншого
боку, держава намагалася створити в будинках інвалідів найбільш зручні
умови. Дах над головою, регулярне харчування, праця в присадибному
господарстві та постійний медичний догляд значно сприяли цьому.
Будинки інвалідів створювалися за статевим та професійним прин-
ципами. Переважну більшість підопічних складали жінки, як правило
інваліди ІІ групи, що отримали ушкодження внаслідок праці або від
хронічних захворювань [36, арк. 34]. Життя в цих спеціалізованих
установах було доволі одноманітним. В той же час для підопічних
створювалися бібліотеки, гуртки самодіяльності, влада прагнула охо-
пити їх культмасовою роботою якомога ширше [34, арк. 1]. Держава
не полишала ідеологічної роботи навіть з непрацездатними особами.
Боротися за розширення прав інвалідів в умовах тоталітарної держави
було марно (хоча пізніше у 1970-ті рр. з’являються такі організації).
Тому, в межах чинного законодавства, інваліди зосереджуються на
скаргах в органи влади та партійні осередки, пишуть листи в друковані
видання [24, с.3]. Іноді втручання вищого керівництва покращували
становище та припиняли зловживання.
З другої половини 1950-х рр. значно збільшується фінансування,
розширюється мережа спеціалізованих установ для непрацездатних
осіб. Покращується харчування, збільшуються прибутки населення і
тому найбільш значні недоліки було подолано [21, арк. 156].
Система органів соціального забезпечення сприяла соціальній ізо-
ляції інвалідів. Отримати і без того невелику пенсію без паспорта та про-
191
писки було неможливо. Халатність або зловживання дрібного чиновника
могли позбавити будь-якої державної допомоги. Відправлення в будинки
інвалідів відбувалося лише за умови наявності вільних місць. Іноді до-
водилося влаштовуватися в установах інших областей за сотні кілометрів
від рідних (особливо це стосувалося хворих дітей) [41, с.163].
Патерналістська модель соціальної політики радянської держави
внаслідок жорсткої централізації та відсутності альтернатив сприяла
закріпленню за інвалідами їх дискримінаційного статусу.
Створення для осіб з обмеженими можливостями централізованої
мережі спеціальних установ не сприяло їх соціальній адаптації.
Документи свідчать, що інваліди зустрічали низку перепон під час
соціалізації, серед яких найважливішими є:
– слабка професійна підготовка для осіб з обмеженими можли-
востями;
– соціальна, територіальна й економічна залежність інвалідів від
органів соціального забезпечення;
– труднощі при пересуванні по місту (не були передбачені умови
для пересування в архітектурних спорудах, транспорті тощо) ;
– сформованість негативної суспільної думки стосовно інва-
лідів;
– відсутність реальних можливостей повноцінної соціально-
психологічної реабілітації та слабкість державної політики .
Отже, держава та уряд всіляко сприяли забезпеченню всіх мате-
ріальних та медичних потреб інвалідів, але механізм реалізації соці-
альної політики щодо інвалідів був занадто бюрократичним. З одного
боку, відсторонюючись від інвалідів, з іншого, їх починають посилено
опікувати. Насправді, вирішуючи фізіологічні й мінімальні соціальні
проблеми, інвалідів позбавляли будь-яких альтернативних шляхів ви-
рішення власних проблем. Так поступово в них формувався комплекс
неповноцінності й нездатності до самостійних дій. Інваліди виявлялися
нездатними до реального життя і ще більше ставали залежними, проте
ізольованими від суспільства. Повоєнна державна політика, спрямована
на централізацію допомоги інвалідам, урешті-решт сформувала стійкий
стереотип «суспільства без інвалідів» з його психологічним бар’єром
між інвалідами та здоровими людьми.
Джерела та література
1. 50 лет советского социального обеспечения. Материалы конфе-
ренции / Под ред. Д. П. Комаровой. – М., 1967. – 240 с.
192
2. Алексанов П. А. Развитие социального обеспечения советского
крестьянства // Вопросы истории СССР. – 1974. – № 9. – С.18 – 32.
3. Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР: Учеб-
ник. – М., 1987. – 352 с.
4. Ачакран В. А. Обеспечение ветеранов труда в СРСР. –М., 1965. –
385 с.
5. Гамаюнов С. А. местная история: проблемы методологи //Вопросы
истории. – 1996. – № 9. – С. 155 – 164.
6. Голиш Г.М. Наслідки німецько-радянської війни для неповно-
літніх громадян України // Український історичний журнал. – 2005. –
№ 3. – С. 37 – 49.
7. Гриценко Т. Г. Коммунистическая партия – организатор помощи
семьям военнослужащих, инвалидам и детям-сиротам на освобожден-
ной территории Украины (1943 – 1945 гг.): Автореф. дис. ...канд. ист.
наук. – К., 1973. – 24 с.
8. Державний архів Донецької області (ДАДО). – Ф. 2794 (Виконав-
чий комітет Донецької обласної ради депутатів трудящих) . – Оп. 1. –
Спр. 220.
9. ДАДО. – Ф. 2794. – Оп. 3. – Спр. 269.
10. ДАДО. – Ф. 4249 (Статистичне управління Донецької області). –
Оп. 1-доп. – Спр. 2585.
11. ДАДО. – Ф. 5154 (Відділ соціального забезпечення Виконавчого
комітету Донецької обласної ради депутатів трудящих) . – Оп. 1. – Спр. 1.
12. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 1. – Спр. 5.
13. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 1. – Спр. 7.
14. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 1. – Спр. 42.
15. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 1. – Спр. 64.
16. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 1. – Спр. 123.
17. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 1. – Спр. 204.
18. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 1. – Спр.1841.
19. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 2. – Спр. 1.
20. ДАДО. – Ф. 5154. – Оп. 2. – Спр. 3.
21. Державний архів Луганської області (ДАЛО). – Ф. 2519 (Статис-
тичне управління Луганської області) . – Оп. 12. – Спр. 583.
22. Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным
вопросам в 4-х томах – М., 1957 – 1958. – Т. 2 – 4.
23. Донецкая область за 50 лет. Стат. сборник. – Донецк, 1967 –
340 с.
24. Дровеняк М. Не виконують постанови уряду // Радянська Донеч-
чина. – №33 (53), 14 лютого, четвер. – 1946. – С. 3.
193
25. Ізюмов В.І. Соціальний захист материнства і дитинства у Дон-
басі в 1943 – 1950 роках // Праці наукової конференції Донецького на-
ціонального університету за підсумками науково-дослідної роботи за
період 1999 – 2000 рр.: (м. Донецьк, 18 – 20 квіт. 2001 р.). – Донецьк,
2001. – С. 30 – 31.
26. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и
решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898–1988). – 8-е изд.,
доп. и испр. / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. – М., 1985 –
1986. – Т. 7 – 10.
27. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів,
конференцій і пленумів ЦК: в 2-х томах. / Ін-т історії партії при ЦК Ком-
партії України. – К., 1976 – 1977. – Т. 1 – 2.
28. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалисти-
ческих республик. Утверждена Чрезвычайным VIII съездом Советов
Союза ССР 5 декабря 1936 года. – М., 1957. – 29 с.
29. Народное хозяйство Ворошиловградской области: статистичес-
кий сборник. – Донецк, 1971. – 166 с.
30. Народное хозяйство Донецкой области: статистический сбор-
ник. – Донецк, 1972. – 232 с.
31. Поздняков С. Становление и развитие системы социального
обес печения в СРСР и РСФСР в 1917 – 1991 годах // Социальное обеспе-
чение. – 2002.– №12. – С. 27 – 36.
32. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам.
В пяти томах, 1917– 1967 гг. Сборник документов за 50 лет. – М., 1967–
1968. – Т. 1 – 5.
33. Центральний державний архів вищих органів влади і управ-
ління України (ЦДАВО України). – Ф. 348 (Міністерство Соціального
забезпечення УРСР). – Оп. 3. – Спр. 325.
34. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 3. – Спр. 348.
35. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 3. – Спр. 619.
36. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 3. – Спр. 849.
37. Центральний державний архів громадських об’єднань України
(ЦДАГО України). – Ф.1 (ЦК Компартії України). – Оп. 23. – Спр. 1018.
38. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 594.
39. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 1018.
40. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 1841.
41. Швидкий В.П. Бродяжництво й жебрацтво як елементи соціаль-
ного життя в Україні у першій половині 1950-х рр. // Український істо-
ричний журнал. – 2007. – № 1. – С. 149 – 169.
Артем Бобровський (Макіївка, Україна) Будинки інвалідів Донбасу
у 1950-ті рр. як локальні соціокультурні спільноти
У статті робиться спроба розглянути еволюцію системи реабілітації
інвалідів у Донбасі у 1950-ті роки. Також аналізуються соціальні наслідки
державної політики в області соціального захисту непрацездатних. Аналі-
зуючи державну систему реабілітації непрацездатних, автор робить
висновок, що вона призводила до соціальної ізоляції інвалідів. Держава
не могла забезпечити своїм громадянам і захисникам необхідного рівня
соці ального захисту.
Ключові слова: соціальна політика, інваліди, соціальне забезпечення,
будинки інвалідів, Донбас
Артём Бобровский (Макеевка, Украина) Дома инвалидов Донбасса
в 1950-е гг. как локальные социокультурные сообщества
В статье делается попытка рассмотреть эволюцию системы ре аби-
ли тации инвалидов в Донбассе в конце 1940-х – начале 1960-х гг. Также
анализируются социальные последствия государственной поли тики
в области социальной защиты нетрудоспособных. Анализируя госу-
дарственную систему реабилитации нетрудоспособных автор делает вывод
о том, что она приводила к социальной изоляции инвалидов. Государство
не могло обеспечить своим гражданам и защитникам необходимого уровня
социальной защиты.
Ключевые слова: социальная политика, инвалиды, социальное
обеспечение, дома инвалидов, Донбасс.
Artem Bobrovskiy (Мakeevka, Ukraine) Nursing homes of Donbas in
1950’s as the local sociocultural communities
In the article is made an attempt to consider the evolution of the system
of the rehabilitation of invalids in Donbas in the late forties – the beginning of
1960th years. Also, social consequences of the state policy in the field of social
protection of the invalids are analyzed. Analyzing the state system of rehabilita-
tion of the invalid the author makes a conclusion that it led to social isolation
of the invalids. The state could not provide the citizens and defenders with the
necessary level of social protection.
Keywords: social policy, invalids, social security, nursing homes, Donbas
|